Новоассирійське царство

Новоассирійське царство (883-612 роки до н.е.) заснував Ашшурназірпал II, який очолив переможне повстання проти арамейських поневолювачів. Його наступник Салманасар III за тридцять два роки провів тридцять дві війни; він розширив кордони Ассирії аж до берегів Середземного моря, але коли ассірійське військо спробувало просунутися на північ, йому дала відсіч могутня держава Урарту (на території теперішньої східної Туреччини, Грузії і Вірменії). Опір Урарту підірвав економічну й політичну могутність Ассирії більше ніж на півстоліття.

Після Салманасара III сів на ассірійський і вавілонський трон не дуже відомий цар Шамшіадад V. Коли він помер 811 року до н.е., його син Ададнірарі III був ще неповнолітнім. Тому за сина правила країною мати, Шамшіададова дружина Шаммурамат (810-806 роки до н.е.). Ім'я цієї цариці, яка правила країною лише чотири роки, прославилося в усьому світі: греки називали її Семіраміс і пов'язували з нею відомі "висячі сади" у Вавилоні.

Завойовницьку політику Ассирії провадив цар Тіглатпаласар III (745-727 роки до н.е.). Після його сина Салманасара V нові загарбницькі війни розпочав цар Саргон II (722-704 роки до н.е.), засновник нової династії й столиці Дур-Шаррукін (біля сучасного Хорсабаду, де руїни його палацу викопав Ботта). Його наступник Сінаххеріб (704-681 роки до н.е.) вписав у історію своє ім'я будовою Ніневії і руйнуванням Вавилона. Та яким руйнуванням! Стіни, вежі, палаци, будинки й храми він велів зрівняти з землею і наказав викопати канал, через який на руїни міста пустили воду з Євфрату. 208 000 жителів Сінаххеріб забрав у рабство, а решту наказав повбивати. "Я знищив Вавилон грунтовніше, ніж потоп,- вихваляється він в одному з написів, - затопив його водою, щоб у майбутньому ніхто не міг знайти ані місця, де він стояв, ані його храмів і богів". Три роки царював Сінаххеріб над цим найбільшим цвинтарем світу, а потім його вбили (в Ассирії з царями це траплялося раз по раз). Його син Асархаддон звелів відбудувати Вавилон!

Та Асархаддон займався не лише будівництвом: доки сотні тисяч рабів і "вільних" місили глину на цеглу, копали рови й рубали ліси (і доправляли дерево за сотні кілометрів, бо в околицях Вавилону лісів не було), доки сотні тисяч чоловіків і жінок зводили високі стіни, які дивували і сучасників, і теперішніх археологів,- Асархаддон вирушив зі своєю армією до Єгипту. "За півдня, - як він пише на одному пам'ятнику, - я здобув, знищив та пограбував Мемфіс і підкорив Єгипетське царство".

Проте його син Ашшурбаніпал (668-631 роки до н.е.) був останнім визначним володарем Новоассирійського царства. Він втратив Єгипет, хоч йому й пощастило придушити повстання у Вавилоні та інших містах: "Чотирнадцять царських міст і незчисленну кількість малих міст та дванадцять областей Еламу - усе це я знищив, спустошив, віддав на поталу вогню". Потім він звелів славити себе як "царя миру" та "оновлювача порядку" й присвятив себе культурі. "Для власного читання" (Ашшурбаніпал був, мабуть, єдиний письменний володар в усій історії Ассирії) він заснував бібліотеку, яка перевершує усі інші стародавні книгозбірні і яка зберігається нині в Британському музеї.

Після Ашшурбаніпала владарювали в Ассирії ще два царі. 614 року до н.е. мідійці перейшли Тигр й здобули місто Ашшур. Це був сигнал для вавілонян; вони пристали до мідійського царя Кіаксара, і 612 року до н.е. їхні об'єднані армії "здобули, знищили й спустошили" Ніневію. При цьому загинув останній ассірійський цар Шіншарішкун. У Харрані утворилася якась ассірійська "емігрантська держава", але мідійці й вавілоняни її зліквідували. 605 року до н.е. останні ассірійські загони були розгромлені в битві біля Кархеміша на Євфраті.

"Пишна Ніневія", в якій мешкало "більше купців, ніж зірок на небі", і "самих немовлят, що не відрізняють правої руки від лівої, понад сто двадцять тисяч", була не тільки "здобута, знищена й спустошена" - вона зникла з поверхні землі, її зруйнували ще грунтовніше, ніж Вавилон за божевільним наказом Сінаххеріба: Ніневія зникла остаточно і вже ніколи не повстала з руїн. Геродот відвідав землі, над якими вона панувала, через сто п'ятдесят років після її загибелі, але йому пощастило дізнатися тільки те, що лежала вона десь на лівому березі Тигру. Діодор, навпаки, вмістив її на березі Євфрату. Страбон доклав багато зусиль, щоб її відшукати, але не знайшов ані сліду від "міста, колись значно більшого, ніж Вавилон". Знайшов її лише Ботта. Знайшов аж 1842 року.

Дата добавления: 2015-07-10