Урочище МАГУРА 6 страница

Я не настільки відлюдник‑інтроверт, як би мені хотілося. До того ж із виконанням трохи тяжчої за натискання кнопок фізичної праці у мене теж не дуже, щоби склалося. Тому близькі друзі – ідеальний вихід. Принаймні так мені здавалося тої зими…

Нуріеля Долоріо, котрий віддав би чверть свого німбу, аби тільки з нами поїхати, Стоґнєвіч заочно репресувала. Через істерики, нічні втечі з дому, крики «Так! Я знаю, він кращий, ніж я! Він красивіший! Тепер він тобі друг! Ти знайшла мені заміну!» і гуляння по морозу без куртки і шапки. Я тихо і ввічливо все пояснила Долоріо: мовляв, краще буде якось некст тайм. Він усе зрозумів і залишився в місті. Натомість наші августійші тіла дозволено було супроводжувати Льотчику.

Ще дорогою на вокзал трапилася бісова купа знаків: ми довго не могли впіймати таксі, хтось із нас падав на обледенілих сходах вниз головою, при цьому якийсь спритний співгромадянин намагався «підібрати» спальничок, що саме випав із рюкзака потерпілого, але дві добрі девочки про це заголосили на весь перон, і дядюн залишився без здобичі. Знаки казали: та ну його на хуй. Але ми слово «хуй» звично сприймали як щось позитивне.

В українських поїздах – байдуже, плацкарта це, купе чи СВ – особлива система кондиціонування повітря. Модель «Протяг». Буває різної інтенсивності, регулюється коциком, повішеним на вікно, або взагалі не регулюється. І атмосфера, що не суперечить українській ґенетичній пам'яті – колорит етапу з політв'язнями, запах Чити і взагалі всілякої природи. Ми, власне, про природу й думали – місяць заливає сяйвом померзлі луки, дерева світліші за ніч, мертві снігові моря й висохлі кратери… або просто нам було впадло і бридко бабратися з коциком. Вирішено було, що тепліше просто спати по двоє на одній полиці – згадай‑но дитячу панкуху і поїздки до батьків у загальному вагоні на Різдво. Те саме в купе т. зв. фірмового поїзда, хоча до історії з трейлером це не дотягує.

Спершу я лягаю на верхню полицю до Стоґнєвіч. Але сторона в неї явно не вигідна, там через деякий час мені Гарантовано видує або рештки мозку, або, якщо розвернутися до вікна ногами, заледеніють і повідпадають всі мої життєствердні органи. Стоґнєвіч виходить курити і я без задньої (а може, і з задньою, але ж легітимною, бо вмотивованою гетеросексуальним імпульсом) думки перебираюся на протилежну поличку до Льотчика. Біля нього тепло, мене, як мінімум, захищає його м'язова тканина, вона мені крутіша за НАТО‑вський спальник. Еґоїзм починає блаженно похропувати…

Повертається Стоґнєвіч. Вибирається на свою полицю, з'ясовує пропажу, певний час отетеріло сидить і дивиться чи то на пластикову стіну, чи то на сіточку для забування дрібних речей в купе, чи то на нас. Потім рвучко зіскакує вниз і зникає. Її нема досить довго, вона хіба час від часу мельком з'являється навпроти нашого купе (двері лишилися відчинені), заглядає на свою пусту полицю і зникає знову. Мене це все починає вкурвлювати.

– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.

Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!

Наш друг, адвокат Сірик, з‑поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra‑overpriced [33]відстійні вина: «Цьоцю‑у‑у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим‑спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»

Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.

Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь‑якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка‑прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.

Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17‑ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.

Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.

– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.

– Та не поможе, дарагая, – я тішуся, що вона бодай рота розтулила, бо перед тим мовчала, як русалочка, якій відрізали хвоста, дали криві ноги і змусили ними, босими, топтати осмолодський сніг. – Коли тебе дірявлять кулі, тоді, подейкують, стає дико холодно. Від втрати крові і всяке таке. Так що не допоможе тобі палюче сонце Сьєрра‑Леоне…

– І соломинка з махіто не поможе! – додає Даньо, сьорбаючи чай зі щербатої полив'яної кружки.

Стоґнєвіч іґнорує всі репліки, крім моїх.

Льотчик мовчить.

– Мені тут не холодно, – похмуро каже Стоґнєвіч, – а якщо й холодно, то пофіґ. А там я зароблю бабла. Тобі на все вистачить…

– Мені? – от тобі й на! – Та мені й так на все вистачає. Я газ до хати проводити не збираюся, килимів на стіни, підлоги й стелю мені теж не треба, та й діти в мене в інститут не поступають – нашо на заробітки їздити? Що за прорив колективного бєзсознатєльного? Це на тебе так Західна Україна впливає?

Тепер Стоґнєвіч мовчить.

– Я сам часто хочу з'їбатися в гарячу точку, – раптом каже Льотчик, – коли мене все й усі дістають. Коли не помагають навіть небо і велосипед. Тоді мені здається, якщо я побачу смерть зовсім близько, я почну по‑справжньому цінити життя.

Дивно. Щось таке хотіла сказати я, але не наважувалася, аби не спокушати і не брати «на слабо» Стоґнєвіч. Натомість я кажу:

– Знаєте що, ви, придурки? Всім вам знайомий Руфус, мій старий друг і компаньйон у подорожах. Так от, окрім того, що він здатен довго витримувати їбануту мене, силу й досвід Руфуса визначає ще бісова купа речей. Останній раз, коли все було хуйово, фільм ледве повз, ламалася техніка, валили люди з команди і мене не любив черговий мучачік, я щось таке подібне нила йому в листах – – про гарячі точки, справжнє відчуття життя, новий досвід… Він довго не відповідав, потім написав мені щось стандартне про те, що треба шукати силу, зміст, красу і славу всередині себе, а потім, серед ночі, раптом прислав мені оцей‑от sms. Зараз… він у мене тут збережений. Ага. От.

Мене уважно слухали. Навіть Стоґнєвіч, напружено вдивляючись у замерзле вікно, за яким експонувалися флеш‑беки Первісної темряви.

– Тут в оригіналі… I just woke up with a shock, a flashback, in the middle of the night. That is what hotspots do to you, they fuck people up. Trust me, you don't want that. [34]

Я ковтаю пересолодженого чаю.

– А наступного ж дня, після тієї ночі, він врізався на скутері в стіну. Тупо в глуху стіну, не вписавшись на повній швидкості в поворот. Коли позмивав кров з лиця й одягу, він знову написав мені: «Ось що гарячі точки роблять із людьми». Тієї миті, на скутері, він був просто дуже далеко подумки від часу і місця, де фактично знаходився. Тут, власне, є моя вина – це я змусила його ще раз повернутися до того, що він та його друзі пережили. Гарячі точки, як будь‑яке пекло, народжують демонів. І їм у твоїй голові ой як комфортно. Зробити з нормальної людини психа – це просто для них шкільне завдання. А в тебе лишається вибір – боротися з ними чи жити далі, прокидаючись серед ночі й шукаючи замітки про свій минулий героїзм у старих газетах. Правда, здебільшого, хуй їх там знайдеш… А Руфус так і сказав мені потім: «Я злий на тебе через твою дурну звичку прославляти небезпеку».

– Н‑да, – каже після паузи Даньо. – Тупо.

Подальші кілька годин ми сиділи мовчки, час від часу хіба викурюючи по пахучій ультраважкій індонезійській сиґареті Djarum Black Super. Кориця і гвоздика. Масний, пряний смак. Атмосфера ставала просто нестерпною. Гаряча піч, мало кисню, концентрат дратівливості, що виливається у безпідставну ненависть і почуття образи. Невідомо на що.

– Зі мною завжди таке в ці дні, – ще в потязі сказала Стоґнєвіч.

– Ну, мене теж ригати тягне від дня Валентина, – знизала плечима я.

– В цей день кілька років тому… нє, не буду казати.

Стоґнєвіч тримала мене в напруженні стільки, скільки визначенно Міжнародними Нормами Тримання в Напруженні 1948 року. Відтак в якийсь момент, уже за кілька днів, ні з того ні з сього сказала:

– В цей день у мене вбили брата.

І про вбивство, і взагалі про її брата я тоді почула вперше. Стоґнєвіч додала щось зовсім серіальне:

– І я відчуваю себе винуватою. На його місці повинна була бути я.

Я не люблю трагі‑лірику Голлівуду й калькованого російського кіна. Тому мої співчуття були ввічливими, проте скупими. Вибачте, якщо я надто схильна до узагальнень. Просто якось забагато було прецедентів із подібними людськими фантазіями на ґотичні теми. Всілякі там 16‑річні хлопчики з мого 13‑річного дитинства, що обмотувалися голими дротами і нібито втрачали свідомість від удару струмом, та варто було до гаражу, де відбувалося дійство, зайти його мамі й проквилити: «Вася‑а‑а? Синочку, ти тут?» – як втрачене одразу ж знаходилося. Девочки, що ковтали на ніч банку снодійного, а виявлялося, то була аскорбінка, і потім вони, мов африканські свинки, весь наступний тиждень ходили у червоних прищах. Дорослі дядьки, що брали моторні човни і без будь‑яких навичок в управлінні й навігації націлювалися у відкрите Середземне море «похуй куди – аби подалі від такої цинічної стерви». Вимкнені ними мобільні не відповідали, а їхні подружки голосили мені в обличчя: «Шо ж ета такое, ета всьо із‑за тібя, а тібє даже не совєсна!» Зазвичай відчайдушного мачо випадково знаходили У прибережній таверні, де той сам виїдав розраховану на п'ять осіб суперпорцію м'ясного мезе.

Добрий лісник вчергове повернувся з бараку розпусти, де святкували свою вакханалію 17 лісорубів і 1 прибиральниця.

– Зараз уже прийде Василь Дмитрович, тіки олів'є доїсть…

Василь Дмитрович таки прийшов. Із чотирма іншими василями‑дмитровичами. Всі вони хотіли нас везти до дальнього лісництва **. Ми запхали наплічники у тепловоз. Перед тим мені вже десь тричі зривало дах і я поривалася йти до того лісництва пішки, але Льотчик хапав мене за капюшон і повертав назад: ніч безмісячна, колії засипано снігом, на мостах взагалі не ясно – ступаєш на шпалу чи в замасковану сніговою подушкою порожнечу, кругом вовки.

Кругом вовки… Ліпше вже вовки, ніж вібрації самопожирання Стоґнєвіч.

– Ну а відки ви, з Харкова? – питає котрийсь василь‑дмитрович.

Ми щось мямлимо у відповідь про Київ, Тернопіль і Яремчу.

– Ну то давайте співайте шось українське! – видихає концентровані випари етилу інший василь‑дмитрович. – Чи шо у вас там співають? Руські? Владімірській централ? Бо ми і руські знаємо. Так шо? Ой чий то кі‑і‑інь стої‑і‑ть!!!

Я вже й не знаю, що гірше: кінь чи централ? Мої губи стиснуті, як у дитсадківця, котрому збираються вливати до рота риб'ячий жир, міцніше, ніж анус переляканого ботаніка‑цнотливця, що переплутав вхід до бібліотеки з дверима садо‑мазо‑ґей‑клубу. По очах моїх друзів я теж розумію: кінь нє пройдьот.

– А давайте, – виручає нас раптом Льотчик, – ви ліпше поспіваєте, а ми послухаємо. Ви так файно співаєте…

І якщо якась сука ще хоч раз в житті похвастається тим, як вона екстремально гасала на ровері, стрибала з парашутом чи вихилялася на сновборді, я заціджу їй прямо в пику. Бо той, хто не пізнав їзди вузькоколійкою глупої ночі з кагалом п'яних гуцулів, котрі розігнали пращура всіх тепловозів до швидкості боліда, в той час, як жоден з них не був здатен роздивитися й носа свого кірзака й обов'язково насцяв би собі на ноги, аби приспічило, гуцулів, котрі так горлають тужливі «народні» пісні, що їм позаздрив би будь‑який класик атональної музики, гуцулів, котрі говорять: «Ану, давай тримайся, зара' тебе покатаємо» – і газують на повороті понад прірвою, а твій наплічник так у ту прірву й проситься разом з тобою, бо ж він, паскуда, цупко приторочений до твоєї спини, і ти одним пальцем тримаєшся за крижаний поручень, а подумки дупою вже перебуваєш на дні прірви, аж раптом гадуєш про те, що ось вона яка, річкова тераса, так, це тераса, а ніяка нахуй не прірва – ТОЙ, БЛЯДЬ, ПОНЯТТЯ НЕ МАЄ, ЩО ТАКЕ ЕКСТРИМ. Моє і решти пасажирів життя не застраховане. Та й кому воно треба? Чистка Генофонду – справа честі для Василя Дмитровича.

– Ну та бо чо' туда в зимі їхати? їхали би літом. Шашлики, гриби, ягоди…

Я сумно думаю про те, на яких би деревах мали рости шашлики. І в травні вони би ще були сирі, а у вересні вже обвуглені. Тим часом Даньо і Льотчик одягають на голови маски‑балаклави. Зер гут. Тепер ми граємо у терористів. Вузькоколійка до Бутану. Іншої Батьківщини я собі не хочу…

– Значить так, – дає настанови василь‑дмитрович, і тепловоз пригальмовує, – ми вже приїхали. Видите стежку? Світло тут вроді було, але тепер нема. Нема кому зробити елєктрічест‑во, курва мать.

«Б'є годинник, курва мать, треба з балу утікать…» – лунають у голові слова Попелюшки. Геніальні маяки кидає Несвідоме.

– … а як він відкриє, просто стійте в масках. І не кажіт, хто, як буде питати!

Це у Василя Дмитровича такий план залякування іншого лісника, теж Василя… Пробираємося стежкою в снігу по самі пісь‑ки до хати. Стукаємо. З темної хати ні звуку. Відтак хтось чи Щось чалапає. Не кажучи ні слова, нам відчиняють. Так само мовчки дивляться на двох долбайобів у балаклавах і на трьох без балаклав. Інші василі‑дмитровичі лишилися на тепловозі.

– Це ми, вуйку Василь… – швидше, для себе самого з'ясовує наш василь‑дмитрович. – Свої.

– Та заходьте, «свої».

Ми заходимо у темне лісництво. Тепло тут в одній кімнаті, в ін‑Щих ненатоплено й холодно. Вибирайте яку хочете. А можете і з лісником спати всі разом, він не буде проти.

Ми вибираємо кімнату на другому поверсі. Два ліжка, піч, стіл і – о Джізас – кришталеві салатнички й порцелянові радянські чашечки.

Коли в такій кімнаті тепло, дим виїдає очі. Коли нема диму – стає піздєц як холодно. Welcome до пекла.

Поки чоловіки пораються з вогнем, жінки канонічно наводять порядок і затишок. Чоловіки тупо відморожуються на предмет перевдягнутися в сухе, чим несказанно дратують жінок. Жінки зі злості взуваються у теплі капчурі1 й сидять, як засватані клуші, на ліжках, боячись поворухнутися, щоби дзенькотом заледенілих кінцівок не побудити ведмедів зі сплячки.

Коли я поряд зі Стоґнєвіч – лежу, сиджу, стою – вона трохи заспокоюється і в кімнаті навіть теплішає. Я не можу пояснити, що відбувається. Хоча, як правило, вільно теоретизую на подібні теми, корчачи з себе імпозантного шрінка [35]. Мушу похвалитися, що навіть мій персональний справжній шрінк каже, що все я розумію нібито й правильно, але як дати раду з діагнозами?… Як боротися зі Стоґнєвіч, почуття котрої не скидаються ні на просто дружбу, ні на комплекс гомосексуальних потягів? Як нормальний андроґін, я дуже чітко сортую флюїди і з перших секунд зустрічі з людиною можу впевнено сказати: гом чи не гом, розкута девушка, мерзка ревнива лесбійка чи одарка‑на‑засватан‑ня. Не кажучи вже про градус нахилу стрілки вродженого й добре вихованого бісексуала.

Від Стоґнєвіч у мій бік жодних лесбійських флюїдів не надходило. Ні під розписку, ні за накладними. Єдина річ, що поступала на мої склади цілком безплатно і в необмеженій кількості – її дикі ревнощі. Постійні перепитування: «Ти мене точно любиш?» і періодичні заяви штибу епітафій: «Все, ти найшла мені заміну. Він (вона) точно краще, ніж я. Прощай, але я все одно завжди тебе любитиму». А потім, коли все устаканювалося, фінальне: «Ну ти ж мене не проженеш?…»

Я ніколи не збиралася її на когось міняти, проганяти чи засилати на заробітки з метою закупівлі для мене якихось там ґуччі‑хуючі та інших життєво необхідних речей. Але чим частіше ставилися на луп усі ці звинувачення, тим важче мені було спілкуватися… з іншими друзями. Я ненавиджу вибір штибу «або я – або вони», а саме перед таким вибором мене подружка і ставила. Зрештою, подібні ситуації переслідують мене з дитинства: спершу, в період грання у ляльки під балконами, мене розривали дві Юльки. Потім, коли прийшла пора статевого дозрівання й стандартних сопель за сусідськими васями та женями, мене розтягувало між двома Надьками. Потім іще й третя додалася. З чоловіками якось було простіше – їх легко було віртуозно обманювати, а на міцному фундаменті самолюбства розбудовувати прекрасний епос про наше єдине й нероздільне кохання та унікальні стосунки.

Стоґнєвіч охороняла мене, як тигр охороняв би щойно вбиту ним антилопу. Втім, антилопа іще тріпалася й намагалася допомогти тигрові роззути очі: альо, ти це всьо сам не схаваєш, давай ділися з іншими, а то я ващє візьму оживу і поскачу світ за очі на вільні злаки савани…

Мабуть, ця вся біда лишилася в її житті з попередніх стосунків із іншою подругою. Ми здатні тягати за собою пересохлі рештки минулого на манер персидського кота, котрому до надто довгої шерсті під хвостом присохла какашка, і він, весь такий із себе красивий і гордий, на превелику радість любителів не котів, а собак, із нею носиться. Та Яся, якщо вірити словам Стоґнєвіч, взагалі була гімном рідкісним. Вона могла запросто подзвонити подрузі серед ночі, сказати, що от саме зараз їй конче треба з кимось поговорити, і не по телефону, а наочно, тож давай, дарагая, взувайся в помаранчеві ґріндерзи і пензлюй до мене – шо ж там, якихось чотири години спальними районами і окружною. Або ще, вже десь над ранок, годині по четвертій, підірвати Стоґнєвіч із теплого ліжечка, бо Ясі забаглося чорної шоколадки з горіхами, а за три квартали звідси є цілодобовий кіоск. Ну чи просто, посварившись і затаївшися на півдня, раптом ввірватися до туалету, де подружка блаженно вмостилася для справляння великої потреби, і зацідити з усієї сили тій у мармизу. Типу, вона все продумала і діяла виважено – грамотна помста. Або просто накопичилося. Харківські дівчата‑риби – вони такі, фатальнуваті. Але саме після цієї туалетно‑вирішальної миті любов Стоґнєвіч до Ясі як у воду впала. В каналізаційну.

Кажуть, Яся мене зненавиділа, бо начебто те все трапилося через мене – Стоґнєвіч найшла собі якусь україномовну суку з Києва і покинула рідні землі. Їх там багато, дівчат і хлопців, що ненавиділи мене за кіднепінг їхньої компаньйонки по клубно‑піґулкових тусовках та інших сповнених екзистенційного змісту радощах людського буття. Принаймні Стоґнєвіч це мені з охотою переказувала, доповнюючи розповіді подробицями тих видів лютої смерті, що її «друзья» мені бажають. Про мене, семене…

Причин самій когось ненавидіти в мене, начебто, не завалялося. Тим паче, ненавидіти Стоґнєвіч. Тож якого рожна мені було би посилати її кудись серед ночі бігти, аби щось мені купити?! У мене ж машина є, я би їй ключі дала, проїхатися можна… Але вона так ревно намагалася змусити мене її експлуатувати, що лишалося хіба чекати викрутки в бік вночі з‑під перини. Бо вестися на спокусу хамськи використовувати свою кращу подругу і перетворюватися таким чином на рибу‑свиню мені явно не хотілося.

Життя собі скакало, ми сяк‑так поділяли побутові обов'язки (я готую їсти – вона миє посуд), як мені здавалося, експлуатації пролізти було нікуди, з мого боку то була чиста дружба, Стоґнєвіч, зі свого боку намагалася щиро дружити по черзі з усіма мучачіками. З Дафлішем (дружба тривала найдовше, аж поки він не підставив її переді мною, а я швиденько не розкрила карти всіх партнерів), з Психіатром (наче й досі непогано, бо вони рідко бачаться), з Долоріо (пиздець підкрався непомітно, зате надійно вкорінився) і з Льотчиком (как хараши, как свєжи би лі рози…). З Соньою вона проводила довгі дні, а потім жалілася на те, що Соня її задовбала, але якщо я так сильно люблю Соню, то й вона спробує так, тільки б я її не прогнала… Маячня, дорослі люди так не мусять, не можуть… Але хто і де тепер визначає рамки дорослості? Kangaroo Generation [36]. Цибатих, невпевнених у собі, самотніх кенгурят.

– Давайте зсунемо ліжка докупи, – зітхаю я, – так тепліше буде.

Ситуацію більш‑менш врятовано. Комусь таки стало тепліше спати. А я раз у раз прокидалася, відліплюючи спину від могильно холодної стіни і намовляючи розклеєний організм утриматися від запалення легень.

…Пізній ранок. Довге готування їжі. Екшн у відсутності ек‑шену. Напруження майже не спада. Треба щось міняти, але як?

Темний ранок з важким снігом зробився другою половиною дня. Треба щось…

Ми йдемо до лісу. Начебто звечоріє ще не скоро. Але тут ніколи напевне не знаєш.

– Коли помре твоя краса, залишиться її тінь… Тінь же продовжує рости після смерті? Я житиму з твоєю тінню. Життя після смерті…

Це наспівує собі якусь дивну мантру Льотчик. Майже пошепки, але якимось незнайомим тембром, ніби гуде з‑під землі. Ми всі троє насторожено покосилися на нього. І вже наступної миті не були впевнені, що то нам не приверзлося.

Дуже весело отак‑от, без жодної мети, просуватися сніговими заметами до лісу. Дуже дивно струшувати сніг з гілок ялиць собі на голову і спостерігати цей сповільнений білий душ. Дуже дивно потім котитися зі снігової гори шкереберть, задихатися від несподіваної ейфорії, борсатися всім купою в снігу, а потім підняти очі на бозна‑звідки явлену табличку (нє, ну як же вона все‑таки там з'явилася? П'ять хвилин тому не було!) і прочитати на ній:

Урочище МАГУРА

(Відтак уже в потязі мені ніяк не вдавалося записати цю назву на папері – рука дрижала й зіскакувала, аж довелося слово забрати в клітку, щоби не рвалося до лісу за вікном.)

Слово, що промовисто натякає: «Ну всьо, дітки, вам тут піз‑дєц». І дітки покірно чалапають до хатки, бо темніє якось геть раптово, і дітки розуміють, що цей їх недавній спалах радості і цуценяче борсання в снігу – просто коротка ремінісценція щастя перед продовженням похмурої агонії.

Характерно, що не можеш пригадати жодного слова з жодного діалогу того часу – тільки список предметів, загорнутих у замішану з димом темряву.

Спання в теплому одязі, в бордерських штанях, куртці і шапці – не найсексуальніша штука на світі. Біда в тому, що секс‑по‑тягу на це начхати – він і ватні штани проб'є. Щастя в тому, що коли всередині тебе горить вогонь лібідо, жодна чортівня до тебе не підступиться. Ну, і сусіди по нарах не заснуть – так дико розпікається довкола тебе повітря. Все стає гарячим і вологим.

Люди, котрі збираються потрахатися в наметі чи в тісній кімнаті в присутності інших людей – особливі види homo sapiens. Вони або таємні ексгібіціоністи, або свято вірять, що залишаться непоміченими, бо всі інші тут міцно сплять. Але ж ті інші – вони теж не дубові. Хоч і вдають з останніх сил ввічливості третю фазу сну.

В якийсь момент вони задовбуються грати ролі сліпо‑глухих свідків і просто виходять покурити. Хтозна, може, вони теж брали участь у процесі – ну, як сайд‑проджект… Так це принаймні корисно.

Але трапляються такі, що близькість цього алхімічного вогню сприймають як щось просто нестерпне. І, не розуміючи його походження («Як – ви тоді хотіли потрахатися?! Чого ти не сказала, що Льотчик для тебе… такий? Я б тоді так сильно не парилася, так би все було ясно…» © Стоґнєвіч, кілька місяців по тому) невимовно страждають.

Самі ж учасники акції трактують все з найвищих драбинок:

– Ого, яка від нас енергія їбошить… Ніхто тут не витримує. Але, знаєш, нам нема чого боятися – все, що зараз дихає в цій ночі і в цьому лісі, воно з нами заодно.

– Ага. Любі друзі, дорога родина, – погоджуюсь я з Льотчиком. – В Карпатах кожного демона знаєш в лице…

Втім, здатністю до позитивної фізіогноміки похвалитися міг не кожен.

– Дивний він якийсь, цей вуйко Василь, – прочинивши двері до кімнати, каже з темного коридору Даньо, – покряхтів трохи там у себе в ліжку, а потім різко підірвався, взувся в лижі і побіг до лісу…

З‑за гори виплив велетенський місяць. Все стало чорно‑білим…

Внизу рипнули двері.

Даньо навшпиньках спустився сходами на півповерху нижче. За хвилю був уже знову тут.

– Він повернувся, – прошепотів Даньо. – Або щось повернулось. Впало на ліжко, крутиться там, зітхає і стогне.

– Та ну ладно! – коли страх підходить близько, очі ріже, як від газу.

– Іди сама послухай.

Зі стріхи до кімнати злізла Стоґнєвіч.

– Я не знаю, що там, – серйозно сказала вона, – але при такому місяці видно, як з лісу до хати ведуть сліди. І сліди ці явно не від лиж.

– Слухайте, давайте спати! – позіхнула я і тут же блаженно провалилася в глибокий сон.

На ранок ми знайшли під хатою вовчі сліди й краплі крові. Які вони, вовчі сліди, я знаю ще зі школи. Картинка була така в підручнику – вовчий слід біля собачого. Тим більше собаки в лісника не було…

Ми тихо зібралися і, не прощаючись із лісником, пішки вирушили вузькоколійкою до найближчого лісництва.

– Свині ми невиховані, – сказав хтось, – попрощатися таки треба було.

– Та вже… нехай… висипається.

Такий от страх і ненависть в Магурі. Навіть зараз від цього слова в мене трохи закладає вуха. А тоді, човгаючи п'ять кілометрів засипаними рейками, я вдихала густе морозне повітря і поїдала очима межі гір і неба – моя неприкаяна душа почувалася вдома.

Всю цю історію, як і багато інших, хороших і поганих, можна підсумувати універсальною мораллю: зато прикольно потрахались.

00:00:00:15

У мого Психіатра орлиний ніс і чудові вірші. Наскільки я можу кайфувати від великих носів і розуміти російськомовну поезію. Ніс – одна з найсексуальніших частин, якщо він особливий. Римована поезія ХХ‑го століття, якщо вона особлива, мене не дратує, а це вже багато значить.

– Так що, моя люба, де зустрічаємося? Мені приїхати в Карпати? – (так ніби є поїзд Москва‑Карпати).

– Н‑ні…

Я саме тримаюся за обривок ланця, хитаючись на відкритій платформі для перевезення лісу‑крутляку. Навколо страшна темінь, друзі тримають в руках по пляшці якоїсь медовухи, а в мене в одній руці ланц, у другій Стоґнєвіч, котра на кожному мості поривається шугонути в снігову безодню, а в зубах у мене телефон, по якому я домовляюся про побачення.

– Що? Погано чую! – кричить на тому кінці ефіру Психіатр.

– А то, бля… Слухай, давай ми то… у Крим? – я відпускаю ланц і звільненою рукою витираю соплі. До Стоґнєвіч, крізь зуби:

– Якщо ти зараз скочиш, нам піздєц обом.

Вона перестає рватися корпусом до краю платформи, і я розумію, що так мені простіше вберегти своє тіло від розтягів і вивихів – просто кинути триматися за щось безпечне, а заїбошити нас двох Стоґнєвіч не наважиться.

– Який піздєц, люба моя?

Не, ну все в його українській чудово – молодець хлопчик, добре вивчив, хоча він же наполовину болгарин, а не представник вєлікаго народу, шо ж тут дивного – окрім впертої звички називати мене Любою.

Дата добавления: 2015-10-29