Міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного публічного права, його предмет і джерела.

Міжнародне кримінальне право — галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють співробітництво держав і міжнародних організацій у боротьбі зі злочинністю.
Як галузь міжнародного публічного права міжнародне кримінальне право володіє всіма характерними рисами цього права. Об'єктом регулювання є міждержавні відносини, тобто відносини за участю держав і міжнародних організацій. Відповідно суб'єктами є держави і міжнародні організації.
Основними джерелами - міжнародний договір і міжнародний звичай.
У літературі зустрічаються й інші концепції міжнародного кримінального права. Найбільш розповсюдженою є, мабуть, концепція, відповідно до якої міжнародне кримінальне право включає як міжнародні норми, так і відповідні норми внутрішнього кримінального права. Однак подібний конгломерат неможливий, оскільки мова йде про злиття різних правових систем. Кожна з них має принципово відмінний механізм правотворчості і правозастосування, іншу правову природу. Проте спільне вивчення міжнародного кримінального права і відповідних норм внутрішнього кримінального права в навчальних цілях цілком доцільно.
Дуже поширена думка, відповідно до якої суб'єктами міжнародного кримінального права є не тільки держави, але й індивіди. Як відомо, після утворення в міжнародному праві галузі прав людини багато хто заговорив, що людина стала суб'єктом міжнародного права. Однак подібна думка суперечить природі міжнародного права, що не призначено для безпосереднього регулювання відносин фізичних і юридичних осіб: для цього необхідний державний механізм. У Статуті ООН чітко сказано, що мова йде про міжнародне співробітництво в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод (п. 3 ст. 1).
Концепція міжнародного кримінального права з'явилася в літературі на рубежі XIX і XX ст. Обґрунтовувалась вона не стільки практикою, скільки логічними міркуваннями про необхідність такої галузі міжнародного права. Відповідних норм було явно недостатньо. Мова в основному йшла про розмежування кримінальної юрисдикції держав і про правову допомогу.
Одним з перших концепцію міжнародного кримінального права висунув професор Санкт-Петербурзького університету Ф.Ф.Мартені. Він встановив, що міжнародне кримінальне право «містить в собі сукупність юридичних норм, що визначають умови міжнародної судової допомоги держав одна одній при здійсненні ними своєї каральної влади в сфері міжнародного спілкування».
Розвиток міжнародного кримінального права йде досить важко, незважаючи на те, що від цього в чималій мірі залежить успіх у боротьбі з міжнародною злочинністю. Не тільки державні діячі, що побоюються за власну долю, але і багато юристів-теоретиків сприймають це право без особливої готовності. Дуже консервативною в цьому плані зарекомендувала себе вітчизняна наука. Досить сказати, що в підручниках відповідна глава іменується «Міжнародне кримінальне право».
Подібне положення тим більше дивує, оскільки загальновизнаним є те, що Радянський Союз і його наука внесли великий вклад у розвиток міжнародного кримінального права. У спеціально присвяченому цьому дослідженні американський професор Дж. Гінзбургс пише про те, що саме Радянський Союз вніс найбільше істотні новели в Статут Нюрнберзького трибуналу, зокрема, відповідальність індивідів за ведення агресивної війни, відповідальність керівників за звірства, вчинені за їх наказом підлеглими. Та й сама ідея міжнародного трибуналу була висунута СРСР ще в 1942 р.

Джерела міжнародного кримінального права в принципі ті ж, що й у міжнародного права в цілому.
Джерело міжнародного права - форма існування норми, що додає їй юридичної чинності і відбиває спосіб її створення.
Такими джерелами є:
1. договір і звичай,
2. а в деяких випадках - рішення міжнародних організацій.
Головна роль у створенні норм міжнародного кримінального права належить договорам. При їх допомозі приймаються норми, що встановлюють склади злочинів, що регулюють співробітництво держав в сфері здійснення кримінального правосуддя, засновуються міжнародні кримінальні суди.
Договір має переваги в порівнянні зі звичаєм, оскільки досить чітко, у писемній формі встановлює відповідні норми. Разом з тим договірному способу створення норм властиві і недоліки. Головний з них полягає в тому, що договір зобов'язує лише ті держави, що беруть в ньому участь. Як свідчить практика, у більшості багатосторонніх договорів будь-якого роду бере участь порівняно невелика кількість держав. У результаті договірні норми не мають широкого застосування.
На відміну від договірних, звичаєві норми загального міжнародного права створюються міжнародним співтовариством у цілому, тобто досить представницькою більшістю держав. Вони стають обов'язковими для всіх держав, що не виражають протесту.
Сьогодні існує динамічний механізм міжнародної правотворчості в результаті взаємодії звичаю з договорами і з резолюціями міжнародних організацій. Переважна більшість держав укладає договір, положення якого стають звичаєвими нормами загального міжнародного права в результаті мовчазного визнання їх державами в якості таких. Як приклад можна вказати на Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., у яких беруть участь не всі країни, але їхні норми є частиною загального міжнародного права, обов'язкового для всіх держав. Міжнародні кримінальні суди і суди держав обґрунтовують свої вироки насамперед загальнообов'язковими звичаєвими нормами, а не відповідними договорами, щоб уникнути проблем неучасті тієї чи іншої держави в договорі.

Дата добавления: 2015-10-31