Мої книжки, моя наукова робота, бовдур! Більшої дурниці він не міг ляпнути.
— Я пишу не заради цього.
Умить Самоукове оібличчя міниться, ніби він поруч почу- тив ворога, ніколи я не бачив у нього такого обличчя. Щось раптом умерло межи нами.
— Але... не хочу бути нав’язливим, скажіть, для чого ж ви тоді пишете, пане? — вдаючи подив, запитує він.
— Як для чого?.. Просто так, аби писати.
Прекрасна гра усмішки на його устах; йому здасться, що він загнав мене на слизьке.
— Ви писали б і на безлюдному острові? Хіба пишеш не для того, щоб тебе читали?
Він більше за звичкою надав своїй фразі запитливої форми. Насправді він стверджує. Я не впізнаю Самоука, лак погідності й сором’язливості облупився, і якась гнітюча, важка затятість тепер прозирає в його рисах. Це стіна самовпевненості. Не встигаю зійти з дива, як чую його голос:
— Краще скажіть: я пишу для певного соціального прошарку або я пишу просто для друзів. Хай щастить. А може, ви пишете для нащадків... Так або інак, але ж, пане, хочете ви цього чи ні, ви завжди пишете для когось. — Він чекає на відповідь, а що її нема, тихо всміхається. — А ви не мізантроп?
Я знаю, що ховається за цією лукавою спробою примирення. Зрештою, він просить від мене абищиці — просто, щоб я навісив на себе ярлика. Але це пастка: якщо я згоджусь, це буде його тріумфом; мене перелицюють, переберуть і обскачуть, бо гуманізм збирає й злютовує воєдино всі можливі погляди. Йти на гуманізм лоб у лоб — це лити воду на його млин він живе коштом своїх супротивників. Є така порода впертих, обмежених людей, справжніх харцизяк, що раз у раз програють йому, — він легко перетравлює будь-які крайнощі, будь-яке злобне шаленство, виробляючи білу шумливу лімфу. Він уже перетравив антиінтелектуа- лізм, маніхейство, містицизм, песимізм, анархізм, егоїзм — усе це лише етапи, недовершені ідеї, які тільки в гуманізмі мають своє виправдання. В цьому злагодженому ансамблі певне місце належить і мізантропії, вона і є отим дисонансом, що необхідний для загальної гармонії. А оскільки всякі мізантропи — теж люди, то гуманістові треба бути трішки і мізантропом. Але це мізантроп з вищою освітою, який уміло доказує свою ненависть: спочатку він ненавидить людей, щоб потім іще дужче їх любити.
Я не хочу, аби мене прилучали до цього загалу, не хочу, аби ця лімфатична тварюка жиріла моєю прекрасною червоною кров’ю: я не угну такої дурниці. Я не хочу називатися «антигуманістом». Я просто не гуманіст, оце й усе.
— На мою думку, — кажу я Самоукові, — людину неможливо ненавидіти, так само як і неможливо любити.
Самоук дивиться на мене поблажливим віддаленим поглядом.
Він мурмотить, видно, не втримавшись:
— їх треба любити, їх треба любити...
— Кого треба любити? Людей, що сидять отут?
— І цих теж. Усіх.
Він обертається до молодої радісної пари — ось кого треба любити. Потім дивиться на шпакуватсш пана. Відтак його погляд перекидається на мене, і я читаю в ньому німе запитання. Я заперечливо хитаю головою. Всім своїм виглядом він жаліє мене.
— Ви ж самі, — роздратовано гукаю я, — ви ж самі їх не любите.
— Справді, пане? А може, ви дозволите мені триматися іншої думки?
Самоук знову став поштивий до самісіньких пучок, і тільки очі ще дивляться іронічно, ніби йому ого як смішно. Він ненавидить мене. Надаремно я розчулився, жаліючи цього маніяка. Тепер моя черга запитати його:
— То, отже, ви любите цих молодят, що сидять за вашою спиною?
Він позирає на них іще раз і вдається до роздумів.
— Ви хочете, — підозріло починає він, — примусити мене сказати, що я люблю їх, навіть не знаючи, які вони. Так, пане, признаюсь, я не знаю їх... якщо, звичайно, любов — не справжнє глибоке розуміння людини, — додає він, самовдоволено шкірячись.
— Так що ж ви тоді любите в людині?
— Я бачу, що вони молоді, й люблю їхню молодість. Між усім іншим, звичайно. — Тут Самоук замовкає й дослухається. — Ви чуєте, про що вони балакають?
Іще б не чути! Осмілівши від загальної симпатії, парубок голосно розповідає про футбольний матч, який минулого року його улюблена команда виграла в клубу з Гавра.
— Він розказує їй одну бувальщину, — повідомляю я Самоука.
— Он як! Я не розбираю, що вони кажуть. Але я чую їхні голоси, ніжний голос, товстий голос, вони чергуються. Це... це так гарно.
— На жаль, я ще чую і про що вони розмовляють.
— І про що ж?
— Та вони комедію грають.
— Ви гадаєте? Це, мабуть, комедія молодості? — запитує він іронічно. — Як ви не проти, я все ж уважатиму її
корисною. Може, тим, хто вміє її грати, забезпечена зворотна дорога в молодість?
Але я глухий до його іронії й правлю своєї:
— Ви сидите до них спиною, ви не чуєте, що вони кажуть. Ну, а яке волосся в молодої жінки?
Він нітиться.
— Яке, ага... — Він покрадьки позирає на молодих людей і знову набуває впевненості. — Чорне, яке ж!
— Ось бачите, а ви кажете!
— А що таке?
— Ви ж не любите їх, оцих двох. Ви навіть не впізнали б їх на вулиці. Вони для вас просто символи. Вас розчулюють не вони, вас розчулює Людська Молодість, Кохання Чоловіка й Жінки, Людський Голос.
— А хоч би й так. Хіба цього не існує?
— Звичайно, ні! Всього цього не існує, ні Юності, ні Зрілого Віку, ні Старості, ні Смерті...
Самоукове обличчя, тверде й жовте, як айва, кривиться в докірливій гримасі. Але я не здаюсь:
— От хоч би взяти отого діда, що за вашою спиною п’є мінеральну воду Віші. Як можна здогадатися, ви любите в ньому Зрілу Людину. Зрілу Людину, яка без страху простує до заходу життя, ще дбаючи за свій фасад, бо не хоче пускатися берега.
— Достеменно! — визивно вихоплюється в нього.
— А ви не бачите, що це негідник?
Він сміється, він вважає, що я легковажна людина, і кидає погляд на гарне обличчя в сивій куделі.
— Припустімо, пане, що видається він таким, як ви кажете. Але як можна судити про людину з її обличчя? Обличчя вам нічого не скаже, коли воно в спокійному стані.
Сліпі ви, сліпі гуманісти! Це обличчя таке промовисте, таке виразне, — але спокою їхніх абстрактних душ ніколи не порушить якесь там обличчя.
— Як можна взяти якусь людину, — провадив Самоук, — і отак одразу сказати: вона така-то й така-то? Хто може вичерпати людину? Хто може пізнати всі її скарби?
Вичерпати людину! Побіжно передаю свої вітання католицькому гуманістові, в якого Самоук несвідомо запозичив цей зворот.
— Аякже, — кажу я, — всі люди гідні подиву. Ви гідні подиву, я теж гідний подиву. Як Божі створіння, звичайно.
Він дивиться на мене здивовано, тоді, криво всміхаючись, каже:
— Ви, певне, глузуєте, пане, але ж це правда, що кожна людина має право бути об’єктом замилування. Важко, дуже важко бути людиною.
Непомітно він полишив свою любов до ближнього во Христі. Хитає головою і завдяки незбагненному явищу мімікрії стає подібним до нещасного Геєно[4].
— Даруйте, — кажу я, — але в такому разі я, певне, не можу бути людиною: це ніколи не здавалося мені обтяжливим. Я чомусь гадав, що можна жити, нічим не журячись.
Самоук регоче, але очі в нього недобрі.
— Ви надто скромні, пане. Щоб терпіти свою долю, долю людини, вам, як і всім, треба багато мужності. Кожна наступна мить може стати для вас останньою, ви знаєте це і все ж усміхаєтесь життю. Хіба це не гідно подиву? У найне- помітнішому вашому вчинкові вже присутня велич героїзму, — вкидає гедзика він.
— Що будете на десерт, панове? — цікавиться офіціантка.
Самоук білий, мов полотно, його повіки напівприкри- вають сірі скам’янілі очі. Він мляво поводить рукою, ніби запрошуючи мене вибирати.
— Сиру, — героїчно вигукую я.
— А що воліє пан?
Він сахається.
— Га? А, так — мені нічого, я вже поїв.
— Луїзо!
Обидва товстуни платять і виходять. Один з них накульгує. Хазяїн проводить їх до самих дверей: це поважні клієнти — їм подали пляшку вина в цеберку з кригою.
Я дивлюся на Самоука зі скрушним серцем: з якою насолодою він увесь тиждень тішився наперед цим обідом, на якому хотів освідчитися мені в любові до людей. Він і так майже не має нагоди поговорити з кимось. 1 ось тобі маєш — я зіпсував йому свято. Зрештою, Самоук так само самотній, як і я, нікому він не потрібний. Тільки він не усвідомлює своєї самотності. Ну що ж, я не збираюся розкривати йому'очі. Мені дуже зле — я страшно лютий, це правда, але не на цю людину, а на Віргана й усіх тих, хто отруїв цей нещасний мозок. Хай би вони тільки спіткалися мені, я б уже знайшов, що їм сказати. Самоукові я не буду пояснювати нічого, я відчуваю до нього тільки приязнь — він, як і пан Ахіль, людина нашої когорти, і зрадив він здуру, з добрих міркувань.
Вибух Самоукового сміху виводить мене з похмурої задуми.
— Ви даруйте мені, але, коли я думаю про глибину моєї любові до людей, про силу мого поривання до цих істот і бачу, як ми сидимо отут, розмірковуємо, щось доводимо... мені хочеться сміятись.
Я нічого не кажу, я силувано всміхаюсь. Офіціантка сФавить переді мною тарілку з камамбером, схожим на крейду. Я перебігаю поглядом залу, і гостра осоруга накочується на мене. Чому я тут? Навіщо дав утягти себе в цей диспут про гуманізм? Що роблять тут усі ці люди? Чому вони всі їдять? Правда, вони просто не знають, що всі вони існують. Я хочу піти звідси й знайти своє місце> яке буде мені впору... Але в мене нема мого місця, я зайвий.
Самоук відтає. Він боявся, що я чинитиму дужчий опір, і тепер хоче забути все, що я тут наговорив. Він довірливо нахиляється до мене:
— Насправді ви їх любите, пане, любите, так само, як і я. Нас різнять лише слова.
Мені несила більше говорити, я опускаю голову. Само- укове обличчя підсунулось упритул до мого. Його самовдо- волена усмішка лізе мені в очі, як у страшному маренні. Через силу жую хліб, який ніяк не можу проковтнути. Люди. Людей треба любити. Люди гідні подиву. Зараз виблюю, і зненацька — ось вона — Нудота.
Разючий напад — він проймає мене всього. Вже цілу годину я завбачав його з’яву, але не хотів собі признатись у цьому. Цей присмак сиру... Самоук щось жебонить сам собі, його голос тихо дзижчить у вухах. Я більше не розбираю, що він там каже, тільки киваю йому, як автомат. Моя рука стисла держално десертного ножа. Я відчуваю це чорне дерев’яне держално. Це моя рука тримає його. Моя рука. Особисто я хочу дати цьому ножеві спокій: чому неодмінно все треба пробувати на дотик? Речі існують не для того, щоб їх торкались. Навпаки, треба якось прослизати межи ними, по можливості не торкаючись їх. Інколи береш якусь річ до рук і негайно намагаєшся збутися її. Ніж падає на тарілку з камамбером, схожим на крейду. На дзенькіт скидає голову сивочолий пан і дивиться на мене. Я знову беру ножа, впираю лезо в стіл, згинаю його.
Отже, оця сліпуча очевидність і є Нудота? І треба було стільки сушити собі мозок! Стільки писати про неї! Тепер я знаю: я існую, весь світ існує, і знаю, що разом зі мною існує весь світ. Оце й усе. Але мені якось байдуже. Дивно, що мені байдуже, це мене лякає. Все почалося того славнозвісного дня, коли я хотів кинути камінця. Я хотів кинути його, аж раптом зиркнув на нього, — тут усе й почалось: я відчув, що камінчик існує. Після цього кілька разів з’являлася Нудота, час від часу в моїх руках починали існувати речі. Була ота Нудота з кав’ярні «Відпочинок залізничників», а до неї інша, тієї ночі, коли я дивився у вікно% а тоді ще в міському парку в неділю і ще кілька разів. Але ніколи не доймала так сильно, як сьогодні.
—... античного Риму, пане?
Здається, Самоук про щось у мене питає. Я повертаюся до нього й усміхаюсь. Леле, що це з ним? Він аж скоцюрбився на стільці. Невже я вже починаю жахати людей? Так воно й мало скінчитися. Зрештою, мені все одно. Правильно, що бояться мене: я й сам відчуваю, що здатний учинити, що завгодно. От, скажімо, вгатити цей ножик Самоукові в око. Всі ці люди накинуться на мене, битимуть ногами, виб’ють мені зуби. Але не це мене спиняє: зрештою, присмак крові чи присмак сиру — яка різниця. Адже треба робити порух, започаткувати ще одну подію — тоді Самоуків крик буде зайвий, так само, як і кров, що потече по його щоці, так само, як і люди, що посхоплюються зі своїх місць, — і без того досить речей, які існують.
Усі погляди прикуті до мене; обидва повноважні представники молоді уривають свою лагідну розмову. Жінка підібрала губи, мов куряче гузно. А втім, як це вони не бачать, що я цілком безпечний.
Я підводжусь, усе навколо ходить ходором. Самоук дивиться на мене своїми великими очима, які я йому вже не вийматиму.
— Ви що, вже йдете? — мурмотить він.
— Щось утомився. Дякую за частування. На все добре.
І тут я помічаю, що десертний ніж так і лежить у моїй лівиці.
Я кидаю його на тарілку, тарілка брязнула. Я перетинаю залу в мертвій тиші. Ніхто не їсть, всі дивляться тільки на мене, апетит їм пропав. Якщо підійти зараз до молодої жінки і крикнути їй «Гоп!», вона напевне заверещить... Тільки навіщо?
І все ж, перед тим як вийти, я повертаю до них своє обличчя, щоб воно закарбувалося в пам’яті.
— Усього найкращого, пані, панове!
Вони не відповідають, я виходжу. Зараз їхні щоки знову порожевіють, вони знову заторохтять про своє.
Я не знаю, куди мені йти. Я стою біля картонового повара. Нема потреби обертатись, я й так знаю, що вони дивляться мені в потилицю — хто з подивом, хто з відразою; вони вважали мене за свого, гадали, що я теж людина, а я їх так ошукав. Я миттю скинув з себе людську подобу, і вони побачили краба, який, рачкуючи, тікав з цієї, такої наскрізь людської зали. Тепер, коли самозванця викрито і він утік, спектакль триває далі. Спиною я відчуваю щупальця їхніх поглядів та розгублених думок і дратуюсь. Я переходжу на другий бік вулиці. Протилежний тротуар тягнеться повз пляж із купальними кабінами.
Берегом гуляють люди, їх багато, вони повертають до моря свої натхненні весняні обличчя, і сонце справляє їм маленьке свято. Жінки в ясних сукнях, у торішніх весняних убраннях — високі й білі, як лайкові рукавички; ось хлопчаки йдуть до ліцею, до комерційного училища; он і діди в регаліях. Тут ніхто нікого не знає, але всі по-змовницькому дивляться одне на одного, бо ж так гарно світить сонце, бо ж усі вони люди. В день проголошення війни незнайомі люди обіймаються, а коли настає весна, вони обдаровують одне одного усмішками. Ось повільно чалапає священик, на ходу читаючи требник. Він зрідка зводить голову й схвально позирає на море. Море теж требник, воно нагадує про Бога. Ніжні барви, тонкі запахи — душа весни. «Як гарно, яке зелене море, краще ця суха прохолода, ніж туман». Поети! Якби я взяв одного з перехожих отак за лацкани пальта і сказав: «Допоможи мені», — він подумає: «А це що за краб такий?» — і втече, лишивши своє пальто в моїх руках.
Я повертаюся до них спиною, спираюсь обома руками на парапет. Справжнє йоре — холодне й чорне, воно кишить тваринами, воно переливається під цією зеленою тонкою плівкою, створеною, щоб морочити людей. Сильфи, що оточують мене, теж упіймалися на цей гачок, вони теж бачать тільки цю верхню плівку, яка доводить Боже існування. Але ж я бачу весь спід! Лак тане, і під моїм зором усе сонмище істот з оксамитовою шкірою, цих Божих дарів моря, лопається під моїм поглядом, розтуляє свої скойки. Ось і трамвай, що йде з Сент-Елеміра, я повертаюся кругом, і разом зі мною повертаються речі, бліді й зелені, як устриці. Надаремно, ах надаремно я вскочив у вагон, адже я нікуди не хотів їхати.
За вікном поштовхами минають блакитнаві речі, задубілі й крихкі на позір. Люди, стіни; ось будинок крізь розчинені двері й вікна розчахнув свою чорну душу; в трамвайних шибах усе чорне тьмяніє й блакитніє, блакитніє, як оцей величезний дім із жовтої цегли, що, нерішуче тремтячи, напливає на мене й ураз спиняється, клюнувши носом. До вагона входить якийсь пан і сідає навпроти мене. Жовтий дім зрушас з місця і одним стрибком затуляє всі шибки. Він так близько, що тепер видно лише його частину, він сірішає. Вагонові вікна тремтять, і будинок підводиться наді мною, готовий розчавити мене, підводиться так високо, що не видно, де кінчаються його незчисленні вікна, розчахнуті в його чорну душу; дім ковзає повз коробку трамвая, майже торкаючись його, і ніч гусне між тремтливими вагоновими шибками. Отак дім пливе нескінченно довго, жовтий, як грязь, з блакитними від неба вікнами. І ось раптом його нема, він лишився позаду, вагоном розлилося жваве сіре світло, воно розливається скрізь, як невблаганна справедливість: це небо; крізь вагонові шибки можна побачити нові й нові глибини неба; трамвай підіймається Еліфарським пагорбом, з обох боків видно далеко: праворуч — аж ген до моря, ліворуч — до летовища; відкриваються прекрасні краєвиди. Курити заборонено навіть «Жітан».
Я спираюся рукою на сидіння, але притьмом відсмикую її — воно існує. Ця річ, на якій я сиджу і на яку щойно поклав свою руку, називається сидінням. Вони навмисне все зробили так, щоб на ньому можна було сидіти: взяли шкіру, пружини, тканини й заходилися працювати з метою зробити сидіння, а коли його скінчили, то вийшло оце. Його принесли в цю коробку — коробка, похитуючись, котить тепер по рейках, шибки в ній бряжчать, і вона везе в своєму череві цю червону річ. Немов якесь закляття, я мурмочу: «Це сидіння». Але слово лишається на устах, воно відмовляється лягати на річ. 1 річ лишається тим, чим є зі своїм червоним плюшем, з тисячами крихітних червоних лапок, задертих угору, нерухомих, застиглих, мертвих. Це товсте черево, випнуте догори, криваве, обдуте, розперте, з мертвими лапками, як у потопельника, черево, що плаває в цій коробці, в цьому сірому небі, — а ніяке не сидіння. Це любісінько міг би бути, скажімо, здохлий віслюк, розпертий водою, якого несе течія, і живіт його гойдається на хвилях великої сірої річки, що широко розлилася від повені, а я сиджу на ньому верхи й мочу ноги в прозорій воді. Речі звільнилися від своїх назв. Ось вони затяті, величезні, гро
тескні, й безглуздо їх називати сидіннями чи як там іще. Я серед Речей, серед безіменних Речей. Я абсолютно самотній, безборонний, німий, а вони опали мене і знизу, й згори. Вони не накидаються мені й нічого не вимагають, вони є, і все. Попід подушкою сидіння, по дерев’яній переділці тягнеться тінява лінія, вузенька чорна лінія, майже така, як загадкова й пустотлива усмішка. Я прекрасно знаю, що це ніяка не усмішка, і попри все вона існує, біжить попід молочними вікнами під бряжчання шибок, уперто існує поруч з цими голубими обрисами, що пропливають у ваго- новому вікні, інколи спиняються й знову пливуть, вона вперто існує, як неясний спогад чиєїсь усмішки, як забуте слово, коли пам’ятаєш тільки перший склад, і найкраща рада, яку тут можна дати, — не дивитися на неї і думати про щось інше, як-от про цього чоловіка, що осьдечки, навпроти, напіврозлігся на сидінні. Чоловік із теракотовим волоссям і блакитними очима. Вся його права половина тіла вгрузла в подушки, в тілі скупо жевріє життя, воно все немов спаралізоване разом із правицею, притиснутою до боку. А от уся ліва половина жива, тут справляє своє паразитичне й щедре існування шанкр; ось рука починає з дрожу, потім підіймається догори й там костеніє в пальцях. Потім дрож переходить і на пальці, і коли вони сягають черепа, один з них розгинається і починає нігтем чухати шкіру під волоссям. У правому куті рота з’являється хтива гримаса, тоді, як лівий зостається мертвим. Тремтять шибки трамвая, тремтить рука, ніготь чухає й чухає голову, під нерухомими очима всміхається рот, а чоловік терпить і не помічає, як це невеличке існування позичило для саморе- алізації його праву щоку з правою рукою. Мені заступає дорогу кондуктор:
— Почекайте зупинки.
Але я відштовхую його і вискакую з трамвая. Далі я терпіти не міг. Мені несила терпіти цю близьку присутність речей. Я штовхаю від себе паркову хвіртку, ступаю, і враз усі лепсі існування спурхують і всідаються на верхівках дерев. І лише тепер я отямлююсь, знаю, де я, — в міському парку. Моє тіло знеможено падає на лаву між величезних чорних стовбурів, між чорних жилавих рук, що тягнуться до неба. Дерево шкребе коло моїх ніг велетенським чорним пазуром землю. Як хочеться знову розкутися, забутися, заснути. Але я не можу, я задихаюсь від існування, що проникає в мене скрізь, через очі, через ніс, через рот...
І раптом полуда спадає, я все зрозумів, я побачив.
Шоста вечора
Не можна сказати, щоб це принесло мені полегшення чи якесь задоволення. — навпаки, це розчавило мене. Зате ядосяг своєї мети, знаю те, про що так довго прагнув дізнатися, я нарешті збагнув, що зі мною сталося, починаючи з січня. Нудота не полишала мене і навряд чи скоро полишить, але я вже не хворий на неї: це не недуга, не минуща примха, — це я сам.
Отже, щойно був у міському парку. Якраз під моєю лавою каштан заглиблювався в землю своїм корінням. Але я вже не пам’ятав, що це коріння. Слова відмерли, а заразом і сенс, який вони визначали, — їхні значення, слабкі позначки, що люди лишали на поверхні речей. Я сидів, згорбатившись, похнюпивши голову, сам на сам із цим чорним жилавим громаддям, яке жахало мене своїм диким виглядом. І тут на мене зійшло прозріння.
Мені навіть дух забило. Ніколи, аж до цих останніх днів я не усвідомлював, що таке «існувати». Я був, як усі інші, як ті, що прогулюються у весняних строях морським берегом. Я казав, як вони: «Море — зелене, ота біла точка у високості — це чайка», але я не відчував, що все це існує, що чайка не просто чайка, а «чайка-що-існувала». Бо звичайно існування ховається. Воно тут, навколо нас, усередині нас, воно — це ми самі, не можна вимовити й двох слів, не згадавши його, але так і не торкаєшся його. Коли мені здавалося, ніби я думаю про неї, мабуть, у голові моїй було порожньо, лише одне слово було в ній — слово «існувати». Чи я мислив... — як би сказати? — про приналежність? Що море, скажімо, належить до класу речей зеленого кольору або що зелений колір — одна з властивостей моря. Навіть, дивлячись на самі речі, я був дуже далекий від думки про їхнє існування, — вони здавалися мені якоюсь декорацією. Я брав їх до рук, використовував як знаряддя, передбачав їхній опір. Але все це відбувалося на поверхні. Якби мене спитали, що таке існування, я б цілком щиро відповів, що це ніщо, просто порожня форма, яку припасовують до речей зовні і яка ніяк не змінює їхньої суті. І раптом — ось воно, все стало ясно, як удень; існування скинуло з себе запинало. Воно втратило свій мирний вигляд і вийшло з категорії абстракції, воно було самою плоттю речей, це коріння теж виліплене з існування. Або радше коріння, паркові грати, лава й ріденький газон — раптом зів’яли; вся розмаїтість речей. Уся їхня індивідуальність — лише видимість, лак. І тепер цей лак зліз, відкрилися потворні мляві тіла речей — безсоромні, жахливі своєю голизною.
Я боявся поворухнутись, та, щоб бачити все, не треба й рухатися, і так було видно за стовбурами дерев голубі колони й ліхтарик на музичному кіоску, та статую Веледи серед лаврових кущів. Усі ці речі... як би точніше сказати? Вони заважали мені. Я хотів би, щоб вони існували не так виразно, поміркованіше, абстрактніше, стриманіше. Цей каштан уперто ліз мені в очі. По окоренку він узявся зеленою іржею, його чорна пухиряста кора нагадувала опечену шкіру. Тихий плюскіт фонтану Маскере жебонів мені у вухах, вив там собі кубельце, виповнював їх зітханням; гнилий зелений запах забивав мені носа. Все довкола м’яко й лагідно поступалося існуванню, як потомлені жінки, що віддаються сміхові і кажуть розморено: «Як гарно трохи посміятись!» Речі хизувалися одна перед одною і робили мерзенні признання одна одній у своєму існуванні. І тут я побачив, що середини між небуттям і цим приголомшливим буянням просто нема. Коли вже існувати, то існувати до цієї межі — до плісняви, до одутлості, до непристойності. Десь у іншому світі кожне коло, кожна мелодія має і зберігає свої чисті й тверді форми. Існування ж нагадувало ламану лінію. Все — і дерева, і блакитні нічні стовпи, і радісний клекіт фонтану, і свіжі пахощі, і клуби теплої пари, що плавали в холодному повітрі, і рудоволосий чоловік, що сидів на лаві й перетравлював обід, і знемога, і травні процеси — все це вкупі доволі кумедне... Кумедне... ні, поки що ні, нічого з того, що існує, не буває кумедним; а от щось мінливе, майже невловне нагадувало водевільну ситуацію. Всі ми були збіговиськом незграбних існувань, накинутих самі собі, які не мали жодного резону бути саме тут, і кожне з нас було спантеличене й занепокоєне, відчуваючи себе зайвим серед інших. Зайвість — оце єдиний зв’язок, що його я міг установити між цими деревами, решітками й камінням. Намарно я силкувався порахувати каштани, намагався прив'язати їх у просторі до Веледи або порівняти їхню височину з платанами; кожен з них вислизав із залежності, яку я шмагався їм накинути, відокремлювався і виходив за власні межі. Ну а самі ті зв’язки, (розміри, кількості, напрямки), які я так затято намагався зберегти, бодай світ людський не пішов крізь землю, видавались мені довільними, — вони вже не впливали на речі. Каштан, що стояв ліворуч від мене, — зайвий. Веледа — зайва...
Я сам — кволий, втомлений, гидкий сам собі, істота, яка перетравлює їжу й гойдається на хвилях сірих думок, — я теж зайвий. Моє іцастя, що я не відчував цього, я просто осягав це розумом і був пригнічений, боячися відчути (ось і тепер я боюсь, боюсь, що воно вхопить мене за потилицю й підійме, мов хвиля). Я невиразно думав про самогубство, щоб знищити хоч одне з цих нікому непотрібних існувань. Зайвою видавалася навіть моя смерть, мій труп, моя кров на камінні, на землі між деревами, в глибині цього осміхненого парку. 1 моє поточене тіло було б зайвим у цій землі, яка прийняла б його, а потім і мої кістки, чисті, обгризені, білі, як зуби, все одно були б зайвими: я зайвий на безвік.
Слово Абсурдність народжується під моїм пером — іще допіру в парку я його не знайшов, але я його й не шукав, воно було мені ні до чого: я розважав про речі разом з речами. Абсурдність не була ні думкою в моїй голові, ні тихим голосом, а довгою мертвою змією під моїми ногами, була цим зміїстим корінням. Змія чи пазурі якогось звіра, коріння дерева чи кігті грифа — не важить. Головне, що я зрозумів, іще не сформулювавши це виразно, що нарешті знайшов ключ до Існування, до своєї Нудоти, до свого власного життя. І справді, все, що я потім міг осягти, зводилося до цієї наріжної абсурдності. Абсурдність — іще одне слово, я бився проти слів, але тут я торкнувся речі. І все ж я хотів з’ясувати, наскільки абсурдність абсолютна. Всякий порух, усяка подія в строкатому невеликому натовпі абсурдна лише щодо чогось, — щодо обставин, що її супроводжують. Скажімо,.маячня божевільного абсурдна щодо тієї ситуації, в якій він перебуває, і ніяк не абсурдна щодо його безуму. Але ж я щойно саме й провів такий дослід з абсолютним — абсолютним чи абсурдним. Хоч би взяти коріння цього дуба — нема такої речі, щодо якої воно не було б абсурдним. Ет, як би це пояснити словами? Воно абсурдне щодо цього каміння, жовтої трави, засохлої грязюки, дерева, неба й зелених лав. Абсурдне і незнищенне; ніщо, ніяке задавнене, приховане божевілля природи не могло його витлумачити. Звичайно, я знав не все — я ніколи не бачив, як проростає зерно, як виганяється дерево. Але проти цього горбуватого лаписька і моє невігластво, і мої знання нічого не значили: світ пояснень і здорового глузду зовсім відмінний від світу існування. Круг не абсурдний, його лежо можна пояснити обертанням відтинка довкола одного з кінців. Але ж і круга не існує. А от це коріння, навпаки, існувало тією мірою, якою я не міг його пояснити. Вузлувате, нерухоме, безіменне, воно чарувало мене, лізло в очі, знову й знову повертало мене до свого існування. Хай би скільки я казав: «Це — коріння», — нічого не допомагало. Я добре розумів, що від функції коріння як усмоктувальної помпи не можна перейти до цього, до цієї шорсткої дебелої тюленячої шкіри, маслянистої, мозолистої, неподатливо-визивної. Його функція нічого не пояснювала — вона допомагала зрозуміти, що таке коріння взагалі, але не пояснювала зокрема саме цього коріння. Це коріння разом із своїм кольором, застигле в русі... нижче всякого пояснення. Кожна з його властивостей ніби втрачалася ним, струмувала по його боках, гусла і ставала майже річчю, кожна з цих властивостей була надлишковою в корінні, навіть стовбур весь вивертається навиворіт, сам себе заперечує, губиться в незбагненному надмірі. Я копирснув підбором цей чорний ніготь: мені закортіло здерти з нього шкіру. Просто так, виклично продерти на цій вичиненій шкірі рожеву абсурдність подряпини, щоб позагравати з абсурдністю світу. Але коли я прибрав свою ногу, кора лишилася чорна.
Чорна? Я відчув, як слово стрімголов почало здуватися, втрачати всякий свій сенс. Чорне? Коріння не чорне, ця частина дерева була не чорна, це було щось інше, ніж колір. Чорного, як і круга, не існувало. Я придивився до коріння: воно занадто чорне чи майже чорне? Та невдовзі я кинув запитувати себе, бо побачив, що опинився в краю знайомого. Отак я й раніше зі схвильованою причепливістю вивчав безіменні речі, я вже намагався — хоч і марно — скласти про них якусь думку і встиг відчути їхні холодні, інертні властивості, які тікали, прослизали між пальцями. Оті Адольфові шлейки у «Відпочинку залізничників». Вони не були бузкові. Я знову побачив на сорочці дві плями невизначеного кольору. Тепер камінець, цей легендарний камінець, джерело всієї пригоди: він не був... я вже й не пам’ятаю гаразд, яким він там не хотів бути. Проте його пасивного опору я не забув. А Самоукова рука: пам’ятаю, як тоді в книгозбірні я потис її і мені видалось, що це була зовсім не рука. Я подумав тоді про жирного білого хробака, хоч і до хробака, власне, тут було далеко. 1 оця облудна прозорість пивного кухля в кав’ярні «Маблі». Саме облудними — такими вони були, всі ці звуки, запахи й присмаки. Вони проносилися під носом, мов сполохані зайці, і якщо ги не дуже звертав на них увагу, вони видавалися тобі такими простими й надійними, що вірилось: у світі існує справжній блакитний або справжній червоний колір, справжній запах мигдалю й справжній запах фіалки. Але варто було їх спинити бодай на мить, як відчуття комфорту і безпеки поступалися глибокій тривозі: кольори, присмаки й запахи не бувають справжніми, ніколи не бувають по-доброму самі собою і тільки самі собою. Найпростіша властивість, що не підлягає ніякій диференціації, вже є надлишковою сама в собі, в самій своїй серцевині. От, скажімо, це чорне біля моєї ноги, — воно, власне, не скидається на чорне, це радше невиразне зусилля людини, що ніколи не бачила чорного, уявити собі цей колір, людини, яка не здолала спинитися, а уявила собі якусь двоїсту істоту поза межами барв. Це подібне до кольору, але так само і... до синця, до посліду, до жирового випоту — до чого завгодно, приміром, до запаху, складеного з випарів мокрої землі, теплого вологого дерева, а ще з чорного аромату, немов лак, розлитого по нервово випнутих вузлах коріння, і присмаку пережованого, нудно-солодкого волокна. Я не просто бачив цей чорний колір: зір — лише абстрактна вигадка, очищена, спримітизована категорія, придумана людиною. Ця чорнота, ця аморфна і млява присутність ще здаля переповнювала і зір, і смак, і нюх, але все це багатство змазувалось і, зрештою, зникало, бо було зайвим.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |