Психологія маргінальної людини в романі П.Мирного «Повія».

Суть визначення «неповна література» «неповної нації».

Проблематика досліджень національної культури в нашій країні концентрувалася навколо 2 концептуальних положень – повноти чи неповноти української національної культури та її «відсталості у розвитку» (в порівнянні з сусідніми культурами).

Одна з перших спроб дослідження поняття цілісності національної культури була зроблена у праці Д. Чижевського «Історія української літератури» (1956). Чижевський називає українську літературу «неповною літературою неповної нації»: «Українська нація, втративши свої правлячі класи в кін. XVIII ст., стала «неповною нацією»; так само «неповною» була її література…», - тобто можна здогадуватися і вся культура. Підтвердження цьому висновкові він бачив у нерозвиненості або відсутності в українській літературі деяких жанрів та форм. Сучасний літературознавець Г. Грабович піддав цю концепцію гострій критиці: «Це спотворює історичний процес. Коли окремі класи чи групи зникають чи «втрачаються», тоді настають зміни у внутрішній структурі, інституціях, соціальній ієрархії, але нація від того не вмирає і не стає неповною. …Можна говорити про різні стадії в розвитку сучасних націй, але категорія «повна/неповна» з її оцінювальним та нормативним підтекстом не має наукового підґрунтя.

…Поняття неповноти логічно мусить постулювати відчуття або модель повноти, і ця модель, як видно з викладу Чижевського, забезпечується іншими літературами, насамперед західноєвропейськими. Одначе головне питання, чому література, котра виражає одну культуру, один тип історичного досвіду, мучить бути мірилом для іншої, чому українське письменство в будь-якому аспекті… має бути достоту (точно) таким, як якась інша література, - отаке питання ніколи не постає.

Аналізуючи полеміку Чижевського і Грабовича,нескладно побачити, що основною причиною суперечки є імпліцитне мішання 2 концепцій культури – антропологічної (за якою українською культурою слід визнати увесь спосіб життя суспільства в Україні, незалежно від мови, якою здійснюється та чи інша культурна практика) та національної (власне, її етнолінгвістичного варіанта, за яким до «справді української» культури належать лише культурні практики та явища, «наснажені» української національною ідеологією, або й виключно україномовні), а також 2 концепції нації – етнолігвістичної та громадянської (політичної).

Отже, якщо до української культури належать лише україномовні та «свідомо українські» явища, а до української нації, відповідно, лише «рідномовне» селянство та «свідома» інтелігенція, тоді ясна річ, цілі пласти культури як способу життя та цілі великі суспільні групи в Україні опиняються поза національною культурою та поза українською нацією, аці останні виявляються «неповними».

Цілком можна погодитися, що реальне, не уявне суспільство України ХІХ ст. модерною нацією ані в етнолінгвістичному, ані в «конструктивістському» сенсі не було, але з того не випливає, що воно було «неповною нацією». Можливо його слід було назвати нацією недовершеною, але не тому, що не всі ще заговорили літературною українською мовою, а тому, що далеко не всі (явна меншість тодішнього суспільства) усвідомлювали свою приналежність до української нації.

3. Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і Америки. Термін "романтизм" запровадили німецькі романтики. Слово "романтизм" походить від іспанського слова "романс". Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. В Англії ХVII ст. — твори середньовіччя і Ренесансу, а з часом усе дивовижне, незвичайне, фантастичне, тобто таке, яке стрічається в книгах (у романах, а не в дійсності).Романтизм був якісно новим типом свідомості й ідеології, він охопив не лише мистецтво, але й історію, філософію, психологію, право. Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи і мотиви. Найбільшою заслугою романтиків Д. Чижевський вважає те, що вони помітили внутрішні суперечності в людині, її одночасну приналежність до двох світів; прийшли до висновку, що причиною зла є невміння чи небажання людини зрівноважувати емоційне і раціональне, особисте і суспільне, альтруїстичне і егоїстичне. Виходячи з єдності макрокосму і мікрокосму (людини), романтизм поставив людину у центр перетину світових сил і законів, у нерозривний зв'язок із природою, всесвітом, суспільством, долею та Богом як вічною животворною силою. Перебуваючи в центрі універсального буття, людина в романтизмі немовби виламується з прози щоденного побуту, меркантильних інтересів суспільства, оскільки емпіричне матеріальне життя не вичерпує безмежних можливостей буття. Справжнє життя, сповнене свободи і краси, — у сфері духу й природи. Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського, збірників "Малоросійських пісень" М. Максимовича 1827, 1834, 1849 років, І. Срезневського ("Запорожская старина" 1833—1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20—30-х роках XIX ст. в Харкові. Осередком першої романтичної групи в Україні був Харківський університет, у якому виник гурток любителів народної словесності Ізмаїла Срезневського. До харківських романтиків, крім І. Срезневського, належали Іван Розковшенко, Опанас Шпигоцький, брати Оресті Федір Євецькі. Вони орієнтувалися на романтичну творчість В. Жуковського, О. Пушкіна, А. Міцкевича. Атмосфера Харківського університету, захоплення народною поезією сприяли появі "одного з піонерів українського романтизму" Левка Боровиковського. Він визначив тематичні і жанрово-стильові особливості українського романтизму, ввійшов в історію літератури як байкар, автор фольклорно-побутових балад. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко)."Відмітною рисою діяльності цього покоління, — відзначає М. Яценко, — стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури".Романтичні ідеї пропагувала так звана "Руська трійця" — М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький — яка підготувала фольклорно-літе-ратурний альманах "Русалка Дністровая" (1837 р.). Характерними жанрами "Руської трійці" і її послідовників (М. Устияновича, А. Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети.Відомим осередком романтичного руху був Київський університет, заснований у 1834 році. Його перший ректор М. Максимович (1804—1873 рр.) багато зробив для українознавства. Київські романтики заснували "Кирило-мефодіївське братство", програму для якого написав М. Костомаров ("Книга битія українського народу"). Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П. Куліш і Т. Шевченко.Український романтизм відіграв велику роль у вивченні історії, з романтикою, за словами Д. Чижевського, пов'язане "національне відродження", "воскресіння" нації. "Найважливіша риса та заслуга української романтики, — писав учений, — це те, що вона свідомо поставила собі завдання утворити "повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства. Прагнення до "повної літератури" знайшло своє втілення переважно в утворенні "повної мови", мови всебічної, придатної в усіх сферах літератури та життя". З романтизмом українська література сформувалася, довела своє право іменуватися українською, письменники усвідомили себе саме як українські.Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, коліївщина. "З історією, що була історією втрати незалежності, — відзначає С. Павличко, — пов'язана специфічна філософія песимізму. Вона зачепила харківських романтиків з їх самотніми козаками і могилами, "помноженими на байронічні настрої". їх визначенням можуть бути слова Шевченка: "Було колись... і ніколи не вернеться сподіване", або слова Михайла Чернишенка з однойменного роману про народ, "который явился чудесным образом, как роскошный цветок посреди враждебных для него стихий, блеснул неожидаемым блеском слова, дал знать о себе целому свету, но недоставало в нём сил для его кипучей жизни и он склонил голову преждевременно, он исчез как сверхъестественный призрак почти перед нашими глазами". Український романтизм, за словами С. Павличко, "сконцентрувався на нації, котра вмирала, народі, який сходив з історичної сцени".Український романтизм не вичерпався. Романтичні тенденції знайшли продовження в творчості письменників другої половини XIX ст. (О. Стороженко, І. Манжура, Ю. Федькович). Романтичні ідеї позначилися на творчості Лесі Українки, Олександра Олеся. У XX ст. з'явилася неоромантична стильова течія, представниками якої були Є. Плужник, О. Близько, Ю. Яновський, Микола Хвильовий, Олена Теліга.

ЩОДЕННИК 1857-1858 рр.

Наприкінці заслання, коли питання звільнення було майже вирішене, Шевченко завів зошит, щоб записувати, що з ним та навколо нього відбувається. Журнал поета писався не як особисті нотатки, а як своєрідний автобіографічний твір; зошит був відкритий для друзів. Зараз ми можемо тільки здогатуватися, хто з «френдів» його читав регулярно, кому пощастило ознайомитись хоча б з фрагментами.

Читаючи «Щоденник», ми маємо можливість ніби пережити один рік з життя письменника. Практично день за днем автор записує події свого життя, які надавали яскравості в буденність його життя. Щоденник як жанр схожий на автобіографію, оповідь йдеться від першої особи, повністю відбивається саморефлексія автора, його ставлення, переживання. Наврядче Шевченко писав «Щоденник» для широкого загалу, цей твір є надзвичайно важливим для вивчення біографії автора, адже така інтимність у його написанні (Шевченко називав його «письменницьким жаром») дає можливість краще зрозуміти його внутрішні переживання та авторецепцію автора.

Проблема «автор – адресат» в творах Т.Шевченка.

1) Посланіє "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє ”.

Серед творів поета особливу увагу привертає ліричний твір «І мертвим,- і живим...», написаний у грудні 1845 року.

Поет звертається до жанру послання, що був досить поширений у культурній традиції різних часів і народів. У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”, нести свій художній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.

Сама назва твору вказує на позачасовість послання. Твір написаний для всіх часів і не обмежується географічно. Масштабність адресата, окресленого в назві, зумовлюється обширністю і гостротою проблематики, що актуальна як у прадавні часи, так і сьогодні й, очевидно залишиться такою і для ще ненароджених поколінь. Тарас Григорович закликає «полюбити щирим серцем» рідну країну, не шукати щастя й волі у чужих краях, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Проблематики, яка хвилювала поета, й була актуальною для України і в давні часи, і в добу Шевченка, залишається такою і сьогодні, а саме: проблеми правди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до “свого” і “чужого”, до історичного минулого, взаємин між різними верствами українського суспільства як нації. Тому, перш ніж розглядати послання, доцільно розкрити алегоричність його назви.

Мертвими Шевченко вважає, як і Гоголь в своїй поемі “Мертві душі” - поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені - то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.

2) Послання “До Основяненка” (1839 р.).

Цей вірш адресовано Квітці-Основяненко з яким поет почав листуватися на той час. Твір засвідчує велику повагу автора до письменника, до його внеску в розвиток української культури. Вірш належить до поетичного послання, однак має більш широкий зміст.

Це, передусім, роздуми про історичну долю України, роздуми над колишньою славою запорозького козацтва, пісня-плач за знищеним козацтвом.

Значна частина вірша, аж до звернення “Чи так, батьку отамане” - це логічно завершене коло авторських роздумів про минуле і сучасне України, його біль за долю батьківщини.

Особливості композиції повісті «Близнюки» Т.Г. Шевченка.

Розповідь у повістях «Близнюки» (1855) та «Художник» (1856) ведеться від першої особи авторанаратора. С. Гетьман зазначає часткову синхронність часу «автора» і часу персонажів у повісті «Близнюки», де «...події розгортаються послідовно...», що і характерно для роману виховання. У «Близнюках» образ автора є героєм своїх творів, де він виступає вчителем, посадженим батьком одного з героїв, порадником.Стиль повістей Шевченка, як зазначає В. Смілянська вирізняють часті відступи, вставні новели, багато точ них деталей і автобіографічних подробиць, що мають неабиякий пізнавальний інтерес, публіцистичні, а іноді філософські коментарі до зображених картин або іронічні зауваження до них, звернення автора до героїв і читачів. Своєрідним відкриттям Шевченка прозаїка стало поєднання вигаданого сюжету з мему арно епістолярними елементами. Ця особливість йде від творів просвітників, що відрізняються збільшеною увагою до значення жанру мемуарів, інтересом до документального факту Автобіографічними в повісті «Близнюки» є описи життя Саватія Сокири в Оренбурзькому краї (Оренбург був першим пунктом, куди фельд’єгер доставив засудженого поета в 1847 році), подорожі до Орської фортеці і на Раїм, пожежі в степу і закінчення цього періоду в Новопетрівському форті, на березі Каспійського моря.Типовим для просвітників було звернення до дитячих і юнацьких років як періоду формування духовного світу героїв. Оповідач на початку твору «Близнюки» погоджується з приказкою: «Який зпід пелени, такийі до труни», але подальше повістування повинно довести справедливість цієї приказки. Знайомлячи з місцем розташування хутора старого сотника Сокири, де раніше відбувалися трагічні події, автор немовби провіщує розходження життєвих шляхів основних героївбратів, що, попри одну кров та однакові умови життя й виховання в дитинстві, стають потім моральними антиподами.

Ідеал життя в повісті Т.Шевченка «Близнецы».

На мою думку, ідеал життя, яким його вбачав Шевченко,можна простежити найкраще на прикладі сім’ї Сокири.Шевченко вкладає в Никифора Сокиру найкращі якості людини,які тільки можна було увібрати в себе на той час.Перш за все це освічена та релігійна людина. Його життя – це безперервне вихо­вання під керівництвом високоосвічених та високоінтелігентних вчителів, духовних осіб на добрих батьківських традиціях і зразкових літературних та музичних творах.Його навчання продовжується усе життя він акумулює життєву мудрість предків,примножену постійним удосконаленням свого духовного начала: читає в оригіналі Гомера,Вергілія,Горація,псалми Давидові проявляє жвавий інтерес до рідної літератури: напам'ять цитує П.Гулака–Артемовського, знає й високо цінує Котляревського та Сковороду. Ідеальне життя Шевченко бачить у тому,що високоосвічена та духовна людина, не забула про своє коріння,веде просте життя, не відривається від природи і вважає смислом свого існування працю та не жаліючи сил трудиться(на пасіці) та насолоджується не тільки плодами своєї праці,але й самим процесом. На думку поета,щастя людського життя доступне кожному,хто трудиться на землі. Шевченко прославляє ідеал високоосвіченої та працьовитої людини. Він не раз підкреслює,що щаслива є та людина,яка радіє благам здобутими власною працею.В деякій мірі в даній повісті можна простежити ідеал життя Григорія Сковороди,який Шевченко розвинув в більш досконалій формі. Ідея сродної праці,праці за покликанням,яка відповідає сутності буття людини поєднується тут з високими моральними якостями освіченої людини-ось ідеал життя за Шевченком.

Лист як композиційний прийом у повісті Т.Шевченка «Близнецы».

Ряд епізодів «Близнецов» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо. Автобіографічними в повісті «Близнюки» є описи життя Саватія Сокири в Оренбурзькому краї, подорожі до Орської фортеці і на Раїм, пожежі в степу і закінчення цього періоду в Новопетрівському форті, на березі Каспійського моря. У центрі твору «Близнюки» зображено долю двох братів_близнюків, підкинутих покриткою бездітним,але заможним хуторянам. Останні всиновили та виховали дітей, дали їм, згідно з церковною книгою, імена святих соловецьких чудотворців, заступників і покровителів пасічництва Зосима і Саватія. Характери братів саморозкриваються насамперед у щоденникових записах і в листах до батьків, які контрастно зіставляються автором «як на зовнішньо_формальному рівні — за обсягом, частотою кореспондування, стилем, так і на внутрішньому — емоційно_змістовому. Уведення епістолярію як художнього прийому свідчить про прагнення Шевченка проникнути у внутрішнє життя героя, що, власне, й становить необхідний елемент виховного жанру», при чому в його ж інтерпретації. Якщо Зосим вимагав від батьків тільки гроші, то Саватій детально розповідав про своє життя і враження. Оповідач_герой Саватій Сокира викладає авторові_розповідачу історію власної долі, правда, опосередковано, через листи.

Реалістична парадигма в романі П.Мирного "Повія".

В українському реалістичному романі мотиви народного бунту і звабленої дівчини стали домінуючими, перетворившись на свого роду топоси бунтарства і проституції. Про це свідчить і роман П.Мирного "Повія". саме тема проституції у різних її варіантах стала лейтмотивом геть усієї творчості П.Мирного. В історії Христі Притики автор зужив практично усі основні сюжетні ходи, які використовували письменники для творення типової історії занепаду дівчини: зваблення, перехід героїні з рук в руки, проживання її на утриманні у доброго старого (Колісник), його смерть і, нарешті, остаточне перетворення героїні на публічну жінку. Перший статевий досвід героїні у П.Мирного виписаний детально і з подробицями. Таке пролонгування,видається, покликане підкреслити щирість почуттів Христі, її чистоту,і наївність. Якщо природним шляхом ініціації героїні за нормальних умов стає шлюб, то цілком зрозуміло, що осмислення топосу проституції не може обминути сюжетного комплексу, повязаного з сімєю. Ще перший господар Христі Улас Загнибіда намагався спокусити її багатством. Пізніше Приценко обіцяв узяти її з собою в губернію, щоб жити разом. Все це повязувалось з уявленням про сімейне спільне життя. Та поява Христі в межах чужої сімї часто руйнує родину: так Загнибіда через Христю убиває свою дружину Олену, а Колісник,який страждає від того, що мусить на якийсь час залишити Христю і побачитися зі своєю дружиною,невдовзі вчиняє самогубство. Поряд з тим, що повія в межах сімейної парадигми часто співвідноситься з дружиною, вона також нерідко порівнюється з дитиною, набуваючи інфантильних рис. Причину цього самі письменники пояснюють зокрема тим, що психічний розвиток повії залишається на тому моменті, коли вона вперше була зваблена. П.Мирному аж до кінця роману вдається підтримувати у читача враження інфантильності його героїні і той тон чистоти і незайманості, який був узятий на початку роману. Зазвичай в романах про повій існує шаблонна історія, яку героїня розказує чоловікам-клієнтам. Христя ж нікому з персонажів про своє життя не розповідає. Щоб залишитися в концепції реалізму,П.Мирний мав би примусити свою героїню обманювати, а значить-- зжитися з усвідомленням себе як проститутки,в той же час як Христя,хоча й не раз розмірковує про себе як про жінку без пристановища, внутрішньо не приймає цієї ролі. Осмислення топосу проституції у П.Мирного невільне від стереотипу героїчно страждаючої жінки, який залишився в спадок українському реалізмові від попередньої доби. Завдяки такому своєму лімінальному статусові повія стає ідеальним об’єктом зображення для реаліста.

Психологія маргінальної людини в романі П.Мирного «Повія».

Феномен маргінесу - явище притаманне всім історичним епохам, починаючи з сивої давнини й до нашого часу. Суттю його для традиційних історичних спільнот виступало вилучення (зазвичай насильницьке) осіб або груп людей із контексту власної етнокультурної парадигми, що зумовлювало обмежені можливості соціалізації їх у чужому і, як правило, ворожому для цих груп культурному середовищі. Уже в окремих історичних спільнотах минулого маргіналізм міг сягати значних масштабів, як це мало місце, скажімо, у Стародавньому Вавилоні чи Римській імперії, а в часи Нової та Новітньої історії - у процесі становлення таких держав, як США, Австралія, ряду країн Латинської Америки, Африки тощо. Причому маргінальні верстви за певних умов могли справляти значний, як правило, далекий від конструктивних підходів вплив на суспільні процеси аж до загрози соціального розколу суспільства, а часом ставили його на межу самознищення.

Дослідники творчості письменника зазначали, що "в романі "Повія” Панас Мирний головну увагу зосереджує на відображені сучасної йому пореформленої доби, при цьому не обмежується лише одним селом, як це було раніше, а включає в поле свого художнього зору і новий об’єкт – пореформене місто” [3, 23].

П. Мирний показав, що селянин, який приїхав до міста, почуває себе там чужим, а то й зайвим, перебуваючи на периферії, на межі, адже місто дає інші можливості, їх більше, саме життя тут бурхливіше, хоча свідомість не може урбанізуватися. Тиким чином, село і місто у романі – це більше, ніж просто середовище чи тло подій, вони допомагають розкрити внутрішню дисгармонію людини, яка вже не сільська, але й міською стати не може. Це марґінальна людина, розчахнута між двома світами, як от головна героїня роману Христя Притиківна. П. Мирний не протиставляє місто селу чи навпаки. І там, і там, як показує письменник, існують пороки, те "лихо”, що робить людину "пропащою силою”, в конкретному випадку – повією.

Назва роману символічна. Головна героїня Христя пов’язана з усіма персонажами, а ті в свою чергу – один з одним і зі своїм минулим. Перед читачем постає справжня вітрина соціальних, політичних, моральних повій. Це ті можновладці, "боги” як села, так і міста, починаючи із сільського багатія Грицька Супруна і закінчуючи земськими правителями Колісником та генералом Лошаковим, кожен з яких свого часу продався і продовжує продаватися за гроші, за маєтки, за кар’єру, за владу. Христя ж, продаючи своє тіло, залишається з чистою, незайманою душею, а в тих "таточків”, що її купують, душі вже давно немає.

Уявлення Христі про місто є досить туманним, адже сама вона там ніколи не була і знала про нього лише з розповідей. До того ж ці уявлення були суперечливими. Якщо дядько Кирило і подруга Марина малювали привабливу картину, то мати розповідала про своє наймитування в місті "безнадійним та страшним голосом”, приливаючи кожне слово гіркими слізьми. Тому побачивши місто наяву з його метушнею і гамором, з грудами кам’яних будівель, дівчина жахнулась. Після широких ланів та зелених левад "місто здалося їй хижим звіром, що, притаївшись у ямі, роззявив свого кривавого рота з білими гострими зубами, наміряючись кинутись до неї” [2,125].

Опинившись у новому середовищі, Христя з перших же днів відчула його гнітючу атмосферу. Вона була вражена життям, що панувало в місті, дикими і незрозумілими стосунками між людьми. Особливо гостро Христя відчула це на святкуванні Великодня у Загнибіди: "Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться” [2,153].

Через спілкування головної героїні з людьми різних т.зв. "соціальних титулів”, а також подаючи короткі історії про кожного з них, автор створює цілісну картину буття міста, що розвивається й існує за своєю внутрішньою логікою і своїми законами. Головною рушійною силою поведінки і вчинків "городської” людини ("ремісники, купці, крамарі, пани – воєнні й невоєнні, служащі й неслужащі, жиди в ярмулках і без ярмулок, в дорогих саєтах і в драних балахонах” [2, 232]) є прагнення з усього здобути користь, мати якомога більше вигоди. Якщо в селі "гречкосії та хлібороби” живуть за рахунок власної праці, то в місті "все те живе тільки за гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває” [2, 232]. Тут в усьому панують гроші, які цілком заволоділи людськими душами. Ця задушлива атмосфера повністю сковує людину, "не дає дихати, не дає жити” [2, 231]. Люди, з якими зведе доля Христю в місті, своєю жорстокістю, ницістю і підлістю значно перевершать її колишнього сільського кривдника Грицька Супруна. Це і крамар Загнибіда, що труїть людей, торгуючи гнилою рибою, і володар графського маєтку, придбаного за крадені громадські гроші, Колісник, і нарешті заповзятий чиновник, що пройшов шлях від демократа до циніка, Григорій Проценко.

Окрім соціально-економічних чинників, які спричинили падіння головної героїні, важливе місце в романі належить чинникам психологічного характеру.

На селі досить міцними є традиції і закони, які складались віками. Вони не дозволяють людині спіткнутися, вийти за рамки морально-етичних правил. Тут людську поведінку, звички головним чином визначає громадська думка. Тому перш ніж зважитись на той чи інший крок, треба задуматись: а що скажуть люди? Ця невидима пересторога оберігає людину від необачних кроків, невиважених вчинків. Христі, приміром, теж було небайдуже, як оцінять односельці її вчинок, коли вона піде з подругами на колядки одразу після смерті батька: "Їй вчувався докір людський: ото, не вспіла ще батька загребти, а вийшла горланити” [2, 61]. Під пильним оком знаходяться і стосунки Христі з Федором Супруненком. Водночас в цьому замкненому, обмеженому певними рамками світі існують плітки, обмовки, заздрощі. Однак колективна мораль не вступає у прямий конфлікт з особистою мораллю персонажа, адже цей світ для Христі є природним, вона виступає його органічною часткою і його продуктом.

Натомість у плані особистісної свободи світ міста виявляється значно привабливішим. Тут людина почувається набагато вільнішою і розкутішою. Про принади міського життя Христі розповідає Мар’я, яка вже встигла їх скуштувати: "Та в городі тільки й жити! Там вільно, там людно… Ніхто тебе не примічає, ніхто не пиляє, не точить та золить, як тута…” [2, 124]. Те ж саме стверджує і Явдоха, правда, з погляду народної моралі ставиться до цього з осудом: «Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає…» [2, 121]. Цієї міської свободи спізнали спочатку Мар’я і Марина, згодом її добре відчує і Христя.

Саме в цьому, з одного боку, є переваги міської культури, але з іншого, тут криється небезпека. Свобода в діях і вчинках, незалежність від певних суспільних умовностей, відсутність моральних обмежень відіграли свою роль у падінні як Мар’ї, так і Христі. Постулати суспільної моралі викликали активність духовного світу персонажів лише в моменти їх життєвого вибору.

Суттєва відмінність між двома світами, в яких існує Христя, значною мірою впливає на її психологічний стан, порушує внутрішню рівновагу, поглиблює її трагічне становище. Історик С.Томашівський розглядає цю проблему на рівні буття нації, наголошуючи, що "внутрішня слабкість українського народу полягає у відсутності рівноваги між містом і селом, величезних відмінностях в культурно-освітньому і політичному рівнях, що не давало можливості творити органічну національну цілість” [1, 586].

Органічної внутрішньої цілісності позбавлена і Христя. "Чудна! Жила в городі – тобі було сумно, бажала в село. Стала у селі – тебе знову у город тягне. Чудна ти, нігде місця не нагрієш”, – дивується Колісник [2, 562]. Дівчина так і не змогла прижитися в місті, пристосуватися до нового їй середовища, але й село вже стало для неї чужим. Відпущена господинею, вона приходить відвідати матір, але якась незрозуміла туга не дає їй спокою і жене назад до міста, хоча можна побути дома довше: "Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало, помиршавіло; життя його спустіло; неначе пожежа пройшла і спустошила самі найкращі місця. Вона радніша кинути його зараз і полетіти назад, у місто… А ще ж тільки субота, до завтрього після обіду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно” [2, 188]. Це психологія маргінальної людини, що виявляється в розчахнутості її між двома світами. В цьому полягає внутрішня трагедія Христі.

Дотримуючись головного принципу реалістичного письма соціально-економічного детермінізму, Панас Мирний показав, що причиною Христиного гріхопадіння насамперед стали ті суспільні процеси, які відбувалися в Україні у пореформену добу. Але водночас йому вдалося виявити суттєві особливості двох характерних для буття нашої нації двох світів – села і міста як на соціальному, морально-етичному, так і психологічному рівнях, передати особливості внутрішнього світу людини, що вимушена існувати граничних межах цих світів.

І4.Франко – модерніст (новела «Сойчине крило»)

" модернізм [франц. modernise] – загальна назва течій у мистецтві ХХ століття, яким властиві заперечення реалізму, традиційних форм, естетики, пошук нових естетичних принципів".В модернізмі українській літературі переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю. трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього – інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми – з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості. Головна героїня твору Манюся (Сойка) прислала палкий, пристрасний лист, в якому оповіла про своє багатостраждальне життя,відкрила свою душу. Цей лист сколихнув душу Массіно(гол.героя) розірвав пута з відлюдницької душі, розбудив співчуття, готовність відчути муки й радощі, боротьбу й розчарування — усе те, що містить у собі смак існування. Читаючи цього листа, герой фактично інсценізує його, перетворюючись на глядача і переживаючи момент духовного просвітлення.

Модерністичні спроби Франка були спрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням), наголошення на біологічну сутність людини, глибині природних інстинктів), психологічне самозаглиблення та ослаблення зв’язків героя з оточенням. Франків модернізм, закорінений глибоко у психіці письменника, який розумів розімкнутість, різноспрямованість українського літературного процесу. Франко, слід зазначити, постійно осмислював себе в контексті розвою літератури, порівнював свою творчість із творчістю інших письменників, розумів як свої здобутки, так і втрати.

Герой новели «Сойчине крило» був задуманий сааме як модерністський, а його світогляд і життєва позиція мали розвінчуватися в процесі твору (ідея про неможливість утекти від реальності, від життя). Гасла «чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва», «штуки для штуки» поєднуються в новелі Втеча від життя, культ самотності й самоцінності здаються герою новели єдино можливими після тієї тяжкої травми, яку він пережив три роки тому. Його ізольований світ, його тверде (до часу) переконання, що він зміг, він переміг, він – над ситуацією, звичайно, має ознаки і романтичного героясамітника, зневіреного й розчарованого, що переймається лише собою і своїм світовідчуттям, і надлюдини. у новелі «Сойчине крило» відбилиA ся нова концепція особистості й дійсності, нове співвідношення мистец тва і дійсності, викликані новими суспільними умовами на межі двох епох. По суті, все найновіше, найпопулярніше у культурному житті тоAь гочасної Європи (міфологізм, психоаналіз, модерністська естетика) скоA нцентроване в цьому творі про нерозважливо зраджене кохання, яке прагнуть повернути; про неможливість бути «по той бік добра і зла» без духовних втрат; про неможливість стати на одну сходинку з Творцем.

15. Проблематика новели І.Франка «Сойчине крило»

Проблематика цієї новели має екзистенціинии характер, бо автор порушує не просто проблему нещасної любові чи невдалого життя героїв, а проблему людського буття взагалі. Хома-Массіно стає відлюдьком, свідомо відмежувавшись від людей, заховавшись за витворами культури. Він трагічно смакує своє одинацтво, із захватом думає про те, що в нього є окреме, інше життя, про яке ніхто не здогадується.

У новелі І. Франка «Сойчине крило» змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Героїня дуже помилилася у своєму виборі, і це призвело до тяжких моральних та фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше чисте й незаплямоване кохання, хапається за нього хоч у листі, як за рятівну соломину. Герой-адресат уособлю, боротьбу між байдужим, відстороненим від людських пристрастям «естетом» і «живим чоловіком» з живими почуттями. Його настрої та світогляд змінюються разом із перипетіями в листі; перемагають добро й великодушність. Проблема співіснування двох людей набуває глобального характеру проблеми людського буття взагалі. У вуста Массіно І. Франко вкладає незаперечну істину: «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!»

16. Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відвернулися його колишні товариші. Звідси той виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка не так сама отрута, як все «оте гнучке, підступне тіло». Жінка проймається ненавистю до всього облудного й фальшивого. Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема його учні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном», коли душа Месії «сумна до смерті». З уст жінки зриваються пристрасні слова зневаги до людей, «сонного кодла», байдужого до страждань інших. Страждання Міріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій серцю людині, котра Приносить себе в жертву, щоб врятувати людство. Вона хотіла б кинути гнівні слова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що не побачили в ньому Сина Божого і віддали Учителя в руки катів.

...хай би очі їм випекло, ті очі безсоромні, що сміли тут дивитися на муку,того, чийого всі не варт мізинця!

В останній сцені Міріам висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно,

поплатилася за це життям: озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливе єство, забивають її камінням.

Тема протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підносить дух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творами цього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історії східних народів. «Одержима» (1901). Канва біблійної історії Міріам і Месії трансформується в мотив еросу і танатосу, які, будучи самим втіленням життя, становлять антитезу до постави Міріам.

18. Головним героєм роману є Яків Михайлюк, який прагнув щастя з коханою, але воно здавалося йому не дуже можливим і тривалим в умовах, коли на героя лягла відповідальність за народження його дитини іншою жінкою. У героя роману В.Винниченка відчуття щастя може з’явитися за рахунокяскравого почуттєвого спалаху.Однак справжнім гарантом щастя може виступити лише розум, який (на думку Кирпатого Мефістофеля) не використовується повною мірою, зокрема, у час творення родинного життя. Підсумок такого тотального ігнорування розуму в час вирішення однієї з найголовніших життєвих проблем закономірний і наочний. Саме тому Кирпатий Мефістофель пропонує Шапочкі згадати подружні пари, які б вона вважала щасливими.

Рецепт порятунку, який для таких випадків пропонує Яків Михайлюк, само собою зрозумілий – у справу має втрутитись розум. Людина – істота природна. Тому – стверджує Яків Михайлюк – вона у своїй діяльності мусить керуватися не мораллю, яка є стіною, виведеною "між основними законами життя й вищим його проявом – розумом", а "вищими заповідями", "вищим законом природи". Коли ж головний ворог людини – стіна, зведена мораллю, – буде зруйнована, все приведе її до "вищого природного єдинства", "до "поєднання законів природи з розумом".У щасливому майбутті, сконструйованому Кирпатим Мефістофелем, шлюб з Білою Шапочкою посідає ключове місце. Заради досягнення цієї мети герой готовий вступити в боротьбу за кохану, він не збирається віддавати «свою казку», «своє нове» життя нікому іншому. Та попри

погорду, яку Яків відчуває до Клавдії за її підвладність ірраціональним звірячим інстинктам, він сам наприкінці стає жертвою тих самих інстинктів, і сильніший з них, батьківський зв’язок, тріумфує над його статевим потягом до Шапочки. Істерично бігаючи туди й назад, від своєї коханої Шапочки до Клавдії та її синка-немовляти, Яків поступово починає відчувати ірраціональний зв’язок з немовлям … а через немовля – з матір’ю своєї дитини, Клавдією … "І раптом я чую, що ніколи не зможу піти від нього, що він мій до самої смерті, що де б і з ким би я не жив, він завсігди буде в мене. І Клавдія буде моєю, І Костя, й Ольга, й усе їхнє життя".

Дата добавления: 2015-10-29