Порятунок через страждання

ЗДИВОВАНІ СТРАЖДАННЯМ

ВСТУП

Я весь час поглядав на годинник, що висів на стіні ординаторської. То був якийсь стерильний прилад для вимірювання часу, без жодних прикрас. Від нього не ставало затишніше. Його завдання було показувати годину на поточний момент світової історії, от і все.

Час для людей за зачиненими дверима призупинився. Для декого з них збігали останні хвилини життя.

Я був одним з тих, що чекали на вирішення долі рідних та близьких. Ми чекали результатів хірургічних операцій. А за вікном у ранковій суєті люди поспішали на роботу. Думали про вранішні новини чи результат останнього бейсбольного матчу. Вони відгороджені, відчужені від драматичних подій, що відбуваються кожного дня у кожній лікарні.

Я знову поглянув на годинник. Секундна стрілка рухалася циферблатом не рівно, а ніби німими судомними здриганнями. Вона зривалася у рух раптово, чітко вказуючи на настання кожної нової секунди. П’ять, чотири, три, два, один, - і минула ще одна хвилина. Хвилинна стрілка також рухалася, але настільки повільно, що й не помітиш коли одна хвилина змінювала іншу.

Ритм годинника додавав мені тривоги. У мене пітніли долоні і мені весь час хотілося встати з крісла і пройтися залою. Я вже не міг переглядати журнали і перекидатися словами з незнайомими мені людьми, котрі як і я намагалися приховати своє хвилювання.

Стрілка годинника змінювала і змінювала своє положення, від чого мені ставало дедалі тривожніше. Я вже розумів, що операція з якихось причин затягнулася. Попередній діагноз не провіщав чогось серйозного. Заплановане хірургічне втручання вважалося «рутинним». Тож причини для занепокоєння не мало бути. Такі операції проводилися повсякчас і майже завжди успішно. Але ж чому ця триває так довго.

Минув ще якийсь час. Тепер я вже запам’ятав навіть назву марки годинника. А секундна стрілка продовжувала перестрибувати від однієї чорної риски до іншої.

Нарешті появився хірург. Він ще не зняв зеленого халата. «Містер Спрол?» – запитав він. «Так, сер», – відповів я. «У нас деякі ускладнення. Здається, ми несподівано виявили пухлину. Остаточний діагноз поставить патолог, але сумніву, що це саме злоякісна пухлина, майже нема».

Його слова були, ніби ударом в живіт. Я забув про годинник. Аби не зойкнути, я чомусь надто спокійно запитав: «А який прогноз?»

«Боюся, невтішний. Можна спробувати хіміотерапію, але відверто кажучи, надії мало. Це дуже небезпечний різновид раку і завжди призводить до летального кінця.

«За скільки часу?», – запитав я.

«Точно сказати важко. Від шести місяців – до року. Трохи більше, якщо подіє терапія.

«Вона знає про це?», – запитав я.

«Поки що ні. Вона зараз відходить від наркозу. Я скажу їй про це завтра. Вам би треба було підійти на першу годину. Їй легше буде це чути у вашій присутності».

«Так, як прийду. Для неї краще знати правду».

Тієї ночі я спав погано. Мені не вистачало теологічних знань, які б підказали, як поводитися в такій ситуації. Як повідомити людині, що вона смертельно хвора? Приховати правду? Пом’якшити правду? Заперечувати правду? Підтримувати оманливі сподівання? Обіцяти чудо, яке Бог може і не захоче вчинити?

Наступного дня я підходив до палати, де лежала моя давня знайома. Ввійшовши, я побачив, що вона стривожена, але зовні спокійна. По її очах я побачив, що вона про все здогадується. Мені не довелося відповідати на незручні запитання, оскільки лікар з’явився відразу після мого приходу.

Добрим і лагідним голосом він сказав: «Мені дуже не подобається те, що ми виявили від час вчорашньої операції». А тоді простими словами пояснив стан справ. Відтак, приписав хіміотерапію. А також повідомив про ступінь враження життєво важливих органів.

Я відчував, що з нас трьох, присутніх у кімнаті, найспокійнішою була пацієнтка. Вона навіть почала заспокоювати нас. «Нічого, – сказала вона, – я готова до того, що Бог приготував для мене».

Моя товаришка прожила ще два роки, чим здивувала всіх, включно з лікарями. Вона жила повноцінним життям. Побувала в Ізраїлі. Привела до ладу свій будинок. Піклувалася про сім’ю. Померла з гідністю і шляхетством.

Впродовж тих двох років ми багато говорили. Ми разом молилися. Ми разом плакали. Ми разом сміялися. Вона дала мені розпорядження стосовно свого похорону. Радилася зі мною щодо заповіту.

Жінка була християнкою. Вона дивилася на останні місяці свого життя на цьому світі як на покликання. Розумом і духом вона була готова до смерті. Вона дивилася на смерть як на продовження життя. Такого раніше вона ніколи не знала. То був останній життєвий досвід, якого повинна зазнати кожна людина.

Частина перша

Страждання і смерть

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ОСТАННЄ ПОКЛИКАННЯ

Чи можемо ми думати про смерть як про покликання? У Книзі Екклезіястовій читаємо:

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати». Екл. 3:1-2а

Майже те ж саме знаходимо в Посланні до Євреїв:

«І як людям призначено вмерти один раз, потім же суд, так і Христос один раз був у жертву принесений, щоб «понести гріхи багатьох»». Євр. 9:27

Звернімо увагу на вживання у Святому Письмі слів «справі під небом» і «призначено» стосовно смерті. Тобто смерть розглядається як святе призначення, як частка мети Божої у нашому житті. Бог закликає кожну людину померти. Бог – повелитель життя, в тому числі й останніх днів і хвилин життя кожної людини.

Зазвичай ми вживаємо слово „покликання” стосовно нашої роботи. Це слово, англійською vocation, походить від латинського слова vocare – «кликати». Вжите у християнському значенні це слово означає святе покликання, тобто заклик від Самого Бога. Він кличе людей до навчання, проповідування, співу, виготовлення автомобілів, зміни пелюшок. Існує стільки видів покликання, скільки існує граней людського життя.

Ми маємо різні покликання з огляду на нашу роботу і завдання, дані нам Богом в цьому житті. Але спільним нашим покликанням є покликання вмерти. Кожен із нас покликаний умерти. Таке покликання виходить від Бога, так само як «заклик» до прийняття Христа. Іноді заклик надходить несподівано і без попереджень. Іноді ми знаємо про нього заздалегідь. Але він приходить до кожного з нас. І він приходить від Бога.

Я розумію, що є вчителі, котрі кажуть нам, буцімто Бог не має нічого спільного зі смертю. Вони вважають, що смерть – це прояв Диявола. Всякий біль, страждання, хвороба і трагедія – це справ рук Злого. З Бога знімається відповідальність. Така теорія створена з метою переконати людей у тому, що Бог не винен в нещастях та негараздах цього світу. «Бог завжди прагне зцілення», – чуємо ми. Якщо зцілення не настає, то вся вина лягає на Сатану або ж власне на нас. Вони вважають, що смерть не входить до Божих планів. Вона являє собою перемогу Сатани над царством Божим.

Таке розуміння може дати тимчасове полегшення враженим хворобою. Але воно помилкове і не має нічого спільного з біблійним християнством. Прихильники такого розуміння намагаються звільнити Бога від різних обвинувачень за рахунок Його суверенності.

Так, існує Диявол. Він – наш найбільший ворог. Він докладе всіх зусиль, аби в наше життя принести страждання. Але Сатана не всесильний. Сатана не розпоряджається ключами смерті.

Коли Ісус у видінні об’явився Іванові на острові Патмос, Він сказав таке:

«Не лякайся! Я Перший і Останній, і Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерти й від аду». Об. 1:17-18

Тож ключі від смерті має Ісус. І Сатана не може їх вихопити з Його руки. Христос тримає їх міцно. Він не просто тримає ці ключі, Він ними володіє. Вся повнота влади на небі і землі віддана Йому. Він має владу над життям і смертю. Ангел смерті перебуває у Його повному розпорядженні.

Згадаймо слова з відомого негритянського духовного гімну «Божі сурми». Дія відбувається на небі. Бог промовляє грізним голосом всевишньої влади. «Поклич смерть!» – Каже він. – «Пошли смерть сестрі Кароліні, що в Атланті, штат Джорджія».

Блідий кінь Апокаліпсису може бути покликаний і посланий Богом і лишень Богом.

Світова історія знає багато форм релігійного дуалізму. Дуалізм передбачає існування двох рівносильних протилежних сил. Такі сили називаються Добром і Злом, Богом і Сатаною, Інь і Янь.

Сили перебувають в постійній боротьбі одна з одною. Оскільки вони однакові за своєю потужністю, то конфлікт продовжується безперервно, і жодна зі сторін не може одержати перемоги. Тому світ приречений на вічну боротьбу між цими ворожими силами. Ми – жертви такої боротьби, пішаки у вічній грі двох сил.

Дуалізм не вписується в рамки християнства. Так само, християнська віра не черпає своїх сил з такого дуалізму. Сатана може протистояти Богові, але його міць аж ніяк не дорівнює Божій моці. Сатана – створіння, а Бог – Творець. Сатана могутній, а Бог всемогутній. Сатана багато знає і дуже підступний; Бог – всевідаючий і всезнаючий. Місце перебування Сатани обмежене, Бог же – всюдисущий. Сатана – скінченний, Бог – нескінченний. І такий перелік можна продовжувати. Але зі Святого Письмо стає зрозуміло, що Сатана аж ніяк не є альтернативою Богові.

Ми не приречені на вічну боротьбу без надії на її розв’язання. Святе Письмо каже про перемогу. Повну і остаточну перемогу. Не ми приречені, але Сатана. Христос трощить його голову Своєю ногою. Саме Христос – це альфа та омега.

Христос, який був розіп’ятий і вознісся на небо, стоїть вище від усіх страждань і смерті. Він переміг найбільшого ворога життя. Він здолав смерть. Він закликає нас померти, але Його заклик – це заклик до покори перед остаточним переходом до іншої форми життя. Завдяки хрестові смерть не є остаточною. Це – перехід від одного світу до іншого.

Бог не завжди воліє зцілювати людей. Як би Він робив це, то мусив би змиритися з постійними зривами своїх планів. Він не волів зцілювати Стефанові рани, спричинені кинутим у нього камінням. Він не волів зцілювати Мойсея, Йосипа, Давида, Павла, Августина, Лютера, Кальвіна. Всі вони померли у вірі.

Остаточне зцілення наступає за посередництвом і після смерті. Ісусові рани від розп’яття були зцілені, Але лише після того, як Він помер.

Вчителі кажуть про зцілення Христовою спокутою. І вони мають рацію. Усі наші гріхи Христос взяв із собою на хрест. Однак всі ми грішні у цьому житті. Кожен з нас може захворіти. Справжнє зцілення – це зцілення хрестом. Його ми відчуваємо вже зараз у цьому житті. Але повністю від гріхів і хвороб ми зцілюємося лише на небі. Ми помираємо у призначений нам час.

Без сумніву, Бог чує наші молитви і дає зцілення нашому тілу і в цьому житті. Але навіть такі зцілення тимчасові. Ісус підняв Лазаря з мертвих. Однак Лазар все ж таки знову помер. Ісус повертав слух і зір глухим і незрячим. Однак всі, кого Ісус зцілював, зрештою помирали. Вони помирали не тому, що Сатані вдавалося перемогти, але тому, що Ісус закликав їх померти.

Коли Бог нас до чогось закликає, то завжди закликає до чогось святого. Покликання вмираючого – це святе покликання. І усвідомлення цього для християнина є найважливішим. Коли ми одержуємо заклик від Бога, то можемо по різному відреагувати на нього. Ми може сердитися, ображатися або жахатися. Якщо ми дивитимемося на це як на заклик від Бога а не від Сатани, то впораємося з цими труднощами значно легше.

Закінчуючи Перегони

Я ніколи не забуду останніх слів, які сказав мій батько. Ми саме сиділи на дивані у вітальні. Тричі у нього ставався крововилив у мозок. Одна сторона обличчя була спотворена паралічем. Його ліве око і ліва частина губи звисала. Йому важко було говорити. Він нечітко вимовляв слова, але їхнє значення було кришталево прозорим. Якось він сказав таке: «Я чесно боровся. Я закінчую перегони. Я не відступив від віри». Це були його останні слова. Потім він мав четвертий крововилив у мозок. Я побачив його лежачого на підлозі, а з кутика рота сочилася кров. Він був у комі. На щастя він помер за півтора дні, не приходячи до свідомості.

Його останні слова були героїчними. Мої останні слова, сказані йому, були словами легкодухості. Я почав протестувати проти його передчуття. Я сказав: «Та що ти таке кажеш, тату!»

Багато чого я сказав у своєму житті, чого казати було не потрібно і про що я потім дуже шкодував. Але найбільше мене непокоять останні слова, сказані мною батькові. Сказаних слів не відкликати, як не повернути назад випущеної стріли.

В моїх словах звучав докір йому. Я не дозволяв йому останнього свідчення. Він знав, що помирає. А я відмовлявся прийняти те, що він вже милостиво прийняв.

Мені було сімнадцять. Я ще не задумувався на тим, як це –вмирати. Я бачив, як батько вмирав протягом трьох років. Я ніколи не чув від нього якихось скарг. Він сидів в одному і тому ж кріслі день за днем, рік за роком. Він читав Біблію за допомогою великого збільшувального скла. Я не помічав неспокою, який, мабуть, його мучив. Він не міг працювати. Він не заробляв грошей. Не мав і допомоги по непрацездатності. Він сидів і чекав смерті, а його заощадження потрохи танули разом з життєвими силами.

Я сердився на Бога. Мій батько не сердився ні на кого. До останнього дня він залишався вірним своєму покликанню. Він чесно боровся. А чесно боротися – це боротися без ворожнечі, без злості, без скарг на свою долю. Я такого не зазнав.

Мій батько закінчив перегони. Він пробіг призначену богом дистанцію. Він продовжував бігти, аж поки у нього не почали підкошуватися ноги. Потім він вже не міг і ходити, але кожного дня о шостій він вечеряв за столом. Він просив допомогти йому. Це був щоденний ритуал. Кожного вечора я заходив до його кімнати, де він сидів у своєму кріслі. Повернувшись спиною до нього, я згинався, і він обіймав мене за шию і плечі. Я стискав його зап’ястя і піднімав з крісла. Потім, як пожежник тягнув його до кухні. Він закінчив перегони. І єдиним заспокоєнням для мене є те, що я зміг допомогти йому. І був з ним на фінішній прямій.

Я тягнув його востаннє. Коли я побачив його непритомним на підлозі, то підбіг і якимсь чином зумів дотягти його до ліжка, де він і помер. Тоді він уже мені не допомагав. Він уже не міг обійняти за шию. Це коштувало мені чималих зусиль і нервів, аби дотягти його до ліжка. Але я був змушений це зробити. Я дуже боявся, що він може померти на підлозі.

Коли мій батько помер, я ще не був християнином. Віра знаходилася поза межами мого досвіду і розуміння. Коли він сказав, що не відступився від віри, я не надав цим словами належного значення, не збагнув їхньої ваги. Я тоді й гадки не мав, що він цитував слова апостола Павла з останнього його послання до улюбленого учня Тимофія. Його красномовне свідкування було тоді марним. Але не сьогодні. Тепер я все розумію. Тепер я хочу так само як колись батько вперто продовжувати свої перегони. Я так само як і він хотів би пробігти свою дистанцію і закінчити перегони так, як закінчив мій батько. Не хочу страждати так, як страждав батько. Але хочу не відступити від віри так, як не відступив він.

Якщо батько чомусь навчив мене, то це помирати. Події, про які я щойно розповів, справили на мене незабутнє враження. Протягом багатьох років після смерті батька мені снився один і той самий кошмар. Снився один і той самий страшний сон. І той сон був дуже чітким. Мені снився батько. Початок сну був особливо хвилюючим. Уві сні все неможливе ставало реальним. Батько був живий! Але радість змінювалася на відчай, бо уві сні він завжди поставав хворим. Він був паралізованим. Він був безнадійно хворим і помирав. Батько ніколи не снився мені здоровим і бадьорим, а лише в передсмертних судомах.

Я прокидався в холодному поту з хворобливим відчуттям пустки усередині себе. Тільки коли я почав студіювати Святе Письмо, то збагнув, що смерть – не те, що я собі уявляв раніше. Лише збагнувши зміст християнської віри, я перестав бачити ті страшні сни.

Минаючи Долину Тіней

Якось я розмовляв з дівчиною, у котрої незадовго перед нашою розмовою померла мати. Горю її не було меж. Вона весь час думала про смерть матері. Одного ранку з нею сталося щось дивне. Вона на самоті роздумувала над словами Святого Письма. І раптом вона відчула присутність Божу. Вона молилася, а в голові з’являлися слова. Слова були чіткими. Виразними. Слова, що появилися у неї в голові, були такими: «Леслі! Смерть не така!»

Смуток розвіявся. Леслі вийшла зі стану заціпеніння. Спалах розуміння врятував її душу. У її свідомості народився новий погляд на смерть.

Коли Бог закликає нас до смерті, тим самим Він посилає нас на виконання певної місії. Ми починаємо свій біг. Шлях може бути дуже нелегким. З багатьма горами та долами. І ми вже сумніваємося, чи зможемо добігти до фінішу. Випробовування передбачає подолання долини тіней.

У смертній долині тіней не видно сонячних променів. До неї ми наближаємося з острахом. Ми воліли б обійти її якимись безпечними стежками. Але люди віри можуть заходити в ту долину без жодної остороги. Про це сказав Давид:

«Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, – Твоє жезло і Твій посох – вони мене втішать» (Пс. 23:4).

Давид був пастухом. У цьому псалмі Давид ставить себе на місце вівці. Він уявляє себе ягням під опікою Великого Пастуха. Він не боїться заходити в долину тільки тому, що з ним іде Пастух. Він повністю довіряє себе опіці і захисту Пастуха.

Ягня почуває себе спокійно, бо Пастух має зброю – жезло і посох. В давні часи пастухи були озброєні. Гаком свого посоха вони могил дістати ягня, що потрапило у яр чи яму.

Вони використовували жезло проти лютих звірів, що хотіли поживитися їхнім ягням. Без пастуха ягня би стало у долині тіней беззахисним. Але допоки є пастух, ягняті – нічого боятися.

Якщо на пастуха нападе ведмідь чи лев і вб’є його, то вівці розсіються. Вони стануть легкою здобиччю для лева. Якщо нема пастуха, то для овець все втрачено.

Але наш Пастух не може померти. Він не якийсь наймит, що покидає свою отару за найменшої загрози. Наш Пастух озброєний всемогутньою силою. Він не боїться долини тіней. Він створив цю долину. Він визволяє долину.

Впевненість Давида коріниться в цілковитій переконаності в присутності Божій. Він усвідомлює, що зі Святим покликанням приходить Свята допомога та абсолютна обіцянка Божої присутності. Бог не пошле нас туди, куди Він Сам відмовляється іти.

Моїм найкращим другом в коледжі та духовній семінарії був хлопець на ймення Дон Мак Клур. Дон був сином місіонерів. Він виріс у віддалених від цивілізації районах Африки. Дон особисто виявив кілька племен з примітивною культурою, для яких він був першою білою людиною, яку вони побачили в своєму житті. Йому доводилося вбивати кобр навіть у своїй спальні. А одного разу йому довелося боротися з крокодилом, що буквально вскочив до нього в каное. А ще якось його оточила зграя голодних левів, і лише в останню хвилину на допомогу йому прийшов батько.

Я називав Дона «Тарзаном», бо його життя нагадувало життя того, іншого Тарзана, зображене актором Джоні Вейсмюллером. Він був найбезстрашнішою людиною, яку як коли-небудь зустрічав. Я завжди казав, що якби мені довелося під час бою залишитися самому в шанцях, то я би хотів, аби зі мною в цю хвилину був саме Дон Мак Клур.

Поміж сторінок своєї Біблії я зберігаю газетну вирізку про мученицьку смерть Донового батька. Кілька років тому Дон і його батько розбили намети у віддаленому районі Ефіопії. Тієї ночі на них напали комуністичні повстанці. Вони вивели з табору Дона та його батька і звеліли стати перед загоном озброєних людей. Дон стояв коло батька, коли повстанці відкрили вогонь. Спочатку впав батько. Він загинув одразу. Дон чув постріл і бачив спалах зі стволу рушниці, наведеної на нього з близької відстані. Він упав відразу за батьком, але згодом збагнув, що живий.

У нічному гармидері повстанці зникли так само несподівано як і з’явилися. Дон лежав на землі і не ворушився, допоки все не скінчилося. Він зазнав тільки незначних поранень, хоча стріляли у нього з близької відстані – на тілі він мав порохові опіки. Спочатку Дон хотів тікати з місця пригоди, але все ж таки залишився на місці і голими руками викопав неглибоку могилу, де і поховав батька.

Дон вижив. Його батько – ні. Я б дуже пишався, якби Дон Мак Клур був коло мене у долині тіней. Але я маю когось навіть більшого за Дона, когось, хто пообіцяв бути разом зі мною.

Присутність Божа – це наш захисток, наша міць в час небезпеки і горя. Він обіцяє не тільки піти з нами в долину тіней. Ще важливішою є Його обіцянка піти з нами і поза межі долини тіней. Бог обіцяє супроводжувати нас упродовж всієї мандрівки аж на другий бік долини. Долина тіней – це не якийсь каньйон. Вона відкрита. Це перехід до кращого життя. Ми переходимо долину, аби віднайти життя набагато повніше, ніж навіть те, яке ми собі уявляємо. Мета нашого покликання – це небеса. Але шлях на небо пролягає виключно через долину тіней.

Давид також це розумів. Хоч він жив ще до Христа, до Воскресіння, до новозаповітного об’явлення слави, Бог з приводу такого важливого питання не мовчав. Вже тоді Авраам одержав велику надію.

Давид зізнається у своїй вірі так:

«Немов би не вірував я, що в країні життя я побачу Господнє добро!» (Пс. 27:13)

Бог Авраама, Ісака і Якова – це Бог життя. Бог Давида – це Бог життя. Бог Ісуса – це Бог життя. За долиною тіней є життя.

Мій батько закінчив свій біг, тому що Бог покликав його. Він закінчив свою дистанцію і здолав усі перешкоди тому, що Бог був з ним. Він зберіг віру, тому що віра берегла його.

Це – багата спадщина. Це спадщина, яку Христос дає Своїм ягнятам.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ІДУЧИ ШЛЯХОМ СТРАЖДАННЯ

«І зачав сумувати й тужити» (Мт. 26:37).

Глибокий сум і туга позначили внутрішній дух Ісуса, коли Він молився у Гетсиманському саду. Ті хвилини для нього були хвилинами великих мук. Він підходив до вершини Своїх Великих Страждань. Великі Страсті Господні – це центральна точка Його святого покликання. Ніхто й ніколи не був ще покликаний до більшого страждання ніж те, до якого Бог покликав свого улюбленого і єдиного Сина.

Наш Спаситель був Спасителем-Страдником. Він пройшов ще незнаним, ніким не звіданим шляхом неймовірних страждань і смерті. Він ішов шляхом, ступити на який не була покликана ще жодна людина. Його Отець дав випити Йому чашу, якої ніколи не торкнуться наші вуста. Нас Бог ніколи не попросить зазнати чогось схожого з муками, які Христос прийняв на Себе. До чого б нас не покликав Бог, чого б Він не повелів нам зазнати, все це буде дуже далеким від того, що зазнав Ісус.

З самого початку своєї духовної діяльності Ісус усвідомлював, на що Він іде. Від самого початку Йому було винесено смертний вирок. Його «хвороба» була невиліковною. Його Отець велів Йому померти на хресті не з одною невиліковною хворобою, але з усіма невиліковними хворобами людства. Без сумніву, це не означає, що Ісус одержав позитивний аналіз на біопсію, або ж лікарі виявили в Нього останню стадію прокази. Він торував шлях до Своєї смерті без зовнішніх ознак якоїсь із хвороб. Але Він зазнав болю всіх хвороб, взятих разом. У Своєму тілі він ніс спустошення від усякого зла, всяких хвороб, усякого болю, який тільки був відомим людям.

Страждання Ісуса були багатократними, тому що зла у світі дуже багато. На Нього були покладені всі гріхи. І нести таку ношу було Його покликанням. Його завданням було пронести у собі всі болі й недуги. Величина цього жаху – поза межами нашого розуміння. Але Він усе усвідомлював, бо Він мусив це витримати.

Дискредитація Христових страждань

Те, що Божому Синові довелося страждати, було незбагненним для багатьох Його сучасників. Для греків – це було одним із каменів спотикання. Їхнє бачення Бога – Бога духовного й ефірного – не допускало тілесного уособлення. Бог, на їхню думку, не міг страждати тому, що Він не міг мати нічого спільного з фізичною тілесністю.

Про Новий Заповіт поширювалися чутки, нібито в ньому йдеться про тілесне уособлення Бога. Вічне, святе слово стало тілом, яке може зазнавати фізичних страждань. Але такі чутки поширювали не тільки греки. За уявлення іудеїв, Бог міг набрати людської форми, але те, що така людина може страждати, також виходило за межі їхнього бачення.

Після Петрового зізнання в Кесарії Пилиповій Ісус запитав Симона-Петра: «А ви за кого мене маєте?» (Мт. 16:15), і той відповів: «Ти – Христос, Син Бога Живого!» (Мт. 16:15).

За таку відповідь Петро одержав від Ісуса благословення: «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її» (Мт. 16: 17-18).

Чи може бути більш авторитетним якесь схвалення, ніж благословення від Самого Ісуса? Але вже за мить людина, що одержала таке схвалення, одержала також і гострий докір від Ісуса:

«Відступися від Мене, сатано, – ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!» (Мт. 16:23).

Ці слова були сказані не Сатані, а Петрові. Ісус спочатку благословляє Симона-Петра, а вже через хвилю називає його «Сатаною». Як нам пояснити таку драматичну зміну в тоні і в словах? Ісусу не була притаманна надмірна суворість у ставленні до людей. Він також не був дволиким.

Таку зміну в розмові можна зрозуміти, взявши до уваги проміжок часу, що минув між схваленням і докором. Саме тоді між Ісусом і Петром відбувся обмін думками щодо страждання.

«Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, – і воскреснути третього дня». Мт. 16:21

Ми відразу помічаємо, що Ісус каже, що Він мусить страждати і вмерти. Його подорож до Єрусалиму не була випадковою. Він мав звершити передбачене, він мав побачення на Голгофі. Така «обов’язковість» коренилася у Його покликанні. Ісуса було покликано до виконання завдання. Страждати і вмерти було Його обов’язком.

Саме в момент виконання такого завдання Петро кинув Йому виклик: «І, набік відвівши Його, Петро став Йому докоряти й казати: «Змилуйся, Господи, – такого Тобі хай не буде!» (Мт. 16:22).

Петро мав щастя хоча б у тому, що докоряв своєму Господові у приватній розмові. Він проявив свою зарозумілість не на людях, бо Святий Дух увійшов у його нечувану зухвалість, і це зафіксовано у Святому Письмі.

«Господи, – такого Тобі хай не буде!» Петро хотів, аби такого з Ісусом не сталося, аби Ісус не пов’язував себе зі стражданням і смертю. Ісус розпізнав у цьому побажанні ту ж спокусу, яку Сатана пропонував Йому в пустелі. Петро хотів, аби Спаситель не забруднював Себе стражданням. Він хотів аби Царство пішло по шляху Сатани, а не по шляху Божому. А Божий шлях лежав через розп’яття на хресті, через Страсну Дорогу.

Думки теологів розходяться в питанні про те, коли саме Ісус усвідомив, що Він повинен страждати і вмерти. Біблія дає зрозуміти, що така думка сформувалася у свідомості Ісуса задовго до Кесарії Пилипової. Таку думку знаходимо в Бутті 3:15: «І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту». Це і є першим натяком на євангеліє, що має бути створеним.

Ідея Месії-Страдника одержала широкий розвиток в мотивації страждань Ісаї. Симон, всіма шанований пророк, у храмі передрікав Марії: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання, – і меч душу прошиє самій же тобі, – щоб відкрились думки сердець багатьох!» (Лк. 2:34-35).

Ми не знаємо достеменно, коли Ісус усвідомив неминучість своєї долі, але Його мати одержала передбачення меча, що прошиє душу, вже в перші тижні Його життя. У віці дванадцяти років Ісус заявив, що Він мусить займатися справою Свого Отця. На той час він уже був свідомий покликання до виконання свого завдання. Можна лише припускати, чи збагнув Він до кінця значення свого обов’язку. Але, без сумніву, на час Його прибуття до Гетсиманського саду, це вже не було для Нього новиною.

В Саду Його охопив великий сум. Своїм учням Він сказав: «Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною» (Мт. 26:38).

Святе письмо каже нам, що після цих слів Ісус пішов у глиб оливкового гаю, упав долілиць і молився: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене... Та проте, – не як Я хочу, а як Ти» (Мт. 26:39). Лука додає до історичного запису ще такі слова: «А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт його став, немов краплі крови, що спливали на землю» (Лк. 22:44).

Прийняття Божого «Ні» як Божої волі

Нас дивує, що у світлі таких чітких біблійних записів хтось має нахабство казати, що для фізично чи душевно хворої людини неправильно проказувати молитви за спасіння у формі «Якщо на це Твоя воля». Нам кажуть, що коли приходить недуга, то Бог завжди прагне зцілення. Що Він не має жодного стосунку до страждань, і нам необхідно лише вірити, і тоді відповідь буде позитивною. Нас спонукають вимагати від Бога сказати «Так», ще до того як Він скаже це.

Все це перекручення і спотворення біблійної віри! Вони є вигадками Спокусника, який хоче замінити віру чарами. Жодне благочестиве багатослів’я не може надати омані та віроломству ґрунтовності та послідовності.

Бог іноді каже «Ні». Інколи Він закликає нас страждати і вмирати, навіть коли ми просимо у Нього протилежного. Жодна людина ще не молилася щиріше, як це робив Ісус у Гетсиманському саду. Хто може звинуватити Ісуса в тому, що Його віра була недостатньою? Він прохав Отця, обливаючись кривавим потом: «Нехай обмине ця чаша Мене».

Ісусова молитва була відвертою і недвозначною. Він прохав полегшення страждань. Він прохав відвести від Нього цю гірку чашу. Він благав Отця зняти з Нього цей обов’язок. Але Бог сказав «Ні». Страждання були частиною плану Отця. Це була чиста і непідроблена воля Отця. Хрест не був задуманий Сатаною. Христові страждання не були наслідком людської волі чи випадковості. Це не був якийсь злий план Ірода чи Пілата. Чашу приготував і підніс Всемогутній Бог.

Ісус починав молитву зі слів: «Якщо на це Твоя воля». Ісус не «казав, чого Він хоче». Він добре знав Свого Отця і розумів, якою є Його воля. Історія не закінчується словами: «Отець розкаявся у всьому злому, що Він задумав, забрав від Ісуса вже приготовлену чашу, а Ісус щасливо жив-поживав».

Такі слова межують зі святотатством. Євангеліє – це не казка. Отець не вступав у переговори щодо чаші страждань. Ісус був покликаний випити чашу до дна. І він прийняв її: «Та проте – не Моя, а Твоя нехай станеться воля!» (Лк. 22:42).

Оце «Та проте» є найвищим виявом молитви у вірі. Молитва у вірі – це не якась вимога до Бога. Це навіть не припущення, що прохання буде виконане. Справжня молитва у вірі – це молитва за зразком Ісусової молитви. Її кажуть у дусі поваги і покори. В усіх наших молитвах ми повинні дати Богові бути Богом. Ніхто, навіть і Син, не може вказувати Отцеві, що Йому робити. Молитви – це завжди смиренне прохання, підпорядковане волі Отця.

Молитва у вірі – це молитва в довірі. Суттю віри є довіра. Ми довіряємо Богові нашу долю, бо Він знає, що є найкращим для нас. Дух довіри включає дух готовності вчинити те, чого хоче від нас Отець. Такий дух довіри Христос виявив у Гетсиманському саду.

Хоч у Святому Письмі про це не йдеться однозначно, проте нам стає зрозуміло, що у саду Отець відповів Ісусу на його благання. Не було ні прокльонів, ні злості. Він був готовий виконати волю Отця. Сказав Отець «Ні» – отже все вирішено. Ісус був готовий до хреста. Він не втікав з Єрусалиму, а ввійшов у місто з незворушним виразом обличчя.

Порятунок через страждання

Роздумуючи над життям і страстями Христовими, ми чітко бачимо, що страждання – це засіб, вибраний Богом з метою порятунку пропащого світу. Ісус був страдником, який добре знав, що таке печаль, журба і горе. Його життя і духовна праця – це виконання місії, передбаченої Ісаєю для Стражденного Слуги Божого.

Ми знаходимо прекрасну історію в Книзі Дій: «А Ангол Господній промовив Пилипові, кажучи: «Устань та на південь іди, на дорогу, що від Єрусалиму до Гази спускається, – порожня вона». І, вставши, пішов він. І ось муж етіопський, скопець, вельможа Кандаки, цариці етіопської, що був над усіма її скарбами, що до Єрусалиму прибув поклонитись, вертався, і, сидячи на повозі своїм, читав пророка Ісаю. А дух до Пилипа промовив: «Підійди, та й пристань до цього повозу». Пилип же підбіг і почув, що той читає пророка Ісаю, та й спитав: «Чи розумієш, що ти читаєш?» А той відказав: «Як же можу, як ніхто не напутить мене?» І впросив він Пилипа піднятись та сісти з ним. А слово писання, що його він читав, було це: «Як вівцю на заріз Його ведено, і як ягня супроти стрижія безголосе, так Він не відкрив Своїх уст! У приниженні суд Йому віднятий був, а про рід Його хто розповість? Бо життя Його із землі забирається». Відізвався ж скопець до Пилипа й сказав: «Благаю тебе, – це про кого говорить пророк? Чи про себе, чи про іншого кого?» А Пилип відкрив уста свої, і, зачавши від цього Писання, благовістив про Ісуса йому». Дії 8:26-35

І хто ж є той Слуга Божий? Ефіопський скопець поставив Пилипу запитання надзвичайної ваги. Він саме читав Ісаю 53 і був дещо збентежений. Він запитав: «Благаю тебе, – це про кого говорить пророк? Чи про себе, чи про іншого кого?»

Пилип дав однозначну відповідь. Ісая каже про Ісуса.

Все це може видаватися настільки однозначним, що й не зрозуміло, чому я приділяю цьому питанню стільки уваги. Те, що Новий Заповіт бачить в Ісусові Страдника-Слугу Ізраїлю, є очевидним і не потребує доведення.

Але все ж тут існують запитання. Вельми непрості запитання. Не тільки стосовно нашого розуміння Ісуса, але й з приводу суті і значення нашого власного страждання.

Твердження про те, що новозаповітне зображення Ісуса все ж стосується цієї проблеми, я не вважаю перебільшенням. В наші часи багато хто з дослідників Біблії вважає всі порівняння Ісуса зі Слугою Божим Ісаї вигадками новозаповітних авторів. Словом, вони стверджують, що біблійні автори «фальсифікували» історію Ісуса. Після того, як Ісус страдницьки помер на хресті, рання церква мусила вигадати якесь пояснення всім його стражданням. Тому вона і створила зв’язок між Ісусом і страдником, Слугою Божим Ісаї. А відтак в уста Ісуса вклали слова, які він ніколи не казав.

Критики мають сокиру для того, аби розбити біблійний погляд на Христа. Але їхня сокира настільки важка, що вони не можуть занести її над головою, і лише б’ються до неї чолом. Якщо ми щось знаємо про Ісуса як про історичну особу, то лише те, що Він страждав і вмер як Слуга Божий.

У Євангелії від Луки читаємо:

Говорю бо Я вам, що виконатися на Мені має й це ось написане: «До злочинців Його зараховано». Бо те, що про Мене, виконується» 22:37

Тут Ісус цитує Ісаю 53. Він ототожнює себе зі Страдником-Слугою Божим. Народ Ізраїлю було покликано стати страдником-слугою. Те покликання потім персоніфікувалося і кристалізувалося в одну людину, що представляла Ізраїль. Пилипова відповідь була чіткою: тією людиною є Ісус.

Ісус страждає «за нас». Нас покликано взяти участь у Його стражданнях. Хоч в особі Христа унікально збулося пророцтво Ісаї, те ж покликання можна також застосувати і до нас. Ми маємо обов’язок і привілей брати участь у стражданнях Христових.

Досить незвичайну згадку можна віднайти в посланні апостола Павла:

«Тепер я радію в стражданнях своїх за вас, і доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно – Церква». 1:24

Тут Павло каже про радість від страждання. Без сумніву він не має на увазі радість від болю та лиха. Натомість причина його радості криється радше в значенні його страждання. Він наголошує на «доповненні недостачі скорботи Христової».

На перший погляд Павлове пояснення звучить досить дивно. Що можна доповнити до скорботи Христової? А може Христові слова про сповнення були перебільшенням?

Чого конкретно не вистачало в стражданні Христа? Говорячи про цінність Христового страждання, відповідати на таке запитання, тобто припускати, чого саме бракувало Христові, є святотатством. Цінність Його спокутування не має меж. Його спокутування переоцінити неможливо. Ніщо не може бути доданим до Його досконалої покірності, і ніхто не може бути більш досконалим ніж Він. Абсолютну досконалість не можна ні збільшити, ані зменшити.

Христових заслуг вистачає для спокутування всіх гріхів, що коли-небудь були або будуть вчинені. Ніколи не виникне необхідності в повторенні Його спокутної смерті. Старозаповітні жертвоприношення повторювалися, оскільки являли собою недосконалу тінь майбутньої реальності.

І не випадково римо-католицька церква посилається на процитовані Павлові слова з метою підтвердження своєї концепції про скарбницю заслуг, коли заслуги святих додаються до заслуг Христових з метою покриття недоліків грішників. Саме це вчення було в центрі уваги Протестантської реформації. Применшення достатності та досконалості страждань Христових непокоїло серце Мартіна Лютера.

Хоч ми і заперечуємо римо-католицьке тлумачення цього речення, однак на запитання треба давати відповідь. Якщо Павлове страждання не додає заслуг до того, чого не вистачає Христові, тоді що воно додає?

Дата добавления: 2015-10-29