— Я прийшов попрощатись.
— Так ви їдете, пане Антуан?
— Житиму тепер у Парижі, зміню обстановку.
— Щасливчик!
Як я міг торкатися губами цього широкого обличчя? Її тіло більше не належить мені. Ще вчора я міг угадувати його лінії під цією чорною вовняною сукнею. Сьогодні матерія вже непрозора, невже це було уві сні, це біле тіло з синіми венами?
— Ми сумуватимемо за вами, — каже хазяйка. — Хочете випити? Я почастую вас.
Ми сідаємо й цокаємось.
— А я так звикла до вас, ми так підходили одне одному, — каже вона, і в голосі вчувається ледь помітний жаль.
— Я ще приїду вас навідати.
— Приїздіть, пане Антуан. Будете в Бувілі, зазирніть до нас хоч на хвилинку. Скажіть собі отак: «Це ж треба зайти до мадам Жанни, їй буде приємно». Ви ж знаєте, завжди цікаво знати, як кому ведеться. 1 взагалі, нас не забувають. У нас тут, самі знаєте, бувають моряки й службовці з Трансатлан- тику, буває не бачиш їх по два роки, плавають там десь по Бразіліяк та Нью-Йорках чи просто служать у Бордо на транспортних кораблях. А тоді одного дня з’являються на порозі: «Наше вітаннячко, мадам Жанно!» Посідаємо, наллю чарочку. Хочете вірте, хочете ні, а я пам’ятаю, хто з них що п’є. Впродовж двох років пам’ятаю! Було кажу Мадлені: «Ану, налий панові П’єру сухого вермуту, а панові Леону чинзано «Нуаллі». Вони мені: «Як ви, хазяйко, можете все пам’ятати?» А я їм: «Бо це моє ремесло».
У глибині зали я бачу товстуна, який віднедавна з нею спить.
— Хазяєчко! — гукає він.
Вона підводиться:
— Перепрошую, пане Антуан.
До мене підходить офіціантка:
— Значить отак, полишаєте нас?
— Так, переїжджаю до Парижа.
— Я жила в Парижі, — каже вона гордовито. — Аж два роки. Працювала в Сімеона. Але там я нудьгувала за Бувілем.
Вона трохи вагається, а коли бачить, що більше нема про що говорити, витирає об фартух руку і простягає мені:
— Що ж, на все добре, пане Антуан.
— На все добре, Мадлено.
Вона йде. Я присуваю до себе «Бувільську газету» і одразу ж відкидаю — щойно в книгозбірні я прочитав її від першого рядка до останнього. Хазяйка не повертається, вона віддала свої пухкенькі ручки своєму другові, і той пристрасно мне їх.
Потяг відходить за сорок п’ять хвилин.
Аби якось збути час, вдаюсь до підрахунків. Тисяча двісті франків на місяць — не так і густо. Проте, якщо трішки підтягти очкура, має вистачити. За кімнату франків триста, франків п’ятнадцять щодня на харчі, і лишається чотириста п’ятдесят на прання білизни, дрібні витрати та кіно. Одягу й постельної білизни ще стачить надовго. Мої два костюми ще досить пристойні, правда, трохи лисняться лікті; якщо бути охайним, ще поношу років три-чотири.
Господи! невже я так і житиму, як гриб-паразит? Що я робитиму цілими днями? Ну, гулятиму. Прийду в парк Тюїльрі, сяду на залізне крісло, ні, краще на лаву — задля економії — й сидітиму. Ну, ходитиму до бібліотеки. А дані? Раз на тиждень можна в кіно. А далі? В неділю можна дозволити собі сигару «Вольтіжер». Може, гратиму в крокет з пенсіонерами в Люксембурзькому саду. І це в тридцять років! Мені шкода себе. Інколи спадає думка: а чи не краще проциндрити всі ці триста тисяч, що в мене лишилось, за один рік, а там...! що це мені дасть? Нові костюми? Жінок? Подорожі? Все це я вже мав, годі, не хочу: нічого більше не хочу! Через рік я буду так само спустошений, як і сьогодні, без жодних спогадів про минуле, боягузливо чекаючи смерті.
Тридцять років! І 14 400 франків ренти. Щомісяця буду стригти купони. Адже я ще не дід! Хто б мені дав якусь роботу, будь-яку... Краще думати про що інше, бо я, здається, зараз сам перед собою граю комедію. Я ж прекрасно знаю, що сам нічого не хочу робити: щось робити — це своїми руками ліпити існування, а його і без того досить.
Правду кажучи, я не хочу кидати писання, я знаю, все одно Нудота з’явиться знову, і мені здається, що хоч так я якось відтягну її прихід. Тому й пишу все, що спаде на думку.
Мадлена, яка хоче мені зробити приємне, кричить здаля й показує платівку:
— Ваша платівка, пане Антуан, та, що ви любите. Хочете послухати востаннє?
— Прошу вас, зробіть таку ласку.
Я сказав це з чемності, я був не дуже в гуморі слухати цей джаз. Проте треба зосередитись, бо, як каже Мадлена, це ж я востаннє слухатиму цю платівку. Вона дуже стара, просто старезна, навіть як для провінції, у Парижі я вже її не знайду. Зараз Мадлена поставить платівку на патефон, вона закрутиться, і сталева голка побіжить по борозенці, підстрибуючи й скрегочучи, щоб по спіралі попрямувати до центра, і тоді це буде кінець, хриплий голос, що виводив «Some of these days», замовкне назавжди.
Заграло. Подумати лишень, є бовдури, які знаходять у мистецтві розраду. Як моя тітка Біжуа, що казала: «Шо- пенівські прелюдії були мені просто спасінням після смерті твого безталанною дядька». І я бачу концертні зали, що захрясли всіма цими приниженими й скривдженими, які повертають до звуків музики свої бліді обличчя, як приймальні антени. Вони тішать себе думкою, що впіймані звуки увіллються досередини, солодкі та поживні, і страждання стануть музикою, подібно до страждань молодого Вертера; вони гадають, що краса співчуває їм. Придурки.
Цікаво, якою б видалась їм ця музика, — співчутливою чи ні? Ще зовсім недавно я був дуже далекий від блаженства. На поверхні були механічні підрахунки. Під підрахунками стояла непроточна, смердюча вода неприємних думок, які прибрали форми невисловлених запитань, німого подиву, що не полишали мене тепер ні вдень, ні вночі. Думка про Анні, про моє змарноване життя. А ще нижче під усім цим, — несмілива, як зоряниця, — сходила Нудота. Але тоді не чулося музики, і я був похмурий і спокійний. Все, що оточувало мене, зроблене з тієї ж матерії, що й я сам, — з паскудненького страждання. І такий був потворний цей довколишній світ, такі потворні були всі ці брудні кухлі на столах, брунатні плями на дзеркалі, на Мадленовому фартусі і люб’язна пика хазяйчиного бахура, таким гидотним було саме існування цього світу, що я відчув себе в ньому дуже зручно, як у рідній сім’ї.
1 ось уступив саксофон. 1 мені соромно за себе. Народився маленький переможний гімн стражданню, взірцевому стражданню. Всього чотири ноти. Вони напливають і тануть, ніби кажучи: «Робіть, як ми, страждайте до міри». Ну звісно! Розуміється, я б дуже хотів страждати саме так, до міри, без замилування, нещадимо до себе, з аскетичною чистотою. Чи моя вина в тім, що пиво на дні кухля тепле, що на стінках коричневі плями, що сам я тут зайва людина, а найщиріше, найвисхліше моє страждання важчає й плазує від надміру м’яса й шкіри, як морський слон, і дивиться на все своїми вологими очима, і погляд той, попри свою зворушливість, огидний. Ні, ніяк не можна назвати жалісливою цю маленьку діамантову ніжність, що крутиться разом із диском і засліплює мене. Нема тут й іронічності — вона безтурботно крутиться, заклопотана сама собою: як косою вона розітнула вульгарне запанібратство світу і тепер обертається, а всіх нас — і Мадлену, і товстого дядька, і заплямоване дзеркало, і пивні кухлі — всіх нас, тих, хто так вільготно розвалився в існуванні, — бо ж ми були поміж своїх, тільки поміж своїх, — вона запопала у цій буденній неохайності й буденній непринадності, і тому мені соромно за себе й за все те, що виказало перед нею своє існування.
Але її не існує. Аж зло бере: надумай я зараз скочити, схопити цю платівку й хряснути її навпіл, все одно я не доберуся до неї. Вона завжди трохи по той бік чогось: чи то голосу, чи скрипкової ноти. Ледь-ледь прозирає вона крізь товщі й існування, тонка й негнучка, і коли хочеш її вхопити, то наражаєшся лише на існування, спотикаєшся об існування, позбавлене всякого сенсу. Вона там, по той бік. Я навіть не чую її — я чую якісь звуки, вібрацію повітря, що зраджують її. Її не існує, бо вона не має нічого зайвого, навпаки — все інше є зайвим щодо неї. Вона є.
Я теж хотів бути. Нічого іншого мені не треба — ось розгадка мого життя; там, у глибині всіх моїх починань, ніяк не зв’язаних між собою, я віднаходжу те саме бажання: вигнати з себе існування, вивести ці масні плями з кожної хвилини, випрати, висушити й викрутити її. Самому бути чистим і твердим, щоб саксофонна нота пролунала нарешті в мені дзвінким точним звуком. Це було б схоже на притчу про одного нетягу, який помилився світом. Як і всі люди, він існував у світі міських парків, бістро, ділових міст і весь час хотів переконати себе, що живе зовсім не тут, а там, по той бік полотен з дожами Тінторетто й відважними флорентійцями Гоццолі, по той бік книжкових сторінок з Фабріцієм дель Донго й Жульєном Сорелем, по той бік патефонових платівок з сухими скаргами джазових мелодій. Отак він довгий час клеїв дурня, аж поки одного разу розплющив очі й побачив, що з ним сталося непорозуміння, — а він якраз сидів у бістро перед кухликом теплого пива. Він похнюпив голову, сидячи на своїй банкетці, і подумав: ну й дурень же я. 1 саме в цю мить по той бік існування, в тому іншому світі, що його можна побачити тільки віддалік і ніколи до нього не можна наблизитись, затанцювала й заспівала така собі нехитра мелодія: «Будьте такі, як я, страждайте до міри».
Some of these days
You’ll miss me honey,
— співає голос.
У цьому місці на платівці, видно, подряпина, і звук якийсь незвичайний. Серце трішки тенькнуло — адже це тихе покашлювання голки на платівці ніяк не торкнулося мелодії. Вона так далеко — так глибоко позаду. І це я розумію:
платівка подряпується й стирається, співачки, мабуть, кема давно в живих, я зараз піду й сяду в свій потяг, і тільки мелодія молода й дужа буде лишатися безжальним свідком глибоко за цими шерхітливими звуками, що день у день спотворюються, лущаться й сповзають до смерті, глибоко за тим, що існує, що без минулого, без майбутнього перескакує з хвилини на хвилину.
Голос затих. Платівка ще трохи шарудить і спиняється. Позбувшись цього настирливого сну, кав’ярня кутуляє, жує жуйку свого солодкого існування. Хазяйка розпашілася, поплескує свого нового приятеля по повних білих щоках, але намарно, вони все одно не порожевіють. Це щоки мерця. Я затерп, я напівсплю. За чверть години я вже сидітиму в потязі, але якось не думаю про це. А думаю я про бритоголового американця з кошлатими чорними брівми, який задихається від спеки на двадцять першому поверсі Нью-Йорксь- кого хмарочоса. І небо над Нью-Йорком палає пожежею, що охопила блакитний небосхил, і величезні жовті язики вогню лижуть дахи будівель, і бруклінські хлопчиська танцюють у плавках під струменями поливальних шлангів. А на двадцять першому поверсі зашторена кімната розпеклася до білого. Чорнобривий американець задихається, хапає ротом повітря, по щоках йому тече піт. Він сидить за своїм піаніно у самій сорочці без піджака, і в роті в нього присмак диму, а в голові, невизначена, ще плаває примара майбутньої мелодії. «Some of these days». Десь через годину має притиритися Том із пласкою баклажкою в задній кишені, і тоді вони зможуть бухнутися в шкіряні фотелі й дудлитимуть горілку, і вогонь з неба перехопиться на їхні горлянки, і нескінченний спекот- ний сон важко навалиться на них. Але спершу треба записати цей мотив. «Some of these days». Звологла рука хапає на піаніно олівця. «Some of these days, you’ll miss me honey».
Ось так воно й було. Так або трішки інак — чи не все одно. Отак вона народилась. Вона обрала саме це підтоптане тіло єврея з чорними, як вугілля, брівми. Він мляво тримав свого олівця, піт струмував йому по пальцях та по перснях на них і скапував на папір. Але чому це був не я? Чому неодмінно цей жирний кабан, налитий каламутним пивом і горілкою, мав здійснити це диво?
— Мадлено, поставте, будь ласка, ще раз оцю платівку. Один разок, і я піду.
Мадлена сміється. Вона крутить ручку, і все починається спочатку. Але тепер про себе я вже не думаю. Я думаю про того нетягу, що одного липневого дня в задушливій темряві
своєї кімнати придумав цю мелодію. Намагаюся думати про нього крізь мелодію, крізь усі ці кислувато-білі зітхання саксофону. Він придумав її. Він мав клопіт, усе було не так гладко, як хотілося, він мав несплачені рахунки, а десь, мабуть, ще й жінку, яка ставилася до нього не так, як він би того хотів, а ще бурунами накочувалася нестерпна спека, що перетворювала людину на калюжу розтопленого смальцю. Нема нічого привабливого чи славного. Але коли я чую цю пісню, що написав отой нетяга, всі його муки, весь його піт... зворушують мене. Йому поталанило. Зрештою, навряд чи він це розумів, мабуть, думав: «Як пощастить, зароблю яких п’ятдесят доларів на цій дрібничці». Ну так от, уперше за багато років мене розчулила ця людина. Я хочу знати більше про цього хлопця. Цікаво, які в нього були неприємності, мав він дружину чи жив сам? 1 це не данина гуманізмові. Зовсім навпаки. Тому, що він написав цю пісню. В мене нема бажання запізнатися з ним, — зрештою, він, певно, вже помер. Добре було б дістати про нього деякі відомості, щоб, слухаючи іноді платівку, подумати про нього. Та, мабуть, цьому типові було б ні холодно ні жарко, скажи йому, що десь там, у сьомому за величиною французькому місті, неподалік від вокзалу хтось сидить і думає про нього. Хоча я, бувши на його місці, був би щасливий, я заздрю йому. Треба їхати. Я встаю і на якусь хвилю спиняюсь, вагаючись. Я хочу послухати негритянку востаннє.
Вона співає. І ось уже двох урятовано — єврея й негритянку. Врятовано. Вони самі, певне, вважали себе геть пропащими, засмоктаними існуванням. Але ніхто не подумає про мене з такою лагідністю, з якою я думаю про них. Ніхто, навіть Анні. Ці двоє трохи нагадують мені померлих, трохи — героїв роману. Вони відмилися від гріха існування. Звичайно, не цілком, але тією мірою, якою це може зробити людина. Ця думка приголомшує мене: адже я її вже не сподівався. Я відчуваю, як щось несміливо торкається мене, і я боюся поворухнутися, щоб не сполохати це. Щось таке, чого я вже не знав давно, — щось подібне до радості.
А негритянка співає. Отже, своє існування можна виправдати? Бодай хоч трішки? Я зовсім розгубився. Причина не в тім, що я покладаю на це якісь великі надії. Я нагадую сам собі замерзлу в снігах людину, яка потрапила в теплу кімнату. Вона зайшла б до неї та так би й застигла на порозі, ще не відігріта, ще відчуваючи, як млява дрож перебігає її тілом.
Some of these days
You’ll miss me honey.
Може, й мені спробувати?... Звичайно, не йдеться про мелодію... та хіба я не зугарний у якійсь іншій галузі?... Хай це буде книжка — нічого іншого я не вмію. Але книжка не історична: в історичних книжках розповідається про те, що існувало; а ніхто сущий не може виправдати існування іншого. В тім і була моя помилка, що я хотів воскресити маркіза де Ролебона. Ні, книжка має бути іншого гатунку. Іще не знаю гаразд якого, але хочу, щоіб за її друкованими сторінками, за її словами вгадувалось щось таке, що було б непідвладне існуванню, перебувало десь понад ним. Якась неймовірна історія, чиясь неправдоподібна пригода. Вона має бути прекрасна й тверда, мов криця, вона повинна присоромити читачів за їхнє існування.
Я виходжу, я чомусь невпевнений. Я не наважуюсь щось вирішити. Якби я знав, що маю якийсь хист... Але ж я ніколи — ще ніколи — не писав чогось такого. Історичні нариси, не більше, а втім... треба писати. Книжку. Роман. 1 будуть люди, які прочитають цей роман і скажуть: «Його написав Антуан Рокантен, був такий рудий парубійко, що все вештався по кав’ярнях», і думатимуть про моє життя так само, як я про життя негритянки — як про щось цінне і майже легендарне. Так. Книжку. Спочатку, звісно, буде нудна, втомлива праця, яка не увільнить мене ні від існування, ні од відчуття, що я існую. Але настане така мить, коли книжку буде завершено, все буде позаду, і тоді трохи ясного світла проллється на моє минуле. 1, може, в цьому світлі я дивитимусь на своє життя без відрази й огиди. Може, коли-небудь, одного дня, згадуючи саме цю годину, цю безживну годину, коли, згорблений, я стояв і чекав свого потягу, моє серце заб’ється радісніше, і тоді я скажу собі: «Цього дня, о цій годині все й почалось». 1 в минулому — лише в минулому — я прийму себе, як блудного сина.
Настає ніч. На другому поверсі готелю «Прентанія» засвітилися два вікна. Крокви Нового Вокзалу виразно пахнуть сирим деревом: завтра над Бувілем буде дощ.
МУР
МУР
Нас заштовхали до великої білої кімнати, і я примружився від різкою світла. Перегодом я розгледів стіл, за яким сиділо четверо типів у цивільному, гортаючи якісь папери. Інші арештовані стояли, збившись докупи в глибині кімнати, і ми мусили її всі перетнути, щоб приєднатися до них. Багатьох я знав, решта були, напевне, іноземці. Переді мною стояли два кругловиді, схожі один на одного блондини: мабуть, французи. Нижчий з них раз по раз підсмикував свої штани — очевидно, нервувався.
Це тривало близько трьох годин; я геть отупів, у голові гуло, але в кімнаті було тепло, і я почувався досить-таки непогано, адже ми цілу добу ловили дрижаків. Охоронці підводили арештантів поодинці до столу. Ті четверо запитували в них прізвище і фах. Більше, загалом, нічим не цікавились, хоча інколи запитували: «Брав участь у крадіжці набоїв?» Або: «Де був і що робив дев’ятого вранці?» Відповідей вони не слухали чи принаймні не подавали знаку, що слухають: на якусь хвильку замовкали, втупившись просто себе, відтак починали писати. У Тома запитали, чи то правда, що він служив в інтернаціональній бригаді; Томові важко було щось заперечити, оскільки в його куртці знайшли документи. У Хуана нічого не запитали, але коли він назвав своє прізвище, то довго щось записували.
— Це мій брат Хосе анархіст, — сказав Хуан. — Ви ж добре знаєте, що його тут нема. Я не належу до жодної партії і ніколи не брався до політики.
Вони й далі мовчали. Хуан не вгавав:
— Я нічого не зробив. Я не хочу розплачуватися за інших.
Губи в нього тремтіли. Охоронець наказав йому замовкнути і відвів його вбік. Настала моя черга.
— Вас звати Пабло Іббіста.
Я сказав, що так.
Тип заглянув у папери і запитав:
— Де Рамон Гріс?
— Не знаю.
— Ви переховували його в себе з шостого по дев’ятнадцяте.
— Ні.
Вони щось записали, й охоронці вивели мене з кімнати. В коридорі між двома солдатами стояли Том і Хуан. Нас повели. Том запитав в одного з конвоїрів:
— І щодалі?
— Що саме? — мовив охоронець.
— Це був допит чи суд?
— Суд, — відповів охоронець.
— Ну? І що з нами буде?
Охоронець сухо відповів:
— Вам сповістять про вирок суду в камері.
Те, що нам слугувало камерою, насправді було лікарняним льохом. Через протяги там було нестерпно холодно. Цілу ніч ми тремтіли, а вдень почувалися теж не ліпше. П’ять днів до цього я провів у карцері одного архієпископства, подібному до кам’яного мішка часів середньовіччя. Оскільки там було мало місця і напхом напхано арештантів, то їх розміщали будь-де. Я не жалкував за своєю темницею: там я не потерпав від холоду, зате був самотнім, а тривала самотність украй дошкульна. В льоху я мав хоч якесь товариство. Хуан мовчав, він боявся, а потім був надто молодий, аби щось розповідати. Зате Том вирізнявся балакучістю і чудово говорив по-іспанському.
В льоху була лава і чотири сінники. Коли нас привели сюди, ми повсідалися, занурившись у мовчання. Нарешті Том сказав:
— Нам гаплик.
— Мені теж так здасться, — погодився я, — але сподіваюся, хлопця вони не зачеплять.
— їм нема чого йому закинути, — мовив Том. — Тільки й того, що брат його активіст.
Я глянув на Хуана: здавалося, він нас не слухав. Том вів далі:
— Ти знаєш, що вони коять у Сарагосі? Кладуть людей на бруківку і переїжджають їх вантажівками. Нам один дезер- тир-марроканець про це розповідав. Ще й похваляються, що таким чином економлять набої.
— Але не бензин, — додав я.
Мене Том дратував, йому не треба було про це розповідати.
— А офіцери прогулюються по узбіччю, — казав він далі, — спостерігають за всім, застромивши руки в кишені, з цигарками в зубах. Гадаєш, вони добивають цих нещасних? Та який там біс! Ті волають годинами, конаючи. Маррока- нець казав, що спочатку він не міг і крикнути від болю.
— Переконаний, що тут вони цього не робитимуть, — сказав я. — Принаймні, набоїв у них доста.
Світло пробивалося крізь чотири душники і круглий отвір у стелі ліворуч, у якому виднілося небо. Це була звичайна діра, прикрита лядою, через яку раніше до льоху скидали вугілля. Якраз під нею лежала чимала купа дрібненького вугілля, яким мали отоплювати лікарню, але почалася війна, хворих евакуювали, а вугілля так і залишилось невикористаним; згори інколи навіть накрапував дощ, оскільки ладу забули прикрити.
Тома почало трясти.
— Хай йому біс, мене всього тіпає, — пробурмотів він, — ось тобі маєш, знову почалося.
Він підвівся і почав робити гімнастичні вправи. За кожним рухом його сорочка відтулялася, оголюючи білі волохаті груди. Потім він розтягнувся горілиць, підняв ноги і почав робити ножиці: я бачив, як похитується його товстий зад. Том був кремезний, але надто гладкий. Я уявляв собі, як кулі і гострі багнети завиграшки входять у цю масивну ніжну плоть, мов у грудку масла. Таких думок у мене б не виникло, якби він був худий.
Я ще не зовсім закоцюб, але вже не відчував ні рук, ні ніг. Зрідка в мене виникало враження, ніби я щось втратив, і я починав озиратися довкола, розшукуючи свою куртку, а потім враз пригадував, що мені її не повернули. Це мене засмутило. Вони забрали одяг для своїх вояків, залишивши нам тільки сорочки і ці полотняні штани, які тутешні хворі носили в самий розпал літа. Нарешті Том устав і сів біля мене, важко дихаючи.
— Ну як, зігрівся?
— Хай йому біс, ні. Тільки засапався.
Близько восьмої вечора до камери зайшли комендант і двоє фалангістів. Комендант тримав у руках аркуш паперу. Він запитав в охорони:
— Як звати цих трьох?
— Стейнбек, Іббієта і Мірбаль, — відповів охоронець.
Комендант почепив пенсне і заглянув у список.
— Стейнбек... Стейнбек... Є такий. Ви засуджені до розстрілу. Вирок буде виконано завтра вранці.
Він ще раз заглянув до списку:
— Двоє інших також.
— Це неможливо, — пробелькотів Хуан. — Тільки не мене.
Комендант здивовано подивився на нього.
— Як вас звати?
— Хуан Мірбаль.
— Все правильно, це ваше прізвище, — мовив комендант, — вас засуджено до розстрілу.
— Та я ж нічого не зробив, — наполягав Хуан.
Комендант стенув плечима і повернувся до Тома й до мене.
— Ви баски?
— Тут немає басків.
— Мені сказали, що тут троє басків, — роздратувався він. — Ніби в мене немає більше роботи, як їх розшукувати. Священик вам, звичайно, не потрібен?
Ми промовчали. Комендант додав:
— Зараз до вас прийде лікар, бельгієць. Він має дозвіл перебути з вами ніч.
Козирнув і вийшов.
— А що я тобі казав? — спитав Том. — Теж мені доброчинці.
— Що правда, то правда, — погодився я, — але ж це свинство щодо малого.
Я сказав це з почуття справедливості, хоча хлопець мені й не подобався. Він мав надто витончене обличчя, а страх і страждання спотворили і викривили всі його риси. Ще три дні тому це був тендітний хлопчина, який міг би й сподобатися, але тепер він нагадував старого гомика, і я подумав, що якби його навіть випустили на волю, то він би на все життя залишився таким же. Звичайно, варто було хлопця трохи пожаліти, але жалість викликала в мене огиду, та й хлопчина був мені майже осоружний.
Хуан більше не прохопився жодним словом, і ввесь посірів, сірим зробилися його обличчя, руки. Він знову сів і втупився широко розплющеними очима в підлогу. Том був добра душа, він спробував узяти малого за руку, але той з люттю вирвався, лице йому скривилося.
— Облиш його, — сказав я тихо, — ти ж бачиш, що він зараз розреветься.
Том неохоче послухався, він хотів утішити малого, сподіваючись хоч трохи відвернути його від думки про свою дальшу долю. Та доля дратувала й мене: я ніколи не думав про смерть, бо не було нагоди, але тепер не залишалося нічого, як замислитися над цим.
— Ти хоч кого-небудь із них уколошкав? — запитав Том.
Я не відповів. Том почав мені розповідати, як з початку
серпня він застрелив шістьох; він не усвідомлював ситуації, що склалася, і я добре бачив, що він цього й не хоче. Я й сам до кінця не збагнув, що сталося, проте вже думав про майбутнє страждання, уявляв, як град пекучих куль пронизує моє тіло. Але все це не стосувалося суті, проте я не хвилювався: попереду була ніч, щоб усе усвідомити. І раптом Том замовк, я глянув на нього кутиком ока: він теж посірів і здавався жалюгідним. Я подумав: «Ось і починається!» Споночіло, тьмяне світло просочувалося крізь душники і падало на купу вугільного пилу, утворюючи на підлозі велику пляму. Через діру в стелі я вже запримітив зірку: ніч була морозяна і ясна.
Двері відчинилися, і ввійшли двоє охоронців. За ними слідом білоголовий чоловік у бельгійському військовому строї. Він привітався з нами й сказав:
— Я лікар. Мені дозволено побути з вами в цю важку хвилину.
Голос у нього був приємний і навіть аристократичний. Я запитав його:
— Що вам тут треба?
— Я весь до ваших послуг. Я зроблю все від мене залежне, щоб полегшити вам ці останні години.
— Чому ви прийшли саме до нас? В госпіталі повно інших.
— Але мене послали саме сюди, — відповів він якось непевно. Й одразу ж по тому додав: — Хочете покурити, га? У мене є сигарети і навіть сигари.
Він простягнув нам англійські сигарети і гаванські сигари, але ми відмовилися. Я подивився йому у вічі, і він вочевидь зніяковів. Я сказав йому:
— Ви прийшли сюди не задля милосердя. Я вас упізнав. У той день, коли мене арештували, я бачив вас із фашистами на подвір’ї казарми.
Я хотів розповідати й далі, але зненацька, на мій подив, присутність лікаря перестала мене цікавити. Здебільшого коли я до кого-небудь приставав, то мене не так легко було позбутися. А тепер бажання говорити чомусь зникло, я стенув плечима й відвів очі. Незабаром підняв голову й побачив, що бельгієць з цікавістю спостерігає за мною. Охоронці повсідалися на сінники. Довготелесий Педро байдикував, другий час од часу трусив головою, щоб не заснути.
— Вам потрібна лампа? — раптом запитав Педро.
Бельгієць кивнув головою: я подумав, що інтелігентності в
ньому не більше, ніж у бовдурі, але, без сумніву, на мерзотника він не схожий. Подивившись у його великі голубі й крижані очі, я завважив, що він грішив, власне, через брак уяви. Педро вийшов і невдовзі повернувся з гасовою лампою, яку поставив на краєчку лави. Вона ледве блимала, проте це все- таки було краще, ніж нічого, раніше ми сиділи потемки. Я довго вдивлявся у світле коло на стелі, мов зачарований. І раптом прокинувся, світле коло щезло, я відчув себе розчавленим величезним тягарем. Це не був ані страх, ані думка про смерть, це було щось без назви. Вилиці в мене жахтіли, череп розколювався з болю.
Я покрутив головою і глянув на двох своїх товаришів по нещастю. Том сидів, затуливши обличчя долонями, я бачив тільки його білу товсту потилицю. Малому Хуанові ставало все гірше й гірше: рот у нього був розтулений, ніздрі тремтіли. Лікар підійшов до нього і поклав на плече руку, здавалося, він хотів його підбадьорити, але очі його були крижані. Потім я побачив, як рука бельгійця нишком ковзнула вздовж Хуано- вої руки до зап’ястя. Хуан залишався байдужим. Бельгієць немов ненароком стиснув йому зап’ястя трьома пальцями і водночас трохи відступив, щоб повернутися до мене спиною. Проте я трохи відхилився і побачив, як він витягнув годинник і якийсь час дивився на нього, тримаючи малого за руку. Потім відпустив її, і Хуанова рука безвільно впала, а сам лікар притулився до стіни, потім, ніби пригадавши щось дуже важливе, що конче треба занотувати, витягнув з кишені блокнот і почав писати. «Падло, — з люттю подумав я, — хай тільки спробує помацати в мене пульс, то одразу затоплю йому в брудну пику».
Бельгієць не підійшов до мене, але я відчував, що він дивиться в мій бік. Я підвів голову і втупився в нього. Лікар звернувся до мене якимось безбарвним голосом:
— Вам не здається, що тут холоднувато?
Йому і справді було зимно, обличчя його майже посиніло.
— Мені не холодно, — відповів я.
Бельгієць не зводив з мене суворого погляду. Раптом я зрозумів, у чому річ, і провів рукою по обличчі: воно спітніло. В цьому льоху, серед зими, на пронизливих протягах, з мене лився піт. Я провів рукою по волоссю — воно геть злиплося від поту; водночас я відчув, що моя сорочка мокра і пристала до тіла; не менше години мене обливало потом, а я нічого не помічав. Зате це не пройшло повз увагу свинюки-бельгійця, він спостерігав, як по моєму лиці стікають краплини поту, й, очевидно, думав: «Ось де вияв тваринного страху, страху мало не патологічного»; він же почувався цілком нормальною людиною і пишався, що йому зараз холодно, як це й має бути. Мені закортіло підійти до нього й розквасити йому пику, але тільки-но я спромігся на найменший порух, як мій сором і лють кудись пощезли і я байдуже впав на лаву.
Я обмежився тим, що витяг хусточку і почав витирати нею шию, бо тепер виразно відчув, як піт скрапує з волосся на потилицю, і це було досить неприємно. До речі, скоро я перестав витиратися, оскільки хустинка промокла наскрізь, а піт усе виступав. Спітніли навіть сідниці, мої штани прилипли до лави.
Малий Хуан раптом запитав:
— Ви лікар?
— Так, — відповів бельгієць.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |