Аналогія Метафора

Початок позитивізму в соціології: уявлення про суспільство О. Конта та його закон трьох станів людського знання

Позитивізм – філософська течія, представники якої єдиним джерелом вважали емпіричні дані, заперечували пізнавальну цінність теоретичного мислення філософських знань. Кризове становище в якому так давно перебували най цивілізовані народи, допоможуть людям подолати тільки позитивні наукові знання про еволюцію природи і суспільства. Позитивні знання що основані на спостереженні та експерименті. Позитивні знання – знання «доступні нашому розуму і корисні для нас» Суспільство є природним явищем, на зразок організму суспільство є частиною природи, то з цього випливає: закономірність суспільного розвитку, коли розвиток природи ототожнюється з розвитком суспільства, по-друге не здатність людини впливати вирішальним чином на цей розвиток та хід історії.

Вперше термін «соціологія», що складається з грецького та латинського слів, вжив Огюст Конт (1798-1857). На його думку, в усіх негараздах, що трапляються із Францією винною є відсутність науки, яка б займалась дослідженням суспільства. Адже, замість того, аби з’ясовувати можливості та межі людського впливу на суспільне життя, люди постійно втручаються в нього, намагаються створити суспільство, яке б відповідало їх уявленням безвідносно того хибні вони, чи ні.

Однак виникає проблема: «яким уявленням про суспільство треба послуговуватися новій науці?» адже кожна наука так чи інакше торкається суспільства, розглядаючи його під дуже специфічним кутом зору. Але що таке суспільство саме по собі, яке буде становити єдиний предмет соціології?

На думку Конта, майбутня наука про суспільство повинна послуговуватися таким уявленням про останнє: суспільство є природним явищем, чимось, на зразок, біологічного організму. Таке уявлення мало 2 наслідки:

· Постулювалась наявність законів у суспільному розвитку, оскільки розвиток суспільства, порівнювався із розвитком природи;

· Постулювалась неможливість вирішального впливу індивіда на розвиток суспільства. Тим самим передбачалось, що індивідуалізм є аморфним і анархічним поняттям, оскільки, якби кожна людина прагнула реалізувати суверенітет, то суспільство не утворилося б таким чином. Подібно до того, як лінія не може бути зведена до точки, так і суспільство не може бути зведене до складаючи його індивідів.

Отже реальне тільки суспільство, яке саме себе творить і, водночас, створює людину.

Однак, постала нова проблема: «Чи є у суспільстві якісь закономірності?» Конт вважав, що специфічно суспільним законом є «Закон трьох станів людського знання». Згідно з ним, суспільство розвивається разом із розвитком людського знання, себто людське знання проходить декілька стадій, кожна з яких характеризується такою сукупністю поглядів на світ та оточуючі явища, що виключають одна одну:

1-ша стадія (теологічна або фіктивна) характеризується намаганням людини пояснити все прямою дією надприродної сили;

2-га стадія (абстрактна або теологічна) намагання замінити ті чи інші сили на «різного роду» абстракції, що втілені в тій чи іншій сутності світу;

3-тя стадія (наукова або позитивна) позитивним для Конта є те, що засноване на людському досвіді, те, що позбавлене метафізичних спекуляцій, необґрунтованих припущень тощо. На цій стадії людський розмір відмовляється від вирішення питань про походження та сенс всесвіту, як і від з’ясування внутрішніх причин явищ, задля того, аби займатися лише відкриттям дійсних законів цих явищ, тобто незмінних відносин, послідовностей та подібності між ними.

2. Фактори виникнення та розвитку соціології як нової науки (на прикладі концепції Конта)

Фактори:

А. Велика французька революція; а. Просвітництво;

Б. Розвиток індустріальних суспільств;

В. Уявлення про науковість.

Концепції:

1. Уявлення про суспільство;

2. Закон 3-х станів;

3. Теорія індустріальних суспільств;

4. Методи соціології;

5. Уявлення про соціальну статику і соціальну динаміку;

6. Принципи розбудови нових соціальних відносин.

А-1. Вважалося, що в основі утворення суспільства лежить договірна теорія. У ній йшлося про те, що люди об’єдналися і утворили державу на основі договору. Вимоги договору повинні були виконуватися як населенням, так і владою. Так як людей перестав влаштовувати установлений стан речей, вони спропували змінити його шляхом революції. Оскільки революція зазнала невдачі, то це показало примарність того, що люди можуть щось змінити. Суспільство нагадує природу і це довело те, що воно повністю незалежне від людини.

Аа-2. Всі негаразди – від неосвіченості. Треба просвітити людей людей і, якщо люди осягнуть правду, – закони будуть не потрібні. Розвиток суспільства залежить від прогресу людського розуму (науки). Закони про 3 стадії людського знання пов’язані саме із еволюцією людського знання (науки).

Стадії:

1. теологічна

2. метафізична

3. позитивна.

Розвиток науки – розвиток суспільства.

Б-3. Виникло нове суспільство і це зумовило необхідність в новій теорії. Необхідна наука, яка б вивчала розвиток цього суспільства – соціологія.

Б-6. Принципи: любов-принцип; порядок-підгрунтя; прогрес-мета; любов-прогрес.

В-4. Суспільство – це частина природи. Природу вивчає фізика. Для того, щоб вивчати суспільство – соціальна фізика. Основні методи вивчення соціології – спостереження та експеримент. Конт виступав проти математичних методів, бо вважав, що до складних феноменів як соціологія цей підхід є неприйнятним. Вважається, що наукове для розвитку природи – те наукове для розвитку суспільства.

В-5. Суспільство утворилося на зразок біологічного організму, тому його треба вивчати за допомогою біології. За допомогою спостереження ми знаходимо спільні риси між суспільством і організмом і вивчаємо суспільство за допомогою анатомії. Також виявляємо відмінні риси і вивчаємо суспільство за допомогою фізіології. Соціальна статика вивчає умови існування і закони функціонування суспільства. Соціальна динаміка вивчає закони розвитку і зміни соціальних систем.

Можливості ідеї еволюції. Г. Спенсер та суспільство як біологічний організм, що розвивається. Соціальні інститути та їх види.

Герберт Спенсер зіткнувся із тією самою проблемою, що й Конт. Як можна уявити собі суспільство аби це уявлення узгоджувалось з науковим вивченням того самого суспільства.

Спенсер виходив з того, що фундаментальною рисою світу є розвиток. Суспільство також не є виключенням. Воно розвивається. Із чим в такому разі можна перевірити суспільство? Спенсер вважав, що суспільство можна порівняти з біологічним організмом і на користь цього навів 5 аргументів:

1) суспільство, як і організм протягом життя збільшує свою масу (матеріальні ресурси, населення тощо)

2) збільшення маси супроводжується ускладненням структури.

3) Ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що виконуються окремими частинами.

4) В обох випадках має місце зміцнення взаємозалежності всіх складових

5) Ціле завжди більш врівноважене, ніж окремі частини.

Якщо це так, то в суспільстві повинні бути закони, якими керуються усі живі істоти, зокрема має силу такий принцип: виживають найбільш пристосовані.

Послідовники Спенсера замінили цей принцип на „виживають сильніші”, внаслідок чого з’явивляється „соціал-дарвінізм”.

Згідно з останнім, держава не повинна піклуватися про виживання своїх громадян, особливо сиріт, бідних, хворих. Якщо вони помруть, то суспільство стане сильнішим, а якщо ні - то будуть сприяти посиленню суспільства.

Однак на думку Спенсера, суспільство не можна ототожнити з біологічним організмом і на користь цього він навів 5 аргументів:

1) на відміну від біологічного організму елементи суспільства розсіяні в просторі.

2) Це передбачае символічну комунікацію, тобто мову.

3) У суспільстві відсутній орган який концентрує в собі здатність відчувати і мислити.

4) Елементам суспільства притаманна просторова мобільність.

5) Суспільство існує заради блага своїх членів, а в біологічному організмі все навпаки.

Будь-яке розвинуте суспільство має три системи органів:

1) Виробничу

2) Розподільчу

3) Регулятивну

Регулятивна – вик-є держава, яка забезпечує підлеглість складових частин вцілому. У якості складових частин суспільства він відокремлював заклади (соціальні інститути): домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні і промислові. Всі вони є продуктом повільної еволюції.

Будь-який заклад складаеться як стійка структура „соціальних дій”. Соціальний контроль за повсякденною поведінкою людей здійснюється „церемоніальними інститутами”, які – старші за державу та церкву, та на думку Спенсера, ефективніше, ніж вони виконують функції контролю. „Церемонії” регулюють спілкування, символізуючи стан суб’єктів, які вступають у відносини.

Спростування уявлень про суспільство К.Маркса та Просвітництва: вчення про воєнне і індустріальне суспільства Г.Спенсера

Спенсер головний фактор суспільного розвитку вбачав у поділі праці, який призводить до вищого типу суспільного устрою – «індустріального суспільства».в цьому відношенні С. повторює загальну схему розвитку суспільства за Контом. Але уявлення С. про шляхи та стадії розвитку суспільства значно багатше Контовської «соціальної динаміки», бо вони засновані на теоретичному узагальненні соціоетнографічного матеріалу. Тут С. довгий час був неперевершений. Він наглядно показував, як під впливом конкретних соціоприродних умов (родових особливостей, історичних передумов, специфічних звичаїв…) різняться форми окремих суспільств та їх соціальні структури.

Всяке розвинене суспільство має 3 системи органів: виробничу, розподільчу, регулятивну. Регулятивна в особі держави.

С. поділяв суспільство на 2 основні типи: воєнне та промислове (індустріальне) – примусові та добровільні відносини відповідно.

«Воєнний тип» - суспільства характеризуються сильним децентралізованим контролем та ієрархічним порядком влади. Все життя тут підпорядковане дисципліні, церква схожа на воєнну організацію. Індивід у такому суспільстві примусово підпорядкований соціальному цілому.

В «індустріальному суспільстві» переважними є промисловість та торгівля, в ньому з’являється політична свобода, а соціальна організація стає більш гнучкою. А головне, влада розглядається у такому суспільстві, як виявлення волі індивідів, та їх об’єднання стає добровільним. Разом з тим, він підкреслював, що окремі риси воєнного типу присутні і в промисловому суспільстві.

С. дав реальну картину закономірної еволюції, яка відображає перехід від суспільства з натуральним господарством та жорсткою ієрархічною системою до суспільства, до суспільства, заснованого на товарному виробництві та поділі праці.

С. був непримиренним противником соціалізму. Він заперечував його як з точки зору справедливості, так і з точки зору користі. С. був переконаний, що соціалізм в будь-якій формі передбачає рабство. Характерною рисою рабства він вважав працю за примусом.

Ступінь рабства залежить від того, скільки раб повинен віддати, а скільки повинен залишити собі, а хто його хазяїн – особа чи суспільство, принципового значення не має.

Аналізуючи соціально-політичну ситуацію кінця ХІХ ст.., С. досадою та почуттям власного безсилля визнає, що «соціалізм неминучий, але буде великим нещастям, яке коли-небудь переживав світ, оскільки закінчить він тільки найрізнішою формою деспотизму».

С. стверджував, що «людство може піти прямо, тільки вичерпавши всі можливі криві шляхи».цей песимістичний погляд тим не менш не похитнув віру С. в кінцеве панування соціального прогресу людства. Соціалістичний переворот пройде і людство продовжить свій шлях на основі принципів рівної свободи для всіх. Комунізм назвав «наступаючим рабством».

В той час небагато людей розуміли значення статей Спенсера, його ідеї називали реакційними, адже С. виступав і проти лібералів, і проти соціалістів. Але його ідеї справили великий вплив на соціологію і суспільно-політичні ідеї та мали прогресивне значення.

Соціологізм Е.Дюркгайма: вчення про суспільство. Теорії суспільного розподілу праці, соціальної аномії та солідарності.

Основні принципи теорії і методології соціології Дюркгайма виражає узагальнююче поняття «соціологізм». Основні постулати соціологізму Дюркгайма:

1. соціальна реальність включена до загального універсального природного порядку і розвивається згідно певних законів.

2. суспільство – реальність особливого роду. Соціальна реальність автономна по відношенню до індивідуальної реальності. Людина – подвійна реальність, в якій співіснують 2 сутності: соціальна та індивідуальна.

Пріоритет соц. реальності над індивідуальною отримав назву «соціальний реалізм», який протистав «соц. номінаізму» – простій сумі індивідів.

Оскільки суспільство – частина природи, то соціологія подібна до природничих наук. Її метою є дослідження стійких причинно-наслідкових зв’язків і закономірностей при застосуванні методів природничих наук. Він вважав соціологічний спосіб пізнання єдино вірним, тобто соціологія виступає не лише як специфічна наука про соціальні факти, але і як наука наук. Основний принцип методології Дюркгайма: «соціальні факти треба розглядати як речі».

Предметом соціології за Дюркгаймом є соціальні факти, які існують поза інивідом і здійснюють на нього примусовий вплив.

Ділить соціологію на 3 сфери:

1) соціальна морфологія – вивчає географічну основу життя народів, народонаселення, об’єм, розподіл по території.

2) Соціальна фізіологія – містить окремі науки: соціологія релігії, моралі; юридична, економічна, лінгвістична, естетична соціологія тощо.

3) Загальна соціологія – здійснює теоретичний синтез і встановлює найзагальніші закони.

Серед найбільш вдалих положень соціологізму Дюркгайма можна назвати наступні:

· визнання суспільства самостійною об’єктивною реальністю по відношенню до індивідів;

· розляд впливу соціального середовища на індивідуальну поведінку;

· обгрунтування соціальної природи моралі, релігії, пізнання.

Центральною соціологічною ідеєю, яка проходить через всю творчість Дюркгайма, є ідея суспільної солідарності.

Дюркгайм виділив 2 типи соціальної солідарності:

1) механічну солідарність – типову для традиційного суспільства і засновану на нерозвиненості схожості людей. Індивід в такому суспільстві не належить собі, а колективна свідомість повністю накриває індивідуальні особливості, тобто відсутнє власне «Я». Передбачає поглинання індивіда колективом;

2) органічну солідарність – породжену поділом праці і зумовлену відмінністю індивідів. Передбачає розвиток особистості.

Саме через розподіл праці індивід усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалась репресивними мірами. Дюркгайм вважав розподіл праці важливим джерелом соціальної$ солідарності і тому саме розподіл праці $він вважав основою морального порядку. Перехід від механічної солідарності до органічної він вважав головним показником прогресу.

Вирішальну роль в соціальній інтеграції відводив ідеалам і віруванням, вбачаючи в них головні компоненти моралі і релігії.

Джерелом і регулятором суспільного життя і розвитку Дюркгайм вважає «колективну свідомість», яка забезпечує солідарність соціальних групи. Так, з точки зору колективних уявлень він розглядає релігію, яка має глибокі соціальні корені.

Активно займався аналізом змін у суспільстві, особливо розподілом праці у процесі індустріалізації. Вважав, що розподіл праці значно послаблює роль релігії, як основи соціального зв’язку. З посиленням розподілу праці люди набувають більшої взаємозалежності, бо їх потреби задовольняються внаслідок праці багатьох людей. Процеси і зміни в світи настільки швидкоплинні та інтенсивні, що не всі здатні включатись до них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розвивається традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає все більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу і відчувають свою непотрібність. З цим процесом Дюркгайм пов’язував виникнення і існування явища «аномія» – такого стану суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов’язкових для них норм, ставиться до них негативно або байдуже. Відчуття невдоволення людини своїм життям, усвідомлення безцільності свого існування породжується певними соціальними умовами. Велику увагу Дюркгайм приділяв проблемам самогубства, розлядаючи його як дію людини, спровоковану невдоволенням життям, як соціальний факт, породжений соціальним середовищем. Самогубство за Дюркгаймом – своєрідна аномія.

6. Дюркгайм спирався на такі соціальні факти:

- колективні звички,

- традиції,

- звичаї,

- правила поведінки,

- обряди.

Соціальні факти об’єктивні, бо індивід при появі на світ застає їх уже в готовому вигляді, вони існують незалежно від його індивідуальної свідомості, вони вирішальним чином впливають на його поведінку. За допомогою цих інститутів здійснюється соціальне регулювання і контроль зі сторони суспільства за своїми чинниками. Вони формують внутрішню цілісність суспільства. В ідеалі це регулювання може бути настільки м’яким, що індивід його не помічає і не сприймає як зовнішню дію.

Соціальні факти – це речі і розглядати їх слід як речі.

Дюркгай притримувався принципа згідно з яким соц. факти мають пояснюватись іншими соц. фактами, що можна довести на прикладі самогубства. Аналізуючи поняття самогубства, Дюркгайм дає наступні визначення: „Самогубством називається кожний смертельний випадок, який неопосередковано або опосередковано є результатом позитивного або негативного вчинка, скоєного самим постраждалим, якщо цей останній знав про очікувані його результати”. На основі статистичних даних він робить висновок, що крива самогубства не є випадковістю, а підкорена відомій закономірності. Він писав: „Склад індивідів, утворюючих відоме суспільство, із року в рік змінюється, а число самогубств, тим не менш, залишається тим самим до тих пір, поки не зміниться само суспільство”.

Свою типологію самогубства Дюркгайм виводив не із індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше не відомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив із специфічного стану суспільної свідомості, пояснюючих характер взаємовідносин індивіда і соціальної групи.

Він виділяв три типа самогубств: 1) егоістичний, 2) альтруістичний, 3) аномічний.

Як характеризував сам Дюркгайм у своїй книжці: егоїстичний (апатія) – лінькувата меланхолія із жалістю до себе, пересичена холоднокровність скептика; альтруїстична (вольова інергія) – спокійне відчуття свого обов’язку, містичний ентуазізм, спокійна мужність; аномічний (дратівлива відраза) – розлючені нарікання на життя взагалі, розлючені нарікання на певну особу зокрема (суїцид-убивство).

Істують також змішані типи: наприклад, аномічно-альтруїстичний (розпачливе збудження), его-альтруїстичний (меланхолія, погамована певною моральною непохитністю), его-аномічний (суміш піднесення й апатії, дії й мрійництва).

Проводячи свої дослідження, Дюркгайм виявляв такі характеристики трьох типів самогубства:

Егоїстичний. Досліджував релігійні конфесії (протестантів, католиків, юдеї), а також убезпеченість одружених суб’єктів (виявив, що чоловіки мають більше переваг у шлюбі. Чоловіки знаходять у шлюбі дисципліну, а жінки – свободу). Вивчав теорію вдівства і дійшов висновку, що убезпеченість зростає залежно від величини сім’ї, тобто її згуртованості. Також розглядав на прикладі національної і політичної кризи – суїцид зменшується, бо група набуває високого ступеня згуртованості.

Альтруїстичний. Найчастіше це самогубство було поширено в нервісному сус-ві (звичаї, боги, тощо). Досліджував самогубство в європейських арміях. Воно не залежить від стану безшлюбності, алкоголізму та неохоті до військової служби. Докази: 1) самогубство зростає разом з тривалістю служби, 2) вище серед надстрокових і добровольців, 3) серед унтер-офіцерів та офіцерів є більшим. Це загострення зумовлено мілітарним духом і станом аномії, котра йому властива.

Аномічний. Зростає самогубство в епоху економічних криз, коли людина розуміє, що її потреби не перебувають у відповідності з її засобами, тому необхідно обмежувати останні. Таке обмеження може здійснювати лише сус-во. Виникає аномія (безладдя). Суїцид зумовлюється і шлюбною аномією, вдівство. Паралельне зростання розлучень і самогубств (схильність до самогубств серед чоловіків загострюється, зменшується серед жінок).

Дослідження Д. Про самогубство мало велике научне і практичне значення. Ця проблема стала однією з найбільш важливих в загальній системі соціологічного пізнання сус-го життя. Наступні дослідження підтвердили правильність багатьох висновків Д.

Буття людини в суспільстві: погляд Маркса на фактори формування людини. Уявлення про відчужену людину Маркса.

Відрядною тезою вчення К.Маркса було становище людини. На його думку, людина — це завжди людина у суспільстві. У суспільстві людина, розвиваючи свої здібності у різноманітних ситуаціях, перетворюється на істоту соціальну, головним у цьому процесі є праця.

Історія — це фактично історія праці та економіки.

На думку Маркса, суспільство проходить декілька стадій:

- первісна

- рабовласницька

- феодальна

- капіталістична

- комуністична.

Перехід від однієї стадії на іншу відбувається завдяки запереченню та зняттю.

Процес заперечення-зняття означає розвиток суспільства до певної точки насичення, після чого відбувається перехід до іншої більш високої стадії, на якій утримуються найбільш сутнісні елементи всіх стадій.

Процес заперечення-зняття відбувається із необхідністю в тому сенсі, що праця та економіка породжують відповідні зміни, незалежно від того, що думає та уявляє окрема людина. Індивіди ніяким чином не зможуть вплинути на цей процес. Цей процес триватиме навіть тоді, коли люди зрозуміють, що беруть участь у ньому.

Марксисти для позначення вирішального впливу економічних факторів ввели таку тезу:

Базис визначає побудову

Уявлення Маркса про взаємовідносини базису та побудови можна сформувати так: вони взаємно визначають один одного, хоча вирішальну роль відіграє базис.

За Марксом, базис складається: природні умови (природно дані ресурси); виробничі сили (складаються з робочої сили, якій притаманні певні навички та знання, засоби виробництва); виробничі відносини (певні організаційні форми, в яких відбувається виробництво).

Виробничі сили спочатку розвиваються в межах певних виробничих відносин, однак надалі виробничі відносини починають гальмувати розвиток виробничих сил. Після цього відбувається революція, внаслідок якої поновлюється рівновага між виробничими силами та виробничими відносинами.

Далі Маркс вводить поняття класу. Він визначав клас через відношення на засоби виробництва. Ті, хто ними володіють, знаходяться в класовій позиції до тих, хто ними не володіє. Маркс постійно казав, що наявність класів не пов’язана з рівнями споживання.

Пам’ятаючи про те, що людина перетворюється на людину лише в суспільстві, Маркс вирішив з’ясувати, яку людину створює сучасне з ним суспільство. Відповідь була такою: сучасне суспільство створює відчужену людину. На його думку, історія є діалектичним процесом, де людина й природа взаємо обумовлюють одна одну. З одного боку, людина на відміну від тварин повинна працювати й виробляти постійно. Внаслідок цього людині вдалося значно перетворити природу. З іншого боку, постійно працюючи, людина створює додатковий продукт, внаслідок чого її світ стає дедалі штучним. Тобто люди оточили себе фабриками, заводами. Усе це починає обумовлювати їх розвиток і вже не люди є господарями того, що вони виробили, а саме виготовлені продукти та трудові процеси взагалі визначають життя людини. Врешті-решт людина починає жити в уречевленому світі, коли її не просто оточують речі. Більше того, усе, що її оточує, людина починає сприймати як речі, зокрема й людей. Усе це перешкоджає осягненню людиною себе як творчої особистості. Повернути все назад можливо за умови, якщо людина підкорює все те, що вона виробила й починає самостійно визначати свій розвиток. Усе це відбувається внаслідок революції.

Діалектика базису і надбудови в соціологічній концепції К. Маркса.

Центральне місце в методології дослідження К.Маркса займає його концепція базису і надбудови, про яку він заявив ще 1859 році у творі „До критики політичної економії”. Основна ідея цього твору була сформульована так: „У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні та від їх бажання незалежні відносини – виробничі відносини, які відповідають визначеному ступеню розвитку їх материальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова і якому відповідають визнічені форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх супільне буття визначає їх свідомість”.

Уявлення Маркса про взаємовідносини базиса і надбудови можна сформулювати наступним чином: вони взаємно визначають одне одного, хоча вирішальна роль належить базису.

За Марксом базис складають: природні умови, тобто природньо дані ресурси; виробничі сили (складаєтьс яз робочої сили, якій притаманні певні навички та знання; засоби виробництва); виробничі відносини, тобто певні організаційні форми, в яких відбувається виробництво, насамперед форми власності.

За Марксом виробничі сили спочатку розвиваються в межах певних виробничих відносин, однак надалі виробничі відносини починають гальмувати певний розвиток виробничих сил. Після цього відбувається революція, внасілок якої поновлюється рівновага між виробничими силами та виробничими відносинами.

Розуміюча соціологія М. Вебера: категорія розуміння, віднесення до цінностей та ідеальні типи.

Отже відрядним для розуміючої соціології є розрізняння факту та цінності.

Факт – це те, що існує нібито насправді. Факт – це коли людина народжується, вона кричить, тому що реагує на певні подразники, але згодом вона розуміє, що певну інфо можна не сприймати і навпаки. Соціальне життя є певним хаосом подій. Однак у нашому житті ми не сприймаємо останнє як хаотичне. Це можливо завдяки тому, що людина користується цінностями, саме через них до нашої свідомості потрапляють лише певні події, які наповнюються цілком конкретним змістом.

Цінністю є те, що люди структурують цей хаос таким чином, аби значимими для них ставали лише окремі події. Звідси цінність – це напрямок епохи або властивий епосі напрямок інтересу, що не має сили за її межами.

Отже, соціальне життя не є чимось таким, що відокремлене від людини, це те, що і як людина переживає, надаючи цьому певного сенсу не зважаючи на це. Для вивчення суспільства необхідно застосовувати розуміння: суб’єктивного сенсу, що мають для людини її дії та того, що стоїть за її діями. Тому він назвав свою соціологію розуміючою, підкреслюючи, що вона вивчає такі дії, що відповідають наступній умові: соціальна дія суб’єктивно орієнтована на знання для поведінки інших.

Звідси вивчення суспільства вимагає так званого віднесення до цінностей. Суть полягає в тому:

a. необхідно виявити найбільш поширені цінності

b. виявити, яким чином вони роблять значимими одні події та неважливими інші

c. встановити життя яких соціальних груп ці цінності виправдовували.

Внаслідок цього ми отримаємо можливість вивчати матеріальне підґрунтя суспільства у його зв’язку з ідеями, що виправдовують існуючий стан речей.

Висновок. Здебільшого ми можемо вивчати сутність явищ, однак не їхнє розмаїття. Тобто за таких умов вивчення суспільства можливе лише на підставі використання так званих ідеальних типів. Звідси випливає, що змістовно ця конструкція має характер певної утопії, що виникає за розумового зусилля при відокремлені певних елементів діяльності.

М.Вебер розрізняв 2 види ідеальних (чистих) типів: історичний і соціальний.

Аналогія та метафора як структуруючий принцип еволюції уявлень про суспільство: Конт, Спенсер, Дюркгайм, Парсонс

Розглядаючи концепції уявлення про суспільство Конта, Спенсера, Парсонса, Дюркгайма, ми насамперед спробуємо поглянути на них їх з точки зору двох наукових методів – аналогії та метафори. Відповідь на це питання передбачає визначення спільного та відмінного між аналогією та метафорою. Вважається, що мислення за аналогією та метафори стичне мислення за спільне мають ототожнення нової або складною ситуацією з іншою, більш знайомою або краще зрозумілою. У той ж час ці два методи досить суттєво відмінні:

Аналогія Метафора

1.Проводиться в межах певної сфери 1.Здійснює порівняння понад ними

2.Кінцева, тобто передбачає повну тотожність ситуацій 2. Є часткова

3.Передбачення та приписи 3. Менша передбачу вальна сила

4.Не має емоційної реакції 4. Емоційне ототожнення

5. використовується для дискретних подій 5. до тривких у часі подій

Тепер спів ставимо кожну концепцію. Скажімо, якщо Конт стверджував, що суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму, то це було можливе лише тому, що такий напрямок думки передбачав навіть не одержання, а саме обґрунтування декількох речей. Слідкуємо уважно за тим, які „дивіденди”, важливі для ствердження (легітимації) нової науки, одержав Конт від такого порівняння. Оскільки суспільство є частиною природи, то:

1) людина не може впливати на хід суспільного розвитку

2) суспільство розвивається за певними законами, що за своїм характером тотожні законам природи.

3) Є можливість відкрити ці закони у разі появи нової науки, що вивчатиме суспільство так само, як фізики досліджують природу. Ця наука повинна називатися „соціальною фізикою”

Спенсер ототожнює суспільство на зразок біологічного організму, що еволюціонує.

На користь цього ототожнення Спенсер наводив такі міркування:

1. протягом свого життя суспільство збільшує свою масу

2. збільшення маси призводить до ускладнення структури

3. ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що виконуються різними частинами

4. це спричиняє взаємозалежність та інтеграцію усіх частин в суспільстві

5. ціле завжди більш врівноважене, ніж його складові.

Але разом з цим він виділяє 5 відмінностей між суспільством та біологічним організмом:

1) суспільство не створюється з цілком конкретної на наперед визначеною формою.

2) Елемент суспільства відрізняється рухливістю

3) це спричиняє необхідність символічної комунікації (мова)

4) в суспільстві відсутній орган, що концентрує у собі здатність мислити і відчувати

5) суспільство існує заради блага своїх членів, а не навпаки

Парсонс ототожнює суспільство із системою. Система - сталий комплекс повторюваних і взаємопов’язаних дій. Потребами особистості – як змінні у соціальній системі. Кожна соц. Система повинна забезпечувати певні потреби своїх елементів, забезпечувати їх виживання. Теоретичну схему Парсонса об’єднує і організовує проблема соціального порядку, який є продуктом двох процесів: тенденції соц. Системи до самозбереження і тенденції до збереження певних меж постійності щодо середовищ.

Уявлення Дюргайма про суспільство можна звести до таких наступних положень:

1. соціальна реальність включена до універсального природного ладу, тобто вона так само реальна як і всі інші види реальності, а тому розвивається у відповідності до певних законів. Таким чином соціальна реальність подібно до фізичної містить в собі низку закономірностей, що існують для пізнання і в принципі можуть бути виявленні та поясненні. Інакше кажучи, соц. реалізм сформульований таким чином, що має певний порядок. Без цієї передумови не можлива наука, яку людство використовує для пізнання цього порядку. Крім того тенденції та закономірності соц. реалізму не змінюються протягом часу, отже ми можемо дослідити багато частин соц. реальності в різні часи, а потім поєднувати їх задля цілісної та істинної картини.

2. Суспільство є реальністю, що не може бути зведена до інших видів реальності, тобто ми не можемо стверджувати тотожність законів, що керують фізичною та соціальною реальністю. Кожна реальність має свої власні закони.

3. Суспільство є самостійною об’єктивною реальністю щодо спадаючих її індивідів. Це передбачає певну концепцію людини. Люди – це само зацікавлені раціональні індивіди, що прагнуть до задоволення своїх потреб. У своїй поведінці вони виходять головним чином їз зовнішніх причин, причому одні й ті ж самі причини справляють однаковий вплив на всіх людей. Тому людей можна вивчати, досліджуючи їх поведінку. Отже, те, що ми бачимо у зовнішній реальності не пов’язано безпосередньо з тим, що відбувається у в реальності внутрішній. Звідси людина є подвійною істотою, в якій взаємодіють та суперечать дві сутності – соціальна та індивідуальна. Сторони, що втілюють соціальну сутність домінують по відношенню до індивідуальних, наприклад, колективна свідомість є набагато важливішою у визначенні життя людини, ніж індивідуальна. Таким чином суспільство є більш багата, більш реальна реальність, ніж індивід. Саме суспільство домінує над індивідом, створює його та є джерелом всіх вищих людських цінностей.

Дата добавления: 2015-10-23