Napalm On The South Front

Чун Айронкок уродженець Північної Кореї, у 68-мому переїхав в Тайланд і до недавнього часу не покидав його, працюючи звичайним прибиральником на бойні близько одного містечка. Із дня в день і із року в рік він, вранці вирушав на роботу, працював шість з половиною годин і повертався додому. Він часто сидів в кріслі, просто сидів, дивився в стінку і ні про що не думав, іноді по декілька годин підряд. Його мрією було стати художником, але за все життя він так і не наважився зробити жодного кроку до її здійснення.

Тепер йому 78 років і він мільярдер. Чун зміг протрезвіти тільки на 40-вий день, після початку свого запою. Він був у своєму маєтку в Беверлі-Гіллс, мав 24 жінки, парк з 8-ми екзотичних машин(3 з яких були унікальними прототипами), 2 вертольоти, декілька катерів, близько 200 незнайомих людей в себе вдома і чомусь вся його спальня була завалена акціями якоїсь європейської авіакомпанії. Коли він все ж таки зміг знайти вихід із свого величезного будинку і вибрався на задній двір, при виді басейну, заповненого вином, йому поставали перед очима кадри з візитом поліції Беверлі-Гіллс і те як він всунув їм в руки пачку банкнот.

Чоловік струсив головою, щоб ці сцени зникли з його пам’яті, але визвав тільки важку біль у висках.

Потрібно було ще три дня, щоб повністю у всьому розібратись, вигнати всіх незнайомців і жінок. Чоловік залишив собі тільки чотирьох дівчат і навіть не був впевнений, чи повнолітні вони, але це його зараз хвилювало менше за все. Підрахувавши залишок, Чун міцно схопився за голову, зі всіх грошей лишилось трохи менше половини мільярда доларів. Але тепер йому нічого не буде мішати займатись тим, чого він так довго хотів – малювати картини.

Близько двох місяців він був ізольований від суспільства і тільки творив. Виходило досить таки непогано і навіть добре, це чоловік мусив собі признати, але чогось не хватало, він не відчував себе повністю задоволеним. Чун бачив в дзеркалі, як змінився за останній час. Завдяки ласки молодих дівчат, під дією міцного алкоголю і дорогих наркотиків, його тіло значно змінилось – більше не потрібно було горбитись, так як кістки не боліли, зір покращився, живіт щезнув, а обвислі м’язи підтягнулись, більше не турбували провали у пам’яті і біль у простаті. Чун зайнявся бігом, навчився плавати в басейні, почав проводити час в спортзалі у своєму маєтку.

Проте, тепер його турбувало щось інше, нове, сновидіння. Йому бачився В’єтнам у вогні, у війні, він був у вертольоті, малював картину з того, що було перед ним – невеличке селище було повністю поглинуте жахом війни, танки поїдали його живцем, з вертольотів лились вогняні струмені, які розплавляли людей на очах, звідусіль сипались пулі, повстанці пробували протистояти ворожим силам, але їм це не вдавалось.

Минуло ще кілька місяців, сни ставали ще реальнішими і правдивішими. Чун пробував перенести все, що в них було, на полотно, але з цього мало що виходило. Його більше не цікавили дівчата і алкоголь. Дні і ночі він проводив за переглядом воєнних фільмів, про операції у В’єтнамі та Сайгоні, сидів в інтернеті і шукав всю інформацію, яка його цікавила, зареєструвався у Фейсбуці і підписався на різні воєнно-направлені спільноти. Дійшло навіть до того, що чоловік перейшов на раціон ідентичний раціону американських солдат, які приймали події в тих боях і тренувався по спортивній програмі тих же солдат.

В дзеркалі тепер був не літній дідусь, який дуже добре виглядав, а чоловік, з вигляду не старший п’ятдесяти років, навіть багаторічна лисина почала покриватись помітною кількістю волосків. Пильно вдивившись у вузькі, похмурі очі, кутики яких покривали сітки зі зморшок і бачив там тільки одне – напалм, напалм який спалахує вогнем на десятки метрів вгору. Це стало останньою каплею.

Проблем із ліцензією не виникнуло, і вже через тиждень були готові десятки воєнних одиниць, серед яких були танки, вертольоти, катера, машини, декілька літаків-винищувачів і тисячі одиниць різноманітної зброї. Також під його командування перейшли 2 воєнні взводи, кожен по десяток солдат і ще дві сотні звичайних найманців, жорстоких, безсердечних машин для вбивств. Як із під землі появилась ще одна людина – адвокат/юрист Жакоб Сайкс, який і займався всією юридичною/бюрократичною стороною плану. Тепер це був самий справжнісінький план. Селищем для зачистки було вибрано маленьке, непримітне містечко в південній Америці, з населенням в декілька тисяч чоловік. Настільки віддалене від цивілізації, що його зникненням ніхто і не буде зацікавлений. Зі всіх боків його окружають джунглі, воно розрізане багатьма маленькими річечками і чимось нагадує Венецію, тільки болотну, малобюджетну і малярійну версію.

Чун Айронкок звірився із своїм золотим Ролексом, потім декілька разів бігло переглянув умови договору Сайкса і не задумуючись поставив свій підпис в необхідній графі. Жакоб Сайкс теж закріпив договір підписом, спішно скрутив лист паперу і запхав його у внутрішню кишеню воєнної куртки. Так, вони уже були в вертольоті. Два пілоти, Жакоб, Чун і один із солдатів. Всі були у воєнному спорядженні: Сайкс в звичайній армійській польовій формі, в поліцейських чорних окулярах, великих навушниках, жував жуйку і вираз його обличчя показував ніщо інакше як задоволення – його ця ситуація поглинула найбільше із всіх, окрім Чуна. Пальцями адвокат вистукував якусь мелодію на прикладі автомату, ледь помітно притупуючи важким, високим воєнним взуттям. Солдат куртки не мав і на торсі була тільки темна майка, а на голові темно-червона пов’язка. Він мав 12-ти зарядний дробовик. Чун теж був у армійській формі, але не польовій а лісній, під курткою був бронежилет, а на голові такі ж як у Сайкса, навушники з мікрофоном для координування і командування, в нього було дві заряджені Беретти, ніж і різноманітні пристосування для малювання. В кожного на лівому плечі була спеціальна синя пов’язка із якогось волого і вогнестійкого полімеру, її призначенням було відділити солдатів Чуна від всіх решти.

Вертольоти, вистроєні в фігуру схожу на трикутник, прямували немов стая перелітних птахів до своєї цілі. До неї ж, з розривом в пару годин, їхали колони танків і грузовиків з наземним обладнанням.

До селища, по підрахункам головного пілота, залишилось менше 2-х годин. Все би пішло по-плану. Але вони не врахували одного – вони не могли цього знати. Селище було не таким вже й простим. Уже декілька десятків років організований мафіозійсько-якудзний синдикат керував ним, воно виглядало як звичайний занепалий кусок цивілізації, так і мало бути, щоб ніхто нічого не запідозрив, і все було замасковано, танки в підземних бункерах, підземні бараки, склади з вибухівкою і лабораторії. Там було налагоджено випуск нового синтетичного наркотика, названого Морнінг Лайт. Селищем керував Хосе – виходець із Мексики. І як у доброї більшості літературних героїв-злодіїв у нього був свій заскок, він завжди носив фрак генерала мексиканської армії часів революції початку 19-того століття; його тривожила абсолютна параноя, він був поглинутий можливою(і по його словам «inevitablemente»(неминучою)) війною. Поглинутий настільки, що давно забув про своїх двох дочок, які росли, разом із дітьми тих, кого захопили терористи в цьому селищі.

В кабінет Хосе забігають двоє солдатів з повідомленням про те, що «вони» наближаються. Невідомо хто це і чому вирішили напасти, але це буде справжня війна. Танки, вертольоти, піхота. «Це не можуть бути повстанці, в них не має стільки сил, а допомагати їм ніхто не захотів би» - заключив один із солдатів, але Хосе вже його не чув. Його серце забилось швидше, в голові трохи запаморочилось, а щоки змочились сльозами, які покотились із прищурених очей. Він вдивився в зелену далечінь сплетених дерев, яка відкривалась за вікном доміку на ногах(тому що в цих районах, через часті дощі, невеликі річки які пронизують селище, часто розливаються і затоплюють все навкруги) і тихенько, трепещучим голосом, сам для себе промовив:

- Я чекав цього все своє життя. – Після цього, кутиком платка, який дістав із кишені генеральського фраку, витер сльози, розвернувся і впевненим дзвінким голосом сказав – Готуйтесь до війни.

Стадо гелікоптерів мчалось до цілі, зітрясаючи зелене покривало екзотичних дерев під ними. Все було гаразд, поки в них не почали летіти «стінгери», їх було стільки багато, що вони навіть взривались, стукаючись одна об одну. Шум пропеллера заглушили звуки взривів, повсюди були чорні хмари диму, в навушниках Чуна звучали предсмертні крики допомоги, сусідні вертольоти загорялись як сірникові головки і стрімко падали вниз, розчиняючись в всєядній зелені. Одна з ракет пролетіла настільки близько, що пілоту прийшлось різко вцепитись в штурвал. Вертоліт трухнуло так сильно, що Чун вилетів з нього. Він не знав, що сталось, але час немов зупинився, все здавалось нерухомим і безтурботним: ось чорна, густа хмара перед ним, із якої виглядає обгоріле лице одного з солдатів, на якому увічнена смертна скривлена маска; над ним, в декількох метрах висить ракета, вона тільки ледь-ледь покручується навколо своєї осі, так повільно, що можна прочитати серійний номер на її боковій кришці; а ось і вертоліт з якого вилетів чоловік, було навіть кумедно як він виглядає схилений на 90 градусів, гвинтом перпендикулярно до землі. Почувся жар, який виходив з нового взриву, що слідував після попадання «стінгера» в лобове скло чергового вертольоту. І враз все це пройшло, час знову пішов своїм звичайним плином. Чуна різко дьорнуло і все що йому прийшлось відчути це тільки сильний удар спиною, а потім темнота, це був легкий обморок. Отямився він через пару секунд, як йому здалось, в кабіні вертольота. Він справді вилетів зі свого і чудом попав у кабіну сусіднього, під таким кутом, що його не розрубало лопастями. Та повезло не всім. Він влетів в одного з солдатів і вбив його об стінку машини. Двоє солдатів, що лишились застигли в шоці і тільки, з відвислими челюстями витріщались на Чуна. Він взяв автомат, який тепер був непотрібний розквашеному трупові, стягнув у одного з пілотів навушники, оскільки свої загубив в польоті, і почав кричати в мікрофон різні кодові слова, до кожного з яких були приписані свої спеціальні команди. Не дочікуючись відповіді, чоловік відкинув навушники, підбіг до борту, перекинув руку через бокове перило, щоб знову не вилетіти і почав стріляти. Навряд чи пулі в когось попадали, але шанс був. Вертоліт знизив швидкість і всі сусідні, уцілілі, зробили те саме, далі вони почали розвертатись, і сталось те, шанси на що були настільки малими. По лінії вогню Чуна, прямо серед дерев щось вибухнуло. Настільки сильно, що його миттю окатила хвиля жару і штовхнуло, від чого він, крутячись на боковому перилі стукнувся об борт апарату. Цей вибух набагато більший і сильніший ніж від однієї ракети. Вертоліт був уже на дорозі назад, серед інших таких, вижимаючи з гвинта максимум обертів. Пілоти знову почали виляти машиною з величезною амплітудою, від чого екіпаж кидало по всій кабіні. Враз сильно трясонуло, і приборна панель почала несамовито пищати і сигналити. «В нас попали» істеричним голосом заверещав другий пілот. Його страх і безвихідь було чути навіть серед всього іншого шуму. «Ми падаємо, приготуйтесь, панове!» прокричав перший пілот, але зробити вже нічого не можна було. Чун розумів що з такою швидкістю зіткнення у що би то не було, стане смертельним, навіть у м’ягкі сідниці однієї з неповнолітніх дівчат, які задовольняли його, декілька днів назад. Цього він не міг не відмітити. Тому треба пробувати робити щось інше. Залишалось тільки одне, вдруге за сьогодні випробувати свою удачу і він це зробив. Відскочивши від борта зі всієї сили, машина і чоловік летіли синхронно, з однією швидкістю. Пролітали тепер вони над трохи поріділими деревами, так як там була болотяниста річка. Машина летіла змітаючи всю зелень на своєму шляху, а чоловік пролітав крізь листву і гілля, ламаючи тонкі, згинаючи середньої товщини, і б’ючись об грубі. Це призупиняло швидкість. Дерева закінчились. Машина влетіла в землю, занурену на деілька футів у воду і повністю розвалилась, залишивши по собі тільки шлейф з металічних уламків. Чоловік влетів у воду напівмертвим, але все ще живим. Від адреналіну, він був у свідомості, тільки тіло не слухалось, але згодом піддалось і Чун все-таки винирнув з води, задихаючись і з найсильнішою біллю у всьому тілі. Темна, коричнева вода доходила трохи вище колін. Почулись звуки гвинта, який на відміну від інших не проносився в небі, а повільно приближався. Ось він і показався серед дерев. Машина без проблем нависла над Чуном в декільком метрах від нього і розвернулась на 90 градусів. Це був той вертоліт, в якому він спочатку летів. З кабіни показалась світловолоса голова Жакоба, він усміхався, а Чун зітхнув з полегшенням. Але усмішка швидко зійшла з лиця адвоката. Він був здивований, різко зняв свої «поліцейські окуляри», приставив до очей бінокль і направив на Чуна, потім закинув пристрій назад. Промовив декілька слів тим, кого не було видно, змахнув двома пальцями правої руки в сторону Чуна. Після цього рука, по всій видимості солдата, передала йому автомат. Жакоб знизив плічьми і направив дуло на свого роботодавця, з яким тільки но заключив договір.

Чун був шокований таким розвитком подій, але глянувши на ліве плече, не витримав і з іронієї видав короткий, істеричний смішок. «Контракт», діло було в цій клятій бумажці. Тільки тепер в його пам’яті пронеслись всі умови і хитрості контракту, в якому одним із головних пунктів було «на території з координатами NSEW вбивати всіх, у кого нема спеціальної голубої пов’язки на лівому плечі». Так, цей сучий син, Жакоб був кращим із кращих і якщо стоїть питання контракту, то він дотримається його любою ціною, навіть ціною смерті, чужої чи своєї. Вертоліт почав ледь-ледь летіти в сторону Чуна. Він розвернувся і почав щосили бігти. У воді, яка доходила до колін це було досить незручно і повільно. Цьому були і наслідки, перша черга куль пролунала з вертольоту і одна з куль попала в руку чоловікові, від цього він звалився у воду. Машина пролетіла над ним.

Винирнувши з води він зразу дістав з-за поясу уже єдину Беретту, направив її у гвинт вертольоту(документальних фільмів про ці моделі гелікоптерів він надивився достатньо), який в декількох десятках метрів попереду повільно розвертався серед гілок високих дерев, і разом випустив усю обойму. Кулі достали своєї цілі, вертоліт почало трясти, а гвинт підхоплював чорний та густий дим, який виходив із його ж основи. Але це було не критичною поломкою і машина все ж рухалась, тільки повільніше. Чун почав бігти йому назустріч, за течією, поки він розвернувся настільки, що звідти виглянув адвокат відкашлюючись від диму(який, виявилось, попадав і в кабіну), чоловік уже був під вертольотом і біг дальше, та його якось засікли. І на цей раз адвокат не став тратити час, він вистрелив в лобове скло, і залишки вибив прикладом, потім висунувся звідти і почав стріляти, на цей раз не прицільно, а просто навгад. Виходило не дуже, тому що кулі навіть поряд не пролітали біля Чуна, який стрімголов біг до своєї цілі – метрах в 50 перед ним, річка закінчувалась водоспадом, по всій видимості великим. Чоловік навіть не тратив час на перебіжки зиг-загом, тому що через поломку гвинта, машину трясло і з таким розкидом куль шанс попадання був абсолютно випадковим. Кінець ріки був все ближче і ближче. Кулі перестали переслідувати його, мабуть адвокат перезаряджав зброю. Чоловік вирішив зробити так само. Намацавши запасну обойму в кишені штанів, він почав поспіхом перезаряджати Беретту, обойма майже вискочила з рук, але все ж він підхопив її, і уже в наступну мить зброя була заряджена.

До водоспаду залишались лічені кроки, він вибіг на камінь, який на декілька дюймів виступав над водою, в ці останні кроки Чун вклав всі свої сили, які залишились, і як тільки відскочив від каменю, почулись постріли, в повітрі він розвернувся і наосліп почав стріляти в кабіну.

Вертоліт промчався над тілом, яке пролетіло декілька десятків метрів і погрузилось у воду. Зупинятись і перевіряти чи живий Чун часу не було і вертоліт тримався на останньому диханні. Жакоб не був впевнений чи попав, тому дуже зажурився, тим що перший же ворог, якого вони зустріли, доставив стільки мороки. Він допоміг пораненому пілоту встати з крісла, і прилягти в кабіні, рана була сильною, але далеко не смертельно, куля від Беретти, скоріше за все, застрягла в кістці. Жакоб сів на місце пілота, одягнув навушники і почав виконувати команди головного пілота, щоб долетіти до необхідного місця.

Свідомість по-трохи поверталась. Насилу, але йому вдалось відкрити очі, був захід сонця, чувся тільки звук води, яка легенько билась об глиняний берег, до якого прибило непритомного чоловіка після падіння з водоспаду. Канонад і вибухів не було чутно. Все здавалось страшним сном, але нестерпна біль говорила, що це відбулось насправді. Встати не вийшло – біль не дозволяла, а ноги взагалі не слухались, він ледве перевернувся на спину. Ні куртки ні футболки уже не було. Справа, в животі, була рана, з якої сочилась кров, пуля пройшла навиліт. «Це добре» подумав чоловік, ще одна рана була в правій нозі, в декількох дюймах вище коліна, так само навиліт, кістку не заділо, «повезло». Чун спробував піднятись, але не вийшло, сил не було. Він відкинув голову на м’яку глину і від здивування здригнувся, визвавши імпульс болі по всьому тілу. Прямо на нього дивилось дуло автомата, його тримав якийсь бразилець, одягнений зовсім не у воєнну форму. Він щось кричав, трясучи автоматом і вказуючи дулом на Чуна, але останньому було всерівно:

- Та пішов ти, дебільний ідіот, я не розумію твоєї тупої мови. – випалив Айронкок на корейській.

Почувся другий голос, звідкись збоку. Невідомий припинив галасувати, біля нього появилась ще одна фігура з автоматом, це був старший чолов’яга, з довгою сивою бородою в таких же самих обносках замість одягу. Вони перекинулись декількома фразами, потім двоє подивились на Чуна. Сивобородою розвернув автомат і прикладом зацідив азіату в чоло. Знову наступила темнота.

Прокинувся Чун від того, що на нього вилили відро холодної води. Спроби піднятись на ноги були марними, його прив’язали до стільця. Це була темна, маленька кімнати без вікон, яку освітлювала тільки одна маленька лампочка. Він дістав ляпас і перед його обличчям постало лице бразильця, який його знайшов. Знову він щось верещав азіату прямо в лице, не то на іспанській, не то ще на якісь мові.

- Ти зовсім дурний? Я не розумію. Я грьобаний кореєць. – видихнув Чун.

В кімнату зайшов сивобородий і вилив на Чуна ще одне відро холоднезної води. Вони з бразильцем знову почали щось кричати і судячи з інтонації це були питання. Чун опустив голову і побачив що його рана на животі була вправно перев’язана, значить вони не збираються його вбивати… поки-що.

На цей раз ляпас прийшовся від сивобородого, а згодом ще один і ще. Рука піднялась в четвертий раз, але дівчачий голос, який прокричав якусь фразу, враз поміняв ситуацію. В кімнату зайшла вона, Аврора. Дівчина почала сваритись на іспанській з двома чоловіками. По-черзі кожен з них вказував на Чуна, але уваги на нього не звертав ніхто. Здавалось, кожен доказував свою правоту і чоловіки пробували виправдатись перед нею.

Вона була ідеальною. Високою, смуглою, з чорним, як ніч, довгим волоссям, акуратними рисами обличчя і голубими очима, її губи були схожі на розрізаний персик, а шкіра виглядала ніжною як шовк. Вона була одягнена в воєнну безрукавку, короткі джинсові шорти, які показували її ідеальні ноги, і чорні шкіряні чоботи, які доходили до колін, на руках були шкіряні рукавиці без пальців. Аврора виглядала так, ніби зійшла з обкладинок самих найвідоміших журналів для чоловіків. Тільки вона була не моделлю, а воїном. Де-не-де її шкіру покривали шрами, деякі були зовсім недавніми. Машинне масло, мазут, сліди від пороху.

Чун влюбився в неї з першого погляду, настільки, наскільки може влюбитись людина. Серце забилось швидше, а через все тіло пробіг неймовірний і блаженний імпульс. Тільки, на вигляд їй було не більше 20 років, а що він міг їй запропонувати. Чоловік відвів погляд і побачив, що зліва від нього, до стіни було приперто декілька дзеркал висотою з людину, в яких він побачив своє відображення зі зв’язаними за спиною руками. Там був не 20-ти літній хлопець, але чоловік років сорока, над якими немов попрацювали найкращі пластичні хірурги світу.

Сварка закінчилась і сивобородий поспішив розв’язати Чуна. Руки і ноги були звільнені, а сивобородий із бразильцем покинули кімнату. Чоловік потер занімілі від мотузки зап’ястя і помітив, що його Ролекс(один із найдорожчих, куплених під час алкогольного забуття) залишився на місці, отже гроші це не те, що цікавило цих людей. Аврора підійшла до азіата, оцінила його поглядом, але як оцінює генерал новобранців, а не дівчина хлопця. І запитала, уже на англійській:

- З ваших ще хто-небудь вижив?

Чоловік зрозумів, чо ця воєвнича богиня прийняла його за когось іншого, тільки питання було в тому – за кого ж? Правда не підходила, так як сказати що ти один з тих, а саме головний, хто планував напасти і знищити селище лиш для втіхи своїх садистських нахилів, було не найкращою ідеєю. З другого боку, Аврора не могла бути з тих, хто міг би дозволити собі десятки і сотні «стінгерів». Це було наче гра в російську рулетку, тільки от де заряджена вся обойма і пістолет був приставлений до виска Чуна. Дівчина свердлила його поглядом і чекала відповіді. Тільки тепер він помітив що від переживання чи збудження затримав дихання. І далі ця гра в мовчанку не може продовжуватись

- Тільки я. – видихнув Чун.

Дівчина викрикнула щось на іспанській і з силою луснула кулаком об стінку. Але хід був вдалим – він все ще живий.

- Йдем. – дівчина заспокоїлась, запрошуючи махнула рукою і вийшла з кімнати. Чун послідував за нею.

Вони декілька хвилин йшли по темним коридорам, без вікон, які освітлювались тільки тусклим світлом від маловольтажних лампочок. Де-не-де траплялись кімнати, в яких були різні люди, в основному чоловіки, в такому ж лахмітті, як і ті двоє, що знайшли раненого Чуна. Кожен займався своїми справами, дехто чистив зброю, деякі їли, деякі грали в карти на набої. Аврора привела чоловіка в більш-менш простору кімнату з великим круглим столом по-центру, на якому була велика карта. На відміну від інших, ця кімната добре освітлювалась білим світлом із численних ламп денного світла.

Тут дівчина почала розказувати, на своїй ламаній англійській, все що вважала за потрібне. Вона представилась, розказала про свою сестру, якій вдалось втекти, про селище, яке уже багато років тероризує синдикат, про підземні лабораторії в ньому ж, про те, як вона, ще з декількома людьми організувала повстання. Дівчина робила це так емоційно і зворушливо, що Чун деколи втрачав хід її думок і просто насолоджувався нею, її грацією і завзяттям, тим, що в своєму житті, до сьогодні, не розумів, що на світі може бути щось настільки прекрасне як вона, Аврора. Також вона розказала, як близько місяця назад вирушила експедиція з метою покликати допомогу для повстанців. Вона була впевнена, що Чун один з тих, хто хотів допомогти.

І тоді наступив переломний момент, азіат підбіг до карти, почав сипати прокляття в повітря і попутно згадувати всі пункти «договору» психопата Сайкса. «Що цей збоченець там написав?», зараз кожен підпункт, пункт, буква і цифра мали вагу золота. На своїй ламаній англійській, з жахливим акцентом почав розпитувати де вони знаходяться і де відбулось зіткнення. Аврора зігнулась над столом, і лінійкою, по міліметрах почала відзначати всі точки, попутно коментуючи значення кожної.

Все було дуже погано, це саме та ситуація, коли можна сказати «гірше не може бути», що і зробив Чун Айронкок на своїй рідній, корейській мові. Тільки знайшлось те, чого собі не міг уявити, саме та жінка, і вони опинились в смертельній пастці. Тоді обезсилено рухнув на стілець і вже спокійно, беземоційно почав розказувати нову історію, підкріплену згаданими пунктами із «договору», новими фактами, які розказала Аврора, і максимально приближену до реальності:

Армія Сайкса це був ще один синдикат, ворожий з тутешнім і вони вирішили нанести останній удар і знищити все раз і назавжди. Чун Айронкок був одним із спеціального загону шпигунів, які дізнались про всі плани Жакоба Сайкса і його армії. Він, разом з командою, мав проникнути в селище і таємно евакуювати максимальну кількість жінок і дітей, але все пішло не по плану. Про таємну операцію дізнались, а загін Айронкока ліквідували, йому самому ледве вдалось втекти. Також, це був єдиний пункт із багаточисленних з першого додатку до «договору» який запам’ятав Чун, було ще одне, якщо щось піде не так, Жакоб повинен відвести і перегрупувати армію в щось на подобі лінії і нею, рівно через 48 годин після перегрупування, вдарити з новою силою, на цей раз це піхота, танки, а вертольоти виступлять як підтримка з повітря. Було ще багато різних, пунктів, які витікали з цього, але Чун не пам’ятав їх, а точніше навіть не читав, просто довірився Жакобу, профі в своїй справі. З другого боку, як показала Аврора, схожа лінія проходила прямо через селище і вона також складалась з піхоти, танків, декількох вертольотів. Цим фронтом керував Хосе де Уан Панчо Гарсіа де ла Анхель Маріа Педаліс Франциск третій, і по тому, що розказала дівчина, він був настільки ж скажений, наскільки Жакоб Сайкс.

Вся неприємність ситуації була в тому, що невеличка база повстанців, де вони зараз перебували, знаходилась прямо між двома паралельними воєнними лініями – нерухомою армією Хосе третього і рухомою армією Жакоба Сайкса. Втекти не було шансів, так як через особливості місцевості встигнути проскочити між ними неможливо. Попробувати пробитись через лінію Жакоба прирівнювалось до самовбивства, тому що це була територія, яка описувалась в «контракті», де Жакоб мав знищувати всіх. Проскочити через армію Хосе – те ж саме, після неочікуваного нападу він точно буде напоготові. І по підрахункам, залишилось всього десяток годин, доки тут не пройде армія Сайкса.

Наступила тиша, всі були занурені в свої думки і було чути тільки важке дихання кожного з них.

- Руїни! – розірвав тишу голос одного з молодих солдат. Він зразу ж підвівся на рівні ноги, а його юнацьке кругле лице світилось надією.

- Ти про що, Мано? – Аврора озвучила питання, яке було у всіх на умі.

- Руїни!! – ще раз закричав Мано і спіхом скрився в коридорі. Очікування почало всіх нервувати. Через декілька хвилин хлопець появився в кімнаті, тримаючи в руках дивні зелено-сині статуетки. – Руїни! – продовжив він як заведений, коли висипав статуетки на карту. – Два роки назад тут був археолог, із США. Він все розказував, що по його теорії, десь біля нашого селища мали бути підземні руїни давньої цивілізації. Ці статуетки, вони були зроблені десь тут. Він казав, що можливо це був якийсь підземний храм або підземне місто.

- Мано, розкопки, які він тут проводив це і є все це. – зітхнула Аврора і обвела руками кімнату. – Він нічого не знайшов і тільки втратив багато грошей.

- А як він проводив тут розкопки, якщо ці всі землі належать синдикату? - зацікавився Чун.

- Це було жахливо. Поки все відбувалось за територією селища, Хосе це тільки цікавило, мало що археолог міг там знайти. А нас контролювали, люди Хосе були серед нас і слідкували за кожним нашим кроком, ми ніяк не могли попросити про допомогу, тоді б загинули всі. Дехто пробував якось натякнути, але все було безрезультатно. Тим більше, археолога цікавили тільки розкопки. Наша база це і є одне із місць, де проводились розкопки. Та він нічого не знайшов, тут нема ніяких підземних храмів, тільки залишки старого каміння де-не-де.

- Ні! – перервав розмову Мано. – Перед тим як поїхати геть, я крутився біля нього і він мені розказав. Розказав те, що помилився з розрахунками, помилився всього на декілька миль. Але помітив це тільки в самому кінці, коли нічого не знайшов і протратив всі гроші. Він був винен гроші дуже багатьом людям. В кінці він сказав, що одного разу повернеться і тоді точно щось знайде. І сказав де це місце. – Заключив розповідь вказавши пальцем кудись в карту.

Точка, в яку вказував Мано знаходилась майже в десятку кілометрів від них. І дорога туди йшла перпендикулярно двом воєнним лініям, в сторону лінії Хосе.

- Принаймні, в нас нема іншого вибору. Будемо діяти так. – сказав Чун, відчуваючи себе в якомусь роді, відповідальним за цю всю ситуацію.

- І як ми туди попадемо? Прямо там почнемо розкопки? –цинічно відізвався хтось із солдат.

- Ми взірвемо вхід туди. – заключила Аврора.

Менше ніж через годину всі були готові до виходу. Озброєні, наскільки це було можливим, кожен взяв все необхідне і у багатьох солдат все що в них було вмістилось в невеликі рюкзаки. Проблема була тільки у вибухівці. Було багато гранат, але від них толку ніякого, по словам Чуна. А динаміт, через безпеку, вони зберігали в іншому тайнику, поблизу селища. На цій базі був маленький тайник з декількома десятками динамітних паличок, але його ніхто не доглядав і сталась одна дуже небезпечна проблема, від довгого пролежування, нітрогліцерин витік з них і стік вниз ящика, в якому вони зберігались. Тепер це представляло собою надзвичайно небезпечну вибухівку, яка могла здетонувати від любого струсу. Вдалось зібрати тільки три зв’язки по три палички в кожній. Чун надіявся, що такого вибуху буде достатньо, щоб пробити вхід в катакомби, чи що б там не було, які знаходяться недостатньо глибоко під землею.

З цієї невеликої бази повстанців, за декілька годин до світанку, вирушили шістдесят семеро людей, включаючи Чуна Айронкока. Група направились прямо в сторону селища, там де очікував нападу всеозброєний Хосе Франциск. Звичайно, ніхто не міг знати напевне чи він просто тримає нерухому оборону чи вирішив піти в наступ, але це був ризик, без якого неможливо обійтись. Групу повстанців вів молодий Мано, який весь час звірявся з картою і бубонів щось собі під ніс. Далі йшли Аврора і Чун, а за ними уже всі решта, колону замикали самі стійкі і витривалі.

Чун розпитував дівчину про все, бажаючи дізнатись про неї якомога більше. Він розумів, що ці декілька годин можуть стати останніми для них всіх. Але, в основному, вона розказувала про війну, повстання, про те, як весь час мріяла своїми руками вбити Хосе і всіх його підлеглих. Не дивлячись на її юність, в азіата склалось відчуття, що її більше нічого не цікавило, нічого, що могло б зацікавити дівчину її років. На питання про вік, вона відповіла, що недавно їй виповнилось дев’ятнадцять років.

Тоді вона поцікавилась про свого нового супутника. Чоловік мусив щось на ходу вигадувати, щоб не визвати ніяких підозр. І тільки тоді, коли він мимохідь згадав за свою роботу художником, Аврора перейшла на якусь іншу від війни тему. Вона розказала про сестру, свою любиму рідну сестру, яка теж малювала, яка втекла звідси декілька років назад не витримавши цієї несправедливості. Їй не вдалось покликати допомогу, їй ніхто не повірив і навіть не пробував повірити, але і вона цього не хотіла. Втікши звідси, сестра Аврори хотіла почати все з початку, абсолютно новою людиною і з новим життям, яке б не мало відношення до всього цього.

Також дівчина сказала, що якби не це місто і не Хосе, то вона б хотіла грати на піаніно. В реальності вона його ніколи не бачила, але вони з сестрою часто дивились в інтернеті, як різні відомі піаністи виступають в повних концертних залах. Це був єдиний момент, коли лице дівчини змінилось і стало подібним на лице дитини, якою вона ще була. Це було найпрекрасніше із всього, що Чун коли-небудь бачив. Її прекрасне обличчя було створено для того, щоб малювати з нього портрети і оспівувати в піснях та віршах її неймовірну красу.

Чун трохи пропустив дівчину вперед, дивився за кожним її кроком і за кожним рухом. Він уявив собі її не в воєнній формі, а в дорогому, розкішному платті, замість автомата в руках в неї була б невелика, але дорога сумочка, і насправді вони знаходяться не в джунглях, а на величезній сцені. Стало темніше, шум листя перетворився в оплески аудиторії, яка радо зустрічає юну піаністку. Вона йде до величезного чорного роялю, якби ненароком дивиться на Чуна і усміхається. І тоді починає грати музика, спокійна, приємна, повільна і чарівна музика. Саме такою мала бути її доля. Далі мелодія стає складнішою і трохи прискорюється, наростає, стає тривожною і в момент, коли здається ось-ось щось станеться, мелодія зупиняється і знову починає повільно і мелодично розливатись повсюди. Це справжнісінька магія.

Але все це зупиняється, в один момент, коли Мано загорланив, як навіжений «Прийшли!». Музики більше немає, зал щезнув, а замість красивих слухачів в дорогому вбранні були тільки група змучених і брудних солдатів.

- Це має бути десь тут. – хлопець обвів пальцем досить великий круг на карті.

- А точніше? – зітхнув хтось із солдат.

- Я не знаю… Просто не знаю.

Справді, можливо в них і був шанс. Дерев тут було значно менше, а земля помітно рівніша.

Чун протягнув одну зв’язку динаміту хлопцю і промовив:

- На твій вибір.

Мано довго не роздумуючи підпалив гніт, запасу якого мало стати трохи більше ніж на хвилину. Розмахнувшись хлопець кинув його на десяток метрів вперед. Всі відбігли на безпечну відстань. Азіат звірився з своїм Ролексом. Вибух був сильнішим, ніж всі очікували і заглушив людей. В повітря здійнялись кілограми землі, яка перетворилась в хмару пилу, що розвіялась тільки через декілька хвилин.

- Здається, нічого. – почулось від когось із солдат.

Чун поспішив до місця вибуху, а за ним послідували всі решта. Воронка закінчувалась якоюсь плитою. Здається, вони попали, тільки не пробили її. Почулось якесь гудіння, потім поштовх, трусонуло так, що дехто не втримався на ногах, далі ще декілька поштовхів і земля вкрилась численними тріщинами. Ніхто не встиг зрозуміти, що сталось, як земля просто провалилась на декілька метрів вниз. Азіат вибрався з під слою землі і почав всліпу шукати решту, а головне Аврору. Всі вижили і ніхто не отримав серйозних поранень, принаймні всі зберегли змогу пересуватись в такому ж темпі.

Це була прямокутна кімната, уже без стелі висотою з два метри, і розміром приблизно три на два метри. Її стіни були зроблені з точно такого ж каменю, як статуетки, які показував Мано, і так само її покривали багаточисленні різьблення. З кімнати був тільки один вихід, який на щастя не завалило, це було щось схоже на коридор, тільки висотою не більше півтори метра, що створювало значні незручності для пересування. Коридор тягнувся якраз на південь, туди, де знаходилась лінія Хосе.

Якась із армій, якщо не обидві, мусили чути вибух і часу на роздуми було обмаль. Цей темний коридор був єдиною надією, був шанс, що він якимось чином виведе їх з поля бою. Недовго обговорювалось питання чи підірвати за собою коридор. Азіат, знаючи Жакоба(хоч трохи), відговорив це робити. З одного боку, вони, коли знайдуть прохід, самі можуть його підірвати, в кращому випадку, або можуть послати туди людей. З другого, не було ніяких гарантій, що їм не прийдеться повертатись назад, через те, що виходу може просто не бути. А ще Чун передбачав, що коли сюди доїде важка техніка Жакоба, то всі підземні тунелі і будівлі просто рухнуть під вагою танків чи машин. В любому випадку, повстанці зекономлять одну динамітну паличку.

Вони зайшли в тунель. Мано знову був попереду, керуючись картою і вираховуючи в якій точці вони знаходяться. Благо, ліхтарів хватало на всіх. Тунель змінився кімнатою, потім іншим тунелем, і так далі. Все здавалось однією безкінечною лінією. Деякі кімнати і тунелі були напівзатоплені. А у деяких кімнатах зустрічались декілька коридорів, але майже всі з них були або повністю затопленими, або заваленими, або закінчувались тупиками. Мано тільки нервово повторяв, що це якесь прокляття – вони просувались все ближче і ближче до селища, по пояс у воді і в тунелях, які могли от-от рухнути. Тим більше повітря тут було дуже погане, затхле і сире. Сили тратились дуже швидко, але ніхто не жалівся, тому що іншого виходу ніж йти далі не було.

***

Все закінчилось такою ж кімнатою, з якої вони почали – просторою і високою. Мано сів на землю і в світлі ліхтарів було видно як поблискують сльози на його щоках:

- Такого не може бути, просто не може бути. Ми знаходимось прямісінько під селищем, на півдні. Якщо Хосе виставив армію так як ми думаємо, то знаходимось прямо у нього за спиною. І… більше немає куди йти.

- Ми можемо залишитись тут і перечекати…

- Ні, не можемо. – перервав Чун одного із солдатів. – При першому ж попаданні сюди, нас поховають заживо.

- Потрібно спасти жителів. – скомандувала Аврора, а потім добавила, менш впевнено: - Хоча б спробувати.

- Значить так. – почав Чун і звірився з годинником. – По моїм підрахункам люди Жакоба доберуться до селища через дві або дві з половиною години. До того часу ми перечекаємо тут, як тільки почнеться війна, проб’ємо вихід наверх і попробуємо вижити. Такий у нас план.

Ніхто не заперечував, але й натхненних вигуків не було, хоча чоловік на це не розраховував. Солдати безмовно розмістились прямо на підлозі в кімнаті та в коридорі. Всі хотіли відпочити, більшість дістали свої запаси їди, а одиниці почали перевіряти зброю, Мано щось записував в маленькому блокноті.

Чун теж хотів десь присісти та відпочити, але до нього підійшла Аврора:

- Дякую тобі, дякую за все. Я знаю, в тебе не було вибору і все сталось не так, як мало бути. Але все-рівно дякую за те, що ти з нами і нам допомагаєш.

Після цього поцілувала його, від здивування він не зміг насолодитись цією миттю, як вона вже відвела свої губи. Чун розумів, що це був не такий поцілунок, як зазвичай буває між хлопцем і дівчиною. Це скоріше, можна було прирівняти до того, як генерал особисто потискає руку одному з простих солдат і висловлює подяку за значність солдата на війні. Але він не міг пропустити, можливо останній із своїх шансів, тому схопив її і міцно поцілував. Спочатку вона ніяк не відповіла, але уже за декілька секунд піддалась, обійняла чоловіка і почала цілуватись, по справжньому. Айронкок старався насолодитись кожною миттю цього чудесного поцілунку. І коли він відвів голову і поглянув на лице дівчини, то побачив, що в неї все ще були закриті очі, але навіть так було видно, що на кінець-то в неї проснулось щось, чого точно не було до цього моменту. І коли вони зустрілись поглядами, то Аврора дивилась на Чуна уже зовсім по-іншому. Вона облизала губи і хотіла щось сказати, але не встигла, так як кімнату струхнуло.

Зі стелі почав сипатись легкий пил. Після ще одного вибуху, який роздався вже ближче, на поверхні від стелі відлетіли декілька немаленьких брил.

- Всі в коридор! – закричав Чун, - Мано, ти мені допоможеш.

Чоловік дістав одну паличку динаміту, і коли хлопець його підсадив, то вибравши підходящу тріщину в куті кімнати, всунув динаміт саме туди. Тільки вдалось підпалити гніт, як роздався ще один вибух, а потім безперебійна канонада. Хлопець не втримав Чуна і вони обоє рухнули на підлогу. Хлопець поміг азіату піднятись і не встигли вони вибігти в коридор, як взірвався динаміт. Місце було вибрано підходяще. Утворився отвір, діаметром з півтора метри, а стінка розсипалась так, що утворилось щось на подобі сходів. Стеля, яка залишилась, покрилась численними тріщинами і в любий момент могла рухнути.

Чун зняв запобіжник із своєї автоматичної гвинтівки і попрямував до виходу, з якого уже було чутно самі справжні звуки війни – вибухи, крики, автоматні черги, звуки пропелерів вертольотів і все решта, та як тільки він зробив декілька кроків, то застиг як вкопаний. Вперше, за довгий час, йому стало по-справжньому страшно, так, що серце зжалось, а ноги закам’яніли. Попри нього почали пробігати повстанці і один за одним підійматись наверх. Зразу ж кожен з них починав стріляти. Біля нього пробігав і молодий Мано, та чоловік зупинив хлопця, міцно схвативши за плече:

- Ні юначе, цього разу першим піду я. – після чого глибоко вдихнувши переборов своє окаменіння і увірено крокуючи направився до виходу.

Світло яке пробивалось зверху трохи засліпляло(перші години сонячного світанку) і не було видно, що насправді відбувалось, тепер зрозуміло чому всі хто піднімався зразу починали стріляти, постріли і вибухи лунали звідусіль. Куди не глянь – здіймався вогонь і щось димілось. Чоловік встиг зробити тільки декілька кроків, як зашпортався об труп одного з перших, хто вибрався, повстанців і рухнув на труп ще одного, декілька куль пролетіли над його головою і попали в повстанця який тільки-но вибрався з під землі. Чун побачив, що той хто стріляв був з армії Сайкса. Азіат випустив декілька пуль і вбив його. Він на секунду розвернувся і зітхнув з полегшенням – тільки що вбитий повстанець був не Мано.

З отвору появилась Аврора, а за нею і хлопець. Чун прокричав, щоб вони слідували за ним, хоча навіть уявлення не мав, де знаходиться і побіг стріляючи направо і наліво. На диво, йому вдавалось і від його автомата загинуло уже декілька людей як з армії Сайкса, так і з Хосе.

Вони знаходились на вуличці, шириною з десяток метрів, з обох боків були протяжні ряди маленьких, білих будинків, багато з яких уже були підірвані або горіли. Під ногами було справжнісіньке болото, через численні струмки які проходили повсюди в селищі. Чоловік просто біг вперед, стріляючи у все що рухається, з надією, що зможе знайти укриття до того, як хтось підстрілить його. Мано і Аврора слідували за ним в декількох метрах позаду.

Землю під ногами трусонуло і будинок справа, вмить розтанув під величезним танком. Чун пригнув, щоб його не роздавила величезна машина. Його супутники залишились по іншу сторону від танка. На місці, цей монстр почав повертати в сторону азіата, але не встиг – наче вогняна комета, в нього влетів палаючий вертоліт, роздався вибух, осколки металу засипали все навкруги, а вулицю перекривала стіна вогню. Невідомо що було з Авророю і Мано.

На вулиці появився воєнний джип з багатьма солдатами. Як тільки вони помітили ворога, то зразу відкрили вогонь. Чун, ковзаючи по болоту, направився до найближчого будинку, декілька куль попали в нього: одна в ногу, і дві в ліву руку, з яких одна тільки ледве зачепила шкіру. Достатньо розігнавшись пригнув бомбочкою прямо у двері, при чому дуже вправно, двері він вибив легко, а за дверима був один з людей Сайкса, якого чоловік і привалив. За цей час джип порівнявся з входом в будинок. Солдати почали стріляти. Чун швидко підвівся і встигнув відскочити, прямо за ним декілька автоматних черг пройшлись по чоловіку, якого він щойно повалив дверима. Після цього в дім влетіло декілька гранат, а зразу після цього прямісінько в джип влетів снаряд гучно підірвавши його. Чоловік побіг далі по коридору, ударна хвиля від гранат підхопила його і викинула через вікно на іншу вулицю. Тут було з десяток солдат кожної з армій, більшість яких стояли як вкопані від здивування. Чун пройшовся по деяким з автомату і скрився в найближчому провулку. Вибухи лунали все частіше і частіше. Повсюди їхали танки і машини, земля була засіяна трупами і самими різними частинами тіла. Будинки вибухали як новорічний салют. А дим від них вкривав все навкруги. Чун отримав ще дві кулі і кожен крок давався з наростаючою біллю.

Він забіг в черговий будинок і з пістолета, який щойно взяв біля одного з безіменних трупів, повалив двох солдат Сайкса. Нарешті випала вдала мить. Азіат швидко зняв воєнну куртку з трупа і одів її по остаткам своєї майки-хакі. Не встиг він підібрати автомат, як в кімнату, невідомо звідки, влетів Сайкс, зробив вправний кувирок і уже стояв в бойовій стойці, направивши дуло автомата на Чуна. Його лице змінилось з серйозного на дуже здивоване, коли побачив Чуна в куртці зі спеціальною синьою пов’язкою, а потім розплилось в усмішці, він відвів автомат від азіата і промовив:

- Босс, а я вже й не думав, що ви повернетесь! Дуже радий вас бачити.

Після цих слів в кімнату забіг Мано і в мить наставив автомат на Жакоба, який в свою чергу уже цілився в хлопця.

- Не стріляти! – зі всієї сили прокричав Айронкок. Ніхто поки що не вистрелив. Чун добавив: - Це свій.

І адвокат і Мано відвели зброю, здивовано витріщаючись на азіата. Мимолітну тишину розірвав гуркіт стелі, яка проламалась під якоюсь палаючою частиною вертольоту. Кімнату розділило пополам, а вогонь з останків машини передався на стіни, підлогу і швидко заповнював все навкруги. Мано знову був по ту сторону вогню. Жакоб поміг чоловікові піднятись і вручив йому гвинтівку, потім жестом покликав за собою зі словами:

- За мною бос, вийдемо через чорний вихід.

Вони пройшли в коридор, а потім в останню кімнату.

- Чорт забирай! – крикнув адвокат. – Тут немає чорного виходу. Тут навіть немає бісових вікон.

Вогонь уже підступав в кімнату, будівля тріщала, а від диму сльозились очі. Адвокат почухав підборіддя і підняв вказівний палець:

- Un moment! – відступив, наскільки це було можливо, закрив Чуна спиною, переключився на підствольний гранатомет і стрільнув в стіну.

Жакоб з азіатом вискочили в отвір, утворений вибухом гранати, як зразу за ними будинок рухнув. Вони, під градом куль, підбігли до, по всій видимості, тільки що підірваного танку і заховались від перехресного вогню. Почергово кожен з них виглядав із-за укриття і відстрілювався. Після декількох таких чергувань вони перестріляли всіх видимих ворогів і почали перезаряджати зброю, перед тим, як рушити далі.

- До речі, бос. – Сказав Жакоб, після того як витягнув пустий магазин. – Я ж не знав, що ви вже повернетесь, тому задіяв план «Дабл Ен».

- Що за план?

- План «Дабл Ен», той самий.

- Чорт тебе побери! Що це за план? – Чун відставив автомат на залишки танку. І схопив адвоката за куртку.

- Я, взагалі, уже збирався давати команду відступати, як натрапив на тебе. План такий, що менше ніж через пів години тут будуть винищувачі. І вони залиють тут все напалмом. – Голос Жакоба був як завжди спокійний. – Ви ж самі дали на це добро.

- Так… дав добро. – азіат відпустив Жакоба і схопився за голову.

- Спокійно, в мене рація. Зараз усе відмінимо.

- Відміняй «Дабл Ен» і дай команду не стріляти в повстанців… - Чун зрозумів, що армія Сайкса не зможе відрізнити повстанців від людей Хосе. – Хоча ні, просто відміни «Дабл Ен».

- Босс! – Взволав Жакоб, підняв автомат і натиснув на курок, але нічого не сталось, в автоматі не було магазину. – Бля…

Роздався постріл і куля влетіла Чуну в праве плече, ззаду. Він рухнув на коліна, роздався ще один постріл і куля влетіла Жакобу в груди, прямісінько туди, де знаходиться серце. Проте адвокат дістав з-за поясу пістолет, прицілився і випустив одну єдину кулю. Чун підвівся і розвернувся, далі по вулиці був чоловік в старому мексиканському фраку, полоса крові спускалась з його лоба і від беззвучно повалився.

Жакоб запустив руку в куртку, туди, куди попала куля і він озвучив щось далеко подібне на сміх:

- Це що було, мексиканський чортовий мушкет? Він навіть рацію не прострілив! – він дістав з внутрішньої кишені рацію, в якій на половину застрягла кругла срібляста куля. Усмішка зійшла з лиця Сайкса, коли він усвідомив, що саме через рацію мав передати «відбій» плану «Дабл Ен». Він перевів погляд на азіата: - Нічого страшного, тут повсюди є рації, це ж війна. Розділимось.

- Так, розділимось. І ще одне, Жак – старайся нікого не вбивати.

- О’кей, бос. – адвокат вставив повний магазин і перезарядив автомат. - Частота 237.237, передайте їм, що вечірка відміняється.

Чун махнув рукою і побіг в сторону трупа, який тільки що в нього стріляв, Жакоб побіг в протилежну і забіг в один з маленьких будинків, який зразу ж вибухнув і в повітря здійнялись обгорілі залишки тіла адвоката.

- Чорт тебе побери, Сайкс. – Видихнув Чун, спостерігаючи за миттєвою смертю Жакоба. Але часу на сентименти не було і потрібно спішити.

Приблизившись до тіла чоловіка в мексиканському фраку Айронкок зрозумів, що це був той самий, про кого говорила Аврора, це був командир армії селища, Хосе якийсь там 3-тій.

«Менше ніж пів години» ці слова адвоката крутились в голові Чуна, «скільки уже пройшло?» думав він. Потрібно любою ціною відмінити знищення і завершити війну. На цій думці у нього ніби появились крила. Він біг з будинку в будинок, вбиваючи ворогів. Коли закінчувались набої він просто підбирав зброю щойно вбитих солдатів. Ворожі кулі обминали його, снаряди вибухали поряд, але на такій відстані, що не завдавали йому ніякої шкоди. Навіть гранату, яку кинули прямісінько в нього, якимось чином, наче бейсбольною битою, автоматом вдалось відбити назад і підірвати декількох ворогів. Тепер солдати Сайкса вже не звертали уваги на нього, приймали за свого, але поряд не було нікого з бісовою рацією. Він продовжував бігти і вбивати поки на протилежному кінці вулиці не пробігла Аврора. Дівчина не помітила Чуна і він хотів побігти їй вслід. Кричати настільки далеко було небезпечно, тому що можна було викликати небажану увагу. Чун напівприсядки почав перебіжками через дорогу бігти в напрямку дівчини.

На висоті ненабагато більшій висоти будинків пронісся палаючий вертоліт і скрився за сусіднім рядом будинків, завершивши своє приземлення гучним вибухом. Пролітаючи над вулицею, де біг Чун, з вертольоту випав один із солдатів Сайкса, обгорілий і вже мертвий, але з великою стаціонарною рацією-рюкзаком на плечах. Чун ривком добіг до нього, зняв слухавку, по пам’яті ввів частоту, яку назвав Жакоб Сайкс незадовго до своєї кончини. В динаміку прохрипіли якісь голоси.

- Прийом! Прийом чорт забирай! – закричав Чун.

- Вас слухаю. Прийом. – Прозвучав в динаміку монотонний, майже механічний голос.

- Відмінити операцію «Дабл Ен». Повторяю, відмінити! Як зрозуміли?

- Зрозумів прекрасно, але відміняти нічого не буду. Неправильний пароль.

- Пароль? Який ще пароль? – чоловік чуть не заплакав від відчаю. – Це Чун Айронкок говорить. Відмінити операцію «Дабл Ен». Негайно!

- Та хоч би який кок у вас не був, пароль не вірний. Тим більше, пізно відміняти. Кінець зв’язку. – завершив монотонний голос.

Від злості, зі всієї сили Чун загатив кулаком по ранці-рації і проломив його. Не пройшло і секунди, як позаду нього, в небі промчався один з винищувачів, за яким залишилась тільки тоненька смужка диму. Після цього, роздався звук вибуху, настільки сильний, що заклало вуха і струсонулось все навкруги. В кінці вулиці виросла стіна вогню, яка на десятки метрів піднялась вверх і почала приближатись, поглинаючи під собою будинки, техніку, людей, дерева і все решта.

Стіна зупинилась, але жар від неї добрався до Чуна і ставало все жаркіше і жаркіше. Чоловік підвівся так швидко, як тільки міг і, тікаючи від вогню, побіг в протилежний кінець вулиці, туди де він востаннє бачив Аврору. Знову наступило таке відчуття, таке як тоді, коли його викинуло з вертольоту. Все заповільнилось, він наче біг під водою. З кожним кроком жар підступав ближче, здавалось, що ось-ось і в нього закипить кров.

Де-не-де ще вибухали снаряди, будинки, люди застигли з криком на лиці, в повітрі ліниво кружляли пулі. Але звуку не було, тільки легке свистіння у вухах. В небі, на цей раз уже над центром селища, пронісся ще один винищувач, а за ним наступний, і ще декілька. В цей момент Чун не знав, чи справді там, в кінці вулиці він бачить силует Аврори чи це тільки останній витвір уяви.

Час знову прискорився коли, зліва від Чуна, від простого танкового снаряду вибухнув будинок. Стіну, біля якої біг чоловік, підхопила ударна хвиля і вона з неймовірною швидкістю приблизилась до нього. Наступила темнота.

Свідомість повернулась. Але він не був у цьому впевнений. Абсолютна темнота, ніякого відчуття координації, взагалі не було жодного відчуття, не було нічого, він навіть не знав чи дихає. «Я вмер? Можливо це пекло чи інше місце, куди попадають після смерті?». Пройшов деякий час, як спроби напружитись або хоч щось відчути, закінчились чимось. Першою повернулась біль, не конкретна, а абсолютна непередавана біль. Це свідчило, що смерть поки що не наступила. Було тепло, навіть не тепло, а дуже жарко. Потім він відчув що дихає, носом, інакшої можливості не було. Все тіло чимось завалене… землею, так це земля. Згодом прийшло відчуття до пальців рук, а потім до торсу, ніг і так повернувся контроль над тілом, але все ж не було зрозуміло, в якому положенні він знаходиться – горизонтальному, вертикальному, догори ногами чи щось інше. Він почав пальцями рук рити гарячу землю, яка була дуже сухою і рихлою, тому це давалось відносно просто. Добравшись до обличчя Чун зняв шар землі з нього, від чого дихати стало трохи легше, і почав рити перед собою. Земля сипалась на обличчя і стало зрозуміло, що «верх» знаходиться в правильному напрямі. З кожним сантиметром земля ставала більш гарячою. На кінець, руки вперлись у щось надзвичайно гаряче, це була бетонна плита, принаймні так здавалось. Чун почав водити руками по плиті, стараючись найти її край. Знайшлось щось на подобі великого прямокутного отвору. Чоловік відчайдушно почав рити руками і підштовхуватись ногами, поближче просуваючись до отвору. Це вдавалось з трудом, але вдавалось. Після декількох хвилин, права рука вибралась на поверхню. Він ще сильніше підсувався і, згодом, просунувся достатньо, щоб виглянути з-під землі. Потім підтягнувся і виліз увесь. Ця плита, з під якої він вибрався, це була та стіна, останнє, що він пам’ятав, а прямокутний отвір у ній це вікно. Від вибуху, ця стіна відірвалась від будинку, привалила його і якимось чудом спасла від того, що сталось, як в небі пролетіли винищувачі.

Селище, зі всім що там було, включаючи сотні людей і технічних одиниць, перетворилось в одноманітну темно-сіру масу. Напалм розплавив все, навіть бетон і метал, тепер це все застигло і більше нагадувало поверхню якоїсь чужої, непригідної для життя, планети. Видавали цю версію тільки ряди пальм і інших дерев, які в декількох сотнях метрів закривали горизонт, до якого наближалось призахідне Сонце. В його червоно-жовтих променях, все це місиво виглядало ще страшніше.

Де-не-де мерехтів червоний жар від ще не зовсім застиглого місива, десь щось димілось. Чун помітив, що не єдиний залишився в живиш, чулися поодинокі крики про допомогу і виднілись декілька уцілілих солдат, всі були в такому стані, що неможливо було впізнати з яких вони армій, але тепер кожного це цікавило найменше за все.

Чун деякий час побродив по сірій масі, але сам розумів, що шансів на те, що Аврора або Мано залишились в живих не було. Він втратив її, любов свого життя, яку щойно знайшов. В цьому його вина, його ідеєю було знищити селище заради простої забави або чого б там не було. З другого боку, якби цього не сталось, то вони б ніколи не познайомились. Зараз все втратило зміст, життя Чуна розплавилось разом із селищем, від всепожираючого напалму.

Пройшло менше години, як почулись звуки вертольотів, які швидко наближались. Коли вони були зовсім поряд, Чун дійшов до лінії джунглів, сховався в них і спостерігав. Це були спеціальні рятувальні вертольоти, з медиками, пожарними, службовцями і іншими людьми. Рятувальники підбирали тіла ранених і наполовину-обвуглених, але ще живиш солдатів, всім їм надавали першу допомогу, заносили в вертольоти. Інші люди фотографували і знімали на камери все навкруги. Згодом включився гучномовець з зацикленим повідомленням на англійській та іспанській, про те, що всім пораненим і взагалі всім тим хто вижив нададуть допомогу і так далі. Декілька вертольотів з раненими полетіли, а замість них прибули нові. Безмовно та беземоційно Чун спостерігав за цією картиною до настання темряви, після чого просто пішов далі в джунглі.

Впродовж декількох днів в небі ще пролітали рятувальні вертольоти з тим самим повідомленням, після того вони не появлялись. Чун бродив по джунглям харчуючись різними фруктами і рідше рибою. Так проходили день за днем, потім дні зливались в тижні, а тижні в місяці. Пройшло чотири чи п’ять місяців, після чого Чун втратив рахунок і просто проживав. У нього відросло довге волосся, лице покрилось густою довгою бородою, а одяг майже зносився, за винятком воєнних штанів і золотого Ролекса. За весь цей час він не зустрів нікого з людей, але й не дуже цього хотів. Чун взагалі нічого не хотів. Кожен день проходив так само як попередній і не мав жодного змісту.

В один із таких днів він направився на північ і йшов, поки не вийшов до дороги, маленької автостради в джунглях. Машин не було і не довго думаючи, азіат направився в одному з напрямів. Коли за спиною роздався звук машини, що наближається, Чун не обертаючись підняв руку з виставленим великим пальцем. Машина зупинилась, це був невеликий червоний седан. З опущеного дверного скла висунулась сивоволоса голова, смуглявого вусатого чоловіка, років сорока, зі словами на ламаній англійській:

- Тобі куди друже? – чоловік обвів поглядом азіата, який зараз був схожий на печерну людину.

- А… Ака… - голос звучав дуже сухо і ледь чутно. Всі минулі місяці, проведені в джунглях, Чун не промовив ні єдиного слова. Він відкашлявся і декілька разів харкнув. – Акарау.

- Хлопче, далеко ж тебе занесло. Тобі дуже повезло, що я направляюсь саме туди. – сказав чоловік, після чого його погляд став якимось підозрілим та добавив. – А ти часом не один із тих, хто вижив, після тієї потужної битви, пів року назад? А?

- Ні. – сухо відказав Чун, але така відповідь не задовольнила шофера, тому так само сухо добавив: - Я турист.

Чоловік тільки кілька секунд вдивлявся пронизливим поглядом, але його лице покрила широка усмішка, він вказав рукою на сусіднє місце і сказав:

- О’кей, сідай.

Цього водія, як сказав він сам, звати Маркос Фабрісіо. Звичайний фермер, з дружиною, двома дітьми, цілою купою повсякденних проблем і всім іншим. Маркос встиг повідати майже всю історію свого життя. Чуну тільки деколи приходилось кивати, в знак того, що він слухає. Майже через 20 годин вони прибули в Акарау, не дуже велике місто, недалеко від океану. Чун наугад вийшов на першій вулиці, подякував Маркосу і побажав щасливої дороги.

Чун бродив вздовж однієї, потім наступної вулиці, поки не знайшов ломбард. Продавець довго не міг повірити, що тримає перед собою справжній Ролекс, при чому одну з найдорожчих моделей. Чун не став торгуватись і взяв за годинник декілька тисяч доларів. Після цього він ще трохи покрутився в місті і зняв номер «Люкс» в дорогому готелі, прийняв душ, підстригся, вагався на рахунок бороди – спочатку хотів поголитись, але тільки підрівняв її і надав форму. Вечором відвідав декілька магазинів і купив дорогий костюм, світло-сірого кольору, повечеряв в дорогому азіатському ресторані і повернувся в номер.

Спати не хотілось, чоловік просто лежав на ліжку і чекав. Наступного дня Чун поснідав ще в одному дорогому ресторані, прогулявся містом, пообідав, знову прогулявся, повечеряв і знову повернувся в номер, цього разу вдалось заснути зразу. Ще два дні розпорядок повторявся, а коли наступив понеділок, з самого ранку, Чун заказав таксі і відправився на околицю міста, до невеликого приватного аеропорту. Це був один із декількох «запасних» планів Жакоба Сайкса, надзвичайно продуманий і божевільний. Через інтернет, Жак зв’язався з якимось місцевим приватним пілотом і запропонував йому роботу: той має кожного понеділка, впродовж року(від початку операції) приїжджати в цей аеропорт і перевіряти чи нема тут когось з людей Сайкса, за кожен візит, він отримував визначену суму грошей. А якщо б все-таки хтось появився, то він мусить його доставити на своєму літаку до Штатів. Таким чином, при самих різноманітних варіантах розвитку операції в Чуна, Жакоба і інших людей був шанс впродовж року втекти, не маючи абсолютно ніяких грошей і документів.

Цього разу, на подив пілота, був один з тих, хто назвав пароль. Пілот, відповідно до умов контракту, без лишніх питань і розмов випустив тільки одну фразу:

- Я приготую літак, через двадцять хвилин вирушаємо.

Так і сталось, через пів години, Чун Айронкок був уже в небі, на дорозі додому, якщо так можна було сказати. Пілот розбудив його прямо перед посадкою. Літак приземлився в Лос-Анджелесі. Чоловік взяв таксі і відправився до свого будинку в Беверлі-Гіллс.

Ключі до воріт були банально заховані в одній із клумб. Там Чун їх і взяв. На дворі дорогі машини, які стояли пів року без догляду і під відкритим небом, виглядали брудними і закинутими, а у двох із них, які були з відкритим верхом, сидіння затоплені мутною дощовою водою. Чоловік відкрив двері, пройшов коридором, обдивився кімнату, все залишилось таким самим, як він пам’ятав. Чун взяв зі стола великий сенсорний телефон і натиснув бокову кнопку запуску, та на екрані тільки блимнула тускла іконка пустої батареї, він дістав із одної з шухляд зарядний пристрій і підключив його до мережі, потім пройшов в кінець кімнати, беззвучно погрузився в велике та широке м’яке крісло і направив пустий погляд в стіну. Телефон зарядився достатньо, після чого видав противний звук завантаження і привітання. Зразу після загрузки роздався ще один короткий звук, через декілька секунд він повторився. Після декількох десятків повторень чоловік не витримав, встав з крісла, підійшов до телефону і натиснув клавішу розблокування, внизу світилась невелика закладка з маленьким шрифтом «Facebook, у вас одне нове сповіщення». Чун провів великим пальцем по екрану, закладка поїхала вверх і розкрила зміст сповіщення: «Аврора Франциск хоче добавити вас у список друзів».

Fin.

Дата добавления: 2015-10-26