Тема 5. Форми організації суспільного виробництва. Товар. Гроші

План

1. Суспільний поділ праці.

2. Натуральне господарство та товарне виробництво.

3. Сутність та структура суспільного виробництва.

4. Матеріальне виробництво.

5. Нематеріальне виробництво.

6. Товар та його властивості.

7. Гроші, їх суть і функції.

¨ Основні положення

Суспільний поділ праці – це складне багатоаспектне економічне явище, яке виявляється у співіснуванні різних видів конкретної праці та характеризується певною структурою суспільної організації виробництва. Представлений в часі, суспільний поділ праці виступає як процес. Його характер і результати зумовлені двома взаємопов’язаними, хоча й протилежними за змістом, тенденціями. Перша, з погляду розвитку продуктивних сил суспільства, відбивається у відокремленні нових сфер виробництва та їх спеціалізації відповідно до якісних змін у матеріальних засобах виробництва та господарських функціях виробників, змісті процесу праці, а також у суспільних потребах. Друга характеризується усуспільненням виробництва, формуванням складнішої системи господарських зв’язків і відповідної комбінації суспільного виробничого процесу, а отже, пов’язана із розвитком економічних відносин.

Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами. За вертикальними рівнями народногосподарської структури суспільний поділ праці можна зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні економічно самостійні суб’єкти господарського життя – підприємства та підприємці. Це рівень безпосереднього виробництва чи одиничний рівень суспільного поділу праці. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість господарських галузей, об’єднаних загальним рівнем суспільного поділу праці. Рівні суспільного поділу праці окреслюють вертикальну структуру виробництва та його організації в масштабах народного господарства. Ступінь деталізації техніко-економічних характеристик окремих видів праці зростає від вищого до нижчого рівня цієї структури. Основними організаційно-економічними формами реалізації, суспільного поділу праці є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування.

Спеціалізація виробництва виражається у зростанні кількості самостійних виробництв, що відбувається завдяки їх техніко-економічному відокремленню і формуванню у них сталих внутрішніх зв’язків. Кооперація – це відносини зв’язку окремих виробників, обміну різними видами діяльності та продукцією.

Історично першим типом економічної організації виробництва було натуральне господарство, за якого люди виробляли продукти лише для задоволення власних потреб. Натуральне господарство було засновано на ручній універсальній праці, примітивних засобах виробництва. Законом його розвитку зазвичай біло просте відтворення. Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма суспільного поділу праці виявляється в досягненні певного обсягу чи масштабу спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій.

Товарне господарство – це господарство, за яким продукти виготовлюються для продажу, а зв’язок між виробниками та споживачами є опосередкованим ринком. Умовою, необхідною для виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці. В історії суспільного поділу праці виділяють 3 етапи. Причиною товарного виробництва є економічна відокремленість виробників відносинами власності. Етапи розвитку товарного виробництва пов’язані із розвитком обміну, ринку. До моделей товарного виробництва відносять просте та розвинуте товарне виробництво.

Просте товарне виробництво – це дрібне виробництво індивідуальних ремісників і селян, що працюють на ринок. Воно було характерне докапіталістичним суспільствам.

Розвинута форма товарного виробництва – це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії. Ця форма характерна для капіталістичного суспільства. У сучасних умовах зростає ступінь загальності товарного виробництва як у рамках національних господарств, так і у всесвітньому масштабі. Це зумовлено такими причинами: процесом подальшого поглиблення суспільного розподілу праці всередині національної економіки, що супроводжується виникненням нових галузей виробництв (електроніка, біотехнологія, космічна техніка, телекомунікації, інформатика та ін.); тенденцією розширення товарних відносин у сфері нематеріального виробництва, що спрямоване на задоволення інтелектуальних потреб людини; швидким зростанням чисельності населення, що викликає розширення ринку найманої праці; завдяки процесу інтернаціоналізації, розширенню всесвітніх економічних зв’язків товарне виробництво дедалі більше набуває всесвітнього характеру.

Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне і суспільне життя. За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей: основне виробництво; виробнича інфраструктура; соціальна інфраструктура. Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких фаз: власне виробництво; розподіл; обмін; споживання. Виробництво — це вихідний пункт, в якому створюється продукт, а точніше, матеріальні блага та послуги. Розподіл — фаза суспільного виробництва, де відбувається розподіл, по-перше, результатів суспільного виробництва; по-друге, ресурсів або факторів виробництва. Розподіл залежить від безпосереднього виробництва в трьох відношеннях: по змісту, адже розподіляти можливо лише те, що вироблено; по кількості, оскільки розподіляти можливо лише стільки благ та послуг, скільки їх створено; по формі, тому що характер виробництва визначає характер розподілу. У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Обмін в економіці — це взаємний обмін діяльністю між людьми, який проявляється безпосередньо або в формі обміну продуктами праці. Обмін виступає в трьох видах: обмін діяльністю і здібностями; обмін засобами виробництва; обмін предметами споживання. Споживання — використання продукту в процесі задоволення потреб. Розрізняють споживання виробниче і невиробниче. Виробниче споживання є процесом виробництва, коли використовуються засоби виробництва (знаряддя праці, сировина, матеріали тощо), а також робоча сила людини. Невиробниче споживання відбувається за межами виробництва. В його процесі використовуються або споживаються предмети споживання. В залежності від виду споживчих благ, споживання складається з споживання матеріальних благ, які мають речову форму і споживання послуг. По формі (способу задоволення потреб) воно може бути індивідуальним і колективним

Суспільне виробництво становить складну систему взаємодії між усіма його учасниками, кожен із яких займає своє місце й виконує певні функції, виступає в ролі виробника, споживача, посередника, координатора тощо. Тому в науковій літературі зустрічається ціла низка класифікацій його структури. Однією з важливих для розуміння сучасної економіки є так звана трьохсекторна модель економіки. Відповідно до неї економіку країни поділяють на три сектори. Первинний сектор охоплює галузі, пов’язані з видобутком та первинною обробкою природних ресурсів. До вторинного сектора належать галузі, які виробляють готовий продукт. Він не потребує подальшої переробки, його використовують для споживання населенням або виробництва інших благ (машини, обладнання). Продукт, що не потребує подальшої переробки, називають кінцевим. Третинний сектор охоплює галузі сфери послуг, у тому числі й інтелектуальні (наукові дослідження, розробка й упровадження нових технологій тощо).

Виробництво може бути структуроване по різному. Важливим підходом є його розгляд з точки зору поділу на матеріальне та нематеріальне.

Матеріальне виробництво охоплює ті підприємства й галузі, що виробляють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво), а також ті, що виробляють матеріальні послуги (транспорт, торгівля, комунальне господарство та ін.).

Нематеріальне виробництво охоплює галузі, в яких створюються нематеріальні блага (духовні та інші цінності), а також надаються нематеріальні послуги (охорона здоров’я, освіта, наукове консультування тощо). Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг складає сферу послуг.

Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність.

Економічна ефективність — досягнення найбільших результатів за найменших затрат живої та уречевленої праці. Показниками економічної ефективності є продуктивність і фондомісткість праці, фондовіддача і фондомісткість продукції, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін.

Соціальна ефективність — відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності є частка товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за певний період.

В умовах товарного виробництва продукт праці набуває форми товару. Товар – це продукт праці, який виготовляється не для власного споживання, а для обміну і реалізується шляхом купівлі продажу. Він обов’язково мусить мати споживну вартість. Обмін товарами може приймати різні форми, але у всіх випадках обмін – це дія, в результаті якої одна річ віддається в обмін на іншу. Кожен товар при обміні набуває мінової вартості, тобто здатності обмінюватися на інші речі у певній пропорції.

У сучасній неокласичній економічній теорії існують інші підходи до характеристики товару та його властивостей. Зокрема такі поняття, як «корисність», «цінність» та «рідкість» товару. Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття суб’єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, які отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги. Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Неокласики оцінку ступеня корисності блага індивідом подають як цінність. Тому цінність для них категорія суб’єктивна. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб’єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості. Поєднання вартості й цінності та їхнє суспільне визнання відбивається в ціні. Ціну можна вважати формою грошового вираження вартості й цінності товару. Ціна зумовлює можливість одночасного прояву інтересів виробників і споживачів. Рідкість – характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства. Більшу цінність мають ті блага, що обмежені, рідкісні порівняно з потребами в них.

З часів Аристотеля актуальним є питання про визначення співвідношень обміну або мінових вартостей. В економічній літературі є три основні підходи до визначення вартості товару. Перший заснований на використанні теорії трудової вартості К. Маркса. Другий – на використанні теорії граничної корисності. Третій був сформульований А. Маршаллом.

З рештою товари продаються за певною ціною, яку можна вважати формою грошового вираження вартості. Закон вартості є головним регулятором зв’язків між товаровиробниками і споживачами. Характерною рисою сучасного товарного виробництва є запровадження і удосконалення кредитних відносин.

Існує два підходи в дослідженні виникнення грошей – суб’єктивний (гроші виникли в результаті домовленості між людьми) та об’єктивний (гроші є результатом розвитку товарно-грошових відносин, в процесі якого із маси товарів був виділений один, за яким закріпилася роль грошового еквіваленту). Сучасні концепції грошей виходять з теорій, які зародилися у 17-18 ст. Це стосується металістичної, номіналістичної та кількісної теорії грошей.

Гроші – це особливий товар, що виконує роль загального еквіваленту. Існують металеві, паперові та ін. гроші та їх замінники. Для сучасного етапу еволюції грошей характерною є поява системи електронних грошей.

Гроші виконують ряд функцій. Класична політекономія виділяла 5 функцій: міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження, світових грошей. Сучасна економічна наука концентрує увагу на двох фундаментальних функціях: міри вартості та засоби обігу.

Грошовий обіг – це рух грошей, який обслуговує реалізацію товарів і послуг. Обіг грошей здійснюється на основі властивих йому законів. Одним з найважливіших є закон грошовогообігу, який передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об’єктивно зумовлена грошова маса. Порушення законів грошового обігу спонукає явище під назвою інфляція.

Форма організації грошового обігу, що історично склалася в кожній країні та законодавчо встановлена державою називається грошовою системою. Елементами грошової системи є грошова одиниця, масштаб цін, емісійна система, види грошових знаків, інститути грошової системи. Історично система обігу металевих грошей пройшла через біметалізм та монометалізм

Дата добавления: 2015-10-31