♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 5 страница

На маяку Кайбот спалахнули перші вогні, якийсь малюк спинився біля мене й прошепотів захоплено: «Ой! Маяк!»

1 тут я відчув, як серце моє розпирає велике передчуття пригоди.

Із надбережжя я повертаю праворуч і йду вулицею Ву- альє, так дістаюся маленького Прадо. Залізні гратки на вітринах вже спущено. Вулиця Турнебрід освітлена й пус­тельна. Вона розгубила свою вранішню велич і тепер анічим не різнилася від сусідок. Задув буйний вітер. Розгойдува­лась і скреготала бляшана архієпископська митра.

Я стояв на порожній вулиці, всі розійшлися по домівках і, либонь, читали тепер газети або слухали радіо. Неділя скін­чилася для них, лишивши по собі запах попелу й думки, які вже сягають у понеділок. А от мені однаково, що неділя, що понеділок, — є просто дні, що безладу сунуть один за одним, а тоді зненацька — спалах, як-от сьогодні.

Нічого не змінилось, і все якось інакше. Я не здолаю описати: це схоже на Нудоту і воднораз щось зовсім проти­лежне. Нарешті мені має трапитись пригода, і коли я ще раз перевіряю себе, то справді: вона от-от має трапитись, і я — це я, і я тут, і це я розтинаю ніч і видаюсь собі героєм пригодницького роману.

Зараз щось має статися: у темряві вулиці Бас-де-В’єй щось чекає на мене; он там, на розі цієї погідної вулички і має розпочатися моє справжнє життя. Я відчуваю, як неми­нучість підштовхує мене в спину. На розі біліє щось схоже на білу кам’яну тумбу. Здаля вона видається чорною, але що ближче до неї, то білішає. Прокидається якесь незвичай­не відчуття, коли дивишся на це темне тіло, що яснішає на очах. Коли воно стане біле-біле, я спинюсь і тоді мені трапиться пригода. Виринувши з пітьми, він такий близь­кий, цей білий маяк, що мені стає лячно. Я вже був поду­мав, — може, повернути назад? Але нема ніякої змоги розбити ці чари. Я все йду і йду, простягаю руку, торкаюся тумби.

Ось вулиця Бас-де-В’єй з озією Святої Цецілії, що схова­лась у темряві й світить з неї шибками. Рипить бляшаний капелюх. Не знаю, чи світ раптом так зіщулився, чи то я сам надав усім звукам і тілам такої міцної єдності, але я не міг навіть припустити, що все навколишнє може бути чи­мось іншим.

Я спиняюся, чекаю і чую, як калатає моє серце; нипаю очима по порожньому майдану і нічого не бачу. Здіймається доволі сильний вітер. Я помилився: вулиця Бас-де-В’єй була лиш етапом: воно чекає мене там, у глибині майдану Дюко- тон.

Але я не кваплюся рушати в путь. Мені здається, що я на вершині раювання. До чого я тільки не вдавався і в Марселі, і в Шанхаї, і в Мекнесі, аби досягти цього абсолюту щастя. І ось сьогодні, наприкінці порожньої неділі, повертаючись до­дому і вже нічого не чекаючи, раптом спиняюсь, — і ось воно!

Але треба йти. Вітер приносить гук ревуна. Довкола ні лялечки, і я відчуваю себе військом, що входить у місто. Десь морями пливуть кораблі і над водою лине музика, всі міста Європи спалахують вечірніми вогнями, на вулицях Берліна комуністи й нацисти стріляють один в одного, а нью-йоркськими бруківками вештаються безробітні, у теп­лих кімнатах перед своїми туалетними столиками сидять жінки й підфарбовують вії, а я стою тут, на спорожнілій вулиці й кожен постріл, що лунає з вікон у Нойкольні, кожен кривавий крик пораненого, якого виносять, кожен невловний точний порух жіночої руки відлунюють у моїй ході, суголосні кожному ударові мого серця.

Я спиняюся перед пасажем Жиле, вагаючись. А як там, усередині, хтось чигає на мене? Йти чи не йти? Але я також знаю, що там, в кінці вулиці Турнебрід, на майдані Дюко- тон є те, що без мене не з’явиться на світ. Я ціпенію зі страху — щонайменший порух, і я вже не спинюсь. Чого моя доля хоче від мене? Марно пробую здогадатись. Однак треба вибирати: я жертвую пасажем Жиле, я так ніколи й не дізнаюсь, що він мені готував.

Майдан Дюкотон порожній. Невже я помилився? Мені здається, я не переживу цього розчарування. Невже нічого не буде? Я підходжу до яскравої кав’ярні «Маблі». Спанте­личено вагаюсь — входити чи ні; крізь великі запітнілі шибки зазираю досередини.

Зала напхом напхана. Від диму сигарет і випарів мокрого одягу повітря аж синє. Впізнаю касирку, яка сидить на своєму місці. В неї руда, як у мене, кучма, і в животі в неї якась хвороба; з сумною усмішкою, що нагадує запах фіал­ки, яким іноді відгонять мертві, ця жінка тихо гниє зсереди­ни. Трем пробігає мені з маківки до п’ят: це вона... це вона чекала мене. Отак увесь час сиділа рівно й непорушно за столиком і, всміхаючись, чекала на мене. Я відчуваю якусь силу, що йде звідти, з глибини кав’ярні. Вона повертає мене знову в сьогоднішній день, злютовує його розпорошені епізоди й надає їм сенсу: я подолав увесь цей день, щоб опинитися тут, притулитися лобом до цієї вітрини й спогля­дати це обличчя з витонченими рисами, яке розквітло на тлі гранатових штор. І все спинилось, моє життя спинилось; велика вітрина, важке, синє, як вода, повітря з білою тлу­стою рослиною вглибині і я сам творили щось цільне й довершене. Я щасливий.

Коли я знов опинився на бульварі Ла Редут, від усього лишилося тільки гірке розчарування. «Понад усе на світі я, мабуть, люблю передчуття майбутньої пригоди, — подума­лось мені. — Шкода, що приходить воно без попереджень і так само несподівано зникає, і коли воно зникає, ти ли­шаєшся вичавлений, мов цитрина. Невже ці іронічні відві­дини лише на те, аби довести мені ще раз, що я змарнував своє життя?»

А за моєю спиною на широких прямих вулицях, які купались у холодному світлі ліхтарів, агонізувала величезна громадська подія — вмирала неділя.

Понеділок

Як це я міг написати таке гучне й безглузде речення: «Довкола ні лялечки, і я відчуваю себе військом, що вхо­дить у місто»?

Мені без потреби всі ці квітчасті фрази. Я пишу для того, щоб з’ясувати собі деякі обставини. Геть усяку літератур­щину. Слід писати, як набіжить, не вишукуючи гарних слів.

По совісті, мені аж гидко, як згадав свої вчорашні химе­ри. Якось у двадцять років я напився і запевняв усіх, що я з Декартової породи. Я прекрасно усвідомлював своє вдаване геройство, але не припиняв, бо мені це дуже подобалось. Назавтра мені стало так гидко, ніби я прокинувся в забльо- ваному ліжку. Мене не вивертає напідпитку, але краще б уже вивернуло один раз. Учора я не міг послатися навіть на горілку. Я поводився, мов екзальтований бовдур. Тепер мені слід відмитися якимись абстрактними, прозорими, як вода, думками.

Відчуття пригоди, безперечно, залежить не від самих подій — це вже доведено. Це радше спосіб цих подій нани­зування одна на одну. Ось, як це відбувається: спершу відчуваєш сам плин часу, бачиш, як кожна мить має кінець і відроджується в наступній миті, ця наступна своєю чергою так само відмирає, щоб народилася інша, яку теж годі спинити, і так далі. І тоді ти непомітно переносиш цю властивість швидкоплинних хвилин на події, які відбува­ються в цей час; одне слово, форму переносиш на зміст. Узагалі про цей знаменитий плин часу вже говорено чима­ло, але ніхто його так і не бачив. Можна дивитися на жінку і знати, що вона постаріє, але ніколи не побачиш, як це станеться. 1 коли іноді здається, що бачиш, як вона старіється, тоді ти відчуваєш, як сам старієш разом із нею, — оце і є відчуття пригоди.

Іще це називають, якщо я не помиляюсь, безповоротністю часу. Відчуття пригоди — це, мабуть, просто наслідок безпо­воротності часу. Але чому ми не завжди маємо відчуття пригоди? Хіба час не завжди безповоротний? Іноді лучаються такі хвилини, коли тобі здасться, що можна чинити всяк: зайти наперед, повернутися назад — байдуже куди, — а буває так, що зашморги затягуються, і такі моменти прогаю- вати не слід, бо назад не вернешся, спочатку не почнеш.

Анні вміла вичавлювати з часу все, що можна. В ті часи, коли вона жила в Джибуті, а я в Адені і на добу приїздив побачити її, вона примудрялася нагромадити стільки непо­розумінь між нами, що отямлювалися ми вже тоді, як до мого від’їзду зоставалося рівно шістдесят хвилин; коли ли­шається так трохи, починаєш відчувати, як спливає секунда по секунді. Пам’ятаю один з таких жахливих вечорів. Мій потяг відходив опівночі. Ми пішли до літнього кінотеатру, і Анні, і я були в страшенному розпачі й не знали, що робити. Але партію вела Анні. Об одинадцятій, коли почавсь якийсь довгий фільм, вона взяла мою руку і без жодного слова стисла її в своїй. Мене пронизала гостра радість, і я, не дивлячись на годинника, зрозумів: рівно одинадцята. І от ми почали відлічувати, як одна по одній плинуть наші хвилини. Цього разу ми мали розлучитися на три місяці. Якоїсь миті на екрані пішли ясні кадри, пітьма розтанула довкола, і я побачив, що Анні плаче. Опівночі вона міцно потисла мені руку і відпустила її; я підвівся і, не знаючи, що сказати, пішов. Це була добра робота.

Сьома вечора

Робочий день. Непогано попрацював. Я не без задоволен­ня списав шість сторінок. Тим більше, що це були абст­рактні міркування про царювання Павла І. Після вчораш­ньої оргії весь день тримав себе ніби в лещатах. Надаремно було волати до мого серця! Зате я захопився вивченням механізму російської автократичної машини.

Дратував мене тільки Ролебон. Найменший крок цієї людини вкритий таємницею. Ну чого йому треба на Україні в серпні 1804 року? Про свою подорож він висловлюється вельми туманно:

«Сподіваюся, нащадки розсудять, чи мої неоплачені зу­силля варті того брутального заперечення й упосліджень, що їх я мусив мовчки терпіти, дарма що в грудях моїх кипів той справедливий гнів, яким я міг миттю припнути язика всім глузіям і породити в їхніх серцях страх».

Одного разу він уже обдурив мене: 1790 року він нена­довго зазирнув у Бувіль, і в його листах цей візит оповитий

багатозначними недомовками. Я згаяв цілий місяць, аби відтворити ту подію. Зрештою я дізнався, що після цього візиту завагітніла донька одного з його орендарів. Хто він після цього, як не нікчемний блазень?

Як він мене починає дратувати, цей брехливий дженд­жик; може, це з прикрості — я радів, коли він брехав усім іншим, і хотів, щоб тільки мені він зробив виняток. Мені чомусь здавалося, що ми порозуміємося за спинами всіх цих небіжчиків — свій свояка бачить — і зрештою він розкаже мені одному всю правду! Але Ролебон нічого, нічогісінько не звірив мені, так само як і Олександрові, й Людовікові XVIII, яких він дурив. Мені дуже хочеться, аби Ролебон виявився загалом позитивним героєм. Нехай трохи крутієм, хто не без цього? Але яким крутієм, дрібним чи великим? Я не так люблю історичні пошуки, щоб гаяти стільки часу на якусь давно померлу людину, яку, може, за життя не сподобив би й потиском своєї руки. А справді, що я про нього знаю? Про таке яскраве життя, як у нього, можна тільки мріяти, та чи прожив він його насправді? Якби ж його листи не були такі пишномовні... Та що там казати, годилося б знати, який в нього був погляд, може, він мав звичку тихо схиляти на бік голову, коли дивився на вас, або, замислившись, трохи всміхаючись, тер собі довгим вказівним пальцем носа, а то під час люб’язної брехні раптом скипав і тут-таки знову тамував свою лють. Але він помер, він лишив по собі тільки «Трактат зі стратегії» та «Роздуми про доброчесність».

Якби можна було пофантазувати, я б змалював цю люди­ну собі так: за блискучою іронією, жертвою якої стало стільки людей, ховалася проста, чиста душа. Він мало міркує, але в кожному випадку завдяки якомусь незбагнен­ному натхненню вчиняє так, як треба. І ошукує він якось простодушно, безпосередньо — це цілком благородний рух серця, так само щирий, як і його любов до чесноти. Зрадив­ши своїх добродійників і друзів, він потім з усією поваж­ністю розбирає кожен свій учинок і здобуває з нього мораль. Він уважає, що не має права на інших. Так само, як і інші на нього, і все, чим обдаровує його життя, він бере, як незаслужений і безкоштовний подарунок. Він легко захоп­лювався всім і так само легко розчаровувався. А всі ці листи, всі його праці писав не він — це робив на його замовлення якийсь писака.

Тільки щоб не заходити так далеко, краще вже мені засісти за роман про маркіза Ролебона.

Одинадцята вечора

Повечеряв у «Відпочинку залізничників». Хазяйка була на місці, й мені довелося переспати з нею; то була радше данина чемності. Я трохи бриджусь цією жінкою: вона мені якась надто біла і пахне немовлям. У любовній жазі вона тулила мою голову до своїх грудей — вона гадає, що так годиться. Я й собі неуважно гладив її лоно під ковдрою, потім моя рука обважніла. Я подумав про маркіза де Роле- бона, — а що, власне, мені заважає написати про нього роман? Моя рука ковзнула по хазяйчиному стегну, я заплю­щив очі і раптом побачив садок із карликовими розлогими деревцями, і всі вони були вкриті величезними волохатими листками. Всюди роїлися мурахи, стоноги, хмарами літала міль. Були тут і зовсім страшні створіння: їхнє тіло скидало­ся на підсмажені скибки хліба, грінки, з яких роблять бутерброди з голуб’ятиною; вони сунули боком на своїх краб’ячих клешнях. Усе листя було аж чорне від цих по­твор. За кактусами і опунціями Веледа з міського парку вказувала пучкою на свій статевий орган. «Цей сад пахне блювотиною!» — у нестямі закричав я й прокинувся.

— Не хотіла вас будити, — сказала хазяйка, — але я лежу на зморшці простирадла, і вона мені муляє, а потім мені час донизу — скоро мають підійти клієнти з паризького потяга.

Напередодні посту

Я відшмагав Мориса Бареса. Нас було троє, ми неначе були солдатами. В одного з нас якраз посередині обличчя зяяла дірка. Морис Барес підійшов до нас і сказав: «Мо­лодці», — і дав кожному з нас по маленькому букетику фіалок. «Ну і що мені з ними робити?», — спитав солдат з проваленою головою. «А ви встроміть їх у свою рану», — одказав йому на це Морис Барес. «Треба тобі в сраку їх встромити», — відповів солдат, і ми перевернули Мориса Бареса і спустили йому штани. Під штаньми була червона кардинальська мантія. Ми задерли мантію, а Морис Барес зарепетував: «Обережно! Не обірвіть штрипки!» Але ми відшмагали його до крові, а наостанок з фіалкових пе­люстків зробили йому на сідниці колаж Деруледової голови.

Останнім часом надто часто згадую свої сни. І спати я став неспокійно — так кручусь уві сні, що вранці ковдру знаходжу на підлозі. Сьогодні переддень посту, але для Бувіля він минає спокійно, добре, як яка сотня людей пере­вдягнеться для карнавалу, а то й того нема.

Я саме спускався сходами, коли мене погукала господиня:

— Там вам лист.

Який ще лист? Останнього свого листа я отримав торік у травні від хранителя руанської книгозбірні. Хазяйка заво­дить мене до свого кабінету і простягає довгого здутого конверта жовтого колюру — це лист від Анні. Ось уже п’ять років, як я не маю від неї звісток. Шукаючи мене, лист побував у Парижі, в моїй колишній оселі, на ньому стоїть штемпель від першого лютого.

З конвертом у руці я виходжу на вулицю — не наважу­юсь розпечатати його. Анні пише листи на тому ж папері. Цікаво, чи вона так само купує його в маленькій паперовій крамничці на Піккаділлі? Мабуть, вона не змінила і своєї зачіски, гадаю я, своїх густих білих кіс, яких не хотіла стригти. І, мабуть, так само ненастанно і терпляче веде боротьбу біля люстерка за своє обличчя, і то не з кокетства або страху постаритися — просто Анні завше хотіла лиши­тися однаковою, завше незмінною. Може, це подобалося мені в ній найдужче — її сильна і невідступна вірність найдрібнішій рисі своєї подоби.

Літери адреси, виведені твердою рукою фіолетовим чор­нилом (Анні й тут не зрадила давній звичці), ще зберігають свій полиск.

«Панові Антуану Рокантену».

Як я полюбляю читати своє ім’я на конвертах. Я немов крізь туман побачив одну з її усмішок, здається, побачив і очі, трохи похилену набік голову — так вона підходила, коли я сидів, і, вивищуючись наді мною на півтулуба, всміхалась. Дивилася на мене згори вниз, а тоді брала за плечі й починала термосити.

Конверт важкий, яких шість сторінок, не менше. Поверх прекрасного почерку налазить базгранина моєї колишньої консьєржки.

«Готель «Прентанія», Бувіль».

Ці маленькі закарлючки не зберегли полиску.

Я розпечатав листа і з розчарування молодшаю років на шість.

«Не розумію, як це Анні вдавалось так напихувати свої конверти, — там же нічого нема».

Пригадую, як навесні 1924 року повторив цю фразу разів сто, на превелику силу видобуваючи з підкладки конверта клаптик паперу в клітинку. Підкладка, ця густо-зелена розкіш, поцяцькована золотими лелітками, скидалася на клаптик накрохмаленої тканини. Вона сама й становила три чверті ваги всього конверта.

Анні написала олівцем:

«За кілька днів буду переїздом у Парижі. Приходь до мене в готель «Іспанія» 20 лютого. Прошу тебе (вона допи­сала «прошу тебе» понад рядком і поєднала з «до мене» хитромудрою спіраллю). Мені треба з тобою побачитись.

Анні».

Так бувало в Мекнесі, так бувало й у Танжері, коли, повертаючись увечері додому, я знаходив на своєму ліжкові записку: «Хочу тебе побачити негайно». Я лечу до неї, вона відчиняє двері й здивовано зводить брови: вона мовчала і ніби сердилась на мене за те, що я прийшов. Ось і цього разу може статися так, що вона навіть не схоче мене впу­стити. Або портьє в готелі скаже: «Дама з таким прізвищем у нас не спинялась». Хоча навряд вона так зробить. Зате через тиждень може написати, що перемінила своє рішення і що краще побачитись якось іншим разом.

Усі на роботі. Скрізь починає проглядати безлике пе- редпістя. Вулиця Інвалідів Війни, як щоразу перед дощем, сильно відгонить сирою деревиною. Я не люблю ці не­звичайні дні: по кінотеатрах дають вистави, у школярів вакації, вулицями розлите неясне передчуття свята, що весь час вабить вас, та тільки-но подумаєш про нього — воно тане.

Звісна річ, я зустрінусь із Анні, але чомусь ця думка не вельми мене звеселяє. Відколи я отримав листа, я цілком вибитий з роботи. Добре хоч зараз обідня пора; я не голо­дний, але, щоб якось збавити час, піду трохи під’їм. Так я опиняюсь у Каміля на вулиці Годинникарів.

Це зовсім маленький заклад, де і вночі ви можете замо­вити рагу й кислої капусти. Сюди приходять повечеряти глядачі після театру та зголоднілі приїжджі з нічного потя­га, яким указують на цей ресторанчик поліцаї. Вісім марму­рових столиків. Під стінами оббиті шкірою лави. Два свічада побиті рудуватими цятами. Дві віконні й дверна шибки з каламутного скла. Шинквас у ніші. Поруч ще є ванькирчик. Але я ніколи не був там, він для пар.

— Дайте мені яєчню з шинкою.

Офіціантку, дебелу червоновиду дівчину, чомусь завше беруть смішки, коли вона розмовляє з чоловіком.

— Не маю права. Хочете яєчні з бульбою? Шинка зачи­нена — її ріже тільки хазяїн.

Я замовляю рагу. Хазяїна звати Каміль — хамулуватий мужлай.

Офіціантка йде. Я сам у цій старій темній залі. В моєму гамані лежить лист від Анні. Якийсь фальшивий сором заважає мені перечитати цього листа. Я пробую згадати кожне його слово.

«Дорогий Антуане».

Я всміхаюсь: звісно, ні. Звісно, Анні не писала такого «Дорогий Антуане».

Шість років тому — саме тоді ми розлучилися з обопільної згоди — я вирішив податися до Токіо. На прощання я черк­нув їй кілька слів. Я не міг більше звертатися до неї «Моя люба», тому почав із цілком безневинного «Дорога Анні».

У відповідь вона написала: «Мене чарує твоя простота. Затям нарешті, я ніколи не була й не буду «твоєю дорогою Анні». Так само, як і ти, повір моєму слову, ніколи не був «моїм дорогим Антуаном». Якщо ти не знаєш, як до мене звертатись, не називай мене ніяк, так буде краще».

Я видобув листа з гамана. Так, вона не писала «Дорогий Антуане». І наприкінці нема ніякого ввічливого звороту. Просто: «Мені треба з тобою побачитись. Анні». Нічого, що могло б натякнути на її почуття. Але я не бідкаюсь — я впізнаю її любов до всього досконалого. Вона завше прагла здійснити всі ці «досконалі миттєвості». Якщо такі не навер­талися, зразу ж утрачала інтерес до всього, життя блякло їй в очах, і вона ліниво відбувала його, мов підтоптана панна. Або шукала, як зі мною посваритись.

«Подивись на себе. Ти сякаєшся врочисто, як буржуа, а кашляєш у носовичок так, ніби тобі то неабияка втіха».

На це не слід було реагувати, краще перечекати; і враз, немов на якийсь знак, непомітний мені, Анні здригалася, млосні риси її гарного обличчя набували виразності, і вона починала метушитися, мов мурашка. В такі хвилини вона була чарівна і недосяжна. Тихенько щось наспівуючи, весь час озираючись довкола, вона зненацька схоплювалася з місця, усмішка розквітала на її обличчі, вона починала тер­мосити мене за плечі і протягом кількох хвилин, здавалося, віддавала накази речам, що оточували її. Ця жінка сокотала тихим голосом, пояснюючи, чого вона чекає від мене.

«Ну ж бо, невже тобі важко зробити одне манюсіньке зусилля? Ти так по-дурному поводився востаннє. Ти бачиш, яка це може бути чудова мить? Дивись, яке небо! А цей сонячний промінь на килимі, еге ж гарно? Я вдягла свою зелену сукню, вона мені дуже личить, на обличчі ніякої фарби, як тобі моя блідість? Відійди трохи, сідай отут біля стіни, так, тепер які твої дальші дії? Ану, побачимо. Який же ти нерозумний! Розказуй мені що-небудь».

Я відчував, що успіх цього заходу в моїх руках: мить мала свій прихований сенс, який треба було вилущити й удосконалити; я мав вдатися до певних жестів, сказати певні слова, але мене немов привалило тягарем відповідаль­ності, я витріщував очі і нічого не бачив, бився, мов риба в сітці, серед обрядів, що їх тут-таки вигадала Анні, і дер їх, мов павутиння, своїми лаписьками. В такі хвилини вона ненавиділа мене.

Звичайно, я зустрінуся з Анні. Я поважаю її, я ще досі всім серцем кохаю її. 1 ще я бажаю тому, хто з нею тепер, більше шансів і спритності у грі в «досконалі миттєвості».

«Усе псує твоє гаспидове волосся, — казала вона. — Що* вдієш, — рудий завжди рудий».

Вона всміхалася. Спочатку я забув її очі, потім довгасте тіло. Найбільше я пам’ятав її усмішку, та потім, три роки тому, забув і її. І ось тієї миті, як я взяв з хазяйчиних рук листа, зненацька вона з’явилася знов, і мені здалося, що я бачу осміхнену Анні. Я хочу ще раз згадати цю усмішку, бо відчуваю потребу поновити почуття лагідності, яке викли­кала в мені присутність цієї жінки, — я знаю, ця лагідність десь близько, їй треба народитись. Але усмішка так і не повернулась. Я став весь спорожнілий і висхлий.

На порозі, скулившись од холоду, з’являється чоловік.

— Пані-панове, мої вітання!

Він сідає, не скидаючи свого вицвілого від часу пальта.1 Сплівши довгі пальці, потирає руки.

— Що подати?

Він здригається і сполохано підводить очі.

— Га? Дайте «Бір» з водою.

Але офіціантка не рухається. Я бачу її обличчя в дзер­калі, здається, що вона спить. Насправді очі широко розп­лющені — але то не очі, а шпаринки замість очей. Отак вона завше не квапиться догодити клієнтові, вона потребує паузи, аби осмислити замовлення. їй треба уявити пляшку, яку здійме з полиці над шинквасом, подумати про білу наліпку з червоними літерами, про густий чорний сироп, який наливатиме в склянку, — вона сама ніби п’є його.

Я кладу листа від Анні до гамана: більше він мені нічого не дасть, — мені не повернутися до витоків цієї жінки, яка тримала його в руках, потім згортала й вкладала до конверта. 1 чи можливо взагалі думати про когось у минулім часі? Коли ми любилися з нею, ми не відпускали від себе бодай найневи- разнішої миті, не залишали позаду себе бодай найнепоміт- нішої прикрості. Всі гуки, всі запахи й відтінки дня, навіть невисловлені наші думки ми забирали з собою, щоб вони жили разом з нами, щоб ми могли повсякчас розкошувати і страждати з ними. Жодного спогаду — сама невблаганна жагуча любов; не сховатися в сутіні, не відступити назад, не захиститися від неї. Три роки, злютовані воєдино... Саме тому ми й розлучилися з нею. Нам було більше не до снаги нести цей тягар. 1 коли Анні раптом безповоротно пішла від мене, всі ці три роки враз поглинуло минуле. Я навіть не переймався, тільки всередині була якась порожнеча. Тоді час поновив свій звичайний плин, і порожнеча почала більшати. Потім у Сайгоні, коли я надумав повернутися до Франції, все, що тримала моя пам’ять, — чужі обличчя, майдани, надбережжя довгих річок, — все розтануло без сліду. І нині моє минуле, як величезне провалля. Моє сьогодення — це замріяна біля шинквасу офіціантка в чорній кофтині, отой добродій. А все, що я знаю про своє життя, здається, я вичитав із книжок. Усі ці палаци Бенареса, тераси Прокаже­ного короля, храми на Яві з розбитими величезними схода­ми, — все це за якусь мить промайнуло в мене перед очима і потім повернулося туди, на своє місце. Як у тому трамваї, що проходить вечорами повз готель «Прентанія», — його шибки на якусь мить спалахують рекламними неонками, але він не забирає їх з собою і котить геть із чорними вікнами.

Чоловічок безнастанно пасе мене очима — це вже почи­нає набридати. А як він пишається своїм зростом! Офіціантка нарешті наважується обслужити його. Ліниво здіймає вона свою руку з довгим чорним рукавом, сягає нею пляшки, а заразом бере і склянку.

— Прошу, пане.

— Пане Ахіль, — чемно виправляє той.

Вона мовчки наливає йому в склянку. Пан Ахіль не­сподівано відриває пучку від носа і кладе руки долонями на стіл. Завдає голову назад.

— Бідолашне дівча, — очі висявають, голос рівний.

Офіціантка аж підскакує, а разом з нею і я. Яка дивна

невимовна інтонація, найдужче схожа на подив, говорив ніби не він, хтось інший. Ми всі троє збентежені.

Товстуля оговтується перша: їй бракує уяви. Зберігаючи гідність, вона зводить очі на пана Ахіля. Вона добре знає, що однією рукою може викинути його за двері.

— Чому це я бідолашне дівча?

Він вагається. Розгублено дивиться на неї, тоді раптом заходиться реготом. Незчисленні зморшки розбігаються його видом, він ледь помітно поводить кистю.

— Диви... образилась. Та то я так. Ну то й що, як бідолашне? Я ж вам лиха не зичу.

Але дівчина повертається до нього спиною і йде до шинк- васа — вона справді образилась. Чоловік сміється:

— Ха-ха-ха! Та то ж у мене просто так вихопилось! Невже образилась? Образилась... ну що тут удієш, — і він вдається до мене по підтримку.

Я відвертаю голову. Він трохи підіймає склянку, але пити не збирається — тороплено і зніяковіло щулить очі, ніби намагаючися щось пригадати. Служниця тим часом сідає до каси й знову береться до шитва. Знову западає тиша, але зовсім не така, як перед тим. Чути, як падає дощ і тихенько лопотить по матових шибках; якщо хто з дітей ще на ву­лиці, він розмочить їхні машкари і лишить на них патьоки.

Офіціантка вмикає світло — ще тільки друга, але надворі небо чорне, як поночі, і дівчині не видно голки. Тепленьке лагідне світло; всі сидять тепер по домівках і теж, певне, запалили лампи. Хто читає, хто просто дивиться у вікно на небо. Для них усе інакше... їхнє життя проминуло не так. Вони жили в оточенні успадкованого майна, дарунків, усіх тих меблів, де кожна річ — окремий спогад. Дзигарики, медалі, портрети, мушлі, прес-пап’є, ширми, шалі. їхні шафи захрясли порожніми пляшками, сувоями тканин, ста­рим убранням, газетами — вони нічого не викинули на смітник. Минуле — це розкоші власника.

А де я збиратиму своє минуле? Його не покладеш до кишені, треба принаймні мати будинок, щоб це розташува­ти. А що маю я? Лише своє тіло. Самотня людина самим своїм тілом не може спинити спогадів, вони проходять крізь нього, як вода крізь пісок. Але не маю на що скаржитись: я завжди хотів бути вільним.

Чоловічок моститься на стільці й зітхає. Він увесь ску­лився в своєму пальті, але час від часу випростовує спину і прибирає людської подоби. 1 цей не має минулою. Може, коли пошукати десь, і знайдеш у його родичів, що вже давно забули дорогу до нього, одну-дві фотокартки, на яких він стоїть серед весільного натовпу з накрохмаленим коміром у манішці з іще цупкими молодечими вусиками. По мені, мабуть, і цього не лишилось.

І знову він на мене дивиться. Цього разу таки заговорить, я відчуваю це і весь наїжачуюсь. Між нами не може бути ніякої приязні — ми подібні один до одного, але це нічого не значить. Він такий самий одинак, як і я, ще дужче, ніж я, засмоктаний самотністю. Мабуть, і він весь час перебуває в чеканні своєї Нудоти або чогось на неї схожого. Отже, тепер уже є люди, які впізнають мене; позирнувши на мене, вони думають: «О-о, це наш». Ну то й що? На що він сподівається? Невже йому невтямки, що ми нічим не запоможем один одному. Сімейні люди сидять тепер по домівках в оточенні своїх спогадів. А ми ось тут — корабельні уламки, позбавлені пам’яті. Якщо він зненацька підведеться і надумає забалака­ти до мене, я вилечу звідси, мов корок із пляшки.

З великим гуркотом відчиняються двері — прийшов лікар Роже.

— Усім привіт.

Він входить увесь набурмосений і підозріливий, злегка погойдуючись на цибатих ногах, які заледве витримують його тулуб. Я часто здибую його неділями в пиварні «Ве- зеліз», але він мене не знає. Своєю статурою він нагадує колишніх жуанвільських інструкторів: руки — як стегна, грудна клітина — сто десять у обсязі, й усе це ледве три­мається на тоненьких ніжках.

— Жанна, моя маленька Жанна.

Він дріботить до вішалки й чіпляє на гачок свого фетро­вого капелюха з широкими крисами. Офіціантка неквапли­во відкладає шитво, неквапливо підводиться і сонливо чала­пає допомагати лікареві викараскатися з плаща.

— Що питимете, пане лікарю?

Він повагом дивиться на неї. Ось обличчя, яке я називаю обличчям справжнюю мужа. Воно стомлене й пощерблене роками та глибокими пристрастями. Але лікар осягнув сенс життя й оговтав свої пристрасті.

— Навіть не знаю, що вибрати, — сповіщає він утробним голосом.

Він кидає своє тіло на диванчик навпроти мене і витирає чоло. Сидячи, він відчуває себе зручніше. Його очі страха­ють, — великі, чорні і владні очі.

Дата добавления: 2015-10-21