♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 7 страница

Я оханувся аж на вулиці Булібе — я геть захекався. Ну що ж, жереб кинуто, повертаюсь до книгозбірні, візьму якийсь роман і спробую читати. Простуючи повз грати пар­ку, я знову побачив суб’єкта в накидці він і досі був там, на своєму місці в цьому безлюдному парку; тепер його ніс був такий же червоний, як і вуха.

Я вже хотів був штовхнути хвіртку, та, побачивши вираз на його обличчі, вкляк, де стояв; чоловік мружився в напів- дурній напівсолодкавій усмішці. Воднораз його погляд був спрямований на щось таке, чого я не міг бачити, був такий цупкий і такий напружений, що я поривчасто повернувся.

Просто нього на одній нозі стояло дванадцятирічне дівча і, роззявивши рота, зачаровано дивилося на нього; воно знервовано смикало хусточку, все тягнучись своїм гострим писочком.

Чоловік усміхався сам до себе, ніби збирався втнути якусь удатну штуку. Він раптом устав, тримаючи руки в кишенях накидки, що сягала йому п’ят. Із безтямними очима ступив два кроки. Мені здалося, що він от-от упаде. Але він усе всміхався, як сновида.

І я второпав: накидка! Я хотів перешкодити йому. Мені досить було закашляти або штовхнути хвіртку. Але я своєю чергою був зачарований виразом дівчачого обличчя. Страх спотворив його риси, десь там скажено калатало серденько, але я читав на цьому щурячому писочку й інші почуття, сильніші й недобрі. То була не цікавість, радше якесь упев­нене очікування. Безсилість скувала моє тіло — я був там, за парковою решіткою, поза межами їхньої маленької дра­ми, тоді як ці двоє були немов прикуті одне до одного темною силою своїх хотінь, вони були немов спаровані. Я затамував подих, мені кортіло побачити, який вираз з’явиться на цьому підстаркуватому писочку, коли чоловік за моєю слиною розгорне поли своєї накидки.

І тут мала прокинулась, мотнула головою і кинулася навтьоки. Тип у накидці побачив мене — це його й спинило. Якусь мить він неповорушно стояв посеред алеї, відтак згорбатився й пішов геть... Поділ його накидки метлявся по жижках.

Я пхнув хвіртку і одним стрибком наздогнав його.

— Послухайте, ви! — крикнув я.

Він увесь затремтів.

— Над містом зависла страшна загроза, — досить чемно попередив я, проходячи повз нього.

Я увійшов до читальної зали і взяв на одному зі столів «Пармський монастир». Я спробував заглибитись у текст, у ясному повітрі стендалівської Італії знайти собі пристанови­ще. Уривками, якимись короткими видіннями мені ніби вдалось перенестися туди, а потім я знову падав у цей загрозливий день, де був маленький дідок, який увесь час прочищав горло, та замріяний молодик, що відкинувся на стільці.

Так спливали години, і шибки стали чорні від ночі. Нас було четверо, як не брати до уваги корсиканця, що штам­пував за конторкою недавні надбання книгозбірні. Отже, сиділи: маленький дідок, білявий юнак, молода жінка, що працювала над дисертацією, та я. Вряди-годи один з-поміж нас підводив голову і скорими недовірливими очима озирав інших, ніби боячися їх. Одного разу старий заходився смія­тись, і я побачив, як жінку всю аж затіпало. Я придивився й на палітурці прочитав назву книжки, що її читав старий, — це був гумористичний роман.

За десять сьома. Раптом я згадав, що о сьомій кни­гозбірня зачиняється. І знову, вже вкотре мене буде вигнано в місто. Куди я піду? Що я робитиму?

Старий дочитав свою книжку. Але не йшов. Сидів і пуч­ками сухо й одноманітно тарабанив по столу.

— Панове, книгозбірня скоро зачиняється, — оголосив корсиканець.

Хлопець здригнувся і кинув на мене скорий погляд. Мо­лода жінка спершу була повернулась до корсиканця, але, видно, передумала і знову заглибилась у книжку.

— Ми зачиняємось, — ще раз сказав корсиканець хвилин через п’ять.

Старий нерішуче кивнув. Молодиця відсунула книжку, але так і не підвелася.

Корсиканець нічого не розумів. Він кілька разів нерішуче ступив і крутнув вимикач. Лампи на читацьких столах позгасали. Залу освітлював тільки центральний плафон.

— Уже треба йти? — тихо поспитав старий.

Молодик повільно, неохоче підвівся. Кожен намагався якомога довше зволікати з одяганням. Коли я виходив, жінка ще сиділа, поклавши долоню на книжку.

Вхідні двері відкривались у ніч. Молодик, який ішов першим, ще раз озирнувся, потім так само повільно спу­стився сходами, перетнув вестибюль і спинився на порозі; на якусь мить він затримався, а тоді кинувся в ніч і зник.

Опинившись біля підніжжя сходів, я подивився вгору. Трохи згодом у дверях зали з’явився старий, на ходу за­стібаючи пальто. Я постояв іще, поки він спустився на три сходинки, відтак набрав у груди повітря і, заплющивши очі, пірнув у вулицю.

Свіжий вітер пестливо торкався мого виду. Вдалині хтось висвистував. Я розплющив очі: падав дощ. Тихий, теплий дощ. Майдан безтурботно освітлювали чотири ліхтарі. Май­дан провінційного міста під дощем. Молодик віддалявся від мене сягнистою ходою — це він висвистував; я захотів крикнути тим двом, що їм можна вийти, що загроза мину­лася.

На порозі з’явився маленький дідок. Він збентежено по­чухав собі щоку, широко всміхнувся і розкрив над головою парасоль.

Суботній ранок

Лагідне сонце і легкий туман віщують гожу днину. Я поснідав у кав’ярні «Маблі».

Касирка, пані Флоран, обдарувала мене приязною усмішкою.

— А що, пан Фаскель захворів?

— Так, пане. В нього сильний грип. Кажуть, кілька днів треба вилежати. Сьогодні вранці приїхала його донька з Дюнкерка. Вона й догляне старого.

Відколи я отримав від Анні листа, я лише тепер відчув справжню радість, що побачу її. Що вона робила всі ці шість років? Чи не збентежить нас ця зустріч? Щоправда, Анні не знає цього почуття. Вона зустріне мене так, ніби ми розлу­чилися вчора. Аби тільки від самого початку не втнути якоїсь дурниці, щоб не настренчити її проти себе. Треба не забути, коли входитиму, не подавати їй руки — вона просто не терпить цього.

Скільки днів ми будемо разом? Може, потім ми поїдемо до мене в Бувіль? Досить, щоб вона побула тут кілька годин, переспала в готелі «Прентанія» одну ніч. А далі все буде, як завше, тоді я вже не боятимусь нічого.

Полудень

Торік, коли я вперше відвідав бувільський художній му­зей, мене вразив портрет Олів’є Блевіня. Порушення про­порції? Перспектива? Я не міг цього пояснити, але щось мене непокоїло: депутат був ніби невпевнений у своїй при­сутності на полотні.

Відтоді я багато разів повертався до нього. Але моя ніяковість не щезала. Я ніяк не хотів погодитися з тим, що в Бордюрена, лауреата Римської премії, роботи якого шість разів здобували медалі, просто не вийшов малюнок.

І ось сьогодні пополудні, гортаючи сторінки давньої підшивки «Бувільського сатиричного часопису», — цього пасквільного листка, власник якого за війни був звинуваче­ний у державній зраді, — я знайшов правильну відповідь на своє питання. Не зволікаючи, я просто з книгозбірні подався до музею.

Я швидко проминув темний вестибюль, безгучно ступаю­чи по чорно-білим плиткам. Куди не глянь — гіпсові фігури заламували собі руки. Крізь дві широкі дверні пройми я кутиком ока вхопив дещо з зали Бернара-Паліссі, присвяче­ної кераміці й декоративно-ужитковому мистецтву. Кілька великих порепаних глеків, тарілки та жовто-синього сатира на підставці. Якийсь пан і пані в жалобі шанобливо роздив­лялися ці печені речі.

Над входом до великої зали (чи зали Бордюрена-Ренода), мабуть, зовсім нещодавно повісили нову величезну картину, якої я ще не бачив. Вона підписана Рішаром Севереном і називалася «Смерть старого парубка». Це був дарунок му­зею від держави.

Із заголеним торсом, зелений, як і слід померлому, пару­бок лежав на розстеленій постелі. Зібгані простирадла й укривало свідчили про тривалу агонію. Я подумав про пана Фаскеля і посміхнувся. Він так не помре — біля нього донька. На полотні покоївка, — вона ж і коханка, — з обличчям, на якому позначилися сліди пороку, вже від­чиняла комод і рахувала монети. Крізь розчахнуті двері в сутіні чекала фігура якогось чоловіка в кашкеті з сигаре­тою, приклеєною до спідньої губи. Під стіною хлебтала молоко байдужа до всього кішка.

Ця людина жила лише для себе. Доля суворо й по заслузі покарала його, ніхто не прийшов до його смертного одра закрити йому очі. Ця картина була мені останнім застере­женням — ще не пізно завернути назад. Але якщо я піду далі, треба, щоб я знав таке: в тому великому салоні, куди я зараз увійду, з-поміж півтори сотні з гаком парсун, що прикрашають її стіни, не буде жодної людини, яка б помер­ла парубком, без дітей, не лишивши по собі ніякої духівниці і не причастившись перед смертю. Виняток становило, мо­же, кілька молодих людей, яких доля рано вирвала з їхніх родин, та ще матері-настоятельки сирітського притулку. А так усі ці люди кожен свого дня, дотримуючись правил пристойності щодо Бога і рідних, тихо відійшли в інший світ, щоб там вимагати своєї частки довічного життя, на яке вони мали право.

Бо вони мали право на все: на життя земне, на роботу, на багатство, на владу, на повагу, зрештою, ще й на безсмертя.

Я весь зібрався і вступив до зали. Біля вікна спав нагля­дач. Крізь шибки проникали білі промені і ясними плямами лягали на полотна. Якби не кішка, що, побачивши мене, одразу ж сполохано сховалася, зала була б мертвою. І все ж я відчув, як усі сто п’ятдесят пар очей спрямовані на мене. Вони дивилися на мене — вся бувільська еліта, що жила між 1875 і 1910 роками, всі ці жінки й чоловіки, так ретель­но виписані Ренода та Бордюреном.

Чоловіки побудували собор Святої Цецілії Морської. За­снували 1882 року Федерацію бувільських торговців та суд­новласників, щоб «зібрати в один сильний кулак усіх людей доброї волі для співпраці у справі національного піднесення і відсічі партіям, що сіють нелад...» Вони зробили з Бувіля торговельний порт, найліпше за інші порти оснащений для вивантаження вугілля та лісу. Це вони розширили й видов­жили пірс. Це вони посприяли бажаному розмахові будівництва морського порту і, наполегливо поглиблюючи дно, довели глибину якірної стоянки під час відпливу до 10,7 метра. Завдяки їхнім зусиллям загальна водотонаж- ність рибальських суден за двадцять років зросла з п’яти тисяч у 1869 році до вісімнадцяти тисяч тонн. Щоб полег­шити висування кращих представників робітничого класу, вони, не спиняючись ні перед якими жертвами, створили з власної ініціативи різноманітні центри технічного і фахово­го навчання, які процвітали під їхньою високою протекцією. Це вони у 1898 році розгромили могутній страйк докерів і в 1914-му дали батьківщині своїх синів.

Жінки, гідні подруги цих борців, стали фундаторками більшості патронатів, дитячих ясел та благодійних дамських майстерень. Але передовсім це дружини й матері. Вони виховали чудових дітей, навчили їх шанувати свої права та обов’язки, прищепили любов до Бога та повагу до націо­нальних традицій, без яких немає Франції.

Усі портрети були написані в темно-брунатних тонах. Живі барви тут було засуджено почуттям звичайної при­стойності. А втім, у Ренода, який охочіше малював старих на чорному тлі, ясно вирізняється сивина шевелюр та ба­кенбардів; неперевершено виходили в нього руки. В Бордю- рена, який нехтував техніку малюнка, руки якось трохи відходять на задній план, зате стоячі комірці сяють, наче мармурові.

Було жарко; мирно посапував наглядач. Я обдивився — скрізь, на всіх стінах я бачив лише руки й очі; де-не-де плями світла змивали цілі обличчя. Я попростував був до портрета Олів’є Блевіня, але на півдорозі раптом спинився: з горішньої частини картинної галереї на мене дивились ясні очі комерсанта Пакома.

Він стояв, трохи відхиливши голову назад, у руці, яка торкалася перлисто-сірих штанів — циліндр з рукавичками. Я впіймав себе на тому, що дивлюся на нього з певним зачудуванням — я не бачив у цьому чоловікові чогось, що підлягало б критиці, нічого пересічного: маленькі ступні, витончені пальці, широкі рамена борця, елегантність і стри­маність із натяком на вигадливість. Поштивно розвернув­шись до глядачів у фас, він відкривав їм своє чисте, без жодної зморшки обличчя, на якому гуляла навіть тінь усмішки. Тільки його сірі очі зберігали поважність. Йому було, мабуть, літ п’ятдесят, але тут він здававсь молодим і свіжим тридцятилітнім чоловіком. Він був красенем.

Я відмовився шукати в ньому бодай якоїсь вади. Але він не відпускав мене. Я прочитав у його очах тихий і безжаль­ний вирок.

1 тут я зрозумів, що нас ріднило: мої думки про цю людину не переймали її — для неї це була нікчемна психо­логія, яку розводять у романах. А от її осуд немов меч проштрикав мене, він ставив під сумнів саме моє існування. Тим більше, що це була правда, я усвідомлював, що не маю права на існування. З’явився на Світ Божий я цілком випад­ково й існував у ньому, як камінь, як рослина, як мікроб. Моє життя йшло, не шукаючи броду, як Бог дасть. Подеко­ли на обрії з’являлись якісь промовисті знамення, в голові наростав шум, а потім усе зникало, не лишивши по собі жодних наслідків.

Для цього бездоганного красеня, тепер уже небіжчика Жана Пакома, сина Пакома, члена уряду Національної оборони, все було інакше: навіть удари власного серця й кавчання його бебехів сприймалися ним як миттєві незапе­речні права. Впродовж шістдесяти років він без вагань вико­ристовував своє право на життя. Чарівні сірі очі! Ніколи й тіні сумніву не з’являлося в них. 1 ні разу Паком не поми­лився.

Усе життя він виконував свій обов’язок, будь-який свій обов’язок — обов’язок сина, обов’язок чоловіка, батька, начальника. Так само суворо він вимагав і своїх прав від інших: як дитина — права на гарне виховання в дружній родині, права спадкоємця на незаплямоване ім’я й прибут­кове підприємство; як чоловік — права на турботу, на ніжну любов дружини, як батько — пошани, а як коман­дир — послуху. Бо право — це тільки інший бік обов’язку. Його приголомшливий успіх (а Пакоми сьогодні — найба- гатша родина Бувіля), певне, ніколи не дивував його. Ма­буть, так само жодного разу він не сказав собі: «Який я щасливий!» — а всяку насолоду сприймав помірковано, по­яснюючи: «Я розслаблююсь». І насолода, що теж йому вида­валася правом, втрачала свою агресивну фривольність. Ліворуч від його блакитнявої кучми на полицях видніли книжки. Палітурки були прекрасні — поза всяким сумні­вом, класики. Ввечері, на сон грядущий Паком, мабуть, перечитував улюблені сторінки свого «давнього доброго Монтеня» або якусь оду Горація латиною. Іноді, аби не пасти задніх, змушений був прочитати який-небудь сучас­ний твір. Так він відкрив для себе Бареса та Бурже. Згодом відкладав книжку. Осміхався. Його погляд утрачав свою чудову пильність і мрійливо линув удалечінь. І він казав: «Як же просто і водночас важко виконувати свій обов’язок».

1 ніколи вже не повертався до таких сентиментів — це був начальник.

На стінах висіли й інші начальники, правильніше сказа­ти, тут були самі начальники. І цей високий із сіро-зеленим обличчям дід, що сидів у фотелі, теж начальник. Його білий желет весело перегукувався зі срібною сивиною. (Зрештою, в цих портретах, писаних з високоморальною повчальною метою, де точність ставала просто настирливою, не забував­ся й елемент мистецтва). Витончена рука з довгими пальця­ми спочивала на хлопчачій голові. На колінах, укритих пледом, лежала розгорнута книжка. Погляд блукав десь далеко і бачив те, що недосяжне молодому зорові. На ромбічній позолоченій пластинці під портретом написане його ім’я; мабуть, це Паком, Паротен чи Шеньйо... В мене й гадки не було поцікавитися, що то за один: своїм рідним, оцій дитині, самому собі він просто був Дідом; якби він здумав повчати онука, яких різноманітних обов’язків вима­гає від того життя, він говорив би про себе не інакше, як у третій особі:

«Обіцяй своєму дідові, мій маленький друже, що наступ­ного року ти вчитимешся дуже добре. Хтозна, може тоді твого діда вже не буде на світі».

На схилі віку усіх милостиво обдаровував своєю добро­тою. Може, й для мене, якби він не прозирав мене, як повітря, в нього знайшлась би якась розрада: він згадав би, що і я колись мав діда й бабу. Він нічого не вимагав — у такому віці вже немає бажань. Хочеться хіба лише, аби при твоїй появі поштивно стишувалися голоси, хочеться відчути за спиною ніжність і повагу привітних усмішок, хочеться, щоб невістка сказала: «Батько просто молодець, він молод­ший за кожного з нас»; хочеться тільки бути єдиною люди­ною, що вміє уговкувати вередливого онука. Погладити його по голівці, а потім сказати: «Тільки дід знає, як розрадити в такому великому горі». Хочеться лише, щоб іноді до нього прийшов його син спитати поради в якихось делікатних життєвих справах, — одне слово, хочеться відчувати в душі мир і спокій, а також знати, що ти без міри мудрий. Неваго­ма стареча рука ледь торкалась онукових кучерів — це було немов благословення. Про що думала ця людина? Про своє почесне минуле, яке надавало їй право судити все й на все мати останнє слово? Я й сам нещодавно був не дуже дале­кий від істини. Життєвий досвід — щось більше, ніж обо­ронна споруда на лінії смерті. Це ще й право — законне право всіх старих.

І генерал Обрі зі своєю шаблюкою, який споглядав із найвигіднішого місця на стіні, теж начальник. А ось іще один начальник — президент Гебер, Емпетразів приятель, великий ерудит. У нього довгообразий симетричний вид із нескінченно довгим підборіддям і еспаньйолкою, якраз під спідньою губою. Нижня щелепа виступає трохи наперед, сам він ніби вдає великого вченого — зараз кине, немов гикнувши, якесь принципове заперечення. Погляд замрія­ний, у руці гусяче перо: і цей теж, хай йому чорт, теж розслаблявся по-своєму, базграючи вірші. Але в нього був орлиний погляд справжнього командира.

А де ж солдати? Я стояв посеред зали в прицілі цих величних поглядів. Я не був ні дідом, ні батьком, ні навіть чиїмось чоловіком. На виборах не голосував, тільки сплачу­вав якийсь там податок — отож я не міг похвалитися права­ми, які має платник податків чи виборець, ба навіть скром­ним правом мати той нікчемний пошанівок, що ним винаго­роджують службовців по двадцяти роках послуху. Моє існування починало серйозно непокоїти мене. Чи не пере­творився я на якусь примару?

«Ха! Так це ж я, той солдат!» — зненацька промайнуло в мене. І я весело і щиро засміявся.

П’ятдесятирічний кругленький панок увічливо обдарував мене чарівною усмішкою. Ренода з любов’ю писав цей пор- трет: здавалось, не існує тонших мазків за ті, що ними були виліплені вуха, а надто руки цього добродія. Кисті рук довгі, пальці тонкі й нервові — достоту руки артиста чи вченого. Обличчя незнайоме мені, мабуть, щоразу проходячи повз нього, я ніколи не звертав на нього уваги. Тепер я підійшов до картини і прочитав: «Ремі Паротен. Народився 1849 року в Бувілі. Професор паризького медичного інституту».

Так, це Паротен — доктор Вейкфілд розповідав мені про нього. «Лише раз у житті мені довелося зустріти велику людину. Це був Ремі Паротен. Я слухав його лекції взимку 1904 року (ви знаєте, що я два роки вивчав у Парижі акушерство). Цей чоловік показав мені, що то означає справжній наставник. Він просто випромінював якісь флюї­ди, Їй-Богу. Він просто магнетизував нас, ми ладні були йти за ним край світу. А заразом це був джентльмен — він мав чималі статки і добру частину з них витрачав на допомогу студентам з бідних родин».

Так уперше, почувши про цей світоч наукщ я перейнявся до нього великою повагою. 1 ось я стояв перед ним, і він мені посміхався. Скільки приязні, скільки розуміння було в цій усмішці! Його опасисте тіло м’яко відпочивало у вели­кому шкіряному фотелі. Цей учений, позбавлений будь-якої пихи, відразу прихиляв до себе людину. Якби не його на­тхненні очі, можна було б сказати, що то звичайний до­бродій.

Досить легко можна було вгадати всі його чесноти, — його любили за те, що він міг зрозуміти всякого, йому все можна було сказати. Це був другий Ренан, може, трохи витонченіший. Такі люди кажуть:

«Хто, соціалісти? Ну то й що, я йду набагато далі за них». Той, хто пішов за ним небезпечним шляхом його ідей, дуже скоро, тремтячи від страху, мусив би відмовитись від усьо­го — від родини, батьківщини, власницьких прав, усього найсвятішого, що має людина. Якоїсь миті ставилася навіть під сумнів керівна роль буржуазної еліти. Ще один крок — і все знову чудово ставало на свої місця, надійно спираючись на давні міцні й непохитні принципи. Ти озирався і бачив, що соціалісти лишилися далеко позаду, такі манюні-ма- нюні, вони вимахують хусточками й гукають: «Заждіть! Ми скоро!»

Зрештою, я знав від Вейкфілда, що Метр полюбляв, як він сам казав з усмішкою, «приймати душевні пологи». Вічно молодий, він завжди оточував себе молоддю. Часто у нього збирались юнаки з статечних родин, що присвятили себе медицині. Вейкфілд не раз у нього обідав. Після солод­кого переходили до курильної зали, наставник поводився з молодими студентами, як із дорослими: знаючи, що ті допіру приохотилися до тютюну, він пропонував їм сигари. А тоді, розлігшись на канапі, з напівзаплющеними очима довго й неквапно розказував цим жадібним до кожного його слова учням своє життя, різні історії і на всі історії в нього була глибока дотепна мораль. А якщо поміж цих гарно вихованих дітей об’являвся один упертюх, Паротен перено­сив на нього всю свою увагу. Спочатку давав йому розгово­ритися, уважно слухав, підкидаючи думки та теми для роздумів. І так уже неодмінно ставалося, що одного дня цей молодик, чия голова аж гула від чужих шляхетних ідей, змучений ворожістю родичів, утомившись міркувати сам на сам із собою проти всіх, просив у Паротена зустрічі нао­динці і, затинаючись, сором’язливо звіщав йому свої найпо- таємніші думки, свої обурення і сподівання. Паротен при­гортав його до серця і промовляв: «О, як я вас розумію. Я все зрозумів від першого дня». І вони говорили, говорили... Паротен вів хлопця далі, далі, так далеко, що той уже не встигав за летом його думки. Кілька сеансів такої терапії — і ставало помітним значне поліпшення стану юного бунтів­ника. Він уже добре розумівся на своїх складних почуттях, йому потроху відкривалися ті глибинні сув’язі, що єднали його з родиною, з оточенням, нарешті він усвідомлював прекрасно-величну роль еліти. І врешті ставалося диво: за- блукана овечка, слухняно йдучи за Паротеном, добивалася до батьківського вогнища прозрілою й покаяною. «Ця люди­на зцілила більше душ, ніж я тіл», — висновував наприкінці Вейкфілд.

Ремі Паротен приязно посміхався мені. Він вагався, вга­дуючи мої переконання, щоб потім непомітно змінити їх і повернути мене до рідної кошари. Та я нічого не боюсь — я не з овечої породи. Я дивився на його спокійний без змор­щок лоб, на черевце, на його руку, що лежала на коліні. Я віддав йому назад його усмішку і більше тут нб затри­мувався.

Його брат Жан Паротен — голова АСБ стояв, спершись руками на край столу, захаращеного всілякими паперами, всім своїм виглядом показуючи, що аудієнцію закінчено. Я зроду не бачив такого погляду — тут поєднувалось винятко­ве й незаперечне право з якоюсь абсолютною відчуженістю. Паротенове обличчя тонуло в сяєві його очей. Трохи нижче цього вогню я примітив стягнуті на шнурочок губи містика.

«Ну й чудасія, — подумав я, — яка схожість з Ремі Пароте- ном!» Я повернувся до пана лікаря і тут уперше в схожості двох облич я раптом побачив якусь безплідність, якусь спу­стошеність родинних рис усіх Паротенів. Я знову повернув­ся до Жана Паротена.

Суть цієї людини була проста, як гола ідея. В ньому лишилися самі кістки, стареча плоть і його Незаперечне Право. Ось істинний випадок одержимості, подумав я. Коли в твоїй душі оселяється відчуття Власного Права, ніякі заклинання не виженуть цього чорта. Все життя Жана Па­ротена було суцільним усвідомленням Власного Права. Замість легкого головного болю, подібного до того, що я відчуваю щоразу, як відвідую якийсь музей, у його скронях боляче свербіло право на догляд. Не варто було привертати його уваги до всіляких неприємних реалій, до того, що він має померти або до чужих страждань. Мабуть, на своєму смертному одрі в хвилини, коли за традицією, що тягнеться ще від Сократа, годиться промовляти високі слова, цей чоловік сказав своїй дружині те, що один мій дядько сказав дядині, яка, не склепивши очей, просиділа над ним два тижні: «Тобі, Терезо, я не дякуватиму, адже ти виконала свій обов’язок». Перед людиною, що сягнула так високо, треба здіймати капелюха.

Я тороплено дивився в Паротенові очі, а вони вказували мені на двері. Але я не пішов, я став зумисне нахабним. Я знав з власного досвіду, що як довго дивитися на такі обличчя, що пломеніють свідомістю власного права, настає мить, коли цей пломінь згасає й лишається попіл. Так мені було з парсуною Філіппа II в Ескоріалі. Ось і тепер мені хотілося побачити цей попіл.

Паротен чинив мені гідний опір. Але раптом його погляд погас, картина зблякла. Що ж лишилося? Невидющі очі, вузенький, покривлений, як мертва змія, ротик і щічки. Пухкенькі білі щічки дитини, які тепер пишалися на вид­ноті. Службовці АСБ, мабуть, і не підозрювали про їхнє існування: їм не доводилося надовго затримуватись у Паро- теновому кабінеті. На порозі їх завжди зустрічав цей гріз­ний погляд, глухий, як стіна. А за поглядом ховалися білі м’якенькі щічки. Скільки років минуло перше, ніж його дружина помітила їх? Два? А може, п’ять? Можу собі уяви­ти, як одної ночі, коли він спав біля неї і місячний промінь грав на кінчику його носа або коли він у спеку лежав у кріслі й дрімав, важко перетравлюючи обід, а на його під­борідді мостився сонячний зайчик, вона вперше насмілилася добре роздивитися його обличчя зблизька — отоді вся його плоть і з’явилась: цілком беззахисною, брезклою, слинявою і наче непристойною. Цілком ясно, що саме від цього дня пані Паротен усе взяла до своїх рук.

Я відступив трохи назад і охопив поглядом усіх цих видатних мужів — Пакома, президента Ебера, обох Паро- тенів та генерала Обрі. Всі вони носили циліндри, в неділю зустрічали на вулиці Турнебрід мерову дружину пані Гратьєн, якій уві сні явилася свята Цецілія. Вони широко й церемонно віталися з нею, таємницю таких вітань давно втрачено.

Портрети були скрупульозно точні, і все ж під пензлем пропала загадкова вразливість, притаманна людським об­личчям. Навіть наймлявіші з них були чисті, як фаянс: намарно я шукав у них якоїсь спорідненості з деревами та тваринами, з глибинним духом води і надр. Я розумів, що за життя їм не конче треба мати такі обличчя. Але, опинив­шись на порозі безсмертя, вони довірилися видатному маля­реві, щоб він непомітно натякнув у їхніх рисах на всі бурильні, землечерпальні й іригаційні роботи, завдяки яким вони змінили море й суходіл навколо Бувіля. Так з допомо­гою Ренода й Бордюрена вони приборкали Саму Природу — довкола і в самих собі. Моєму зорові поставала на цих похмурих полотнах людина, по-новому осмислена іншою людиною; єдиною прикрасою зображених було найчудовіше з людських досягнень — букет Прав Людини і Громадянина. Я щиро тішився величчю духу людського.

До зали увійшли пан і пані. Вбрані в чорне, вони намага­лися бути непомітними. На порозі вражено спинились, і пан машинально здійняв капелюха.

— Ой, леле! — вихопився в дами схвальний вигук.

Пан швидше оговтався і голосом, повним шанобливості, проказав:

— Тут ціла доба!

— Так, — сказала дама, — доба моєї бабусі.

Вони трохи пройшли і наразилися на погляд Жана Паро- тена. Дама спинилась, роззявивши рота, але її супутник був не з гордих: він знітився перед портретом, видко, йому були добре відомі погляди, що сіють у душі страх, так само як і скорочені аудієнції. Він легенько поторгав дружину за рукав.

— Поглянь осюди, — сказав він.

Усмішка Ремі Паротена завжди додавала сміливості при­ниженим. Жінка підійшла до картини і, як старанна шко­лярка, прочитала:

«Ренода. Портрет Ремі Паротена, професора Паризького медичного інституту. Народився 1849 року в Бувілі».

— Це той Паротен, що з Академії наук, — сказав чо­ловік, — а намалював його член Французької академії Ре­нода. Це сама Історія!

Дама закивала на згоду і подивилася на Великого На­ставника.

— Який він гарний, — сказала вона, — яке інтелігентне лице.

Чоловік широко розвів руками.

— Що ж ти хочеш, ці люди створили Бувіль, — просто сказав він.

— Як добре, що їх зібрали всіх разом, — розчулено промовила дама.

Ми шпацирували по величезній залі, як троє солдатів по плацу. Чоловік, весь час шанобливо всміхаючись, зненацька скоса позирнув на мене і вмить урвав сміх. Я відвернувся і підійшов до портрета Олів’є Блевіня. Мені стало спокійно й радісно, — авжеж, я не міг помилитися. От кумедія!

— Гастоне, ходи-но сюди, — вже зовсім сміливо гукнула вона.

Чоловік підійшов.

— Слухай, — сказала вона, — адже є така вулиця — вулиця Олів’є Блевіня. Та ти знаєш, така вузенька, що підіймається по Зеленому Пагорбу, якраз не доходячи до Жукстебувіля. — Бона подивилася ще й додала: — А, вид­но, крутої вдачі.

— А ти як хотіла? Щоб усякі баламути знали, з ким мають до діла.

Останні слова адресувалися власне мені. Пан покосував у мій бік і тепер засміявся вже голосніше, так дрібно й само- вдоволено, ніби він сам був Олів’є Блевінем.

Але справжній Олів’є Блевінь і не думав сміятись. Він націлився на нас своєю судомно стиснутою щелепою і гост­рим борлаком.

Це була хвилина німого захвату.

— Таке враження, що от-от ворухнеться, — прошепотіла дама.

— Він був відомий торговець бавовною, — послужливо пояснив чоловік. —• Потім узявся до політики і став депутатом.

Усе це я знав без нього. Два роки тому я вдався за довідкою про цю людину до «Маленького словника видатних бувільських громадян», укладеного абатом Мореле. Навіть виписав собі всю статтю.

«Олів’є Блевінь. (1849—1908), син Марселя Блевіня. На­родився й помер у Бувілі. Навчався на юридичному факуль­теті в Парижі, де в 1872 році отримав ступінь ліценціата права. Надзвичайно вражений повстанням комунарів, яке змусило його разом із багатьма парижанами рятуватись у Версалі під захистом Національних зборів, він іще в тому віці, коли в молодих людей вітер у голові, присягнув «при­святити все своє життя поновленню Ладу». Олів’є Блевінь не зламав свого слова — повернувшись у рідне місто, він заснував відомий клуб «Суспільний Лад», де щовечора упродовж багатьох років збиралися найбагатші комерсанти і судновласники Бувіля. Це аристократичне коло, в яке, як тоді жартували, пролізти було важче, ніж у «Жокейський Клуб», проіснувало аж до 1908 року і великою мірою спри­чинилося до розвою нашого великого торговельного порту. 1880 року Олів’є Блевінь побрався з Марією-Луїзою Паком — наймолодшою донькою комерсанта Шарля Пако- ма (див. у словнику) і по смерті тестя заснував фірму «Паком-Блевінь і син». Трохи згодом він знову повернувся до політики і висунув свою кандидатуру на депутатських виборах.

Дата добавления: 2015-10-21