♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 17 страница

— Агата?

П’єр розплющив очі й, усміхаючись, глянув на неї.

— Ти знаєш, та виделка... — мовив він. — Я вчинив так зумисне, щоб налякати того типа. В ній не було майже нічого особливого.

Євині побоювання розвіялися, і вона зітхнула з полег­шенням:

— Твій задум увінчався успіхом, — сказала вона, — ти геть його доконав.

П’єр посміхнувся.

— Ти бачила? Він якоїсь миті схопив її і затис у кулаці. Те, що трапилося, — казав П’єр, — зайвий раз свідчить, що вони не знають, як брати такі речі, вони їх затискають у кулаці.

— Твоя правда, — погодилась Єва.

П’єр легенько тицьнув у долоню лівої руки вказівним пальцем правої.

— Ось чим вони беруть. Підгинають пальці і, хапаючи якийсь предмет, луплять долонею зверху, щоб оглушити його.

Він говорив швидко і лише кінчиками губів: у нього був вигляд загнаного в безвихідь.

— Мені цікаво, чого вони домагаються, — мовив він на­решті. — Цей тип уже пішов. Навіщо його прислали до мене? Якщо вже їм так кортить знати, що я роблю, то можуть це побачити з екрана, у них навіть немає потреби виходити з дому. Вони помиляються. У них влада, але вони допускають помилки. А я, я їх ніколи не роблю, це мій козир. Гоффка, — сказав він, — гоффка. — Потім замахав перед собою довгими руками. — Пройда! Гоффка, паффка, суффка. Тобі хочеться більше?

— Це бовдур? — запитала Єва.

— Так. Він пішов. — Тоді повторив із гнівом: — Цей тип чийсь підлеглий. Ти його знаєш, ти з ним виходила до вітальні.

Єва промовчала.

— Що він хотів? — запитав П’ср. — Він тобі повинен був це сказати.

Єва хвильку повагалася, потім кинула грубо:

— Він хотів, щоб тебе знову ізолювали.

Коли П’ерові спокійним голосом говорили правду, він не йняв віри, йому треба було нанести раптовий удар, щоб при­голомшити й паралізувати його підозри. Єва вважала за кра­ще поводитися з ним грубо, ніж брехати: коли вона брехала, а він удавав, ніби вірить цьому, їй важко було зректися легень­кого враження вищості, яке викликало огиду до самої себе.

— Мене ізолювати! — повторив П’єр з іронією. — Він з глузду з’їхав! Що для мене мури? Вони, певно, гадають, ніби в такий спосіб швидко мене вгамують. Я іноді запитую себе, чи не діють тут аж дві зграї зразу. Перша — це давня, негри. А друга — це зграя галасунів, яка тільки й знає шукати, куди б сунути свого носа, коїть дурницю за дурницею.

Він ухопився рукою за бильце фотеля і втішено розглядав її.

— Мури не перешкода. Що ти йому відповіла? — запитав П’ср, з цікавістю зиркнувши на Єву.

— Що тебе не ізолюють.

Він знизав плечима.

— Не варто було цього казати. Ти також помилилася, — хіба що ти зробила цю помилку зумисне. Треба, щоб вони самі поламали свою гру.

Він замовк. Єва сумно схилила голову: «Вони їх затиска­ють у кулаці!» Яким зневажливим тоном він це сказав — і як це точно. «Невже я теж стискаю предмети у кулаці? Я дуже обережна, гадаю, що більшість моїх рухів його дратує. Але цього він не казав». Єва раптом відчула себе нещасною, ніби їй ще досі було чотирнадцять років і пані Дарбеда легко й жваво говорила їй: «Подумають, що ти не знаєш, де подіти руки». Вона не зважувалася поворухнутись, і саме цієї миті їй нестерпно захотілося сісти якось інакше. Єва обережно під стільцем підібгала ноги, ледве торкаючись килима. Вона ди­вилася на настільну лампу, основу якої П’єр зафарбував у чорне, і на шахи. На шахівниці П’єр залишив лише чорних пішаків. Декілька разів він зводився, підходив до столу і брав одну по одній фігури. Він з ними розмовляв, називав робота­ми, в його руках вони, здавалося, оживали і втрачали всю свою таємничість. Коли він їх знову розставив, Єва й собі підійшла, щоб торкнутися їх (цей учинок видався їй кумед­ним): пішаки знову стояли на дошці з маленькими гострими шпичаками з мертвого дерева, але П’єр ніби надав їм чогось невиразного й невловного, налив їх якимось почуттям: «Це його речі, — подумала Єва. — Мого в кімнаті немає вже більше нічого». Колись вона мала деякі меблі. Дзеркало та інкрустований туалетний столик, який дістався в спадок від її бабусі і якого П’єр називав жартома «твій трельяж». П’єр забрав їх із собою: тільки речі показували П’єрові свої справжні обличчя. Єва могла на них дивитися годинами, а вони зло й затято розчаровували її, не залишаючи їй нічого, крім свого зображення, як і лікареві Франшо та панові Дар- беді. «Проте, — подумки говорить вона з тривогою, — я бачу їх усе ж не так, як мій батько. Не може бути, щоб я їх бачила так само, як він».

Вона ледь ворухнула коліньми, її ноги затерпли. Тіло за­ціпеніло й напружилося, вона почувалася зле; П’єр здавався Єві надто збудженим і нестримним: «Мені б хотілося бути невидимою і залишатися тут; дивитися на нього, але так, щоб він мене не бачив. Я йому непотрібна, я зайва в кімнаті». Єва повернула голову і глянула на стіну вище П’єра. Вона була списана різними погрозами. Єва це знала, але не могла їх прочитати. Вона часто розглядала пишні рожеві троянди на шпалерах, аж доки вони починали танцювати перед очима. Троянди палали в сутінках. Погрози найчастіше були напи­сані аж під стелею, ліворуч над ліжком, але вони декілька разів переміщалися. «Треба встати. Я більше не можу, не можу так довго сидіти». На стіні проступали також білі диски, що нага­дували кружальця цибулі. Диски оберталися довкола своєї осі, і руки у Єви починали тремтіти. «Бувають хвилини, коли я почуваюся божевільною. Проте, ні, — подумала вона з гір­котою, — я не можу стати божевільною. Я просто знервована».

Зненацька вона відчула на собі П’срову руку.

— Агато, — лагідно звернувся П’ср.

Він їй усміхався, хоча й тримав її руку за кінчики пальців з якоюсь відразою, так, ніби тримав за спинку краба, остері­гаючись його клішень.

— Агато, — мовив він, — я так хочу вірити тобі.

Єва заплющила очі й затамувала віддих: «Краще промов­чати, а то вловить щось підозріле й затнеться».

П’єр відпустив її руку.

— Я тебе так кохаю, Агато, — сказав він. — Але не можу тебе збагнути. Чому ти весь час у кімнаті?

Єва не відповіла.

— Скажи мені чому?

— Ти добре знаєш, що я тебе кохаю, — відказала вона сухо.

— Не вірю тобі, — мовив П’єр. — За що мене кохати? Я ж наганяю на тебе жах: я дивакуватий. — Він усміхнувся, але враз споважнів: — Нас розділяє мур. Я бачу тебе, розмовляю з тобою, але ти по той бік нього. Хто нам заважає кохати одне одного? Мені здається, що раніше це в нас виходило куди краще. У Гамбурзі.

— Так, — підтакнула сумно Єва. Знову той Гамбург. Він жодного разу не згадував про їхнє справжнє минуле. Ні Єва, ні П’єр ніколи не були в Гамбурзі.

— Ми гуляли вздовж каналів. Ти пам’ятаєш шаланду? Во­на була чорна, а по палубі тинявся пес.

П’єр поволеньки фантазував далі, він скидався на боже­вільного.

— Я тримав тебе за руку, в тебе була інша шкіра. Я вірив усьому, щоти мені казала. Замовкніть! — раптом вигукнув він.

П’єр якусь мить прислухався.

— Вони зараз прийдуть, — сказав він сумним голосом.

— Вони зараз прийдуть? — здригнулася Єва. — А я вже гадала, що вони ніколи більше не вернуться.

Упродовж трьох днів П’єр почувався зовсім спокійним, боввани не приходили. П’єр страшенно боявся бовванів, хоча не признавався в цьому. Єва не боялася, однак, коли вони з дзижчанням залітали до кімнати, вона боялася П’єра.

— Подай мені цитру, — попросив П’єр.

Єва встала і взяла цитру: це була штуковина, що складала­ся з шматків картону, котрі П’єр сам посклеював докупи; вона йому слугувала для заклинання бовванів. Цитра скида­лася на павука. На одній із картонок П’єр написав: «Влада над пасткою», а на іншій «Чорна». На третій намалював ку­медну голову з примруженими очима: це був Вольтер. П’єр схопив цитру за ручку й став похмуро розглядати її.

— Вона більше не знадобиться мені, — сказав він.

— Чому?

— Вони змінили її напрям.

— Ти зробиш іншу?

Він кинув на неї прискіпливий погляд.

— Ти дуже цього хочеш, — процідив він крізь зуби.

Єва розгнівалася на П’єра. «Щоразу, коли вони приходять, він уже попереджений. Як це йому вдається? Він ніколи не помиляється».

Цитра жалюгідно звисала з кінчиків П’єрових пальців. «Він завжди знаходив привід, щоб не скористатися нею. В неділю, коли вони прийшли, ГГєр удавав, ніби нічого не помічає, але ж я його бачила за пляшечкою з клеєм, тож і П’єр не міг його не бачити. Цікаво, чи не сам він їх накли­кає?» Ніколи не було певності, що він щирий. Інколи Єві здавалося, ніби якась сила полонила П’єра, паралізувала його волю, напускаючи страшні думки і видіння. Але іноді П’єр, здається, просто вигадував. «Він страждає. Проте чи справді вірить він у бовванів і негрів? Бовванів, в усякому разі, він не бачить, лише чує, — коли вони приходили, він відвертався, хоча казав, що бачить їх, і навіть описував». Єва пригадала червоне обличчя лікаря Франшо: «Шановна пані, мушу вам сказати, що всі душевно хворі брехуни; ви марнуєте свій час, якщо хочете розмежувати, що вони відчувають насправді, а що прагнуть відчути?» Вона здригнулася: «Що тут треба тому Франшо? Я не хочу думати так, як він».

П’єр піднявся й пожбурив цитру в кошик для паперів. «Я хотіла б думати так, як ти», — бурмотіла вона. Він ступив маленькими кроками навшпиньки, притиснувши руки до сте­гон, щоб якомога менше займати місця; потім повернувся, щоб сісти, й глянув на Єву відсутнім поглядом.

— Треба наклеїти чорні шпалери, — сказав він, — цій кімнаті бракує чорного кольору.

П’єр опустився в фотель. Єва сумно дивилася на його схуд­ле тіло, ладне будь-якої миті зморщитися, зіщулитись; руки, ноги, голова, здавалось, от-от утягнуться досередини. На стінному годиннику вибило шосту, піаніно вже втихло. Єва зітхнула: боввани так швидко не прийдуть, на них треба че­кати.

— Може, ввімкнути світло?

їй більше подобалося чекати їх при світлі.

— Увімкни, якщо тобі так хочеться, — відповів П ’єр.

Єва засвітила настільну лампу, й рожевий серпанок огор­нув кімнату. П’сртакож чекав.

Він мовчав, але його губи ворушилися, ніби дві темні пля­ми в рожевому серпанку. Єві подобались ГГєрові губи. Колись вони були привабливі й хтиві, але потім утратили свою хтивість. Вони невпинно, ледь тремтячи, розтулялися й знову стулялися, змикалися одна з одною, щоб роз’єднатися знову. Тільки вони жили на цьому незворушному обличчі, скидаю­чись на двох полохливих звірят. Ось так, сидячи у фотелі, ГГєр міг годинами ворушити губами, не зронивши жодного звуку, і це часто Єву зачаровувало. «Я люблю його губи». Він її вже не цілував і уникав інтимних стосунків: уночі до нього торкалися руками люди суворі й бездушні, вони його щипали з усіх боків; йому було гидко від пестливих доторків жіночих рук з довжелезними нігтями. Часто він засинав одягнений, але руки проникали під його одяг і стягували з нього сорочку. Одного разу йому вчувся сміх і приверзлося, що м’ясисті губи впилися в його вуста. Відтоді він уже ніколи не цілував Єви.

— Агато, — мовив П’єр, — не дивися так на мій рот!

Єва опустила очі.

— Я не знаю, як це можна навчитися читати по губах, — сказав він зухвало.

Його рука тремтіла на бильці фотеля. Вказівний палець раптом напружився й тричі вдарив по великому пальцю, а решта пальців судомно в нього вп’ялися: це було заклинання. «Зараз усе почнеться», — подумала Єва. їй захотілося взяти П’єра на руки.

П’єр заговорив дуже голосно і якимось надто світським тоном:

— Ти пригадуєш Сан-Паулі?

Не треба відповідати. Це, можливо, пастка.

— Саме там я з тобою познайомився, — сказав він задово­лено. — Я тебе відбив у датського моряка. Ми мало не почуби­лись, але я заплатив за подорож, і він дав мені змогу забрати тебе. Достоту, як у комедії.

«Він бреше, він не вірить жодному своєму слову. Він знає, що мене звуть не Агатою. Я його ненавиджу, коли він бреше». Але вона побачила його безтямні очі, де спалахнув гнів. «Він не бреше, — подумала Єва, — він дійшов краю. Відчуває, що вони наближаються; він говорить, щоб заглушити їх». П’єр обома руками вхопився за поруччя фотеля. Обличчя у нього зблідло, він посміхався.

— Ці зустрічі часто якісь дивні, — сказав він, — проте я не вірю у випадковість. Я не питаю, хто тебе послав, я знаю, що ти не признаєшся. У кожному разі, тобі вистачило спритності облити мене брудом.

Вік говорив важко, пронизливим і здушеним голосом. Траплялися слова, котрих він не міг вимовити, і тоді вони вилітали з його рота, немов якась м’яка й безформна маса.

— Ти потягла мене за собою в розпалі свята, між чорні автомобілі, а позаду них світився цілий рій червоних очей, які, ледве я повертався до них спиною, починали мерехтіти. Мені здається, що ти їм подавала знаки, схиляючись на мою руку, але я не бачив нічого. Я був надто захоплений величною церемонією коронації.

ГГср дивився просто себе, його очі були розплющені. Потім швидко коротким рухом провів рукою по чолу і став говорити без угаву, немов боячись замовкнути.

— Це була коронація Республіки, — провадив він скрипу­чим голосом, — у певному розумінні зворушливе видовище. Які тільки звірі не брали участі у тій церемонії! Ти боялася загубитися між мавпами. Я сказав «між мавпами», — повто­рив він, зухвало озираючись довкола себе. — Я міг би сказа­ти «між неграми»! Виродки, котрі пролазять під столами і сподіваються пройти непоміченими, — я їх викрив і розіп’яв своїм поглядом. Наказую мовчати, — закричав він. — Мовча­ти. Всім залишатися на місці й охороняти від бовванів вхід, це наказ. Тра-ля-ля, — загорланив П’єр, приклавши руки тру­бочкою до рота, — тра-ля-ля, тра-ля-ля!

Він замовк, і Єва вже знала, що боввани зараз увійдуть до кімнати. Чоловік увесь напружився, зблід, у погляді застигла зневага. Єва теж зібралася на силі й завмерла разом із П’єром у чеканні. Хтось пройшов коридором: це була Марі, хатня робітниця, вона, певно, вже прийшла. Єві подумалось: «Тре­ба віддати їй гроші за газ». А невдовзі почали літати боввани, прошмигнувши між Євою і П’єром.

П’єр зойкнув і, підібгавши під себе ноги, скрутився кала­чиком у фотелі, відвернувши голову. Час од часу він заливав­ся сміхом, проте чоло йому вкрили крапельки поту. Єва не могла дивитися на ті бліді щоки, рот, тремтяче і перекошене від ненависті обличчя і заплющила очі. Золотисті вії заме­рехтіли на червоних повіках, Єва відчула себе старою і об­важнілою. Неподалік важко дихав П’єр. «Вони літають, дзижчать; уже схилилися над ним...» Єва відчула легенький лоскіт, щось замуляло в плечах і в правому боці. Інтуїтивно її тіло відхилилося вліво, ніби уникаючи неприємного дотику, пропускаючи важкий і незграбний предмет. Раптом підлога заскрипіла, і в неї виникло божевільне бажання розплющити очі, глянути праворуч від себе, розганяючи рукою повітря.

Вона нічого цього не зробила; боялася розплющити очі і вся затремтіла від нестримної радості. «Я теж боюся», — подума­ла вона. Все її життя зосередилось у правому боці. Вона, не розплющуючи очей, пригорнулася до ІГєра. Ще одне крихіт­не зусилля — і вона вперше зможе ввійти в цей трагічний світ. «Я боюся бовванів», — подумала вона. Це твердження було шалене й сліпе, просто якесь чаклунство: вона з усієї сили хотіла повірити у їхню присутність; жах, що паралізував її правий бік, вона прагнула обернути на якесь нове почуття, якийсь дотик. Через свою руку, бік і плече, вона відчувала їхній лет.

Боввани літали низько й повільно; вони дзижчали. Єва знала, що в них насмішкуватий і лукавий вигляд і що довкола їхніх очей стриміли закам’янілі вії, але їй було важко це уяви­ти. Вона також знала, що вони не зовсім живі, їхні великі тіла вкривали пластинки плоті, якась тепла луска, кінчики кам’яних пальців облущувалися, долоні їм свербіли. Єва не могла всього цього бачити, вона уявляла собі, що велетенські жінки, урочі й химерні, з затятістю непоступливого каменя, ширяли перед нею. «Вони горнуться до ІГєра». Єва зробила таке несамовите зусилля, що її руки почали тремтіти. «Вони горнуться до мене...» Раптом жахливий крик вирвав її з заціпеніння. «Вони доторкнулися до нього». Єва розплющила повіки, П’єр, обхопивши голову руками, тяжко дихав. Єва відчула, як вона виснажилася. «Це звичайна гра, — докоряла вона собі, — тільки гра, жодної миті я не вірила в це щиро. Хоча він страждав увесь цей час по-справжньому».

П’єр розслабився і почав дихати глибше. Але його зіниці залишалися дивно розширеними, він змокрів.

— Ти бачила їх? — запитав він.

— Я не можу їх бачити.

— Тим ліпше для тебе, а то вони злякали б тебе. Я, — казав він, — уже звик.

Руки у Єви й досі тремтіли, кров у голові стугоніла. П’єр дістав із кишені цигарку і взяв до рота, але не запалював:

— Я їх не боюся, коли вони прилітають, — сказав він, — тільки не хочу, щоб вони доторкалися до мене, а то ще пона­бивають мені гуль.

Потім хвильку подумав і запитав:

— Ти чула їх?

— Так, — мовила Єва, — гудуть, як літаки (це саме їй П’єр казав ще минулої неділі).

Він якось поблажливо усміхнувся.

— Ти перебільшуєш, — вів далі чоловік, досі мертвотно- блідий. Він глянув на Євині руки. — В тебе тремтять руки. Це тебе розтривожило, бідна моя Агато. Але в тебе нема причини хвилюватися. Вони до завтра вже не повернуться.

Єва не могла говорити, вона цокотіла зубами й боялася, щоб П’єр цього не помітив. Він довго її розглядав.

— Ти дуже гарна, — сказав він, хитаючи головою. — Шко­да, справді шкода.

Він рвучко простягнув руку, злегка торкаючись її вуха.

— Моя прекрасна дияволице! Ти мене трохи бентежиш, ти надто чарівна, це мене розважає. Якби не йшлося про ре­зюме,..

ГГср зупинився й здивовано глянув на Єву:

— Це не те слово... Воно вихопилось... злетіло, — повторив він, якось невиразно всміхаючись. — У мене на кінчику язика крутилося інше... і воно там... зайняло своє місце. Я забув те, про що тобі казав.

Він хвильку подумав і кивнув головою.

— Що ж, — сказав він, — я йду спати. — І додав дитячим голосом: — Ти знаєш, Агато, я втомився. У мене в голові порожнеча.

Він кинув цигарку і стривоженим поглядом подивився на килим. Єва підклала йому під голову подушку.

— Ти теж відпочинь, — мовив до неї, склепляючи пові­ки, — вони не повернуться.

«РЕЗЮМЕ». П’єр спав. На його обличчі світилася щира усмішка; він схилив голову, здавалося, ніби щокою хотів по­тертися об плече. Єві не спалося, вона думала: «Резюме». Раптом П’єр став схожий на звіра, і з його рота витекло сло­во — довге й білясте. П’єр дивився перед себе з подивом, не­мов бачив слово й не впізнавав його; здавалося, в ньому щось обірвалось. «Щось бурмоче. Таке з ним уперше. Щоправда, він це відчув. Адже сказав, що в голові в нього порожнеча». П’єр ледве чутно виштовхнув із себе жалібне й солодке зітхання, і його рука злегенька ворухнулася. Єва суворо гля­нула на нього: «Що, коли він зараз прокинеться?» Це її схви­лювало. Тільки-но П’єр засинав, як її обсідала ця думка, вона вже не могла позбутися страху. Боялася, що він прокинеться з каламутними очима й почне бурмотіти. «Я дурепа, — поду­мала вона, — це не повинно початися раніше, як через рік, так сказав Франшо». Але тривога не покидала її. Один рік — зима, весна, літо, початок наступної осені. Якогось дня риси цього обличчя зітруться, одвисне щелепа, ледь розплющені очі засльозяться. Єва притулилася до ІГєрової руки й видих­нула: «Але я тебе вб’ю раніше».

ГЕРОСТРАТ

Люди, — на них треба дивитися згори. Я гасив світло і підходив до вікна: вони навіть і гадки не мали, що хтось зверху за ними може спостерігати. їх турбує, які вони спереду, іноді — які ззаду, але всі їхні заходи розраховані на глядачів із зростом метр сімдесят. Хто хоч раз замислювавсь, яке вражен­ня справляє капелюх, коли дивитися на нього з сьомого повер­ху? Люди не дбають про захист своїх плечей і черепів, захоп­люючись крикливими барвами і картатими тканинами, не відають, як здолати великого ворога Людства — перспективу, що зникає. Я перехилявся через поруччя балкону і починав реготати: де ж вона тепер, та дивовижна «струнка постава», якою вони так пишалися? Постаті сплющувалися до хідника, а дві довгі вкорочені наполовину ноги стирчали прямо з плечей.

Балкон сьомого поверху: саме тут я мусив би збавити все своє життя. Моральні переваги слід підкріплювати матеріаль­ними символами, без яких вони втрачають вартість. Тож у чому саме моя перевага надлюдьми? Лише в зручності місця, та й годі: я став над людством, часточкою якого був сам, і споглядав його. Ось чому я любив шпилі Нотр-Даму, майдан­чики Ейфелевої вежі, церкву Сакре Кер, свій сьомий поверх на вулиці Делямбр. То прекрасні символи.

Щоразу я мусив спускатися вниз. Щоб, скажімо, навіда­тися до контори. Я задихався. Коли буваєш урівні з людьми, то їх уже набагато важче вважати мурахами: вони розчулю­ють. Якось на вулиці я натрапив на мертвого. Він лежав долілиць. Його перекинули на спину, він стікав кров’ю. Я побачив його розплющені очі, лиховісний погляд, калюжу крові. 1 сказав собі: «Нічого особливого, справляє не більше враження, ніж щойно розлита фарба. Йому намастили носа червоною фарбою — ото й усе». Але я відчув млосну огиду, яка вдарила мені в ноги і в потилицю, я знепритомнів. Мене відвели до аптеки, кілька разів гепнули долонею межи плечі і дали ковтнути спирту. Хотілося їх повбивати.

Я знав, — то були мої вороги, але вони самі того не відали. Вони підтримували одне одного, гуртувалисяі, напевне, ймені допомогли б, гадаючи, що я їхній. Та якби ці добродії знали хоч найменшу дрібку правди, то віддухопелили б мене. Вони те й зробили, але трохи згодом. А якби спіймали й дізналися, хто я насправді, то зітерли б на порох, дубасили б у поліцейській дільниці зо дві години, скрутили б мені руки, стягнули б шта­ни, а насамкінець шпурнули б на землю моє пенсне і, доки я, колінкуючи, шукав би його, копали б мене, регочучи, в зад. Я завжди передбачав, що вони кінець кінцем відлупцюють мене: я слабкий і не можу себе боронити. Ті, котрі вже не один день полювали за мною, були дужі. Вони штовхали мене на вулиці, щоб позбиткуватися, побачити, що я робитиму. Я мовчав. Удавав, ніби нічого не розумію. І все ж вони ловили мене. Я їх боявся якось підсвідомо. Ви таки слушно міркуєте — у мене були й поважніші підстави їх ненавидіти.

Все пішло набагато краще, відколи я придбав револьвера. Почуваєшся сильним, якщо весь час носиш при собі ось таку штукенцію, яка, бабахнувши, може наробити чимало галасу. Я його брав по неділях, клав просто до кишені штанів, а потім ішов прогулюватись, звичайно бульварами. Я відчував зброю, коли вона випиналася з кишені, немов краб, відчував біля стегна її холод. Але мало-помалу револьвер нагрівався від мого тіла. Я йшов трохи скуто, мов чоловік, у якого напружився член і заважав кожному його крокові. Я засовував руку до кишені й намацував предмет. Час од часу заскакував до нуж­ника, — навіть там я був дуже обережний, бо часто хтось заходив до сусідньої кабінки, — витягав револьвер, зважував на долоні, розглядав його чорне руків’я з насічкою і чорну гашет­ку, що нагадувала напівпримружену повіку. Ті, хто, стоячи за перегородкою, бачили мої розставлені ноги і холоші, гадали, що я сцю. Та я ніколи не справляю потреби в громадських туалетах.

Якось увечері запала мені до голови думка стріляти людей. Це було в суботу, я вийшов, щоб пошукати Леа, білявку, яка чергувала перед готелем на вулиці Монпарнас. Я ніколи не мав інтимних стосунків із жінками, бо почувався б окраде­ним. їх, звичайно, водять у номери, але ж вони вас пожира­ють своїм велетенським волохатим ротом, що нижче пупа, і, зрозумійте мене, саме вони — і надовго виграють від цього обміну. Я нічого ні в кого не прошу задарма, але й не маю бажання переплачувати; мені пасувала б жінка холодна й побожна, що віддавалася б з огидою. Щомісяця першої суботи я підіймався з Леа до кімнати готелю «Дюкен». Вона роздяга­лася, і я розглядав її, не торкаючись навіть пальцем. Декілька разів усе йшло як по маслу, — спускав у штани, а то якось я зібрався на силі, щоб упоратись. Цього вечора я не застав Леа на звичному місці. Хвильку зачекав, тоді збагнув, що її не буде, можливо, в неї нежить. Це сталося на початку січня,

холод проймав до кісток. Я був у розпачі: мав-бо палку вдачу і тут же смакував утіху, якої сподівався домогтися цього вечо­ра. Та все склалося гаразд. На Одеській вулиці була одна чорнявка, я давненько запримітив її; вона трохи підтоптана, проте міцна й огрядна: я не гидував літніми жінками, бо, роздягнені, вони видаються голішими за інших. Але ця не знала моїх уподобань і нахилів, признатися їй у всьому ні сіло ні впало було трохи ніяково. А потім я остерігався нових зна­йомств: такі жінки можуть дуже легко заховати у себе за дверима якогось горлохвата, і тільки-но увійдеш, як цей тип відразу пограбує вас. Щастя, якщо він іще й не віддубасить. Проте цього вечора я був не знати який хоробрий, тож ви­рішив зайти додому і про всяк випадок прихопив револьвера.

За п’ятнадцять хвилин я був у тієї жінки і, маючи в кишені зброю, нічого не боявся. Якщо придивитися до неї зблизька, то впадав у вічі її жалюгідний вигляд. З обличчя вона нагадувала мою сусідку, дружину аджідана, мені це подобалося, боя давно вже мріяв побачити її голою. Вона вдягалася при відчиненому вікні, тож коли аджюдан виходив, я ховався за своєю шторою, щоб заскочити її зненацька. Але мадам це робила в глибині кімнати.

В готелі «Стелла» залишалася тільки одна вільна кімната на п’ятому поверсі. Ми почали підійматися. Жінка була надто опасиста, зупинялася на кожній сходинці, щоб перевести дух. Я почувався молодчиною; не впрів, і, незважаючи на черевце, легко здолав п’ять поверхів, навіть не захекавшись. На майданчи­ку сходів п’ятого поверху вона зупинилася і, відсапуючись, взя­лася правою рукою за серце. Л івицею дістала ключ від кімнати.

— Височенько, — видихнула вона, ледве спромігшись на усмішку.

Я мовчки взяв у неї ключа, лівою рукою відімкнув двері; в правій затис револьвера, націливши його через кишеню перед себе; випустив лише тоді, як повернув умикач. У кімнаті було порожньо. На вмивальнику знічев’я лежав маленький квад­ратик зеленого мила. Я посміхнувся: з таким коханцем, як я, не дуже й потрібні і біде, і маленькі квадратики мила. Жінка й досі важко дихала позаду, і це мене збуджувало. Я обернувся, вона потяглася до мене губами. Я її відштовхнув.

— Роздягайся, — наказав їй.

Там був гаптований фотель, я зручно всівся. Саме в таких випадках мені бракус цигарки. Жінка скинула сукню, потім зупинилася, недовірливо поглядаючи на мене.

— Як тебе звати? — запитав я, відкидаючись на спинку.

— Рене.

— Гаразд, Рене, поквапся, я чекаю.

— А ти не роздягаєшся?

— Хутчій, — кинув я їй, — не зважай на мене.

Вона зняла свої панталони і дбайливо поклала на сукню разом із бюстгальтером.

— Ну що, мій любий розпутнику, маленький лінивцю? — завуркотіла вона. — Ти хочеш, щоб твоя жіночка зробила всю роботу сама?

Мовлячи це, вона ступила до мене і, спершись руками на бильця мого фотеля, незграбно спробувала стати навколішки між моїми ногами. Але я її грубо підвів.

— Ні, ні!

Вона здивовано подивилася на мене.

— То чого ж ти хочеш?

— Нічого. Просто пройдися, я більше не вимагаю.

Вона почала вайлувато походжати туди-сюди. Ніщо так не діймає жінок, як вимога пройтися голими. Вони не звикли ходити на низьких підборах. Повія горбилася, руки звисали. Щодо мене, то я був на сьомому небі: почувався цілком за­тишно, спокійно вмостившись у фотелі, зодягнений з п’ят до лопат, я навіть не зняв рукавичок, а ця літня пані з моєї примхи гола-голісінька кружляла довкола мене.

Вона повернула у мій бік голову і задля пристойності ко­кетливо всміхнулася:

— Ну, я гарна тобі? Ти втішений?

— Мовчи.

— Але все-таки, — раптом обурилася вона, — ти ще довго збираєшся так мене ганяти?

— Сідай.

Вона сіла на ліжко, і ми мовчки втупилися одне в одного. У неї була гусяча шкіра. Через стіну чулося цокання будиків. Нарешті я звелів:

— Розстав ноги.

Вона на хвильку завагалася, а потім підкорилася. Я вперся поглядом межи її ноги й засопів. Тоді почав реготати так голо­сно, що з очей потекли сльози. І сказав відверто:

— Чи ти думаєш, що робиш?

І знову зайшовся реготом.

Вона якусь мить заціпеніло дивилася на мене, тоді геть зашарілася і знову стулила ноги.

— Мерзотник, — процідила вона крізь зуби.

Але я зареготав іще дужче, тоді вона схопилася на рівні, як ошпарена, хапаючи із стільця бюстгальтера.

— Гей, ти, — крикнув я, — це ще не все. Я дам тобі п’ятде­сят франків, але за мої гроші ти зробиш те, що я хочу.

Вона нервово шарпнула свої панталони.

— Мені набридло, сам розумієш. Я не знаю, чого ти дома­гаєшся. Якщоти прийшов зі мноюсюди, щоб позбиткуватися...

Тоді я витягсвого револьвера і націлив на неї. Жінка мовчки кинула на мене стривожений погляд і поклала назад панталони.

— Ходи, — наказав я їй, — шпацируй.

Вона тупцяла ще хвилин п’ять. Потім я примусив її залізти рукою в мої штани і там виконувати вправу. Коли відчув, що мої спідні змокріли, підвівся і простягнув їй купюру в п’ятде­сят франків. Вона взяла.

— До побачення, — додав я, — гадаю, що не надто натомив тебе за таку ціну.

Я вийшов, залишивши її зовсім голою посеред кімнати із бюстгальтером в одній руці і п’ятдесятифранковою купюрою в другій. Не шкодував за своїми грішми; я її приголомшив, а повію здивувати не так уже й легко. Тож подумав, спускаю­чись сходами: «Ось те, чим хотілося ошелешити їх усіх». Я радів, як дитя. Я прихопив із собою зелене мило і, коли повер­нувся додому, довго ним милився під теплою водою, аж доки між пальцями залишилася тонесенька плівка, що нагадувала м’ятну цукерку, котру довго смоктали.

Дата добавления: 2015-10-21