♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 16 страница

— Треба спробувати забрати мого від неї силоміць.

— Я тобі вже казав, що це неможливо. До того ж і закон не на нашому боці. Франшо недавно мені розповів, що в них великі неприємності з рідними: є люди, які не зважуються і бажають доглядати хворого вдома; у лікарів зв’язані руки, вони можуть лише їм радити і не більше. Добре було б, казав лікар, аби він зчинив якийсь публічний скандал і вона сама попросила покласти його до психічної лікарні.

— З цим, — мовила пані Дарбеда, — не слід зволікати до завтра.

— Та вже ж.

Він повернувся до дзеркала і, запустивши пальці в бороду, почав її причісувати. Пані Дарбеда байдуже дивилася на чер­вону опасисту потилицю свого чоловіка.

— Якщо вона й далі житиме з ним, — сказав пан Дарбеда, — то збожеволіє більше, ніж він, а це дуже шкідливо. Вона від нього не відходить ні на крок, нікуди не виходить, хіба лише провідати тебе,і не приймає нікого. Повітря у їхній кімнаті таке, що не продихнеш. Вона ніколи не одчиняє вікон, бо цього не хоче П’ср. Ніби хтось так порадив йому. Певно, вони палять у курильниці пахощі, бо там завжди попіл, уявляють, начебто вони в церкві. Слово честі, часом не знаю... у неї такі дивні очі.

— Я не помітила, — відказала пані Дарбеда. — Вигляд у неї звичайний. Просто вона сумна.

— Та вона вже як небіжчиця. Чи спить вона? їсть? Не треба з нею говорити про це. Яле я думаю, що з таким молодцем під боком, як ІТєр, вона за ніч очей не зімкне.

Він знизав плечима:

— Для мене найдивовижніше те, що ми, її батьки, не маємо права вберегти доч ку від самої себе. Треба її утовкмачити, що у Франшо за П’єром доглядатимуть краще. Там великий парк. А потім, гадаю, — додав він, усміхаючись, — йому легше буде порозумітися з людьми свого кола. Ці істоти — як діти: і їх треба тримати з такими, як вони самі; це різновид франкома­сонства. Саме туди слід було його помістити з першого дня і, знову ж таки, задля нього самого. Це в його інтересах.

Насамкінець він додав:

— Я тобі скажу — мені навіть подумати страшно, що вона з П’єром залишається на самоті, надто вночі. Уяви, коли тра­питься щось. У П’єра вигляд жаский і похмурий.

— Я не знаю, — заперечила пані Дарбеда, — чи є підстави так турбуватися тільки тому, що в нього такий вигляд, який, до речі, він завжди мав. Здавалося, що П’єр постійно на­сміхається з людей. Нещасний хлопчина, — повторила вона зітхаючи, — при його гордощах дійти до такого. Він вважав себе розумнішим за всіх нас укупі. Він завжди казав тобі: «Ви масте рацію», щоб припинити суперечки... Це для нього до­бре, що він не усвідомлює свого стану.

Вона зі смутком згадувала його довгасте іронічне обличчя, завжди трохи схилене набік. Попервах після П’срового одру­ження з Євою пані Дарбеда воліла хоч трохи заприязнитися з зятем. Але той розчарував її: він майже не розмовляв і завжди на все поспіхом згоджувався з відсутнім поглядом.

Пан Дарбеда вів своє:

— Франшо примусив мене відвідати його установу, — там справжня розкіш. Кожен хворий мас окрему кімнату із шкіря­ним кріслом, а якщо тобі довподоби, ще й з диваном-ліжком. Є там теніс, і, ти знаєш, вони ходять на будівництво басейну.

Він став біля вікна і дивився крізь шибку, тупцюючи на місці своїми ледь карачкуватими ногами. Несподівано він м’яко крутнувся на підборах — плечі опущені, руки в кишенях. Пані Дарбеда відчула, що її зараз пройме потом: це повторювалося раз у раз; ось він знову починає ходити туди-сюди, як ведмідь у клітці, і з кожним кроком його черевики поскрипуватимуть.

— Мій друже, — сказала вона, — я тебе благаю, присядь, ти мене втомлюєш. — Потім додала, вагаючись: — Я маю сказати тобі щось важливе.

Пан Дарбеда всівся в глибоке крісло й склав на колінах руки; легкий дрож пробіг по спині у пані Дарбеди: час настав, зараз вона скаже все.

— Ти знаєш, — кашляючи, важко мовила вона, — що я бачила Єву у вівторок.

— Так.

— Ми довго гомоніли з нею про всяку всячину, вона пово­дилася дуже люб’язно, вже давно я не бачила її такою впевне­ною. Отже, я почала її потроху розпитувати, заводячи розмо­ву про П’єра. Таким чином я дізналася, — додала дружина, знову ніяковіючи, — що вона вельми прив’язана до нього.

— Я це прекрасно знаю, — мовив пан Дарбеда.

Він трохи дратував свою дружину: йому треба було щоразу розжовувати кожну дрібницю, розставляючи всі крапки над «і». Пані Дарбеда мріяла спілкуватися з вишуканими і тонки­ми натурами, котрі б завжди її розуміли з півслова.

— Але я хочу сказати, — повторила вона, — що Єва знає щось таке, чого ми не можемо навіть уявити.

Пан Дарбеда сердито й тривожно закліпав очима, як за­вжди, коли силкувався похопити значення якогось натяку чи новини:

— Що ти цим хочеш сказати?

— Шарлю, — мовила пані Дарбеда, — не втомлюй мене. Ти повинен зрозуміти, що матері буває інколи над силу гово­рити про деякі речі.

— Мені невтямки, про що ти мені розповідаєш, — сказав пан Дарбеда роздратовано. — Чи не хочеш сказати?..

— Так, саме це! — відповіла вона.

— Між ними щось є... ще тепер?

— Так! Так! Так! —прострекотала вона тричі гнівно й сухо.

Пан Дарбеда розвів руками, опустив голову й занімів.

— Шарлю, — звернулась до нього стривожена дружина, — мені не слід було казати про це. Але я не могла втриматися.

— Наша дитина! — нарешті видушив він млявим голо­сом. —!з цим божевільним! Він її не впізнає, навіть більше, називає Агатою. Треба зовсім утратити глузд, щоб почувати­ся зобов’язаною перед ним.

Він знову підвів голову і суворо глянув на дружину.

— Ти впевнена, що зрозуміла саме так?

— Сумніву нема. Я, як і ти, — додала вона жваво, — не могла цьому повірити: а втім, я її не розумію. В мене тільки й гадки, що цей бідолаха живе з нею... Врешті, — зітхнула вона, — я можу припустити, що він її там тримає силоміць.

— Авжеж! — вигукував пан Дарбеда. — Ти пригадуєш, що я тобі казав, коли він прийшов до нас свататись? Тоді я сказав: «Мені здається, що він аж занадто подобається Єві». Ти не хотіла мені вірити.

Пан Дарбеда раптом грюкнув кулаком по столу й страшен­но почервонів:

— Це збоченість! Він її носив на руках і цілував, називаю­чи при цьому Агатою, — а ця його маячня про летючі боввани і ще казна про що! І вона все слухала! Але що ж насправді між ними? Хай вона його жаліє всім серцем, хай віддасть його до притулку, де бачитиметься з ним щодня, — чудово! Але я б ніколи не подумав... Для мене вона майже вдова. Послухай- но, Жаннет, — мовив він поважним тоном, — я тобі скажу відверто: якщо в неї є почуття, то я б волів, щоб вона завела собі коханця!

— Шарлю, схаменися! — закричала пані Дарбеда.

Пан Дарбеда із стомленим виглядом узяв капелюха й ціп­ка, що залишив при вході на круглому столику.

— Після того, що ти мені розповіла, — завершив він, — я втратив усяку надію. Нарешті я йому все скажу, це мій обов’язок.

Пані Дарбеда заквапилася, поки він не вийшов:

— Ти знаєш, — мовила вона, щоб якось його підбадьо­рити, — я гадаю, що, попри все, у Єви більше впертості, аніж... чогось іншого. Вона знає, що він невиліковний, але затято домагається свого і не хоче собі в цьому признатися.

Пан Дарбеда, задумавшись, погладжував бороду.

— З упертості? Так, може бути. Гаразд, якщо твоя правда, то вона, втомившись, покине його. З ним важко бути день при дні, та й розмовляти нема з ким. Коли я з ним вітаюся, він мені простягає кволу руку і мовчить. Тільки-но вонм лиша­ються наодинці, я думаю, що він знову повертається до своїх нав’язливих думок: вона мені розповідала, що П’ср, бувало, репетує так, ніби хто йому перерізав горлянку, це маячня.

Боввани. Це вони його страхають своїм дзижчанням. Він ка же, що вони літають довкола нього і закочують очі.

Пан Дарбеда вдягнув рукавички і провадив далі:

— їй набридне, от побачиш. А що, коли вона встигне зана­пастити своє здоров’я? Я хотів би, щоб вона хоч трохи виходи­ла на світ Божий: зустріне якогось симпатичного хлопця, впа­де йому у вічі, — хоча б такого, як Шредер, інженер із Сімплона, що подає великі надії, — тоді проти нього чоловік здасться їй малим і нікчемним, і відтак вона поволі змириться з думкою переінакшити своє життя.

Пані Дарбеда промовчала, боячись, щоб суперечка не спа­лахнула з новою силою. Гі чоловік схилився над нею:

— Ну, годі, — сказав він, — треба їхати.

— На все добре, батьку, — мовила пані Дарбеда, кивнувши йому головою. — Цілуй її і передай від мене, що я її, нещасну, ніжно люблю.

Коли чоловік пішов, пані Дарбеда зручніше всілася у фо­телі й знеможено заплющила очі. «Яка життєва енергія», — подумала вона з докором. Ледве прийшла до тями, і тут же, не розплющуючи очей, повільно потяглася блідою рукою до блюдця, навпомацки взяла лукум.

Єва мешкала із своїм чоловіком на шостому поверсі старого будинку по вулиці Бак. Пан Дарбеда легко здолав сто дванад­цять сходинок. Коли підійшов натиснути на гудзик дзвінка, то навіть не засапався. Він із задоволенням пригадав слова панночки Дормуа: «На ваші роки, Шарлю, ви виглядаєте про­сто чудово». Ніколи він не почувався міцнішим і здоровішим, як у четвер, надто після цих бадьорих сходжень.

Двері йому відчинила Єва. «Авжеж, служниці в неї нема. Вони не витримують в її домі: уявляю себе на їхньому місці». Він поцілував її:

— Доброго дня, моя люба.

Єва відповіла якось холодно.

— Ти трохи змарніла, — сказав пан Дарбеда, торкаючись її щоки, — певно, зовсім занедбала зарядку.

Запала мовчанка.

— Як там мама? — запитала Єва.

— Так собі. Ти її бачила у вівторок? Хоча, звичайно, як завжди. Твоя тітка Луїза приходила провідатиїївчора, і матері було приємно. Вона дуже любить приймати гостей, але при­кро, коли вони засиджуються. Тітка Луїза прибула до Парижа з дітьми через оту халепу з нерухомим майном. Я тобі про це вже казав, якась безглузда історія. Вена заходила до мене в контору порадитися. Я їй сказав, що двох зайців не піймаєш: треба продати. Зрештою вона знайшла покупця: це Бретон- нель. Ти пригадуєш Бретоннеля? Він уже відійшов від справ.

Пан Дарбеда раптово замовк: Єва майже його не слухала. Він сумно подумав, що їй усе стало байдуже. «Вона захопи­лась ним, як книгами. Колись її треба було відривати від них. А тепер вона навіть не читає».

— А як П’єр?

— Добре, — відповіла Єва, — ти хочеш його бачити?

— Ну, звичайно, — пожвавішав пан Дарбеда, я б його провідав.

Пана Дарбеду переповнювало співчуття до цього нещасно­го хлопця, проте він не міг дивитися на нього без огиди. «У мене якась відраза до хворих». Звичайно, вини П’єра в тому не було: винна спадковість, притому страшенно тяжка. Він зітхнув: «Коли про таке дізнаються, то стають обачними, але надто пізно». Ні, П’єр не винен. Хоча й завжди мав у собі цю ваду, вона сформувала основу його характеру; це не схоже ні на рак, ні на туберкульоз, від котрих можна завжди абстрагу­ватися, коли хочеш оцінити людину безсторонньо. Ця нерво- ваність і витонченість, які так подобалися Єві, коли він зали­цявся, були квітами безуму. «П’єр уже був божевільним, ко­ли з нею одружився; тільки цього ще ніхто не помічав. Цікаво, — думав пан Дарбеда, — де починається вина, або, радше, де вона закінчується. У всякому разі, він дуже багато міркував, усякчас був занурений у себе. Проте це причина чи наслідок його хвороби?» Дарбеда йшов за дочкою через до­вгий темний коридор.

— Ця квартира завелика для вас, — зауважив він, — вам треба її поміняти.

— Ти мені, тату, про це нагадуєш щоразу, — відповіла Єва, — але я тобі вже говорила, що П’єр не хоче залишати цього помешкання.

Єва просто дивувала: годилося її запитали, чи вона хоч усвідомлює стан свого чоловіка. В нього буйне божевілля, а вона шанувала його думки і погляди, буцімто він був цілком при здоровому глузді.

— Те, що я скажу, стосується тебе, — знову почав пан Дарбеда трохи роздратовано. — Мені здається, якби я був жінкою, то боявся б жити у цих похмурих кімнатах. Я б поба­жав тобі світлої квартири, такої, які будують останні роки поблизу Отея, три маленькі добре провітрювані кімнатки. Ціни на квартири впали, бо бракує пожильців; зараз саме є нагода.

Єва легенько повернула ручку дверей, і вони ввійшли до кімнати. Панові Дарбеді від важкого запаху ладану перехопи­ло подих. Завіси були опущені. В сутінках над спинкою фотеля вирізнялася худа потилиця: П’єр сидів до них спиною, він їв.

— Добридень, П’єре, — привітався пан Дарбеда, підви­щуючи голос. — Ну, і як ми маємося сьогодні?

Пан Дарбеда підійшов ближче: хворий з похмурим вигля­дом сидів за маленьким столиком.

— Ми підхарчувалися рідкими яєчками, — мовив пан Дар­беда, ще більше підвищуючи тон. — Це чудово!

— Я не глухий, — сказав П’єр тихим голосом.

Пан Дарбеда роздратовано глянув на Єву, ніби беручи її в свідки. Але Єва мовчки кинула на нього осудливий погляд. Пан Дарбеда зрозумів, що завдав їй болю. «Тим гірше для неї». Важко було порозумітися з цим нещасним хлопцем: він мав менше глузду, ніж чотирирічна дитина, а Єва хотіла, щоб з ним поводились, як із дорослим. Пан Дарбеда не міг прихо­вати від себе, що з нетерпінням очікує моменту, коли вся ця кумедна ввічливість просто буде недоречною. Хворі його зав­жди трохи дратували, а надто причинні, бо вони не мали слушності. Ось хоча б бідолашний П’єр, що ніколи ні в чому не мав слушності і не міг мовити жодного слова, щоб не бовк­нути якої дурниці, а тим часом було марно його просити про найменшу покірливість або хоч деяке визнання своїх помилок.

Єва прибрала шкаралупу й підставку для яєць. Потім по­ставила перед П’сром прибор з виделкою і ножем.

— Що на сьогодні? — запитав весело пан Дарбеда.

— Біфштекс.

П’єр узяв виделку, тримаючи її за кінчик довгими блідими пальцями. Він прискіпливо її оглянув і злегка посміхнувся:

— Цього разу такого не буде, — мовив до Єви заспокій­ливим голосом, — мене попередили заздалегідь.

Єва підійшла і зацікавлено зиркнула на виделку.

— Агато, — звернувся П’єр, —дай іншу.

Єва виконала його прохання, і П’єр приступив до їжі. Вона взяла підозрілу виделку і, незмигно дивлячись на неї, стисну­ла її в руці: здалося, що вона робить шалене зусилля. «Які всі їхні рухи й стосунки підозрілі!» — подумав пан Дарбеда.

Він почувався кепсько.

— Обережніше, — застеріг П’єр, — візьми її посередині, бо вона колеться.

Єва зітхнула і поклала виделку. Пан Дарбеда відчув, що починає сердитись. Він і в гадці не мав, що треба потурати всім примхам цього бідолахи — навіть для самого П’єра це небезпечно. Франшо його правильно застеріг: «Ніколи нетре­ба потурати маячні хворого». Замість міняти йому виделку, ліпше було б спокійно все обмізкувати й переконати П’єра, що перша нічим не відрізняється від другої. Дарбеда підійшов до столу, взяв виделку й підкреслено злегенька торкнувся пальцем її зубів. Потім повернувся до П’єра. Але той з безтур­ботним виглядом розрізав шматочки м’яса; він подивився на тестя поглядом лагідним і невиразним.

— Я хотів би з тобою трохи поговорити, — звернувся пан Дарбеда до Єви.

Єва слухняно пішла слідом за ним до вітальні. Сівши на канапі, пан Дарбеда помітив, що тримає в руці виделку. Він з досадою жбурнув її на столик.

— Тут ліпше, — сказав він.

— Я сюди більше не прийду.

— Я можу закурити?

—Звичайно, тату,—мовила Єва квапливо.—Хочеш сигару?

Пан Дарбеда ліпше любив самокрутки. Він не без досади думав про суперечку, що незабаром мала розгорітися. Роз­мовляючи з П’єром, він почувався ніяково із своїм глуздом, так почувається велетень із своєю силою, коли бавиться з дитинчам. Всі властиві йому чесноти — ясність, чіткість, виз­наченість — обернулися супроти нього самого. «Із моєю не­щасною Жаннетою, треба все-таки це визнати, відбувається майже те саме». Звичайно, пані Дарбеда не божевільна, однак хвороба її... приспала. Єва, навпаки, трималася батька, це натура справедлива й послідовна; суперечка з нею давала втіху: «Саме тому мені не хочеться, щоб її занапастили». Пан Дарбеда звів очі, йому кортіло знову побачити тонкі й інтелі­гентні риси доньки. Він був розчарований: на її обличчі, ко­лись такому розумному і ясному, проступало якесь збенте­ження й непроникність. Єва завжди була дуже вродливою. Пан Дарбеда помітив, що вона аж надто ретельно нафарбова­на, навіть з викликом. Повіки мала підсинені, а довгі вії під­ведені олівцем. Цей бездоганний і крикливий макіяж справив на батька прикре враження:

— Та ти зелена під своїми рум’янами, — мовив він, — боюся, чи не захворіла. О Боже, як ти тепер фарбуєшся! Ти, що була такою скромною.

Єва не відповіла, і пан Дарбеда якусь хвильку збентежено розглядав те сяйливе й виснажене обличчя під важкою куч­мою чорного волосся. Йому раптом спало на думку, іцо в неї вигляд трагіка. «Я знаю, і навіть точно, на кого вона схожа. На ту жінку, Румену, котра грала Федру французькою в амфітеатрі Оранжа. Він уже шкодував, що зробив їй це не­приємне зауваження: «Воно вихопилось із мене! Не варто було псувати їй настрою через такі дрібниці».

— Вибач, — сказав він, усміхаючись, — адже ти знаєш, що я давній прихильник усього природного. Я не терплю всіх оцих помад, котрими жінки так полюбляють квацятися нині. Проте я мовчав, бо треба йти в ногу із своїм часом.

Єва на це люб’язно всміхнулася. Пан Дарбеда запалив ци­гарку й кілька разів затягнувся.

— Любе моє дитя, — повів він далі, — я хочу бути з тобою щирим, ми зараз поговоримо вдвох, як це бувало колись. Отож, сідай і слухай мене уважно, довірся старому батькові.

— Я волію стояти, — мовила Єва. — Що ти маєш мені сказати?

— Я хочу поставити тобі просте запитання, — провадив пан Дарбеда трохи сухіше. — До чого все це тебе доведе?

— Все це? — повторила Єва здивовано.

— Авжеж, все, все оце життя-буття, яке ти собі влаштувала. Послухай, — вів він далі, — не думай, що я тебе не розумію (йому раптом сяйнула думка). Але те, що ти намагаєшся зро­бити, понад людські сили. Ти живеш лиш уявою, хіба не так? Ти не бажаєш визнавати, що він хворий? Ти не хочеш бачити П’єра таким, яким він є сьогодні, хіба це добре? Ти бачиш у ньому тільки колишнього П’єра. Дорогенька моя, люба моя доню, цей заклад виграти неможливо, — говорив пан Дарбеда. — Слухай, я тобі зараз розповім історію, якої ти, мабуть, не знала. Коли мибулиу Сабль-д’Олоні, тобі було тоді три рочки, там твоя мати познайомилася з молодою чарівною жінкою, яка мала чудового хдопчика. Ти бавилася з ним на пляжі, ви були від горшка два вершка і мали себе за наречених. Згодом у Парижі твоя мати захотіла зустрітися з тією жінкою. Вона дізналася, що в неї трапилося страшне лихо: її милому хлопчи­кові переднім крилом автомобіля відірвало голову. Твою матір попередили: «Можете її провідати, але не говоріть з нею про смерть сина, вона й гадки не припускає, що він мертвий». Але мати пішла до неї і побачила напівбожевільну істоту: жінка поводилася так, ніби її хлопчик був живий; розмовляла з ним, накривала йому на стіл. І в такому стані нервового напружен­ня вона прожила десь півроку, так що довелося її силоміць відвезти до притулку, де вона мусила пробути три роки. Ні, дівчинко, — вів далі батько, хитаючи головою, — такі речі неможливі. Було б набагато краще, якби вона зразу мужньо визнала правду. Вона постраждала б раз і з часом змирилася б з цим. Гадаю, найрозумніше дивитися на такі речі реально.

— Ти помиляєшся, — з притиском заперечила Єва, — я прекрасно знаю, що П’єр...

Вона не могла добрати слова. Спершись руками об спинку фотеля, Єва виструнчилася, в нижній частині її обличчя було щось сухе й бридке.

— Отже... тоді?.. — запитав пан Дарбеда здивовано.

— Що тоді?

— Ти?..

— Я його кохаю таким, яким він є, — випалила з досадою Єва.

— Це неправда, — сказав пан Дарбеда рішуче. — Це не­правда, ти його не кохаєш, ти не можеш його кохати. Такі почуття виникають лише до істоти здорової і нормальної. А до ГРєра в тебе тільки жаль, я в цьому не сумніваюся, і, звичай­но, ти зберігаєш у пам’яті ті три роки, котрими він тебе ощас­ливив. Але не кажи мені, що ти його і зараз кохаєш, і я все одно не повірю.

Єва мовчала, втупивши відсутній погляд у килим.

— Ти повинна мені відповісти, — наполягав пан Дарбеда холодно. — Не думай, що ця розмова для мене менш обтяж­лива, ніж для тебе.

— Бо ти мені не віриш.

— Гаразд, якщо ти його кохаєш, — закричав він розлюче­но, — це велике горе для тебе, для мене і для твоєї нещасної матері, то я зараз скажу тобі щось таке, чого б ніколи не розповів: перед тим, як ви побралися, ГГєр уже був несповна розуму, як ото дурник.

Пан Дарбеда кинув на дочку суворий погляд: він звинува­чував її за те, що своєю впертістю вона примусила його зроби­ти це болюче викриття.

Єва завмерла, навіть не звівши очей.

— Я це знала.

— Хто тобі сказав? — приголомшено запитав пан Дарбеда.

— Франшо. Вже шість місяців мені все відомо.

— А я ще йому доручив оберігати тебе, — мовив пай Дарбе­да з гіркотою. — Зрештою, може, це й на ліпше. Але в такому разі ти повинна зрозуміти, що було б непрощенною помилкою залишати П’єра в тебе. Боротьба, яку ти розпочала, прирече­на на поразку, його хвороба не пробачає. Чи можна було щось зробити, чи могли його врятувати, доглядаючи, — не знаю. Але зваж: ти була гарна, розумна й радісна, а тепер втратила здатність веселитися, і все намарно. Отже, затям, ти була чарівна, але тепер кінець, ти цілком підпала під владу свого обов’язку; нині було б аморально так жити далі. Кожен щодо

себе має також обов’язок, моя дитино, А потім, ти не думаєш про нас. Треба, — повторив він, карбуючи кожне слово, — щоб ти відправила П’єра в клініку до Франшо. Ти залишиш цю квартиру, де спізнала стільки горя, і повернешся до нас. Якщо ж хочеш виявляти своє милосердя і полегшувати страждання інших, то для цього в тебе є мати. Бідолашну жінку доглядають медсестри, а їй потрібен хтось рідний. 1 мати, — додав він, — мати зуміла б оцінити твою доброту, та й ти була б потішена.

Запала довга мовчанка. Пан Дарбеда чув, як у сусідній кімнаті співає П’єр. Це було мало схоже на спів, а швидше нагадувало речетатив, пронизливий і поспішний. Пан Дарбе­да глянув на дочку:

— Отже, ні?

— П’єр залишиться зі мною, — сказала вона тихо, — мені добре з ним.

— Щоб клеїти дурня цілий день.

Єва посміхнулася й кинула на батька дивний погляд, глуз­ливий і майже веселий. «Це правда, — подумав розгнівано пан Дарбеда, — вони тільки те й роблять, що разом сплять».

— Ти геть збожеволіла! — вигукнув він, устаючи.

Єва сумно всміхнулася й пробурмотіла, ніби про себе:

— Не тільки.

— Не тільки? Я можу тобі сказати лише одне, дитино: ти мене лякаєш.

Він поцілував її квапливо і вийшов. «Варто було б, — думав він, спускаючись сходами, — прислати сюди двох дужих хлопців, які б живосилом відвели цього нещасного придурка і поставили під душ, не питаючи його згоди».

Стояв чудовий осінній день, тихий і ясний; сонце золотило обличчя перехожих. Пан Дарбеда був вражений простотою тих облич: в одних вони були грубі, засмаглі, в інших гладенькі й випромінювали всю гаму почуттів, які були йому відомі.

«Я твердо знаю, в чому винна Єва, — говорив він подумки, поринаючи в натовп Сен-Жерменського бульвару. — їй мож­на закинути, що вона живе відлюдьком. П’єр уже не людина: всю свою турботу, всю любов вона віддає йому, водночас обді­ляючи потроху всіх оцих людей. Ніхто не має права уникати людей; доки тут буде диявол, ми житимемо громадою».

Він пильно з утіхою розглядав перехожих, йому подоба­лись їхні безтурботні й поважні погляди. На цих осяяних сон­цем вулицях почуваєшся між людьми в безпеці, немов серед великої родини.

Якась жінка без капелюшка, тримаючи за руку маленьку дівчинку, зупинилася перед виставленим просто неба товаром.

— Що це? — запитала її дівчинка, вказуючи на радіо­приймач.

— Не чіпай, — сказала їй мати, — це радіоприймач, він відтворює музику.

Вони якусь хвильку мовчки стояли в захопленні. Пан Дварбеда розчулено схилився до дівчинки й усміхнувся.

II

«Він пішов». Вхідні двері сухо зачинилися, Єва залишилася у вітальні сама. «Краще б він помер».

Вона стисла руками спинку фотеля і спробувала згадати батькові очі. Пан Дарбеда з тямковитим виглядом людини, яка знає, що говорити хворому, нахилився до П’єра і сказав йому: «Все добре!» Потім глянув на нього, і П’єрове обличчя вмить відбилося в глибині його великих жвавих очей. «Я його ненавиджу, коли він дивиться на П’єра, коли уявляю, що він його бачить».

Євині руки ковзнули вздовж фотеля, і вона повернулася до вікна. Її засліпило сонце, яке залило кімнату, проміння було на килимі з побляклими візерунками і сліпучим пилком тремтіло в повітрі. Єва звичайно ховалася від цього нахабного і всепроникного потоку світла, що панувало скрізь, проника­ло в усі шпарини й закутки, натирало до блиску меблі не згірш за добру господиню. Вона підійшла до вікна й підняла муслинові завіси. В ту мить пан Дарбеда саме виходив з бу­динку; Єва раптом помітила його кремезні плечі. Він підняв голову й, примружившись, глянув угору, відтак попрямував сягнистим кроком, як молодик. «Він пересилює себе, — поду­мала Єва, — а що, коли враз батькові заколе в боці?» Вона більше не тримала на нього зла: в його голові навряд чи багато чогось вартого, хіба що жалюгідне прагнення видаватися мо­лодим. Однак гнів знову опанував її, тільки-но пан Дарбеда завернув за ріг будинку на бульварі Сен-Жермен і зник. «Він думає про П’єра». Частинка їхнього життя вислизнула з зачи­неної кімнати і пленталася вулицями, під сонцем, між людь­ми. «Невже нас ніколи не забудуть?»

Вулиця Бак була майже безлюдна. Якась старенька пані дріботіла, перетинаючи її; сміючись, пройшло троє молодих дівчат. А ще чоловіки, дужі й статечні, простували з портфе­лями, розмовляючи між собою. «Нормальні люди», — поду­мала Єва, дивуючись, що знайшла в собі таку силу ненависті. Гарна огрядна жінка поспішала назустріч елегантному па­нові. Він обняв її й поцілував у губи. Єва гірко посміхнулася й опустила штору.

ГГєр уже не співав, але тепер молода жінка з третього по­верху взялася музичити на піаніно; вона грала якийсь етюд Шопена. Єва вже почувалася спокійніше; вона було ступила крок до ГГєрової кімнати, але тут же зупинилась і, гамуючи хвилювання, прихилилася до стіни: щоразу, коли Єва поки­дала свою кімнату, її охоплювала панічна думка, що вона мусить повернутися туди. Проте жінка добре знала, що не змогла б жити в іншому місці: вона любила свою кімнату. Щоб виграти трохи часу, Єва з стриманою цікавістю пробігла поглядом цю кімнату без тіней і без запаху, вона чекала, коли до неї повернеться мужність. «Ніби в приймальні зубного лікаря». Обтягнуті рожевим шовком фотелі, канапа, табурет­ки, прості й скромні, що трохи нагадували домашні, — вірні друзі людини. Єва уявила, як поважні і вдягнені в світле па­нове, всі, як один, схожі на тих, котрих вона бачила з вікна, входили до вітальні, не припиняючи розмови. Вони навіть не вважали за потрібне ознайомитися з квартирою, а посувалися впевненим кроком до середини кімнати; один із них, чия рука тяглася за спиною, мов кільватер, мимохідь легко торкався подушок, предметів на столах і навіть не сахався, дотикаю­чись до них. І коли на їхньому шляху траплялися меблі, то ці статечні люди й не думали обминати їх, а спокійно перестав­ляли на інше місце. Вони, нарешті, повсідалися, захоплені своїми розмовами, навіть не роззирнувшись довкола. «Віталь­ня для нормальних людей», — подумала Єва. Вона втупилася поглядом у ручку зачинених дверей, і туга здушила їй горло: «Я мушу туди ввійти. Я ніколи не залишатиму його самого так довго». Треба відчинити ці двері, зупинитися на порозі, призвичаїтись до темряви, і кімната знову її відштовхне з усієї сили. Треба буде подолати свій опір і пройти на саму середину кімнати. їй раптом несамовито захотілося побачити ГГсра, вона полюбляла разом із ним кпити з пана Дарбеди. Але П’єру було не до неї; Єва не могла передбачити зустрічі, яку він їй приберіг. Вона раптом подумала з якоюсь гордістю, що для неї немає більше місця ніде. «Нормальні люди ще думають, що я їхня. Але я не можу бути серед них жодної години. Моє єство вимагає жити там, по той бік цього муру. Але й там мене ніхто не чекає».

Довкола Єви все докорінно змінилося. Світло постаріло, посивіло, обважніло, як вода у вазі з квітами, якщо її довго не міняти. Речі, осяяні цим старуватим промінням, знову навіяли на неї меланхолію, про яку вона вже давно забула: якось восени пополудні цьому настав край. Вона нерішуче, майже боязко, глянула довкола себе: все це так здаленіло: в кімнаті не розрізнити було ні ночі, ні дня, ні пори року, ні меланхолії. Єва невиразно пригадала дуже давні осінні дні, дні свого дитинства і раптом завмерла: вона боялася спогадів.

До неї долинув П’єрів голос.

— Агато! Де ти?

— Іду, — відгукнулася Єва.

Вона відчинила двері й прослизнула в кімнату.

Густий запах ладану забив їй дихання, тим часом, як вона, випроставши руки, вдивлялася перед себе; цей запах і сутінки давно вже сприймалися нею, як щось одне, ядуче й приглуше­не, водночас просте і рідне, мов вода, повітря чи вогонь, — і вона обережно ступила крок уперед до блідої плями, що, зда­валося, пливла у тумані. Це було П’єрове обличчя: одяг його (відколи він захворів, то одягався в чорне) зливався з моро­ком. П’єр відкинув голову й зімкнув очі. Він був гарний. Єва зупинила погляд на його довгих загнутих віях, потім сіла біля нього на дзиглику. «Він схожий на страдника», — подумала. Її очі поступово звикли до сутінок. Першим проступив письмо­вий стіл, тоді ліжко, потім особисті П’єрові речі, ножиці, пля­шечка з клеєм, книжки, гербарій, — усе, що валялося на килимі перед фотелем.

Дата добавления: 2015-10-21