Проблемы правосубьектности наций, борящихся за независимость.

Принцип заборони застосування сили або загрози силою

Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він покладає на них зобов'язання: утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої); утримуватися від загрози силою; утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; відмовитися від актів репресії з допомогою сили; відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо. Це - нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування.

Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав забезпечує наступними правами: право кожної держави на юридичну рівність; право на територіальну цілісність; право на свободу і політичну незалежність; право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи; право встановлювати свої закони і адміністративні правила; право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами у відповідності з міжнародним правом; право змінювати кордони згідно міжнародного права мирним шляхом і за домовленістю; право належати чи не належати до міжнародних організацій; право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; право бути чи не бути учасником союзних договорів; право на нейтралітет. Зазначений принцип також покладає на держав певні обов'язки: поважати правосуб'єктність інших держав; виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов'язання; жити в мирі з іншими державами.

Принцип невтручання

Принцип невтручання покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: утримуватися від безпосереднього втручання; опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; уникати як індивідуального, так і колективного втручання; утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції держави; утримуватися від збройного втручання; утримуватися від загрози збройного втручання; утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу поступати на свою вигоду за рахунок її суверенних прав; утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; заборона організацій чи сприяння, допомога або допуск збройної чи іншої діяльності, спрямованої на повалення, зміну державного устрою іншої держави.

Принцип територіальної цілісності держав

В Декларації принципів міжнародного права, 1970 р., держави відобразили на універсальному рівні основні елементи принципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам принцип): обов'язок держави "утримуватися від будь-яких дій, направлених на порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни"; "територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН"; "територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті загрози силою чи її застосування"; територіальні набуття, отримані через силу чи загрозу її застосування, не повинні визнаватись.

Принцип непорушності державних кордонів

Принцип непорушності державних кордонів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в Європейському регіоні: визнати існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встановлених згідно міжнародного права; визнати непорушність кордонів всіх держав Європи; відмовитись від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави на даний момент і в майбутньому; відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони зараз і в майбутньому; змінювати свої кордони лише за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.

Принцип мирного врегулювання спорів

Принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: вирішувати всі свої суперечки, розбіжності виключно мирними засобами; врегульовувати спори в найкоротший строк; не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби; утримуватись від будь-яких дій, які можуть поглибити спір; враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

Принцип поваги прав і основних свобод людини

Принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права такі основні права і обов'язки: обов'язок поважати права людини і основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії; обов'язок сприяти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод; обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості сповідатись одноособово чи спільно з іншими; обов'язок поважати право національних меншин на рівність перед законом, надати їм повну можливість користуватися правами людини і основними свободами і захищати їх законні інтереси в цій галузі; обов'язок визнати право людини знати свої права і свободи і захищати їх; обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декларацій і угод з прав людини, якщо вони ними зобов'язані; обов'язок прийняти законодавчі акти та вжити інших заходів необхідних для забезпечення міжнародно визнаних основних прав і свобод людини; обов'язок гарантувати людині, права якої порушені, ефективні засоби захисту.

Принцип рівноправ'я і права народу розпоряджатися власною долею

Принцип рівноправ'я і право народів розпоряджатися власною долею передбачає за суб'єктами міжнародного права такі права і обов'язки: обов'язок поважати рівність народів і націй; обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею; право народів жити в умовах повної свободи; право визначати, коли захочуть і як захочуть свій внутрішній і зовнішньополітичний статус; право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток; право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами; право просити і отримувати підтримку у відповідності з цілями і принципами Статуту ООН, на випадок, коли їх позбавляють права на самовизначення насильницьким шляхом.

Принцип співробітництва

Принцип співробітництва покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання: співробітничати у відповідності з цілями і принципами ООН; робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності; сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім і добросусідським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості; збільшувати добробут народів; ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці, культурі; робити власні переваги в цих сферах надбанням інших; скорочувати різницю в економічному розвитку.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань

В сучасному міжнародному праві цей принцип закріплений в Статуті ООН. Пункт 2 ст. 2 Статуту ООН декларує принцип таким чином: «всі члени Організації Об'єднання Націй добросовісно виконують взяті на себе за цим Статутом зобов'язання». Кожний діючий договір обов'язковий для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватися. Pacta sunt servanta (Віденські конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986рр.).

Виділяють такі принципові положення виконання міжнародних зобов'язань: Кожна держава зобов'язана добросовісно виконувати свої зобов'язання: за Статутом ООН; з загальновизнаних принципів і норм міжнародного права; за міжнародними договорами, які дійсні відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. На випадок суперечностей між зобов'язаннями за міжнародними договорами і зобов'язаннями як членів ООН за його Статутом, перевага надається статутним зобов'язанням, Кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, повинна забезпечити, щоб закони і адміністративні правила, рівно як і практика і політика їх застосування відповідали її зобов'язанням по міжнародному праву.

При тлумаченні і застосуванні принципів міжна­родного публічного права необхідно враховувати, що усі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розгля­датися в контексті всіх інших принципів.

6 Поняття та підстави міжнародно-правової відповідальності. Види міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародна відповідальність — це всі форми правових відносин, що можуть виникнути в міжнародному праві у зв'язку із правопорушенням, що вчинене державою З врахуванням цього міжнародно-правову відповідальність можна визначити як зобов'язання суб'єкта міжнародного права потерпіти певні обставини негативного характеру внаслідок заподіяння шкоди іншому суб'єкту міжнародного права як у результаті вчинення міжнародного правопорушення, так і в результаті правомірної діяльності.

Суб'єктом відповідальності може бути лише держава. При цьому держава розглядається як єдине ціле незалежно від того, який орган держави скоїв діяння, котре кваліфікується як правопорушення. Держава відповідає за всі свої органи, так само як і за діяння посадових та інших уповноважених осіб.

Поведінка осіб розглядається як діяння держави, якщо встановлено, що особа або група осіб фактично діяли від імені цієї держави. Дії, які не пов'язані зі здійсненням прерогатив державної влади або які не стосуються політики держави, розглядаються як дії приватних осіб і не ставляться у провину державі. Якщо держава не вживає відповідні заходи, міжнародно-правова відповідальність настає за бездіяльність її органів..

Цілі відповідальності: утримати потенційного правопорушника від вчинення правопорушення; спонукати правопорушника належним чином виконати свої зобов'язання; забезпечити потерпілому компенсацію за завдану йому матеріальну чи моральну шкоду; вплинути на майбутню поведінку сторін з метою добросовісного виконання ними своїх зобов'язань.

Підстави для відповідальності поділяються на юридичні та фактичні.

Юридичні підстави — це сукупність юридично обов'язкових міжнародно-правових актів, на підставі яких певна поведінка (дія або бездіяльність) кваліфікується як міжнародне правопорушення. Юридичні підстави відповідальності можуть міститися в будь-яких джерелах міжнародного права й інших актах, які фіксують обов'язкові для держави правила поведінки.

Фактичні підстави міжнародно-правової відповідальності — це те, за що настає відповідальність. Тобто це певний юридичний факт, а саме — міжнародне правопорушення. Вирішення питання про те, чи є дія держави порушенням міжнародних зобов'язань і фактичною підставою для відповідальності, залежить від наявності в неї ознак правопорушення.

Види міжнародно-правової відповідальності

а) матеріальна;

б) політична.

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій.

Р еституція - це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі. Різновидом реституції є субституція - заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням.

Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодування шкоди.

Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб'єкта або це відповідальність за вчинення правомірних дій. Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв'язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення відповідальності й обов'язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має назву об'єктивної відповідальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність виникає в разі доведення того факту, що шкода завдана в результаті вини чи умислу.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях, міжнародні санкції тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки. Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтересам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація політичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного органу чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням.

Санкції — примусові заходи, що здійснюються лише міжнародними організаціями. Що ж стосується держав, то прийняті ними заходи слід іменувати контрзаходами.

. Кодифікація норм про відповідальність у міжнародному праві

Незважаючи на те, інститут міжнародної відповідальності є одним із найдавніших інститутів міжнародного права, його норми і досі не кодифіковані.

Починаючи з 1956 р. Комісія міжнародного права за дорученням Генасамблеї ООН проводить роботу по укладенню уніфікованої кодексу міжнародно-правової відповідальності. З 1980 р. Комісією проводиться робота щодо прийняття конвенції про відповідальність за дії, не заборонені міжнародним правом. На жаль, досі ці конвенції не прийняті.

Норми про міжнародно-правову відповідальність містяться у різних галузях міжнародного права, зокрема у праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій, праві міжнародної безпеки, міжнародному гуманітарному праві тощо.

Основним джерелом норм, які стосуються міжнародно-правової відповідальності, є звичай, крім того, різними міжнародними договорами закріплюються норми, що стосуються відповідальності за ті чи інші види правопорушень чи регламентують застосування відповідальності в певних сферах міжнародних відносин. Наприклад, ст. 39-41 Статуту ООН передбачають загальну процедуру реалізації за такий вид міжнародного правопорушення, як посягання на мир і міжнародну безпеку, Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує застосування відповідальності за морські правопорушення. Однією з тенденцій сучасного міжнародного права є досить детальне врегулювання засобів міжнародної відповідальності за екологічні правопорушення. Зокрема, це стосується Віденських конвенцій про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р., Протоколу про відповідальність та компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення 2000 р. та ін.

Субьекты мп. Понятие и виды. Понятие и содержание международной правосубьектности.

Під суб'єктом міжнародного права розуміють носія міжнародних прав та обов'язків, що витікають з норм міжнародного права.

У міжнародному праві немає норми, яка 6 містила вичерпний перелік суб'єктів міжнародного права. Єдиним джерелом, в якому згадуються суб'єкти міжнародного права, є стаття 3 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою:«... Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами та іншими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права». При цьому цих інших суб'єктів Конвенція не називає.

З наведеної статті витікає, що держави є основними суб'єктами міжнародного права. Разом з тим, визнається існування й інших суб'єктів. Окрім держав, в доктрині до суб'єктів міжнародного права відносять також міжнародні організації, нації та народи, що борються за своє національне визволення, а також державоподібні утворення.

Суб'єкти міжнародного права можуть поділятися на види за різними підставами. Кожний вид суб'єктів міжнародного права наділений характерними рисами, що притаманні лише йому. Так, одні суб'єкти міжнародного права, а саме: держави, нації та народи, що борються за своє національне визволення - користуються суверенітетом. Інші суб'єкти міжнародного права - міжнародні організації та державоподібні утворення - суверенітетом не користуються. Прикладом можуть служити ООН, Ватикан.

За природою правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права по-діляються на:

~ основні (первинні) - держави, нації та народи, що борються за своє національне визволення, їх иравосуб'єктність ґрунтується на притаманному їм державному або національному суверенітеті, а їх виникнення та існування є об'єктивною реальністю і не залежить від волі інших суб'єктів.

- похідні (вторинні) - міжнародні організації та державоподібні утворення.Міжнароднаправосуб'єктність цих суб'єктів є похідно» від волі держав, що їх засновують, тому обсяг правосуб'єктності ви-] значається наміром держав-засновників.

За обсягом правосуб'єктності суб'єкти міжнародного права поді-ляються на держави, що мають повну правосуб'єктність, та суб'єкти міжнародного права, що мають спеціальну правосуб'єктність. До них відносяться нації і народи, що борються за своє національне визволення, міжнародні організації, а також державоподібні утворення.

Поняття та зміст міжнародної правосуб'єктності

Міжнародна правосуб'єктність виражається в володінні певнимш правами та обов'язками, що виникають з норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність складається з міжнародної право-здатності, дієздатності та деліктоздатності. Міжнародна правоздатність - це здатність володіти міжнародними правами та обов'язками, тоді як міжнародна дієздатність - це здатність набувати власними діями міжнародні права та нести міжнародні обов'язки. Під міжнародною деяіктоздатністю розуміється здатність нести міжнародно-правову відповідальність.

Зміст міжнародної правосуб'єктності залежить від виду суб,єкта міжнародного права. Найширший він у держав, міжнародна правосуб'єктність якихєуніверсальною (повною) та включає здатність до - укладення міжнародних договорів;

- підтримання дипломатичних та консульських стосунків;

- участь у міжнародних організаціях;

- звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

- застосування самооборони;

- несення міжнародно-правової відповідальності.

Зміст міжнародної правосуб'єктності похідних суб'єктів визначається намірами суб'єктів, що їх створюють. Так, зміст правосуб'єктності міжнародних організацій витікає з положень їх статутів, у зв'язку з чим говорять про спеціальний характер правосуб'єктності міжнародних організацій.

В історичній ретроспективі міжнародному праву відомі декілька засобів обмеження міжнародної правосуб'єктності, а саме: відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, кондомініуми, несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, а також території з невизначеним статусом. Ці території характеризувалися обмеженням або відсутністю суверенітету, а звідси - міжнародної правосуб'єктності.

Государственный суверенитет и межд правосубьектность государств. Особенности правосубьектности унитарных и сложных государств.

Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність держав виникає з самої природи міжнародного права, яке окрім своєї традиційної назви є по суті правом міждержавним. Слід підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Лише держава має повну право- та дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену право- та дієздатність, обсяг яких визначається державами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти міжнародного права.

Міжнародні угоди, оперуючи поняттям «держава», не дають визначення його змісту. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави, є Конвенція про права та обов'язки держав 1933 р.

Не дивлячись на регіональний характер цієїКонвенції, в доктрині міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визначення держави як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положенням, держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні складові: а) постійне населення; Ь) визначену територію; с) уряд, а також <і) здатність встановлювати стосунки з іншими державами.

Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет. Суверенітет означає верховенство держави у межах її території та незалежність і самостійність у взаємовідносинах з іншими державами. Елементами суверенітету держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність, нероздільність державної влади, незалежність державної влади.

Зміст міжнародної правосуб'єктності держави складають її права та обов'язки. правосуб'єктність

- укладення міжнародних договорів;

- підтримання дипломатичних та консульських стосунків;

- участь у міжнародних організаціях;

- звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;

- застосування самооборони;

- несення міжнародно-правової відповідальності.

Унітарні та складні держави

В доктрині міжнародного права виділяють прості та складні держави.

Простими (унітарними) є держави з єдиною системою вищих цен-тральних органів влади, єдиною законодавчою та судовою системою, єдиним громадянством. Унітарні держави можуть бути поділені на прості і складні. Складна унітарна держава має в своєму складі певнs національно-культурні автономії, наприклад Україна, в якій є АвтоІ номна республіка Крим.

До складних держав відносяться федерації та конфедерації.

Федерація - це союзна держава, суб'єкти якої володіють значною самостійністю у внутрішніх справах, а зовнішні зносини віднесені до; компетенції центральної влади. Суб'єкти федерації не мають права на зовнішньополітичні зносини, але можуть підтримувати економічну культурні, наукові стосунки з іншими державами. Суб'єктом міжна-І родного права виступає федерація в цілому.

За принципом виділення суб'єктів федерації поділяються на:

- національні - побудовані за національним принципом виділення суб'єктів федерації наприклад, Індія;

- територіальні - побудовані за територіальним принципом виді-лення суб'єктів федерації, наприклад, Сполучені Штати Америки;

- змішані - що поєднують національний та територіальний принцип утворення суб'єктів федерації, наприклад, Росія.

За правовим статусом суб'єктів федерації поділяються на:

- симетричні, суб'єкти якої мають однаковий правовий статус в рамках федерації, наприклад, ФРН;

асиметричні, правовий статус суб'єктів яких розрізняється. На-приклад,! Російській Федерації € такі суб'єкти, як республіки, області, дктоиомні округа,міста федерального значення та ін.

За способом утворення федерації поділяються на договірні - що утворюються на підставі укладення міжнародного договору (наприклад, Канада),та недоговірні (наприклад, Російська Федерація).

Конфедерація - це союз держав, що утворюється для досягнення певної мети. Конфедерація носить тимчасовий характер, який визнані чається метою досягнення певних результатів, по настанні яких кон-федерація розпадається або перетворюється на федерацію. Прикладом! конфедерації можуть бути Сполучені Штати Америки в 1778-1787 рр* До ІШ р. конфедерацією була Швейцарія, яка і досі офіційно назива-ються Швейцарська конфедерація, хоча за природою в даний час є феде-[\щіежх На відміну від федерації, суб'єкти якої не наділені міжнародною иравосуб астастю і яка виступає самостійним суб'єктом міжнародного права,суб'єкти конфедерації зберігають свій суверенітет, а тому є самостійними суб'єктами міжнародного права. Проте конфедерація може мати певні права в міжнародній сфері, делеговані їй членами.

Ще одним історичним видом складної держави була унія.

Унії поділялися на:

- особисті - об'єднання суб'єктів в унію відбувалось під егідою одного монарха, без реального злиття органів управління. Суб'єкти особистої унії зберігали свій суверенітет та виступали самостійними суб'єктами міжнародного права.

- реальні - створення такої унії супроводжувалось реальним злиттям органів управління держав та формуванням єдиної системи державного управління.

Особливою категорією держав є постійно нейтральні держави, міжнародна правосуб'єктність яких виражається в наступному:

- інші держави гарантують постійно нейтральній державі її територіальну недоторканість та незалежність;

- постійно нейтральна держава не може брати участь в збройних конфліктах;

- постійно нейтральна держава не може брати участь у військових союзах й організаціях;

- постійно нейтральна держава не може розміщувати на своєї території іноземні військові бази або дозволяти інші форми перебування іноземних військ;

- постійно нейтральна держава має право на самооборону, а тому може мати власну армію.

Загальновизнаною постійно нейтральною державою є Швейцарія (від 1815 р.). В 2002 р. Швейцарія приєдналась до ООН, що однак не порушує зобов'язань постійно нейтральної держави, оскільки ціллю 00Н є встановлення постійного миру.

Международные организации как субьекты мп.

Международная организация - учрежденная международным договором организация, призванная на постоянной основе координировать действия государств-членов в соответствии с предоставленными ей полномочиями.

Признаки ММПО:

1.Членство не менее 3-х государств;

2.Постоянные органы и штаб-квартира;

3.Наличие учредительного договора;

4.Уважение суверенитета членов-государств;

5.Невмешательство во внутренние дела;

6.Установленный порядок принятия решений.

Міжнародні організації є похідними, несуверенними суб'єктами міжнародного права.

Міжнародна (міжурядова) організація може бути визначена як формальна структура, створена в рамках міжнародного договору, укладеного між державами-членами організації, яка має конкретну ціль, що проявляється у спільному інтересі держав-членів. В деяких випадках членами міжнародних організацій, крім держав, можуть бути також інші міжнародні організації та певні автономні утворення. Міжнародна правосуб'єктність міжнародним організаціям надається державами міжнародним договором. Крім того, похідний характер правосуб'єктності міжнародних організацій проявляється в тому, що вони не мають повної міжнародної право- та дієздатності.

На відміну від міжнародних організацій, членами яких - виключно або головним чином - є держави, і які зазвичай іменуються міжнародними міжурядовими організаціями, існують міжнародні неурядові організації. Міжнародні організації цього роду не створюються на підставі укладення міжнародного договору між державами. їх членами є фізичні особи або національні політичні, громадські, професійні, релігійні або інші організації з різних держав. Міжнародні неурядові організації їй діють в сфері офіційних міжнародних стосунків, і тому відносно них не постає питання щодо міжнародної правосуб'єктності.

Правовою основою діяльності міжнародної (міжурядової) організації є міжнародний договір,укладений державами. Такий міжнародний договір відіграє роль статуту міжнародної організації, регулюючи такі питання, як мета і засади діяльності, членство, структура, процедура голосування та ін. Від змісту договору залежить питання, чи є створена на його основі міжнародна організація суб'єктом міжнародного права. Показовим є положення Конвенції ООН з морського права 1982 р., яке прямо вказує, що створений на її підставі Міжнародний Орган з морського дна має міжнародну правосуб'єктність. Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду 1998 р. також встановлює, що Суд має міжнародну правосуб'єктність (ст. 4).

Найважливішим елементом міжнародної Ігравосуб'єктності, який притаманний міжнародній організації, є здатність до укладення договорів з державами-членами організації, державами, що не є членами даної організації, а також іншими міжнародними організаціями. Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. встановлює (ст. 6), що здатність міжнародних організацій до укладення міжнародних договорів регулюється правилами цієї організації» під якими слід розуміти установчі документи, рішення і резолюції, прийняті відповідно до цих документів, а також практику, що склалася. Характерним є те, що Конвенція передбачає приєднання до неї, окрім держав, також міжнародних організацій, що мають правоздатність до укладення договорів (ст. 84). Таке формулювання статті 84 Конвенції вказує, що здатність до укладення договорів не є притаманною кожній міжнародній організації.

Інші елементи міжнародної правосуб'єктності міжнародних орт* нізацій проявляються у розвитку та конкретизації їх здатнос ті до укла-дення договорів. На підставі статутів або інших міжнародних договорів міжнародні організації користуються імунітетами, що є подібними до дипломатичних привілеїв та імунітетів держав.

Деякі міжнародні організації мають пасивне право посольства, яке означає, що держави-члени, а інколи також держави, що не є членами даної міжнародної організації, засновують при них свої постійні представництва, які мають статус, подібний до статусу дипломатичних представництв. Також мають місце приклади реалізації міжнародними організаціями активного права посольства шляхом акредитації в дея- ] ких державах представництв організацій. Наприклад, представництво І ООН в Україні

Міжнародні організації також є суб'єктами міжнародної відпові-дальності. Так, Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами, 1972 р. передбачає, що міжнароднії організації можуть нести міжнародну відповідальність за такого роду шкоду.

Проблемы правосубьектности наций, борящихся за независимость.

Концепция такой правосубъектности была выдвинута социалистическими и развивающимися странами. Постепенно она нашла определенное признание. В документах ООН в таких случаях используется выражение "национально-освободительное движение". Представляется, что такое выражение более точно. Вопрос об особом статусе борющейся нации возникает, лишь когда борьба достигает уровня национально-освободительного движения. В таких случаях имеются органы власти, осуществляющие контроль на определенной территории. По существу, речь идет о государстве в процессе становления.

Правосубъектность в этом случае носит временный и ограниченный характер. Ее задача сделать возможными правоотношения с властью, контролирующей определенную территорию. Другая задача - поставить движение под покровительство международного права, прежде всего международного гуманитарного права.

Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі визвольної боротьби набуває елементи державності, створює органи,

цивільні або військові, що здатні його представляти на міжнародній І арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu nascendi.

Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежністьі як суб'єкт міжнародного права, є палестинський народ. У 1964 р. було І створено його представництво в особі Організації Визволення Палести ни (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представникоя Палестинського народу. ОВП отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинської! народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право участі в сесіях ГА ООН (беї права голосу). Палестинський народ як суб'єкт міжнародного праві має: право посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати двосторонні угоди (наприклад^ ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в робот| міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН членство в Лізі Арабських Держав).

До створення палестинської держави палестинський народ залишатиметься суб'єктом міжнародного права.

Критерії: наявність боротьби, керівництво,підтримка керівництва.

(Косово, Абхазия, Осетия)

---

Дата добавления: 2015-10-28