Функції злочинності.

Предмет та система кримінології. Місце кримінології в системі соціальних наук.

Кримінологія являє собою комплексну науку про закономірності злочинності та її окремі прояви, про особу злочинця, причини й умови, що породжують та обумовлюють злочинність і окремі злочинні посягання, а також про форми і методи соціального і нормативного впливу на них з метою контролю за цими негативними явищами.

У процесі свого розвитку кримінологія окреслила власний предмет, до якого нині входять чотири основні елементи.

Головним елементом предмета кримінології є власне злочинність як історично мінливе, соціальне та кримінально-правове явище, яке становить сукупність усіх злочинів, скоєних у державі за певний період. Вона вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як рівень, структура, динаміка, характер і географія. Явища, що не є злочинами, але тісно пов'язані з ними (пияцтво, проституція, наркоманія), розглядаються кримінологією як "фонові" явища.

Особа злочинця постає як система демографічних, соціально-рольових, психологічних та інших властивостей особи, що вчинили суспільно-небезпечне кримінально-каране діяння. Зазначимо, що злочин - це акт вольовий, свідомо обраний; це результат складного процесу, в якому зовнішні чинники діють не безпосередньо, а через внутрішні фактори. Щоб пізнати детермінанти злочинності, потрібно розкрити механізм злочинної поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу злочинця, вплив її індивідуальних властивостей на характер скоєння злочину.

Причини й умови злочинності, об'єднані родовим поняттям "детермінанти", чи "криміногенні фактори", є сукупністю економічних, соціальних, ідеологічних, психологічних, правових, організаційно-управлінських та інших обставин, які зумовлюють (детермінують) злочинність як свій наслідок. Причини й умови (детермінанти) злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності в цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.

Запобігання злочинності є системою державних і громадських заходів, спрямованих на усунення чи нейтралізацію детермінант злочинності та корекцію поведінки осіб, схильних до правопорушень.

Система кримінологічної науки — це розчленування, розподіл єдиних кримінологічних знань на однорідні компактні частини (блоки), внутрішньо узгоджені між собою.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на Загальну та Особливу частини.

У Загальній частині кримінологічні явища і поняття аналізуються глобально, узагальнено, без виділення специфіки окремих видів (груп) злочинів. Її система у свою чергу складається з проблем, що становлять предмет кримінологічної науки. Крім того, до Загальної частини належить науково-інформаційний матеріал про становлення кримінологічної науки, її методологію і методику, про кримінологічне планування і прогнозування злочинності в масштабі країни й окремих регіонів.

В Особливій частині розглядаються окремі часткові кримінологічні теорії, що пояснюють закономірності певних видів (груп) злочинів. Останні поділяються за особливостями антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації винних (наприклад, насильницькі, корисливі злочини, злочини необережні) і за особливостями контингенту злочинців (наприклад, злочинність неповнолітніх, рецидивна, професійна злочинність).

Рівень узагальнення в Особливій частині значно нижчий, ніж у Загальній. Вона більш динамічна, бо безпосередньо відбиває часту зміну криміногенної ситуації в країні, а також зміну змісту факторів, причин і умов злочинності й окремих злочинів. У цій частині наводиться кримінологічна характеристика окремих видів (груп) злочинів, описуються причинно-наслідкові комплекси, що їх обумовлюють, формулюють, заходи щодо їх запобігання.

Значення Особливої частини полягає в тому, що вона, з одного боку, забезпечує, підживлює загальнокримінологічні теорії фактичним матеріалом, а з іншого — озброює правоохоронні органи рекомендаціями, спрямованими на вдосконалення їх діяльності щодо зниження окремих злочинів у державі.

2. завдання кримінології.

Основні завдання кримінології: отримання достовірних даних про елементи, що є предметом кримінології; вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливають на рівень, структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості; соціально-кримінологічне дослідження деяких видів злочинності для визначення способів боротьби з ними; вивчення особи злочинця, дослідження механізму вчинення конкретного злочину, класифікація видів злочинних проявів і типів особи злочинця; розробка наукових рекомендацій щодо усунення чи нейтралізації явищ, які спричиняють антисоціальну злочинну поведінку; наукова розробка заходів, пов'язаних із виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів упливу на них; вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємозв'язку між жертвою та злочинцем; визначення основних напрямків і заходів протидії злочинності, правове регулювання профілактичної діяльності.

Виникнення та розвиток вітчизняної кримінології як самостійної науки.

У розвитку кримінології можна відокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський — біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) — з останньої третини XIX ст. по 20-ті рр. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) — з 30–40 рр. XX ст. до нашого часу.

Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскравими представниками якої були італієць Ч. Беккаріа та англійці І. Бентам, Дж. Говард. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і було співмірним тяжкості вчиненого злочину.

Ч. Беккаріа у 26 років (1764 р.) опублікував монографію «Про злочини і покарання», де серед інших розглядалися питання запобігання злочинності. Саме він виголосив принцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього».

Представники класичної школи пов’язували діяльність, що запобігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням.

Методологічною основою кримінологічних теорій позитивістського періоду є філософія позитивізму (від. лат. positivus — позитивний).

Засновником позитивізму був французький вчений О. Конт.

При поясненні реальності використовувалися не абстрактні висловлювання, а виключно позитивні факти, здобуті методом досвіду і спостережень. Позитивізм як методологічна основа кримінології проявився в емпіричному аналізі взаємозв’язку між окремими криміногенними факторами і злочинною поведінкою.

Засновником біологічного (антропологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Ч. Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина».

На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочинця, який може бути розпізнаний за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо.

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця.

Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і модифіковані учнями вченого — Е. Феррі та Р. Гарофало. Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гарофало у 1885 р. видав доволі об’ємну працю, що мала назву «Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив причини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті — «аномаліях моралі» конкретної особи.

Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм — один із засновників французької соціологічної школи — розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нормальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність.

У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні.

Сучасний етап розвитку кримінології, що розпочався з 30–40 рр. XX ст. і триває до наших днів, характеризується продовженням наукових пошуків у рамках біологічних, психологічних, соціологічних теорій з акцентом на інтеграційні теорії.

У XX ст. дуже потужно почала розвиватися кримінологія у США.

На її розвиток відчутно вплинула соціологія. На відміну від біосоціальних і психологічних теорій, що зосередили увагу на особистості, соціологічний підхід до вивчення злочинності та її причин ґрунтується на дослідженні взаємодії індивідів і всього суспільства, а також його інститутів.

Загальний соціологічний напрям можна поділити на три великі групи, представлені різними теоріями. Першу становлять так звані теорії соціальної структури, до яких належать теорії соціальної дезорганізації, аномії, культурної девіантності, теорія субкультур і теорія можливостей. До другої групи належать так звані теорії соціального процесу. Ця група об’єднує теорії соціального навчання, диференційованого зв’язку, нейтралізації і соціального контролю. До третьої — належать теорії, які можна умовно назвати альтернативними (наприклад, теорії стигматизації, теорії конфлікту).

У другій половині ХХ ст. у всьому світі набувають розвитку статистичні та віктимологічні кримінологічні дослідження.

Розвиток кримінології на теренах України. До жовтневого перевороту 1917 р. вітчизняна кримінологія розвивалась у межах кримінального права. Науковцями, яких можна із сьогоднішніх позицій назвати кримінологами, були М. П. Чубинський, І. Я. Фойницький, М. М. Гернет, А. Н. Трайнін, Д. А. Дриль, М. О. Неклюдов, С. В. Познишев.

У період між 1918 і до початку 1930-х рр. у СРСР спостерігався бурхливий розвиток кримінології. Створювалися кабінети з вивчення злочинності та особи злочинця, проводилися цікаві дослідження мотивації злочинної поведінки, узагальнювалися дані соціологічних і психологічних спостережень стосовно різних категорій злочинців, видавалися збірники статей і монографії. Для наукових праць того часу характерною була відносна незалежність від ідеологічних догм. Однак на початку 1930-х рр., у зв’язку з перетворенням країни у диктаторський комуністичний режим на чолі з Й. Сталіним, кримінологію було знищено.

Її відродження почалось із кінця 1950 — початку 1960-х рр. З 1963 р. кримінологію почали викладати в юридичних вузах.

У кримінології часів СРСР домінував марксистський класовий підхід до вивчення злочинності, що розглядав це явище як наслідок в основному класових і суспільних суперечностей. Злочинність визнавалася обов’язковим атрибутом лише капіталістичного суспільства.

Незважаючи на це, в Україні проводились ґрунтовні прикладні дослідження таких українських кримінологів, як І. М. Даньшин, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, І. П. Лановенко, І. К. Туркевич.

Найбільш розробленими в теоретичному плані були розділи про особу злочинця, детермінацію та запобігання як злочинності в цілому, так і її окремим видам: розкраданню державного і суспільного майна, злочинам проти особи, крадіжкам, грабежам, розбоям; хуліганству; злочинам, пов’язаним з порушенням правил безпеки руху на автотранспорті; злочинам неповнолітніх і молоді; також досліджувалися проблеми взаємозв’язку алкоголізму, наркоманії із злочинною поведінкою.

Із набуттям незалежності українська кримінологія почала активно розвиватися. У працях вищеназваних учених, а також професорів В. В. Голіни, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, О. М. Литвака, В. М. Поповича, В. О. Тулякова, В. І. Шакуна та ін. набули розвитку актуальні проблеми сьогодення: загальнотеоретичні і прикладні проблеми запобігання злочинності, економічній злочинності, методологічні проблеми пізнання злочинної поведінки на основі принципу натуралізму, зв’язку злочинності й урбанізації, тіньової економіки, віктимології.

Відомим в Україні та за її межами став створений у Харкові в 1995 р. Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України.

На початку ХХI ст. вітчизняна кримінологія мала значну базу нових знань та нових спеціалістів, вийшла на новий етап свого розвитку.

Стосовно розвитку світової кримінології, то наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. увагу вчених було зосереджено на дослідженні таких проблем, як організована, у тому числі транскордонна злочинність та її основні види — наркобізнес, торгівля людьми, нелегальна міграція, відмивання брудних грошей, корпоративна злочинність, злочини проти оточуючого середовища, сімейна кримінологія, злочини у сфері високих технологій, запобігання злочинності на основі оцінки ризику злочинних дій, пенітенціарна кримінологія, відновлювальна юстиція, зменшення можливостей вчинення злочинів, кримінологічні підходи до функціонування системи кримінальної юстиції, порівняльна кримінологія. Кримінології новітнього часу притаманні міждисциплінарний підхід, розмаїття кримінологічних теорій.

Сучасний стан кримінології. Основні кримінологічні установи в Україні.

В Україні з 1991 р. відбулися суттєві соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до правової. Та непослідовність, якою супроводжувався обраний шлях,обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів "тіньової" економіки, хронічних взаємонеплатежів, незахищеності вітчизняного товаровиробника й інших негараздів, які загострили соціально-економічну та криміногенну ситуацію в Україні.

Отже, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначитися на предметі, тематиці та методиці наукових досліджень. Нині реорганізується система кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст. почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямку продовжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проблем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР була створена науково-дослідна лабораторія Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. Михайленко, а згодом - відомий кримінолог професор А. Закалюк. Відтак лабораторія зазнала багато реорганізацій, у 1997 р. на базі цієї установи був створений Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю.

Функції координації в цій сфері покладені на Координаційне бюро з проблем кримінології, що створене при Академії правових наук України в 1995 р. Його завдання полягають: у плануванні й узгодженні фундаментальних і прикладних досліджень; у підготовці науково-педагогічних кадрів через аспірантуру (ад'юнктуру) та докторантуру; у забезпеченні навчально-методичною літературою юридичних вишів і факультетів, де читається курс кримінології; в організації проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

У1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої - об'єднання та координація зусиль учених і практичних працівників задля розвитку кримінології.

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи 30 листопада 2000 р. в м. Києві пройшов 1-й з'їзд кримінологів України. Констатуючи істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних досліджень в Україні після створення в травні 1998 р. Кримінологічної асоціації України, з'їзд визнав за необхідне:

підвищити рівень координації наукових досліджень кримінологічного напрямку, вдосконалити їхній зміст і посилити практичну спрямованість подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їхніх результатів у практику;

удосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників судових та правоохоронних органів;

визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень та їхнього організаційного, інформаційного та методичного забезпечення;

визнати, що головною метою є проведення кримінологічних досліджень в Україні та впровадження їхніх результатів у практику, забезпечення прав і свобод людини, інтересів організованого на демократичних засадах суспільства, сприяння становленню правової держави.

В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як: теорія та практика профілактики злочинів; значення "фонових" явищ у генезі злочинності; аналіз кількісних і якісних показників злочинності; удосконалення організації та методики кримінологічних досліджень; вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпечних діянь; узагальнення позитивного досвіду запобігання злочинам у зарубіжних країнах тощо.

У цьому напрямку плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи - Ю. Александров, В. Борисов, В. Голіна, В. Глушков, І.Даньшин, О. Джужа, А. Закалюк, О.Костенко, Ф.Лопушанський, П. Михайленко, С. Тарарухін, І. Туркевич та ін.

У зв'язку з цим необхідно відзначити також плідну діяльність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права імені Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання запобігання злочинності, запобігання та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.

Поняття та ознаки злочинності.

Злочинність — це відносно масове, історично мінливе соціальне явище, яке має певну територіальну і часову поширеність, являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом.

Беручи визначення злочинності за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття "злочинність".

Злочинність - явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини. Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, які її породжують. Якщо в основі злочинності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.

Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.

Стан злочинності неоднаковий у різних соціально-економічних формаціях. її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної формації залежно від змісту й тенденцій, причин та умов злочинів, а також від визначення державами кола діянь, які є злочинними. Мінливість злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.

Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.

Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" - дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміналізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.

Кримінологія, вивчаючи злочинність та її причини, керується поняттям протиправності, трактуючи його як юридичний вияв суспільної небезпеки. Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним правом, то вона не може бути об'єктом кримінального переслідування.

Злочинність - не статистична сукупність злочинів, а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за при чиновонаслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією з іншими соціальними явищами - економікою, політикою, ідеологією, психологією суспільства та соціальних спільнот, управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочинності визначаються суперечностями взаємодії соціальних процесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного характеру.

характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правового явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.

Злочинність - це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи - окремі злочини та їх групи (підсистеми) - перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.

Злочинності притаманна ознака самодетерміпувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.

Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній території у відповідний період часу.

Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегуляриість стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.

Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукупності дій.

Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища

Злочинність як вид відхиленої поведінки. Відмінність злочинності від злочину.

Злочинність - соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.

Виникнення злочинності було пов'язане з розпадом первісного суспільства та створенням держави. Це явище зумовлювалося розпадом суспільства на класи, появою приватної власності та виникненням пов'язаних їх цим соціально-економічних суперечностей.

Уперше в історії людства клас рабовласників не тільки встановив бажані та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи суворі заходи покарання до порушників законів.

Розвиток класового суспільства об'єктивно порушив питання про державно-правову охорону від посягань привласненої колишньою родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних держав, характеризується у зв'язку з цим суворістю каральних заходів, нерівністю осіб,які потрапляли в його сферу,залежно від їхнього соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому суспільстві. Змінюючи одне одного, "володарі ситуації" - рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії- незмінно були і є заклопотані тим, аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи, що їх скоїли, підлягали покаранню.

Сучасне значення злочинності не було відоме первіснообщинному ладу. Не можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь-якому людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а з другого -примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з кримінальним покаранням як державно-правовим примусом.

Злочинності та правового поняття злочину не могло бути при родовому ладові у зв'язку зі специфікою його соціально-економічних і духовних відносин. Колективна власність на землю, суспільна власність на основні предмети виробництва, дрібних знарядь праці, зрівняльний розподіл предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і зумовлені нею корисливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві. Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до боротьби між ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити інтереси "володарів ситуації". Так виникло соціальне явище – злочинність.

Стан злочинності формується зі вчинення протягом визначеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв'язку між злочинністю та злочином.

Пояснення взаємозв'язку ґрунтується на філософських категоріях "одиничного", "окремого" та "загального". Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у характеристиці злочинності.

У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.

Злочинності, на відміну від окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.

Спільною рисою злочинності та злочину вважається їхня негативна суспільна й правова оцінка. Тож суспільство та держава вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.

Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й однорідні групи злочинів, у зв'язку з чим виділяють види злочинності.

На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність - це явище закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує незалежно від суспільного ладу.

На рівні масового явища злочинність має самостійні форми руху, знаходить такі зв'язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних випадків (рівень, структура, динаміка).

Шаблони злочинної поведінки не є власне "винаходом" якихось злочинців. Ці шаблони існують незалежно від індивідуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі злочини, що відображені в сучасних кримінальних кодексах - крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже, під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума злочинів, бо існує реальна потенційна можливість вчинення злочинів, зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів протиправної поведінки..

Функції злочинності.

Зміст функцій злочинності безпосередньо пов'язаний з її соціальними наслідками і проблемами криміногенної детермінації. З огляду на це, видається можливим визначити наступні функції злочинності.

1. Злочинність є одним із способів задоволення потреб людини. Очевидно, що за допомогою злочинності людина здатна забезпечити себе матеріально, вирішити сексуальні, побутові, житлові проблеми (іншими словами, задовольнити вітальні потреби); злочинність дає людині можливість висловити соціальний протест, усунути конкурентів, досягти влади або перерозподілити її, надає канали соціалізації (іншими словами, задовольняє соціальні потреби людини); нарешті, злочинність дозволяє демонструвати і поширювати певні ідеї, дає можливість самовираження та самореалізації (іншими словами, задовольняє ідеальні потреби людини).

2. Злочинність є одним із способів заперечення застарілих правил і норм. Ця функція злочинності проявляється переважно в умовах суспільства, що реформується, коли на зміну старим, відживаючим соціальним нормам приходять нові соціальні правила. Конфлікт соціальних норм та їх нездатність надавати регулятивний вплив на поведінку людей (стан аномії) сприяють зростанню злочинності. У той же час злочинність, відкидаючи відживаючі соціальні норми (з яких-небудь причин все ще закріплені в кримінальному законодавстві) сприяє тим самим просуванню нових правил, а часом злочинна діяльність містить у собі зразок у майбутньому соціально схвалюється поведінки.

3. Злочинність консолідує суспільство навколо соціально схвалюваних цінностей і способів їх здобуття. На цей момент звертається увага в роботах Е. Дюркгейма, Г. Міда, К. Еріксона. Злочинність нагадує іншим членам суспільства про їх спільних інтересах і цінностях, які відкидаються злочинцем, і тим самим сприяє консолідації суспільства навколо цих цінностей. «Загальне обурення і обурення, викликане девіантною дією, зміцнюють суспільні зв'язки. Більш того, девиантность дозволяє кожному окремому члену суспільства переконатися у власній добродіяння і відповідно моральним стандартам».

4. Злочинність стимулює суспільство до подолання породжують її негативних факторів. Дана функція обумовлена тим, що існування злочинності дозволяє виявити ті негативні сторони явищ і протікають в суспільстві процесів, які детермінують злочинність. Вказуючи на свої детермінанти, злочинність спонукає суспільство докладати зусилля (економічні, організаційні, правові, технічні та ін), спрямовані на їх усунення, тим самим певною мірою вона сприяє вдосконаленню суспільного устрою.

5. Злочинність є одним із способів перерозподілу суспільного продукту. Багато в чому породжується об'єктивно існуючим соціальним нерівністю і протиріччям між потребами людей і нерівними можливостями для їх задоволення, злочинність «сприяє» згладжування цієї нерівності, виступаючи способом перерозподілу економічних та інших благ на користь певної категорії людей.

Визнання за злочинністю певних соціальних функцій дає підставу для висновків про вічне існування злочинності, про її певної соціальної значущості, про безперспективність ідеї ліквідації злочинності. У той же час це дозволяє ставити питання про можливість використання наявних у злочинності функцій в справі її попередження. Є можливість звернути функції злочинності проти неї самої.

Дата добавления: 2015-10-28