Голод й українське питання

Службова записка італійського консула в Харкові Сержіо Граденіго італійському послу в Москві.

...Голод і далі шаленіє, спричиняє таке велике спустошення серед народу, що незрозуміло, як світ може бути байдужим до цього лиха...

Московський уряд заздалегідь підготовленою жорстокою інквізицією (про неї я вже не раз доповідав) цілковито позбавив будь-яких засобів існування людей в українських селах, на Кубані, на Середній Волзі.

Три фактори спричинилися до такої політики:

1. Пасивний опір селянства проведенню колективізації.

2. Переконання, що «етнічний матеріал» згаданих територій не підходить до комуністичного суспільства.

3. Усвідомлення того, що для єдності імперії вигідно денаціоналізувати землі, на яких пробудилася українська чи німецька самосвідомість, і заселити їх переважно російським населенням..

Третій фактор виявився в рішучості протягом кількох місяців ліквідувати українську проблему жертвою від десяти до п’ятнадцяти мільйонів людей. Ця цифра зовсім не перебільшена. Думаю, її вже досягнуто й незабаром буде перевершено. Нещастя, яке звалилося на голови мільйонів людей, руйнує всю українську націю, винищує дітей цілого народу. Воно вражає лише Україну, Кубань і Середню Волгу – території компактного проживання українців.

«Руїна починається за Курськом» – сказав письменник Андреєв, який кілька днів тому прибу із Москви і додав, – український селянин вже ніколи не повернеться до землі. Хто виживе – стане безпритульним, далеким від своєї батьківщини. Ніхто вже не зможе відродити в ньому довір’я до сучасно го режиму...».

Товариш Френкель, член Колегії ДПУ, звірився знайомій мені особі: «В Харкові щоночі підбирають на вулицях близько двохсот п’ятдесяти трупів».

Вранці 21 травня на базарному майдані мертвих поскидали купами попід тином у лахмітті в людських екскрементах.. Було їх близько тридцяти. Вранці двадцять третього я нарахував їх уже п’ятдесят один. Бачив, як дитина ссала молоко з грудей мертвої, посірілої матері. Люди говорили: «Це – тільки квіточки соціалістичної весни».

Лише тиждень тому організовано службу для відлову покинутих дітей. Селяни, що втрачають будь-яку надію вижити, приносять дітей до міста, залишають, а самі повертаються помирати до села. Вони сподіваються, що в місті хтось заопікується ними... Доводилося бачити десятирічних, які були за маму для чотири-або трирічних. Коли приходила ніч, вони вкривали своїми свитинами чи піджачками, поряд скорчившись, лягали самі, поклавши поблизу бляшанку: може, хтось вкине туди якусь милостиню.

Двірники в білих фартухах ходять містом, ловлять дітей і заносять їх до найближчої міліцейської дільниці... Нам через дорогу часто доводиться чути розпачливі крики: «Не хочу до бараків смерті! Дайте хоч вмерти спокійно!».

Коло полудня вантажівками їх починають транспортувати до Північно-донецької товарної станції. Там же накопичують і дітей, яких завозять з сіл, чи знаходять у поїздах, а також старих самотніх людей, за день підібраних у місті. Тих, які не опухли й подають надію на виживання, поселяють на Холодній Горі. Там в бараках на соломі конає близько восьми тисяч народу – значною мірою діти.

Опухлих відвозять товарняками за 50-60 кілометрів від міста, щоб ніхто не бачив, як вони помирають... Викопують великі ями, в них стягують з вагонів мертвих. Часто буває: в ямі хтось ворушиться, оживає, та на це не зважають.

Ці деталі маю від санітарів і можу гарантувати їхню достеменність.

Наостанку згадаю про самогубство генерала ДПУ Броського, який 18-го цього місяця, повернувшись з інспекції по селах, під час жахливої сцени з Балицьким надривно кричав, що це не комунізм, а жахіття, що з нього вже досить інспекцій і що краще він пустить собі кулю в лоба.

Так само, як і Хвильовий...

Один чоловік, велика шишка місцевого уряду й партії, імені якого я не міг дізнатися, збожеволів після інспекції по селах. Мусили одягти його в гамівну сорочку. Він також несамовито вигукував: «Це не комунізм, це – мордування!».

Закінчую. Наслідком теперішнього лиха буде російська колонізація України, яка змінить її етнічний характер, і, мабуть, незабаром не можна буде говорити ні про Україну, ні про український народ, ані про українську проблему, тому що Україна фактично стане краєм з переважно російським населенням.

Королівський Консул СЕРЖІО ГРАДЕНІГО.

Текст подано за: Голодомори в пiдрадянській Україні. – К.; Львів, Нью-Йорк, 2003. – С. 111-112.

Дата добавления: 2015-10-30