Зміни в соціальній і національній структурі населення.

Головною передумовою й джерелом піднесення народного добробуту є зростання національного доходу, який, незважаючи на серйозні економічні проблеми, із 1965 по 1985 pp. збільшився в республіці в 2,5 раза.
Закономірним наслідком цього стало й зростання в цей період у 2 рази заробітної плати робітників, службовців, сільських трудівників.
Зростання матеріального добробуту здійснювалося й за рахунок суспільних фондів споживання, що забезпечували розвиток народної освіти, підвищення кваліфікації трудівників, медичне обслуговування населення, оплату відпусток, пільгових путівок тощо. Значні державні асигнування виділялися на охорону материнства й дитинства, виплату пенсій, стипендій учням технікумів і студентам вузів.
У зазначений період керівництво республіки вживало реальних практичних заходів, спрямованих на поліпшення рівня життя населення. Вони були найрезультативнішими за часів косигінських реформ. Однак після їх припинення в 70-х - першій половині 80-х pp. в Україні відчутно знижуються темпи зростання національного доходу. Державний бюджет у роки загострення економічної кризи й застою переважно поповнювався не за рахунок виробництва власної продукції, а завдяки «нафтодоларам», тобто кошти надходили від продажу за кордон таких гостродефіцитних природних ресурсів, як нафта й газ.
Торгівля і побут
Такі ж суперечливі процеси спостерігалися й у торговельному та побутовому обслуговуванні населення республіки. У другій половині 60-х - на початку 70-х pp. відчутно зростає кількість торговельних підприємств. Велику допомогу споживчій кооперації, крім державних органів, надавали підприємства, колгоспи й радгоспи. За їхні кошти будувалися нові магазини, їдальні, хлібопекарні. Завдяки підвищенню заробітної плати зростає й купівельна спроможність населення. Особливо активно в цей час задовольнявся зрослий попит трудівників міста й села на господарський інвентар і товари культурно-побутового вжитку — телевізори, радіоприймачі, холодильники, пральні машини, які в другій половині 60-х pp. з'являються майже в кожній другій сім'ї. Збільшення кількості товарів вимагало появи нових, досконаліших та ефективніших форм торгівлі. Тому з'являються магазини самообслуговування, універмаги, універсами з широким асортиментом товарів. Сільські трудівники стали регулярно обслуговуватися безпосередньо на робочих місцях: польових станах, фермах, тракторних бригадах.
Як і торгівля, служба побуту в цей час стає важливою галуззю народного господарства. У містах створюються будинки побуту, комбінати, фірми побутових послуг. Наприклад, відома київська фірма «Світанок» розв'язувала проблеми ремонту квартир, догляду за дітьми та хворими, навчання музики та іноземних мов, машинного передруку тощо. Якщо на початку 60-х pp. вона надавала 80-90 видів різних послуг, то в середині 70-х їх кількість зросла до 600 і більше.

Проте в 70-80-х pp. у торговельному й побутовому обслуговуванні населення республіки починають наростати негативні тенденції. Підвищуються державні роздрібні ціни на окремі види товарів народного споживання. Вартість усіх видів товарів у 1980 році проти середньорічних цін 1970 року зростає на 3%, у 1985 році — на 8%, а продовольчих — відповідно на 4 і 12%. Відчутно подорожчали м'ясо, птиця, олія, цукор, кондитерські вироби, овочі, одяг, білизна, велосипеди, мотоцикли. Справжнім лихом стає товарний дефіцит. Поступово з продажу зникає одна категорія товару за іншою. Усе це викликало уповільнення темпів зростання реальних доходів населення, які в 1975-1985 pp. стали на 10% нижчими, ніж у попереднє десятиліття.
Житлове будівництво
Важливим показником зростання добробуту народу в зазначений період було житлове будівництво. Головною умовою розв'язання цієї традиційно складної для України проблеми стало переведення будівництва житла на індустріальну основу, широке запровадження типових проектів. Щоправда, перші житлові масиви не відзначалися оригінальними архітектурними формами, були досить примітивними й одноманітними. Підвищена увага керівництва республіки до житлових проблем дала змогу забезпечити в 1974 році понад 70% сімей окремими квартирами.
Предметом особливої уваги архітекторів і будівельників була столиця України — Київ. У цей час головне місто республіки перетворюється на одне з найкрасивіших у світі. Органічно поєднавши в собі чарівну природу й оригінальні архітектурні споруди, Київ отримав своє власне, неповторне обличчя. У ньому зростають цілі квартали багатоповерхових будинків, споруджуються нові лінії метрополітену, розбиваються чудові парки та сквери. Ураховуючи безцінну історико-архітектурну спадщину Києва, українські зодчі проектували нову забудову так, щоб зберегти видатні пам'ятки вітчизняної історії та культури. Основне житлове будівництво в столиці України здійснювалося великими масивами. Саме в цей час у Києві народжуються неповторні Русанівка, Відрадний, Сирець, завершується формування Березняків та Борщагівки. Чудові мікрорайони з'явилися також у Харкові, Дніпропетровську, Вінниці, Львові. У цей період народилися нові міста — Світловодськ, Нововолинськ, Українка, Придніпровськ, Вільногорськ та ряд інших.
Поруч з бурхливим розвитком міського будівництва аналогічні процеси спостерігаються й на селі. Цьому великою мірою сприяла держава. Наприклад, Держбанк надавав грошові кредити сільським забудовникам. Для розширення будівництва на селі була відчутно зміцнена матеріальна база міжколгоспних будівельних організацій. Перед ними постали завдання перетворити села на впорядковані сучасні селища. Вони створювалися на нових, вільних місцях або за рахунок реконструкції старих сіл. Головною тенденцією планування їхніх житлових і виробничих зон стала компактна забудова, що створювала вигоди для життя й відповідала потреб сільських трудівників. На всесоюзному огляді-конкурсі 1970 року на найкращу забудову та благоустрій селищ серед 25 найкращих сільських пунктів переможцем названо с. Моринці на Черкащині, де народився Тарас Шевченко.
Однак поряд з позитивними зрушеннями в питаннях житлового будівництва в роки восьмої п'ятирічки (1966-1970 pp.), у наступний період спостерігається зниження його темпів. Якщо в 1966-1970 pp. житлові умови поліпшили майже 9 млн. осіб, то в 1980-1985 pp. — лише 7,7 млн. Проблема житла, як і раніше, залишалася дуже гострою.
Стан медичного обслуговування
Неоднозначні процеси в цей період відбувалися і в справі охорони здо-ров'я населення республіки. На перший погляд, держава робила багато для того, щоб медичне обслуговування трудящих відповідало рівню світових стандартів. Значні кошти вкладалися в будівництво нових поліклінік, лікарень, санаторіїв, будинків відпочинку. Постійна увага приділялася підготовці кваліфікованих медичних працівників. Для цього в Україні в 60-70-х pp. діяло 15 медичних вузів та десятки середніх спеціальних навчальних закладів. У 1960-1975 pp. кількість лікарів і середнього медичного персоналу зросла більш ніж в 1,5 раза, що дало змогу на 300 жителів республіки мати одного лікаря й трьох медсестер. Таких «статистичних здобутків» не мала в той час жодна з високорозвинутих країн світу.
Проте ці показники були лише зовнішньою оболонкою розвитку вітчизняної медицини. У застійні роки внаслідок зниження рівня життя населення, незадовільних умов праці й побуту, поширення пияцтва проблема охорони здоров'я людей надзвичайно загострюється. Коштів, що виділялися на зрослі потреби медичних закладів, уже не вистачало. Кваліфікація численної армії медичних працівників виявилася дуже низькою. У медичних закладах процвітали здирництво й хабарництво.
Екологічна ситуація та демографічні проблеми
Ще задовго до трагічних чорнобильських подій у республіці загострилася екологічна ситуація. Причиною цього були бездумний технократизм, вузьковідомчі інтереси, виробництво заради виробництва. Ігноруючи інтереси народу, у республіці здійснювали санкціоновані Москвою великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші акції. Вони не базувалися на глибоких наукових розрахунках та аналізі можливих наслідків. Унаслідок варварського ставлення до природи нещадно знищувалися українські землі. Необґрунтовані іригаційні заходи, бездумна хімізація спричинили порушення водного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами. Складне соціально-економічне й екологічне становище викликало відчутні етнодемографічні зміни населення України. У 60-80-х pp. помітно уповільнюються темпи його приросту. Сплеск урбанізації, активні міграційні процеси призвели до відтоку молоді з села, яке до того часу було головним джерелом відтворення людських ресурсів. Народжуваність на селі значно зменшується, і в 1979 році середній розмір сільської родини дорівнював міській (3 особи на родину). У містах зменшення народжуваності спричинювалося незадовільними соціально-побутовими умовами: високою зайнятістю жінок у суспільному виробництві (дев'ять з десяти жінок працювали), низьким рівнем охорони дитинства, житловими проблемами. Закономірним наслідком цього стало зменшення приросту населення України в 60-80 pp. у 4 рази. Уповільнення народжуваності супроводжувалося зростанням показників смертності населення, за яким Україна посідала третє місце серед республік СРСР.
Моральний занепад суспільства
Ще одним негативним наслідком процесів, які відбувалися в республіці в 60-80-х pp., став моральний занепад суспільства. Не маючи змоги забезпечити реальне підвищення життєвого рівня (або принаймні зберегти наявний), Л. Брежнєв та його найближче оточення віддалися стихії, відкрили широку можливість для кожного забезпечити собі «солодке життя» власними силами, усупереч чинному законодавству.
Найкомфортніше в цих умовах почувалися чиновники адміністративно-бюрократичного апарату, яким були підвладні всі сторони життя тогочасного радянського суспільства. Вони мали різноманітні привілеї, користувалися послугами спеціальних магазинів, лікарень, майстерень, господарств, недоступних для простого люду. Представники партійно-державної еліти фактично перебували поза законом і поза критикою. Їхня недоторканність створювала сприятливі умови для процвітання корупції, користолюбства, злодійства, підлабузництва на всіх рівнях влади.
Величезного розмаху в цей час набули крадіжки на підприємствах і в колгоспах. Навіть виник влучний термін — «несуни» (тобто ті, хто ніс з роботи щось для нелегальної реалізації). Якщо рядовий «несун» задовольнявся лише десятками незаконно одержаних карбованців, то вищий ешелон корумпованої влади рахував свої «прибутки» на мільйони.
Усе це страшним тягарем лягло на виробництво й розподіл, руйнуючи господарські структури, що й так ледве животіли. Величезна країна швидкими темпами скочувалася до економічної прірви. Боротьбу проти корупції та тіньової економіки фактично припинено. Час від часу, щоправда, відбувалися гучні процеси над «розкрадачами народної власності». Навіть відновили смертну кару за «розкрадання соціалістичного майна в особливо небезпечних розмірах». Проте ці «зразково-показові» спектаклі були разовими й не розв'язували проблеми в цілому.

3.Розвиток культури в 60-80рр.
У цей час відбувається централізація управління системою освіти. Для цього в 1969 році створюється міністерство освіти СРСР, яке взяло на себе значну частину функцій республіканських міністерств, чим істотно обмежило їхні права та повноваження. Помітним виявом реформаційних процесів 60-70 pp. стала політизація навчально-виховної роботи в закладах освіти. З 1968 року відновлено військову підготовку у вузах, а з 1972 року вона стає обов'язковою в середніх школах республіки.
Зрослі народногосподарські проблеми вимагали поповнення провідних галузей економіки висококваліфікованими спеціалістами. Для розв'язання цього завдання в 60- 80-х pp. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів створюються університети. Крім цього, у республіці відкривається ряд нових інститутів, що дає змогу вдвічі збільшити кількість студентів. Унаслідок цього зростає й кількість підготовлених спеціалістів з вищою освітою: якщо в 1964 році їх нараховувалося 2,3 млн., то в 1985 році — 7,5 млн. осіб. Однак якість їхньої підготовки залишалася низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х pp. у зв'язку зі зрослими вимогами науково-технічної революції стало зрозумілим, що рівень підготовки фахівців в Україні, як і загалом у СРСР, помітно поступається світовим стандартам.
Наука
Провідним центром розвитку науки в Україні в 60-80-х pp. була Академія наук, очолювана Борисом Патоном. Вона складалася з трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Саме вони визначали головні напрями наукових досліджень у республіці. В академічних установах неухильно зростала кількість дослідників. Якщо на початку 60-х pp. їх нараховувалося 3,6 тис, то в 1985 році — 15,3 тис. осіб. За цей період кількість докторів і кандидатів наук зросла в 5,5 раза.
Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими. Українські вчені створили унікальну установку «Ураган» для вивчення плазми й керованої термоядерної реакції. З 1966 року вони працювали на найбільшому в Європі лінійному прискорювачі електронів. Вітчизняні генетики встановили механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості. В Україні були винайдені нові марки високоміцного чавуну, безнікелевої корозостійкої сталі та ін. Прискореному впровадженню найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в Академії наук. Найпотужнішими серед них були інститути електрозварювання, кібернетики та надтвердих матеріалів.
Розвиткові науки сприяло укладення господарських договорів науково-дослідних установ з виробничими колективами. Протягом 1970-1985 pp. у виробництво запроваджено понад 13 тис. наукових розробок Академії наук УРСР. Це дало відчутний економічний ефект. Однак значна частина перспективних наукових знахідок так і залишилася нереалізованою або згодом знайшла своє застосування за кордоном. Винятки становили лише розробки для військово-промислового комплексу й глобальні наукові дослідження, що мали беззаперечне загальнодержавне значення.
Складним і суперечливим був період 60-80-х pp. для науковців-гуманітаріїв. Процес наближення суспільних наук до історичної правди був нелегким. Адже на зміну одному культу — сталінському, прийшли нові — хрущовський та брежнєвський. На догоду кожному з них дослідників примушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи інший режим і правління. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх «наукових досліджень» суспільствознавців того часу були так званий «класовий підхід» та критика ворожих соціалізмові буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій.
Проте, усупереч неослабному контролю з боку керівних ідеологічних органів і цензури, деяким українським науковцям удалося опублікувати цінні своєю об'єктивністю й правдивістю дослідження. Серед них варто назвати праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва та інших давньоруських міст. Високої оцінки заслуговує його відома полемічна праця «Приєднання чи возз'єднання?», у якій аргументовано критикується офіційна інтерпретація Переяславсько-Московської угоди 1654 року й подана обґрунтована оцінка діяльності Богдана Хмельницького. Ця робота М. Брайчевського була написана ще за часів хрущовської «відлиги», але з'явилася за кордоном тільки в 1972 році. Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної науки були також праці Олени Апанович, у яких правдиво розповідалося про героїчні традиції українського козацтва. У 1979 році Юрій Бадзьо завершує роботу над відомою історико-філософською працею «Лист до російських та українських істориків», що присвячена дослідженню справжніх джерел трьох східнослов'янських народів. Змістовні праці з українознавства підготували в цей час Олена Компан, Євген Пронюк, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович та інші вітчизняні історики, філософи, літературознавці та мовознавці.
Наукові колективи суспільствознавців створили багатотомні праці, як-от: «Історія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури». У цей час побачили світ Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак не всі актуальні проблеми, події та явища знайшли в них об'єктивне висвітлення.
Література та мистецтво
Українська література 60-80-х pp. була гідно представлена чудовими творами одного з ідейних натхненників руху «шістдесятників» Олеся Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.). Особливо широкий резонанс в Україні викликав роман «Собор», коли перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в одному з його негативних персонажів. У цей період новими ідеями й формами збагатився талант М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребельного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»). Величезне зацікавлення у вітчизняного читача викликали історичні романи Ю. Мушкетика, Р. Іванченко, Р. Федоріва. Життєвість української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника. Справді народними стали пісні, написані на слова А. Малишка («Пісня про рушник»), М. Ткача («Марічка»), М. Сингаївського («Чорнобривці»), Д. Павличка («Два кольори»), М. Негоди («Степом, степом»), О. Пушика («Треба йти до осені»).
Незламну громадянську волю й мужність у ці часи виявили молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В. Стус, відомі письменники й публіцисти М. Руденко, Г. Снєгірьов, Є. Сверстюк. Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 році.
Як і в літературі, через крижану товщу застою пробивали собі шлях нові ідеї і традиції у вітчизняних кінематографії, музиці, образотворчому й театральному мистецтві.
Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю. Іллєнко, С. Параджанов, К. Муратова, Л. Осика, Л. Биков та ін. Найбільший успіх випав на долю фільмів «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова та «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка. На VII Міжнародному кінофестивалі в Москві цей кінотвір Ю. Іллєнка був відзначений Золотою медаллю. У 70-х pp. з'явилися незабутні воєнні стрічки Л. Бикова («У бій ідуть тільки «старики»», «Ати-бати йшли солдати»).
Проте в українському кіно 60-80-х pp. поряд з досягненнями відчувалася криза. З екрана зникло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.
Певні позитивні зрушення в цей час спостерігалися й у театральному мистецтві. Далеко за межами України стали відомими Київський, Харківський, Львівський академічні драматичні театри, Київський та Львівський театри опери й балету. У республіці працювали блискучі майстри театральної сцени: Н. Ужвій, Б. Ступка, А. Роговцева та ін. Та український театр також поступово втрачав свій колорит і неповторність. З нього активно витіснялася українська мова. Майже всі обласні музично-драматичні й театри музкомедії перейшли на російську мову.
Українське музичне мистецтво цього часу характеризується вдосконаленням усіх його жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими були «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Мамаї», «Вій», «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Лісова пісня» В. Корейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та ін. В Україні з'являється ціле сузір'я чудових оперних виконавців: Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, М. Кондратюк, А. Мокренко, А. Солов'яненко, Д. Петриненко, Г. Ципола та багато інших. Популярним не лише в Україні, але й далеко за її межами стали Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», Черкаський народний хор та низка інших колективів. Пісні О. Білаша, І. Шамо, П. Майбороди, А. Філіпенка, М. Скорика співала майже вся Україна. У цей період засяяв неповторний, багатогранний талант молодого композитора Володимира Івасюка. Його пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» стали візитними картками молодих зірок української естради С. Ротару, В. Зінкевича, Н. Яремчука.

Добу свого творчого піднесення переживала також і українська хореографія. Величезну популярність у цей час здобули Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірського, художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду, а також народні ансамблі «Ятрань» з Кіровограда, «Чорнобривець» з Миронівки, що на Київщині, «Дарничанка» з Києва.
В образотворчому мистецтві 60-80-х pp. помітне місце займають події вітчизняної історії, образи сучасників. Справжні шедеври створили в цей час В. Задорожній, М. Божій, Т. Яблонська, В. Полтавець, М. Кривенко та ін. На цей період випадає вершина творчих здобутків скульптора й живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, В. Мельниченка. Найхарактернішою рисою їхньої творчості були високий професіоналізм, новаторство, національний колорит.
Особливу популярність в Україні мали праці відомих народних майстрів М. Приймаченко та К. Білокур. На жаль, таких талановитих митців було обмаль, а численні види традиційного народного мистецтва республіки перебували в занепаді.

Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати Михайло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Панас Заливаха, Іван Гель, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х pp. активізувалася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджувалися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захисників. За найменший вияв прихильності до дисидентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів.
Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Активізується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю.
Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбува­лися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. Сот­ні відомих українських діячів культури й нау­ки, рядові службовці, робітники й студенти різ­ко засудили політичні процеси 1965-1966 pp. у колективних листах-протестах, адресованих ке­рівництву республіки. Ці документи друкували­ся у самвидаві, потрапляли за кордон.
Яскравим виявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967року в Києві. Зі стихійним протестом проти заборони відзначення річниці пам'яті Т. Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзареві виступили представники столичної інтелігенції та студентства.
Партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом, підтримуючи в цілому політику Москви, було не проти використати щирі прагнення української національно-свідомої інтелігенції у власних цілях — боротьбі з союзним центром за розширення обсягу своєї влади. Позитивні зрушення в цьому напрямку простежуються після низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови й упровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи керівництва республіки в листопаді 1966 року на V з'їзді письменників України гостро порушено мовну проблему.
Петро Шелест
Апогеєм «малої відлиги» в Україні стала поява в 1969 році книжки першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста «Україно наша Ра-дянська», яка своїми відвертими національними мотивами викликала незадоволення й навіть роздратування в союзному центрі.
Петро Шелест — постать в українській історії досить неоднозначна й суперечлива. З одного боку, він був яскравим вихованцем сталінської адміністративно-командної системи. Уміння оперативно орієнтуватися в складних ситуаціях, своєчасно засвідчити свою відданість союзному керівництву дали змогу П. Шелестові тривалий час (з 1963 по 1972 pp.) очолювати компартійну владу України.
Як і Л. Брежнєв, П. Шелест належав до консерваторів, послідовних противників процесів десталінізації. Він безкомпромісно виступав проти політичних реформ і рішуче боровся з дисидентським рухом. За свідченням одного з лідерів «празької весни» 1968 року О. Дубчека, П. Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції в Чехословаччину, тому що боявся поширення демократичних ідей з неї в Україну.
З другого боку, П. Шелест здобув образ поміркованого поборника українських національних інтересів. Він з великою прихильністю ставився до процесів українізації 20-х років, прагнув відродити окремі її позитивні елементи, відстоював українську мову й культуру. Зокрема, П. Шелест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова стала мовою діловодства. Унаслідок цього в 60-х pp. три чверті керівних посад у республіканському ком-партійно-радянському апараті обіймали українці. П. Шелест з неприхованою симпатією ставився до праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона додавала йому аргументів у частих суперечках щодо національних проблем з вищим керівництвом КПРС.
Як і М. Хрущов, Л. Брежнєв намагався повністю русифікувати українців. Під цю політику компартійні ідеологи підводили теоретичну основу, вигадавши «радянський народ» як нову спільність людей, що сформувалася внаслідок соціалістичних перетворень у СРСР. Зрозуміло, що ця спільність могла виникнути тільки за рахунок повної асиміляції росіянами інших «рідних братів». У цій ситуації українофільство П. Шелеста ставало для центру політично небезпечним. Л. Брежнєв, однак, не форсував подій, а поступово готував передумови для усунення П. Шелеста від влади. Вони визрівали разом зі зміцненням влади Л. Брежнєва в Москві та позицій В. Щербицького в Україні. У березні 1972 року П. Шелест піддається гострій критиці за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». У травні цього ж року його звільняють від обов'язків першого секретаря ЦК Компартії України й призначають одним із заступників голови Ради міністрів СРСР. Незабаром за дорученням головного партійного ідеолога країни М. Суслова в Академії наук УРСР підготовлено негативну рецензію на книжку П. Шелеста «Україно наша Радянська», де її автор звинувачується в українському націоналізмі. У квітні 1973 року цю рецензію без підписів авторів опублікував журнал «Комуніст України» під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». Брутальна, убивча критика, що містилася в ній, змусила П. Шелеста негайно подати заяву про вихід на пенсію за станом здоров'я.

Володимир Щербицький
У травні 1972 року першим секретарем ЦК КПУ обирають В. Щербицького, який понад сімнадцять років перебував на цій високій посаді.
Щоб зміцнити своє становище, В. Щербицький замість прибічників П. Шелеста на звільнені посади призначав своїх людей. Серед його висуванців були: невтомний «борець з націоналізмом» В. Маланчук (секретар ЦК з питань ідеології, науки та культури), О. Ляшко (голова Ради міністрів УРСР), І. Грушецькии та О. Ватченко (голови Президії Верховної Ради УРСР), В. Сологуб (голова профспілок України), В. Федорчук (голова КДБ) та ін. Унаслідок кадрових переміщень В. Щербицький досяг потрібного балансу керівних сил, що гарантували йому повну підтримку й стабільність влади.

Окрім радикальних кадрових змін у вищих ешелонах влади, відбулися істотні зміни й на нижчих рівнях республіканської партійної організації. Під час обміну партійних документів у першій половині 70-х pp. з партії виключено З тис. осіб. У той час позбавлення партійного квитка означало кінець кар'єри й трактувалося як одне з найсуворіших покарань.
За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.
Російська мова, як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.
У період перебування В. Щербицького на чолі Компартії України у квітні 1978 року була прийнята нова Конституція УРСР. Вона була майже копією Конституції СРСР 1977 року. Обидва Основні закони ще більше обмежили права України. Декларовані в них лібералізація політичної системи, демократичні свободи, державний суверенітет аж до можливості виходу із СРСР не заважали керівництву КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період тоталітарну форму правління. Спроби певної частини населення скористатися своїми конституційними правами жорстоко переслідувалися владою. Щоб законодавчо закріпити партійний диктат, у Конституції СРСР та Основних законах союзних республік містилася спеціальна шоста стаття, яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 року.
Оцінюючи політичну діяльність В. Щербицького, треба об'єктивно визнати, що він був, без сумніву, видатною історичною особою. Людина свого часу, неординарний і суперечливий продукт системи, яка відійшла в минуле. Феномен В. Щербицького ще буде довго предметом гострих дискусій науковців і політиків.
Досить довго обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ, він намагався якомога ефективніше розвивати національну промисловість, сільське господарство, науку. У часи послаблення московського диктату, особливо наприкінці 70-х pp., він рішуче захищав інтереси України.
Водночас В. Щербицький не протистояв антиукраїнським акціям Москви, не зупинив процесів русифікації, які охопили Україну. Не зовсім справедливе твердження, що він повністю йшов у фарватері московської політики. Проте вирватися з цього кола В. Щербицький так і не зумів, хоч було цілком очевидним, що він ніколи не був сліпим виконавцем чужої політичної волі, завжди мав і захищав свої погляди на те чи інше питання.
Тяжким гріхом В. Щербицького перед народом України стала аварія на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. Цю електростанцію збудовано на небезпечному піщаному ґрунті, усупереч протестам вітчизняних науковців. Під тиском М. Горбачова він не повідомив народ своєчасно про страшну небезпеку в перші дні після аварії, не вжив рішучих заходів для термінової евакуації населення з небезпечної для життя людей зони, свідомо замовчував об'єктивну інформацію про катастрофічні наслідки аварії для України.

Дата добавления: 2015-10-31