Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема 2. Державне регулювання господарської діяльності в Україні

Читайте также:
  1. Nestlé в Україні
  2. XIV. Вимоги до режиму дня і навчання, організації життєдіяльності, рухової активності дітей
  3. А) розповідати про суспільно-політичне життя в Україні.
  4. Аналіз основних техніко-економічних показників діяльності підприємства
  5. Б) основний зміст діяльності у після воєнний час Р. Шухевича.
  6. В Україні бюджетний період триває
  7. В УКРАЇНІ У СІЧНІ 2013 РОКУ

1.Наукові теорії,що обґрунтовують необхідність державного регулювання економіки.

Теорії меркантилізму

Проблеми, пов'язані з місцем, роллю, функціями держави в економіці, були предметом роздумів учених із самого початку виникнення економічної науки.

В ХV-XVII ст., у період первісного нагромадження капіталу, представники школи меркантилізму обґрунтовували необхідність активної державної економічної політики. За великим рахунком комплекс заходів, що пропонувався ними і здійснювався європейськими державами, сприяв становленню ринкової капіталістичної системи.

Характерне для меркантилістів ототожнення багатства з грошима привело їх до висновку, що і держава стає багатшою, коли більше грошей (природно, повноцінних - золота і срібла) вона має. Нагромадження ж грошового багатства може бути досягнуте за допомогою державної влади. Теорія раннього (чи грошового) меркантилізму (у числі її прихильників були англієць У. Стаффорд, італієць Г. Скаруффі) пропонувала державам здійснити систему заходів, спрямованих на утримання грошей у країні. Серед цих заходів - заборона вивозу грошей за кордон, уведення державної монополії на торгівлю валютою; створення "складових місць" для торгівлі іноземними товарами (усі виручені від продажу кошти іноземці були зобов'язані витратити на купівлю виробів місцевого виробництва).

Економічний лібералізм

Всебічне обґрунтування нових поглядів економічного лібералізму дали творці класичної школи політичної економії А. Сміт (1723-1790) і Д. Рікардо (1772-1823).

В основі вчення Сміта, викладеного в книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.), лежало уявлення про економічні закони, які діють подібно законам природи і визначають розвиток суспільства. Йому була близька ідея "природної гармонії" (рівноваги), що встановлюється в економіці стихійно при відсутності зовнішнього (державного) втручання і є оптимальним режимом функціонування ринкової економічної системи. Сміт називав таке природне функціонування економіки принципом "невидимої руки", а роль держави обмежував функцією "нічного сторожа" - підтримки порядку, охорони і захисту приватної власності і конкуренції. "Свобода підприємництва", "свобода торгівлі" - ці принципи замінили і в теорії, і в політиці ідеї державного протекціонізму.

Д. Рікардо був також прихильником всілякого обмеження втручання держави в економіку. Як і Сміт, він вважав, що в економіці діють об'єктивні і стихійні, але пізнавані закони. Механізм їхньої дії при відсутності зовнішнього (державного) втручання підтримує економічну систему в рівновазі. У той же час Рікардо звертав особливу увагу на необхідність вироблення державної економічної політики, яка сприяла б росту продуктивних сил суспільства. У цьому він убачав важливу роль економічної науки (політичної економії), здатної досліджувати економічні закони і розробляти для держави необхідну економічну політику.

Сміт і Рікардо вважаються творцями теорії і політики фрітредерства (від англ. free trade - свобода торгівлі). Вони представляли цю політику як ідеальну, завжди вигідну всім країнам і народам. Однак найбільш повне втілення вона знайшла у Великобританії середини XIX ст.

Держава в неокласичній системі

Неокласичний напрямок висунув у XX ст. чимало видатних учених. Серед них - засновник напрямку англійський економіст A. Маршалл, американці Е. Чемберлин, Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен (два останніх - лауреати Нобелівської премії).

Концепції державного регулювання економіки завжди визначаються методологією напрямку і трактуванням сутності і ролі ринкового координуючого механізму. Менш за все засновників і сучасних представників неокласичного напрямку цікавлять питання соціального розвитку, історичний аспект аналізу. Свою задачу вони бачать у тім, щоб досліджувати, як "економічна людина", фірма, господарство будуть діяти при незмінних соціальних і довгочасно стійких умовах. Головним мотивом дії людини вони вважають власний (іноді підкреслюється навіть - егоїстичний) інтерес. Економіка розглядається як рівноважна і відносно гармонічна система, у якій компетентний егоїзм усіх її членів за посередництвом вільної конкуренції веде до найбільшого добробуту всього суспільства (принцип "невидимої руки"). У такому випадку усяке втручання держави в дії ринкових сил наносить їм величезний збиток, утрудняючи досягнення індивідуумом, а отже, і всім суспільством свого оптимуму (відзначимо, що мова йде лише про умови вільної конкуренції).

Отже, ринок - система вільних цін, прибутків і збитків - це той бог, до якого звернені погляди економістів-неокласиків. "Рушієм" ринкової системи виступає капіталіст-підприємець, від успішної, прибуткової діяльності якого залежить процвітання всіх інших груп населення, та й самої держави.

2.Конституція та інші нормативно-правові акти України про державний вплив на економіку.

Господарська діяльність регулюється системою господарського законодавства, що представляє сукупність законів і інших нормативно-правових актів, які містять правові норми, що регулюють господарські відносини.

У науковій літературі система господарського законодавства визначається як комплексне утворення, що виникає як наслідок взаємодії різних галузей права у регулюванні відносин у сфері господарювання. Подібна точка зору є дискусійною, оскільки не враховує повною мірою предмета правового регулювання господарського законодавства. Наприклад, ст. 1 ЦК України як предмет регулювання цивільного законодавства визначає регулювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Такі відносини реально виникають і в господарській сфері. Але цим господарська діяльність та виникаючі відносини не обмежуються. Стаття 3 ГК України кваліфікує господарські відносини, як відносини у сфері суспільного виробництва, що суттєво впливає на характер та якість виникаючих майнових відносин, незважаючи на формальну рівність учасників таких відносин, їх значення для суспільства. Відносини з управління та контролю за господарською діяльністю, які іноді кваліфікують як адміністративні, визначаються не тільки як вертикальні відносини, пов'язані із реалізацією владних повноважень компетентними органами управління, але й як такі, що мають насамперед майновий зміст та впливають на ринкову систему з точки зору економічного результату в цілому. Яскравим прикладом у цьому плані виступає економічна конкуренція.

Тому система господарського законодавства функціонує як складне утворення, що включає в одному акті різнорідні (приватні та публічні) норми, які мають мету комплексного регулювання відносин суспільного виробництва; останні складаються як сукупність усіх відносин, що виникають між учасниками господарських відносин у процесі здійснення господарської діяльності.

Функціонування системи господарського законодавства обумовлене реалізацією господарсько-правових норм та забезпеченням господарського правового порядку. Нормативно-правовим актом, що визначає основи господарського законодавства, є Господарський кодекс України. Це базовий комплексний нормативно-правовий акт, який визначає систему господарського законодавства.

Аналізуючи норми ГК України, можливо виокремити певні завдання (мету) правового регулювання щодо:

- встановлення та реалізації основних напрямів державної економічної політики;

- управління господарською системою, в першу чергу державним та комунальним секторами економіки;

- встановлення заходів державного впливу на економіку;

- господарського нагляду (контролю) за діяльністю суб'єктів господарювання, що виконується спеціальними органами у господарській сфері;

- стимулювання певних сфер економіки та створення умов для діяльності суб'єктів підприємництва, реалізації їх приватних прав та інтересів;

- забезпечення прав споживача, у першу чергу на якісну та безпечну продукцію, та ін.

Основні вимоги до управління та здійснення контролю за господарською діяльністю конкретизуються у спеціальних законах, що регулюють окремі сфери господарської діяльності, наприклад в Законах України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р., "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р., "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про зерно та ринок зерна в Україні" та в багатьох інших.

Крім законів господарська діяльність регулюється Указами Президента України з економічних питань, деякі з яких видані відповідно до п. 4 розділу 15 "Перехідні положення" Конституції України та мають силу законів. Сьогодні Президент України відповідно до ст. 106 Конституції України не має повноважень щодо регулювання господарської діяльності.

Нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України є Декрети Кабінету Міністрів України, видані в 1993 - 1994 роках відповідно до Закону України від 18.11.92 р. "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законодавчого регулювання", що мають силу законів, постанови і розпорядження, видані згідно з ч. 1 ст. 117 Конституції України, які є обов'язковими для виконання.

Органи державної влади і управління у випадках, передбачених законом, видають відомчі нормативно-правові акти, які є обов'язковими для всіх учасників господарських відносин. Наприклад, відповідно до ст. 47 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами; можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

Відповідно до ст. 23 ГК України правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання всіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

До інших нормативних актів відносяться державні стандарти та технічні умови, видані відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.93 р. "Про стандартизацію і сертифікацію".

До локальних нормативно-правових актів належать також статутні документи суб'єкта господарської діяльності або внутрішні документи, що прийняті відповідно до вимог статуту.

 

3.Методи та форми державного регулювання господарських відносин.

Серед заходів державного регулювання на особливу увагу заслуговують такі, як податкова політика, грошово-кредитна політика, цінова та митна політика держави. При цьому, окреслення лише названих напрямків державної “участі” в розвитку економіки України не варто сприймати як остаточне. Йдеться тільки про те, що їх аналіз дозволяє найбільш “рельєфно” репрезентувати сутність, специфіку та значення державної політики в економічній сфері.

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

- оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;

- стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

- усунення подвійного оподаткування;

- узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Державне регулювання цін реалізується у формах:

- адміністративного (прямого) регулювання;

- опосередкованого (непрямого) регулювання через вплив на попит і пропозицію.

Адміністративне регулювання є наступною формою державного регулювання цін, що використовувалася в Україні за часів існування СРСР. Слід зазначити, що ця форма, попри всі її недоліки, забезпечувала відносно стабільний рівень цін на протязі багатьох десятиліть. Чи не єдиним негативним наслідком її використання був хронічний дефіцит окремих споживчих товарів, що обумовлювався як вадами планування, так і, в першу чергу, пріоритетами держави на капітальне будівництво, оборону і виробництво в першу чергу засобів виробництва за рахунок предметів споживання. Криза на споживчому ринку на початку 90-х років обумовила відмову від подальшого використання цієї форми державного цінового регулювання[5].

Домінуюча в сучасній Україні форма цінового регулювання має умовну назву “захист інтересів окремих соціальних груп”, що зумовлено, в першу чергу, відсутністю цілеспрямованого і поміркованого механізму державного регулювання цін і наявністю окремих невпорядкованих і суперечливих заходів, спрямованих на досягнення певних результатів під впливом зацікавлених соціальних груп.

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.

Об'єктами грошово-кредитної політики є такі змінні грошового ринку:

- пропозиція (маса) грошей;

- ставка процента;

- валютний курс;

- швидкість обігу грошей та ін.

 

 

4. Поняття та форми участі держави у господарських відносинах.

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренції - з питань додержання ан-тимонопольно-конкурентного законодавства;

земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологі-і чної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Важливим чинником активізації підприємництва в умовах побудови ринкової економіки є державна підтримка підприємництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ГК з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:

надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

подають підприємцям інші види допомоги.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва, іншими центральними органами виконавчої влади за такими напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

2) встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

 

5.Правове регулювання участі держави у господарській діяльності. Державне замовлення та державні закупівлі,державне фінансування,державні гарантії та запозичення.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державна закупівля — це придбання замовником товарів, робіт і послуг (продукції) за державні кошти у визначеному законодавством порядку.

Державні закупівлі здійснюються на основі таких принципів:

— максимальна економія та ефективність;

— добросовісна конкуренція серед учасників;

— відкритість та прозорість на всіх стадіях державних закупівель;

— недискримінація учасників;

— об'єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій;

— запобігання проявам корупції;

— сприяння захисту інтересів вітчизняного виробника, зокрема сільськогосподарського товаровиробника, під час організації та здійснення закупівель;

— вільний доступ, відкритість та доступність інформації з питань закупівель, у тому числі для громадян України та громадських організацій.

Державні фінанси - це складова фінансової системи держави, її центральна сфера, через яку здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток.

З допомогою державних фінансів держава розподіляє і перерозподіляє значну частину валового внутрішнього продукту, який є головним об'єктом фінансових відносин. Суб'єктами державних фінансів, з одного боку, є держава, з іншого - населення і суб'єкти господарювання. В Україні державні фінанси як провідна сфера фінансової системи держави опосередковують майже 80 % усіх фінансових ресурсів і охоплюють різноманітні фінансові інституції, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. До складу державних фінансів включають: сукупність усіх бюджетів держави; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте і майнове страхування.

Функціонування державних фінансів невіддільне від держави. їх необхідність зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропонування, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини. До цих потреб належать, зокрема, структурна перебудова економіки, захист навколишнього середовища, оборона, правопорядок, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я тощо. Виходячи з цього держава будує свою фінансову політику, визначаючи рівень втручання у господарську діяльність виробничих структур і соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою

Державний кредит — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями і приватними особами) стосовно питання мобілізації додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах зворотності, строковості та платності, в процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, в яких держава може бути як позичальником, кредитором або гарантом.

Державні запозичення — основна форма державного кредиту, коли держава є позичальником. Для цих запозичень характерне те, що тимчасово вільні грошові кошти населення та суб'єктів господарювання залучаються до фінансування загальнодержавних потреб шляхом випуску й реалізації держав них цінних паперів. Оформлення державних запозичень в Україні в основному здійснюється за допомогою двох видів цінних паперів — облігацій та казначейських зобов'язань (векселів).

Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — найпоширеніший вид цінних паперів, боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені терміни повертається борг і сплачується дохід у формі процента або виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (на конкретні проекти).

Облігація має номінальну вартість (зазначену на неї суму боргу) і курсову (ринкову) ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між ринковою ціною та номінальною вартістю облігації становить курсову різницю.

6.Державна підтримка суб’єктів господарювання: поняття,види та способи. Заохочення малого підприємництва.

Одним з найголовніших інструментів регулювання господарської діяльності є податкова політика держави. Оподаткування відносять до посередніх методів державного регулювання, тобто таких, що ґрунтуються на економічних засобах впливу на відносини, які регулюють державні суб’єкти управлінської діяльності. Вони опосередковуються способом за діяння економічних інтересів без прямого владного примусу та відбиваються на поведінці учасників економічних відносин через створення умов, які впливають на її мотивацію створенням тих чи інших матеріальних стимулів

заохочення.

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб’єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулювальної функцій оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил

оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть установлюватись індивідуально для окремого суб’єкта господарювання. Система оподаткування в Україні має передбачати граничні розміри податків і зборів, які можна справляти із суб’єктів господарювання. При цьому податки та інші обов’язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб’єктами господарювання незалежно від

результатів їх господарської діяльності.

Як правило, раз на півроку Державна податкова адміністрація видає довідник пільг, наданих чинним законодавством юридичним особам щодо сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів. Крім того, законодавство України може передбачати спрощену систему оподаткування для окремих категорій суб’єктів господарювання. Так, наприклад, ст. 11 Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» передбачає таку спрощену систему способом заміни сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів) сплатою єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва.

Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинились у критичній соціально-економічній або чній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються законом.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими

напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва,

організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення

кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2) установлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку

та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання

науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки

продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

 

7. Державно –приватне партнерство.

Державно-приватне партнерство – це взаємодія центральних чи місцевих органів влади та приватного сектора, заснована на довгостроковій угоді щодо постачання послуг, які традиційно надавались державними /комунальними підприємствами. У деяких типах ДПП вартість використання послуги покриваються виключно за рахунок користувачів послуги (наприклад, плата за користування послугою), а у деяких типах вартість послуги покриваються повністю або частково за рахунок бюджету (державного або місцевого).

Традиційні проекти ДПП реалізують у сфері житлово-комунального господарства та інфраструктури, наприклад водопостачання, водовідведення, централізоване теплопостачання, тверді побутові відходи, транспорт, туризм, спортивна інфраструктура, будівництво доріг, енергоефективність, заклади охорони здоров’я та освіти тощо.

Деякі переваги ДПП порівняно з традиційними шляхами надання комунальних послуг та будівництва об’єктів інфраструктури:

Місцеві органи влади та громада можуть скористатися досвідом та ефективністю, притаманних приватному сектору;

Як результат, підвищується якість отриманих послуг та/або зменшуються витрати на надання таких послуг;

Місцеві органи влади мають змогу залучити додаткове фінансування;

Вивільняється частина співробітників, які можуть бути залучені до вирішення інших важливих проблем громади;

За умови відповідної підготовки та моніторингу ДПП підвищується ефективність управління комунальним майном.

Основним законом, який регулює діяльність таких партнерств в Україні, є прийнятий у липні 2010 року Закон України «Про державно-приватне партнерство».

В Україні вже впроваджуються пілотні партнерства в межах інших проектів. Наприклад, з 2009 року успішно діє Проект USAID «Реформа міського теплозабезпечення в Україні». Одним з напрямків проекту є сприяння залученню приватного сектору до співпраці з місцевою владою у галузі енергозбереження у формі державно-приватного партнерства.

Іншим успішним прикладом є проект “Локальні інвестиції та національна конкурентоспроможність” (ЛІНК), фінансований USAID, одним з завданням якого є також підтримка ДПП в Україні.

Київський економічний інститут є партнером нещодавно розпочатої довготривалої Програми розвитку державно-приватного партнерства, яка фінансується USAID. Ця програма працюватиме впродовж п’яти років і має на меті виконання таких завдань:

Стимулювання розробки державної політики та правового регулювання у сфері ДПП;

Підтримка роботи уповноваженого державного органу з питань ДПП;

Інформаційні підтримка, навчання, підвищення рівня знань та навичок про ДПП;

Підтримка запровадження пілотних проектів на місцевому рівні.

На нинішньому етапі проводиться базове опитування з метою оцінити рівень поінформованості щодо державно-приватного партнерства серед представників центральної та місцевої влади, підприємців та місцевих неприбуткових організацій.

 


Дата добавления: 2015-10-29; просмотров: 71 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЗАПИТАННЯ ДО ІСПИТУ| О том, как мои взгляды на жизнь круто изменились

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.032 сек.)