Типи словників

Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні. Між ними існують докорінні відмінності щодо реєстру слів і їх ознак, за якими вони характеризуються.

Венциклопедичному словнику описуються не слова, а наводяться відомості про позначувані ними предмети і явища – наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події тощо. До реєстру цих словників входять іменники та іменникові словосполучення, тобто одиниці з функцією предметних номінацій.

Енциклопедичні словники використовують як довідкові видання різного обсягу і фахового призначення.

До найбільших за обсягом належить 17-томна Українська Радянська Енциклопедія (1959-1965). Праця містить значну не власне українознавчу інформацію. Протягом 1974-1985 рр. вийшло українською і російською мовами друге 20-томне видання згаданої енциклопедії. Останнім часом вийшов Універсальний словник-енциклопедія (1999), який увібрав усе найкраще, що можуть запропонувати сучасні наука та культура.

Важливу роль виконують галузеві енциклопедичні словники, присвячені висвітленню знань, пов’язаних з конкретними науковими сферами. Вони створюються у формі фахових енциклопедій, словників, довідників тощо.

Для вас найважливішим виданням є “Великий енциклопедичний юридичний словник”, виданий НАН України та Інститутом держави і права ім.В.М.Корецького в 2007 році.

У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова. Вона охоплює такі аспекти, як тлумачення прямих і переносних значень, з’ясування семантичних відношень між словами, відомості про написання, вимову або походження тощо. Сучасна українська лексикографія представлена двома основними типами лінгвістичних словників – двомовними і одномовними.

Двомовні поділяються на українсько-іншомовні та іншомовно-українські. Найповнішими є 6-томний „Українсько-російський словник”, тритомний „Русско-украинский словарь”.

Основним типом лінгвістичних словників є різноаспектні одномовні, які поділяються на: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, фразеологічні, термінологічні, діалектні, мови окремих письменників, словники окремих лексичних груп (синонімів, антонімів, паронімів, омонімів), словотвірні тощо.

Тлумачні словники. Їх призначення – опис значень слів, що входять до лексичного фонду мови. До обов’язкових умов тлумачення слів належить використання ілюстративного матеріалу. У тлумачному словнику слова розташовуються за алфавітом. Кожна стаття має таку структуру: граматичну інформацію, семантичну інформацію про пряме і переносне значення, відомості про образне вживання описуваного слова, ілюстративний матеріал – цитати з творів письменників, усної народної творчості. Найповнішим є 11-томний Словник української мови (1970-1980).

Серед фахових слід назвати Словник юридичних термінів (російсько-український) (уклад.: Ф.Андерш, В.Винник, А.Красницька, А.Полешко, О.Юрчук) 1994 року; Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери (С.Я. Єрмоленко, В.І. Єрмоленко, К.В. Ленець, Л.О. Пустовіт) 1998 року; Словник термінів і понять, що вживаються у чинних нормативно-правових актах України (відп. ред. Сіренко В.Ф., Станік С.Р.) 1999 року; Словник законодавчих термінів (ред. Н. Стрілець) 2000 року; Словничок юридичних термінів (уклад. В.П.Марчук) 2003 року; словник В.Г.Гончаренко, П.П.Андрушко, Т.П.Базової, Н.В.Безсмертної та Я.І.Безуглої “Юридичні терміни. Тлумачний словник”, виданий у 2004 році, а також Українсько-польський, польсько-український термінологічний словник: Право. Фінанси. Економіка. Торгівля (уклад. І.С. Яценко), виданий теж у 2004році тощо.

Орфографічні словники. У них наводяться відомості про правильне написання слів відповідно до чинних орфографічних норм. Розташовані в алфавітному порядку, слова подаються в початкових формах: іменники – в називному відмінку одними, прикметники – у формі чоловічого роду однини, дієслова – в неозначеній формі, числівники – в називному відмінку. До реєстру орфографічних словників вводяться також власні назви – імена та по батькові людей, назви міст, установ, країн тощо, що дає інформацію про вживання великої літери. Крім того є інформація про написання слів окремо і через дефіс тощо.

Етимологічні словники. У них подаються основні відомості про походження і генетичні зв’язки слів. Напр., „Етимологічний словник української мови” у 7 томах за ред. О.С.Мельничука. Одна з особливостей таких словників – широке залучення історичної та діалектної лексики, яка часто містить важливу етимологічну інформацію.

Історичні словники. У них за основу береться діахронічний принцип добору і аналізу лексичного матеріалу. Реєстр укладається на базі пам’яток писемності відповідних історичних періодів мови. Першим був „Історичний словник українського язика” за ред. Є.Тимченка (1930-1932). В історичних словниках з максимальною точністю відтворюються особливості правопису тих джерел, з яких добирається реєстр та ілюстративний матеріал. Історичні словники дають змогу простежити розвиток семантики слів, визначити періоди їх активного і пасивного вживання або ж повну втрату ними актуальності.

Інші типи словників. До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів і омонімів. Їх призначення полягає у відображенні відповідних різновидів семантичних відношень між словами.

ВЕРБАЛЬНІ І НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ СПІЛКУВАННЯ

Провідну роль у міжособистісному спілкуванні відіграють вербальні компоненти.

Вербальні компоненти – засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення, тексти, за допомогою яких передається інформація.

З погляду комунікації мову можна визначити як систему спілкування, яка характеризується спеціалізацією, продуктивністю, недовговічністю, довільністю знаків мовного коду, здатністю до транслювання й обумовленістю культурою.

Спеціалізація мови – це процес, скерований на створення міжособистісних зв’язків, порозуміння. Використовуючи мовлення, людина застосовує первинні органи з метою створення повідомлень, природа яких є семіотичною, в своїй основі символічною.

Продуктивність мови пов’язана з динамічністю мовної системи, її здатністю до розвитку і створення нових засобів комунікації.

Недовговічність мови зумовлена передусім специфікою усного мовлення, яке триває стільки, скільки говорить певна особа. Письмо, друк та інші системи зберігання мовних знаків можуть значно продовжити в часі життя мовлення.

Здатність до транслювання обумовлена тим, що людське мовлення застосовується для передавання інформації про речі, явища, особи, віддалені в часі й просторі. Це означає, що слова, сказані колись, можуть мати вплив у майбутньому, в інший час, в іншому місці.

Обумовленість культурою означає, що мовні знаки, будучи довільними за своєю формою стосовно реалій, які вони позначають, завжди мотивовані культурою.

Отже, вербальні компоненти – найважливіші складові комунікативного акту, оскільки саме вони в нормальному (неспеціалізованому) міжособистісному спілкуванні виступають основними носіями значень (смислів) повідомлень.

Мовлення – основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують (напр., меблів). Для співрозмовників значущими є прикраси, татуювання на тілі, ґатунок чаю або кави, що споживаються, тощо. Усе це набулоназву невербальні (несловесні) повідомлення.

Невербальні засоби спілкування – елементи комунікативного коду, які мають немовну (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання і сприйняття повідомлень.

Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80% інформації. Це означає, що більша частина спілкування здійснюється без участі засобів мовного коду, але з орієнтацією на інші його складові: паралінгвістичні елементи, елементи інших семіотичних систем тощо. Звичайно, значення різноманітних невербальних сигналів “перебувають” не в самих сигналах, а приписуються їм тими, хто декодує мовлення.

Існують різні типології невербальних засобів спілкування, оскільки вони витворюються і сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями, смаком, нюхом, а також з урахуванням того, коли відбувається спілкування.

Невербальні повідомлення мають певні особливості. Як правило, вони:

- неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники. Це вияв темпераменту людини, її емоційного стану, самооцінки, соціальних статусів, належності до певної групи, субкультури тощо,

- прив’язані до умов спілкування. Декодуються “тут і тепер” у межах конкретного контексту й ситуації,

- неінтенціональні, спонтанні (інтенціональні, відпрацьовані лише у професійних акторів),

- більшою мірою вроджені, ніж набуті. Як правило, засвоюються кожним носієм певної культури шляхом спостережень, копіювання невербальної поведінки інших людей,

- витворюються під домінантним впливом правої півкулі головного мозку.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

1) про особистість комунікатора:

- темперамент,

- емоційний стан у даній ситуації,

- його “Я” (образ і самоосвіту),

- особистісні якості,

- комунікативну компетенцію (як він починає комунікацію, підтримує її, виходить з неї),

- соціальний статус,

- належність до певної групи або субкультури,

2) про стосунки комунікантів:

- соціальну й емоційну близькість чи віддаленість,

- характер стосунків,

- динаміку стосунків (бажанні підтримувати спілкування, перервати його, з’ясувати стосунки тощо),

3) про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їх регулювати процес інтеракції:

- комфортність,

- спокій, інтерес до спілкування чи бажання завершити його (нервування, нетерпіння) тощо.

Невербальна та вербальна комунікації взаємодіють. Російські психологи В.Куні цина, Н.Казаринова і В.Погольша визначили функції невербальних повідомлень стосовно вербальних. Це:

- доповнення (у тому числі дублювання і посилення) вербальних повідомлень,

- заперечення вербальних повідомлень,

- заміщення вербальних повідомлень,

- регулювання розмови.

Кінесика (рух) – це один із найважливіших засобів невербального спілкування, який найбільшою мірою впливає на його перебіг. Його ще називають “мовою тіла”. Кінестетичні сигнали (міміка, жести, постава тіла тощо) можуть бути підсвідомими і свідомими (контрольованими). Деякі кінестетичні засоби увійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо). Напр., японські чи китайські чайні церемонії, які супроводжуються значною кількістю кінестетичних сигналів.

Міміка (вираз обличчя) – найважливіший засіб невербальної комунікації. Її відсутність унеможливлює спілкування, оскільки обличчя – дзеркало людських емоцій. Так, широкі зіниці свідчать про страх, нерухомі – про концентрацію уваги, бігаючі – про неспокій, розпорошення уваги, короткі погляди в бік – про почуття вини, побоювання осуду оточення, погляд униз – несміливість або почуття провини, страху.

Контрольована міміка – це прийняті в конкретній культурі, конкретним етносом засоби міміки, що виражають окреслені межі почуттів, емоцій тощо. Вони дешифруються у межах певної культури однозначно.

Жести. У спілкуванні є носіями різного типу інформації, пов’язаної з емоційними станами комунікантів. Сучасні американські дослідники ролі невербальних засобів спілкування виявили різні типи емоційних станів людини, аналізуючи жести: напр., позитивне ставлення – голова вільна, голова трохи нахилена, палець лише торкається голови, пальці не замкнені,

упевненість – мовець тримає пальці хатинкою, жінки при цьому часто кладуть руки на коліна,

відкритість – відкриті долоні, звернені у бік адресата (аудиторії),

несхвалення, втрата інтересу – пошук чогось дрібного на одязі, часто неіснуючого, змахування його під час розмови, людина палить, опускає очі, додолу видихує дим.

Постава. Положення людського тіла значуще для комунікації. З позицій міжособистісного спілкування, зокрема ставлення до партнера, виділяють такі типи постав:

- постави, що демонструють відкритість або замкнутість особи адресата. Напр., схрещені на грудях руки, сплетені в замок пальці, відхилення спини назад тощо відповідають внутрішній замкнутості адресата, повернутість голови й тіла в бік партнера, нахилений тулуб уперед, вільні плечі тощо свідчать про внутрішню відкритість адресата,

- постави, що демонструють домінування (нависання над партнером, рука забута на плечі співбесідника) чи залежність (погляд знизу, ситуативна згорбленість),

- постави, що свідчать про гармонію (синхронізація постав тіла, зверненість усього тіла в бік партнера, відсутність напружень окремих груп м’язів) чи протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску і плече вперед).

Проксеміка – просторові стосунки людей у процесах спілкування. Цей термін належить сучасному американському вченому Халлу, який першим акцентував увагу на ролі просторових чинників у комунікації. Він тлумачить проксеміку як спосіб структурування і використання людьми мікропростору, наприклад відстань між учасниками спілкування та їх розміщення, форма столів під час вирішення ділових питань тощо. Інші дослідники (польськ. Глодовський, рос. Горєлов та ін.) визначають проксеміку як сприйняття, використання і конструювання простору з комунікативною метою, оскільки очевидним є зв’язок між мікротериторією спілкування і соціальним станом комунікантів. Ще Черчілль зауважував, що спершу людина формує своє оточення, а відтак воно формує її.

Важливе значення для перебігу комунікації має простір, у межах якого перебувають її учасники. Дослідники зазначають, що “влад там, де сидиш”. Свідомо чи несвідомо людина обирає таке робоче місце, яке сприяє утвердженню її ролі в групі.

Мають значення у процесах комунікації форма стола (напр., круглий стіл під час переговорів символізує рівноправність учасників), місце комунікантів (розташування співрозмовників за столом навпроти, як правило, налаштовує на офіційність, навіть ворожнечу, найкраще для співпраці сидіти за одним столом пліч-о-пліч) тощо.

Перебіг комунікації залежить від простору навколо людини (індивідуальний простір комунікації). Цей простір свідомо або неусвідомлено охороняється кожним учасником спілкування. Суттєво впливає на міжособистісне спілкування дистанція (відстань) між учасниками спілкування. Халл відстань спілкування диференціює так:

- інтимна (0 – 45 см),

- індивідуальна (45 см – 1,2 м) – розмова між рідними, друзями,

- товариська (1,2 м – 3,6 м) – спілкування товарисько-службове,

- публічна (3,6 м – межа бачення і слухання) – спілкування у випадках: викладач – студенти, спортсмени – глядачі на стадіоні, особисте знайомство не обов’язкове.

Негативний вплив на комунікацію створюють натовп, штовханина тощо.

Отже, невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесах організації, перебігу комунікації, впливають на її результат. Несучи значну частину комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть унеможливлювати міжособистісне спілкування.

Про значення вербальних і невербальних засобів комунікації слід пам’ятати в міжкультурній комунікації, оскільки вони можуть стати причиною комунікативних провалів у спілкуванні, культурного шоку або непорозумінь. Іноді звертання на “ти” замість “Ви” може глибше вразити співрозмовника, аніж будь-яка граматична помилка.

Відстань під час спілкування між мовцями теж є культурно значущою. Так, американці часто скаржаться, що араби підходять до них занадто близько при розмові, англійці, у свою чергу, вважають, що американці стоять заблизько до співрозмовника, говорять надто голосно і не дивляться співбесіднику в вічі. Більшість європейців під час особистого спілкування стоять значно ближче один до одного, ніж це прийнято, напр., у японців, китайців, австралійців. У японців узагалі відстань між мовцями повинна бути не меншою 1,5 метра. Тому пересічні носії японської культури можуть сприймати європейців як нахаб, а європейці японців – як холодних і бундючних людей.

Отже, як і значення слів будь-якої мови, паралінгвістичні засоби мають національні особливості, тобто вони національно-культурно обумовлені. Так, специфічним є привітання у німців – постукування пальцями по столу, за яким сидять друзі або добрі знайомі. Зустрічаючи викладача, німецькі студенти можуть ще тупотіти ногами (на знак доброго до нього ставлення). А шаркання ногами – це знак несхвалення, несприйняття лектора. Або, американський жест пальцями “О’кей” означає “усе у порядку, добре”. Цей самий жест для француза означає “нуль”, щось непотрібне, цінність якого нульова, для японця – гроші, для мальтійця – це сексуальна образа, натяк на нетрадиційну орієнтацію. Жест великим пальцем в українській та інших культурах означає “все чудово”. Однак для більшості європейців – це “перший номер”, початок рахунку до п’яти.

ЕТИКЕТ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ

Дата добавления: 2015-07-08