Понятие и виды источников церковного права

Церковное право - совокупность норм и правил, регулирующих как внутреннюю жизнь Церкви, в ее общинно-институциональном аспекте, так и ее отношения с другими общественными союзами, религиозного или политического характера

ВИДЫ ИСТОЧНИКОВ ЦЕРКОВНОГО ПРАВА

Принято различать источники материальные, т.е. причины производящие

право, или законообразовательные силы и органы, его определяющие

(основания права), и формальные источники, т.е. те памятники

законодательства, из которых мы получаем знание о праве.

Источниками церковного права, понимаемыми в первом смысле, признаются:

а) божественная воля Основателя и Главы Церкви, выраженная Им Самим

непосредственно, или через Его ближайших учеников;

б) воля Церкви, выражающаяся или посредством установленных в ней органов

власти, или в церковной жизни и практике;

в) верховная государственная власть (относительно внешнего положения

Церкви в государстве).

Источниками второго рода, т.е. выражающими в себе законодательную волю,

служат:

а) священное Писание и священное Предание;

б) памятники церковного законодательства и церковный обычай;

в) государственные законы, относящиеся к Церкви.

Систематическое изложение права, которым регламентируется жизнь Церкви, составляет предмет науки, которая так и называется: "Церковное право". Существует, однако, и другое название нашей дисциплины — каноническое право. Церковное право, как совокупность норм для определения церковных отношений, не совпадает с каноническим правом. Под именем канонического права разумеется в восточной церкви то право, которое содержится в канонах периода вселенских соборов, а в западной – право, содержащееся в Corpus juris canonici. Церковные отношения настоящего времени как в автокефальных церквах восточного православия, так и на западе, только отчасти определяются каноническим правом в означенном смысле, главным же образом определяются нормами позднейшего происхождения, как церковного, так и государственного. Притом в каноническом праве есть много определений, не вытекающих из существа и из цели церкви и объясняющихся громадным расширением круга ведомства церковного суда в течение истории, в настоящее же время регулируемых светским правом.

3.Матеріальні джерела церковного права.

Головна ознака, що визначає специфіку джерел канонічного права у матеріальному аспекті, є сама нормотворча воля. Вона концентрується в окремих органах, котрі легітимно здатні створювати нові джерела права і самим фактом волевиявлення закріплювати за ними (джерелами) загальнообов'язковий до виконання всіма адресатами статус. Носієм цієї волі у даному випадку є не звична для нас держава, а, по-перше, окремі релігійні організації, тобто організовані об'єднання віруючих як основна організаційна форма буття релігії у суспільстві; і, по-друге, релігійні об'єднання (церкви, монастирі, братства тощо), які прямо або опосередковано беруть участь у канонічному нормотворчому процесі. Особливості джерел канонічного права виявляються і у їх класифікації, для якої типовим є виділення специфічних, не характерних для світського права видів правових джерел - Біблії, церковного Передання, канонічного звичаю, церковного законодавства та ін.

Сучасні каноністи виділяють три види матеріальних джерел східнохристиянського (православного) канонічного права: а) суб'єктивована нормотворча Божественна воля; б) церковна воля, в) державна воля.

Найважливішою концепцією, що склалася у християнському канонічному праві, центральним положенням, у якому ця концепція знайшла своє вираження повною мірою, є вчення про Божественне походження найважливіших засад і принципів християнства як релігійно-правової системи. Йдеться про "вічні закони", які є прямою формою вираження мудрості та волі Бога. Ці положення, яким віра у їхнє неземне походження надала найвищого ієрархічного статусу, вважаються "вічними і незмінними". З іншого боку (і в цьому теж проглядається специфіка канонічного права), воля Божа вважається найвищим і найпотужнішим джерелом права, а сам Бог - наділеним необмеженим суверенітетом.

Саме тому більшість каноністів сходяться на думці, що Божа воля є першоджерелом усього права християнської церкви. Вона формулює ключові нормативні приписи, визначає основи церковного устрою, окреслює засади релігійної діяльності.

Матеріальними джерелами церковного права

а) божественна воля Засновника і Глави Церкви, виражена Ним Самим безпосередньо, або через Його найближчих учнів;

б) воля Церкви, виражається або за допомогою встановлених в ній органів влади, або в церковного життя та практиці;

в) верховна державна влада (щодо зовнішнього становища Церкви в державі).

4. Формальні джерела церковного права
Формальні джерела церковного права - це форми зовнішнього вираження канонічно-правових норм. Основними видами таких джерел є: священні (Біблійні) приписи; канонічно-правовий звичай; канонічний акт; канонічний прецедент; внутрішньоцерковний і міжцерковний правовий договір.

Чільне місце в ієрархії формальних джерел релігійно-правової системи традиційно посідають положення, викладеш у священній книзі християнства - Біблії. Виходячи з матеріального розуміння поняття джерела права як правотворчої волі якогось суб'єкта, серед дослідників православного канонічного права набула поширення думка про те, що норми, які містяться у Біблії, є фундаментальними принципами з огляду на свій найвищий авторитет, на яких базується життя церкви.

Біблія є формальною засадою церковної правотворчості. Звичайно, як і більшість священних книг інших релігій (Коран, Тора, Талмуд та ін.), Біблія не містить систематизованого кодексу релігійно-правових норм. Однак у ній вміщені загальні начала, вихідні положення та напрями правового регулювання, які виникають на підставі біблійних доктрин, деталізуються і реалізуються через них. Конкретні приписи та загальні положення Біблії істотно вплинули на історичний процес формування канонічного права всіх, без винятку, гілок християнства.

Канонічно-правовий звичай є специфічним різновидом правового звичаю, наділеним значною кількістю видових особливостей. Однією з основних форм його існування є церковне передання.

Канонічно-правовий звичай - це канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично значущих дій протягом певного часу, який інтегрований суб'єктами канонічної правотворчості до системи чинного церковного права.

Але не кожен звичай у сфері церковних відносин може бути інтегрованим у правову систему. Для цього він має відповідати ряду вимог: мати певну давність існування; безперервно використовуватися зі спільної добровільної згоди віруючих; бути обов'язковим, чітко визначеним, узгодженим з іншими звичаями; відповідати критерію розумності і доцільності.

Ядром канонічного права, найбільшою за обсягом і складністю його частиною, позитивним правом, норми якого мають чи не найбільш яскраво виражений юридичний характер, є церковне законодавство (канонічний акт). Канонічно-правовий акт - це офіційний акт-документ компетентного органу церковного управління, який містить канонічно-правові норми.

Дата добавления: 2015-10-29