Змагання українських князівств за політичне лідерство

Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними та етнополітичними і інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею нею та Північно-Східною Руссю. Після приходу до влади в 1024 р. князя Мстислава Володимировича територія Чернігівського князівства швидко розширювалася. В 2 пол.XI- 1чверті XII ст. володіння чернігів­ських князів на заході доходили до лівого берега Дніпра, а вище Прип'яті — до Рєчиці та багатьох інших правобе­режних міст включно, на півночі — до верхів'їв Сожу, Іпуті, Десни з містами Чичерськ і Вжищ, на північному сході до Москви й правої притоки Оки Лопасні, на півдні — до водорозділу Дону і його притоків, а також верхів'їв Трубежу та Сулою.

До 2 пол.. XII ст. Чернігівським князям належав великий міжнародний порт на бе­резі Керченської протоки — Тмутаракань з округою. Кордо­ни Чернігівського князівства не були стабільними й зміню­валися залежно від політичної ситуації в Східній Європі, Його землі поступово почали відторгати Ростово-Суздальське й Рязанське князівства, експансія яких спрямовува­лася на освоєні українцями східні території.

Крім природного приросту, населення Чернігівського князівства збільшувалось також за рахунок мігрантів з південних регіонів. Особливо активізувався цей процес із середини XII ст., коли загострилась міжкнязівська боротьба за владу, а з нею почастішали напади кочівників на Руську землю. В пошуках безпечніших умов життя чимало мешканців Київщини і Переяславщини емігрували на пів­нічно-східні землі. Частину своїх підданих відводили й ук­раїнські князі, дістаючи володіння в цих регіонах. Пересе­ленці освоювали нові землі, вступали в контакти з місцевими фінськими племенами, засновували села й міста, даючи їм назви покинутих батьківських поселень. Навіть у відда­лених Суздальщині, Володимирщині та Рязанщині з'явили­ся принесені переселенцями назви українських міст і сіл — Вишгород, Переяслав, Галич, Звенигород, Стародуб, Київці, Києво, а також річок — Либідь, Почайна, Ірпінь, Київка тощо. На південних землях Чернігівського князівства проживали також печеніги, торки, половці та інші іраномовні народи. За етнічними ознаками Чернігівське князів­ство мало чим відрізнялося від Київського. Хіба що наяв­ністю фінського етносу, який, однак, не справляв помітного впливу на українське населення.

Тенденція до консолідації Чернігівського й Київського князівств базувалася на спільних генеалогічних коренях місцевих князів. Заявляючи, що «ми не угри і не ляхи, а одного діда внуки», вони з повним правом претендували на великокнязівський стіл. Династія чернігівських князів Давидовичів тривалий час орієнтувалася на Київ і тим самим створювала умови для стабільних відносин сусідніх українських земель. Однак забезпечити їхню повну єдність так і не пощастило, що негативно позначилося на політич­ній ситуації в регіоні. Багато в чому цьому перешкодила майже безперервна міжусобна боротьба чернігівських і новгород-сіверських князів, які в своїх діях спиралися на підтримку північно-східних і південних сусідів. Особливе незадоволення людей викликали дії їхніх союзників — по­ловців, які супроводжувалися масовими вбивствами, руйнуванням осель ї виведенням населення у полон. Тільки у 80-х роках XII ст. київські та новгород-сіверські князі по­чали спільно відвойовувати у кочівників південні землі. В першій половині 80-х років вони неодноразово завдавали поразки ордам половецьких ханів Кончака й Кобяка, зму­шуючи їх відступати на схід. Однак досить було новгород-сіверському князеві Ігорю Святославичу виступити проти половців самому з невеликою дружиною, як він у 1185 р. зазнав нищівної поразки на р. Каялі й опинився в полоні. Кочівники прорвалися в чернігівську та переяславську зем­лі Ворожа навала не припинила князівських міжусобиць, і Чернігівське князівство розпадалося далі на Чернігів­ський, Козелецький, Сновський, Новгород-Сіверський та інші уділи. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання Києвом і Київською землею ролі консолідуючого центру української народності. Ним мав стати регіон, більш захищений від зовнішньої експансії чи природними рубежа­ми, чи військовою силою.

Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон Київської Русі, де піднімалися місцеві князівства. Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокреми­лася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. В они приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями.

Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимико (1124-1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найви­щої могутності воно досягло за князювання сина Володимирка Володаревича Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту, Сірету, доходила до Дунаю Та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів.

Це до нього звер­тався автор «Слова о полку Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками — заступив доро­гу королеві, зачинив Дунаєві ворота».

Після смерті Яро­слава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Воло­димиром (1187-1198). Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела III захопив Га­лич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани не­забаром і вигнали угорців, але Галицьке князівство напри­кінці XII ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу. Правила середньовічного державного життя були елементарно чіткими — слабке князівство не могло вижити.

Подібна до галицької й історія Волинського князів­ства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно воро­гували між собою. Але логіка державотворення настійно вимагала консолідації ворогуючих уділів у єдиному дер­жавному об'єднанні. Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в бо­ротьбу претендентів за великокнязівський престол. Він посадив накиївський стіл свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. му­сив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним.

Дещо інший шлях державотво­рення обрав Роман Мстиславич (1170-1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою розправився з противниками сильної централі­зованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорс­токості й міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміц­нивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що досаждали йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. «Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш»,—докоряли князю одні сучасники. Інші з піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: «Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур». Переможні походи на Польщу додали авторитету волинському князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з'явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Ро­ман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси.

В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича за­провадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійс­нені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави. Його величали «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі», а іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олек­сій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, «як батьки й діди наші множили землю Руську». Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. В 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

Створена Романом Мстиславичем Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим були приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило і Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі сво­їми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встоятипроти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажаннямвідділитися від Волинського князівства. На за­прошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя «Слова о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князів­ство розпалося на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи.

Почалася міжусобна боротьба бояр ї кня­зів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з до­помогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спли­вали кров'ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь і угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надава­ли йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гар­нізон з Галича.

З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об'єднання Га­лицького й Волинського князівств у боротьбі проти експан­сії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удалого Ганною. Спираючись на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому га­лицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

Особливе місце в консолідації українських земель нале­жало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв'язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів'їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих про­сторах проживали переважно українці, нащадки давньоук­раїнського ялемені сіверян. Але з часом тут почали селити­ся берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували кращі матеріальні й духовні на­дбання переяславців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тоб­то й Переяславське князівство не стояло осторонь тих ет­нічних процесів, що відбувалися й на інших українських землях.

Політична історія Переяславщини була тісно пов'язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокня­зівський київський престол.

Дата добавления: 2015-07-08