Сім»я як соціальна ланка суспільства

Істина і правда

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат

— істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою,

достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина— це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Види істини

·

Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

·

Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина(або істина в останній інстанції) важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом

.Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом

відносної істини єправда(!)

·

Об'єктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від суб'єкта за змістом(формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна формою). Визнання об'єктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово«правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1.

Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне

сприйняття істини.

2.

Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній

свідомості"Правда" визначає або виправдовує"легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3.

Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість.

Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає".

58. Поняття методології

-Методологія – область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи

організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.

-Метод– сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння

дійсності. Мето д– це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких

пізнається предмет науки.

-Методика – це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об»єктивності – вивченні об»єктивних умов виникнення та функціонування

об»активних проявів психіки.

2.Генетичний підхід – передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у

філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід – передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що

має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід – передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній

ситуації.

5.Індивідуалізація – передбачає розкриття своєрідності кожної особистості,притаманного

їй індивідуального стилю та ін.

59. Основні форми наукового пізнання

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми(поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.І дея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності І спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: ]) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності.

Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів:

знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема— це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми— це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. #к пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема— це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з

можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань

про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Усі форми наукового пізнання(ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія) діалектично взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

60. Мова як засіб комунікації та пізнаня.
1. Поняття про мову.
-Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує

і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується,

узагальнюється,

У мові виділяють:

А) словниковий запас;
Б) граматичну будову.
А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові.
Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови

в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-

історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1) в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови

може бути пов’язане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, фі к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але

для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не

просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення.та

пізннная Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням

2) в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями (а це важлива складова формування

свідомості).Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання

особистості.(Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається

користуватися нею в мовленні).

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості (сприяє

перетворенню індивіда на особистість)

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. (сприймання,пам»ті,

мисленні та ін.). які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке

обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності:

виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Функції мови
1. Поняття про мову.
-Мова – система словесних знаків.

-Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує

і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплюєслова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується,

узагальнюється,

У мові виділяють:

А) словниковий запас;
Б) граматичну будову.
А) Словниковий запас– це сукупність слів, які використовуються в певні й мові.
Б) Граматичну будову мови вивчає:

-морфологія (правила зміни слів);

-синтаксис – правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення – це застосування людиною певної мови

в її спілкуванні з іншими.

2. Функції мови.

Функції мови:

А) спілкування, або комунікативну,

Б) функцію означення, або сигніфікативну,

В)функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно-

історичного досвіду людства

Г) забезпечення мисленевої діяльності;

Д) виразна, або експресивна(За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей).

Ж)функція впливу(спонукання до дій та ін.)

62. Поліструктурність мови

Система мовна:

1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологіческіх,морфологічних, синтаксичних і

т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологіческой, морфологічної, словообразовательной, синтаксичних, лексичних, семантичних системі даної мови або

(більш вузько) про системах (підсистемах) схиляння і спряженія, дієслова та імені,виду і

часу, роду і падежу і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра,

підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядр

системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63. Поняття соціокультурної комунікації

Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності

(індивідами,групами, організаціями і т.п.) з метою передачі або обміну інформацією за

допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем(мов), прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у суб'єктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікації(семіотичних, етичних). комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвитку"інформації суспільства", або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму

"уживаються", "вчувствованія". Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах

Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсуб'ективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру суб'єктів комунікації (міжособистістна,особово-групова,міжгрупова,

міжкультурна і ін.);

- по формах комунікації (вербальна,невербальна);

- по рівнях протікання комунікації (на рівні буденної культури, в специалізованих

областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п.) Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна (що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і

ознаки явищ, об'єктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь

діяльності);

-орієнтаційна (що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі

природного і соціального простору);

-стимуляція (що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей,акту алізу є

знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до

отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.)

-кореляційна (що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів

знань, орієнтацій і стимулів).

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомлення(моно- аспектна інформація про що-небудь) або текст(комплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь).

64. Об єкт і предмет філософії історії

Слово"філософія" походить від грецького"філо" - любов і"софія" - мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості. У Древній Греції слово"філософія" як любов до мудрості застосовувалося до людей, що відкривають таємницю природи і людського життя, учать діяти і жити в згоді з природою і вимогами самого життя.

Філософія являє собою форму раціонально обгрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв'язок. Тому філософське рішення питання про сущності світу і людини, про його відношення до світу явилося методологічною основою формування якісно нового світогляду. У цьому зв'язку важливим ставати питання про те, що ж являє собою філософія як феномен духовного життя суспільства. Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення"людина-світ". Поняття предмета і об’єкта філософії тісно пов’язані між собою. Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відбивається у свідомості. А тому що об'єктом філософії є відношення"людина-світ", то, природньо, що на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт- відношення"людина- світ",- аналізований із погляду природи і сутності світу, природи і сутності людини, його місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також із погляду устрою світу, його загальної структури і стану, у якому він знаходиться. На різноманітних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не в усій своїй повноті і цілісності. В залежності від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людини, як правило, цікавило не все відразу, а ті або інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, або питання про місце людини у світі, про те, як світ улаштований, питання пізнаванності світу. Проте, в якому б плані й у якому б взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку всі вони були підпорядковані осмисленню людиною змісту свого буття.

??. Єдність і розмаїття всесвітньої історії.

Питання про єдність світової історії, розмаїття її утворень має характер основоположного для філософського осягнення історії. Відповідь на нього передбачає вирішення цілого ряду проблем, пов'язаних з діалектикою загального та особливого в історичному процесі, співвідношенням у ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А це вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально-історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу, періодизації та структурування його форм була і є однією з наріжних для тієї галузі знань, що має назву філософії історії. Одним з перших дослідників був італійський філософ Джамбатіста Віко. Його концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. Формаційний підхід грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. За Гегелем, всесвітня історія- це процес спрямованого розвитку, розгортання духовності, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. Людська історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.

65. Периодизація історії та її критерії

Періодизація історії— особливого роду систематизація, яка полягає в умовному діленні історичного процесу на певні хронологічні періоди. Ці періоди мають ті або інші відмітні особливості, які визначаються залежно від вибраної підстави(критерію) періодизації. Для періодизації можуть обиратися самі різні підстави: від зміни типу мислення(О. Конт, До. Ясперс) до зміни способів комунікації(М. Маклюен) і екологічних трансформацій

(Й.Гудсблом). Багато учених, починаючи від мислителів XVIIIстоліття (А.Барнав,А.

Фергюсон, А. Сміт) до сучасних постіндустріалістов ніби Д. Белла і Е. Тоффлера,

спираються на економіко-виробничі критерії.

Перші донаукові періодизації історії були розроблені ще в глибокій старовині(наприклад, від золотого століття людей до залізного), але наукові періодизації з'явилися тільки в Новий час, коли в результаті праць італійських гуманістів, але особливо Жана Бодена поступово затвердилося те, що збереглося і до теперішнього часу ділення історії на стародавню, середньовічну і нову(Вважається, що хронологічно найбільш чітке таке ділення було проведене в роботах німецького професора Келлера.

Періодизація— дуже ефективний метод аналізу і впорядкування матеріалу. Через періодизацію можна більш глибоко показати співвідношення розвитку історичного процесу в цілому і окремих його аспектів. Вона володіє великим евристичним потенціалом, здатна додати стрункість теорії, багато в чому структурує її і— головне— дає їй шкалу вимірювання. Не випадково багато учених відзначають велику важливість періодизації для дослідження історії.

66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т.д.). В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності людини і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад, формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що людина у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.

67. Поняття суспільного і соціального у філософії

Суспільство-це форма життєдіяльності людей,спобіб їх соціальної організації.
Це система що розвивається на основі обєктивних соціальних законів.
Як тотожне використовуеться поняття“соціум”.

Соціум-це система суспільного співжиття людей.Соціум походить від латинського слова

“соціо”,що означає зєднати,поєднати,розпочинати спільну працю.Звідси первинне

значення поняття“суспільство”,що означає спільність,союх,співпраця.Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчаеться багатьма суспільними дисциплінами;соціологією,антропологією,психологією,етнографією,мовознавством тощо.

Соціальна філософія що базується на принципі антропоцентризму,досліджує стан суспільства як цілісної системи,всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та розвитку,його взаємозвязок з природнім середовищем,навколишнім світом в цілому. Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого почтаку мало характерні риси.

По-перше це специфічна системна організація,що відрізняеться від інших матеріальних систем особливою структурною базою,яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво,різні форми суспільних відносин,соціальну структуру,політичні інститути тощо.

По-друге суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом

успадкування.

По-третє,головною відміністтю соціальної матерії від інших її форм руху є те,що вона

поєднує в собі не лише матеріальні,а й духовні процеси,свідомість.

68. Основні характеристики суспільства

Суспільство– це сукупність способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких

виражається їх всестороння залежність один від одного, що історично склалися.

Основні ознаки суспільства по Э. Шиллзу

1.Воно не є частиною якої-небудь крупнішої системи (автономність і самодостатність

суспільства).

2.Браки полягають між представниками даного об'єднання.

3.Воно поповнюється переважно за рахунок дітей тих людей, які вже є визнаними

представниками об'єднання(самовідтворювання).

4.Об'єднання має територію, яку вважає власною.
5.У нього власна назва і власна історія.
6.Воно володіє власною системою управління.

7.Об'єднання існує довше за середню тривалість життя окремого індивіда (цілісність і

стійкість).

8.Його об'єднує загальна система цінностей,звичаїв,традицій,вдач,яку

називають культурою.

Складовими елементами суспільства є:

1) соціальні зв'язки і відносини;
2) соціальні дії і взаємодії;
3) соціальні цінності і норми.

Основні рівні суспільства:

1)Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда);
2)Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів);
3)Макрорівень (рівень суспільства в цілому).

Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства означає об'єктивне ділення суспільства на окремі шари, групи, різні по їх соціальному положенню по їх відношенню до способу виробництва. Це стійкий зв'язок елементів в соціальній системі. Основними елементами соціальної структури є такі соціальні спільності, як класи і классоподобнi групи, етнічні професійні, соціально-демографічні групи,

соціально територіальні спільності(місто, сіло, регіон). Кожний з цих елементів в свою чергу є складною соціальною системою з своїми підсистемами і зв'язками. Соціальна структура суспільства відображає особливості соціальних відносин класів, професійних, культурних, національно-етнічних і демографічних груп, які визначаються місцем і роллю кожній з них в системі економічних відносин. Соціальна структура як свого роду каркас всієї системи суспільних відносин, тобто як сукупність економічних

соціальних і політичних інститутів, організуючих суспільне життя. З одного боку ці інститути задають деяку мережу ролевих позицій і нормативних вимог по відношенню до конкретних членів суспільства. З іншого боку, вони є певними достатньо стійкими шляхами соціалізації індивідів. Головним принципом визначення соціальної структури суспільства винен бути пошук реальних суб'єктів соціальних процесів. Суб'єктами можуть бути і окремі індивіди, і соціальні групи різних розмірів, що виділяються по різних підставах: молодь, робочий клас, релігійна секта і так далі. З цієї точки зору соціальну структуру суспільства можна представити як більш менш стійке співвідношення соціальних шарів і груп. Для вивчення різноманіття ієрархічно розташованих соціальних шарів покликана теорія соціальної стратіфікациі. Спочатку ідея стратового представлення соціальної структури мала яскраво виражений ідеологічний відтінок і була покликана нейтралізувати Марксову ідею класового ідея суспільства і домінування в історії класових суперечностей. Але поступово ідея виділення соціальних шарів в якості складових суспільства елементів затвердилася в соціальній науці, бо вона дійсно відображала об'єктивні відмінності різних груп населення в рамках окремо взятого класу. Теорії Соціальної стратіфікациі виникли на противагу марксистко-ленінській теорії класів і класової боротьби.

Сім»я як соціальна ланка суспільства

Дати визначення смі»ї та її ролі в суспільстві.

Історія знала два різновиди сім’ї(родини):

1)розширений;

2)нуклеарний (ядерний).

1.Перший,розширений, варіант сім’ї – притаманний так званому традиційному(

аграрному, передіндустріальному) суспільству. Це коли чоловік і дружина виховують своїх дітей, живучи під одним дахом зі власними батьками, а також братами і сестрами, які теж можуть бути одруженими. Родина являє собою клан із трьох або чотирьох генерацій, очолювана найстаршим чоловіком або жінкою. Вважалося, що такі родини дають безпеку дорослим і дітям у традиційних аграрних селянських господарствах. Кожен має своє місце в такій родині. Проте кожен був обмежений у своїх бажаннях. І кохання в такій родині взагалі не було основною цінністю. Головне–сімейна солідарність великої родини. Вона виманила, щоб внутрішнє життя малої родини, що входило у велику, постійно приносилося тій у жертву. Зазначений тип був поширений в Європі до

часів утвердження індустріалізму. У багатьох традиційних аграрних азіатських та

африканських країнах такий тип сім»ї переважає дотепер.

2. Другий тип,нукле арна (ядерна)сім»я -став поширений під час індустріалізму.

Новий тип організації сімейного життя передбачав. що пари, одружившись, утворюють власну сім’ю і живуть окремим домом: чоловік і жінка з дітьми окремо від старих батьків та інших родичів. Через те. що європейські пари, а потім і північноамериканські, після шлюбу жили окремим домом, який треба було побудувати і вести власне господарство, люди не одружувалися молодими. (лише десь у27 і більше років). Пізній шлюб і нуклеарна родина– відмінні риси європейського, західного суспільства. В міру того, як

«природні» родині зв»язки втратили своє значення, виникла потреба в індивідуалізації

особистих відносин(винила потреба в любові та особи стосу щасті.)

Відбулася переоцінка«критерії прогресу» (кількість дітей вже не була найважливішим

показником життєвого успіху). Змінилася демографічна поведінка жителів Західної

Європи(пізні шлюби, безшлюбність, обмеження числа дітей), Це сприяло збільшенню заощаджень, соціальній мобільності населення, підвищення його освітнього та кваліфікаційного рівня.

Прогноз розвитку сім»ї надалі:

А) песимісти говорять про те. що сім»я зникне, як така;

Б) оптимісти говорять про те, що буде продовжуватися розвиватися плюралізм сімейних

форм (шлюби зареєстровані і незареєстровані; одностатеві родини;родини з одним

батьком) і кожен може знайти своє місце.

71. Нація як соціальний феномен.

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей— нації.

У літературі немає чіткого визначення поняття"нація". Немало вчених висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш прийнятне визначення нації, посилаючись на виняткову складність, суперечливість та своєрідність цього феномена, зокрема, на динамізм та неоднозначність специфічних ознак даної історичної спільноти людей. Визначення, які в літературі можна знайти, тісно пов'язані з різноманітними теоріями нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е.Ренан і австромарксист О.Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості,

"психології народів".Так, в ренанівському трактуванні "нація — це душа,духовний

принцип", що формується шляхом"узгодження" та"солідарності", утворюваної чуттям минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою"сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру". Ще один представник психологічної теорії, М.Кареєв, розглядав націю як групу, що виникає із"безпосередньої психологічної взаємодії" індивідів.

Виникнення культурологічних теорій націй пов'язане з іменем К.Рен-нера(Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав Р.Реннер, "це союз особистостей, які однаково розмовляють ", "культурний союз". В основі культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема національної мови.

Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі елементи як психологічної, так і культурологічної теорії. її прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у більшості етнологічних концепцій нації, як і в попередніх теоріях, недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку націй.

Розглянемо, нарешті, "історико-економічну" теорію нації, засновником якої є теоретик марксизму К.Каутський. У праці"Ознаки національності" він писав, що ознаками нації є загальна територія і мова а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж ознаками нації, на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку К.Каутського, продовжує існувати.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який

перебуває в безкінечному русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації певною мірою

"працюють" на різних етапах її розвитку.Так, на етапі становлення нації особливо

важливу роль відіграють такі її ознаки, як територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалуження нації у вигляді діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Посилюється значення різноманітних чинників, складових національної самосвідомості, зокрема таких видових ознак, як гуманістична спрямованість їхньої життєдіяльності та цивілізованість.

72. Ідеологія та утопія як форми організації соціуму.

Ідеологія-це логічний, послідовний характер порядкування тих ідей, які пропонується

суспільством, як вибір напрямку діяльності. Ідеологія є ілюзорним явищем тому, що це приблизне, неточне, уявне, а іноді хибне визначення ідеалу, відповідно з яким живе чи може жити сусп. Різновиди ідеології: економічна, політична, правова, культурна, релігійна, філософська тощо. Для реалізації ідеології в сусп. повинні існувати механізми, засоби її реалізації. Соціальна практика показала, що як правило ідеологія успішно реалізується у вигляді державницької ідеологія.Утопія-це такий спосіб визначення ідеалів, в якому відсутнє теоретичне обґрунтування необхідності її реалізації, а мистецьки змальовується привабливий, конкретний образ майбутнього суспільства, в якому люди будуть щасливі. У розвитку утопії2 шляхи:1.перетворитися в ідеологію;2.це ніколи не відбудеться.

73. Рушійні сили соціального процесу.

Розвиток суспільства визначається рушійними силами соціального процесу. Точки зору щодо визначення рушійних сил соц. процесу: 1.марксиська точка зору, яка була ефективною і діяльною для пояснення джерел у класовому антагоністичному суспільстві. Це точка зору така:“класова боротьба є рушійною силою соц. процесу, а носієм є народні маси”; 2.філ-ія стверджує, що руш. силами є такі чинники, як інтелект людини, енергія молоді, як ефективна соц. діяльність сусп. в цілому.3.рушійними силами соц. процесу є соц. протиріччя і особливо такий прояв соц. суперечностей, як конфлікт, який розгортається від рівня міжособистих стосунків сусп.;4.руш.силами соц. процесу є дії людей, соціальних спільнот у напрямку здійснення реформ, модернізацій, перебудов, які з необхідністю змінюють докорінно суспільство, переводячи його із одного рівня існування в інший;5.руш. силою сусп. є страх людини перед майбутнім.

74. Духовність та її призначення.

Духовність— об'єднуючі початки суспільства, що виражаються у вигляді моральних цінностей і традицій, сконцентровані в художніх образах мистецтва. Проекція духовності в індивідуальну свідомість називається совістю. Зміцнення духовності здійснюється в процесі проповіді(умовляння), освіти, ідейно-виховної або патріотичної роботи

(пропаганда і агітація). У марксизмі духовність асоціюється з ідеологією. В умовах

ідеологічного вакууму завжди спостерігається криза духовності як криза довіри і роз'єднаність. Це явище під ім'ям аномії описав соціолог Дюркгейм. Традиційно духовність ототожнюється з релігійністю традиційного толку, проте в сучасній соціології і соціальній філософії"світський" варіант духовності іменується соціальним капіталом.

75. Цінності як ядро духовного світу людини.

Цінності— це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати

"предметними цінностями",об'єктами ціннісного відношення.Су б'єктивні цінності —це

оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності— це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатахтакої діяльності.

76. Гуманізм філософії.

Гуманíзм— визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму

людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на

утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія– це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу(від фр.

renaissance -відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження

античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

77. Поняття філософії економіки.

Філософія економіки це науку про закономірності, умови та механізм економічного розвитку. Її можна розділити на два рівні– побутовий і державний. По б у то в ий – це рівень філософії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сім’ї нормальне життя. Державний рівень – церівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Державний рівень економічної філософії– найважливий рівень, який є філософською основою розвитку. Державно-економічна філософія ні в якому разі не може підмінятися побутовою філософією.Філософія економіки має власну історію розвитку, початок якої відносять до середини90-х роківXIX ст., але особливого розвитку вона набула на початкуXX ст. під назвою“економічний матеріалізм”.

78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди.

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку

суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом.

Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним.

Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву"виробничі відносини" і

представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі роз- поділу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в

чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усіє

системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми

у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто— це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо

виготовляються предмети споживання й засоби виробництва.

Виробнича

інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують

ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

Дата добавления: 2015-10-23