Патристика: віра для розуміння.

Найталановитішими філософами на Заході були Амвросій Медіоланський, Марій Вікторій, Ієронім Стандинський і, нареш­ті, один з найгеніальніших мислителів свого часу Аврелій Авґус-тин (Блаженний) (354 — 430 рр.) — засновник християнської куль­тури Західної Європи¹.

Авґустин, використавши ідеї неоплатонізму, систематизував християнське вчення й став головним теоретиком схоластики. Творами, що репрезентували його філософські сентенції, були «Сповідь», «Монологи», «Про християнське вчення», «Про пре­красне й потрібне», «Проти академіків», «Про Град Божий» та ін.

Авґустин виступав як послідовний теїст, його філософія мала теоцентричний характер — Бог існує вічно, він є пер­шопричиною, яка творить світ з нічого, керуючись власни­ми ідеями, божою мудрістю; Бог є буття та найвища суб­станція й нематеріальна форма тощо. Бог творить світ з нічого, процес творення є безперервним, Бог постійно під­тримує розвиток світу, без цієї підтримки світ одразу по­вернувся б у небуття.

Ідея Бога є вічною, а сутність людини віддзеркалює потребу жити вічно, отже, вона постійно прагне до вічного Бога, щоб отримати вічне блаженство. Можливість єднання Бога й людини гарантує її богоподібність і насамперед любов і добро. Усе, що існує в світі, є «благо» (добро). Це «благо» — позитивна реаль­ність, основою якої є Бог. Зло у світі є відсутність «блага» (доб­ра). Зло відносне, добро (у думках Бога й у людині) — абсолютне. У такий спосіб Авґустин виправдовував Бога за існування зла у світі й покладав відповідальність за нього на людину, наділену власним волевиявленням.

Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До грі­хопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Розвиток суспільства (історії) Авґустин Блаженний розглядає у творі «Про Град Божий», у якому він репрезентував християн­ське бачення світової історії, згідно з якою існує два види люд­ської спільноти — Град Земний, де панує диявол, зло й гріхи (до зла належить насильство, тому Авґустин закликає всіх боротися з проявом цієї диявольської спокуси, уникати її та засуджувати на­сильників. Насильством позначено також діяльність держави, яка, на думку теолога, є найбільшим насильником — «зграєю розбійників»), і протилежний Граду Земному Град Небесний — християнська церква (Царство Боже на землі).

Земне царство рано чи пізно буде переможене Царством Бо­жим. Звідси завдання церкви — боротися зі світом диявола задля перемоги Царства Божого. Усі королі й імператори мають підко­ритися Церкві (безпосередньо Папі Римському). Царство Боже, на думку Авґустина, стане єдиною силою, яка зможе об'єднати розділений світ, гарантувати висхідний розвиток суспільства. Як бачимо, Авґустин уперше в європейській культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отрима­ти завдяки релігійній вірі й християнському містичному само­вдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, по­винна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Сгеао и(іпіеііщат» — «Вірю, щоб розуміти».

Отже, Авґустин Блаженний став теоретиком християнсько­го віровчення; головним предметом його релігійно-філософсь­ких роздумів була людина та її богоподібність; філософ засну­вав християнську філософію історії, навів аргументи на ко­ристь домінування церкви над державою, розробив ідею соціа­льного конформізму, пропагував ідею аскетичного способу життя задля отримання есхатологічної просвітленості та пізнання Божих істин, уперше в європейській культурі зафіксу­вав модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

15. Схоластика: проблема універсалій (номіналізм і реалізм)

Етап схоластики (ІХ—ХУст.) продовжує вирішувати проб­леми філософії патристики. Термін «схоластика» (від лат. зпсоїа — «школа») означає шкільну, «навчальну» філософію, що виклада­лася в університетах і школах. Усіх, хто викладав релігійно-філософські дисципліни, стали називати схоластами («ученими-теоретиками»).

Етап схоластики був репрезентований Іоанном Еріуґеною, Бо-ецієм, Бонавентурою, Росцеліном, П'єром Абеляром, Ансельмом Кентерберійським, Фомою Аквінським, Ібн Рушдом, Вільямом Оккамом та іншими, які, як і попередні філософи, розвивали тео­рію «гармонії» віри та розуму, теорію «двоїстої істини».

Схоластика мала на меті довести теологічну мудрість христи­янського віровчення не тільки за допомогою Божого одкровення, а й раціонального мислення й насамперед філософії. Тому філо­софія набувала рис раціонального знання, яке відповідало на пи­тання про те, як людині найкраще врятуватися від гріховного іс­нування й отримати Царство Небесне. Антична філософія пере­стає бути ворогом християнської теології, а християнські філо­софи починають послуговуватися її категоріями.

У своєму розвитку схоластика ґрунтувалася на переосмислен­ні, реінтерпретації вчення Отців Церкви. У цей час знижується вплив ідеалістичної філософії Платона й значно поширюються ідеї Арістотеля.

Найвидатнішим теологом і філософом, представником золотої доби схоластики ХНІ ст. був Фома Аквінський (1225 — 1274рр.). Він отримав титул «Ангелічний доктор». У 1323 р. теолога було зачислено до лику святих, а в 1567 р. визна­но офіційним Римом Учителем католицької церкви. Фома Аквін­ський був засновником особливої течії в схоластиці — томізму. Головними працями, які репрезентують його релігійно-філософські погляди, були «Філософська сума (про істини католицької віри проти язичників)» (1261—1264 рр.) і «Сума теології» (1265— 1273 рр.). Крім цих доробок Фома Аквінський написав чимало ко­ментарів до біблійних текстів, творів Арістотеля та ін. Учений-теолог дав енциклопедичне (за обсягом) обґрунтування христи­янського віровчення, тому в межах нашого посібника ми розгля­немо лише декілька найважливіших положень.

Аналізуючи вчення попередніх схоластів, Аквінський чітко розмежував предметні межі філософії та теології. Він вважав, що предметом філософії є «істини розуму», а теології — «істини одкровення». Останні стоять над людським розумом, але це не означає, що вони суперечать розуму. Релігійну істину доповнює філософія, адже божі істини й наукові знання спрямовані на розв'язання головного завдання — пізнання Бога. Прикладом взаємодії релігії та філософії може бути вирішення проблеми доведення існування Бога. Філософія може довести існування Бо­га тоді, коли це не є очевидним, тому людина для свого спасіння має обрати ті основи (пояснення) релігійної віри, які для неї є зрозумілими й логічно доведеними.

Фома Аквінський вважав недостатнім онтологічне доведення існування Бога (коли головним аргументом були «очевидні» ре­зультати його творіння — довколишній світ, людина). Фома Ак­вінський висував п 'ять доказів буття Бога.

Перший доказ — через рух. Усе, що рухається, повинно мати першопричину свого руху. Такою першопричиною є Бог.

Другий доказ — через причину. Усе, що існує, повинно мати першопричину цього існування, такою першопричиною є Бог.

Третій доказ — через випадковість і необхідність. Усе випад­кове залежить від необхідності, а отже, має існувати перша необ­хідність, якою стає Бог.

Четвертий доказ — через ступінь досконалості. Усе в світі має ступінь досконалості (від простого до складного, від меншого до більшого), отже, у світі існує абсолютна досконалість, якою є Бог.

П'ятий доказ — через існування сенсу.

Другий доказ — через причину. Усе, що існує, повинно мати першопричину цього існування, такою першопричиною є Бог.

Третій доказ — через випадковість і необхідність. Усе випад­кове залежить від необхідності, а отже, має існувати перша необ­хідність, якою стає Бог.

Четвертий доказ — через ступінь досконалості. Усе в світі має ступінь досконалості (від простого до складного, від меншого до більшого), отже, у світі існує абсолютна досконалість, якою є Бог.

П'ятий доказ — через існування сенсу.

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм – це вчення, згідно з яким об”єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. Зрозуміло, що для реалістів (А. Кентерберійський (1033-1109 рр.) та інші) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Номіналізм (від лат. – ім’я). В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні понятті – лише назви, знаки або імена, породженні людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д.Сократ, І.Расцелін, У.Оккам. Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності “святої трійці”. Реалізм полягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальним вважав “лики” (іпостаті) трійці. Проте “проблема трійці” була лише зовнішньою формою, так би мовити “офіційним приводом”, який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком ф-фською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.

Думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм) Середньовічне мислення за суттю теоцентричне. Світогляд в середньовічній ф-фії має назву креаціонізму (творити). Двоїстість становища людини – найважливіша риса середн. антропології.

Аквінський – один з найвидатніших представників середн. ф-фії. Намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля.

Дата добавления: 2015-07-08