Поняття та джерела дипломатичного права

Дипломатичне право — галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність норм, що регламентують статус і функції державних органів зовнішніх зносин. Система дипломатичного права відповідає основним формам дипломатії: двосторонньої дипломатії, здійснюваної через дипломатичні чи представництва через так називані спеціальні місії, багатобічної дипломатії, здійснюваної делегаціями на міжнародних конференціях і сесіях органів міжнародних організацій, а також постійними представництвами держав при міжнародних організаціях.

Джерелами дипломатичного права є, насамперед, звичайні міжнародно-правові норми. Вони кодифіковані і доповнені в ряді універсальних конвенцій:

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.,

• Віденська конвенція про консульсько зносини 1963,

• Конвенція про спеціальні місії 1969 р.,

• Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.,

• Конвенція про представлення держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975

У житті держави важливе місце займає дипломатична діяльність - тобто офіційна діяльність державних органів щодо здійснення цілей і завдань зовнішньої політики, а також по захисту прав держави та її громадян за кордоном.

Держави здійснюють дипломатичну діяльність в різних правових формах: здійснення відносин з іноземними державами; представництво в міжнародних організаціях; укладення міжнародних договорів; участь у роботі міжнародних конференцій та ряді інших форм, передбачених міжнародним правом.

Дипломатична діяльність реалізується через систему органів зовнішніх зносин держав.

Розрізняються внутрішньодержавні та закордонні органи зовнішніх зносин.

До внутрішньодержавного органам зовнішніх зносин ставляться глава держави, парламент, уряд, міністерство закордонних справ та інші державні органи, що здійснюють дані функції.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин поділяються на постійні та тимчасові.

До постійних органів відносяться дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва

держав при міжнародних організаціях, спеціальні місії.

21.Дипломатическое представительство: понятие, функции, склад

Дипломатичне представництво - закордонний орган зовнішніх зносин держави. Засновується на основі взаємної угоди між державами. Виступає від імені тієї держави, яка його заснувала. В основному, служить для підтримки дипломатичних відносин.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії.

Дипломатичні представництва виконують такі функції:

- Представництво своєї держави в країні перебування;

- Захист інтересів акредитуючої держави та її громадян у країні перебування;

- Ведення переговорів з урядом країни перебування;

- З'ясування усіма законними засобами умов і подій в країні перебування;

- Заохочення дружніх відносин між акредитує, і країною перебування.

Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три групи: дипломатичний персонал, адміністративно-технічний персонал і обслуговуючий персонал.

Дипломатичний персонал утворюють особи, які мають дипломатичних ческие ранги (спеціальні звання). До дипломатичному персоналу відносяться: посли і посланці, радники, торгові представники, спеціальні аташе (військовий, військово-морський, військово-повітр ний), перші, другі, треті секретарі, аташе.

У нашій країні встановлено такі дипломатичні ранги: надзвичайний і повноважний посол, надзвичайний і повноважний посланник 1-го і 2-го класу, перший секретар 1-го і 2-го класу; другий секретар 1-го і 2-го класу; третій секретар; аташе. Дипломатичні ранги посла і посланника присвоюються Президен том, решта - міністром закордонних справ. Співробітники дипло ної персоналу представництв РФ складаються на службі в МЗС РФ.

Адміністративно-технічний персонал - це особи, здійснювала складовими адміністративно-технічне обслуговування представи тва (перекладачі, референти і т.д.).

Обслуговуючий персонал включає в себе осіб, які виконують обов'язки з обслуговування представництва (садівники, пова ра і т.д.).

Члени дипломатичного персоналу, як правило, є громадянами репрезентованої ними держави, члени адміністра тивно-технічного та обслуговуючого персоналу можуть бути грома данами країни перебування.

У МП існує поняття «дипломатичний корпус», воно використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні це поняття позначає сукупність глав дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. У широкому сенсі під дипломатичним корпусом розуміються всі співробітники дипломатичного представництва, що мають дипломатичні ранги, та члени їх сімей.

Очолює дипломатичний корпус дуайен (декан, старшина) - старший по класу і за часом акредитації в державі перебування глава дипломатичного представництва. У ряді католицьких держав за сталою традицією папський нунцій є дуайеном. Одна з обов'язків дуайена - консультування новопризначених глав дипломатичних представництв у відношенні традицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із владою держави перебування.

три класи дипломатичних агентів: 1) посол і папський легат або нунцій; 2) посланник, 3) повірений у справах.

22. Порядок призначення дипломатичних представників. Агреман. Вірчі грамоти, їх зміст та порядок вручення. Закінчення місії.

Встановлення дипломатичних відносин та заснування представництв здійснюється за згодою держав. Встановлення дипломатичних відносин не завжди тягне за собою встановлення представництва.

Процедура призначення і прийняття дипломатичного представника називається акредитацією або акредитування. До офіційного призначення голови представництва держава повинна отримати агреман, тобто згоду країни перебування на призначення саме цієї особи у відповідному якості. Країна перебування може відмовити у агремані без пояснення мотивів відмови. Після отримання агремана голова представництва стає persona grata (буквально - бажаним особою). Члени представництва в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави.

Після отримання агремана і офіційного призначення глава представництва отримує підписані главою його держави вірчі грамоти, тобто повноваження загального характеру. Акредитація завершується врученням грамот главі держави призначення, після чого представник може приступити до виконання своїх функцій.

Стадії призначення дипломатичних представників:

1) підбір кандидатури;

2) запит агремана (біографічні дані, відомості про кар'єру, сімейний стан); Перед призначенням глави представництва в уряду відповідної держави запитують згоду (агреман) на прийняття призначуваного особи як такого представника. Після отримання агремана зазвичай дається оголошення у пресі про призначення представника.

3) відповідь приймаючої держави, якщо позитивний, то

4) призначення;

5) вручення вірчих грамот (прохання вірити представникові держави у всіх відношеннях); При від'їзді до місця призначення послу або посланнику видається вірча грамота, підписана главою держави, що посилає і адресована главі держави перебування. У вірчої грамоти міститься прохання «вірити» її володарю як особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування.

6) прибуття до держави перебування і виконання своїх обов'язків (при в'їзді МЗС вручаються копії вірчих грамот).

Голова представництва може приступити до виконання своїх функцій в державі перебування залежно від практики, яка існує в цій державі: або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту повідомлення про прибуття та подання засвідчених копій вірчих грамот міністерству закордонних справ держави перебування. Представник, акредитований в даній країні, залишається в цій якості до припинення його офіційних функцій.

Місія дипломатичного представника припиняється з ініціативи його держави (відставка, нове призначення, хвороба, смерть) або з ініціативи країни перебування в разі визнання даної особи persona non grata (в результаті втручання у внутрішні справи, нетактовні образливі заяви, вчинення кримінально-караного діяння). Також для припинення діяльності всього представництва є припинення дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін у таких відносинах, інсуррекція - відмова представника від виконання своїх обов'язків.

Агреман (від фр. Agrément - схвалення, згода) - попередня згода однієї держави на призначення певної особи в якості глави дипломатичного представництва іншої держави.

Загальноприйняті правила

• Агреман запитується тільки на глав дипломатичних місій (у сучасній практиці - на послів) і, як правило, через відомство закордонних справ приймаючої країни убутним послом або старшим співробітником дипломатичної місії.

• При запиті агреман повідомляються деякі біографічні відомості про особу, наміченому до призначення.

• Зазвичай Агреман запитується і дається в письмовій формі; листування про агреманів і можлива відмова в ньому не разгла шаются.

• Відповідно до практики ряду країн Агреман запитується усно, таким же шляхом повідомляється відповідь.

• Після отримання агремана кандидат стано вітся "персона грата"; негативну відповідь означає, що дана особа вважається "персона нон грата".

• Держава перебування не зобов'язана повідомляти мо тиви відмови у агреманів. [1]

Вірчі грамоти (фр. Lettres de créance, англ. Credentials) - документ, яким забезпечується глава дипломатичного представництва класу послів або посланників для посвідчення його представницького характеру та акредитування в іноземній державі. [1] У ньому висловлюється прохання вірити всьому тому, що буде викладати посол від імені глави своєї держави та уряду, звідси і пішла назва документа [У сучасній дипломатії при встановленні і підтримці дипломатичних відносин вірчі грамоти при призначенні в країну перебування дипломатичних представників вищого рангу:

• підписуються особисто главою держави, що призначає дипломатичного представника:

• скріплюються підписом міністра закордонних справ;

• адресуються особисто главі держави перебування;

• вручаються особисто дипломатичним представником вищого рангу главі держави перебування в урочистій обстановці

• порядок (черговість) вручення вірчих грамот або подання їх завірених копій визначається датою і годиною прибуття голови представництва.

Зміст і функції сучасних вірчих грамот

• Грамоти починаються з офіційного, конституційного найменування глави держави, який направляє посла.

• Потім слід повний титул глави приймаючої держави.

• Виражається бажання призначенням нового посла сприятиме подальшому розвитку та поглибленню відносин між двома країнами.

• У тексті грамот вказується, що глава держави просить главу іншої держави, до якого вірчі грамоти адресовані, вірити всьому тому, що даний дипломатичний представник буде заявляти в країні перебування; фіксується, хто прямує в якості представника і в якому ранзі, причому, як правило, констатується стан відносин між країнами.

Прибулий дипломатичний представник зобов'язаний для здійснення своїх функцій якнайшвидше вручити вірчі грамоти главі держави країни перебування. У разі невиправданої затримки вручення грамоти уряд країни перебування має право вимагати його відкликання.

23. Дипломатичні привілеї та імунітети.

Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються ними за міжнародним правовим захистом на території держави перебування.

Розрізняють дипломатичні привілеї та імунітети дипломатичного представництва й особисті привілеї та імунітети дипломатичного представника.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення дипломатичних агентів із сфери дії юрисдикції держави перебування, незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених внутрішнім правом. Це необхідна гарантія нормального здійснення дипломатом своїх функцій.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету таким чином:

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканими, а влада держави перебування може вступити в ці помешкання лише за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту помешкань представництва від будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторкані у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

До привілеїв та особистих імунітетів належать недоторканність особи і житла; повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування; повний імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо службової діяльності; фіскальний (податковий) імунітет. Загальновизнаними дипломатичними особистими привілеями є митні привілеї (право на безмитне перевезення багажу і звільнення його від митного огляду), вільне пересування дипломатів та членів їх сімей на території іншої держави.

До імунітетів дипломатичного представництва належать недоторканність приміщень; імунітет від примусових дій щодо майна і засобів пересування представництва; недоторканність кореспонденції; фіскальний імунітет. До привілеїв дипломатичних представництв належать право на безперешкодні зносини зі своїм центром та іншими представництвами держави; митні та протокольні привілеї (право на прапор, на носіння форми, на старшинство і т.п.).

Загалом дипломатичні пільги і привілеї — це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її.

24. Консульські представництва: поняття та склад. Зміст консульської діяльності.

Консульські установи - постійні державні органи зовнішніх зносин, засновані в державі перебування, на підставі угод між державами.

Діяльність консульських установ здійснюється на основі Віденської конвенції про консульські зносини (Відень, 24 квітня 1963 р.), іншими міжнародно-правовими актами, а також двосторонніми консульськими конвенціями між державами. Встановлення консульських відносин між державами здійснюється за взаємною згодою. При цьому згода, дане на встановлення дипломатичних відносин між двома державами, означає, якщо інше не обумовлено, згода на встановлення консульських відносин. Розрив дипломатичних відносин не тягне за собою в силу самої події розриву відносин консульських.

Існує чотири класи консульських установ. Вищу ступінь займають генеральні консульства. За ними слідують консульства, віце-консульства та консульські агентства. Вони очолюються відповідно генеральними консулами, консулами, віце-консулами і консульськими агентами.

Консули є посадовими особами направив їх держави. Крім такого роду штатних консулів практиці відомі нештатні або почесні консули. Вони призначаються з числа громадян своєї країни чи країни перебування (бізнесменів, громадських діячів) в тих випадках, коли зміст штатного консула себе не виправдовує за недостатнього розвитку зв'язків. Позаштатний консул міститься не за рахунок держави, а звертаючи на свою користь консульські збори.

Екзекватуру - дозвіл на перебування консула в державі перебування

Консульський статут передбачає склад консульської установи:

1) консульські посадові особи;

2) співробітники консульської установи

Функції:

1) захист в державі перебування фізичних та юридичних осіб;

2) сприяння науковим, культурним зв'язкам між державами;

3) дослідження подій в економічній, науковій сферах держави преюиванія;

4) виконання нотаріальних функцій;

5) надання допомоги (у тому числі правовий) фізичним та юридичним особам;

6) надання допомоги літакам, кораблям і їх екіпажам.

Види діяльності:

1) видача віз;

2) видача та продовження паспорта;

3) реєстрація громадян своєї держави;

4) легалізація та нотаріальне посвідчення.

Консульська установа може бути відкрита на території держави перебування тільки за згодою цієї держави. Але консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так званого консульського округу.

Консульський округ - територія держави перебування, на якій відповідно до угоди між урядами договірних держав консульська установа (консул) виконують покладені на них завдання. Реалізація консульських функцій за межами округу можлива лише в окремих випадках за згодою держави перебування.

Місцеперебування консульської установи, її клас і консульський округ визначаються спочатку державою, яка представляє, а потім підлягають схваленню державою перебування.

25. Консульські привілеї та імунітети.

  Консульські привілеї та імунітети можна виаивчити я* сукупність особливих пільг, переваг та преференцій* що надаються іноземним консульським установам та їх співробітникам відповіли*» ар норм міжнародного права та законодавства країни перебування. В консульсько-му праві, як і в дипломатичному, розрізняють дві категорії привілеїв ті імунітетів: а) привілеї та імунітети консульських установ; 6) привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ.

Найсуттєвішими в першій категорії с: недоторканність коне у/і ь, ських приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архіву та документів; свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами держави, що представляється. Консульські установи також мають право отримувати інформацію від компетентних органів країни перебування про смерть, опіку та піклування, про аварії суден і літаків (держави, що представляється); здійснювати безперешкодно зносини з органами країни перебування; стягувати консульські збори.

Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять особиста недоторканність консульських посадових осіб, яка є значно меншою порівняно з дипломатичною, тому що вони можуть бути заарештовані або ув'язнені за скоєння важких злочинів; імунітет від юрисдикції, який також не є абсолютним і консульські посадові особи та працівники консульських установ захищаються лише щодо дій, які вчиняються ними при виконанні консульських функцій?звільнення від реєстрації;іноземців та від отримання дозволу на проживання; звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від митного збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і зборів тощо.

26. Поняття та види територій та просторів у міжнародному праві

Під територією в міжнародному праві розуміється вся земна куля з її сухопутною і водною поверхнею, надрами, повітряним простором, а також космічний простір.

За правовим режимом територія поділяється на три основні види: 1) державна територія; 2) міжнародна територія; 3) територія із змішаним режимом.

Державна територія - це частина простору земної кулі, що знаходиться під суверенітетом держави, яка здійснює відносно неї і в її межах своє територіальне верховенство.

У міжнародну територію входять наступні простори: відкрите море за межами виключних економічних зон прибережних держав і повітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Антарктика, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Міжнародні території не підлягають національному привласненню, на них розповсюджується свобода доступу, вони відкриті для дослідження і використання всіма державами на основі рівності відповідно до міжнародного права.

Територія із змішаним режимом - територія, на якій одночасно діють норми міжнародного та національного права. До таких територій належать: прилегла зона, континентальний шельф і виключна економічна зона. До територій зі змішаним режимом також відноситься державна територія міжнародного користування, що включає міжнародні річки, міжнародні протоки, міжнародні канали, а також острови, відносно яких існують спеціальні міжнародні договори (наприклад, архіпелаг Шпіцберген).

У міжнародному праві виділяють також умовні території, до яких відносять об'єкти, розташовані поза межами державної території, на які поширюється суверенітет відповідної держави (повітряні, морські, річні судна, космічні об'єкти, штучні острови та споруди у морі, на його дні, в Антарктиці, приміщення дипломатичних представництв та консульських установ).

27. Демілітаризовані та нейтралізовані території. Умовні території

Демілітаризована територія - це територія, відносно якої держави прийняли міжнародне зобов'язання скоротити або взагалі не розташовувати в її межах військові укріпленя і споруди, певні види озброєнь і збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод з метою забезпечення міжнародної безпеки.

Демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація передбачає ліквідацію всіх військових об'єктів із забороною спорудження нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на цій території збройних сил, окрім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів, прольотів військових літаків, тобто заборону використання даної території з військовою метою.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територіях реалізується один або декілька з наступних заходів: ліквідація певних військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і т.п. (наприклад, Суецький канал є частково нейтралізованим відповідно до Константинопольської конвенції 1888 р.).

Нейтралізована територія - територія, яку забороняється викорис- ] товувати як театр військових дій або як базу для ведення військових дій в інших регіонах світу. Нейтралізованою може бути лише певна частина держави. У випадку військового конфлікту держава не повинна використовувати нейтралізовану частину території для ведення військових операцій.

Демілітаризації та нейтралізації піддягають також міжнародні території (наприклад, Антарктика, космічний простір» включаючи Місяць та інші небесні тіла).

Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризованої території є без'ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку, Латинську Америку.

28. Державна територія. Способи придбання державної території. Склад державної території

Під державною територією розуміється просторова сфера дії державного суверенітету, сфера територіальної юрисдикції держави. До складу державної території входять:

сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острови;

- водна територія (акваторія), що включає внутрішні води і територіальне море;

- земні надра;

- повітряний простір, розташований над вищевказаними просторами.

До внутрішніх вод відносяться:

- води портів;

- води заток, бухт, лиманів, ширина входу в які не перевищує 24 морські милі;

- води заток, бухт, лиманів і проток, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, але які історично належать даній державі;

- води річок, озер і інших водоймищ, що знаходяться в межах території даної держави.

Під територіальним морем розуміють прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що знаходиться під суверенітетом прибережної держави.

Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра, які знаходяться під сухопутною і водною територією держави. Глибина надр необмежена і теоретично має вигляд конусу, вершиною якого є центр Земної кулі.

Повітряна територія є повітряним простором, що знаходиться над сухопутною і водною територією держави. Висотна межа повітряної території проходить на висоті 100 - 110 км над рівнем моря.

Держава може односторонньо або за договором обмежити свою територіальну юрисдикцію, передавши певні права іншій державі (наприклад, транзитне повітряне сполучення або перебування іноземних збройних сил).

Способи придбання державної території поділяються на первинні і похідні. Історично до первинних способів відноситься «первинне привласнення» або «окулярна окупація» (право на землю отримував той, хто першим її відкрив). Пізніше в міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння відкритих територій.

Сьогодні до первинних способів придбання державної території відноситься прирощення території, який полягає у встановленні державою суверенітету над утворюваними новими ділянками суші, поява яких пов'язана як з природними процесами (наприклад, землетрусом), так і з діяльністю людини, спрямованою на збільшення території держави (наприклад, намивання нових ділянок території в морі).

Похідні способи полягають у переході території однієї держави до складу території іншої як на договірній, так і на позадоговірній основі.

До договірних способів придбання державної території відносяться:

- цессія (поступка території) - передача території однієї держави іншій за домовленістю між ними. Прикладом цессії може служити поступка в 1867 р. Росією Аляски США за 7,2 млн. доларів;

- обмін, наприклад, рішення про обмін територіями (у районі с. Паланка, Одеська область), ухвалене у 1999 р. між Україною і Респу-блікою Молдова, за яким Молдова дістає доступ до річки Дунай і віддає належну їй ділянку, що проходить по території України;

- дарування території, наприклад, за шлюбним контрактом між царюючими особами;

- продаж території, наприклад, придбання в 1803 р. США у Франції Луїзіани;

- плебісцит - всенародне голосування з питання про територіальні зміни (наприклад, в 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла зі складу Данії).

До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна практика відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції (наприклад, у 1945 р. від Німеччини було відторгнуто і передано СРСР північну частину Східної Пруссії з містом Кенігсберг).

Міжнародному праву також відомий такий правомірний спосіб придбання державної території як ад'юдикація, тобто передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу,яка є правомірною якщо держави, що сперечаються, мають достатні для цього правові підстави і якщо обидві держави визнають юрисдикцію даного суду.

Не визнаються правомірними такі способи придбання території, як дебелляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне відторгнення території).

29. 30 Міжнародно-правові проблеми громадянства. Апатриди та біпатриди.

Концепции проблем:

1) коллизии по вопросам двойного гражданства и безгражданства;

2) переход территорий и изменение статуса населения;

3) режим иностранцев;

4) права человека и гарантия этих прав через механизм взаимодействия государства и индвида;

5) вопросы убежища;

6) вопросы беженцев;

7) вопросы экстрадиции.

Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність індивідів, що проживають на даний час на території тієї чи іншої держави та підпорядковуються її юрисдикції. Населення будь-якої держави складається з наступних категорій: громадян даної держави, іноземних громадян, осіб без громадянства.

Громадянство - це стійкий політико-правовий зв'язок особи з державою, що проявляється у взаємних правах та обов'язках. Поряд з терміном «громадянство» в ряді держав з монархічною формою правління вживається термін «підданство». Історично піддані розглядалися як підлеглі самому монарху, а не державі. Піддані мали лише обов'язки відносно свого монарха. Сьогодні обидва терміни практично рівнозначні, однак в міжнародно-правових документах вживається термін «громадянство».

Виділяють наступні способи набуття громадянства:

- філіація;

- натуралізація (укорінення);

- поновлення в громадянстві (реінтеграція);

- дарування громадянства;

- оптація;

- трансферт.

Філіація, або набуття громадянства за народженням, базується на двох принципах: права крові (jus sanguinis) та права ґрунту (jus soli). Згідно з першим дитина набуває громадянство батьків. Згідно з другим - громадянство дитини визначається місцем народження. Сьогодні найбільш поширеною є змішана система, яка поєднує обидва принципи.

Натуралізація - індивідуальне прийняття в громадянство за проханням зацікавленої особи. Натуралізація, як правило, передбачає дотримання ряду умов, найпоширенішими з яких є певний термін проживання на території даної держави (наприклад, в Україні - 5

років), знання державної мови, визнання конституції та законів, на-явність законних засобів існування тощо. Різновидом натуралізаціє є спрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб. Так, особливий (спрощений) порядок натуралізації може бути перед-бачений для випадків вступу у шлюб з іноземцем або при усиновленні (сімейний порядок).

Реінтеграція означає поновлення особи в громадянстві, в якому вона раніше перебувала.

Громадянство надається (дарується) особам, які мають значні заслуги перед даною державою. Свого часу дарування громадянства часто застосовувалось до перших космонавтів.

До способів набуття громадянства у зв'язку з територіальними змінами відносяться оптація та трансферт.

Оптація - це набуття громадянства на основі його вибору у зв'язку з територіальними змінами. Особа може або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона проживала раніше, або набути громадянство держави, під суверенітет якої переходить територія, на якій дана особа проживає. При цьому передбачається, що оптант буде жити на території держави, громадянство якої він обрав.

На відміну від оптації, трансферт передбачає автоматичну зміну громадянства. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародного договору. Сучасне міжнародне право забороняє автоматичну зміну громадянства.

Втрата громадянства може мати місце при виході з громадянства або через позбавлення громадянства. Іноді виділяють автоматичну втрату громадянства при натуралізації за кордоном. Вихід з громадянства - втрата громадянства на основі рішення компетентних органів держави, що виноситься за проханням зацікавленої особи. Позбавлення громадянства здійснюється з ініціативи державних органів, як правило, по відношенню до осіб, задіяних у ворожій для даної держави діяльності. Позбавлення громадянства може здійснюватися на умовах, передбачених загальним законодавством (наприклад, при наданні неправдивої інформації під час натуралізації), та на основі спеціального акту, що стосується конкретної особи або певної категорії осіб. Міжнародне право забороняє довільне позбавлення громадянства.

Подвійне (множинне) громадянство - наявність у особи громадянства двох або більше держав. Особи з двома або більше громадянствами називаються біпатридами. Подвійне громадянство у людини може виникнути як внаслідок колізії законів про громадянство різних держав (коли особа набуває нове громадянство та не виходить з попереднього), так і в порядку волевиявлення відповідно до національних законів держав. Для уникнення складнощів, пов'язаних з подвійним громадянством, держави нерідко домовляються між собою про укладання двосторонніх угод, в яких передбачають умови, при яких особи з подвійним громадянством несуть військову службу, сплачують податки лише в одній державі тощо. Панівним принципом врегулювання колізій, що виникають через претензії двох (або більше) держав на здійснення персональної юрисдикції щодо особи з подвійним громадянством, є принцип ефективного громадянства, відповідно до якого пріоритет у здійсненні юрисдикції визнається за тією державою, з якою у біпатрида існує найбільш тісний зв'язок. Такою державою зазвичай визнається держава постійного місця проживання.

Безгромадянство - правовий стан, який характеризується від* сутністю у особи громадянства будь-якої держави. Безгромадя тво с правовою аномалією, з якою міжнародне право бореться,намагаючись її обмежити. Міжнародні конвенції про безгромадянство були ухвалені у 1954 р. (Конвенція про статус осіб без громадянства) та 1961 г (Конвенція про скорочення безгромадянства). За загальним правилом правове положення осіб без громадянства (апатридів) визначається внутрішнім законодавством держави, на території якої вони проживають. Зазвичай, статус апатридів наближений або відповідає статусу іноземних громадян в даній державі.

32. Універсальні та регіональні механізми захисту прав людини

Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно-правові акти з прав людини, а також спеціалізовані міжнародні інструменти, організації, установи, які безпосередньо спрямовані на захист прав людини та виконання цих актів.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини роз-різняються:

- універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприклад, Рада з прав людини, Комітет з прав людини ООН, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.);

- регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Організація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини, Американський комітет з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, діяльність яких спрямована на захист прав людини, поділяються на дна види:

- конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші

- органи, утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають,як правило,рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій. До таких органів відносяться Рада з прав людини ООН, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці).

33. Міжнародно-правові стандарти прав людини. Роль ООН в їх формуванні

Першочергове значення Міжнародного білля прав людини полягає в тому, що акти, які входять до нього, встановлюють загальнолюдські стандарти прав і свобод. Тобто права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як мінімальний правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих їя- прав кожна людина набуває певного правового статусу відповідно до міжнародного права.

Міжнародно-правові стандарти прав людини - це узгоджені державами загальнолюдські права і свободи, обов'язкові для держав за-ід. ходи із забезпечення прав і свобод та охорони їх від посягань, а також надання особі юридичної можливості реалізовувати і захищати визнані права і свободи.

Стандарти закріплюють нормативний мінімум, що визначає рівень державної регламентації з допустимими выступлениями у бік перевищення або конкретизації. Личные права Политические права Социально-экономические права: Культурные права

Можна позначити наступні функції стандартів:

1) визначення переліку прав і свобод, що відносяться до категорії основних і обов'язкових для всіх держав;

2) формулювання головних рис змісту кожного з цих прав (кожної з цих свобод), які повинні бути втілені у відповідних національних нормативних положеннях;

3) встановлення зобов'язань держав з визнання і забезпечення про- голошуваних прав і введення на міжнародному рівні найнеобхідніших гарантій, що обумовлюють їх реальність;

4) фіксація умов користування правами і свободами, пов'язаних із законними обмеженнями і навіть заборонами.

Співвідношення між міжнародно-правовими стандартами і нормами національного законодавства виражається перш за все в необхідності принципової узгодженості внутрішньодержавного переліку прав і свобод, їх змісту і засобів забезпечення і захисту з міжнародним.

Найважливіше значення в універсальному механізмі захисту прав людини має Організація Об'єднаних Націй. Всі її головні органи займаються питаннями, що стосуються прав людини. Особливу роль в цьому плані відіграє Рада Безпеки та Генеральна Асамблея ООН, що неодноразово давали відповідну оцінку масовим та грубим порушенням основних прав і свобод людини, трактуючи їх як реальну загрозу міжнародному миру та безпеці.

Аналіз резолюцій Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї показує, що названі головні органи ООН обговорюють питання, що стосуються прав людини, у випадках, якщо:

- порушення прав людини загрожують міжнародному миру та безпеці;

- гуманітарна ситуація у відповідній країні вийшла з-під контролю й потребує міжнародного врегулювання;

- держава, яка не в змозі подолати внутрішні заворушення, що супроводжуються масовими порушеннями прав людини, звернулась з відповідним проханням;

- порушення прав людини є міжнародними злочинами;

- терористичні акти призводять до жертв серед цивільного населення;

- в результаті внутрішніх конфліктів неміжнародного характеру відбуваються порушення прав цивільного населення.

Згідно зі Статутом ООН, окрім Генеральної Асамблеї, відповідальність за виконання функцій Організації Об'єднаних Націй у сфері прав людини несе Економічна та соціальна рада.

Рада з прав людини ООН є міжурядовим органом у системі ООН у складі представників 47 держав, що відповідає за зміцнення діяльності щодо заохочення і захисту прав людини по всьому світу.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була засіювана відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1993 р.

34. Європейська система захисту прав людини: загальна характеристика.

Европейский механизм защиты прав человека основан на Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 г., заключенной под эгидой Совета Европы. Конвенция закрепляет перчень прав и свобод, подлежащих защите, регулирует порядок формирования Европейского суда по правам человека, процедуру подачи и рассмотрения жалоб.14 дополнительных протоколов.

Подробные нормы, регулирующие рассмотрение дела в ЕСПЧ, содержатся в его Регламенте от 4 ноября 1998 г. «Правила процедуры суда».

Европейская социальная хартия 18 октября 1961 г.; вступила в силу 26 февраля 1965 г.). (пересмотренная) 1996 г. закрепляет экономические и социальные права человека. Контроль за выполнением обязательств, закрепленных в Хартии, осуществляется при помощи рассмотрения докладов и коллективных жалоб Комитетом экспертов и вынесения рекомендаций Комитетом министров СЕ.

ЕСПЧ состоит из судей, число которых равно числу договаривающихся государств. Судьи избираются Парламентской ассамблеей СЕ из списка, включающего трех кандидатов.судьи избираются сроком на 6 лет и могут быть переизбраны. Для рассмотрения переданных ему дел Суд образует комитеты в составе трех судей, Палаты в составе семи судей и Большую Палату в составе семнадцати судей.

С жалобой в ЕСПЧ может обратится любое государство-участник,а также любое физическое лицо, любая неправительственная организация или любая группа частных лиц.

Государства редко обращаются,такие обращения могут быть рассмотрены как недружественные акты.

Индивидуальные обращения принимаются ЕСПЧ при соблюдении определенных условий:

- Должны быть исчерпаны все внутренние средства правовой защиты в соответствии с международным правом,т.е. все доступные и эффективные инстанции;

- должно пройти не более 6 месяцев с даты вынесения национальными органами окончательного решения по делу;

- жалоба не должна быть анонимной;

- жалоба не должна быть по существу аналогичной той,которая уже была рассмотрена ЕСПЧ;

- жалоба не должна быть предметом другой процедуры международного разбирательства или урегулирования;

- жалоба не должна быть несовместимой с положениями Конвенции 1950 г. или Протоколов к ней,ее подача не должна представлять собой злоупотребление правом.

Государства обязаны исполнять решения ЕСПЧ по делам, в которых они являются сторонами. Конкретный механизм исполнения не предусмотрен Конвенцией.

10 мая 2006 г. Комитет министров СЕ принял «Правила надзора за исполнением решений и условий мировых соглашений».

На любой стадии производства по делу стороны могут заключить мировое соглашение

35. Способи вирішення міжнародних спорів. «Спір» та «ситуація». Безпосередні переговори, посередництво, добрі послуги, слідчі та погоджувальні комісії.

Засоби мирного вирішення спорів, що були напрацьовані в процесі багатовікової практики міжнародного спілкування, вперше було нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907 р. про мирне вирішення міжнародних зіткнень, які передбачали серед таких засобів добрі послуги та посередництво, міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий орган - Постійну Палату Міжнародного Правосуддя. Прийнятий Лігою Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював обов'язкову юрисдикцію Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом переговорів.

Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у Статуті ООН (п. З ст. 2) і в подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Заключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення міжнародних спорів є, таким чином, лшципом загального міжнародного права, обов'язковим для всіх держав світу.

У своєму рішенні 1924 р.у справі Концесії Мавромматіса у Палестині Постійна Палата Міжнародного Правосуддя визначила, що спір - це «розбіжність з питань права або факту, конфлікт юридичних позицій або інтересів». Предметом міжнародного спору може бути, зокрема, правовий статус конкретної території, розмежування державних кордонів, втручання у внутрішні справи, доступ до континентального шельфу тощо.

У Статуті ООН окрім терміну «міжнародний спір» застосовується також поняття ситуації, «яка може призвести до міжнародних ускладнень або викликати спір» Цей другий термін Є більш широким. Ситуація означає становите, в якому Непорозуміння та протиріччя між державами не виступають у якості конкретизованих претензій.

Можна виділити дипломатичні (погоджувальні) та судові засоби вирішення міжнародник спорів. Критерієм цього поділу є питання, чи звернення до даної процедури завжди приводить до певного розв'язання міжнародного спору з міжнародно-правової точки зору. Дипломатичні засоби характеризуються тим, що сторони спору залишають за собою прийняття остаточного рішення у розв'язанні спору та самі в більшій або меншій мірі беруть участь у пошуку засобів його вирішення. До дипломатичних засобів відносяться: переговори, добрі послуги, посередництво (медіація), слідчі та погоджувальні комісії, консультації. У свою чергу, при застосуванні судових засобів сторони спору є зв'язаними прийнятим рішенням і мають обмежені можливості впливу на вирішення спору. Судовими засобами є арбітраж та постійні міжнародні суди.

Безпосередні переговори і консультації Переговори є найважливішими і найпростішим засобом, що найчастіше застосовується для розв'язання міжнародних спорів. Переговори ведуться безпосередньо сторонами, які знаходяться у спорі.

Дипломатичні переговори від імені держав можуть проводити їх голови, голови урядів, міністри закордонних справ або інші спеціально на те уповноваженні особи. Відсутність дипломатичних відносин між державами, які знаходяться у спорі, не виключає можливості проведення переговорів.Переговори можуть проводитися на різних стадіях вирішення спорів, а також після застосування інших методів, якщо ситуація вимагає подальшого уточнення позицій сторін. Переговори, як правило, починаються добровільно, за згодою сторін. Однак проведення переговорів може бути обов'язковим відповідно до міжнародних угод або рішень міжнародних судів та арбітражів.

У випадку, коли переговори не приносять бажаних результатів чи сторонам не вдається сісти за стіл переговорів, ефективними можуть стати добрі послуги та посередництво, або способи вирішення спорів, що передбачають участь третьої сторони. Зазвичай як третя сторона виступають держави або міжнародні організації, але ними можуть бути також і видатні особистості, держави, які підтримують добрі стосунки з обома сторонами спору. Добрі послуги полягають у сприянні сторонам спору в налагодженні безпосередніх контактів - початку дипломатичних переговорів або відновленні їх у разі переривання, - але без активної в них участі. Посередництво навпаки є засобом, що йде далі, ніж добрі послуги, оскільки воно передбачає активну участь посередника у переговорах між сторонами спору, який надає їм поради і вказівки, а також власні пропозиції щодо вирішення спору, та інколи навіть керує процесом перебігу вирішення спору. Сторони спору не є зв'язаними пропозиціями посередника.

слідчі та погоджувальні комісії. Вони полягають у призна-ченні спільних органів держав-сторін спору, які називаються слідчими або погоджувальними комісіями. Ці комісії можуть бути постійними органами або створюватись ad hoc. Слідчі та погоджувальні функції можуть виконувати також міжнародні організації.

Завданням слідчої комісії є з'ясування фактичних обставин, якщо між сторонами спору виникли різні підходи щодо цього. Результати слідства не є обов'язковим для сторін з міжнародно-правової точки зору, але можуть сприяти розв'язанню спору.

Завдання погоджувальної комісії є більш широкими, ніж слідчої комісії, і полягають у погодженні взаємних претензій та наданні про-позиції сторонам спору щодо його вирішення.

36. Міжнародні судові процедури. Міжнародний суд ООН.

До судових засобів вирішення міжнародних спорів відносяться два інститути: арбітраж та міжнародне правосуддя (у вузькому значенні). їх спільною рисою є те, що вони остаточно вирішують міжнародний спір.

Згідно з І Гаазькою конвенцією про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 p., арбітраж, або примирення, полягає у «вирішенні спорів між державами суддями за їх вибором і на підставі поваги до права» (ст. 37). Звернення до арбітражу тягне за собою обов'язок добровільно підкоритися його рішенню. Угода про арбітраж може мати форму арбітражного застереження (згода ante hoc) або спеціальної угоди, що називається компромісом (згода post hoc). В такій угоді сторони спору визначають його предмет, спосіб призначення арбітрів та їх компетенцію, а також процедуру розгляду спору. Рішення арбітражу є обов'язковим для сторін спору.

Арбітраж відрізняється від постійного міжнародного правосуддя тим, що сторони спору мають можливість врегулювати процедурні питання, а також можуть обрати арбітрів (таку можливість не надають постійні міжнародні суди).

У міжнародній практиці найчастіше створюється арбітражний трибунал як колегіальний орган, що складається з непарної кількості осіб (трьох або п'яти), рішення якого приймаються більшістю голосів. До складу трибуналу входять представники сторін, а також нейтральний арбітр, участь якого забезпечує неупередженість рішення.

Спробою інституалізації арбітражу було створення Постійної палати третейського суду на підставі положень Гаазьких конвенцій 1899 р. і 1907 р.

Міжнародний Суд ООН є головним судовим органом ООН і найважливішим міжнародним судом. Організацію і функціонування Суду визначає його Статут, який є інтегральною частиною Статуту ООН. Усі держави-члени ООН ipso facto є сторонами Статуту Міжнародного СУДУ.

Міжнародний Суд складається з 15 суддів, «обраних незалежно від їх громадянства, з числа осіб високих моральних якостей, які відповідають вимогам, що пред'являються в їх країнах для призначення на вищі судові посади, або які є юристами з визнаним авторитетом у еред галузі міжнародного права».Судді обираються строком на 9 років та можуть бути переобрані. Кожні три роки від-бувається переобрання 1/3 складу Суду

Для кворуму достатньо дев'яти суддів (ст. 25 Статуту). Статут Суду передбачає також можлиВ1СТЬ СТВ0Рення камер у складі трьох або більше суддів для розгляду певної категорії справ (ст. 26 Статуту). Справи заслуховуються і ви- рішуються камерами на прохання сторін. Всі питання вирішуються

більшістю голосів присутніх суддів.

Міжнародний Суд виконує дві функції: судову і консультативну.

Судова функція Міжнародного Суду полягає у розв'язанні спорів між державами. Тільки держави мають процесуальну дієздатність перед Міжнародним Судом. Суд є відкритим для держав-сторін Статуту Суду.

Юрисдикція Суду є факультативною, але держави можуть визнати її обов'язковою для себе. Таке визнання може бути виражено різними способами, а саме:

1) держави вносять на розгляд Суду вже існуючий спір шляхом спеціальної угоди (компромісу);

2) держави-сторони міжнародного договору включають до нього застереження про визнання юрисдикції Міжнародного Суду щодо ви-конання або тлумачення цього договору;

3) держави можуть у будь-який час заявити, що вони визнають на підставі взаємності ipso facto юрисдикцію Міжнародного Суду з усіх правових спорів, що стосуються: а) тлумачення договору; Ь) будь-якого питання міжнародного права; с) наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являє собою порушення міжнародного зобов'язання; d) характеру та розмірів відшкодування, яке належить за порушення міжнародного зобов'язання.

Спори, що стосуються юрисдикції Суду, вирішує сам Суд. Рішення Міжнародного Суду є остаточним і оскарженню не піддягає. Рішення є обов'язковим лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише у цій справі.

Консультативна функція Міжнародного Суду полягає у наданні консультативного висновку з питань міжнародного права. Статут ООН уповноважує Генеральну Асамблею та Раду Безпеки на звернення до Міжнародного Суду за консультативним висновком з будь-якого юридичного питання. Крім того, Генеральна Асамблея може уповноважити інші органи та спеціалізовані установи ООН на запит консультативного висновку Суду з юридичних питань, які виникають в межах сфери їх діяльності. Таке повноваження отримала, наприклад, Економічна та Соціальна Рада ООН. Держави не можуть звертатися до Суду за консультативним рішенням.

Консультативні висновки Міжнародного Суду не мають обов'язкового характеру, проте вони є значним фактором у розвитку міжнародного права і можуть також тлумачитись як доказ існування звичаєвої норми міжнародного права (opinio juris).

37. Міжнародне гуманітарне право: поняття та джерела

Международное гуманитарное право представляет собой совокупность договорных и обычных международно-правовых норм и принципов, специально предназначенных для применения в международных и немеждународных конфликтах и ограничивающих свободу воюющих сторон в выборе средств и методов ведения военных действий (Гаагское право) и норм, защищающих население и имущество, затронутые военными действиями (Женевское право).

Международное право возникло в значительной мере как право войны. Вышедшая в 1625 г. книга Г. Гроция называлась "О праве войны и мира" ("De jure belli ac pacis"). Главное внимание уделялось определению правовых оснований для начала войны, т.е. праву на войну (jus ad bellum). Вторая часть - право войны (jus in bellum), устанавливающая правила ведения военных действий, развивалась медленнее. А вот защита жертв войны, раненых, пленных, мирного населения привлекла внимание международного права лишь во второй половине XIX в. Эффективность права войны никогда не была высокой.

Международное гуманитарное право имеет существенные особенности как в формировании, так и в реализации норм. Основным принципом этого права является принцип гуманности, человечности. Он нашел отражение уже в Гаагских конвенциях 1907 г., которые придали ему самостоятельное юридическое значение. Имеется в виду известная "оговорка Мартенса", названная по имени ее автора, профессора Петербургского университета Ф.Ф. Мартенса. Она включена в шестую Гаагскую конвенцию. Соответствующее положение этой Конвенции установило, что в случаях, не предусмотренных конвенционными постановлениями, население и воюющие остаются под защитой и действием начал международного права, вытекающих "из установившихся между цивилизованными народами обычаев, из законов человечности и требований общественного сознания".

Характерная черта международного гуманитарного права - защита прав и интересов человека в экстремальных условиях вооруженного конфликта.

Основным источником международного гуманитарного права является обычай, поскольку только он обеспечивает общеобязательный характер норм. В докладе Генерального секретаря ООН об уставе Международного трибунала для бывшей Югославии говорилось, что применение принципа nullum crimen sine lege требует, чтобы Международный трибунал применял нормы международного гуманитарного права, которые, вне всяких сомнений, являются частью обычного права, с тем чтобы проблема участия лишь некоторых, а не всех государств в конкретных конвенциях не возникала.

Существенны особенности формирования обычных норм гуманитарного права. Они формируются, главным образом, не на основе практики государств в ходе вооруженных конфликтов, а на базе договорной практики государств и резолюций международных организаций. Процесс начинается принятием конвенции, реже - резолюции международной организации. За этим следует признание государствами и организациями соответствующих правил нормами международного обычного права.

Отмеченное положение следует учитывать при определении юридической силы норм гуманитарных конвенций, которые могут быть не ратифицированы значительным числом государств или даже вообще не вступать в силу. Иными словами, решающее значение придается признанию нормы государствами (opinio juris).

Общие принципы права, как они определены в ст. 38 Устава Международного Суда, также оказывают свое воздействие на право войны, и применяются также, как и в других отраслях международного публичного права.

Среди вспомогательных источников этого права международная юриспруденция предоставляет значительные возможности для его толкования и прогрессивного развития. Прежде всего речь идет о решениях международных судов, а также о юридической практике национальных судов применительно к международно-правовым нормам, отраженным во внутренних законодательствах государств, применяющих их. Что касается международных судов, то среди них следует различать суды, применяющие международное право войны как часть всего международного права, то есть так, как это делает Международный Суд в Гааге, и суды, созданные на временной основе (ad hoc) для рассмотрения несоблюдения и нарушения правил ведения войны в конкретных случаях, как, например, трибуналы, учрежденные союзниками после Второй мировой войны для суда над руководителями стран «оси». Уставы этих трибуналов определенно предписывали проверять соответствие поведения преступников нормам права войны (военные преступления).

Еще одним источником международного гуманитарного права являются документы, принятые в рамках Международных конференций Красного Креста (уставы, резолюции, декларации и т.д.), разнообразие которых обусловлено особенностью структуры этого органа, в котором, наряду со всеми организациями Движения Красного Креста и Красного Полумесяца (национальные общества, Лига обществ Красного Креста и Красного Полумесяца и МККК), полноправно участвуют государства-участники Женевской конвенции с правом решающего голоса.

Основными конвенциями гуманитарного права являются Гаагские конвенции 1899 и 1907 гг. о законах и обычаях войны, Женевские конвенции 1949 г. о защите жертв войны и два дополнительных протокола к ним 1977 г.

Гуманитарное право активно развивалось после Второй мировой войны, что свидетельствует о его значении в современных условиях. По мере технического прогресса оно распространяет свое действие на применение новых средств и методов ведения военных действий. Главное внимание уделяется защите жертв войны. Современное гуманитарное право охватывает своим действием все виды вооруженных конфликтов, включая конфликты немеждународного характера. В результате гуманитарное право существенно отличается от былого права войны, соответствует целям и принципам современного международного права.

Сферой действия гуманитарного права, как и международного права в целом, является область межгосударственных отношений. Оно распространяется на любые вооруженные конфликты между государствами независимо от их различия, основанного на характере или происхождении конфликта или на причинах, воздвигаемых сторонниками, находящимися в конфликте.

38. Правовий статус учасників військових дій. Комбатанти та некомбатанти. Розвідники та шпигуни. Парламентери. Найманці.

Під час збройних конфліктів населення, що проживає на території Держави, поділяється на дві групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне населення). Першу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомба-танти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил воюючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках.

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть участь в бойових діях. Це - військові кореспонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів відносяться:

1) особовий склад регулярних збройних сил;

2) ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу регулярних збройних сил;

3) особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

4) особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не беруть;

5) члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що воюють;

6) населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до організованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкрито носити зброю перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і військовий розвідник. Військовий шпигун (лазутчик) - це згідно ст. 29 додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р. «така особа, яка, діючи таємни м чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відомості в районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового протоколу І,уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою особа зі складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито носить форму своєї армії,тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа потрапить до рук проти-вника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

Наёмники — лица, действующие в целях получения материального вознаграждения, не являющиеся гражданами ни одной из сторон конфликта, не проживающие постоянно на их территории и не являющиеся лицами, направленными для исполнения служебных обязанностей, не могут претендовать на статус комбатанта и военнопленного. В ряде стран наёмничество признаётся преступлением и подлежит уголовному преследованию. Следует проводить различие между наёмниками и добровольцами: последние участвуют в конфликте по идейным соображениям и являются комбатантами. Согласно Первому Дополнительному Протоколу к Женевским Конвенциям наёмники не получают статуса комбатанта и военнопленного, но тем не менее с ними необходимо обращаться гуманно согласно ст. 3 общей для всех Женевских Конвенций.

Особый правовой статус имеют парламентеры. Парламентером называется лицо, уполномоченное военным командованием на ведение переговоров с военным командованием неприятеля. Согласно IV Гаагской конвенции 1907 года, как сам парламентер, так и сопровождающие его - трубач, горнист или барабанщик, лицо,

Дата добавления: 2015-10-28