Молитвами Митрополита

Олег ПЕТРУК

Ми очікуємо канонізації Андрея Шептицького як належного. Належного як нашому народові, так і Митрополитові, − за віддану батьківську опіку над нами, за його успішні зусилля задля підйому та розбудови Церкви, яка перебуває у з’єднанні з Римом, за терпіння, пережиті УГКЦ впродовж півстоліття, і збережену вірність Римському престолові. Отже – мав би бути знак визнання з боку Апостольської Столиці. I найбільшим таким виявом було би проголошення святим Слуги Божого Андрея Шептицького. Напевно, найбільш очікуваним було здійснення цього під час візиту Папи в Україну 2001 року. Однак тоді цього не відбулося, хоч Іван Павло II висловив надію, що це станеться в майбутньому.

Перед нами постають два запитання. Перше: чому земна церковна влада досі не визнала Митрополита святим? І друге: чому на таку ситуацію є воля Божа?

Відповідь на перше питання криється у співвідношенні сил на політичному полі: наших сил і сил наших опонентів, – хоча видимою причиною називають незавершеність беатифікаційної справи чи відсутність чуда. Коли ж ми замислимося над другим запитанням, то зможемо сказати: це Бог так покерував, – аби наше усвідомлення розчарування від відсутності беатифікації переросло в розуміння того, що ми самі до кінця ще не готові сприйняти Митрополита Андрея як святого.

Андрей Шептицький таки є самодостатньою цінністю в Бога, і церковне визнання цього факту не змінить Божого до нього ставлення, бо канонізація – це лише видимий знак для вірних, який відбувається також із волі Божої. I коли здійсниться акт віри й Митрополит Андрей стане святим у наших серцях, тобто ми будемо сприймати його не лише як батька Церкви та нашого керманича в минулому, а як дійсного сьогодні небесного опікуна, – тоді й відбудеться очікуване проголошення.

Митрополит завжди перебував у спілкуванні з небом − найперше своєю вірою, відтак молитвами та діями, зумовленими глибоким розумінням відповідальності свого стану, який був приготований йому, напевно, ще до народження. І небо не залишалося мовчазним; це був таки діалог − із відповідями через почуття, думки, ідеї, знаки, явні чи приховані відгуки на молитовні прохання подіями, особами чи дарами, а навіть через особливі ласки, дані Митрополитові чи вірним.

“Поза Святими Тайнами та добрими ділами, − писав Митрополит Андрей, − немає іншої дороги до Божої благодати, крім молитви”[2]. Тому і приділяв він їй значну увагу. Сам звертався до Бога та навчав цього мистецтва. Робив це постійно: його особисті молитви та молитви, укладені ним, містяться у творах різних років. Як бачимо з перспективи часу, його молитви мали силу: і Митрополит, і ми одержували багато з того, про що він просив. Думається, не буде перебільшенням сказати, що в ті роки ми направду жили та розвивалися молитвами нашого Митрополита.

“Кожне слово молитви – це двері чи віконце в небо”

“Відповідаючи перед престолом страшного Судді за спасення вірних і за спасення тих священиків, що під моїм проводом мають працювати, уважаю себе зобов’язаним все зробити, що лишень в моїй силі в тім дорученім мені ділі Христовім”[3], − писав Митрополит. А оскільки “молитви – то найважливіша й найуспішніша праця для спасіння душ”[4], то намагався поставити молитву оберегом практично в усіх сферах суспільного й особистого життя вірних, як також навчити нас цієї таємної розмови з Богом.

Не втомлювався постійно нагадувати: “Є в житті кожного християнина така ділянка, наче священича, в якій кожний християнин покликаний до виконання священичих дійств. Таким священичим діянням, доступним кожному християнинові, є вступатися перед Богом за цілий світ, випрошувати з неба Боже милосердя для грішників, рятувати від падіння душі, що живуть у небезпеці гріха, – молитвою за них”[5].

Звертаючись до священиків, писав: „Душпастир, котрий не молиться много і добре, не зуміє відповідати обов’язкам. Вповні відповість тим обов’язкам тільки той, хто витривалою і покірною молитвою дійде до глибокого пересвідчення, що сам є великим грішником. Лишень тоді зможе сповняти поручення Апостола ставити ближніх вище себе і в повному значенні того слова бути їх слугою.”[6]

Важливою була молитва в особистому житті Митрополита. Запис у щоденнику від 8 серпня 1911 року – як життєвий принцип і водночас точка призадуми для нас. “Думаю, що "Божа Воля кличе мене до іншого, досконалішого життя. Ужию вільного, тихого, зібраного часу, щоб глибше над сею справою застановитися і по-Божому наважитися на се нове життя. Якщо се є дійсно Боже Покликання, якщо Бог кличе, то справа ся превеликого значення: ішлося би прямо о спасення моєї душі і спасення мільйонів. Якщо се є Боже Покликання, то воно буде доповненням мого першого покликання до Чину з року 1888. Жаль, що так пізно беруся до обдумування сеї справи, жаль, що стільки літ життя я, може, зовсім втратив!

Яке було би нове життя? Який предмет покликання? Думаю, що треба так дефініювати – визначити: життя молитви, в котрім весь час, не зайнятий якимось обов'язком, був би обернений виключно на молитву – на контемпляцію.

Обов'язком же називаю лиш се, що в молитві за обов'язок я пізнав, що, проте, є безсумнівним обов'язком, чого не міг би без гріха упустити або те, що є, без сумніву, частиною якогось загального обов’язку, як, приміром, проповідь”[7].

Він вірив, переконувався та свідчив нам, що “ретельна молитва здатна на більше, ніж будь-який людський труд”[8].

“Ми можемо хотіти [досягти чогось], а боячись, щоб та воля не була заслабка або змінна, зможемо вжити нехибного засобу молитви і, як каже св. Августин, “робити, що можемо, а просити про те, чого не можемо”. Від нас, а не від когось іншого залежить “через добрі діла зробити певним наше покликання і вибір” (II Пет. 1, 10)”[9].

* * *

З якими проханнями звертався до Всевишнього Андрей Шептицький та радив звертатися нам, бачимо з його молитов. Постійна думка в молитвах − турбота “за святу Церкву й наш нарід”. “Посвята українського народу Пресвятому Ісусовому Серцю” та “Молитва про ласки для українського народу” – як квінтесенція усіх молитов Митрополита за нас, а “Прохання про мудрість” − немов даний ним провідникам народу ключ до джерела ласк.

Важливо зазначити, що особисті молитви Андрея Шептицького є значно суворішим, нещаднішими до себе та з глибшим актом самопожертви, якщо порівнювати з молитвами, які він уклав для своїх духовних дітей (наприклад, “Про терпіння як жертву відкуплення” та „Про дар терпіння після смерті”).

Дата добавления: 2015-07-10