Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження.

Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі (1469—1527 рр.), який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. Головними працями, в яких розкрилися його філо­софсько-політичні погляди, були «Князь», «Історія Флоренції», «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», у них Макіавеллі обґру­нтував основні принципи дослідження законів соціального орга­нізму, передусім його політичних відносин.

На думку вченого, філософія соціального життя (історії) по­винна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що дер­жава в процесі управління суспільством головними об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних яко­стей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.

Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наді­лені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з бо­ку опозиції. Релігія й мораль, на думку Макіавеллі, також: ста­ють інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ух­валюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (врахо­вуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домі­нувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобан­ня (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: на­лежить до інструментів, за допомогою яких влада утримуєть­ся, оберігається й використовується. Утопічно-соціалістичний напрям (XV—XVII ст.) репрезен­тували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Вони шукали шляхів побудови ідеального суспільства.

Томас Мор (1478—1535 рр.) був політичним діячем, лорд-канцлером Англії, істориком і філософом. Він виступив про­ти Реформації в Англії, за що й був страчений королем Генрі­хом VIII.

У XX ст. Папа Пій X проголосив Томаса Мора святим як жертву переслідування за католицьку віру. Головними дороб­ками, які репрезентували філософські погляди вченого, були «Історія Річарда III», «Золота книга така ж корисна, як і забав­на про найкращу побудову держави та про новий острів Уто­пія». Ця книжка, скорочено «Утопія», принесла Т. Мору світо­ве визнання.

Утопія — це фантастичне місце, острів, де є суспільство, в якому існує суспільна власність на засоби виробництва. Описую­чи Утопію, Томас Мор розвивав ідею Платона про необхідність ліквідації приватної власності як причини соціального поділу людей і виникнення між ними конфліктів. На його думку, ство­рення суспільства із суспільною власністю на засоби виробницт­ва має відновити єдність людей.

Описуючи трагічну долю обездоленних англійських селян («коли вівці поїли людей»), Т. Мор пропонує фантастичну мо­дель створення ідеального суспільства, в якому всі його грома­дяни мають право на працю (шість годин на день) й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота (золо­то й срібло мало йти на виготовлення нічних горщиків для не­чистот).

Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя (відпочинку після роботи, розваг тощо). В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до падіння моралі. Го­ловна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

Томас Мор став засновником теорії утопічного соціалізму (утопі­чно-комуністичного суспільства), в якому вільний розвиток од­ного громадянина залежить від вільного розвитку інших, реа­лізації інтелектуальних і творчих здібностей особи, а також їх постійного вдосконалення.

Загальною метою мешканців Утопії є отримання всіма її гро­мадянами загального щастя, яке полягає не в аскетичному спосо­бі життя, а в реалізації творчих бажань людини й потреб здорово­го тіла. Пияцтво, розпуста, лінощі відкидаються здоровим суспільством, переслідуються й караються законом Утопії.

20. Філософія Реформації (М. Лютер і Ж. Кальвін)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Си­туація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М. Лютер {1483 — 1548 рр.) піддав критиці офіційну католиць­ку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер за­кликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві­дуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси ві­руючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично­го панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509 — 1564 рр.) був автором іншого, більш ради­кального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа­сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва­жати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрре­формації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним моніз­мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

21. Натурфілософія доби Відродження (Д. Бруно, М. Копернік)

Іншим відомим представником натурфілософії епохи Відро­дження був Микола Копернік (1473—1543 рр.) — засновник ге­ліоцентричної картини світу. Копернік увів у космологію та філософію принцип саморозвитку, критично переосмислив ідею Арістотеля про Бога як постійну першопричину розвитку Всесвіту, відкрив шлях до пізнання космосу та Всесвіту без теології, на основі наукових знань.

Джордано Бруно (1548—1600 рр.) — пантеїст, продовжував роз­вивати вчення неоплатоніка Миколи Кузанського та натурфіло­софські ідеї Коперніка й на цій основі робив власні онтологічні висновки. Джордано Бруно критично переосмислив і далі розвинув ге­ліоцентричну картину світу Коперніка. Він говорив, що Всесвіт не обмежений сферою нерухомих зірок на його кордоні. Він ру­хомий, вічний і безкінечний (ідея безкінечного космосу). Всесвіт складається з паралельних світів, які, ймовірно, населені люд­ськими істотами. Безкінечний Бог є першопричиною світу. Він є єдністю супере­чностей, які перебувають у «скрученому» вигляді. Багато­гранність предметного світу є результатом «розкручення» Бога в просторі й часі. Джордано Бруно зробив свій засадовий висновок: Бог існує не за межами Всесвіту, а перебуває в са­мому Всесвіті.

Джордано Бруно вважав, що основою світу, Космосу, природи є світова душа, яка породжує розум і діє на матерію зсередини (надає їй форми), завдяки чому створюється вся багатогранність природного світу. Д. Бруно зробив висновок, що форма існує не ззовні, а в самій матерії, що дає їй можливість стати реальною дійсністю. Матерія пронизана духом, а тому є проявом світової душі. Для пояснення проявів «світової душі» Джордано Бруно використовував термін «духовна субстанція», що існує в окре­мому предметі й зникає разом з його знищенням.

Людська душа має специфічні можливості бути розумною, а отже, адекватно пізнавати світ природи. Логіка людини є віддзе­ркаленням фізичних форм світосприйняття. Першим кроком пі­знання є фіксація проблемної ситуації (існування сумніву), влас­не, сумнів лежить в основі філософських роздумів. На практиці це означає заперечення віри, догматизму й Божого одкровення як засобів пізнання, що виключають сумнів.

Джордано Бруно оптимістично сприймав життя, навіть смерть вважав позитивним чинником життя людства загалом. Душа, як і людина, смертна, усвідомлення цього має стимулюва­ти людину щонайефективніше використовувати свій час, який відведено їй долею. Ці натурфілософські принципи піднімали душу людини на рівень індивідуальної відповідальності за свою діяльність і вчинки. Головним критерієм істинної моральності (повноцінності) людського життя, стверджував Бруно, є її актив­ність у повсякденному житті (швидкоплинному й короткому).

Пізнання законів Всесвіту є також проявом моральності люди­ни. Закон (воля Бога) існує в природі, благочестивій душі, сяянні сонця, красі предметів матеріального світу, численних живих істо­тах, які живуть, відчувають і радіють чудовій єдності з Богом.

Пізнання законів потребує певного інтелектуального героїз­му, жертовності в любові до мудрості, що перетворює людину на живого Бога.

Джордано Бруно наділяв любов до мудрості характеристика­ми інтелектуальної еротики. Він називав цей стан душі «героїч­ним ентузіазмом». Своїм життям Бруно підтвердив можливість жити в жертовній любові до мудрості (істини), він став прикла­дом геніальності на всі часи й для всіх народів.

Пізнання законів Всесвіту й руху, життя на землі згідно з цими законами є найкращим способом служіння Богу («монаді монад»). Тому, як вважав Бруно, головним предметом філософського дослі­дження є не осягнення надреального Бога, а необхідність пізнання Бога в предметах фізичного світу. Релігійна віра та мораль можуть існувати лише як елементи виховання відсталих народів, які не мають достатнього рівня культури (розуму). У майбутньому релі­гію богоодкровення повинна замінити «релігія розуму».

Отже, представники натурфілософського напряму на основі критичного переосмислення догматів християнської церкви про Бога й Космос створили нову картину світу, побудовану на наукових знаннях про світ, Космос, Всесвіт: Всесвіт є єди­ним і безкінечним, він ніким не породжений, а тому ніким не бу­де знищений, загалом Всесвіт нерухомий, у просторі й часі ру­хаються лише тіла, що є складовими частинами Всесвіту.

22.Передумови та основні риси філософії Нового часу.

Філософія Нового часу історичними перед­умовами свого формування має утвердження

буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову револю­цію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продов­жуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення люд­ства, утвердження людської гідності, свободи і щастя.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрям­ки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систе­матизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Дата добавления: 2015-07-08