Вистава плейбек-театру

Плейбек-театр як сучасна соціально-психологічна практика використовується в різних формах і може виконувати неабиякий спектр завдань – від мистецької події до роботи з організацією у стані кризи, від тренінгів особистісного зростання до процедур командоутворення, від глибокої групової арт-психотерапії чи психодрама-терапії до розваги і рекреації. Головним цілісним продуктом плейбек-театру є його вистава, яку, як зазначалося вище, традиційно називають “перформансом”.

Що ж являє собою перформанс плейбек-театру? Він не є цілісною виставою, а має вигляд калейдоскопу, послідовності сценічних мініатюр, які актори розігрують за мотивами розповідей глядачів, безпосередньо присутніх в аудиторії. У найзагальнішому вигляді плейбек-перформанс – це діалог двох групових суб’єктів – глядацької зали і команди акторів, які відкрито перебувають на сцені у нейтральній позиції, посередником у якому виступає ведучий (більш детально ролі суб’єктів буде описано нижче). Спочатку ведучий стимулює аудиторію до індивідуальних розповідей, потім активність виявляє хтось із глядачів, розповідаючи власну історію, потім – актори, перетворюючи запропонований сюжет на мініатюру. Так, за середньої тривалості плейбек-перформансу півтори години акторами розігрується приблизно від 10 до 20 невеличких особистих сцен із життя глядачів.

Що саме може розповісти глядач? “Історію”. За висловом Л. Литвиненко, засновника першого плейбек-театру в Україні, для нас “історією є все, що людина хоче повідомити”. Що завгодно, але за однієї умови – це має бути своє, особисте. “Ми не граємо анекдотів, вигаданих історій чи подій із життя інших людей,” – часто говорять на перформансах ведучі. Звичайно, не кожна оповідь міститиме сюжет, фабулу і жанр, але будь-який особистий зміст може бути розіграний у плейбек-мініатюрі, просто ведучий підбирає відповідну змістові форму (техніку). Глядач може поділитися своїми почуттями (чи емоціями), які він переживає в даний момент, ситуацією, у якій він себе відчуває в житті на теперішньому етапі, чи власне історією, яка відбулася з ним у будь-який період і чомусь пам’ятається дотепер. Важливо, що особиста розповідь у плейбек-театрі, на відміну від психотерапії, зовсім не обов’язково має бути проблемною, драматичною чи такою, що чинить певний дискомфорт оповідачеві.

Цікаво, що тематика розповідей на перформансі мало передбачувана, часто неочікувана для всіх учасників. Недаремно більшість театрів не визначають назви чи навіть теми своєї вистави, оскільки все одно глядачі будуть розповідати про те, що є найбільш актуальним для них. І лише на завершення перформансу, відповідно до “Теорії червоної стрічки”, ведучий може підбити підсумок стосовно того, чому був присвячений сьогоднішній вечір.

Що ж впливає на виникнення цієї “червоної стрічки” – провідної теми у плейбек-перформансі? Однозначну відповідь навряд чи можна дати. Інколи особистість ведучого, його вступне слово чи стиль спілкування, що викликають певні асоціації в аудиторії. Інколи перша мініатюра акторів – “Ім’я”, яка задає приклад відкривання свого внутрішнього світу. Інколи попередній досвід чи певні настанови глядачів задають рамку того, що слід розповідати. А буває випадкова перша розповідь першого глядача спрямовує всіх інших. Наприклад, ведучий може задати лише одне просте запитання: “В кого була схожа ситуація?” – і думки всієї аудиторії спрямовуються на пошук подібного; актори вдало розіграють історію з певним сюжетом – і всі інші беруть її за взірець і т. д. Але безперечним і головним чинником тематики розповідей, на нашу думку, є сама актуальна соціальна ситуація – як безпосередньо в певній аудиторії, так і в більш широкому суспільстві – певній інституції, місті, країні, світі. Яскравим прикладом цього є перформанси після терористичних актів у Москві, на яких, як повідомляють російські колеги, всі оповіді були присвячені саме цій трагічній події. Виступи на масових заходах (конференціях, фестивалях тощо) також складаються переважно з почуттів та історій, що виникли під час заходу. Вистави для організацій часто дають розгорнуту картину взаємостосунків, актуальних проблем та важливих соціально-психологічних особливостей всередині організації.

Як актори розігрують історії? Насамперед імпровізовано. Імпровізація – це процес творення сценічного образу і дій, який не є цілком підготовленим і тим більше – заготовленим. Це спонтанна творчість акторів. Але мистецтво не може не мати форми. Форма обов’язково є, і було б нерозумно її не враховувати, було б невідповідально її заперечувати. Звичайно, зміст вистави актори створюють і розгортають прямо в режимі реального часу, але способи його “оформлення” мають чіткі вимоги, розроблені протягом уже 36-річного існування плейбек-театру. Існують, наприклад, такі форми (“техніки”), як “Ім’я”, “Скульптура”, “Трансформація”, “Палітра”, “Хор”, “Клин”, “Амбівалентність”, “Луна”, “Фото”, “Ролі”, “Табло”. Кожна з них підбирається під конкретну розповідь, залежно від характеру останньої. Наприклад, якщо оповідач говорить про свої вагання, сумніви, внутрішню боротьбу ідей, мотивів, емоцій, ведучий обирає техніку “Амбівалентність” (інші її назви “Пари” чи “Конфлікти”), якщо про одне домінуюче почуття – “Клин” (“Блискавка”), якщо про пригоду, у якій багато подій – “Хор” чи “Палітра” і т. ін. Всього технік плейбек-театру з усіма модифікаціями близько 200, їх поділяють на малі й великі, оповідальні та суто образні, але загальної наукової класифікації та аналізу форм плейбек-театру ще немає, принаймні у доступній літературі. Хоча є достатньо детальне описове (Салас) та методичне роз’яснення (Загряжская) найбільш поширених із них.

Розглянемо детальніше ролі суб’єктів, яких вони стосуються, – глядачів, акторів та кондактора, описавши як основне змістове навантаження цих ролей, так і деякі застереження, які допоможуть більш усвідомлено ставитись до організації плейбек-театральних форм та управління ними, забезпечити ефективність і безпеку цього процесу, що особливо важливо під час роботи з молоддю, яка перебуває у стресовій чи кризовій ситуації.

Дата добавления: 2015-07-10