Вертикальна мобільність

Під вертикальною соціальною мобільністю розуміють ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального пласта в інший. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальний підйом і соціальний спуск. Відповідно до природи стратифікації існують низхідні і висхідні течії економічної, політичної і професійної мобільності, не говорячи вже про інші менш важливі типи. Висхідні течії існують в двох основних формах: проникнення індивіда з нижчого пласта в існуючий більш високий пласт або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищий пласт на рівень з уже існуючими групами цього пласта. Відповідно і низхідні течії також мають дві форми: перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не порушуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав раніше; інша форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в зниженні її рангу на фоні інших груп або в порушенні ЇЇ соціальної єдності.

В соціології, в основному, науковому аналізу підлягає саме вертикальна соціальна мобільність.

Основні стратифікаційні в українському суспільстві на сучасному етапі

Для характеристики різних типів соціальної структури в науці використовуються два поняття: сильне та слабке су­спільство.

Сильне суспільство - це суспільство, котре характери­зується досить стабільною та міцною соціальною структурою з явною тенденцією до органічної солідарності різних груп, з порівняно низькою диференціацією прибутків, широкими можливостями індивідуальної мобільності, усталеною шкалою престижу професій, роду занять тощо.

Слабке суспільство - це таке суспільство, в якому немає чіткоїдиференціації між групами, єдиної та стабільної шкали престижу професій, для нього характерна наявність нестійких соціальних спільностей з переважно конфліктними зв'язками між ними, що унеможливлює ефективну взаємодію та солі­дарність. Соціальна структура такого суспільства характери­зується високою диференціацією у прибутках, масовою спад­ною соціальною мобільностю, знедоленням основної маси населення, надмірним подовженням профілю стратифікації.

Саме до таких суспільств належить сучасна Україна. Як справедливо зазначають сучасні українські дослідники проблем соціальної структури, соціологи ще не провели реконструкції картини нової соціальної структури, не ви­робили загальної концепції її, але тенденції стратифікацій­них зсувів можуть бути означені.

В Україні наявний процес демократизації та лібералізаціїсоціальної структури, зумовлений руйнуванням старого су­спільства, відсутністю провідних ідеологічних важелів колиш­ньої соціальної структури. Наслідком цих процесів є урізно­манітнення соціальних груп, вільний вибір місця проживання, працевлаштування, способу життя, права власності тощо.

Для України характерна ситуація паралельного існування двох різних соціальних структур: старої, що проявляється в традиційних солідарних утвореннях (робітничий клас, селян­ство й інтелігенція), котрі також зазнали певних змін, та нової соціальної структури, що склалася внаслідок інституційних змін і проявляється в таких соціокультурних одиницях, як підприємці, банкіри, фермери, особи вільних професій, безробітні, групи протиправної поведінки тощо.

Наслідком такого співіснування, а також кількісних і якіс­них змін, які відбулися в робітничому класі, селянстві й інтелігенції стала надмірна атомізованість, розпо­рошеність суспільства, строкатість і мозаїчність його соціальної структури.

Суттєві зміни відбулися також у системі визначальних чин­ників соціального статусу індивідів. За даними соціологічних досліджень, самоідентифікація соціального статусу від­бувається переважно за єдиним критерієм - економічним -за умов зниження ролі інших критеріїв - освітніх, кваліфіка­ційних, престижних тощо. Як відомо, тенденція зведення багатоманітних чинників соціальної стратифікації до еконо­мічного є провідною ознакою саме бідних країн.

Наступна тенденція, що прослідковується в соціальній структурі України, пов'язана з браком бажаної інтеграції, солі­дарності в суспільстві та розшаруванням населення на групи з діаметрально протилежними інтересами: багаті-бідні, вищі-нижчі тощо. Загалом ця тенденція є передбачуваною, адже ринкові реформи своїм наслідком завжди мають по­ляризацію населення. Проте в Україні вона досягла безпре­цедентних розмірів і є небезпечною, оскільки виникає загроза втрати керованості соціальними процесами. За даними екс­пертів, прибутки 10 % найбагатших людей України у 20 разів перевищують прибутки 10 % найбіднішого українського на­селення (зауважимо, що вже восьмикратний розрив вважається соціально небезпечним).

Наслідком стрімкої висхідної соціальної мобільності у сфері матеріального добробуту є поява страти багатих. Вона має свої особливості, оскільки багатство вони набули за дуже короткий історичний період. Сучасна бізнес-еліта формується за рахунок поєднання носіїв капіталу й бюрократії та форму­вання фінансово-промислових груп.

Формування страти бідних унаслідок спадної мобільно­сті більшості населення - ще одна суттєва тенденція в соціаль­ній структурі українського суспільства. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, що вважається нормальним і звичним для цього су­спільства.

Особливості субкультури бідності в Україні: висока частка витрат на харчування в загальній структурі всіх витрат (по­над 60% від усіх витрат); низький рівень життя населення загалом; висока питома вага тих, хто самоідентифікує себе з групою бідних (понад 65 % населення); поширеність бід­ності серед населення, що працює; масова участь у сільгоспроботах на присадибних ділянках з метою вироблення продуктів для власного споживання (своєрідне "натуральне господарство") та ін.

Як дуже небезпечну тенденцію в соціальній структурі України слід кваліфікувати ситуацію, що склалася із "середнім класом". Помилково говорити про його повну відсутність, тому що впровадження ринкових реформ закономірним на­слідком має появу середнього класу. Однак ідеться, насам­перед, як про кількісні, так і про якісні його показники, що не можуть задовольняти розвинуте суспільство. Середній клас в Україні формується переважно від обслуговування багатих, а не від реального виробництва. Той середній клас, а фактично його зародок, який є в Україні, неспроможний ефективно виконувати роль буфера в дихотомії "багаті—бідні".

Ще одна суттєва тенденція в соціальній структурі України -цемаргіналізація суспільства як наслідок посилення спад­ної соціальної мобільності. Маргінал — це людина на пере­тині шляхів, яка перебуває між двома культурами, не інтегру­ючись у жодну з них. Отож характерні риси такої людини: невизначеність соціального статусу, посилені рольові конф­лікти, амбівалентність поведінки, психологічний дискомфорт тощо.

Подальший розвиток соціальної структури безпосередньо залежатиме від процесів соціально-економічного та соціаль­но-політичного реформування.

Соціальні зміни і модернізація

Соціа́льна змі́на - процес появи нових рис і елементів в соціальних структурах і в системах соціальних взаємостосунків.

Саме поняття фіксує факт зрушення, зміни в широкому розумінні слова. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях.

Соціологія аналізує різні типи соціальних змін: еволюційні й революційні, короткострокові й довгострокові, організовані й стихійні, насильницькі й добровільні, усвідомлені й неусвідомлені, а також зміни на рівні індивіда, групи, організації, інституту, суспільства та ін. Серед багатьох макросоціологічних теорій соціальних змін розрізняють три групи:

соціокультурні (зміни в соціокультурній сфері — світогляді, релігії, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, суспільств та епох.)

індустріально-технологічні (інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в технології матеріального виробництва)

соціально-економічні (зміни в економічному розвитку, точніше — діалектика взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин.)

Теорія модернізації - теорія, покликана пояснити процес модернізації у суспільствах. Теорія розглядає внутрішні чинники розвитку будь-якої конкретної країни, виходячи з установки, що "традиційні" країни можуть бути залучені до розвитку таким же чином, як і більш розвинені. Теорія модернізації робить спробу визначити соціальні змінні, які сприяють соціальному прогресу і розвитку суспільства, і роблять спробу пояснитипроцес соціальної еволюції. Хоча ніхто з учених не заперечує сам процес модернізації суспільства (перехід від традиційного до індустріального суспільства), сама теорія зазнала значної критики як з боку марксистів, так і представників ідеї вільного ринку, так і прихильників теорії залежності з тієї причини, що представляє спрощене уявлення про історичному процесі.

Підхід, в якому історія розглядається в процесі удосконалення, поліпшення або відновлення, іменується "модернізаційний підхід". У плані історичного значення модернізаційний підхід розглядає історію як процес переходу від традиційного суспільство до модерного суспільства, відаграрного суспільства до індустріальному. Головною метою модернізаційного підходу є вивчення модернізації.

Поняття соціальної взаємодії

Соціальна взаємодія - процес безпосереднього або опосередкованого впливу соціальних об'єктів один на одного, в якому взаємодіють сторони пов'язані циклічною причинною залежністю. СВ. як вид зв'язку являє інтегрованість дій, функціональну координацію їх наслідків, тобто систему дій.

Соціальний статус та соціальна роль.

Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов´язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Соціа́льна роль — поведінка, очікувана від того, хто має певний соціальний статус. Обмежується сукупністю прав і обов'язків, відповідних цьому статусу. Також соціальну роль визначають як сукупність нормативно обумовлених соціальних властивостей, очікувань і зобов'язань у поєднанні з конкретною соціальною позицією.

Роль і значення соціалізації для суспільства

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певних соціальних ролей і/або інтеграція до певної соціальної групи. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції її з метою встановлення її соціальності.

Соціалізація — це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася). Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з причини певних обставин (перебування в певній «антисоціальній» групі, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо.)

Первинна соціалізація — охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта.

Вторинна соціалізація- охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.

Поняття культури у соціології.

Поняття культури є надзвичайно широким, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. За свідченням німецького лінгвіста І.Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Отже, здавна під культурою розумілися всі ті зміни в навколишньому середовищі, які відбувалися під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.

Але з XVIII ст. термін "культура" почав застосовуватися щодо людей та їх творчої діяльності, він набув узагальнюючого значення і ним стали називати все створене людиною. При такому підході культуру можна розглядати як створену людиною "другу природу", як увесь створений людиною світ.

На думку О. Якуби, поняття культури означає якісну характеристику суспільства, виражає міру його прогресу, рівень досягнень, зв'язки та відносини. У найбільш загальному розумінні цього слова культура—це системна інтегративна якість суспільства, втілення досягнень в його розвиток.

Дещо в іншому аспекті розглядає поняття культури Н.Смелзер, один з найвизначніших представників американської соціологічної думки. Порівнюючи тваринний світ і світ людини, він зазначає, що поведінка тварин переважно інстинктивна. Натомість людська поведінка значно менше обумовлена прямим генетичним контролем. Що ж формує поведінку людини, організує людське життя? Функцію, яку в житті тварин виконує генетично запрограмована поведінка, в житті людей здебільшого здійснює культура. Тому Смелзер визначає культуру як систему цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для людей, пов'язаних певним способом життя. Отже, тут підкреслюється, що культура, по-перше, створюється людьми, а по-друге, цій культурі навчаються. Оскільки культура не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступним поколінням. Цей процес є основою соціалізації.

Отже, в соціології культуру визначають як освоєння, гуманізація людиною природи, вдосконалення всього того, що людина вважає природно даним, того, що стихійно виникло в природі, суспільстві, особі; все, створене руками і розумом людини.

Культура розглядається в соціології як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів.

Сфери прояву людської культури

Можна виділити три основні сфери прояву людської культури:

- ставлення людей до природи (передбачає гармонію зв'язків між людиною і природою);

- ставлення до інших людей (має на меті оптимізацію міжособистісних, міжетнічних, міждержавних відносин, створення культурного клімату взаємовідносин у колективі, сім'ї, в побуті);

- ставлення людини до самої себе (скероване на самопізнання, самовиховання, самовдосконалення, саморозвиток)6.

Освіта як соціальний інститут

Американський учений Д. Н'юман слушно зазначає: у соціологічній теорії підкреслюється, що освіта, разом із сім'єю, політикою, економікою та релігією, належить до ключових соціальних інститутів сучасного суспільства. Виникнення соціального інституту освіти обґрунтовується таким чином. Нові члени суспільства повинні бути навченими тому, що означає бути членом цього суспільства та як виживати в ньому. У невеликих простих суспільствах головним інститутом, що відповідає за соціалізацію нових членів до даної культури, виступає сім'я. Однак у міру того, як суспільства стають складнішими, для сім'ї все важче навчати її членів усьому, що ті мають знати для функціонування в даному суспільстві. Відповідно складніші суспільства сучасного типу мають розвивати систему шкіл — початкову, середню, вишу, професійну, яка не лише створює й поширює знання та інформацію, але й готує індивідів для майбутньої кар'єри та навчає їх займати своє "місце" в суспільстві [44, 26].

Здійснюючи реінституціалізацію освіти на нових засадах, суспільство як соціальна спільнота в колишніх республіках Радянського Союзу, зокрема в Україні, нині стикається з дуже серйозною проблемою. Адже наші країни опинилися в ситуації, близькій до тої, що була свого часу притаманна Південній Італії, де нездатність капіталізму працювати проаналізував у вельми впливовій роботі Е. Банфілд [38]. Основна ідея його монографії полягала в тому, що певні категорії інститутів руйнують капіталістичні організації, та що вони відіграють руйнівну роль через неспроможність забезпечити повноцінне надання так званих "суспільних товарів" (права та порядку — особливо цивільного права, міської організації, дорожнього господарства чи органів з економічного розвитку, що сприяють виробництву та заснуванню фірм). Головне спостереження Е. Банфідда підводило до висновку, що за умов, коли нуклеарна сім'я є настільки впливовою, що притаманні їй солідарність та інтереси невідворотно домінують над відповідними властивостями інших інститутів, останні не можуть обійти свою справу. Частина функцій інститутів полягає в легітимації виконання професійних і керівних обов'язків у межах фірм та економічно значущих державних операцій. Проте специфічний спосіб інституціалізації сімей призводить до широкомасштабної корупції у сферах, які потребують цілісності задля створення суспільних товарів. Мафія та "Коза Ностра", у певному сенсі, не є інститутами, оскільки вони породжують корупцію у всіх випадках, коли інститути стають на перешкоді досягненню нуклеарною сім'єю короткотермінових вигод, задоволенню нею поточних інтересів.

Система освіти в Україні та її реформування.

Система освіти — це сукупність навчально-виховних і куль­турно-освітніх закладів, наукових, науково-методичних і мето­дичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти, які згідно з Конституцією та іншими законами України здійснюють освіту і виховання громадян. Функціонування сис­теми освіти забезпечується державою. Структура й доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її ефективність і перспективність розвитку. На початку XXI ст. структура освіти в Україні така.

1. Дошкільна освіта. її здійснюють дошкільні навчальні за­клади: ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу.

2. Загальна середня освіта. Основним видом закладів, у яких здобувається загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпе­чує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що за­безпечує базову загальну середню освіту, третій — старша шко­ла, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здо­буття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах.

3. Позашкільна освіта. До позашкільних закладів освіти на­лежать палаци, будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані ми­стецькі заклади освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздо­ровчі центри та інші заклади.

4. Професійно-технічна освіта. Професійно-технічними за­кладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-ху­дожнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготов­ки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

5. Вища освіта. Вищими закладами освіти є: технікум (учи­лище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет.

Післядипломна освіта. До закладів післядипломної осві­ти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфі­кації, перепідготовки, вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філії, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

7. Аспірантура.

8.Докторантура.

9.Самоосвіта. Для самоосвіти громадян державними орга­нами, підприємствами, установами, організаціями, об´єднання­ми громадян, громадянами створюються відкриті та народні уні­верситети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.

Поняття соціологічного дослідження

Соціологічне дослідження є досить складною справою, потребує серйозної і тривалої підготовки. Надійність і цінність отриманої інформації безпосередньо залежить від оволодіння правилами, технологією його підготовки і проведення.
Соціологічне дослідження — система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.
Основні функції соціологічного дослідження:
— пізнавальна — відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток;
— методологічна — забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв´язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів;
— практична — полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами;
— інформаційна — сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності;
— управлінська — забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв´язок між суб´єктами (владними, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) та об´єктами (населенням, окремими соціальними групами, працівниками) управління, вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень.
У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов´язаних етапи:
1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію — анкети, бланка інтерв´ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо.
2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.
3. Упорядкування та обробка зібраної інформації.
4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.
Специфіка кожного з етапів визначається конкретним видом соціологічного дослідження. Їх виділяють залежно від узятих за основу критеріїв. Найважливішими з них є мета дослідження, глибина потрібного аналізу, метод збирання первинної соціологічної інформації, об´єкт дослідження, терміни проведення, відносини між замовником і виконавцем, сфера соціальної дійсності, яку вивчають.

Програма соціологічного дослідження та її елементи

Програма соціологічного дослідження є науковим документом, що містить схему логічно обґрунтованого переходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване соціальне явище, до використання інструментарію і виконання дослідницьких процедур (збирання, обробки та аналізу інформації). Вона є стратегічним документом, який дає змогу зробити висновки щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати його результативність.

Програма виконує методологічну, методичну, організаційну функції. Їх реалізація впливає на структуру програми, яка складається з методологічної та методичної частин.

Методологічна частина програми охоплює такі компоненти:

— формулювання та обґрунтування проблеми;

— розробку мети і завдань дослідження;

— визначення об'єкта і предмета дослідження;

— системний аналіз об'єкта дослідження;

— формулювання робочих гіпотез дослідження;

— інтерпретацію та операціоналізацію основних понять дослідження.

Методична частина програми передбачає:

— розробку стратегічного плану дослідження;

— визначення досліджуваної сукупності, розробку вибірки дослідження;

— вибір і опис методів збирання первинної соціологічної інформації (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент);

— обґрунтування логіки аналізу та інтерпретацію зібраної первинної соціологічної інформації за розробленим інструментарієм;

— опис схеми аналізу отриманих даних.

Створення програми починається з окреслення проблеми дослідження, тобто з визначення предмета і мети дослідження (наприклад, дослідження громадської думки щодо майбутніх виборів, вивчення попиту населення на певні товари, тенденцій злочинності серед певного прошарку населення, з'ясування становища молоді на ринку тощо). Отже, предметом дослідження є реальні життєві протиріччя, які створюють проблемну соціальну ситуацію, для вирішення якої необхідна правдива, оперативна, науково обґрунтована інформація.

Методи збору соціологічної інформації

Збір соціологічної інформації — важливий та трудомісткий процес в соціологічному дослідженні. У своїй практиці соціологи використовують різноманітні методи — від найпоширенішого анкетування до складнішого експерименту.

Анкетування

Серед розповсюджених методів опитування респондентів важливе місце займає метод анкетного опитування. Надзвичайна популярність цього методу пояснюється різноманітністю і якістю соціологічної інформації, яку можна одержати за його допомогою. Цей метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках респондентів.
Анкета, як правило, починається з преамбули — звернення до респондента. В ньому вказується, хто проводить дослідження, описується мета дослідження, характер використання результатів, підкреслюється анонімний характер, спосіб заповнення анкети, а також висловлюється подяка (вона можлива і в кінці анкети) за участь в анкетуванні. Далі йде основна частина анкети, яка містить блоки запитань до опитуваних, і третя частина — паспортичка, в якій представлені відомості про опитуваних (стать, вік, освіта, місце мешкання, соціальний стан і т. д.).
За способом розповсюдження анкет опитування поділяються на:

роздаткові — коли анкетер особисто вручає анкету і чекає, поки вона заповнюється, і тут же одержує її — очне роздаткове опитування, або одержує заповнену анкету через декілька днів — заочне роздавальне опитування;

поштове — анкета висипається і одержується поштою за попередньою домовленістю або без неї;

пресове — анкету пропонують заповнити читачеві газети чи журналу і надіслати в редакцію;

інтернет — опитування — (за цим способом розповсюдження і збір анкети здійснюється через електронний зв'язок).

За типом дослідницьких завдань опитування бувають:

стандартизоване — націлене на одержання статистичної інформації;

фокусоване — збираються дані за умов конкретної ситуації;

глибинне — спрямоване на одержання пошукової інформації. За рівнем компетентності респондентів розрізняють:

масове опитування (думка неспеціалістів з тої чи іншої теми);

масове опитування у співробітництві з дослідником (передбачає інформаційну допомогу респонденту з боку анкетера в осмисленні ситуації, що аналізується);

симптоматичне опитування (достатнє знання у респондента загальної інформації без глибокого осмислення цілей і завдань дослідження);

експертне опитування (опитування спеціалістів з проблеми, що вивчається).

[ред.]Інтерв'ю

Достатньо розповсюдженою формою соціологічних опитувань є інтерв'ю (англ. Interview). Найхарактерніша його особливість як специфічного виду опитування полягає в тому, що інтерв'юер (той, хто опитує) і респондент (той, кого опитують) зводяться обличчям в обличчя, що інформація, яка цікавить дослідника, міститься у відповідях індивіда на задане йому в усній формі запитаннях.
Інтерв'ю — це метод одержання необхідної інформації шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв'юера з респондентом. Напрям бесіди визначається тією проблемою, яка цікавить інтерв'юера і є предметом прикладного соціологічного дослідження.
Види інтерв'ю:

вільне інтерв'ю, коли, як правило, немає плану і завчасно сформульованих запитань.

глибинне інтерв'ю має за мету отримати інформацію, яка засвідчує не лише наявність того чи іншого соціального факту, явища, але й пояснює причини появи даних фактів, явищ;

фокусоване спрямоване інтерв'ю — вивчення громадської думки відносно конкретної події, факту, ситуації;

стандартизоване (формалізоване) інтерв'ю, коли формулювання запитань, їх порядок, кількість і перелік можливих альтернативних відповідей, їх кодування і форма запису передбачаються заздалегідь і суворо фіксуються в своїй одноманітності.

[ред.]Спостереження

Спостереження як метод збирання соціологічної інформації не можна віднести до специфічних методів соціології. Остання запозичила його ще з часів перших соціологів із раніше сформованих галузей емпіричного знання і в кінцевому рахунку із природничих наук. В соціологічно-природничому симбіозі спостереження можна в першому наближенні визначити як планомірне цілеспрямоване сприйняття явищ, результати якого в тій або іншій формі фіксуються дослідником і потім перевіряються.
При цьому збирається і фіксується за допомогою технічних приладів (кінокамера, фотоапарат, магнітофон, телевізійна та інша техніка) лише та інформація, яка може бути використана для опису, а потім і пояснення проблемної ситуації, яка досліджується.
Розрізняють також відкрите спостереження, яке характеризується тим, що членам досліджуваної групи факт спостереження за ними відомий, від групи він не приховується, і спостереження інкогніто, коли члени спостережної групи не підозрюють, що за ними ведеться спостереження.
Можна також виділити спостереження:

нестандартизоване, у якого немає чіткого плану дій, приписуваних ззовні;

стандартизоване, у якого є чітко фіксовані приписи відносно предмета і процедури спостереження. Кожний вид (тип) спостереження має свої позитивні і негативні сторони.

Як основний метод збирання первинної інформації метод спостереження є досить ефективним в монографічних дослідженнях, тобто дослідженнях окремого випадку, а також в дослідженнях, які не вимагають великого обсягу вибірки.

[ред.]Експеримент

Експеримент — це загальнонауковий метод одержання в контролюючих і управляючих умовах нового знання. В соціологію він прийшов із галузі наук про природу. Точиться низка дискусій про можливості проведення соціологічних експериментів, їх- етичність. Саме через ці причини проведення експерименту поставлене в жорсткі рамки.

Сутність поняття сімя. Функції сімї

Сім`я - первинний осередок суспільства, вона забезпечує біологічне відтворення населення, передачу з покоління в покоління накопичених суспільством соціального досвіду і знань.

У соціології виділяють два підходи до дослідження сім`ї: сім`я як соціальний

інститут (аналізує зовнішні зв`язки сім`ї, норми та зразки сімейного поведінки); сім`я як мала соціальна група (розглядає внутрішні зв`язки сім`ї і відносини між її членами). Такий підхід дозволяє зафіксувати характер взаємин між подружжям, батьками та дітьми, а отже, мотиви і причини їхньої поведінки, конфліктів і розлучень.

Сім`я - це соціальна група, що має спільне місце проживання, що виконує функцію відтворення і економічного кооперування.

У сучасній соціології зустрічаються й інші визначення.

Сім`я - це санкціонована суспільством, об`єднана за принципом кровного род-ства, шлюбом або усиновленням дітей група людей, економічно пов`язаних між собою. Сім`я - це мала соціальна група, в основі якої лежать шлюб і спорідненість, а також зацікавленість у спільному проживанні та взаємодопомоги. Сім`я - це історично конкретна система відносин між подружжям, батьками і дітьми, між дітьми.

Незважаючи на відмінності у визначеннях сім`ї, можна відзначити ряд загальних положень:

· сім`я - це мала соціальна група, об`єднана кревністю;

· сім`я - це соціальна спільність, внутрішні відносини якої визначені економічної кооперацією і відтворенням.

Сім`я функціонує в рамках соціально-біологічних, господарсько-економічних, юридичних, моральних, психологічних і культурних відносин і зв`язків. У ній реалізуються біологічні, соціально-економічні та морально-психологічні начала людини.

Сім`я виконує певні функції. Під функціями сім`ї розуміється спосіб прояву життєдіяльності та активності сім`ї та її членів. Ці функції по ходу історії змінювалися: вони обумовлені соціально-економічними особливостями суспільства.

Серед функцій сім`ї виділяють: відтворення населення і регуляцію сексуальної поведінки індивідів; виховання та захист потомства; соціалізацію (процес засвоєння людиною соціальних норм і правил, розвитку особистості); психоемоційну постач-ку; передачу економічних благ. Сутність сім`ї багато в чому виражена в її структурі.

Структура сім`ї є сукупність усіх відносин, що сформувалися між її членами. Серед сімейних відносин можна виділити споріднені, духовні, моральні, владні та інші відносини.

У соціології виділяють:

· авторитарну структуру (авторитарні сім`ї відрізняються жорстким і обов`язковим підпорядкуванням дружини чоловіку, а дітей батькам);

· демократичну структуру (сімейні відносини засновані на виконанні сімейних функцій не в рамках традиції, а на основі особистих здібностей і можливостей каждо-го члена сім`ї; жорсткий контроль дружини чоловіком або батьками дітей відсутній).

Сутність сім`ї виражається і через рольова поведінка членів сім`ї. Це певний набір норм і стандартів поведінки одних членів сім`ї стосовно інших.

Основні системи рольових стосунків у сім`ї - це відносини: чоловіка і дружини; батька чи матері і дітей; братів і сестер; свекра, свекрухи і невістки; тестя, тещі і зятя і т.д.

У ході розвитку суспільства традиційні сімейні ролі змінилися. Розподіл сімейних ролей і обов`язків на виключно чоловічі та жіночі відійшло в минуле. З цієї причини відбувається зміна сімейного лідерства. У сучасній сім`ї лідером не завжди є чоловік, а господарську роботу не завжди виконує жінка.

Історичні види та типи сімї

Існують два найпоширеніших типи сім'ї: нуклеарна та розширена.

Нуклеарна сім'я є найбільш поширеним типом сім'ї в сучасному індустріальному суспільстві. Вона складається із дружини, чоловіка та їхніх дітей. Протягом життя індивід, як правило, буває членом двох нуклеарних сімей: спершу сім'ї своїх батьків, а після власного одруження — сім'ї, яка складається з нього, його дружини та їхніх дітей.

Розширена сім'я — це сім'я, яка складається із кількох поколінь родичів. Вона становить клан (чоловіків разом із їх дружинами і дітьми). Якщо основою нуклеарної сім'ї є подружня пара, то основою розширеної сім'ї є брати і сестри, разом із їх дружинами, чоловіками і дітьми. Розрізняють різні форми розширеної сім'ї: патрілокальну (коли молоді переходять жити у сім'ю чоловіка) і матрілокальну (молоді після одруження переходять жити до сім'ї дружини).

У розширених сім'ях одружений чоловік (або заміжня жінка) в першу чергу залишаються прив'язаними до батьківської сім'ї. Вони в основному пов'язані зобов'язаннями і відповідальністю з тією сім'єю, у якій народилися, а не з тією, з якою вони пов'язані через шлюб. У таких сім'ях відповідальність і турбота розподіляються серед багатьох членів сім'ї. Дитина, наприклад, тісно пов'язана не тільки з батьками, але й зі своїми дядьками і тітками. Вона оточена дорослими, які за певних умов готові взяти на себе обов'язки батьків. Така сім'я добре захищає дитину від різних життєвих неприємностей.

Розширена сім'я характерна для традиційного суспільства. Індустріалізація підірвала розширену сім'ю, одночасно сприяючи розвитку нуклеарних сімей. Американський соціолог Вільям Гуд виділив ряд факторів, які ослаблюють і руйнують розширену сім'ю в індустріальному суспільстві:

по-перше, індустріалізація сприяє горизонтальній мобільності, що призводить до ослаблення родинних зв'язків, які вимагають частих і близьких контактів;

по-друге, індустріалізація сприяє зростанню вертикальної мобільності, що призводить до ослаблення стосунків між родичами, які належать до різних соціальних прошарків;

по-третє, індустріальне суспільство замінює кровноспоріднені групи при вирішенні таких суспільних проблем, як забезпечення навчання, безпеки, грошового кредитування та ін.;

по-четверте, в індустріальному суспільстві на передній план виходять особисті досягнення індивідів, що зменшує їхню залежність від родичів.

Належить розрізняти поняття "сім'я" і "шлюб".

Шлюб — це комплекс звичаїв, які ґрунтуються на відносинах між сексуально пов'язаною парою дорослих всередині сім'ї.

Поняття девіантна поведінки людини

Людство не знає такого суспільства, у якому всі його члени поводять себе відповідно до загальних нормативних вимог.

У суспільстві завжди існують особи чи групи, що по­рушують встановлені суспільством правила.

Поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загаль­ним нормам, називається девіантною. Люди, котрим при­таманна така поведінка, - девіантами. Пояснити сутність і причини девіацій намагалися такі відомі соціологи, як Е. Дюрк-гейм, Т. Парсонс, Р. Мертон, В. Шелдон та ін.

Девіація пов'язана з поняттям "норма".

Норми-це формальні чи неформальні приписи, вимоги, очікування поведінки індивідів, соціальних груп, організацій. Норми, що діють у су­спільстві, залежать від традицій, історичного шляху та рівня розвитку суспільства. Вони релятивні, не завжди чітко ви­значені, що й ускладнює визначення девіації.

Девіація може існувати на індивідуальному рівні, коли окремий індивід порушує норми своєї групи чи суспільства, а також на груповому рівні, коли яка-небудь група відмов­ляється від встановлених суспільством правил.

Девіантна поведінка завжди оцінюється з позицій тих норм, які існують у суспільстві. Це набуває прояву в тому, що одні відхилення засуджуються, а інші - схвалюються.

Більшість суспільств схвалюють відхилення, що сприяють прогресивному розвиткові суспільства (наукова, художня творчість, героїзм та ін.). Що ж стосується порушень закону та норм моралі, то такі відхилення завжди засуджуються.

Соціологічне пояснення девіантної поведінки першим спробував дати Е. Дюркгейм. У суспільстві, що швидко змінюється, у якому немає єдиної, чіткої системи норм, багато норм і цінностей різних субкультур вступають у суперечність одна з одною. Наявність у буденному житті суперечливих норм, невизначеність можливої моделі поведінки, може спричиняти таке явище, як аномія (розбалансованість у суспільстві). Людина втрачає соціальні орієнтири, надійність і стабільність у виборі лінії нормативної поведінки.

Сучасний соціолог Р. Мертон відзначає, що аномія виникає від неможливості для багатьох індивідів поводити себе відпо­відно до тих норм, які вони сприймають. Головна причина девіацій -дисгармонія між культурними цілями та легальними засобами здійснення цих цілей.

Соціальні відхилення відіграють у суспільстві подвійну роль: вони загрожують стабільності суспільства - з одного боку, а з другого - підтримують цю стабільність, стимулюючи суспільство до адаптації культури відповідно до соціальних змін. Однак варто зазначити, що більшість соціальних від­хилень маютьдеструктивний характер.

На сьогодні жодна із соціологічних теорій не може дати вичерпної відповіді на питання: чому виникають девіації?

Узагальнюючи їх, можна дійти висновків, що девіаціям сприяє неоднакове становище різних соціальних верств та груп у суспільстві, яке породжує нерівність у реалізації потреб:

• соціальну невлаштованість;

ч суперечність між домінантною культурою та різними субкультурами;

• втрату особистістю морально-ціннісних орієнтирів;

• статусну неузгодженість;

• аномію.

Різновиди девіантної поведінки:

• злочинність - найбільш небезпечне відхилення від соціаль­них норм, набуває особливого поширення в молодіжному середовищі;

• пияцтво й алкоголізм також набули значного поширення серед молоді. За даними досліджень, 70-80 % опитуваних уже пробували вживати алкоголь у віці 13-15 років;

• самогубство, рівень скоєння котрих, як свідчать до­слідження, підвищується в період економічних і соціальних криз. Різкі зміни в суспільстві призводять до зниження адаптив­них можливостей людини. Підлітки та молоді люди здійс­нюють самогубства через непорозуміння з батьками, конф­лікти у сім'ї, нещасливе кохання тощо. Багато самогубств по­в'язані з асоціальною поведінкою особистості (наркоманією, алкоголізмом, проституцією та ін.).

Слід розуміти позитивну і негативну девіацію.

У періоди, коли суспільні відносини зазнають суттєвих трансформацій, у кризові моменти розвитку суспільства прояви девіантної поведінки збільшуються.

Усі ці різновиди відносини за цілями суспільства і засобами їхнього забезпечення є основою для девіантної поведінки.

Поряд з такими джерелами девіантної поведінки, як соціальна дезорганізація суспільства, катастрофа цінностей у сучасному суспільстві, ряд соціологів звертає увагу на значення впливу в суспільстві різних субкультур, у тому числі субкультури злочинної поведінки. Спілкування з представниками злочинного світу (членами вуличних банд, торговцями наркотиками, рекетирами та ін.) приводить до прийняття їхніх норм, цінностей, що відповідно веде до девіантної поведінки.

Розглядаючи девіацію як негативне явище, прихильники теорії конфлікту, у тому числі і марксисти, пояснюють її внутрішньою суперечливістю суспільства, конфліктами між соціальними групами. Правлячі класи використовують норми, особливо правові, проти тих, хто позбавлений влади. Девіантом у зв'язку з цим може бути оголошений той, хто виступає не проти загальновизнаних норм, а норм, що захищають інтереси небагатьох. Відповідно до цієї теорії джерелом девіації є соціально несправедливий устрій суспільства, а її подолання пов'язане з подоланням соціальної несправедливості.

До даного напрямку примикає теорія так званого навішування ярликів, відповідно до якої пануючі соціальні групи нав'язують суспільству своє уявлення про девіації. Навішування ярлика девіанта приводить до того, що людина найчастіше й поводиться як девіант.

Здається, що цінні моменти щодо характеру і причин девіантної поведінки містяться в різних теоріях. Зовсім очевидно, що сучасні західні концепції віддають перевагу аналізу соціальних джерел девіації.

У країнах СНД одержала розвиток загальна теорія соціальних відхилень і конкретні правові і соціологічні дослідження поведінки, що відхиляється.

Появу і поширення девіації більшість дослідників пов'язує з протиріччями соціального розвитку. Девіантна поведінка є результатом дії широкого кола соціальних, економічних, культурних, історичних і політичних факторів.

При соціологічному вивченні причин поведінки, що відхиляється, особлива увага приділяється аналізу механізмів взаємозв'язку різних факторів. Зокрема, аналізується вплив ціннісних орієнтації особистості, її установок, особливостей формування особистості, соціального середовища, стану суспільних відносин, інституціональних форм суспільства.

Як правило, соціальні відхилення пов'язані зі стійкими перекручуваннями ціннісних орієнтацій, типових для суспільства, соціальних груп. Так, жадоба наживи, придбання, презирство до праці, нерозбірливість у засобах діяльності спонукає до майнових злочинів. Егоцентрична орієнтація, зневага до інтересів інших, жорстокість ведуть до агресивних дій і т. п.

Перекручування в системі ціннісних орієнтацій можуть виражатися в їхній суперечливості і нестійкості. Якщо, наприклад, високо оцінюються моральні норми поважного ставлення до людини, але немає установки на їхню реалізацію, немає готовності відстоювати цю норму, захищати гідність іншої особи, то це робить поведінку хитливою, непослідовною.

Украй негативно позначаються на поведінці протиріччя між ціннісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями декларованими і реально функціонуючими, словом і справою, між цілями і можливостями їхнього досягнення.

На формування девіантної поведінки дуже впливає стан інституціональних форм суспільства, їхня суперечливість. Наприклад, погана робота системи торгівлі сприяє поширенню спекуляції. Бюрократизм, сам будучи відхиленням від норми, сприяє появі різних відхилень, у тому числі господарських злочинів, викликає соціальну напруженість і т. п.

Істотний вплив на формування поведінки, що відхиляється, роблять такі соціально-психологічні особливості людей, як національна нетерпимість, брутальність і неврівноваженість, самовпевненість, марнославство, кар'єризм, низький самоконтроль. У нашій країні вони були в значній мірі породженням адміністративно-командної системи управління.

Позначається на поведінці суперечливість, нестійкість норми, недоліки її фактичного застосування.

Необхідно враховувати вплив на поведінку етану реальних суспільних відносин. Стан соціальної напруженості, конфронтації, кризи — підсилюють розвиток негативних явищ: злочинності, алкоголізму, наркоманії і т. п.

Дослідники сучасних процесів звертають увагу на те, що аномія закономірно виникає в суспільствах, що переживають трансформацію. Більш того, в умовах загальної кризи суспільства вона може здобувати тотальний характер, що породжує хворобливі соціально-психологічні стани. На тлі посилення кризових явищ наростає незадоволеність своїм положенням. За даними загальнонаціональних опитувань в Україні біля половини населення в тій чи іншій мірі незадоволена своїм положенням, одна третина затрудняється визначити своє положення. Масове почуття соціальної незадоволеності, незатребуваності приводить до відчуження від суспільства, до наростання тривожності. Одним з наслідків соціальної незадоволеності в умовах тотальної аномії є наростання песимістичних настроїв і навіть поява деморалізованості населення (занепад духу, розгубленість).

Механізм поведінки, що відхиляється, розкривається через аналіз взаємодії нормативного регулювання, особливостей особистості, її відносини до норми і реальної життєвої конфліктної ситуації. На поведінці позначаються гострота і тривалість конфліктної ситуації, особливості адаптації до неї особистості й інші моменти.

Різні види поведінки, що відхиляється, тісно пов'язані між собою, стимулюють один одного. Стосовно підлітків дослідження показали, що небезпечним насильницьким злочинам у 83 % випадках передували порушення різних правових норм, а в 100 % — моральних вимог. Дослідники вважають, зокрема, що наркоманія і злочинність молоді, як правило, є наслідком зловживання спиртними напоями.

Перше місце серед факторів, що впливають на формування девіантної поведінки молоді, займає середовище перебування (сімейне і так зване "двірське середовище"). Порівняльні дослідження правопорушень підлітків у містах України показали, що перекручені уявлення про норми моралі в них в основному складалися під впливом сім'ї і закріплювалися потім у неформальних групах з найближчого оточення.

За даними ВООЗ (Всесвітньої організації охорони здоров'я), у середньому від 2,8 % до 8 % алкоголіків кінчає життя самогубством, до 21 % з них робить спроби суїциду. Серед наркоманів висока питома вага злочинів проти суспільного порядку, хуліганства. Наркоманія, алкоголізм прискорюють деградацію особистості, є джерелами різних видів девіантної поведінки.

У сучасну епоху гострих соціальних потрясінь негативні відхилення, у тому числі злочини, одержують усе більше поширення. З'явилися чи одержали поширення нові особливі небезпечні її форми, у тому числі злочинність у бізнесі на внутрішньодержавному і міжнародному рівнях (злочинність транснаціональних монополій), корупція службовців, розкрадання творів мистецтва, злочинність, пов'язана з наркотиками, міжнародний тероризм, злочини проти споживача (фальсифікація продуктів), екологічні злочини, економічний шантаж та ін.

Змінилися і форми злочинів, і типи негативних відхилень у нашій країні. Розвиток приватного підприємництва, кооперації викликали до життя таку форму зазіхань як рекет. Одержала розвиток організована злочинність, дитяча злочинність, проституція.

Якісне відновлення суспільства, розвиток демократії активізували боротьбу з бюрократизмом. Момент новизни полягає в тому, що ця боротьба ведеться в умовах становлення нових політичних структур і утвердження нової бюрократії як соціально-класового утворення. Проява бюрократизму різноманітна: від захисту інтересів відомства, остраху нового, до організованої злочинності. Для сучасного бюрократа характерні: прагнення перебільшити свою роль, нетерпимість до ініціативи, самоврядування, "командний" стиль, марнославство, амбіції, низька культура. Бюрократизм тісно пов'язаний з іншими негативними відхиленнями, з аморальною поведінкою. Він створює ґрунт для розкрадань, хабарництва, переслідувань за критику і т. п. Бюрократизм пов'язаний, як правило, з некомпетентністю, безініціативністю. Його подолання вимагає удосконалювання політичних інститутів, розвитку демократії, розвитку соціального контролю за діяльністю чиновництва. Украй необхідні спеціальні правові норми боротьби з бюрократизмом.

Статистичні дані про злочинність з погляду статі вражають. Наприклад, існує величезний дисбаланс у співвідношенні пропорцій чоловіків і жінок, що сидять у в'язницях, і то не тільки у Британії, а й у всіх індустріалізованих країнах. Жінки складають лише три відсотки від ув'язнених у британських тюрмах. Існує також контраст між видами злочинів, скоєних чоловіками та жінками, принаймні. Жіночі правопорушення майже ніколи не включають акти насильства і чи не завжди незначні. Дрібні крадіжки, як то крамничні, і порушення громадського порядку, такі як поява на людях у нетверезому стані або проституція, — ось найпоширеніші жіночі злочини (Flowers, 1987).

Звичайно, може бути, що реальна різниця в рівнях злочинності між статями менша, аніж показує офіційна статистика. Наприклад, поліція та інші представники влади можуть дивитися на жінок-правопорушниць як на менш небезпечних, ніж чоловіки, й нехтувати їхню поведінку, за яку чоловіки були б заарештовані. Статистика потерпілих дозволяє перевірити це припущення. В одному з досліджень, проведеному в Сполучених Штатах, матеріали "Національного огляду злочинності" за 1976 р. порівнювалися зі статистикою ФБР, аби з'ясувати, чи є між ними якась різниця щодо частки жінок, які брали участь у злочинній діяльності (Hindelang et al., 1978). Щодо скоєних жінками серйозних злочинів різниці майже не було, статистика ФБР показувала лише трохи вищі пропорції злочинності, аніж "Огляд". Деякі спостерігачі дійшли висновку, що частка жінок, які скоюють "чоловічі" злочини, такі як пограбування, має тенденцію зростати, але прямих доказів цьому немає.

Соціологія гендерної нерівності

Безперечно, що гендерна нерівність є реальністю суспільства минулого, теперішнього та, якщо оцінити темпи її подолання, то й перспективою майбутнього. Нерівність притаманна всім країнам світу, чи то голодуючим мешканцям Центральної Африки, чи забезпеченому середньому класу ЄС.

Нерівність є проявом негативної диференціації соціально- економічної ролі жінок та чоловіків, що потім відіграє ключову роль у самореалізації жінки і чоловіка як окремих індивідів суспільного життя.

На сьогоднішній день можемо стверджувати, що вища освіта стала доступною однаково всім. Це є важливим моментом, і першим кроком щодо подолання проблем пов’язаних з гендерною нерівністю. Адже освіта виступає передумовою майбутньої зайнятості жінок і їхнього соціально-економічного життя. Якщо навіть говорити мовою чисел, то кількість дипломованих випускниць є дещо більшою ніж кількість дипломованих випускників. За цим показником ми зрівнялися з провідними країнами світу. Але, на жаль, рівний доступ до освіти, мабуть, є єдиним значним досягненням нашої влади.

У Верховній Раді України, після виборів в 2002 року відсоткова частка жінок-депутатів становила лише 5%. Теперішній уряд, є повністю «чоловічим». Якщо порівняти представництво жінок в державному службовому апараті, то помітної гендерної диспропорції не спостерігається. Але якщо проаналізувати кількість жінок, які пройшли по службі до вищих керівних посад, то їхня кількість є просто мізерною. На районному та обласному рівні ситуація дещо інша – чим нижча престижність займаної посади, тим більше представництво жінок. Основним напрямком подолання такої тенденції є викорінення стереотипу, що політика – це справа чоловіків. Хоча з іншої сторони іншим негативним стереотипом є низька зацікавленість жінок у політичній діяльності.

Другим пунктом прояву гендерної нерівності жінок в Україні є: участь в економічному житті країни; кількість керівних посад, які займають жінки; кількість топ-менеджерів-жінок; диспропорція в оплаті праці порівняно з чоловіками.

По-третє, надзвичайно складним є становище жінки на українському ринку праці. Тут найчастіше виникають прояви відкритої гендерної дискримінації, що збіднює наше суспільство. Ми стоїмо перед фактом, що жінці з вищою освітою набагато складніше знайти робоче місце, яке б відповідало рівню її кваліфікації та бажаній заробітній платі. Адже український роботодавець в більшості випадків має «чоловіче обличчя» і швидше надає вакантне місце чоловіку, аніж жінці. Адже «він» вважає жінку-працівницю менш перспективною через її сімейний стан чи потенційну вагітність, чи по ряду інших міркувань.

Це три основні проблеми гендерного розвитку в Україні, і як наслідок – три головні завдання для нас у майбутньому. Тут керівна роль відводиться владі, яка повинна здійснювати цілеспрямовані заходи, такі як: збільшення ролі жінки у прийнятті рішень в політичному та соціально-економічному житті; подолання непропорційної оплати праці порівняно з чоловіками; захист прав жінок на самореалізацію та обрання професії; підвищення престижності робочих місць, які займають в більшості жінки, а також підвищення заробітної плати. Чоловіки, в свою чергу, повинні проявляти більшу активність вдома, приймати більшу участь у вихованні дітей. Ця проблема стосується навіть найрозвинутіших країн світу, де чоловіки які займають керівні посади практично не бувають вдома, що негативно відбивається на вихованні дітей. Держава з цією метою може надавати чоловікам оплачувані відпустки. Гендерний розвиток не слід розглядати як «війну» за права жінок. Досягнення гендерної рівності для нас має виступати як ознака демократичності нашого суспільства; як запорука його економічного розвитку та стабільності; як гарант використання державою всієї потенційної можливості нації.

Соціологічна теорія бюрократії

Німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920) розробив принципи побудови ідеального типу структури організації, яка отримала назву бюрократичної. Термін "бюрократія" М. Вебер застосовував у буквальному значенні — "правління державних службовців". На його думку, бюрократія характеризується точністю, суворістю дисципліни, стабільністю і відповідальністю. Принципи побудови бюрократичної організації полягають у такому:

• вся діяльність на основі розподілу праці розчленовується на елементи, що дає змогу визначити завдання і обов'язки кожного посадовця;

• організація будується на принципах ієрархії, строгої системи підлеглості та відповідальності, системи влади і авторитету;

• діяльність організації регулюється на основі інструкцій, стандартів, правил, що визначають відповідальність кожного співробітника і його обов'язки;

• управління організацією здійснюється на основі формальної безособовості, тобто виключає особисті мотиви та емоції;

• відбір, призначення на посаду і підвищення по службі базуються на заслугах і достоїнствах, а не на традиціях і примхах.

М. Вебер вважав, що запропонована ним система принципів забезпечить задовільне виконання багатьох одноманітних організаційних завдань, а ієрархія, влада і бюрократія лежать в основі усіх соціальних організацій.

Дата добавления: 2015-10-23