На другий день пішов по селу гомін, що Чідка трохи не вигнав матері з двору.

— Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці,

То у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрю одні.

Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! — оступаються за Мотрю другі.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, в

Постіль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить

Коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті

Шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.

Галю! — каже вона: — я знов чую, що одужую... Мені знову легшає...

Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б мені на тім світі,

Ніж на сім... Та не дає мені бог смерті... Його свята воля... Він-то

Знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли

Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дії-тину, як свого сина...

Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша... Уговорюй

його, як жінка: він тебе почитав, кохає щиро, — може, тебе послухав,

Коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я

Б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я

Б тоді вмерла спокійно. А то?..

І свекруха й невістка рясно-рясно плакали...

№30

XXX

ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато

Тоді народу померзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело

Снігом, там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі

Трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або

й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно,

Коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке

носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки — тихі,

Сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та

Чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрімоту. І в

Душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки

сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання;

Увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її

Налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об

Піл і розбуркав тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе

слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум 1 німоту, —

Та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого

З товариства. Ляже — душно йому, встане — холодно. Слухав іноді, що

Розказує мати з свого молодого віку — і встають перед його очима дитячі

літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... «Щасливий я був тодії» —

Дата добавления: 2015-07-08