♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 6 страница

— Хай це буде... хай це буде... старий добрий кальвадос, моя рибко.

Офіціантка, не поворухнувшись, споглядає його величез­ний, поораний зморшками вид. Думки її витають десь дале­ко-далеко. Невеличкий добродій підводить голову і полег­шено всміхається. Справді, цей колос порятував нас. До нього на нас насувалося щось зловісне. Тепер я спокійний, я знову поміж людей.

— Ну, так де мій кальвадос?

Офіціантка прокидається і йде по кальвадос. Лікар кладе свої грубезні руки на стіл і хапається за закраїни. Пан Ахіль аж світиться від щастя, йому дуже хочеться, щоб лікар звернув на нього увагу. Але намарно він гойдає під столом ногою та вряди-годи підстрибує на стільці — він такий малий, що не в змозі порушити тишу.

Приходить офіціантка з кальвадосом. Кивом вона пока­зує лікареві на його сусіда. Лікар Роже забарно повер­тається в указаному напрямі всім тулубом: шия лишається неповорушною.

— А-а, це ти, старий покидьку! — вигукує він. — Як, ти ще не здох? — І тепер уже до офіціантки: — Ви пускаєте це одоробло до себе? — Своїми хижими очима він їсть малень­кого чоловічка. Погляд гострий і прямий, погляд, що все ставить на свої місця. — Це ж старий варіят, хіба ви не бачите!

Він не завдає собі навіть труду показати, що жартує. Лікар знає: старий варіят не сердитиметься на нього й у відповідь буде лиш усмішка. Так і є — скривджений прини­жено всміхається. Старий варіят відчуває полегшення, ніби його оборонили від нього самого і сьогодні йому нічого не станеться. Але найбільше вражає те, що я теж заспокоївся. А-а, мовляв, так це старий варіят, а я гадав...

Лікар сміється, він кидає на мене погляд, закликаючи в спільники; мабуть, через мій зріст, — та й сорочка в мене свіжа, — він був би не проти і мене прилучити до своєї гри.

Але мені не смішно, я не відповідаю на його загравання, і тоді він, не уриваючи сміху, намагається випробувати на мені страшливу силу своїх очей. Якусь мить ми мовчки роздивляємось один одного: вдаючи короткозорого, він, щу­лячи очі, зверхньо вивчає мене — він мене класифікує. Куди я потраплю, до варіятів? Чи до пройдисвітів?

І все ж він перший відвертає погляд — маленька поразка перед якимось самотнім суб’єктом, якоюсь соціально не- вартісною людиною, про це шкода й говорити, таке хутко забувається. Бгає між пальцями сигарету, закурює, відтак утуплюється важким старечим поглядом кудись у простір.

Шляхетні зморшки — їх у нього повний набір: тут і великі поритвини по всьому лоібі, і гусячі лапки коло очей, і гіркі бганки по кутках рота, не кажучи вже про жовті вірьовки, що підв’язують його воло. Ось кому поталанило«Здаля, побачивши, скажеш: ця людина зазнала на світі і горя, й радості. Зрештою, він заслуговує на таке обличчя: адже не сушив собі голови, як зберегти й використати своє минуле, — він просто зробив з нього опудало на науку жінкам та молоді.

Пан Ахіль, мабуть, давно вже не був такий щасливий, як сьогодні, — в нього просто не стуляється рот із захвату. Потроху відсьорбує свій «Бір» і роздимає щоки. А й хвацько ж присадив його лікар! Лікаря не загіпнотизувати цим істе­ричним виглядом старого варіята; добра прочуханка, кілька брутальних слів, — оце й усе, що треба таким. Лікар має досвід. Одразу знати професіонала; всі ці лікарі, священики, урядовці, а також офіцери знають людську душу так, ніби самі сотворили людину.

Мені соромно за пана Ахіля. Ми, як-то кажуть, обоє рябоє, ми мусимо разом опиратися їм. Але він зрадив мене, він перекинувся на їхній бік, він теж, — і він теж, — мабуть, щиро вірить у Досвід. Не в мій або свій досвід. А в Досвід лікаря Роже. Бо ще хвилину тому пан Ахіль видався собі безпорадно потішним і самотнім, а тепер він знає: таких, як він, багато, лікар Роже немало здибував таких, як він, і навіть може розказати Ахілеві життя кожного з них і те, як воно скінчилося. Пан Ахіль для нього — один з тих випадків, що легко підпадає під загальне визначення.

Як хочеться крикнути йому, що його дурять, що він ллє воду на млин цих чваньків. Хто вони, зрештою, ці про­фесіонали досвіду? Люди, що прожили своє життя у напів­сні, напівзаціпенінні, немов у сверблячці, нашвидку одру­жувались, потім навмання клепали дітей. Вони стикалися й спілкувалися з людьми у кав’ярнях, на весіллях, похоронах. Час від часу, затягнуті в якусь життєву коловерть, почина­ли борсатися, рятуючись і не розуміючи, що з ними коїться. Все, що відбувалось довкола них, було недосяжним їхньому зорові: якісь непевні видовжені форми, якісь події приходи­ли здаля, випадково ледь торкалися них, але варто було їм придивитися, — все закінчувалось. І ось у сорок років ці люди, охрестивши свої нікчемні, затяті звички словом «досвід» і озброївшись кількома приказками, починають працювати, як автомати. Два су в ліву шпаринку — і ви маєте кілька цікавих пригод з життя, завинутих у сріблясту фольгу; іще два су в праву — і ось вам неоціненні поради, що в них, як у ірисках, в’язнуть зуби.

Тож і я можу напроситися до когось у гостини й повести­ся так, щоб потім про мене довго говорили, як про визнач­ного мандрівника з погляду Вічності. Що ж, може, й так, — мусульмани справляють малу потребу тільки навсидячки, а сповитухи-індуски для стимуляції пологів використовують товчене скло, замішане на коров'ячому гної, а на Борнео дівчата, в яких починаються місячні, проводять три дні й три ночі на покрівлях своїх хат. У Венеції я бачив похорон у гондолах, а в Севільї — святкування Страсного тижня. Я можу розказати про Хресний хід у Оберамергау. Звичайно, все це лише маленький зразок з усього багажу моїх знань, мені нічого не варто відхилитися на спинку й, забавляю­чись, ніби мимохідь почати хоч би й так:

«Чи знаєте ви, моя люба пані, що таке їглава? Це таке вельми цікаве моравійське містечко, де в 1924 році мені довелося пожити...»

1 якби при цьому був присутній головний суддя, що за своє життя розплутав багато справ, він узяв би слово по моїй оповіді й сказав: «О, як це правильно, дорогий пане,' як це гуманно... Схожа справа була в мене на початку моєї кар’єри. Це було в 1902 році. Тоді я ще працював у Ліможі помічником судді...»

Річ лише в тім, що всі ці розмови набридли мені ще замолоду. Я не був з родини професіоналів життєвого досвіду. Але лучаються й аматори. Здебільшого це секре­тарі, службовці, комерсанти — всі ті, хто слухає по кав’яр­нях чужі історії і років у сорок відчуває, що він аж ре- пається від чужого досвіду, який не знаходить виходу. На щастя, вони подбали наклепати дітей, яким починають тут- таки, на місці, згодовувати свій досвід. Вони хотіли б утовк­мачити нам, що їхнє минуле має вартість, а спогади їхні — це сконденсована, скристалізована Мудрість. Нівроку, зруч­не минуле! Кишенькове минуле, така собі невеличка позо­лочена книжечка, повна солодких приписів. «Послухайте мене, я раджу вам з власного досвіду. Всьому, що я знаю, мене навчило моє життя». Можна подумати, життя коли-не­будь завдавало собі труду думати за них. Усі ці люди нове пояснювали, вдаючись до давнього, а давнє — звертаючись до подій сивої давнини, як ті історики, що Леніна роблять російським Робесп’єром, а Робесп’єра французьким Кромве- лем: кінець кінцем вони так нічогісінько й не втямили... За всією їхньою пихою проглядають звичайні огидні лінощі. Позіхаючи, дивляться на плин подій і зітхають; іще раз кажуть собі, що нема нічого нового під зорями. Отак і лікар Роже, сказав «старий варіят» — і йому в уяві зринає туман­ний збірний образ інших старих варіятів і ніхто зокрема. 1 тепер хай там що виробляє пан Ахіль, ми й оком не змигне­мо: що вдієш — старий варіят!

Але це не старий варіят — просто йому лячно. Чого? Щоб осягнути якусь річ, мусимо повернутися до неї обличчям, самі, без ніякої допомоги, не закликаючи до всесвітнього досвіду, знаючи, що, коли ми збагнемо її, ця річ зникне, і все, що ми збагнули про неї, теж.

Загальні ідеї — відрадніші. І професіонали й аматори врешті мають рацію. їхня мудрість лише радить усе робити якомога тихше, жити якомога непомітніше, дати себе забути, їхні найулюбленіші байки — про людей необачних, усіляких диваків, що їх спіткала кара. Мабуть, воно так і є, і ніхто не заперечуватиме цього. Може, цей пан Ахіль і справді має нечисте сумління. Може, згадуючи свого батька, старшу сес­тру, він гадає, що якби слухався їх, то не був би тепер таким, як є. Лікар має право дорікати йому. Він прожив гідне життя, він зміг стати потрібним людям. А тепер він велично висо­чить над цим жалюгідним уламком; він — скеля.

Лікар Роже випив свій кальвадос. Тіло його осувається, повіки важко падають. Я вперше бачу це обличчя без очей: воно нагадує мені картонову машкару, що їх сьогодні прода­ють у крамницях. Його щоки жахливого рожевого кольору... Зненацька як стій приходить правда: ця людина невдовзі має померти! Він, напевне, і сам це знає — досить подиви­тися на себе в люстро: з кожним днем він усе дужче й дужче скидається на труп. Так ось який їхній досвід, ось чому я собі щоразу казав, що він відгонить смертю, досвід — це їхній останній притулок. Тому лікареві так хочеться вірити, що він не зрадить його; йому так хочеться сховати від себе нестерпну правду: що він самотній, що ніякої мудрості, ніякого минулого в нього нема і мізки його запливли салом, і тіло руйнується. З тим більшою дбайливістю він будував, опоряджував і підфарбовував свою манію компенсації, раз у раз повторюючи, що він прогресує. Ну то й що, як у нього провали пам’яті, що думка працює впорожні? Вона просто позбулася молодої жвавості, оце й усе. Він вже не розуміє, про що пишеться в книжці? Так це тому, що йому тепер не до них. Ну а те, що він не може більше кохатися, так він колись кохався, хіба цього не досить? Тим більше, що куди краще мати фізичні насолоди в минулому, ніж тепер, — на відстані пильніше роздивляєшся, порівнюєш, даєш належну оцінку. Лишається тільки якось пояснити це моторошне обличчя мертвяка, на яке він не може дивитися, і він каже собі, що то уроки досвіду викарбувалися на ньому.

Лікар поволі поводить головою. Його повіки розтуляють­ся, і він дивиться на мене ще рожевими зі сну очима. Я всміхаюся до нього. Я хочу, щоб у цій усмішці він побачив усе те, що він сам намагається приховати від себе. Якби він міг сказати собі: «Отой знає, що я скоро гигну!» — він би прокинувся. Але його повіки знову падають, він засинає. Я підводжусь і вихожу з кав’ярні, лишаючи пана Ахіля сте­регти лікарів сон.

Дощ ущух, тепло, в небі поволі плинуть гарні чорно-білі кадри — кращої оправи для досконалої миті не знайти; щоб цим картинам було де відбиватися, Анні викликала в наших серцях невеличкі темні припливи. Але я не вмію користува­тися слушною нагодою — я йду собі навмання спустошений і тихий під цим ніяк не використаним небом.

Середа

Не треба тільки боятися.

Четвер

Списав чотири сторінки. Потім — тривале відчуття щас­тя. Але краще не замислюватися над вартістю Історії. А то вона може остогидіти. Не слід забувати, що маркіз де Роле- бон — виправдання моєму існуванню.

За тиждень я побачуся з Анні.

П'ятниця

Туман на бульварі Ла Редут був такий густий, що я визнав мудрим іти якомога ближче до мурів казарми; пра­воруч фари якогось авто котили перед собою клубки мокро­го світла і неможливо було визначити, де кінчається троту­ар. Десь поруч були люди, я чув шерхіт кроків, тихий гомін розмов, але нікого не бачив. Одного разу врівень з моїм плечем звідкільсь виринуло обличчя жінки, і туман при­тьмом проковтнув його; потім хтось черкнувся об мене пле­чем, і я почув густе сопіння. Я не знав, де я, мене цілком поглинало інше; просуватися було важко, і я мусив обереж­но намацувати носком ноги землю, як сліпий, що йде, виставивши руки. Це були малоприємні вправи. Проте я і не думав повертатися додому — я впіймався. Нарешті, десь через півгодини я розрізнив далеко попереду блакитняві клуби пари. Тримаючи курс просто на неї, невдовзі я дістався берегів широкого світляного пасма — в його центрі кав’ярня «Маблі» пронизувала вогнями туман.

Кав’ярня мала дванадцять електричних ламп, проте о цій порі світилося лише дві: одна над касою і одна в централь­ному плафоні. Єдиний гарсон загнав мене в темний кут.

— Сюди, пане, я замітаю.

На ньому був піджак без жилетки й стоячого комірця. Він носив білу сорочку в бузкових смугах. Гарсон позіхав, по­хмуро зиркаючи на мене і рукою пригладжуючи чуприну.

— Кави без молока й рогалики.

Він потер заспані очі й мовчки пішов геть. Імла сягала мені очей — брудна й холодна. Опалення ще, певне, не ввімкнули.

У кав'ярні я був не сам. Якраз навпроти сиділа жінка з восковим обличчям, її руки не знали спокою — то голубили блузку, то поправляли капелюха. З нею був високий біля- вець, який, не озиваючись, жував булочку. Тиша пригні­чувала мене. Я хотів був закурити люльку, але чомусь поду­мав, що черкання сірника може привернути їхню увагу.

Телефонний дзвінок. Руки завмерли, вчепились у кофти­ну. Гарсон не квапився. Він нехапливо дозамітав, тоді взяв слухавку. «Ало, це ви, пане Жорж? Доброго ранку, пане Жорж... Так, пане Жорж... Хазяїн ще не виходив... Гадаю, зараз спуститься... Ох, знаєте, в такий туман... Звичайно він спускається десь на восьму... Перекажу неодмінно, пане Жорж. На все добре, пане Жорж».

Туман запнув вітрину оксамитовими шторами, важкими і сірими. Якесь обличчя приклеїлось до шибки і так само раптово зникло.

— Зашнуруй мені черевик, — жалібно попросила жінка.

— Там усе гаразд, — не дивлячись, відказав чоловік.

Жінка занервувалась. Її руки, немов два величезні паву­ки, бігали з блузки на шию і назад.

— Ні, не гаразд, я тебе прошу, зашнуруй.

Він вимучено нахилився під стіл і ледь помітно торкнувся рукою її ноги:

— Готово!

Жінка вдоволено засяяла. Чоловік покликав гарсона.

— Скільки з нас?

— А скільки ви брали булочок? — поспитав той.

Я спустив очі додолу, щоб вони не подумали, що я їх роздивляюсь. Невдовзі я почув, як рипнув стілець і побачив край спідниці з двома черевиками, подекуди забрьоханими вже засохлим болотом. За ними йшли лаковані гостроносі черевики більшого розміру. Черевики наблизились до мене, спинились і зробили пів-оберта: чоловік удягав пальто. Тоді я побачив пальці й напружену руку. Пальці на мить завага­лись і пошкрябали спідницю.

— Ну що, ходімо? — спитав чоловік.

Пальці розтулились і торкнулися великої, схожої на зірку плями, на правому черевику, відтак рука зникла.

— Ху! —■ зітхнув чоловік.

Він узяв валізу, що стояла під вішалкою. Пара вийшла з кав’ярні, і туман одразу ж поглинув їхні постаті.

— Це артисти, — сповістив мене гарсон, ставлячи на стіл каву. — Ті, що виступають у кінотеатрі «Палас» під час перерви. Жінка зав’язує очі й може вгадувати вік та ім’я глядачів. Сьогодні вони виїздять — у п’ятницю програма міняється.

І гарсон попрямував до столика, за яким щойно сиділи актори, по тарілку з рогаликами.

— Не варто клопотатися.

Я не мав бажання їсти ці рогалики.

— Пане, я мушу вимкнути електрику. Дві лампи задля одного клієнта о дев’ятій ранку — хазяїн мене лаятиме.

У кав’ярні запанувала темрява. Лише високо вгорі з вікон линула квола доріжка брудного сіро-коричневош світла.

— Чи можу я побачити пана Фаскеля?

Я не помітив, як увійшла ця стара. Від холодних клубів повітря по тілу пробіг дрож.

— Пан Фаскель ще не виходив.

— Я від пані Флоран, — стала пояснювати стара, — пані Флоран просила переказати, що вона слабує. Її не буде сьогодні на роботі.

Пані Флоран — це руда касирка.

— У таку погоду її завжди мучає живіт, — пояснює стара.

— Туман, — поважно уточнює гарсон, — так само й пан Фаскель. Дивно, він ще досі не спускався. Йому тут уже і телефонували. Звичайно він виходить о восьмій.

Стара мимохіть дивиться під стелю.

— Він що, нагорі?

— Так, це його кімната.

— Може, він там уже помер... — прокволисто гундосить стара.

— Що це ви кажете! — гарсонове обличчя притьмом набу­ває виразу найживішого обурення. — Цього ще бракувало!

А може, він і справді помер... 1 мене осяває ця думка. Тільки в туман у голову можуть лізти такі думки.

Стара пішла. Треба й мені забиратися: тут холодно і темно. Крізь щілину під дверима у кав’ярню соталася густа мла, повільно підіймаючись угору й затоплюючи залу. В муніципальній книгозбірні мені було б тепло й ясно.

Знову чиєсь обличчя прилипло до вітрини і кривляється.

— Ну постривай! — сердито вихоплюється в гарсона, і він вибігає на вулицю.

Обличчя зникло, я зостався сам. Я вже гірко шкодую, що полишив свою кімнату. Тепер вона теж повна туману, і я боюсь туди повертатися.

За касою в сутіні чується якийсь рип. Це десь там, біля сходів, що ведуть нагору: може, то пан Фаскель? Ні, щось нікого не видко: сходинки рипіли самі собою. Мабуть, він ще спить. А може, він помер, якраз там, над моєю головою? Цим туманним ранком його мертвого знайдено в ліжку. І підзаголовок: «У той час, як клієнти, ні про що не підозрюючи, пили каву...»

Цікаво, смерть запопала його в ліжку? А може, це стало­ся, коли він хотів звестись, і він упав униз головою разом із ковдрою?

Я дуже добре знаю пана Фаскеля, він не раз питав про моє здоров’я. Це був гладкий веселун з пещеною борідкою. Якщо він помер, то це, мабуть, був серцевий напад. Ле­жить, певне, увесь синій, як баклажан, з висолопленим язиком і не дихає. Борода задерлася вгору, шия під баран­цями волосся вже стала братися фіолетовими плямами.

У темряві майже не розібрати сходів, що ведуть нагору. Я насилу роздивився шишаки на поручнях. Але я мушу подола­ти цей темний простір. Я вже чую, як рипітимуть сходи під моїми ногами, я підіймусь нагору, намацаю дверну ручку і...

Тіло там, над моєю головою. Я крутну вмикач і торкнуся цього ще теплого тіла, переконуючись, що воно мертве... Все, більше не можу стримуватись, я йду. Якщо гарсон побачить мене на сходах, скажу, що чув, як там щось загуркотіло.

Раптом, тяжко відсапуючи, з’являється гарсон.

— Іду-іду, пане! — гукає він.

Йолоп! Він прямує просто до мене.

— З вас два франки.

— Я чув там нагорі якийсь шум, — кажу я йому.

— Раненько ж він сьогодні!

— Стривайте, я не про те. Я чув, як там хтось хрипів, а потім ніби важко впав.

Мої слова лунали цілком природно в похмурій залі з туманом за шибками. Я не забуду, як він вирячив очі.

— Вам треба піднятись і подивитись, — підбурюю я.

— Ні, не можу. Ще задасть мені прочуханки... А котра тепер година?

— Десята.

— Коли не зійде, піду о пів на одинадцяту.

Я підвівся й хотів уже йти.

— Ви нас полишаєте? Може, посиділи б іще?

— Ні, дякую.

— Він справді хрипів?

— А хто його знає, — відказую я, виходячи з кав’ярні. — Може, мені вчулось, я саме думав про це.

Туман на вулиці трохи підбився вгору. Я квапився діста­тися вулиці Турнебрід — я прагнув її вогнів. Мене чекало розчарування — світла тут було скільки завгодно, воно лилося з вітрин крамничок, але то невеселе світло, туман зробив його білим і неприємним, як холодний душ.

Багато людей, надто жінок: няньки, служниці та й самі господині, ті, що живуть за принципом: «Куплю сама, так буде певніше». Всі вони спершу ніби принюхувалися.до вітрин і вже потому входили досередини.

Я спинився біля ковбасні Жюльєна. Крізь шибки мені видно, як над сосисками та ратицями в трюфелях рухається рука, вказуючи то на те, то на те. Бачу, як до таць схи­ляється повновида білявка, виставляючи свої перси, і бере пучками шматок мертвої плоті. А п’ять хвилин тому в своїй кімнаті нагорі помер пан Фаскель.

Я шукав довкола надійної підпори, захисту від своїх ду­мок. Але захисту не було. Туман, правда, помалу розірвав свою запону, але в повітрі й далі витав якийсь неспокій. Не явна загроза, а щось розмите, прозоре. Та саме це й наганя­ло страх. Я притис чоло до вітрини. На крутому яйці з майонезом я помітив темно-червону крапельку крові. Від цього червоного на жовтому мене почало млоїти.

І раптом зринула така картина: людина падає закривав­леним обличчям у тацю. Яйце скотилося в кров, кружальце томата, що прикрашало яйце, теж упало в кров — червоне на червоному. Потік майонез, утворилася калюжа жовтого крему, розділена на два рукави струмочком крові.

Якесь чортовиння! Треба розворушитися. Піду попрацюю в книгозбірню.

Працювати? Я знав, що не напишу там і рядка. Отак іще один день змарнувався. Ідучи парком, я звернув увагу на чоловіка в синій бахматій накидці, який нерухомо сидів на моїй лаві. Ось кому не холодно, думав я.

Коли я вступив до читальної зали, звідти виходив Само­ук. Він кинувся до мене:

— Який я вам удячнийі Ваші фотокартки подарували мені незабутні хвилини.

Побачивши його, я подумав: «Може, разом з оцим чо­ловіком я легше перебуду сьогоднішній день?» Але товари­ство Самоука — річ вельми умовна.

Він поляпав по томику іп^иаііо, який тримав у руках. То була «Історія релігій».

— Не знаю, пане, другого такого автора, крім Нусап’є, що б наваживсь узятися за таке всеосяжне полотно. Ви згодні зі мною?

Він мав утомлений вигляд, руки йому тремтіли.

— Ви якось спали з лиця, — сказав я.

— Ще б пак! Зі мною сталася жахлива пригода.

До нас наближався наглядач книгозбірні, маленький лю­тий корсиканець із капельмейстерськими вусами. Він міг годинами ходити між столів, лунко вистукуючи закаблука­ми. Взимку він харкає в носовичок і потім сушить його на грубці.

Самоук присунувся до мене ближче і довірливо заше­потів, дихаючи мені в обличчя.

— При ньому я вам — ані слова. Пане, можна вас попросити про щось?

— Кажіть, послухаю.

Він зашарівся і граціозно повів стегнами.

— Пане, ах, пане, — це як з мосту в воду. Чи не вшануєте мене такою честю — обідом зі мною в середу?

— Із превеликою охотою.

Мені хотілося з ним обідати, як ледачому орати.

— Як ви мене ощасливили, — захоплено вигукнув Само­ук і скоро додав: — Я зайду по вас, коли ви не проти, — сказав і здимів, боячись, що коли ми ще трохи отак постоїм, то я можу передумати.

Це було о пів на дванадцяту. За чверть друга я припи­нив свою роботу. То була халтура: я дивився в книжку, але подумки знову й знову повертався до кав’ярні «Маблі». Чи спустився нарешті пан Фаскель зі своїх апар­таментів? У глибині серця я не вірив у його смерть, і саме це дратувало мене найдужче! Думка була якась блу- кана, — я не міг ні утвердитись у ній, ні позбутися її. Корсиканець рипів паркетними дошками. Вже кілька ра­зів він спинявся біля мене, немов хотів щось сказати. Але роздумував і йшов далі.

Десь близько першої пішли останні читачі. їсти не хотілось, іще менше хотілося полишати книгозбірню. Якийсь час я так і працював, аж зненацька тіпнувся — мене немов живцем поховали в цій тиші.

Я звів голову: крім мене, в залі не було нікого. Корсика­нець теж, мабуть, спустився до своєї дружини — бібліотеч­ної консьєржки. Мені запраглося почути його ходу. Я почув тільки, як у грубці розпався згорілий брикет. Усю залу сповивав якийсь туман, але то був незвичайний туман. Справжній туман вже давно розсіявся, це ж було якесь оманливе марево, що після туману висить у повітрі вулиць між бруківкою й мурами будинків і наштовхує на думку про неспроможність речей. Усе було на своїх місцях. Книжки в абетковому порядку стояли на полицях, на чорних і брунат­них спинках біліли наліпки: ЗК-фл 7996 (Для загального користування — французька література) або ЗК-пн (Для загального користування — природознавчі науки). 1 все ж... як би це пояснити? Звичайно, всі ці грубі, присадкуваті томи, піч і зелені лампи на столах, великі вікна і драбин­ки — все це окреслювало, локалізувало всяку, викликану уявою подію. Поки ти в цих стінах, усе можливо. По той чи по той бік від печі. Святий Данило може з’явитися зі своєю святою головою під пахвою тільки справа від печі між по­лицями з французькою художньою літературою і столиками асистенток. Ось він повільно лине, знявшись на двадцять сантиметрів над підлогою, і його закривавлена шия сягає якраз третьої полиці. Отже, призначення всіх цих речей у залі — принаймні відмежовувати реальне від химерного.

Так ось, сьогодні цю межу геть порушено — справжнє існування всіх цих речей не викликало довіри, і здавалося, що вони на превелику силу виборюють кожну хвилину свого реального буття.

Я міцно стискаю в руках книжку, але всі мої відчуття, навіть найсильніші відчуття, втратили на гостроті. Ніщо не видається справжнім — я був немов серед картонових деко­рацій, які зараз пересунуть в інше місце. Все довкола затаму­вало віддих і зіщулилось, жалюгідно чекаючи на якусь кризу, на напад якоїсь своєї Нудоти, як нещодавно пан Ахіль.

Я підвівся, мені було незмога сидіти далі між цих охля­лих речей. Я вирішив поглянути з вікна на Емпетразів череп. Губи мені ворушились: «Зараз усе може бути, усе може статися». Може, не у вигляді тих жахіть, у якому люди чекають появи незвичайного, — Емпетраз не затан­цює на своєму постаменті, але щось має статися.

Я з острахом озирався на всі ці, тепер такі нетривкі речі, які, здавалося, за годину, а може, й притьмом розваляться на порох, — гаразд, поки що довкола мене конкретні речі, я існував поміж книжок, повних ущерть усякими відомостями: в одних описувалися сталі тваринні різновиди, в інших з’ясо­вувалося, що сумарна енергія в світі цілком зберігається, — так, я дивився крізь шибки, які мали певний коефіцієнт замовлення. Але які то хисткі бар’єри! Тільки через лінощі довколишній світ був день крізь день такий схожий сам на себе. Але сьогодні, здавалось, він прагнув змін. Ось чому сьогодні могло статися все, все, що завгодно.

Не треба гаяти ні хвилини: ця недуга почалась іще в кав’ярні «Маблі». Я мушу повернутися туди, побачити пана Фаскеля дужим, коли треба, торкнутися задля певності його бороди чи руки. Може, тоді я зцілюся.

Я схопив пальто і, накинувши його на плечі, вибіг із книгозбірні. В парку я знову побачив на тому ж таки місці чоловіка в накидці: між червоними з зимна вухами біліло величезне мертвотне обличчя.

Ще здалеку я побачив осяйні вогні кав’ярні — цього разу, певне, горять усі дванадцять плафонів. Я наддав ходи: швидше покінчити з цим! Спочатку я зазирнув у величезне вікно: зала була порожня. Ні касирки, ні гарсона, — пана Фаскеля теж не було.

Я пересилив себе і зайшов досередини. Постояв, тоді гукнув: «Гарсон!» У відповідь — тиша. На одному столику порожня філіжанка. Поруч, на блюдечку кусник цукру.

— Чи є тут хто?

На вішалці висіло чиєсь пальто. На круглому столику лежав стос часописів у чорних теках. Я затамував віддих і став дослухатися до найменшого згуку. Тихо рипнули схо­ди, що вели до помешкання пана Фаскеля. Знадвору донісся корабельний гудок. Не полишаючи поглядом сходів, я, за­дкуючи, вийшов із кав’ярні.

Я прекрасно знав, що о другій пополудні тут майже не буває клієнтів, що пан Фаскель, певне, грипує, а гарсона, мабуть, послав по лікаря — і все ж мені треба було побачи­ти пана Фаскеля. На розі вулиці Турнебрід я ще раз озир­нувся і з огидою кинув погляд на ясну й безлюдну кав’ярню. Віконниці на другому поверсі було позачинювано.

І тут мене пойняла справжня паніка. Я йшов навмання. Спочатку мене несло попри доки, тоді я повернув на якісь безгомінні вулички кварталу Бовуазі — будинки стежили за моєю втечею своїми похмурими очима. Мій острах повторю­вав за мене: «Куди йти? Куди?» Тепер усього можна чекати. Час від часу зі сполоханим серцем я рвучко озирався назад. Що там позаду? Ану ж, як це почнеться там, за моєю спиною. Я можу не встигнути, повернусь, але буде запізно.

Доки я триматиму всі речі на оці, нічого не станеться. Тим-то я й намагався охопити поглядом геть усе: бруківку, будинки, газові ліхтарі; я перебігав очима з однієї речі на іншу, прагнучи запопасти їх зненацька, зупинити поглядом їхні метаморфози. Ці речі мали сьогодні якийсь неприрод­ний, невластивий їм вигляд, та я водно переконував себе: «Це газовий ліхтар, а це водозбірна колонка», гадаючи, що так, силою свого погляду поверну їх до звичайного щоден­ного вигляду. Часто-густо на моїй путі лучалися бари: «Бре­тонська кав’ярня», «Флотський бар». Тоді я спинявся. Я вагався перед цими рожевими тюлевими фіранками: може, бодай ці ретельно запнуті шиночки забезпечені від пере­втілень, може, хоч у них збереглася принаймні крихітка вчорашньої днини, поодинока, забута. Треба лишень штовх­нути двері й увійти. Але мене не вистачало на це, я йшов далі. Понад усе я боявся дверей у будинках. Я боявся, що вони можуть відчинитися самі собою. Скінчилося тим, що я пішов серединою вулиці.

Несподівано для себе я вигулькнув на надбережжі Північних Доків. Рибальські шаланди та яхточки. Я поста­вив ногу на кільце, вмуроване у камінь. Тут, далеко від будинків та їхніх дверей я сподівався віднайти спокій. На тихій, поцяткованій чорним воді, плавав корок.

«А під водою? Ти не подумав, що там, під водою?»

Що, як там живе якийсь величезний звір, весь укритий панцирем, напівзагрузлий у намулі? Дюжина пар щупаль- ців неквапно копирсають мул. Час від часу ця потвора підіймається з багнюки, тоді знову занурюється в неї. Гли­боко під водою. Я підійшов ближче і став пильно придивля­тися до води, до найменшого збурення на її поверхні. Але корок лежав на ній непорушно поміж чорних цят.

І тут я почув голоси. Годі стояти. Я повернувся й побіг далі.

На вулиці Кастільйс не я наздогнав двох чоловіків, що розмовляли між собою. Зачувши мою ходу, вони здригну­лись і обидва повернулися до мне. Я запам’ятав їхні злякані очі, що спершу спинилися на мені, а тоді подивились кудись за мою спину. І вони чогось бояться, як і я? Коли я їх обганяв, ми перезирнулись. Іще трохи — і ми б заговорили. Але їхні погляди раптом зблиснули недовірою — такого дня, як сьогодні, не здіймають розмови невідь із ким.

Дата добавления: 2015-10-21