Це абсолютна відсутність уяви.

О.Уайльд

Як ти почуваєшся, коли на твоїх очах з когось знущаються? Вулична бійка, моральні напади, насилля над тваринами… Думаєш: «Не моя справа» і йдеш далі. І так, наче нічого не сталось, ідеш в своєму напрямку. Намагаєшся думати про щось інше, але в думках лише «А що я міг зробити? Їх було більше/ Мене б ніхто не послухав/ Мені б сказали, що це не моя справа.» І наче виправдав себе перед самим собою, але якби ти був справді правий, тобі не потрібно було б жодних виправдань, і не було б того огидного ледь помітного відчуття… відчуття, що в тебе є совість, що в тебе є серце, а не лише серцевий м’яз.

Таких як ти безліч, і не дивуйся, якщо, ніхто не допоможе, коли вже ти потрапиш у складну ситуацію. Люди ж, кажуть, походять від мавп і мавпують поведінку один одного. Доки хтось не еволюціонує і не покаже інший приклад. Так чому б не тобі? Не пощастило, так? Страх живе у тобі… і ти не дозволяєш собі думати власною головою. Чому ти ніколи не допоможеш незнайомій людині чи безпритульній тварині в біді? Тому, що справді вважаєш, що краще не втручатись, чи тому, що колись в дитинстві тобі вбили в голову таке зручне життєве кредо: «Моя хата скраю – нічого не знаю»?

Колись ти був зовсім не такий. Ти не боявся робити те, що хочеш. Хоча був всього лиш малою дитиною. У тебе ще була чиста свідомість, без штампів і стереотипів. В дитинстві ти тягнув додому безпритульних тварин і поранених птахів, а тебе сварили, казали що їм не місце в домі, а на твої сльози ти чув: «Віднеси на місце, хтось інший допоможе».

І ти відносив, бо ти – дитина, не людина ще для дорослих. Ти відносив на вулицю зігріте кошеня і знову залишав його на холоді, а потім біг додому дивитись вечірню казочку, так і не дізнавшись, як кошеня важко помирало від голоду і холоду. Ти знав, що це

писатель/художник/музыкант становится «офисным планктоном», в лучшем случае, развлекая своим несостоявшимся творчеством коллег на корпоративе. Бунтарь превращается в «образцового гражданина», пророк – в «воспевателя общественных ценностей», психопат – в «сознательного члена общества», герой – в «представителя безликой массы».

Потреблядство многолико. Увы, отказ от зомбоящика и гламурных журналов не спасает от его воздействия. Дело в том, что литература, кино, масс-медиа сами частенько высмеивают потреблядство, но эффект от этого невелик. Кто признает себя потреблядью перед друзьями или хотя бы перед самим собой?

Итак, чтобы остаться человеком и состояться как человек, а не потребитель, надо, во-первых, признать, что все мы, в той или иной мере, подвержены духу потреблядства. Перефразируя знаменитый «утиный тест», можно сказать, что если существо выглядит как потреблядь, рассуждает как потреблядь и действует как потреблядь, то по всей вероятности это и есть потреблядь. Во-вторых, необходимо ответить себе на вопрос: чего нам не хватает в жизни? Что сделает нас счастливыми? Отдельная квартира с лоджией? Новенький Мерс немецкой сборки? Должность старшего менеджера мегакорпорации? Статус крутого бизнесмена? Зачастую обдуманный ответ на этот вопрос всё ставит на свои места. Фишка в том, что получив желанную «игрушку», человек обретает не счастье, а новые проблемы в виде мороки с обслуживанием этой «игрушки», страха её потерять и разжигаемого неудовольствия тем, что у знакомого «игрушка» круче. В-третьих – составить для себя оптимальный план потребления. Вопреки всеобщему нытью по поводу того, как всё кругом дорого и какая дешевизна была при Союзе, в большинстве случаев можно полноценно жить и при доходе ниже прожиточного

иерархической лестнице, рисковать с сомнительными денежными операциями и т.п. Но главная проблема здесь даже не в изнуряющей усталости, порождающей пустоту (есть благородная усталость, когда тело измождено, а в душе горит бодрый огонёк чувства законченного дела, а есть усталость отупляющая, когда не хочется ни саморазвития, ни самореализации, а только тупой расслабухи). Подсаживая человека на иглу потреблядства, данная система ценностей отбирает у него силы и время, которые могли быть потрачены на творчество, общение с близкими людьми, чтение достойных книг, увлекательные поездки – словом, всё то, что оставляет в душе след приятных переживаний, а не ноющую пустоту неудовлетворённости.

Принцип потреблядства сегодня не просто доминирует в обществе – он вездесущ, тотален. Он пронизывает не только сферу прод- и промтоваров (о манипулятивной сути супермаркетов было рассказано в №3 ЖВЖ). По принципу «подсунуть человеку «игрушку» и убедить его, что без неё он будет несчастен» создаются видеоигры, телешоу, социальные сети, топ-рейтинги, всевозможные образы «успешного человека» – все условия для того, чтобы человек позабыл о своих личных (а не навязанных системой) мечтах и стремлениях, чтобы стал таким как все – потребителем. Поощрение к потреблядству осуществляется извечным методом «кнута и пряника», то бишь навязыванию чувства страха и предвкушения удовольствия. Приобрети цацку – станешь крутым мачо/солидным бизнесменом/успешным VIP-менеджером! Ах, не хочешь приобретать – тогда так и останешься на всю жизнь лохом/нищебродом/неудачником! И вот, соблазнившись повышающей статус «игрушкой», молодой подававший надежды

неправильно, але що ти тоді міг зробити? Зараз ти сам вже дорослий, але в тебе далі та ж відмовка «Що я можу зробити?». Тебе так виховали і ти далі на тому ж рівні залишився, в сім рочків тобі можна ще було вибачити те, що ти віриш батькам, але зараз – пора би вже переглянути усі свої дії і запитати себе «Чи роблю я те, що роблю тому, що хочу чи просто тому, що так мене навчили?». Пора виховувати себе самого. І, якщо тобі байдуже до всього навколо, то подумай хоча би з егоїстичних міркувань – а чи не обернеться все це проти тебе?

Пора не вчити своїх дітей тої байдужості до навколишнього світу, пора розірвати це жорстоко-байдуже коло мавп, що величають себе людьми. Байдужість – це не сірий колір, це не нейтральність. Байдужість вагітна жорстокістю.

Чужая боль – дворняга грязная. Не трогай, детка, а вдруг заразная? Не гладь – испачкаешь ладошки Зачем? Иди другой дорожкой. А детка подрастет, зная – Так проще – жить, не замечая. К чему тащить чужую ношу? Делить беду?! Придумал тоже! Сам разбирай! Не мне же больно! С меня своих проблем довольно! И так и дальше: жить в покое, Делить все на свое и на чужое. Чужую боль в упор не замечают, Забыв одно – бездушье не прощают. /И.Черт/

Anna Zinchyn

Дата добавления: 2015-10-26