Умови і порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам

Основні підстави й умови набуття прав на землю громадянами та юридичними особами

Права на землю набуваються і реалізуються громадянами, юри­дичними особами та державою виключно відповідно до закону. Підстави та умови набуття цих прав, порядок безоплатної привати­зації земельних ділянок громадянами, набуття прав на них за давністю користування (набувальною давністю), умови переходу прав на земельну ділянку при переході прав на будівлі та споруди тощо передбачені у главі 19 ЗК, Вона є однією з найважливіших складових земельного закону, а її зміст тісно пов'язаний зі змістом попередніх розділів ЗК, зокрема з правовим регулюванням відно­син власності на землю, правом землекористування, земельними сервітутами та обмеженнями прав на землю. Тому підстави, спосо­би і порядок набуття прав на землю громадянами та юридичними особами не можна розглядати у відриві від попередніх положень зе­мельного закону. Водночас у ЗК закріплені нові підстави, умови, способи і поря­док набуття прав на землю. До них, зокрема, можна віднести прид­бання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та їх продаж на конкурсних засадах. Систематизована численність таких норм дозволяє вести мову про формування нових правових інсти­тутів набуття прав на землю у сучасному земельному праві, що ди­намічно розвивається. Їх необхідно відмежовувати від традиційних підстав, умов і порядку набуття прав на землю. Цим, власне, і по­яснюється виділення зазначених питань в окремий розділ.Розглядаючи питання, пов'язані з підставами набуття прав на землю громадянами та юридичними особами, треба мати на увазі, що вони набувають право власності та право користування земель­ними ділянками із земель державної або комунальної власності. Це передбачено ч. 1 ст. 116 ЗК, згідно з якою ці права набуваються за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених земельним законом. В остан­ньому закріплені загальні положення щодо придбання землі як вітчизняними, так й іноземними громадянами та юридичними осо­бами. Рішення про передачу земельних ділянок у власність чи надан­ня їх у користування приймаються органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. До таких органів виконавчої влади належать Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації (обласні та районні держадміністрації та держадміністрації міст Києва і Севас­тополя). Органами місцевого самоврядування, що приймають такі рішення, є сільські, селищні та міські ради, включаючи ради міст Києва і Севастополя. Повноваження цих органів щодо прийняття рішень про передачу відповідних земельних ділянок у власність або надання їх у користування передбачені у другій та третій главах ЗК. Необхідно зазначити, що відповідно до положень ЗК на відміну від попереднього земельного закону Верховна Рада України не наділена повноваженнями щодо прийняття рішень про передачу земельних ділянок у власність або надання їх у користування, за винятком узгодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель, а повноваження Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим у цій сфері обмежені розпорядженням земля­ми, що знаходяться у спільній власності територіальних громад, а також підготовкою висновків стосовно вилучення (викупу) та на­дання земельних ділянок із земель державної власності, що здійснюється органами виконавчої влади. Аналогічними повнова­женнями у межах своєї компетенції наділені обласні та районні ра­ди. А повноваження районних рад у містах визначаються відповідними міськими радами.Згідно з ч. 2 ст. 116 ЗК набуття прав на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. При цьому для позначення набуття права власності на землю у законі вжито термін "передача", а для окреслення виникнення права землекори­стування — "надання". Треба зазначити, що між цими поняттями є не тільки термінологічна, а й сутнісна відмінність. Передача земель державної та комунальної власності у власність громадянам та юридичним особам недержавної власності змінює власника. На­дання ж земельних ділянок у постійне користування юридичних осіб державної та комунальної власності або їх орендне викорис­тання юридичними особами та громадянами не впливає на право власності на земл.Зазначені відмінності відображені й у деяких положеннях зе­мельного закону. Так, відповідно до ч. 1 ст. 147 ЗК примусове відчуження земельної ділянки, що знаходиться у власності грома­дян або юридичних осіб, може здійснюватися з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом, і за умови повно­го відшкодування її вартості. А згідно з ч. 1 ст. 149 земельна ділян­ка, надана із земель державної або комунальної власності в постійне користування, може вилучатися для суспільних потреб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності відрізняється від її відчуження для суспільних потреб не тільки за передбаченими випадками їх здійснення, а й за вида­ми та змістом прав на земельну ділянку. Тому уявляється, що пи­тання, пов'язані з відчуженням земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, треба було б включити не до ст. 140, а до ст. 141 ЗК.Однак і передача земельних ділянок у власність, і надання їх у користування — це складні юридичні факти, що охоплюють широ­ке коло дій та потребують документального оформлення. Так, як для передачі земельної ділянки у власність, так і для надання її у постійне користування необхідне звернення громадянина або юри­дичної особи із заявою або клопотанням, до яких мають додаватись відповідні документи; розгляд заяви або клопотання уповноваже­ним органом і ухвалення відповідного рішення, а в необхідних ви­падках і надання дозволу на підготовку проекту відведення земель­ної ділянки; розробка проекту цього відведення, його узгодження, розгляд і затвердження; перенесення проекту в натуру шляхом встановлення меж земельної ділянки на місцевості; одержання до­кументів, що засвідчують право на землю; здійснення державної реєстрації земельної ділянки. Земельний закон передбачає й додат­кові вимоги до передачі земельних ділянок у власність або надан­ня їх у користування. До них, зокрема, належать такі, як наявність позитивного висновку конкурсної комісії при передачі земельної ділянки фермерському господарству, підготовка і надання вис­новків сільськими, селищними, міськими, районними, обласними радами, районними та обласними держадміністраціями за місцем розташування земельної ділянки тощо.

У ЗК право приватної власності на землю громадян та юри­дичних осіб значно розширене. Проте необхідно зазначити, що ч. З ст. 116 Кодексу не охоплює усіх видів набуття цього права вітчиз­няними громадянами та юридичними особами, передбачених у статтях 81—82 земельного закону. Вона передбачає безоплатну пе­редачу у власність громадянам лише таких земельних ділянок, які знаходяться у їх користуванні, тих що одержані ними внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також ділянок, одержаних із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплат­ної приватизації. Таким чином, зазначену норму треба розглядати як один із способів придбання земельних ділянок, передбачених статтями 81—82 ЗК.Закріплення у ЗК положення про безоплатну передачу у власність громадянам земельних ділянок, що знаходяться в їх ко­ристуванні та приватизуються ними, обумовлене тим, що попе­реднє земельне законодавство передбачало надання громадянам землі у постійне і тимчасове користування. ЗК не передбачає ні постійного, ні тимчасового землекористування, крім оренди землі. Нині земельні ділянки, які були надані громадянам на підставі відповідного виду права землекористування, можуть бути привати­зовані або надані в оренду*.Проте зазначена норма не дає вичерпної відповіді на всі питан­ня, що можуть виникати під час безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок, які знаходяться в їх користуванні. Насамперед це стосується їх розмірів та категорій земель, до яких належать ділянки, що мають бути приватизовані. Текстуальний зміст ст. 116 ЗК не дає підстав для висновку про можливість безо­платної передачі усієї земельної ділянки, що знаходиться у корис­туванні громадянина, особливо тоді, коли її розмір значно переви­щує норму безоплатної приватизації. Тому передача земельних ділянок у власність громадянам має здійснюватись лише у межах норм їх безоплатної приватизації**.

Приватизація земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій передбачена ст. 25 ЗК. Згідно з нею при цьому земельні ділянки передаються їх працівникам, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кож­ному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію за­значених земель приймають органи виконавчої влади або місце­вого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотан­ням працівників цих підприємств, установ та організацій. Землі зазначеним категоріям осіб передаються у приватну власність без­оплатно. У ст. 25 ЗК закріплені й умови визначення площі земель, що передаються у приватну власність. Вона має становити різницю між загальною площею земель, що знаходились у постійному ко­ристуванні сільськогосподарських підприємств, установ та ор­ганізацій, і площею земель, які залишаються у державній чи кому-нальній власності (лісовий, водний, резервний фонди). Кожен працівник підприємства, установи та організації і пенсіонери з їх числа мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). При обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються сільськогосподарські угіддя, які знаходились у постійному користу­ванні державних та комунальних сільськогосподарських під­приємств, установ та організацій, за винятком земель, що залиша­ються у державній та комунальній власності. Загальний розмір об­численої для приватизації площі сільськогосподарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа. Вартість і розміри земельних часток (паїв) працівників і пенсіонерів визначаються в умовних кадастрових гектарах і є рівними.Треба зазначити, що якщо безоплатна передача землі в розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства є загальним правилом, то така її передача для ведення особистого се­лянського господарства розглядається земельним законом як виня­ток. Це пояснюється тим, що розмір земельної ділянки, яка може передаватися для ведення особистого селянського господарства, не повинен перевищувати двох гектарів. Безоплатна передача зе­мель у власність громадянам проводиться шляхом приватизації зе­мельних ділянок кожного виду використання лише один раз. При­чому земельний закон не обмежує кількість ділянок. Він встанов­лює лише їх граничні розміри.У ЗК передбачені й основні вимоги до набуття права користу­вання земельними ділянками. В ньому, як й у попередньому зе­мельному законодавстві, міститься положення про те, що надання у користування земельної ділянки, яка знаходиться у власності або у користуванні, провадиться лише після її вилучення (викупу) у встановленому порядку.Право користування земельною ділянкою не може бути "подвійним", тобто набуватися однією особою без припинення на­лежності цього права іншій особі. Неприпустимим є, наприклад, надання земельної ділянки у користування без припинення попе­реднього користування нею. Тому вимоги інституту права земле­користування у повному обсязі поширюються на права громадян та юридичних осіб, пов'язані з використанням ними землі на ко-ристувальницьких засадах, які були розглянуті у попередньому розділі.

Новелою серед підстав набуття прав власності та користування земельною ділянкою громадянами є їх набуття за давністю корис­тування (набувальною давністю). Так, відповідно до ч. 1 ст. 119 ЗК громадяни, котрі добросовісно, відкрито і безперервно користують­ся земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають доку­ментів, які б свідчили про наявність у них прав на цю ділянку, мо­жуть звернутися до органу державної влади або місцевого самовря­дування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї ділянки встановлюється у межах визна­чених норм. Треба зазначити, що земельно-правова набувальна давність не фігурує серед загальних підстав набуття громадянами права влас­ності на землю, закріплених у ст. 81 ЗК. Тому вона як нова підста­ва набуття прав на земельну ділянку заслуговує на особливу увагу і більш детальний розгляд. Передумовою передачі земельної ділянки у власність або надан­ня її у користування на підставі набувальної давності є насамперед добросовісність та відкритість користування нею. Цивільному зако­нодавству відомі категорії добросовісного і недобросовісного во­лодіння майном. У наведеній земельно-правовій нормі йдеться про добросовісне користування земельною ділянкою, під яким треба розуміти обробку та привласнення корисних властивостей ділянки без належної правової підстави, про яку громадянин не знав і не міг знати, але вважав своє користування правомірним.

Із самого змісту наведеної норми випливає, що набувальна давність як підстава набуття права власності на землю або права користування нею поширюється лише на громадян. Це може сто­суватися, наприклад, службових земельних ділянок, надання яких грунтувалося раніше на наявності трудових відносин робітників і службовців з підприємствами. Дане положення було закріплене у ЗК 1970 p. Однак у ЗК 1990 p. це не передбачалося, хоч громадяни продовжували користуватися зазначеними ділянками без їх належ­ного оформлення. Нині такі ділянки у разі звернення громадян до органів виконавчої влади або місцевого самоврядування можуть передаватися їм у власність або надаватися у користування. Добросовісне й відкрите користування земельною ділянкою має здійснюватися протягом 15 років. Причому воно не може бу­ти перериваним та сумарним. Звичайно, сезонні перерви в обробці землі не можуть розцінюватися як перерви в її використанні. Пе­рервою в користуванні земельною ділянкою може вважатися не менш ніж річний термін безпідставної відмови від цього. Незважа­ючи на те, що земельний закон не передбачає умов обчислення терміну набувальної давності, уявляється, що початком його пе­ребігу треба вважати момент фактичного початку користування зе­мельною ділянкою. Оскільки у таких випадках громадяни не мають відповідних до­кументів, які засвідчували б їх права на земельну ділянку, постає питання про інші докази користування нею. Видається, що ними можуть бути будь-які фактичні обставини, які підтверджують кори­стування земельною ділянкою. Посилання на них мають бути у клопотанні, з яким громадянин звертається до відповідного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування. Останні мають право перевіряти зазначені обставини і залежно від одержаних ре­зультатів задовольняти клопотання або відхиляти їх. На практиці можуть поставати й питання, пов'язані з визначен­ням розмірів земельних ділянок, права на які надаються громадянам на підставі набувальної давності. Як відомо, розміри ділянок, які передаються громадянам у власність або надаються у користу­вання, встановлюються у межах норм, передбачених ЗК для певно­го виду землеволодіння або землекористування. Дане положення стосується й безоплатної передачі земельних ділянок громадянам у власність на підставі набувальної давності. Проте ці розміри мо­жуть не збігатися з розмірами ділянок, якими громадяни раніше фактично користувалися. Законодавче визнання набуття прав на земельну ділянку за давністю користування лише за громадянами не означає, що на практиці немає випадків використання земельних ресурсів на цій підставі юридичними особами. Незважаючи на відсутність у наве­деній нормі прямої вказівки на можливість передачі ділянки у власність (надання у користування) підприємствам, установам та організаціям на підставі набувальної давності, уявляється, що вона може застосовуватися і до них як юридичних осіб за аналогією зе­мельного закону. Своєрідною підставою набуття прав на землю є перехід прав на земельну ділянку при переході прав на будівлю і споруду. Це поло­ження закріплене у ст. 120 ЗК. У ній, власне кажучи, передбачена зміна прав на земельні ділянки шляхом зміни їх власників. Відповідно до цієї норми при переході прав на будівлі і споруди може мати місце перехід як права власності, так і права користу­вання земельною ділянкою. Крім того, зазначена норма має певну універсальність. Вона охоплює усіх суб'єктів земельного права — громадян та юридичних осіб, територіальні громади і державу, а та­кож іноземних суб'єктів права з урахуванням винятків, передбаче­них земельним законом. На відміну від попереднього земельного закону перехід права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна згідно з чинним ЗК не веде до "автоматичного" переходу права власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда. Для цього необхідне укладення цивільно-правових угод між власниками земельних ділянок та набувачами будівель або спо­руд. Такими угодами можуть бути договори купівлі-продажу, дару­вання, міни. Перехід права користування земельною ділянкою при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, та­кож повинен відбуватися з додержанням договірно-правових підстав. Відповідно до земельного законодавства договором, що регламентує перехід права користування земельною ділянкою до набувача будівлі чи споруди, може бути лише договір оренди землі, оскільки право постійного землекористування не грунтується на договірних відносинах. Уч. 1 ст. 120 ЗК передбачений перехід права власності не тільки на земельну ділянку, а й на її частину. Тому при переході права власності на земельну ділянку з будівлями та спорудами має місце і перехід права власності на ту її частину, де розташовані ці нерухомі об'єкти. Таким чином, законодавець допускає можливість роз­поділу земельної ділянки між відчужувачем і набувачем будівлі або споруди та формування різних правових режимів її використання. Особи, які володіють правами на землю, можуть використову­вати частини земельної ділянки на підставі права власності та на умовах оренди. Передбачені законом можливості використання зе­мельної ділянки на різних підставах при переході права власності на розташовані на ній будівлі та споруди є досить гнучкими і вра­ховують інтереси як відчужувача, так і набувача. Проте треба мати на увазі, що використання земельних ділянок у таких випадках мо­же здійснюватися на власницьких і користувальницьких підставах з додержанням їх основного цільового призначення на момент відчуження будівель чи споруд. При відчуженні будівель та споруд, розташованих на орендо­ваній земельній ділянці, право на неї їх набувача визначається згідно з договором оренди землі. Якщо такий договір не передба­чає можливості переходу права оренди від орендаря ділянки до на­бувача будівель та споруд, останній може врегулювати відносини, пов'язані з землекористуванням, з власником земельної ділянки шляхом укладення з ним самостійного договору, в тому числі до­говору оренди землі. Правовою підставою переходу прав на земельну ділянку є до­говір довічного утримання. Так, відповідно до ч. З ст. 120 ЗК у разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання права на земель­ну ділянку переходять на умовах, на яких вона належала поперед­ньому власнику. Перехід прав на земельну ділянку до набувача бу­динку або його частини має місце й тоді, коли у договорі не перед­бачені умови такого переходу. Більше того, наявність договору довічного утримання не породжує необхідність оформлення перехо­ду прав на земельну ділянку у вигляді окремого договору. Безумов­но, відчужувачем будинку або його частини, а отже й земельної ділянки, може бути лише фізична особа, яка володіє правом влас­ності на них. Але як набувач у договорі довічного утримання згідно зі ст. 425 ЦК може фігурувати як фізична, так і юридична особа. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб обсяг прав на земельну ділянку кожного з них визначається пропорційно їх часткам у вартості будівлі та споруди. Принцип пропорційного розподілу прав на земельну ділянку залежно від вартості часток у придбаних будівлях та спорудах не дозволяє влас­никам виходити за їх межі під час використання земельної ділян­ки. Однак ч. 4 ст. 120 ЗК передбачає можливість відхилення від пропорційності прав на земельну ділянку, якщо це передбачено до­говором відчуження будівель та споруд. Тому наявність такого до­говору може змінювати загальний принцип пропорційного перехо­ду прав на земельну ділянку.Відповідно до ч. 5 ст. 120 ЗК при переході права власності на будівлю або споруду до громадян чи юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право кори­стування ділянкою, на якій розташовані будівля чи споруда. При цьому набувачами будівель або споруд з обмеженими правами на земельну ділянку можуть бути як вітчизняні, так й іноземні грома­дяни та юридичні особи. Це залежить від допустимості такого пе­реходу прав на земельну ділянку та особливостей правового режи­му земель, на яких розташовані придбані суб'єктами права будівлі або споруди. Придбання прав на землю громадянами, як й юри­дичними особами, вважається завершеним після державної реєстрації земельної ділянки і включення її до державного реєстру земель.

Особливості набуття прав на землю територіальними громадами і державою

Закріплення у ЗК підстав набуття прав на землю територіаль­ними громадами і державою не відзначається високою сис­темністю і передбачене в його різних нормах. Згідно з ч. 2 ст. 14 Конституції право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Однак уявляється, що набуття прав на зем­лю територіальними громадами і державою заслуговує на особли­ве правове регулювання. З урахуванням цього закріплення основ­ного способу набуття ними земельних прав у главі, присвяченій набуттю прав на землю громадянами та юридичними особами, є маловиправданим. Очевидно, придбання землі територіальними громадами і державою головним чином на праві власності стало приводом для його закріплення в ст. 117 ЗК, тобто в порядку, пе­редбаченому для юридичних осіб.У зазначеній нормі закріплено найважливіший спосіб набуття та зміни права власності на землю шляхом передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність і земельних ділянок ко­мунальної власності у державну. Проте зіставлення змісту статей 83 та 84 ЗК із зазначеною нормою дозволяє зробити висновок, що склад земель та структура державної земельної власності не є тотож­ними складу земель і структурі комунальної власності на землю.Проблема ускладнена й тим, що згідно з ч. 1 ст. 142 Конституції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є, зокрема, земля та інші природні ресурси, що знаходяться у влас­ності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а та­кож об'єкти їх спільної власності, що є в управлінні районних і об­ласних рад. Прийнятий пізніше Закон "Про місцеве самоврядуван­ня в Україні" надав системі органів місцевого самоврядування ши­рокі повноваження щодо володіння, користування та розпоряд­ження земельними та іншими природними ресурсами. Наведена ж вище земельно-правова норма знову передбачає пе­редачу земель державної власності у комунальну. На її розвиток у п. 4 Прикінцевих положень ЗК закріплено положення про не­обхідність розробки і прийняття закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. У зв'язку з тим, що нині об'єктами державної та комунальної власності можуть бути всі ка­тегорії земель, прийняття зазначеного закону є нагальною потре­бою практики реалізації положень ЗК.Комунальна власність, як породження новітньої історії роз­витку відносин власності у нашій країні, дістала законодавче закріплення з різними статусами. Так, відповідно до положень ст. 31 Закону "Про власність" вона була запроваджена як різновид державної власності. З прийняттям Конституції та Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" комунальна власність була виділена зі складу державної у самостійну форму власності, про що свідчать численні нормативно-правові акти щодо розмежуван­ня об'єктів права державної та комунальної власності, зокрема За­кон України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності"'. Більше того, було видано Указ Президента України від 27 червня 1999 р. № 722/99 "Про роз­межування земель державної та комунальної власності". Але він не набув чинності через відхилення Верховною Радою проекту відповідного закону.Не вникаючи у подробиці становлення і функціонування кому­нальної власності у майнових відносинах та інших сферах набуття і реалізації прав на рухомі та нерухомі об'єкти, зазначимо, що на­ведені обставини є достатніми підставами для твердження про те, що комунальна власність на землю й досі не сформована. Не змінили її статусу й вимоги Конституції, норми якої є нормами прямої дії. Багато вимог Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" також не вплинули на стан цієї власності. Лише новий ЗК заклав належні юридичні основи для розвитку права комунальної власності на землю. Проте треба зазначити, що зміст ст. 117 ЗК обумовив існування деяких розбіжностей у розумінні поняття "передача земельних діля­нок державної власності у комунальну власність" в інших нормах земельного закону. Так, згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК землі в межах насе­лених пунктів, а також за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, вже знаходяться в останній, а у ч. 4 цієї норми зазначено, що територіальні громадами набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності. Водночас земельно-правові норми, присвячені правовому режиму окремих категорій земель, вказують на знаходження відповідних земельних ділянок у комунальній власності.Відомо, що право власності є не тільки речовим, а й реальним, тобто в юридичному розумінні воно виникає з моменту факти гної передачі певного об'єкта, зокрема конкретної земельної ділянки, у власність іншій особі. Особливість придбання землі як нерухомого об'єкта державної власності полягає у зміні суб'єктного складу відносин власності, що дістає вияв у передачі державою цього об'єкта іншим суб'єктам. При цьому сам об'єкт передачі не зазнає змін. Останні відбуваються у суб'єктному складі права власності на підставі прямих вимог закону.Викладене дозволяє зробити висновок про те, що право кому­нальної власності на землю у межах населених пунктів виникло на підставі прямої вказівки, закріпленої у ч. 2 ст. 83 ЗК. Проте її ви­моги не можна поширювати на інші категорії земель, земельні ділянки яких можуть передаватися у комунальну власність. По-перше, для цього сам закон не дає достатніх підстав, а по-друге, для їх придбання необхідна наявність певних юридичних фактів і передача цих ділянок у вигляді здійснення конкретних дій.Беручи до уваги ту обставину, що відповідно до ч. 1 ст. 84 ЗК у державній власності знаходяться усі землі України, крім земель ко­мунальної та приватної власності, треба визнати, що немає особли­вих перешкод для передачі земельних ділянок комунальної влас­ності у державну. Ця передача може бути як безоплатною, так і платною. Наприклад, добровільна відмова власника від земельної ділянки може здійснюватися у формі безоплатного повернення землі державі на тих же умовах, на яких вона була йому передана. В інших випадках може мати місце сплатна (на підставі договору купівлі-продажу) передача землі комунальним власником державі в особі її уповноваженого органу. Що ж до застосування примусових підстав припинення права комунальної земельної власності з на­ступною передачею земельної ділянки державі, то, на наш погляд, вони не охоплюються змістом розглядуваної норми.Згідно зі ст. 117 ЗК передача земельних ділянок державної влас­ності у комунальну та ділянок комунальної власності у державну провадиться у порядку, встановленому для юридичних осіб. З цьо­го випливає, наприклад, що відповідні державні органи, як й усі інші юридичні особи, мають звертатися з клопотанням до компе­тентного органу місцевого самоврядування, який повинен розгля­нути його у встановленому законом порядку та у передбачений термін прийняти відповідне рішення і здійснити певні дії, тобто ви­конати усі вимоги законодавства, передбачені для передачі конкрет­ної земельної ділянки у власність юридичній особі. Такий порядок поширюється й на передачу земельних ділянок державної власності у комунальну. У цілому це сприяє забезпеченню земельної рівно­правності держави та територіальних громад як власників землі.

Умови і порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам

Необхідність постановки питання про порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам обумовлена низкою обста­вин. По-перше, придбання цих ділянок громадянами має свої особливості. По-друге, у самому ЗК Їх придбання та передача гро­мадянам закріплені відособлено. По-третє, з'явились нові способи придбання громадянами земельних ділянок з особливим порядком реалізації цього права. Насамперед це стосується безоплатної при­ватизації ділянок.

Нині приватизація є найпоширенішим способом набуття грома­дянами права власності на землю. Вона здійснюється шляхом пе­редачі їм земельних ділянок із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації. Поза всяким сумнівом, цю приватизацію можна розглядати як підставу виник­нення прав на землю, спосіб придбання громадянами земельних ділянок у власність, умову реалізації їх земельних прав, порядок передачі ділянок державної та комунальної власності у приватну власність громадянам тощо. Уявляється, що саме у такому значенні приватизація земельних ділянок закріплена у ЗК.Приватизація як спосіб набуття права власності являє собою пе­редачу об'єктів права державної власності у приватну власність гро­мадян. Вона належить до ринкових правових інструментів і пов'язана з переходом господарства нашої країни від планової еко­номічної системи до ринкових засад господарювання. Адже функціонування господарства на ринкових засадах без приватизації землі не може бути успішним та ефективним. Тому ст. 118 ЗК цілком присвячена порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами й охоплює усі категорії земель земельного фонду України.У зазначеній статті насамперед йдеться про приватизацію гро­мадянами земельних ділянок, які знаходяться у їх користуванні. Це зумовлено тим, що до цього часу ще не всі громадяни набули пра­во приватної власності на ділянки, які були надані їм на праві ко­ристування.Виходячи зі змісту зазначеної земельно-правової норми, яка охоплює усі види землекористування громадян, можна висловити думку про те, що вона поширюється й на тимчасове землекористу­вання, у тому числі на орендне. Але для приватизації таких земель­них ділянок необхідні певні умови, наприклад, вони повинні підлягати приватизації, потрібна згода власників на їх привати­зацію тощо. За відсутності таких умов права на тимчасові види зем­лекористування, що виникли раніше, мають бути переоформлені на права оренди. Таким чином, зазначена норма підлягає більш широкому тлумаченню та поширенню на усі види тимчасового землекористування. При цьому треба зазначити, що терміни пере­оформлення права на тимчасові види землекористування на право приватної власності на земельні ділянки законодавством не перед­бачені.Громадянин, який бажає приватизувати земельну ділянку, що знаходиться у його користуванні, має подати заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної та міської ради за місцем розташування ділянки. Треба зазначити, що повноваження районних державних адміністрацій, державних адміністрацій міст Києва і Се­вастополя та сільських, селищних і міських рад закріплені не тільки у другій і третій главах ЗК, а й у відповідних розділах Зако­ну "Про місцеве самоврядування в Україні" та Закону України від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації"'. Розгляд заяв громадян про приватизацію відповідних земельних ділянок зазна­ченими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування здійснюється за належністю земель на праві власності. У межах встановлених норм приватизація здійснюється безоплатно. Та ж частина ділянки, розміри якої перевищують норми безоплатної приватизації, може передаватися громадянам у риватну власність за плату.

Відповідно до ч. 2 ст. 118 ЗК рішення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок мають прийматися у місячний строк на підставі технічних ма­теріалів та документів, що підтверджують розмір цих ділянок. Та­кими технічними матеріалами можуть бути схеми розташування зе­мельної ділянки, план-проект розміщення будівлі, а документами — державний акт на право постійного землекористування, довідки про реєстрацію договору тимчасового або орендного землекористу­вання, витяги із земельно-шнурових і погосподарських книг місце­вих рад. Підготовка, збирання та надання технічних матеріалів і не­обхідних документів є обов'язком громадянина.Органи виконавчої влади безпосередньо приймають рішення про приватизацію земельних ділянок. Вони є постійно діючими ор­ганами. Тому для розгляду ними заяв громадян та прийняття рішень щодо приватизації земельних ділянок у місячний строк не­має часових перешкод. Органам місцевого самоврядування також надано право безпосереднього прийняття рішень. Так, згідно зі ст. 12 ЗК до повноважень сільських, селищних і міських рад нале­жить розпорядження землями територіальних громад, а також пе­редача земельних ділянок комунальної власності у власність грома­дян відповідно до земельного закону. Проте вони функціонують у сесійному режимі, що породжує труднощі, пов'язані з додержанням місячного строку, передбаченого для прийняття відповідних рішень. У зв'язку зі сказаним вище у ст. З ЗК 1990 p. прямо передбача­лася передача місцевими радами своїх повноважень щодо надання та вилучення земельних ділянок відповідним органам виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування. У ново­му ЗК така норма відсутня. Лише у ст. 11 закріплено положення про те, що повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Норми чинного земельного закону свідчать про те, що у прин­ципі опосередкована реалізація місцевими радами своїх земельних повноважень на підставі делегування належних їм прав не виклю­чається. Таке делегування, до речі, передбачене Законом "Про місцеве самоврядування в Україні". Проявом опосередкованої реалізації місцевими радами своїх зе­мельних повноважень є делегування здійснення останніх їх вико­навчим органам на повний строк своїх повноважень або без зазна­чення строку. При цьому рішення про передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам, прийняті виконавчими органами місцевого самоврядування, затверджуються на чергових сесіях відповідних місцевих рад. Дещо інший порядок приватизації земельних ділянок громадя­нами передбачений ч. З ст. 118 ЗК. Згідно з нею громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в безоплатному одержанні у власність земельних діля­нок, які знаходяться у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, мають звертатися з клопотанням про при­ватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ра­ди або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. Оскільки ці землі знаходяться у постійному користу­ванні не громадян, а державних або комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій, їх працівники, а та­кож пенсіонери з їх числа мають звертатися до органів місцевого самоврядування або місцевих державних адміністрацій не з заявою, а з клопотанням про безоплатну передачу їм земельних ділянок у приватну власність. Безумовно, клопотання громадянина, як і його заява, є виявом зацікавленості в одержанні земельної ділянки на праві приватної власності. Проте до клопотання можуть включатися відомості, які не є обов'язковими для заяви. До них, зокрема, можна віднести дані про призначення земельних угідь, з яких бажано виділити зе­мельну ділянку, мету використання останньої, її розміри тощо, які невідомі порівняно з даними про земельну ділянку, яка вже знахо­диться у користуванні громадянина. Для придбання земельної ділянки у приватну власність не­обхідне подання документів, які підтверджують наявність трудових відносин між громадянином та сільськогосподарським під­приємством державної чи комунальної власності або вихід грома­дянина на пенсію. Інші документи можуть й не знадобитися. Тре­ба підкреслити, що земельний закон не пов'язує безоплатну прива­тизацію земельних ділянок зі стажем роботи працівників та пенсіонерів на сільськогосподарському підприємстві. Тому право кожного з них на одержання ділянки у приватну власність є гаран­тованим. Клопотання громадян про безоплатну приватизацію земельних ділянок також мають бути розглянуті органами місцевого самовря­дування або виконавчої влади протягом місяця. У разі прийняття позитивного рішення відповідні органи мають давати дозвіл на розробку проекту приватизації земель комунальних або державних сільськогосподарських підприємств. Отже, клопотання працівників цих підприємств передують таким рішенням і є підставами для їх прийняття. Дозволи на розробку проектів приватизації зазначених земель є самостійними рішеннями органів місцевого самоврядування або виконавчої влади. Вони реалізуються працівниками сільськогоспо­дарських підприємств та за рахунок коштів останніх. У проектах повинні фігурувати відомості про цільове призначення земель та місця їх розташування, про те, які площі підлягають приватизації, а які залишаються у державній або комунальній власності, кількість працівників та пенсіонерів з їх числа, які мають право на приватизацію, тощо. Проект надсилається на розгляд та затвердження до органу місцевого самоврядування або виконавчої влади. Відповідно до ч. 5 ст. 118 ЗК передача земельних ділянок у власність громадян — працівників державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерів з їх чис­ла провадиться після затвердження проекту.Треба зазначити, що передача земельних ділянок зі складу зе­мель державних та комунальних сільськогосподарських під­приємств у власність громадянам може здійснюватися й у разі їх ліквідації. Це випливає зі змісту ч. З ст. 24 ЗК, згідно з якою у разі ліквідації державного або комунального підприємства, установи, організації землі, які знаходяться у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або місцевого са­моврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільо­вим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припи­няються.Норма аналогічного змісту закріплена й у ч. 2 ст. ЗО ЗК, Відповідно до неї земельні ділянки державної та комунальної влас­ності, які знаходились у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включають­ся до земель запасу або передаються у власність чи користування. З урахуванням того, що ця норма присвячена розподілу несільсько-господарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств, можна стверджувати, що йдеться про можливість приватизації земельних ділянок несільськогосподарського призна­чення, якими користувалися ліквідовані сільськогосподарські підприємства державної або комунальної власності. Зміст ч. 6 ст. 118 ЗК є досить складним не тільки у зв'язку з тим, що в ній закріплено набуття прав для шести видів використання землі громадянами на праві приватної власності, а й через складні умови передачі земельних ділянок із різних категорій земель та для різних цілей. Згідно з вказаною нормою громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель дер­жавної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведения особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, госпо­дарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної рай­онної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаход­женням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета використання ділянки.

Пріоритетним напрямом сучасної державної політики, спрямо­ваної на реформування земельних відносин, є надання громадянам земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства з метою здійснення товарного сільськогосподарського виробництва. Тому фермерській приватній власності на земельні ділянки у земельному законі відведено пере­важне місце. Надання земельних ділянок для ведення особистого селянського гос­подарства не є новим правовим інститутом земельного права. Він існував і раніше у вигляді користування землею для ведення особи­стого підсобного господарства. У зв'язку з втратою ним значення підсобного господарства в умовах реформування та ліквідації колек­тивних господарств як основних форм господарювання чинне зе­мельне законодавство відроджує цей інститут у вигляді особистого селянського господарства, але на новій, власницькій основі прав на землю. Так, відповідно до ч. 1 ст. 33 ЗК громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для веден­ня особистого селянського господарства.Поза всяким сумнівом, таке селянське господарство є індивіду­альним, заснованим на праві приватної земельної власності. Його характер визначається тим, що суб'єктами права власності на зем­лю є лише громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особисто­го селянського господарства на умовах їх оренди. З урахуванням змісту наведених положень ст. 33 ЗК треба підкреслити, що земель­на правосуб'єктність вітчизняних громадян має враховуватися не тільки при наданні земельної ділянки, а й при наступних змінах суб'єктного складу прав на землю, що набувається для ведення осо­бистого селянського господарства. Поряд з індивідуальною природою права приватної власності на землю особисте селянське господарство має й багато інших схожих ознак з фермерським господарством. У цьому господарстві, як й у фермерському, може виникати спільна часткова або спільна сумісна власність на земельну ділянку. Спільна часткова земельна власність може мати місце між батьками та дітьми, а також між дітьми при успадкуванні ними відповідних часток земельної ділян­ки, а спільна сумісна — між подружжям, що веде особисте селян­ське господарство, співвласниками розташованого на земельній ділянці жилого будинку, в якому проживають громадяни, які ведуть таке господарство. Однак ЗК не регламентує зазначені різно­види земельної власності. Право земельної власності особистого селянського господарст­ва в основному характеризується тим, що земельна ділянка на­дається громадянам з метою її використання для вирощування продовольчої продукції особистого споживання та задоволення потреб сім'ї. Тому ведення такого господарства не є формою під­приємницької діяльності на відміну від фермерського господарст­ва, яке є організаційно-правовою формою підприємницької діяль­ності на селі. Члени останнього використовують земельні угіддя для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. У зв'язку з цим було б доцільно прийняти спеціальний закон, спря­мований на врегулювання відносин права власності на землю в особистому селянському господарстві, з більш чітким відмежуван­ням його земельної власності від власності фермерського госпо­дарства.

В останні десятиліття XX ст. в Україні набуло значного поши­рення використання земельних ресурсів для садівництва. У ст. 35 ЗК закріплено право громадян нашої держави на безоплатне одержан­ня у власність або на умовах оренди земельних ділянок для веден­ня індивідуального або колективного садівництва. Земельний закон надає можливість набуття права приватної власності на землю для ведення садівництва лише вітчизняним громадянам. Іноземні гро­мадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умо­вах оренди. Це пов'язано з тим, що ділянки для садівництва в ос­новному передаються із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення. А право приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства на них земельним за­коном не передбачено. Земельні ділянки за заявами громадян передаються їм у приват­ну власність у передбачених розмірах з метою використання для за­кладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також зведення будинків, госпо­дарських споруд тощо. Незважаючи на індивідуальну земельну пра­восуб'єктність громадян, у їх садівницьких господарствах також мо­же виникати право спільної часткової власності на земельну ділян­ку, наприклад, між батьками та дітьми, і право спільної сумісної власності на землю між подружжям. Зрозуміло, що спільна власність не змінює юридичної природи права приватної власності громадян на землю. Проте вона суттєво впливає на умови і поря­док здійснення ними правомочностей володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою.

Земельне законодавство передбачає не тільки ведення громадя­нами індивідуального садівництва, а й заняття колективним садівництвом на підставі права власності на землю. В останньому випадку значна частина земельної ділянки може належати на праві власності юридичній особі, створеній громадянами у формі садівницького товариства. Це прямо передбачено ч. 4 ст. 35 ЗК, згідно з якою землі загального користування садівницького това­риства є його власністю. До таких земель належать земельні ділян­ки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єктами загального користування. Спе­цифіка їх використання полягає в тому, що права на землю ре­алізуються не тільки відповідно до вимог земельного законодавст­ва, а й згідно з положеннями статуту садівницького товариства. Проте особливістю земельного закону є те, що відповідно до ньо­го приватизація земельної ділянки громадянином — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства. У разі приватизації громадянином зе­мельної ділянки, призначеної для садівництва, він може залиша­тися членом садівницького товариства або одержати статус індивідуального садівника. Присадибне землекористування на землях України відоме зі ста­родавніх часів. У тій чи іншій формі його об'єктом завжди була зе­мельна ділянка при садибі. Зберігаючи певну правонаступність, ч. 6 ст. 118 ЗК передбачає порядок одержання громадянами такої ділянки у власність. Згідно з нею за заявами громадян та рішення­ми органів виконавчої влади або місцевого самоврядування їм мо­жуть безоплатно передаватися у приватну власність земельні ділян­ки для будівництва та обслуговування жилого будинку, а також господарських будівель і споруд у межах норм безоплатної прива­тизації землі.Земельні ділянки для зазначених цілей, як правило, передаються із земель житлової та громадської забудови. Їх використання відзначається певними особливостями. Так, відповідно до ст. 39 ЗК воно здійснюється згідно з генеральним планом населеного пунк­ту, іншою містобудівною документацією, планом земсльно-госпо-дарського устрою і з додержанням державних стандартів і норм, а також регіональних та місцевих правил забудови. Вимоги щодо ви­користання зазначених ділянок регламентовані та конкретизовані також у містобудівному законодавстві.Дещо інакше складаються відносини, пов'язані з правом власності на земельні ділянки, які надаються житлово-будівельним (житловим) кооперативам. Так, у ч. 1 ст. 41 ЗК зазначено, що за рішенням ор­ганів виконавчої влади або місцевого самоврядування вони переда­ються цим кооперативам у власність для житлового будівництва бе­зоплатно у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердже­ної містобудівної документації. Ділянки передаються кооперативам як юридичним особам. У ст. 80 ЗК громадяни та юридичні особи піднесені до суб'єктів права власності на землю. Однак кооператив­на природа житлово-будівельних (житлових) та інших коопера­тивів, як і акціонерна природа господарських та інших товариств, які й досі відносяться чинним законодавством до різновидів колек­тивної власності, не в усьому відповідає приватній природі земель­ної власності таких юридичних осіб. Поряд з цим у ч. 2 ст. 42 ЗК закріплено положення про те, що у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будин­ку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників. Наведена норма привертає до себе увагу тим, що вона включена до статті, присвяченої статусу земельних ділянок приватизованих ба­гатоквартирних жилих будинків. Водночас у статті, що встановлює статус земельних ділянок житлово-будівельних (житлових) коопе­ративів, які за своєю правовою природою мають статус, ана­логічний статусу приватизованих багатоквартирних будинків, такої норми не передбачено. Проте навіть безоплатну передачу землі у власність об'єднанню власників у строго правовому розумінні не можна віднести до різновиду приватизації земельних ділянок гро­мадянами.Близьким до розглянутого вище є порядок реалізації громадяна­ми права на безоплатну приватизацію земельних ділянок, призначених для гаражного будівництва. Такі ділянки також передаються їм у приватну власність із земель державної та комунальної власності житлової й громадської забудови у межах населених пунктів. Дана обставина не суперечить основному цільовому призначенню цих земель, яке допускає різні види їх використання. Проте безоплат­на передача земельних ділянок для гаражного будівництва, як й для житлового, передбачена у двох статтях земельного закону. Так, зі змісту ст. 40 ЗК можна зробити висновок, що в ній йдеться про пе­редачу ділянки для індивідуального гаражного будівництва. А ч. 1 ст. 41 закріплює положення про передачу земельних ділянок гараж­но-будівельним кооперативам. Відмінності у використанні зазначе­них ділянок полягають у тому, що у першому випадку ділянка пе­редається безоплатно у власність конкретному громадянину, а в другому —гаражно-будівельному кооперативу як юридичній особі з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.Розглянутий вище порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами з деякими особливостями поширюється і на безоплатну приватизацію ними землі для індивідуального дачного будівництва. Однак треба зазначити, що в чинному земельному за­коні змінено категорії земель, з яких з цією метою можуть переда­ватися громадянам земельні ділянки. Раніше вони надавалися, як правило, із земель населених пунктів. Нині ж на аналогічній за своїм правовим режимом категорії земель житлової та громадської забудови дачне будівництво не передбачене. Земельні ділянки мо­жуть передаватися громадянам із виділених у самостійну кате­горію земель рекреаційного призначення. Це положення закріп­лене у ст. 51 ЗК.Звичайно, новий земельний закон не має зворотної сили і не скасовує право приватної власності на земельні ділянки, передані громадянам для індивідуального дачного будівництва з інших кате­горій земель. Більше того, відповідно до законодавства, що було чинним раніше, категорії земель, з яких надавалися земельні ділянки у приватну власність, були значно обмежені. Так, земельні ділянки із земель рекреаційного призначення, які виділялися для дачного будівництва, не підлягали приватизації. Вони надавалися лише в користування. Нині за заявою громадянина та рішенням відповідного органу виконавчої влади або місцевого самоврядуван­ня вони можуть приватизуватися.Варто звернути увагу й на те, що земельний закон передбачає ли­ше індивідуальне дачне будівництво, тобто власником землі може бу­ти лише громадянин, якому безоплатно передається земельна ділянка шляхом її приватизації. Водночас законодавство не перешкоджає об'єднанню громадян, наприклад, у дачні кооперативи зі збереженням права приватної власності на безоплатно одержану земельну ділянку.Згідно з положеннями другої та третьої глав ЗК повноваження­ми щодо передачі земельних ділянок громадянам наділені відповідні місцеві державні адміністрації та сільські, селищні, міські ради. Оскільки йдеться про приватизацію землі, зазначені органи зобов'язані розглядати заяви громадян про передачу їм зе­мельних ділянок у їх власність. Вони розглядаються разом з технічними матеріалами, схемами розташування ділянок та інши­ми документами, які додаються до заяви.Особливість вирішення питання про передачу земельної ділянки фермерському господарству дістає вияв у тому, що органи виконав­чої влади або місцевого самоврядування поряд із заявою та додани­ми до неї документами розглядають висновок конкурсної комісії. Відповідно до ст. 4 Закону "Про селянське (фермерське) господар­ство" право на створення такого господарства має кожний дієздат­ний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займати­ся сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір.У разі згоди зазначених органів на передачу земельної ділянки у власність громадянам вони дають дозвіл на розробку проекту її відведення. З ч. 7 ст. 118 та інших положень ЗК випливає, що в ньому зберігається відвідний порядок передачі земельних ділянок у власність, який поширюється і на безоплатну приватизацію земель­них ділянок громадянами.Розробка проекту відведення земельної ділянки є складним техніко-юридичним заходом. Тому земельний закон передбачає її здійснення спеціалізованими організаціями, які мають відповідні доз­воли (ліцензії) на виконання цієї роботи. Ними можуть бути науково-дослідні та проектні інститути, їх філії та інші підрозділи. Надання їм відповідних дозволів та ліцензування їх діяльності здійснюються в по­рядку, передбаченому законодавством. Про наявність у таких ор­ганізацій дозволу або ліцензії на проектування відведення земельних ділянок зазначається у проекті. При розробці проектів вони керують­ся державними стандартами та нормативами, а також регіональними і місцевими правилами використання земельних ділянок.Чинний ЗК передбачає підготовку проектів відведення земель­них ділянок за рахунок замовників. Норма, аналогічна ст. 19 ЗК 1992 р., що покладала замовлення проекту на відповідні ради, нині відсутня. Проте треба зазначити, що через відсутність у місцевих рад коштів на розробку проектів відведення землі громадянам во­ни й раніше розроблялися на замовлення та за рахунок останніх. Тому чинний земельний закон не погіршує становища громадян, зацікавлених у придбанні земельних ділянок у власність. ЗК не пе­редбачає і строків розробки проекту відведення земельної ділянки. Вони визначаються угодою між замовником та виконавцем.

Погодження проекту відведення земельної ділянки є важливою стадією його підготовки, яка не зводиться до виконання формаль­них вимог закону, а має істотне значення для здійснення землевпо­рядкування. Тому згідно з ч. 9 ст. 118 ЗК цей проект погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Таке погодження є обов'язковим. За­значена норма земельного закону викладена таким чином, що не залишає можливостей для її розширеного тлумачення. Тобто наве­дений перелік державних органів, які обов'язково погоджують про­ект відведення землі, є вичерпним.Однак у деяких випадках виникає необхідність у погодженні проекту з іншими державними органами, а також суміжними підприємствами, установами та організаціями. Залежно від кате­горіальної належності та основного цільового призначення земель­ної ділянки, яка відводиться, такими органами виконавчої влади можуть бути, наприклад, органи управління водним або лісовим господарством.Особливою формою погодження проекту відведення земельної ділянки є підготовка висновків щодо її надання або вилучення (ви­купу). Це віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Такі висновки передують роз­робці проекту відведення землі, оскільки без них немає сенсу за­мовляти та розробляти його. Водночас з метою запобігання зайво­му погодженню проекту в окремих випадках земельний закон пря­мо виключає необхідність погодження передачі земельної ділянки у власність громадянам. Як вже зазначалося, додержання строку розгляду проекту для місцевих державних адміністрацій, які є постійно діючими органами виконавчої влади, не становить труд­нощів. Розроблений та погоджений проект відведення земельної ділян­ки подається на розгляд відповідній місцевій державній адміністрації або органу місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 10 ст. 118 ЗК районна, Київська чи Севастопольська міська дер­жавна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про пере­дачу земельної ділянки у власність.Проблематичним є додержання місячного строку розгляду про­ектів відведення земельних ділянок відповідними радами, які є непостійно діючими органами місцевого самоврядування. Тому вони делегують зазначені повноваження своїм виконавчим органам у разі їх створення, а на чергових сесіях затверджують розглянуті та схвалені ними проекти.Розгляд проекту відведення земельної ділянки та прийняття рішення про її передачу у власність є самостійною стадією проце­су землевпорядкування. Згідно з п. "в" ч. 1 ст. 186 ЗК проекти відведення земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності затверджуються органами виконавчої влади або місце­вого самоврядування, які надають і вилучають їх. Зазначені орга­ни можуть затвердити проект відведення земельної ділянки і прийняти рішення про її передачу або відхилити його і направи­ти на доопрацювання. Після усунення недоліків він підлягає по­вторному розгляду тими ж органами з правом ухвалення відповідного рішення.Відповідно до ч. 11 ст. 118 ЗК у разі відмови органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Дата добавления: 2015-10-28