Урочище МАГУРА 4 страница

Ну, і страшно трохи – що там.

– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.

– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.

– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?

– Ага.

– Що ага? А раптом повезе разок?!

– Повезе, думаю…

Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?

– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.

– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.

– Там не гашиш, – попереджає вона.

– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.

– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфортить? – питаю я.

– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.

– Ну окі‑докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний. Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врізається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська рулетка не любить мене.

– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.

– Бррр, – кажу я. – Ано те нада?

– Так тебе і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок. Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?

– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?

Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось цілком нейтральне, типу там:

Tyshcho, Trisha?!!!

Daj meni znaty, shcho ty tut!

Ja ne khochu zhodnoho proshchavaj, ahov! YYYYYYYYYYYYY

Цікаво, чи знімав він окуляри, коли це писав. Чи хапалися його пальці за тонкі металеві дужки. Ну так. Пробачте за передбачуваність, але я думаю про Кройба. І мені не хочеться по другому кругу. Мені хочеться додому в ванну. Лежати в мандариновій піні й милуватися пальцями своїх ніг. Найсексуальнішою своєю частиною. Ерос завафлив танатос.

А перед тим ми ледь не завалили таксиста. Тобто «Івана» – так принаймні у Стоґнєвіч «на районі» називають чуваків, що підробляють на своїх автах. День у мене видався – гівно гівном. З телевізора (я все‑таки десь мушу працювати час від часу, коли нема фінансування кіна) поверталися ми пізно. Після пива й сліз. Про російську рулетку ще не помишляли. Зате пам'ятали, що в жовтій сумці у Стоґнєвіч є той самий вікінг. Не стильно якось – ще вирішили ми. Пара «Макарових» пасувала б більше, але ж спиздженій жирафі шийні хребці не рахують.

Якраз десь зовсім трохи перед тим (чи то було в ліжку попередньої ночі?) ми планували зареєструвати власну Терористичну Організацію.

– З обмеженою відповідальністю, – сказала Стоґнєвіч.

– Угу. І ще ЗАТ «Автовідповідач». Така дочірня хуйня. Щоби вона брала на себе відповідальність за всі теракти світу. Типу, витратила «Алькаїда» бабло на щось, а ці – ррраз! – і бігом відповідальність присвоїли. Такий от шаровий піар.

Таксист, звісно, ні про що таке не думав. Він просто мусив підвезти нас до точки Ж, де я так люблю гуляти м'ясними рядами і звідкіль зовсім близько стоїть моя хатка. Пам'ятник архітектури, йолка‑палка. Тільки от таксисту ми про це не кажемо. Натомість заводимо з ним веселі розмови про трамвайні колії і про те, хто з нас двох (він нас за одну особу рахував) тупіший. Все м'ялося піснями формату «нахуя вам марганцовка?!» (Чи що там вони у піснях про братків і їхню любов співають?)

– Хароший такой парень, – каже Стоґнєвіч.

Я мовчу.

Вона відкриває жовту сумку і тягнеться по гаманець.

– Да що ви, дєвчьонкі, дєнєг не нада, – каже хароший парень.

– Це ж бо як, «нє нада»? – вона таки не зрозуміла.

У мене в голові почали бриніти сигнали WARNING. Якщо Стоґнєвіч хтось заперечує, він автоматично ставить експеримент над собою.

– Да так… ви такіє дєвчьонкі сімпатічниє. Єщьо і с тєлєвідєнья… Не нада. Мнє лучьше автограф.

– Шо? Ти що, бик, сказав? Ти що, тут з чєм‑та нє сагласєн? – Стоґнєвіч затиснула в сумці щось, що могло би видатися ерегованим чоловічим органом, не покажи воно на світ Божий свою головку.

– Я… я… да я нічо! – хароший парень помітив пєкаль. Пє‑каль втупився у харошого парня.

– Ану, давай бєрі бабло! – прогарчала Стоґнєвіч.

Отут я на секунду втратила сенс фрази: давай чи бери? А хароший парень, очевидно, всрався, бо в машині різко стало, гм, тепло… Стоґнєвіч, тепер уже не встидаючись, тикала його в пику вікінгом. Вікінгу це явно не подобалося, в нього, може, вроджена мізофобія, не всім же працювати в упор!

– Д‑да, д‑да… – проддакав він і тремтячими пальцями взяв ті наші 10 грн. Ми вийшли з його калічної машини іще трохи стрельнули вслід. Не попали, бо вікінг збридився і його, ймовірно, нудило.

– От асьол, – сказала Стоґнєвіч. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води. Але жартувати довго не довелося – сука‑підар‑хароший‑парєнь встиг спиздити у Стоґнєвіч Мессера. Так звали її телефона.

– Тепер ясно, чого він бабла не хотів, – зітхнула я.

– Або просто Мессер випав, – знизала плечима Стоґнєвіч.

Телефон, що б там із ним не сталося, на наші заклики не відповідав. Я ще написала страшне погрозливе повідомлення на адресу «харошого парня», якщо він раптом візьметься читати записи чорного ящика Мессера. Пообіцяла йому сім років поганого сексу і перманентні поломки ходової його «деву». Парень не реагував. Можливо, вже десь розбився. Поблизу дитсадка, наприклад. Тіки от не треба мене звинувачувати у чорнушності!

Надворі стояла ніч. Все було прекрасно й монохромно.

Ну й потім я зникла. Ми зникли. Зігравши собі в російську рулетку, ми вирішили провести репетицію свого неіснування. Забарикадувалися вдома і не підходили до інтернету. Навіть по‑думки. Навіть похід у податкову стосовно реєстрації нашої терористичної організації відклали.

– Доктор Зло, – назвала мене Стоґнєвіч, коли я певний час по тому відкрила скриньку і тішилася реакціями близьких на моє зникнення. Втім, не таке я вже й зло – я ж одразу всім, кому це важить, повідомила, що Акєла прамахнулся і ми просто проходимо реабілітацію…

Кройб написав щось таке, що я, коли б жила в позаминулому столітті, обов'язково 6 носила в медальйоні:

Vyjavljajet' sja, vidchuttja vtraty – vtraty tebe – je takym boljuchym, shcho azh korchyshsja. Okhjakja vlyp, sonce moje. YYYYYYYYYY

А потім іще:

Ja ne mih spaty і majzhe ne mih dykhaty. Sered nochi do menй dijshlo, shcho meni pyzdec'. Tobto bez tebe meni pyzdec.

YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY

– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що продають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно‑конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам'ятника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим тулубом журиться бозна‑чим (очевидно, долею народу. згідно з оригінальним задумом свого творця). На тому горе‑пам'ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й врушниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!

Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно туркочуть між собою:

– Ну што, пайдьом в театр?

– Нет, в театре ми уже билі.

– Та нет, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в театр пайті…

Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в конкретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:

– Підараси.

– Ага, – погоджуюся я.

– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?

– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомо‑фобом! Це ж тьолки мають гоміків ненавидіти!

– Ага, бо ж відбивають кращі кадри. Щоправда, саме про цих такого не скажеш.

– Всьо, я придумала. В рамках нашої благодійної терористичної організації обов'язково буде програма «Жіноча помста піда‑расам».

Стоґнєвіч погоджується і ми завертаємо на Притисько‑Микільську. Там просто на дорозі білою фарбою намальовано велетенське сердечко і в ньому жовтими буквами якийсь ромео втулив: «Сладкая, я люблю тєбя!!!»

Стоґнєвіч ніколи не проходить повз вияви прекрасного спокійно. І тут вона не залишається байдужою. Стає в центрі цього сердечка й щосили, задерши очі до неба, волає:

– Сладкая‑а‑а!!! Я люблю тєбя‑а‑а‑а!!!!

00:00:00:11

Минає день. Чи два. Ми зі Стоґнєвіч не рахуємо їх. Прокидаємося о третій дня, в ліжко йдемо о сьомій ранку. Час біжить скажено швидко. Щойно була північ – і ось уже пів на четверту. Ми пролежали цей час у ванні, пролежали цей час на канапі з фільмом Лінча, чи Коенів, чи Джармуша, ми пролежали цей час на столі, поїдаючи смачну й нездорову їжу. Якби наша духовка була не мікрохвильовою, про нас можна було б сказати: «Ані буквальна пражигалі время». А з цими невидимими технологіями хто його зна?

– Це несмак – іти на «Олівера Твіста»! – каже моя асистентка. Перед цим вона точно так казала про мій новий червоний спортивний светр. Асистентка Люся гримає дверима. Вона хоче з нами на пиво, але не хоче на кіно. Те, що «несмак» зняв Полан‑скі, вона не знає, та й мало яке ім'я її обходить у цій парафії. Вона також не знає, що перш ніж піти на це «нудне кіно», ми обов'язково прочистимо ніздрі одним білосніжним дивом. Шкода організму. Отруєння. Штучна стимуляція викиду ендорфінів у мозок. Табу на надто часте вживання і все таке… Коротше, після нього все, що не подивишся, видається суцільним фільмом Тері Ґільяма. Біле диво нам привіз красивий і пухнастий порно‑маґнат, торговець краденими тачками, фаховий адвокат доктор Кук. У нас із ним один на двох автомобіль і жувачки. Пімп‑мо‑біль Кораблик і жувачки квадратної форми. Для відбілювання спільних зубів. Але білий порох він розбиває на доріжки не спільною, а власною Visa Gold на компакті ФАКТИЧНО САМІ. Рухи його дуже ритмічні, стук карточки по поверхні диска приємний, він мистецьки синхронізується з істеричними покриками парку‑вальника за вікном. Паркувальник там махає руками, допомагаючи виїхати переляканим бюргерам на громіздкому авті з дипломатичними номерами. Така машина схожа на корову, як наша на ведмедя. Чи на невеличкий корабель, як я вже, здається, десь згадувала. У нас немає техогляду, в мене нема довіреності, я надіваю окуляри і прикидаюся 19‑річною студенткою, власністю котрої офіційно і є цей наш джип. Міліція ведеться. Стоґнєвіч, коли вони нас зупиняють із вимкнутими фарами, алкогольним диханням, без талона на вікні і з чужим посвідченням, кричить:

– Скажи, скажи ім, што на самам дєлє ти бландінка!!!!

Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая‑та.

OK, зараз же мова не про те. Блін, які ж мені стрьомні сни сняться. Ніби я письменниця і маю щось прочитати на велику авдиторію. І я ніяк не можу підібрати потрібного шматка, бо все вже десь читала і в будь‑якому випадку хтось із цього залу вже був на попередній презентації. Отак я там парюся з годину десь і нічого не можу вибрати. Як же добре, що я просинаюся, курча мать. І що я не пишу, а знімаю, курча мать. З відеообразами й мовленими словами воно якось психологічно легше, ніж із друкованими текстами. Маю на увазі, на презентаціях. Текст тобі самому там читати треба. А в фільмі за тебе промовляють актори. Якщо зняв гівно – втік собі в куток та й посміюєшся. Якщо, звісно, сам, як бовдур, не знімався в головній ролі свого шедевра.

Доріжки «дива» в організм – добрий настрій в хату. Ми просто вибігаємо з машини надвір, доктор Кук всідається за кермо, щоби самому їхати на «Ніч‑пожирачів‑реклами». Ненавиджу псевдоґламурні туси. Як і суто ґламурні. Ненавиджу й люблю. Постібатися й занотувати пару‑трійку образів героїв якогось свого майбутнього треш‑муві.

Ми зі Стоґнєвіч хапаємося за руки і, радіючи, мов п'ятирічні діти, біжимо вулицею, посміхаємося перехожим, ми так усіх любимо, ми любимо характерно київських білявок, і гопників ми любимо, ми дякуємо водіям автомобілів, що пропускають нас на переходах, ніби це бозна‑яке з їхнього боку благородство, а не банальне виконання дорожніх правил…

Я вискакую на сходи «Прем'єр Палацу» і просто в очі отетерілому швейцару репетую:

– Мені все похуй! Мені не страшно!

Це значить, що я дуже люблю світ довкола себе. І світ всередині мене. Мій мозок ясний, мої комплекси сидять тихо, «еґо» потужне і спокійне. Сила наповнює мене і навіть трошки переповнює. Мій колишній аґент Нікіта зустрічає нас і трохи не розуміє, чого це ми раптом так дуже його любимо. Але потім вирішує примиритися зі станом речей і ми долаємо певний період життя разом… Кілька годин – це чималий шмат життя. Ми дивимося кіно, воно нам страх як подобається, передивлятися на «свіжу голову» його, звісно, не схочеться, нам не хочеться їсти, тому я п'ю з горла джин, Стоґнєвіч з Нікітою п'ють із вишуканих келихів вишуканий самогон, ми добираємося до художника Во‑ви, Вова намагається з'їсти мій чобіт, Стоґнєвіч рятує чобіт і мою ногу в нім, доктор Кук з'являється і зникає, він тепер вже слухає RAMMSTEIN на повну гучність, відтак ми потрапляємо до нас додому і лягаємо зі Стоґнєвіч у ванну. Вилізаємо звідти десь годин через шість – так швидко час іще ніколи не скакав, у нас з долонями сталося те, що при холері називають «руки прачки», і вода зовсім вже охолола, так що ми собі сказали: ДОСИТЬ.

Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра‑вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.

– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…

– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.

Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:

– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!

Н‑да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».

– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?

– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.

Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є‑е?!»

Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто‑небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.

Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії [26]…

Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус‑треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово‑маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки‑но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад‑ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу. Ну, просто пісня веселих польських робітників виходить. «Ха‑ха‑ха» – це її приспів by НОМ… The best from Russia. Ну і ЗВУКИ МУ, звісно ж. Окрім них, там небагато хто здатен зміщувати мою точку збірки, так що честь і слава комбайнерам душ наших. Як воно, знову ж таки, добре, що я є режисерка, а не літераторка. А то б зайобувала людей не слабше за оту Ірену Карпу з її поп‑мотлох‑клаптями. До речі, може, якось зняти руду ідіотку в головній ролі? її так усі ненавидять, що я її не можу не любити. Цікаво, чи хаває вона моє кіно? Мабуть, що так. Якщо знає про його існування. І ще цікаво, в кого з нас більше (чи менше? чи більше‑менше?) бабла, коханців, волосся на ногах, депресивних днів. І чи схотіла б вона написати мені якийсь сценарій? І чи не єврейка вона? І чи не буддистка? І чи не суфійка? І чи не лесбій‑ка? Як добре, що я – не вона.

Але як погано, що ті польські письменниці, журналістки й феміністки – не веселі польські робітники. Бо напередодні дуже важливої фотосесії ми були явно не в мейнстрімному стані свідомості. Варшава тепер завжди асоціюватиметься у мене з підкресленою жіночністю, вінтажем (Аґнєшка для фотосесії вбрала мене у реальні скарби своєї бабці з 70‑х років) і вишукано скрученими джойнтами. Якби польські інтелектуалки могли хоча б опісля півночі ставати польськими робітниками, голова української треш‑режисерки виглядала б бодай трохи пристойніше за її фільми. А так добра і красива Аня відсвітлила і зафарбувала у кислотно‑рудий колір Трішину голову так, що зверху ніби все нормально й рудо, а якщо трохи підійняти волосся, на світ Божий вилізають чорні острівці, подібні до плямок леопарда чи лишайних плішин шолудивого кота. Але Тріша особливо тим не парилася – однаково після короткої зустрічі з Кройбом у його Мадриді їй світили Камбоджа і В'єтнам.

Від чилійського вина, рештків передріздвяного шопінгу і якісного джойнту дівчата ледь не втрачали свідомість. Поміж тим вони всі втрьох доволі наполегливо робили те, що називалося інтерв'ю з Трішею Торнбер/напередодні прем'єри «Перламутрового Порно» в Польщі. Тріша трималася просто таки відбійним молотком, хоча напередодні спала лише годину…

У всьому винна краса: у неспанні, виснаженні, інколи й смерті. Хоча тут уже така штука – значно важче померти за красу моря перед заходом сонця, ніж за красу недоступного тобі чоловіка з позначкою «Не дає». Ну а якщо і людина та дає, і з відображенням у дзеркалі у тебе мир і злагода, можна ще чутарік пожити. Не вистачає власної краси – оточи себе красивими друзями. Значно корисніше для здоров'я проживати чужі красиві життя, ніж паритися у своїм хуйовім, якщо вже так сталося.

Тріша запросто могла пожертвувати своїм 8‑годинним сном заради милування голими Стоґнєвіч і Долоріо. Його повне ім'я було ще дивнішим, хлопчик зовсім свіжий, з'явився звідкілясь недавно, Тріша таких деталей не запам'ятовує. Темні кучері, світлі очиська, веснянки… Ага – 21 рік. Саме час запхати рибку до акваріума.

– У ванну, всі у ванну!

– Треш‑аристократи, йобанаврот. Чехов крутиться у вишневому гробу.

Тріша догулювала з друзями останній день у Києві. Назавтра вона ще мала з'явитися в посольство й отримати візу, щоби випертися з Батьківщини. Плести нісенітниці й сидіти 3 години в закритому приміщенні без туалету (у‑у‑у, як Європейська Спільнота дбає про права людини!), пояснювати, якого біса ти в минулому паспорті мала благословенну (!!!) шенгенську (!!!) візу (!!!) і поїхала собі в якусь йобану Сербію. Як ти могла так безсовісно обманути довірливе посольство цієї доброї і благородної країни?!! On ne comprend pas! [27] Вони ж взяли із тебе просто смішний консульський збір – якихось там 40 евро – і поставили ВІЗУ!!!! З ГОЛОГРАМОЮ!!!! Алілуя, сука, кричи: алілуя!!! А ти на Балкани. На велосипеді. Сука. Ще й у тюрму венгерську. Теж на велосипеді. Сука. Як ти могла. Як могла ти, сука?????!!! І не їбе нас, показуєш ти нам чи ні тепер касети з твоїми фільмами, вони все одно тут українською – нє, ну ми, звичайно, нею читаємо, але не говоримо, ми російську вчимо, це практичніше… що… шо?!!! Ти націоналістка?! Тут нічого робити націоналістам! Там, у нас, нічого робити націоналістам! Геть!!! Ні, почекай… Якого хуя ти українська націоналістка, якщо ти єврейка?…

На це один мій приятель каже, що єдині, кому не байдужа доля українського національного відродження, – євреї. Це він так, вочевидь, мотивує для себе деякі мої вчинки. По‑моєму, це просто нормально – любити свою хатку. А інколи і тих уродів, що живуть у цій самій хатці поряд із тобою.

Але зараз не про це. Зараз знову про красу. Знову і знову, щоби всіх аж нудило. Про справжню і чуттєву. Краса не є кохання. Хоча і те, й інше є проекція. Це кляте усвідомлення не дає мені спокійно поплакати чи відчути глибоке страждання, коли коханий (номерний жетон «коханий» із довільною групою крові та без алергії на пеніцилін таки повішено на шию Психіатру) каже:

– Ти мучишся тим, що ти зла. А в мене інша проблема. Я невірний.

– Дружині? – питаю з тихою посмішкою, бо він і не підозрює, що в мене є:

а) чоловік;

б) майбутній чоловік;

в) харизматичний коханець;

г) інші звірі.

– Усім, – відповідає він. – Я непостійний.

– Всім? – хотіла перепитати я, – ну і скільки нас?

– Три, – ймовірно сказав би він. – А нас? – перепитав би за хвилю, якби не був так твердо впевнений у своїй ексклюзив‑ності.

– Чотири, – сказала б я, – плюс один. Але він просто ще замалий і закрасивий. З чистими такими, знаєш, блакитними очима – не те що твої, пташині й чорні. Шкіра на дотик, напевно, м яка і тепла. Я ще не пробувала. Так особливо пахне – це відчутно. Правильно сексуальні люди пахнуть особливо, не користуючись парфумами. Трохи ластовиння. А ще в нього темне кучеряве волосся. Твоє темніше і жорсткіше, любий. Я ним дуже гостро милуюся, аж до візуальних спазмів. Десь так само, як тобою. Очі здатні кінчати – дешеве задоволення. А все одно для обраних. Він на 12 років за тебе молодший і в нього ще нема твого смаку і твоєї консистенції. Але молоде вино також вставляє.

Навіщо я розказую це все тобі, коханий? Просто хочу, щоби ти все відчував моїми рецепторами.

Так от. Я лежу собі у ванні зі своїм холодним вином у тонкій склянці і своїм гарячим, поки що віддаленим Долоріо на подіумі. Не, він не модель, Богу дякувати, моделей ми вже проходили і кіньми потоптали. До речі, нагадую, подіум – це така платформа, куди тут ванну вмуровано, у цьому лофті.

Цікаво виглядатиме моя кров на цій піні, якщо раптом розчавити склянку в руці. І як на це зреагує Долоріо? Стоґнєвіч, котра сидить тут же, до такого звикла. Ми просто приносимо одна одній йод після таких душевних поривів. А от він, наш новінькій‑гатовінькій…

Я стискаю склянку. Вона тріскає. Рука не ріжеться. Прозоре скло падає в гарячу воду, вино розливається туди ж, без сліду, без наслідків. Ніякого драматизму. Так, ніби найвродливіша наречена виявилася не цнотливою. What a fuck, де моє шоу?…

Вони сидять на подіумі, дивляться на мене згори вниз. Я кажу:

– Не бійтеся, залізайте сюди. Зараз повиймаю скло.

Мовчать.

– Я зараз напущу більше піни і заплющу очі, я вас не буду бачити.

Сміються.

– Ну давайте ж бо.

Ще вагаються.

– Давайте вимкнемо світло і запалимо китайські свічки. Вони великі і не пахнуть – усі потрібні запахи у нас вже є.

Долоріо не проти. Гаряча вода, а він видно, що вже змерз, то може трохи згодом би…

Жестом накокаїненого конферансьє зупиняю його: просто роздягайся. І йди сюди. Я заплющу очі.

– Так‑так, і ти роздягайся! – кажу я до Стоґнєвіч, – бо минулого разу залізло тут всьо в одязі!

– Ну от! – кричить вона і, здається, навіть тупає ногою, – варто було раз забути зняти труси під порошком, як тебе вже залошили на все життя!

Ми таки гасимо світло, таки запалюємо свічки, я гаки заплющую очі – і от вони вже поряд. Ніякого тупого сексуального збудження, сама лише пронизлива гедоністична алергія. Я дивлюся на них обох у цьому мінливому світлі, нас поїдає сепія, нас поїдає персикова піна. Мені видно їх лише до середини грудей. Виглядає так, ніби в 1970‑х збираються транслювати американське кіно, зняте в 1990‑х. Картинка і її бачення: підлітки готуються втрачати невинність. Кіно американське, не європейське – люди занадто красиві. І разом з тим справжні.

Я пожираю їх очима і відверто втішено посміхаюся – отруєння не буде. Знаєш, коханий, дика півторадобова єбля не є стовідсотковою необхідністю у всіх без винятку версіях людської пристрасті. Інколи кінчати можна просто від ненавмисних доторків до чужої гарячої шкіри під водою. Від того, як тінь сталевого намиста падає на шию цього хлопчика, від того, як обважніли й потемнішали його мокрі кучері. Від того, як його грудьми тремтливо гуляє тінь від полум'я свічок і як трохи налякано ці його дитячі очі за мною спостерігають. Наші невидимі ноги переплітаються, але то радше практична необхідність – не дуже вільно трьом поміститися в одній, хоча й просторій, каструлі. З нас тут вариться суп‑пюре, а ми й не помічаємо. Тактильні відчуття програли візуальним ефектам – 3:0. Що скажеш, Психіатре?

Але мій beloved Shrink [28] нічого не скаже, бо цю історію я йому не розповім. Натомість я скажу:

– Це нормально.

– Що нормально?

– Що ти всім невірний.

– Ти зараз для мене не всі…

Мені зненацька робиться дико страшно, якщо він зараз підкреслить оте «зараз». Але вже наступної секунди я розумію, що в цьому слові й полягає ultima ratio.

– Ти моє ultima ratio, – кажу я. – Прошу, не руйнуй цього. Я живу тобою. («Зараз» – додаю безмовно.) Ти відкриваєш мені істини, я стаю сильнішою через усвідомлення такого болю…

Хм. А що, як усвідомивши його непостійність, я врешті‑решт зможу дати раду і своїй. Але чи така вона вже й погана? Ми не так вже й часто, хоча доволі сильно, страждаємо через неї. У всьому іншому митець просто таки зобов'язаний бути непостійним. Ну, з однією там чи двома константами: дружиною, що варить каву і мовчить, витираючи пил з вашого фамільного піаніно, чи чоловіком, що має собі своє повноцінне життя і разом ви ходите хіба що вечеряти та деколи в кіно, але попри те не уявляєте собі існування одне без одного.

– А непостійність – це нормально, – кажу йому. – Це необхідність. Все на світі тимчасове, і тимчасовість ця прекрасна. Ми закохуємося у тимчасовість, ми милуємося тимчасовістю. Always – what does that mean? For ever – what does that mean? [29]

Він не любить ці мої вкраплення іншомовних цитат. А я не люблю вживання слів штибу «вічно» і «завжди» стосовно людських почуттів. Що може бути більш минущим? І, проте, здебільшого жінки тяжіють до кидання цими слівцями. Либонь, кожна думає, що вона – як гак, до котрого прив'язана мотузка. Що коханий чоловік – це як засніжена вершина, в голову котрої можна забити цей гак‑«завжди» і видертись нагору. Щоби там прив'язатися, посісти й нікому нічо' ніколи не віддати. Вважайте, поборники вічного кохання: в жодному разі не цілуйте древніх бронзових табличок невідомого походження на опанованій вами вершині! У вас, я розумію, екстаз і благоговіння, але ж нагорі температура мінусова і ви в курсі, що трапляється з дітьми, котрим заманулося взимку лизнути металевий предмет. Приклеїтеся‑приростете намертво, без крові не віддереш. Є, правда, гарний спосіб: посцяти в руку і врятувати свої губи і язик. Але ж ви так старалися, так лізли, таких уже планів на майбутнє наклепали, а тут – маєш собі – сцяти!

Дата добавления: 2015-10-29