Типологія суспільств

Соціологія

лектор: Кузьменко Тетяна Миколаївна

період: вересень-грудень 2007 року

Рекомендовані джерела інформації

1. С.О.Макеєв. Соціологія. Навчальний посібник. К.: 2003.

2. Н.Й.Черниш. Соціологія. Курс лекцій. Випуск 1-6. Л.: 1996 або К.:2003.

3. В.Г.Городяненко. Соціологія. К.: 1999.

4. В.М.Піча. Загальна соціологія. К.: 2000.

5. І.М.Гавриленко. Соціологія (у двох книгах). КНУ: 2000-2001.

6. Ю.Г.Волков, И.В.Мостовая. Социология в вопросах и ответах. Учебное пособие. М.: 1999.

7. Ю.Г.Волков, В.И.Добриньков. Социология. Учебник. М.: 2000.

8. А.И.Кравченко. Социология. Хрестоматия для ВУЗов.

9. С.А.Макеев. Человек и общество. Хрестоматия. К.: 1999.

10. Нейлз Мендер. Социология. М.: 1993.

11. Ян Щепанский. Элементарные понятия социологии. М.: 1969.

12. Ентоні Гіденс. Соціологія.

13. http://isras.rssi.ru/R_Socls.htm

14. http://nir.ru/socio/scipubl/socjour.htm

15. http://politik.org.ua

7 вересня 2007 року

Тема 1. Соціологія як наука

Джерела інформації:

1. „Українське суспільство. 1994-2006 рік. Моніторинг соціальних змін” можна додати до списку літератури.
2. Соціологія. Теорія, методи, маркетинг.
3. СоцИс (социологическое исследование).
4. Сайт: український центр політичного менеджменту.

Поняття соціології. Її об’єкт та предмет

Об’єкт науки і пізнання – це оточуючий нас матеріальний чи нематеріальний світ, реальність, яка існує незалежно від нашого знання чи незнання про неї. Це те, на що спрямований дослідницький погляд.

Етимологія поняття „соціологія”: socio – суспільство, logos – знання.

Об’єктом соціології є суспільство, як сукупність осіб, що взаємодіють між собою.

Соціологія розглядає суспільство на трьох рівнях:

· макрорівень – суспільство в цілому, як цілісна система;

· мікрорівень – окремі об’єкти суспільства;

· мезорівень – соціальні групи, спільноти й соціальні інститути.

Предмет – ті сторони, аспекти, що досліджуються в об’єкті. Це відповідний кут зору, специфічний для даної науки, який відрізняє її від інших наук.

Основоположник соціології як науки – французький вчений Огюст Конт (1798–1857). Власне, він дав цій науці її назву, ввів термін „соціологія”. Зробив він це у своїй роботі „Курс позитивної філософії”, опублікованій у 1839 році. Доречі, спочатку сам Конт називав цю науку соціальною фізикою, оскільки вважав її близькою до природничих наук. Вже пізніше він відмовився від цього терміну, змінивши його на термін соціологія.

Визначення предмету соціології за Контом (який був натуралістом): „соціологія – це наука про фундаментальні закони розвитку суспільства – вищої реальності, яка підпорядковується лише природничим законам”.

Макс Вебер (представник розуміючої соціології) вважав, що соціологія має ставити перед собою прагматичне завдання: зрозуміти поведінку людини у суспільстві. З його точки зору, „соціологія – це наука, яка прагне, витлумачуючи, зрозуміти соціальну дію і тим самим каузально (причинно) пояснити її процес та вплив”.

Отут ще пару точок зору було висказано.

Предмет соціології – це вивчення становлення, функціонування та розвиток і взаємодію соціальних спільнот різного типу (від малої соціальної групи до суспільства в цілому та глобального суспільства).

Основні категорії соціології. Зміст поняття „соціальне”

Категорії соціології – це основні ключові поняття соціології, які відображають, описують певні явища, процеси, аспекти об’єкту соціології, тобто суспільства.

Типи категорій соціології:

· категорії, що описують соціальну статику;

· категорії, що описують соціальну динаміку.

Інший підхід до розподілу категорій:

· категорії, які фіксують соціальні зв’язки;

· категорії, які розкривають соціальні спільноти різного типу (зокрема, особистість);

· категорії, які описують соціальні процеси (соціалізацію, алкоголізм, злочинність, соціальна мобільність);

· категорії, що описують соціальний розвиток (соціальний прогрес, регрес, переродження тощо);

· категорії, які функціонують при здійсненні емпіричного соціологічного дослідження (програма соціологічного дослідження, інструментарій, вибірка, анкета, гіпотеза).

Інтерв’юер та респондент – учасники соціологічного опитування. Перший – опитувач, другий – той, кого опитують.

За Максом Вебером, соціальне – це так зване очікування, тобто орієнтація на іншого, на відповідну реакцію.

За класичним визначенням, соціальне – це сукупність тих чи інших якостей і особливостей соціальних відносин, інтегрована індивідом чи спільнотами в процесі спільної діяльності, тобто взаємодії у конкретних умовах, яка проявляється у їх ставленні один до одного, до свого місця у суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя.

14 вересня 2007 року

Соціальне найбільш широко проявляється у нашому ставленні один до одного, до місця, яке ми займаємо в суспільстві, а також до тих явищ, які відбуваються в суспільстві.

Перерахуємо кілька характеристик соціального (за кожним з них наводилися результати опитувань, але їх немає сенсу записувати, imho):

· на якому соціальному рівні ви б себе розташували;

· наскільки можна довіряти людям, які вас оточують;

· наскільки люди готові прийти на допомогу іншим;

· які тенденції спостерігаються з приводу шлюбів, народжуваності;

· ну і інших дофіга можна назвати.

Структура соціологічного знання

Структура соціологічного знання – це сукупність функціонально визначених взаємопов’язаних структурних елементів соціологічної науки, що склалися в процесі її історичного розвитку та внутрішньої спеціалізації та диференціації і які утворюють соціологію, як цілісну систему знань.

Найбільш поширеним є трьохрівневий підхід до соціологічного знання:

1. Загальна соціологічна теорія. Об’єктом даного рівня є суспільство в цілому. Загальні закономірності розвитку суспільства в цілому. Структурний функціоналізм,... 22:15

2. Теорії середнього рівня. Досліджують певні соціальні спільноти (соціологія молоді, соціологія міста, етносоціологія, соціологія сім’ї тощо – спеціальні соціологічні теорії), соціальні процеси (соціологія виховання, конфліктів тощо) та галузі (галузеві соціології, зокрема соціологія економіки, політики, освіти тощо).

3. Емпірична соціологія. Вивчення проводиться на основі емпіричних соціологічних досліджень.

Інша класифікація – за рівнем об’єкта:

1. макро – наприклад, влада; у Європі переважає макросоціологічний підхід;

2. мікро – наприклад, лідерство; в Америці переважає мікро соціологічний підхід.

За функціями виділяють:

1. фундаментальна – поповнення, збагачення, уточнення наукових знань;

2. прикладна – накопичення матеріалу для розглядання звичайних проблем.

Функції соціології

Функція соціології – це роль, значення соціології у системі соціальних знань та в організації суспільного життя.

Пізнавальна. Полягає у вивченні закономірностей соціального розвитку, вивченні тенденцій та змін різних соціальних явищ.

Практична (прикладна). Участь соціології у розробці практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності управління різними соціальними процесами та суспільством в цілому.

Теоретична. Полягає у концентрації, поясненні, поповненні та збагаченні наявного соціологічного знання, у розробці соціологічних категорій, виявленні соціальних законів на основі дослідження соціальної реальності.

Описова. Полягає у систематизації, нагромадженні одержаного дослідницького матеріалу у вигляді наукових матеріалів, книг, статей. Практично вона передбачає опис певного соціального явища за допомогою наукового апарату.

Інформаційна. Це систематизація, нагромадження соціологічної інформації та її поширення серед наукових кіл та громадськості.

Прогностична. Підготовка соціальних прогнозів (довгострокових та короткострокових), створення умов для свідомого вироблення та здійснення науково обґрунтованої перспективи розвитку особистості, соціальних груп та суспільства в цілому.

Гуманістична. Розробка цілей соціального розвитку, формування ідеалів, соціальних цінностей та програм соціокультурного розвитку.

Ідеологічна. Забезпечення поповнення суспільства такими кадрами, які володіють соціологічним знанням. Формування наукової ідеології.

Критична. Соціологія повинна давати об’єктивну інформацію про суспільство та соціальні процеси, зокрема, у формі критики соціальних реформ чи дій влади.

Інструментальна. Визначення, вдосконалення та розробка нових методів вивчення соціальної реальності, тобто методів збору, обробки та аналізу первинної соціологічної інформації. Ці інструменти подекуди запозичуються з інших наук – зокрема, із психології, етики.

Голова міжнародної соціологічної асоціації, польський соціолог Петер Штомка:

• „Функції науки, і в тому числі соціології, будуть відрізнятися в залежності від того, у якій країні вона розвивається. Що більш демократичною є країна, то більше зможе наука розвиватися й реалізовувати власний потенціал.”
• „Кожна наука виконує когнітивну (теоретичну), прикладну функції (технологія використання знань і впровадження її), а також функцію звільнення. Остання полягає тому, що соціологія як наука повинна дати громадськості можливість звільнитися від певних упереджень, критично оцінити явища та процеси, які відбуваються у суспільстві. Соціолог повинен мати змогу проводити дослідження у будь-яких сферах; має підвищитися рівень тих, хто буде сприймати цю інформацію”
• „Соціологія має давати соціологічну мову, дзеркала, карти, мрії та порядок денний”

Мова – мається на увазі термінологія, досконале пояснення понять, категоріальний апарат.

Дзеркала – „ми повинні побачити, що є люди, які думають так само, як ми”, тільки тоді „ми почнемо діяти”.

Карти – „люди мають знати про те, з якого типу суспільства вони вийшли, в якому вони живуть та до якого ідуть”.

Мрії – „в людей має бути спільна мета, на кшталт мрії, до якої вони б прагнули”.

Порядок денний – це напрацювання тактики вирішення певних проблем (після аналізу наукового матеріалу, який стосується даної проблеми).

Тобто, з точки зору Штомки, соціологія – це наука, яка повинна у прикладному плані підвищувати рівень освіченості населення і рівень активності населення шляхом того, що формуються певні перспективи, які обираються самостійно населенням.

21 вересня 2007 року

Тема 2. Історія соціологічної думки

Джерела інформації

1. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології від античності до початку XX століття. К: 1993.
2. Ю.Давыдов. История теоретической социологии в 4-х томах. М.: 2002.
3. Захарченко М.В. Соціологічна думка України. К.: 1996.

Періодизація історії соціології

0. Протосоціологія – це передісторія становлення соціології, ретроспективна соціологія.

Вона вивчає факти, здогадки, гіпотези, ідеї, концепції, а також емпіричні обстеження минулого, пов’язані з аналізом чи описом соціальних процесів, явищ, тенденцій, які входять до предметної сфери сучасної соціології.

Протосоціологія поділяється на три підперіоди:

1. до V ст. н.е. – соціальна думка стародавнього світу;
2. до середини XVII ст. – епоха середньовіччя;
3. до початку XIX ст. – соціальна думка нового часу.

В епоху нового часу панівною стає теорія суспільного договору та природного права. Практично, ці концепції на науковому рівні пояснюють процес виникнення держави та суспільства.

Панівним у науковій думці нового часу стає натуралізм, тобто пояснення того, що відбувається, через природні чинники. Буржуазія стає домінуючим, провідним суб’єктом у системі суспільних відносин, і вона потребує знань про суспільство, про принципи управління в суспільстві. Важливим також стає те, що в цю епоху відбувається зміна системи цінностей світосприйняття: важливість теологічного підходу падає, на зміну йому приходить суто науковий підхід до соціальних явищ.

У цей період зароджується соціальна статистика. Герман Хонрінг ввів цей термін уперше. Тогочасна статистика не лише констатує певні явища, охарактеризовуючи їх кількісно, але й встановлює між ними певні закономірності.

1. Контівський період. Початок XIX ст. – кінець XIX ст. Цей період пов’язаний з Контівською програмою перебудови наук про суспільство на позитивних емпірично обґрунтованих засадах.

Панівні підходи:

1. натуралізм. Проявлявся у школах: географічний напрям, расово-антропологічна школа, органіцизм та еволюціонізм.
2. марксизм. Економічний детермінізм – пояснював соціальні явища на основі економічних факторів.
3. соціологічний психологізм. Пояснює соціальне через психологічне – соціальні явища нібито зумовлені або інстинктами, або груповою свідомістю тощо. Проявлявся у психології народу, психології натовпу, групових течіях, інстинктивізмі та інтеракціонізмі.

Завершується цей період втратою натуралізму своїх позицій.

2. Класична соціологія. Кінець XIX ст. – 20-ті роки XX ст. Період пов’язаний з інституціоналізацією соціології як науки та академічної дисципліни.

1894 – черкаський (чиказький?) соціологічний інститут, перша установа такого кшталту.

Виникнення гуманістичної соціології, проявом якої стала й розуміюча соціологія.

Макс Вебер та Еміль Дюркгейм пов’язали теоретичний та емпіричний рівні соціології.

3. Сучасна соціологія. 20-ті – 70-ті роки XX ст. Формування основних сучасних теоретичних напрямків.

1947 – Роберт Мертон говорить про необхідність виникнення теорій середнього рівня, і саме тоді вони виникають.

4. Новітній період. 70-ті роки XX ст – по даний час. Інтерналізація соціології, вихід на глобальний рівень. Академізація – соціологія стає загальнообов’язковою дисципліною. Експертизація – соціологів часто запрошують в якості експертів до аналізу ефективності певних соціальних програм. Фактографізація – збільшення фактичного матеріалу, емпіричних даних. Соціологізація інших наук. Диференціація соціологічного знання – за рахунок розширення теорій середнього рівня.

Огюст Конт – основоположник соціології

Огюст Конт, 1798 – 1857.

Його підхід називається позитивізмом.

В роботі „ Курс позитивної філософії ” (1839) вжив уперше термін „ соціологія ”.

Структура соціологічного знання за Контом:

• соціальна статика – закони консенсусу (яким чином усіх системи у суспільстві існують злагоджено); твірними елементами є сім’я, власність, влада; індивід не є об’єктом аналізу соціології; морфологія, будова, структура;
• соціальна динаміка – закони розвитку, закони прогресу; зокрема, Конт ввів закон трьох стадій розвитку людського інтелекту та суспільства: теологічної, метафізичної (абстрактної) та наукової (єдина позитивна стадія, у якій можна досягнути консенсусу):
• на першій (теологічній) стадії можна казати про порядок, але не прогрес;
• на другій стадії – швидкий прогрес, але немає порядку;
• на третій стадії – наука стає ніби релігією, тоді присутній і порядок, і прогрес. Тому вона є ідеалом.

Основні методи дослідження: експеримент, спостереження, порівняння та історичний метод. «Соціологічну уяву слід цілком підпорядковувати емпіричним даним,» – вважав Конт.

Конт не застосовував власні методи, а лише казав про їх важливість.

Еміль Дюркгейм та його соціологізм

Еміль Дюркгейм, 1858 – 1917.

Французький вчений. Його підхід називається соціологізм, або „соціальний реалізм”. Соціологізм передбачає пояснення соціального через соціальне.

Рівень самогубства обернено пропорційний соціальній згуртованості.

Аналізуючи явище самогубства, він виділяє:

• егоїстичне самогубство – людина свої цінності й потреби ставить вище за інші;
• фаталістичне самогубство – занадто жорстка регламентація індивіда в суспільстві;
• альтруїстичне самогубство – індивід настільки залучений до соціальної системи, що готовий пожертвувати власним життям заради суспільства;
• аномічне самогубство – соціальне середовище втратило механізми нормативної регуляції поведінки.

28 вересня 2007 року

Далі ми висловимо погляди Дюркгейма щодо соціології.

Соціологія повинна вивчати соціальні факти, і вивчати їх як речі.

Соціальний факт, або соціальне явище – який має об’єктивний та примусовий вплив на людину, а також поширюваність.

Усі соціальні факти поділяються на морфологічні та фізіологічні.

• Морфологічні факти складають матеріальний субстрат суспільства: щільність населення, дороги, матеріальні споруди, матеріальне відображення грошей тощо.
• Фізіологічні факти – „ колективна свідомість ”, або „ колективні уявлення ” – це релігія, мораль, право, цінності, суспільна совість і таке інше. Вони є первинними за своєю важливістю.

Структура соціології:

• соціальна морфологія – яка досліджує соціальні факти матеріального типу;
• соціальна фізіологія – досліджує фізіологічні факти та „життєві прояви суспільства” (релігію, культуру тощо);
• загальна соціологія – досліджує найзагальніші закони, теоретичний синтез та філософський аспект знання.

Дюркгейм розробляє ідею соціальної солідарності: механічної та органічної.

• Механічна солідарність – коли практично кожен індивід виконує функції, однотипні у даному суспільстві, т.зв. сегментарне суспільство, сукупність однорідних елементів, які органічно поєднані. На початковому етапі вони поєднані нормами й традиціями – при цьому право має репресивний характер (покарання за порушення встановлених норм). Для МС характерний високий ступінь релігійності, а також приписування вищої цінності суспільства над інтересами індивідуальності.
• Органічна солідарність. Тут превалює індивідуальне над загальним, цінності особисті стають вище за цінності суспільства. Відбувається висока залежність між індивідами у даному суспільстві та їх постійна функціональна взаємозалежність. Право тут вже реститутивне – тобто основна мета даного контролю у відновленні 22:00. саме у такому суспільстві людина має можливість до усестороннього розвитку та самореалізації.

Аномія – дезінтеграція суспільства й особи, відсутність чіткої моральної регуляції поведінки індивідів. Надзвичайна соціальна нерівність, нестерпна класова боротьба, конфлікти – ось приклади аномії.

Норма – це те, що має широке розповсюдження, це певне середньостатистичне число, яке відображає стан здоров’я у конкретного соціального цілого.

Усе, що відхиляється від норми, є патологією.

Розуміюча соціологія Макса Вебера

Макс Вебер, 1864 – 1920.

Він і економіст, і політолог, і філософ, ну й соціолог теж. Однією з його найвизначніших робіт є „ Протестантська етика і дух капіталізму ” та „ Основні поняття розуміючої соціології ”.

Основною категорією для Вебера було поняття „ соціальне ”, або „ соціальна дія ”, як дія, зорієнтована на іншого, тобто на певну реакцію. Вона включає два аспекти: „чому?” та „орієнтація на іншого”, на реакцію.

Типологія соціальних дій:

• традиційна – поведінка відбувається на основі звички, традиції;
• афективна – на основі емоцій;
• ціннісно-раціональна – в основі лежить свідома віра у певну етичну, естетичну чи релігійну цінність поведінки, незалежно від успіху;
• ціле-раціональна – в основі її лежить чіткий розрахунок результату діяльності та чітке усвідомлення засобів його досягнення.

Вебер вважав, що із розвитком індивіда у його поведінці переважають ціле-раціональні дії, саме до них тяжіє розвинене суспільство.

Ідеальний тип – це зразок, або умоглядна конструкція, яка насправді можливо і не існує, але до якої слід прагнути; яка вбирає у себе найбільш загальні, найбільш типові риси соціального явища.

Типи розуміння:

• через пряме спостереження;
• через пояснення мотивів;

Дві основні моделі економічної людини:

• ірраціонально-авантюристична (торговці, спекулянти, ростовщики – у яких основною метою є робити гроші, не виробляючи товарів), без високих моральних якостей, хитрістю отримують прибуток, орієнтуються на виграші які-небудь;
• раціональна (виникає у Європі в епоху реформації, на основі протестантських поглядів, коли закріплювалася думка, що діяльність, пов’язана із чесною працею – це те, що Бог схвалює), це поміркований прагматизм. Такий тип є найоптимальнішим для капіталістичної моделі.

Принцип свободи від оціночних суджень: Науковець не повинен висловлювати власні суб’єктивні оцінки явищ, які він досліджує, нав’язуючи їх іншим.

Концепція соціального управління: панування обов’язково передбачає підкорення, тільки у взаємодії відбувається нормальне соціальне управління. Одні управляють, інші визнають право перших на панування над ними. Так досягається симбіоз, і ніяк інакше.

Різновиди панування (в залежності від присутності ціле-раціональної дії):

• традиційне – на основі традицій, підпорядкування звичці, за відсутності раціонального аспекту; засноване на вірі не лише у законність, але навіть у певну святість існуючих порядків; критерієм для відбору працівників тут є критерій приналежності до своїх, а не компетентності; суб’єктивне ставлення керівника до робітників, прояв власної оцінки їх поведінки;
• харизматичне – на основі харизми лідера (харизма – екстраординарна здатність, якість, яка виділяє людину, часто не набута, а природжена. Характерна особиста відданість лідеру, це авторитарний тип управління;
• легальне – або ціле-раціональне, в основі якого лежить закон, тобто формальні підстави. Найчастіший тип легального панування – бюрократія.

Основні принципи бюрократії:

1. Функціональна компетентність. Посади займаються тільки за даним принципом, за компетентністю.

2. Принцип бюрократичного авторитету. Найсуворіше дотримання бюрократичної ієрархії.

3. Принцип формалізму. Підпорядкування правилам, інструкціям, які чітко зафіксовані й визначені.

4. Принцип „без гніву й пристрасті”. Виключення емоційного аспекту взаємодії.

5. Принцип професіоналізму. Відповідність вимогам професійної кваліфікації.

6. Принцип корпоратизму. Духовна близькість, збіг поглядів та відстоювання інтересів корпорації, тобто єдиного цілого.

Розуміюча соціологія ставить людину у центр дослідження та у центр суспільства.

Тема 3. Суспільство, як соціальна система. Його соціальна структура

Джерела інформації:

1. Круглий стіл: суспільство та соціологія на межі ІІІ тисячоліття.
Журнал „Соціологія: теорія, методи, маркетинг”. 1999, №3.

2. Ю.Мімандусова, Рівень безробіття та категорії безробітних в структурі населення України
Журнал „Соціологія: теорія, методи, маркетинг”. 1999, №4-5.

3. Сорокин, Печерин. Человек и социальное общество

4. Кравченко А.И. Социология: хрестоматия для ВУЗов

1. Социальное – раб информационного общества
2. Анализ мировых систем
3. Понятие общества
4. М.Вебер. Основные понятия стратификации
5. Заславская Т.И. Средний класс в российском обществе
6. Уорнер. Социальный класс и социальная структура.

5. Головаха Євген. Головні тенденції розвитку Українського суспільства у світі результатів соціологічного моніторингу.
Моніторинг 1994-2003.

6. Девид Рисмен. Некоторые типы характера и общество.

7. Под ред. Сергія Макеева. Человек и общество.

8. Куценко Ольга Дмитрівна. Общество неравных. Классовый анализ неравенства

9. Симончук Е.В. Средний класс. Люди и статусы.
Киев, 2003.

10. Классовое общество: теория и эмпирические реалии.
Киев, 2003.

11. Социальная стратификация. Учебное пособие.
Градаев В.В., Шкаратан О.И.

12. Статьи из «Зеркало недели». Шангина.

5 жовтня 2007 року

Поняття та ознаки суспільства. Сучасні уявлення про суспільство, як соціальну систему

У стародавньому світі держава та суспільство ототожнювалися. Виокремлене поняття суспільство виникло у XVIII столітті.

Поява держави пов’язана із необхідністю захисту приватної власності.

Огюст Конт розглядав суспільство, як живий організм:

Суспільство – це сукупність окремих різнорідних елементів соціального організму; функціонуюча система, в основі якої лежить поділ праці.

Макс Вебер вважав, що:

Суспільство – це сукупність осіб, які взаємодіють, і в основі цієї взаємодії лежить орієнтація на інших людей.

Еміль Дюркгейм зазначав:

Суспільство – це не просто сума індивідів, а система, яка утворилася їх асоціацією; реальність особливого типу, яка має власні особливості.

Він казав, що колективне життя передбачає індивідуальну свідомість, але ця необхідна умова не є достатньою – потрібно ще, щоб свідомість була асоційована, скомбінована особливим чином. Саме з цієї комбінації виникає суспільне життя, а тому саме ця комбінація і пояснює суспільне життя.

Група діє, думає, відчуває зовсім іншим чином, аніж робили б її члени, якби вони були розділені.

У соціології визначають два підходи до вивчення суспільства:

· номіналізм (якою є людина, таким буде й суспільство; Спенсер);

· реалізм (суспільство визначає якості людини; Дюркгейм).

Дюркгейм – структуралізм.

Вебер – функціоналізм.

Структурний функціоналізм – синтез двох попередніх.

Едвард Шилз дає ознаки суспільства, якими користуються при системному його вивченні. Основних ознак чотири:

1. саморозвиток;

2. самостійність;

3. самовідтворення;

4. самозародження.

Додаткові ознаки, які можуть бути характерні для різних типів суспільства, і характеризують сформованість, повноту суспільства:

1. воно не є частиною іншої, більшої системи;

2. шлюби укладаються між представниками даного суспільства;

3. поповнюються за рахунок дітей, народжених від представників даного суспільства;

4. має власну територію;

5. самоназва та власна історія;

6. має свою систему управління (не обов’язково держава, звичайно);

7. існує довше, ніж тривалість життя однієї людини;

8. його згуртовує спільна система цінностей, норм, правил.

Суспільство, держава, країна – розрізнення понять. (29:00-29:30)

Якщо провести аналогію із механічним годинником, то його функція в цілому полягає у контролі часу. Проте якщо розкласти його на частини, їх сукупність не буде виконувати цю функцію – для цього необхідна чітка взаємодія між цими елементами. Так само відбувається у суспільстві.

У соціології суспільство переважно розглядається, як соціальна система. Система – це сукупність взаємопов’язаних елементів, які утворюють нерозривну цілісність. Будь-яку систему у першу чергу характеризують:

а) її структура, тобто сукупність зв’язків елементів цілого один з одним і з цілим взагалі та взаємовідносини між ними;

б) елементи системи, тобто об’єкти й явища, які входять до складу системи, утворюючи останню і розглядаються в межах даної системи, як неподільні;

в) системні якості – це сукупність таких якостей системи, що у своєму поєднанні відрізняють її від будь-якої іншої системи і не можуть бути зведені до суми якостей її елементів, а зумовлені взаємодією усіх складників між собою та системою в цілому.

Окремо виділяють специфічні якості соціальних систем:

· цілісність – неможливість існування, розвитку елементів системи поза межами суспільства як такого;

· відкритість – соціальна система взаємодіє як із середовищем, так і з іншими соціальними системами;

· надзвичайна складність – соціальна система складається зі складних елементів, які зокрема можуть бути також соціальними системами;

· саморозвиток – джерела розвитку суспільства знаходяться у ньому самому.

Парсонс казав, що суспільство виконує чотири функції: адаптацію, ціледосягнення, інтеграція та латентність.

Найчастіше виділяють підсистеми:

· політична;

· економічна;

· соціальна;

· культурна.

Наталя Черниш подала соціальну систему у вигляді конуса:

· внизу мікрорівень – людина;

· по серединці мезорівень – соціальні спільноти, інститути;

· а нагорі макрорівень – суспільство загалом.

Про Андрія Давидова (4:00-6:00)

...

· підсистеми:

• культура;
• економіка;
• політика;

· властивості:

o цілісність;

o складність;

o взаємозв’язок;

o розмаїття;

o ефект неадитивності;

· відносини:

o загальносистемні (координація, конкуренція, субординація, кооперація, між частинами і цілим);

o предметні (суб’єктивне ставлення індивідів до суспільства);

· механізм зворотнього зв’язку (основний механізм соціальної системи!), відповідно до якого існує вплив результатів функціонування системи на характер її функціонування;

· екстремальні принципи (їх реалізація – це основна мета суспільства), тобто жага до зменшення власних зусиль для отримання позитивного результату;

· закони:

• загальносистемні чи предметні;
• кількісні чи якісні;
• межі системи:
• визначені територіально;
• визначені у часі.

Типологія суспільств

Типологія суспільств дуже різноманітна.

За Герхардом Гленським:

• мисливці та збирачі – „суспільства щасливих людей” за Ентоні Як-Його-Там;
• скотарство та огородництво – одночасно дописемні та прості;
• аграрне суспільство – існує вже 8-10 тис.років;
• індустріальне суспільство – існує 250 років;
• постіндустріальне суспільство.

Деніел Бел ввів дещо іншу типологію:

• доіндустріальні
• афганістан
• індустріальні;
• Франція, Британія
• постіндустріальні:
• зокрема, інформаційне суспільство сюди належить.
• США.

Термін суспільство ризику ввів Уідріх Бех. Він пов’язує його із Чорнобильською катастрофою. Взагалі, сучасне суспільство він означив цим терміном. Цьому суспільству властиві ризики, що виникають на найвищій стадії розвитку виробничих сил: наслідки від впливу недосяжної для сприйняття радіації, шкідливих речовин у харчуванні і таке інше.

Ризики стають незворотними та невидимими, а засоби масової інформації та науковці, які їх досліджують займають ключові суспільно-політичні позиції.

Ризики цивілізації – це великий бізнес. Безмежна сукупність потреб, які постійно самовідновлюються та зростають, зумовлюють великий економічний зиск.

Суспільство ризику має значний політичний потенціал катастроф – він використовується для досягнення влади.

Сучасний ризик є латентним (не можна його побачити й відчути) та глобальним (немає на земній кулі, де можна було б заховатися від впливу ризиків).

Об’єктивні ризики трансформуються у суб’єктивні – у наше власне сприйняття. Можна, наприклад, не зважати на ризики й жити собі нормально. Або навпаки, боятися усього, що тільки можна уявити.

В Україні спостерігається погіршення в „дитячій сфері” – 68% пологів відбувається із ускладненнями; а 7% жінок дітородного віку безплідні; до того ж, щороку ми втрачаємо 300’000 населення (практично, один обласний центр!).

12 жовтня 2007 року

Є ще одна типологія – за типом структурування:

• прості – суспільства, в основні яких лежать кровноспоріднені зв’язки, родоплемінна організація, відсутність майнового розшарування, а також відсутність класів та держави;
• складні – широкі та різноманітні зв’язки між людьми, наявність соціального розшарування (виникають класи, соціальні групи, прошарки), є диференціація за майновим критерієм, владним критерієм, а також характерним є багаторівневе управління з боку держави; виникає такий тип суспільства 10-6 тисяч років тому.

Існує також поділ суспільств на відкриті та закриті. Критерієм тут є можливість пересування у соціальній структурі суспільства.

До закритих відносяться: рабство, станова система, касти.

Відкритою системою вважається класова.

За Гербертом Спенсером усі суспільства поділяються на військові та індустріальні.

Історично спочатку з’явилися військові суспільства – для можливості захисту. У них індивід підпорядковується державі. Патріотизм, шанобливість, покірність – цінності такого суспільства. Характерна централізована влада.

На зміну такому суспільству приходить індустріальне. Воно передбачає врахування волі індивіда: вільна кооперація, добровільна організація, принципи справедливості. Забезпечується принцип „держава – для індивіда”. Характерна децентралізована влада. Ініціативність, доброта, допомога людям – ось цінності індустріального суспільства.

За Фердинандом Тьоннісом, суспільства поділяються на два типи:

· гемайншафт – спільнота, об’єднання на емоційній основі;

· гезельшафт – раціональні об’єднання.

Ознака	Гемайншафт	Гезельшафт
тип волі	природна, інстинктивна воля	розумово-раціональна
зміст волі	емоційна, афективна, напівінстинктивна	система намірів та цілей, із чітко визначеними засобами їх досягнення
соціальні зв’язки	базуються на почутті близькості, вирізняються тривалістю, стабільністю, спільною підтримкою традицій та бажання зберегти самоідентифікацію індивіда	базуються на раціональних цілях, відрізняються доцільністю, розрахунком, відносною сталістю та обмеженою участю індивідів у соціальних зв’язках та соціальних інститутах
форми об’єднання	мовні, сімейні, релігійні, етнічні й побутові спільноти	виробничі, професійні, наукові, торгівельні спілки
сфера розповсюдження	село	місто
сутність спільноти	життєвий організм	механічна система

Наведемо також типологію Карла Маркса (економічний детермінізм):

Суспільно-економічна формація	Власність та засоби виробництва	Основні класи
первісна	загальна	безкласове
рабовласницька	приватна	рабовласники та раби
феодальна	приватна	феодали та селяни
капіталістична	приватна	капіталісти та робітники
комуністична: соціалізм	загальна	робітники та селяни
комуністична: комунізм	загальна	безкласове

Ентоні Гіденс пропонує ще одну, дуже доречну назву: сучасне суспільство. Серед його ознак він називає:

· надзвичайний динамізм;

· глобальність простору;

· внутрішня природа сучасних соціальних інститутів;

· основними ризиками є невизначеність та втрата цінностей, притаманних попереднім типам суспільствам.

Українське суспільство ми самі (у контрольній роботі колись) характеризували найчастіше ось якими рисами:

• диференціацією;
• перехідним періодом;
• влада не завжди (чи завжди не) піклується про суспільство;
• суспільство нестабільне, розколоте;
• хитре, брехливе, жадібне, аномічне;
• „моя хата з краю”;
• відсутність розумного лідера;
• стрімка зміна;
• відсутність середнього класу;
• наркоманія й алкоголізм;
• низький рівень освіти.

А ще якісь оптимісти написали:

• зріле, прогресивне, незалежне;
• світле майбутнє

Типологія за Девідом Рісменом:

· на початковому етапі суспільства була значна кількість народжень, значна смертність – результатом була стабільна демографічна ситуація, хоча мало хто жив довше 30 років; таке суспільство називають традиційними (усе, що було до аграрного суспільства, включаючи саме аграрне);

· перенаселення, у зв’язку з яким людина відходить від традицій, створюючи міста; з’являється модальний тип поведінки – суспільство, орієнтоване на себе; виживає на даному етапі той, хто проявляє кмітливість, раціональність, турбується перш за все про себе;

· індустріальний;

· постіндустріальний характерний зменшенням кількості народжень, через постійне відкладання народження дитини „на потім”; тривалість життя стає більшою; це суспільство, орієнтоване на інших;

· інформаційне суспільство – коли не власність, а знання є основним критерієм зайняття високого положення у суспільстві.

Д/з: Знайти роботу Герберта Маркузена „Одновимірна людина”.

Дата добавления: 2015-10-23