♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 20 страница

Люлю не відповіла, а почала сумним непевним поглядом роздивлятися навсебіч.

Вийшовши від Фішера, вони почули, що вибило шосту го­дину. Ріретта взяла Люлю за лікоть, щоб іти швидше. Проте Люлю зупинилася перед будинком квітникаря Баумана.

— Поглянь на ці азалії, моя маленька Ріретто. Якби в мене була гарна вітальня, я б їх розставила повсюди.

— Я не люблю квітів у горщиках, — відповіла Ріретта.

Вона була дуже роздратована. Повернула голову в бік ву­лиці Північних Оленів і, звичайно, відразу ж побачила вели­ку неоковирну постать Анрі. Він був простоволосий із спор­тивною твідовою курткою в руці. Ріретта ненавиділа твід.

— Он він, Люлю, он він, — збентежено сказала вона.

— Де? — запитала Люлю. — Де він?

Її, як і Ріретту, спокій покинув.

— Позаду нас, на протилежному боці вулиці. Тікаймо, і не оглядайся.

Люлю все ж обернулася.

— Я бачу його, — сказала вона.

Ріретта намагалася потягнути її за собою, але Люлю опира­лася, пильно дивлячись на Анрі. Врешті зауважила:

— Здається, він нас не побачив.

Вона ніби злякалася, бо перестала опиратись і, тільки-но її Ріретта смикнула, покірно пішла за нею.

— Тепер, Господом Богом молю, Люлю, не оглядайся більше, — мовила Ріретта, трохи задихаючись. — Ми зараз повернемо праворуч, на вулицю Делямбр.

Вони майже бігли, розпихаючи перехожих. Часом Люлю трохи стишувала ходу, а інколи й сама тягнула Ріретту вперед. Але вони не дійшли навіть до рогу вулиці Делямбр, як Ріретта побачила велику коричневу тінь трохи позаду Люлю; вона зрозуміла, що то Анрі, і затремтіла від гніву. Люлю опустила очі. Вона мала вигляд потайний і затятий. «Бідолаха кається за свою необачність, але вже надто пізно, тим гірше для неї!»

Вони наддали ходи, Анрі мовчки йшов за ними. Подруги минули вулицю Делямбр і простували в бік Обсерваторій. Ріретта чула, як поскрипували черевики Анрі; долинало та­кож легеньке й рівномірне похрипування в ритм його ходи: то дихав Анрі (він завжди дихав глибоко, але не до такої міри, і тепер, певно, біг, щоб устигнути за ними, а може, просто хвилювався).

«Треба вдавати, ніби ми його не помітили», — подумала Ріретта. Але вона не змогла втриматися, щоб не глянути ку­тиком ока в його бік. Він був блідий, геть сполотнілий, і так опустив повіки, що очі здавалися заплющеними. «Немов сно­вида», — подумала Ріретта з острахом. Вуста в Анрі тремтіли, напіввідклеївшись, шматочок рожевого пластиру на спідній губі також дрижав. Дихання, рівне й хриплувате, закінчу­валося тепер гугнявою нотою. Ріретта почувалася незатишно: вона не боялася Анрі, але хвороба й пристрасть її завжди трохи лякали. Якоїсь миті Анрі простягнув навмання вперед руку і схопив за руку Люлю. Вона скривилась, ніби ось-ось заплаче, і, тремтячи, звільнилася.

— Ух! — видихнув Анрі.

В Ріретти виникло невтримне бажання зупинитися: в неї кололо в боці, а у вухах дзвеніло. Проте Люлю майже бігла і також була схожа на сновиду. Ріретті здавалося, що якби вона відпустила руку Люлю й зупинилася, то вони б і далі бігли одна попри одну, мовчазні, бліді, як мерці, з заплющеними очима.

Анрі заговорив. Голос його був хрипкий і кумедний.

— Ходімо додому.

Люлю промовчала. Анрі повторив тим самим хрипким не­виразним голосом:

— Ти моя дружина. Ходімо додому.

— Ви добре бачите, що вона не бажає повертатися, — від­повіла Ріретта крізь зуби. — Лишіть її в спокої.

Він ніби й не чув, знай торочачи:

— Я твій чоловік, я хочу, щоб ти пішла зі мною.

— Я вас прошу, дайте їй спокій, — вигукнула Ріретта про­низливо, — ви нічого не доб’єтеся, отак надокучаючи, дайте нам спокій.

Анрі здивовано повернувся до Ріретти.

— Це моя дружина, — мовив він, — вона належить мені. Я хочу, щоб вона повернулася додому.

Він схопив Люлю за руку, і цього разу вона не пручалася.

— Ідіть собі з богом, — сказала Ріретта.

— Я не піду, я її скрізь переслідуватиму, я хочу, щоб вона вернулася додому.

Він говорив із притиском. Раптом скривився так, аж вишкі­рив зуби, й загорланив з усієї сили:

— Ти моя!

Перехожі оглянулися, посміхаючись. Анрі смикав Люлю за руку і ричав, як звір, оскаливши зуби. На щастя, проїжджало вільне таксі. Ріретта махнула рукою і зупинилася. Анрі став також. Люлю поривалася йти далі, але вони міцно тримали її з обох боків.

— Ви повинні зрозуміти, — сказала Ріретта, тягнучи Лю­лю до дороги, — що силою ви ніколи її не повернете.

— Облиште її, облиште мою дружину, — зарепетував Анрі, тягнучи її в протилежний бік. Люлю обм’якла, наче ганчірка.

— Ви їдете чи ні? — нетерпляче закричав водій.

Ріретта відпустила Люлю й кинулася бити Анрі по руках. Але він цих ударів ніби не відчував. Нарешті він відпустив Люлю і безтямним поглядом утупився в Ріретту. Ріретта й собі дивилася на нього. їй було важко зібратися з думками, безмірна огида опанувала дівчину. Вони впродовж кількох секунд дивилися одне одному у вічі, обоє важко дихали. Потім Ріретта, отямившись, схопила Люлю за стан і потягла до таксі.

— Куди їхати?— запитав водій.

Слідом за ними підійшов Анрі, також намагаючись сісти в машину. Але Ріретта з усієї сили відштовхнула його й миттю захряснула дверцята.

— Ну ж бо, рушайте, рушайте! — закричала вона водієві. — Адресу вам скажемо потім.

Таксі рвонуло з місця, і Ріретта далеко відкинулась на сидіння. «Як гидко», — подумала вона. Ріретта ненавиділа Люлю.

— Куди ти хочеш їхати, моя маленька Люлю? — лагідно запитала вона.

Люлю мовчала. Ріретта владно повернула її до себе.

— Таж відповідай! Ти хочеш, щоб я тебе доправила до П’єра?

Люлю хитнула головою, і Ріретта сприйняла це за знак згоди. Вона нахилилася до водія.

— На вулицю Мессін, одинадцять.

Коли Ріретта обернулась, Люлю дивно дивилася на неї.

— Що трапилося?.. — почала Ріретта.

— Ви мені огидні, — пробурмотіла Люлю, — я ненавиджу П’єра, я ненавиджу Анрі. Чого ви всі хочете від мене? Навіщо мене мучите?

Вона запнулася, все її обличчя скривилося.

— Поплач, — мовила Ріретта із спокійною гідністю, — поплач, тобі стане легше.

Люлю зігнулася вдвоє і почала схлипувати, Ріретта обняла й пригорнула її. Якийсь час вона гладила її волосся. Але в душі відчувала холод і зневагу. Коли автомобіль зупинився, Люлю вже заспокоїлась. Вона витерла очі й напудрилась.

— Вибач мені, — мовила вона лагідно, — я перенервувала- ся. Не могла стерпіти, коли побачила його в такому стані, мені від цього зробилося зле.

— Він скидався на орангутанга, — сказала Ріретта заспо­кійливо.

Люлю всміхнулася.

— Коли ми знову зустрінемось? — запитала Ріретта.

— Ох! Не раніше, ніж завтра. Ти знаєш, П’єр не може мене взяти до себе через свою матір. Я в готелі «Театр». Ти можеш прийти раніше, десь о дев’ятій ранку, якщо це тебе влаштує, бо пізніше мені треба провідати свою матінку.

Вона була бліда, і Ріретта з сумом подумала, як моторошно легко Люлю могла розкисати.

— Цього вечора не дуже допадайся, — звеліла вона.

— Я страшенно втомилася, — мовила Люлю, — сподіваю­ся, П’єр відпустить мене раніше, хоча він ніколи не розуміє таких станів.

Ріретта затримала таксі й поїхала до себе. Якоїсь миті вона подумала, що добре було б піти в кіно, але в неї не було настрою. Жінка кинула свого капелюшка на стілець і ступила крок до вікна. Але ліжко притягувало її своєю свіжістю, геть усе біле, ніжне, трохи вологе в складках. Як добре впасти на нього, притулитися розпашілими щоками до пухової подуш­ки. «Я сильна, саме я зробила для Люлю все, а тепер я само­тня, і ніхто нічим не допоможе мені». Її огорнув такий жаль до себе, що вона відчула, як клубок сліз підкотився до горла. «Вони скоро поїдуть до Ніцци, і я їх більше не побачу. Це я їх зробила щасливими, але вони забудуть про мене. А я лишусь тут, працюючи щодень по вісім годин, продаючи фальшиві перли в Бурма». Кали перші сльози скотилися по її щоках, вона тихо опустилась на ліжко. «До Ніцци... — повторювала вона, гірко ридаючи, — до Ніцци... на сонце... на Рів’сру».

Ху!

Чорна ніч. Можна подумати, що хтось ходить по кімнаті — ніби людина в пантофлях. Вона йшла обережно, ступаючи однією ногою, потім другою, і все-таки було чути легке по­скрипування підлоги. Вона зупинялася, і тоді западала тиша, потім, зненацька перейшовши в другий кінець кімнати, далі, ніби якийсь маніяк, ступала туди-сюди. Люлю замерзла, постіль була надто благенька. Дівчина видихнула: «Ху!» — так гучно, що злякалася свого голосу.

Ху! Я впевнена, що зараз він споглядає небо й зорі, запа­лює цигарку, він на вулиці, він якось казав, що любить блідо- рожевий колір паризького неба. Маленькими кроками він за­ходить до неї, маленькими кроками: він казав, що коли при­ходить робити це, у нього поетичне натхнення і йому легко, як корові, що прийшла доїтися, і ні про що інше він думати не може. А я почуваюся оскверненою. Мене не здивує, якщо він у цю мить виявиться чистий, він залишив свій бруд тут, у темряві, в рушнику, що повен цього бруду, і простирадло посередині вологе, я не можу простягнути ніг, бо так мокро: яка нечисть, а він, він сухий, я чула, як він насвистував під моїм вікном, коли вийшов; він стояв там, унизу, сухий і свіжий, гарно вдягнений, у демісезонному пальті, — треба визнати, що він таки вміє одягатися, кожна жінка мала б за честь прогулятися з ним; він був під моїм вікном, а я лежала гола в темряві, геть закоцюбла, потирала руками живота, і мені здавалося, ніби все довкола мокре. «Я зайшов на хвиль­ку, — сказав він, — аби тільки побачити твою кімнату». А пробув дві години, і весь цей час ліжко скрипіло — маленьке брудне металеве ліжко. Цікаво, як він знайшов цей готель, він розповів, що колись тут прожив півмісяця, що мені тут буде дуже добре, а кімнати тут жалюгідні. Я вже жила у двох і ще ніколи не бачила таких тісних покоїв, та ще так захараще­них меблями; тут і м’які круглі дзиглики, і канапи, і маленькі столики — все тхне любов’ю; не знаю, чи жив він тут пів­місяця, але я впевнена, всі ті дні він був тут не сам; треба мене нітрохи не поважати, щоб запроторити сюди. Швейцар готе­лю реготав, коли ми піднімалися, це був алжирець, я нена­виджу таких типів, я їх боюся, він дивився на мої ноги, після цього вертався у свій закамарок, певно, думаючи: «Так воно і є, вони роблять це», і уявляв собі різну гидоту; а вони самі, мабуть, роблять там із жінками щось жахливе; коли якась потрапить їм у руки, то кульгатиме вже довіку; коли мені

ГГєр набридав, я щоразу пригадувала алжирця, який думав про те, що я робила тут, і уявляв собі щонайгидкішу гидоту, хоча насправді нічого такого не було. Хтось-таки є в кімнаті!

Тільки-но Люлю тамувала подих, рипіння припинялося майже одразу. Мені болить між стегнами, свербить і пече, аж хочеться плакати, і так буде щоночі, крім наступної, адже ми їхатимемо в поїзді. Люлю кусала губи й здригалася, згадую­чи, як вона стогнала. Це неправда, я не стогнала, я просто дихала трохи глибше, він-бо такий важкий, і, коли зверху, мені спирає дух. Він мені сказав: «Ти стогнеш, тобі солодко», я боюся, коли, злягаючись, розмовляють, я б воліла, щоб обоє поринали в забуття, але він і далі говорив усіляку гидоту. Я не стогнала, спочатку не відчувала навіть ніякої насолоди, це факт, лікар сказав, що насолоду я відчую тільки тоді, коли робитиму все сама. А він не хоче в це вірити, ніхто з них ніколи не хотів у це вірити, всі тільки казали: «Це від того, що тобі робили боляче на початку, я тебе навчу, щоб це було приємно»; нехай кажуть, а я добре знала, що зі мною на­справді, але це їх тільки дратує.

Хтось піднімався сходами. Цей хтось прийшов. Не дай Бо­же, якщо він вернувся. Він на це здатний, якщо йому знову припече. Це не він, кроки якісь важкі, а що, коли — серце в Люлю ледве не вискочило з грудей — це алжирець, він знає, що я сама, він зараз постукає в двері, я не можу, не можу цього витерпіти, ні, це поверхом нижче, хтось прийшов, вставляє ключа, довго вовтузиться, він п’яний; цікаво, хто живе в цьо­му готелі, певне, всілякі покидьки; сьогодні пополудні я зустріла на сходах якусь рудоволосу, у неї були посоловілі від наркотиків очі. Я не стогнала! Він, звичайно, закінчив, обси­павши мене своїми пестощами, на які він майстер, чим неаби­як збентежив. Мені жасно від типів, які вміють це робити. Я б воліла ліпше переспати з цнотливим хлопцем. Ці руки тям­лять, де нишпорити, злегка торкаються, ледве стискають, не сильно... беруть вас, як інструмент, пишаючись тим, що вміють грати на ньому. Я ненавиджу, коли мене збуджують, у мене пересихає в горлі, я боюся, у роті з’являється якийсь присмак, я почуваюся зневаженою, бо вони думають, ніби оволоділи мною; П’єрові я дам ляпаса, коли він знову по-дур- ному нахвалятиметься: «В мене є досвід». Боже мій, невже це і є життя і задля цього вдягаються, миються, чепуряться? Всі романи понаписувані про це, весь час про це думають, а кінець кінцем маємо те, що маємо, йдемо до кімнати з якимось типом, який вас мало не задушить, а наостанок скроплює живота. Я хочу спати. Ох! якби хоч трошки подрімати, взавтра треба їхати всеньку ніч, а я буду розбита. І все ж хочеться хоч трохи спочити, щоб повештатися по Ніцці; мабуть, це так чудово — вузенькі італійські вулички і барвиста білизна, що сохне на сонці, я прилаштуюся з мольбертом і малюватиму, а маленькі дівчатка заглядатимуть, що я роблю. Мерзота! (вона посунула ноги трохи вперед і торкнулася стегном вологої плями на про­стирадлі). 1 то заради цього він мене сюди привів. Ніхто, ніхто мене не любить. Він ішов поруч, а я, мало не зомліваючи, чекала ласкавого слова, він мав би сказати: «Я тебе кохаю»: я б до нього, звичайно, не повернулася, але відповіла б йому щось миле, ми б розсталися добрими друзями, я чекала, чекала, він узяв мене за руку, і я не пручалася, Ріретта оскаженіла, це неправда, що він скидався на орангутанга, але я знала, що вона думала саме так, вона з огидою дивилася на нього, дивно, яка вона може бути злюча, та дарма, коли він узяв мене за руку, я не пручалась, але не мене він хотів, а жадав своєї жінки, бо одружений зі мною і доводиться мені чоловіком; він мене принижував завжди, казав, що розумніший від мене, в усьому, що трапилося, винен тільки він, якби він не повівся так спогор­да, я б з ним залишилась. Я впевнена, що він зараз не шкодує за мною, не плаче, лиш хропить, ото й усе; він удоволений, бо тепер усе ліжко його і йому є де простягнути свої довгі ножись­ка. Мені хочеться вмерти. Я так боюся, щоб він не думав про мене чогось лихого, я нічого не могла йому пояснити, бо з нами була Ріретта і без кінця щось торочила, немов істеричка. Тепер вона втішена, пишається своєю хоробрістю, яка це несправед­ливість щодо Анрі, лагідного, мов ягнятко. Я піду. Все-таки вони не примусять мене покинути його, як собаку. Люлю схопилася з ліжка й повернула вмикач. Є панчохи й сорочка, цього досить. Вона так поспішала, що не завдала собі клопоту зачесатися, а люди, які побачать її, навіть не здогадаються, що вона гола під своїм великим сірим пальтом, що звисає до самих п’ят. Алжирець! Люлю зупинилася, серце стукотіло — зараз треба його розбудити, щободімкнув їй двері. Вона спустилася навшпиньки, але приступки поскрипували одна за одною, по­стукала у віконце службової кімнати.

— Що сталося? — спитав алжирець. Очі в нього були чер­воні, а волосся розпатлане, проте страшним він зовсім не зда­вався.

— Відчиніть мені двері, — сказала Люлю холодно.

Уже через чверть години вона подзвонила до Анрі.

— Хто там? — запитав Анрі крізь двері.

— Це я.

Він мовчав, не хотів мене впустити, але я грюкала в двері доти, доки не відчинив; він поступився лише через сусідів. Двері нарешті прочинилися, і з’явився Анрі — блідий, з при­щем на носі, він стояв у піжамі. «Він не спав», — подумала Люлю з ніжністю.

— Я не хотіла від’їздити просто так, не провідавши тебе.

Анрі й далі мовчав. Люлю, трохи відштовхнувши його,

ввійшла до помешкання. Який все-таки він тюхтій, завжди загорожує коридор, а тепер вирячив очі, руки теліпаються, і не знає, куди подіти своє тіло. Мовчи, хай буде по-твоєму, мовчи, я добре бачу, що ти схвильований і не можеш говори­ти. Він зробив зусилля, щоб ковтнути слину, і Люлю поспіши­ла зачинити двері.

— Я хочу, щоб ми попрощалися, як добрі друзі, — сказала вона.

Анрі відкрив рота, ніби хотів щось сказати, потім швидко крутнувся на місці і втік. Що він робить? Вона не насмілю­валася піти за ним. А що, коли він плаче? Вона раптом почула його кашель: він у нужнику. Коли Анрі повернувся, Люлю кинулася йому на шию, припавши вустами до його вуст: від нього тхнуло блювотиною. Люлю залилася слізьми.

— Мені холодно, — тільки й спромігся вимовити Анрі.

— Ходімо спати, — запропонувала вона, плачучи, — я можу залишитися до ранку.

Вони лягли, а Люлю затрясло від невтримного плачу, від того, що знову була у своїй кімнаті, у своєму гарному чистому ліжку і бачить рожевий відблиск у вікні. Вона думала, що Анрі її обніме, але він лежав нерухомо, витягнувшись на по­вен зріст, ніби в ліжко поклав хтось колоду. Він буває таким самим скутим, коли розмовляє з швейцарцем. Вона обхопила його голову руками і пильно подивилася на нього. «Ти чис­тий, ти чистий». Він заплакав.

— Який я нещасний, — простогнав він, — я ніколи не був такий нещасний.

— Я теж, — сказала Люлю.

Вони довго плакали. На якусь мить вона заспокоїлась і

поклала голову йому на плече. Якби можна було такими за­лишатися завжди: чистими і сумними, як двоє сиріт; але це неможливо, такого не буває. Життя нагадувало велетенську хвилю, яка накрила Люлю, щоб вирвати її з рук Анрі. Твоя рука, твоя велика рука! Він пишався ними, тим, що вони великі, і казав, що нащадки давніх родів завжди наділені ве­ликими руками. Він уже більше не обхоплював мій стан доло­нями — тільки торкався, проте я пишалася, що він міг майже зімкнути свої пальці довкола мого стану. Це неправда, що він імпотент, він чистий, чистий — і трошки ледачий. Вона всміхнулася крізь сльози й поцілувала його в підборіддя.

— Що я тепер скажу своїм батькам? — запитав Анрі. — Моя мати, дізнавшись про це, помре.

Пані Кріспен не помре, навпаки, радітиме. Вони базікатимуть про мене всі вп’ятьох за їжею, осуджуючи очи­ма, як люди, котрі все давно вже знають, але не хочуть гово­рити в присутності шістнадцятирічної дитини, яка ще надто молоденька, щоб чути такі речі. Юне створіння по­сміхатиметься про себе, бо воно знало все, воно завжди знає все, і тому я гидую ним. Який це бруд! І всі настренчені проти мене.

— Не кажи їм усього зразу, — попросила Люлю, — скажи, що я в Ніцці, поправляю своє здоров’я.

— Вони мені не повірять.

Вона хапливо обцілувала все лице Анрі.

— Анрі, ти не завжди був зі мною лагідний.

— Це правда, — сказав Анрі, — я не завжди був лагідний. Але ти також, — мовив він, роздумуючи, — не завжди була лагідна.

— І я теж. Гм! — зітхнула гірко Люлю. — Які ми нещасні!

Люлю так плакала, що мало не задихалася, скоро настане

ранок, і вона поїде. Ніколи, ніколи не робиш того, що хочеш.

— Ти не повинна їхати отак, — сказав Анрі.

— Я тебе так кохала, Анрі! — зітхнула Люлю.

— А тепер не кохаєш?

— Це вже не те.

— З ким ти їдеш?

— Ти тих людей не знаєш.

— Звідки ти знаєш тих людей, яких я не знаю, — запитав він гнівно, — де ти з ними запізналася?

— Облиш це, мій любий, мій маленький Гуллівере, невже ти хочеш зараз удавати чоловіка?

— Ти їдеш із коханцем! — вигукнув Анрі, плачучи.

— Слухай, Анрі, я клянуся тобі, що ні, я клянуся тобі своєю матір’ю, зараз чоловіки мені надто огидні. Я їду з од­ним подружжям, друзями Ріретти, людьми похилого віку. Я хочу пожити сама, вони мені підшукають роботу. Ох, Анрі, якби ти знав, як мені хочеться пожити на самоті, як усе мені остогидло!

— Що саме? — запитав Анрі. — Що тобі остогидло?

— Все! — вона поцілувала його. — Тільки ти не набрид мені, мій любий.

Вона запустила руку під піжаму Анрі й довго пестила його тіло. Він здригався від дотиків її холодних рук, однак не від­штовхнув, а тільки промимрив:

— Мені зараз буде кепсько.

У ньому, без сумніву, щось надірвалось.

О сьомій годині ранку Люлю встала з припухлими від сліз очима і втомлено сказала:

— Мені треба туди вернутися.

— Куди туди?

— Я зараз в готелі «Театр», що на вулиці Вандан. Це бруд­ний готель.

— Залишайся зі мною.

— Ні, Анрі, я тебе прошу, не наполягай, я тобі сказала, що це неможливо.

«Хвиля, що несе вас за собою, — це життя; ніхто не може ні судити, ні збагнути, залишається тільки плисти за течією. Завтра я буду в Ніцці». Вона зайшла у ванну, щоб промити очі теплою водою. Тремтячими руками взяла пальто. «Це якийсь фатум. Тільки б заснути в поїзді цієї ночі, бо в Ніцці я з ніг звалюся. Сподіваюся, він узяв квитки у вагон першого класу, це вперше я мандруватиму в першокласному вагоні. Все йде, як треба: ось і настав той день, про який я роками мріяла, можна мандрувати в купе першого класу, проте все склалося так, що цей день не приніс мені майже ніякої радості». Вона квапилася виїхати сьогодні, бо ці останні хвилини були про­сто нестерпні.

— Що ти робитимеш тепер із цим валлійцем? — запитала вона.

Валлієць замовив в Анрі афішу, Анрі йому намалював, а тепер той відмовляється її брати.

— Не знаю, — відповів Анрі.

Він скрутився калачиком під ковдрою, з-під якої виглядало лише його волосся й кінчик вуха. Він сказав спроквола тихим голосом:

— Я б спав, не встаючи, цілий тиждень.

— Прощавай, мій любий, — сказала Люлю.

— Прощавай.

Вона нахилилась до нього, трохи відгорнула ковдру й поцілувала в чоло. Люлю ще довго стояла на майданчику східців, не зважуючись причинити двері квартири. Нарешті відвела погляд і різко потягла за ручку дверей. Почувся сухий хряскіт, і вона подумала, що зараз знепритомніє; це було схоже на ту мить, коли кидають першу грудку землі на бать­кову домовинуо

«Анрі не завжди був чуйний. Зміг би й піднятися, щоб про­вести мене до дверей. Здається, я б менше журилася, якби закрив їх він».

IV

— Вона це зробила! —.мовила Ріретта, давлячись у да­лечінь, — вона це зробила!

Був вечір. Біля шостої години ГРєр зателефонував Ріретті, і вона прийшла на побачення до «Собору».

— Але ви, — запитав П’єр, — чому ви не змогли з нею зустрітися цього ранку о дев’ятій годині?

— Я її бачила.

— Чи не кепсько вона почувалася?

— Та ні, — відповіла Ріретта, — я не помітила нічого. Вона здавалася трохи втомленою і сказала мені, що погано спала, коли ви пішли, оскільки була дуже схвильована думкою, що побачить Ніццу, і трохи боялася швейцара алжирця... За­вважте, вона мене навіть спитала, чи я вірю, що ви взяли квитки у вагон першого класу, сказала, що подорожувати в купе першого класу мріяла все життя. Ні, — закінчила Рірет­та, — я впевнена, що нічого такого в неї на думці не було, принаймні поки я була там. Я провела з нею дві години, а на такі речі я досить спостережлива, було б дивно, якби я чогось не помітила. Ви мені заперечите, що вона дуже потайна, але я її знаю вже чотири роки, бачила в різних ситуаціях, я знаю мою Люлю як облуплену.

— Тоді це Тексьє її підштовхнули. Дивно... — Він замис­лився на кілька секунд. — Цікаво, хто дав їм адресу Люлю. Адже готель знайшов я, а раніше вона про нього й не чула.

Він розгублено крутив у руках листа Люлю, і Ріретту це дратувало, бо їй кортіло його прочитати, а сам він не здогаду­вався запропонувати.

— Коли ви його отримали? — запитала вона нарешті.

— Листа?.. — Він байдуже простягнув його їй. — Візьміть, можете прочитати, його напевно вручили швейцарові десь біля першої години.

Це був невеличкий фіолетовий аркушик, що їх продають у тютюнових кіосках.

«Мій любий!

Приїхали Тексьє (не знаю, хто їм дав адресу), і я зараз тебе дуже засмучу, я ке приїду, мій коханий, мій любий ГГєре, я залишаюся з Анрі, бо він дуже нещасний. Вони були в нього цього ранку, він не хотів одчинити, і пані Тексьє сказала, що він уже не схожий на людину. Вони поводилися дуже делікатно й виправдали мій вчинок: пані сказала, що винен лише він, що то справжній ведмідь, хоч у душі він зовсім не злий. Вона сказала, що йому це треба було пережити, щоб збагнути, як я потрібна йому. Я не знаю, хто їм дав мою адресу, вони про це не сказали. Тексьє, напевне, помітили мене випадково цього ранку, коли я з Ріреттою виходила з готелю. Пані Тексьє сказала мені, що прекрасно розуміє, про яку жертву просить мене, але вона досить добре знає мене, щоб припустити, ніби я можу таємно зникнути. Я дуже шко­дую, мій коханий, що не вдалася наша чудова мандрівка до Ніцци, але думаю, що ти не дуже переймаєшся, бо я була твоєю завжди. Я вся твоя і душею, і тілом, і ми знову зустрічатимемося часто, як бувало раніше. Але Анрі, якщо втратить мене, застрелиться, я потрібна йому; запевняю тебе, що мені зовсім невесело брати на плечі такий тягар. Сподіваюся, ти не лаятимеш мене, я завжди боюся лайки: адже ти не хочеш, щоб мене гризло сумління, правда ж? Я незабаром піду до Анрі, я трохи хвилююсь, коли думаю, що скоро побачу його в такому стані, але мені вистачить муж­ності поставити свої умови. По-перше, я хочу більше свободи, бо кохаю тебе, а ще хочу, щоб він залишив Робера в спокої і ніколи більше не говорив про хворобу матері. Любий мій, я дуже сумую, я б хотіла, щоб ти був там, я хочу тебе, хочу пригорнутися до тебе і відчути твої пестощі. Я буду завтра о п’ятій годині вечора в «Соборі».

Люлю».

— Бідолашний мій П’єре!

Ріретта взяла його руку.

— Скажу вам, — почав П’єр, — що мені шкода тільки її! їй не так бракувало повітря і сонця. Але якщо вона вирішила так... Моя мати влаштовувала жахливі сцени, — казав він далі. — Вілла належить їй, вона не хотіла, щоб я приводив туди якусь жінку.

— Що? — перепитала Ріретта, затинаючись. — Що? Тоді це чудово, тоді всі задоволені!

Вона випустила П’єрову руку і відчула, не знати чому, наплив гіркого жалю.

ХАЗЯЇНОВЕ ДИТИНСТВО

«Я чарівний у своєму костюмчику ангела». Пані Портьє казала мамі: «Ваш хлопчик милий-премилий. Він просто чарівний у своєму костюмчику ангела». Пан Буффардьє при­тягував Люсьєна до себе, ставив собі між коліньми й гладив його руки: «Справжня тобі дівчинка, — казав він, посмі­хаючись. — Як тебе звати? Жакліна, Люсьєна, Марго?» Люсьєн червонів по самісінькі вуха й відповідав: «Мене звати Люсьєн». Хоча й сам не був до кінця впевнений, чи він не дівчинка, всі вважали його дуже милим із тими газовими кри­лами, у голубій довгій мантії, з маленькими оголеними руч­ками і русявими кучериками; він лише боявся, щоб присутні раптом не вирішили, що він уже не хлопчик; навіть, якби Люсьєн рішуче заперечував, ніхто б йому не повірив, йому нізащо не дозволятимуть скинути мантію, хіба що коли ляга­тиме спати; прокинувшись уранці, він знаходитиме її біля свого ліжка, і якби йому вдень закортіло попісяти, то він му­сив би її підкочувати, як це робила Нанет, щоб присісти на­впочіпки. Всяк йому говоритиме: «Моя маленька мила красу­ня»; може, він уже й справді став дівчинкою; Люсьєн відчув у собі таку ніжність, що його аж трохи замлоїло, з його вуст линув мелодійний голос, і він усім роздаровував плавними рухами квіти; йому захотілося поцілувати свої руки. Люсьєн подумав: «Це не насправді». Хлопець дуже любив, коли все було не насправді, а найдужче веселився в день карнавалу на Масницю; його перевдягай в костюм П’єрро, і він бігав і стри­бав з Рірі, галасуючи, ховався під столами. Мама легенько вдарила його лорнеткою. «Я пишаюся своїм синочком». Вона була імпозантна і гарна, найогрядніша і найвеличніша з усіх дам. Коли він спинився біля довгого столика, застеленого білою скатертиною, його тато, що пив шампанське, підхопив його на руки, примовляючи: «Чоловічок!» Люсьєнові хотілося заплакати і заперечити: «Та ні ж бо!», натомість хлопець по­просив оранжаду, бо той був холодний і пити його забороня­ли. Але йому налили в малесеньку склянку рівно на два паль­ці. Напій був липкий та тягучий і зовсім не холодний, як він сподівався; Люсьєн пригадав оранжад із рициною, він його пив, коли нездужав. Малий залився слізьми і затих лише тоді, коли сів між татом і мамою в автомобілі. Мати пригорнула хлопчину до себе, вона була тепла, напахчена парфумами і вся в шовках. Час од часу інтер’єр автомобіля ставав білий, як крейда, Люсьєн кліпав очима, фіалки, що мати носила на корсажі, проступали в темряві, і він раптово вдихав їхній запах.)6юпець іще хлипав, але вже відчував легенький лос­кіт поту, що був липучим, мов оранжад; він любив ляскати по воді у маленькій балійці, коли мати натирала його губкою. Батьки дозволяли йому спати в своїй кімнаті, начебто він був іще немовлям; Люсьєн реготав і скрипів пружинами свого маленького ліжечка, а тато завважував: «Дитя надто збудже­не». Хлопець сьорбав флердоранжеву воду, втупившись у батька, що був у самій сорочці.

Наступного дня Люсьєн почувався так, ніби щось забув. Він дуже добре пам’ятав сон, який йому приснився: тато і мама були зодягнені ангелами, Люсьєн голий-голісінький сидів на горщику, вибиваючи на бубоні, батьки пурхали до­вкола нього; це був якийсь кошмар. Але було щось і до сну, Люсьєн, здається, прокидався вночі. Намагаючись пригада­ти, він бачив лише довгий чорний тунель, освітлений малень­кою голубою лампочкою, що була схожа на нічник, за­свічуваний вечорами у батьківських покоях. У глибині геть темно-голубої ночі промайнуло щось біле. Хлопець умостився на підлозі біля материних ніг і взяв свій бубон. Мати його спитала: «Чому ти на мене так дивишся, мій дорогенький?» Люсьєн опустив очі й загупав у бубон, вигукуючи: «Бум, бум, та-ра-ра, бум». Але, коли вона відвернулася, хлопець знову почав її пильно розглядати, так, ніби бачив уперше. Така знайома блакитна сукня з трояндою, обличчя... І водночас з’явилося щось нове. Раптом йому сяйнула думка, що в цьому все й криється: поміркуй він так бодай ще трохи, запона не­відомості б упала. Тунель освітився блідим сірим днем, і стало помітно, як щось ворушиться. Люсьєн злякано вигукнув: ту­нель зник. «Що з тобою, мій любий?» — запитала мати. Вона сіла навпочіпки і з тривогою подивилася на нього. «Я бавлю­ся», — відповів Люсьєн. Мати зітхнула з полегкістю, але хло­пець боявся, щоб вона часом не доторкнулася до нього: мати здавалася йому химерною, а втім, батько також. Люсьєн ви­рішив, що більше ніколи не спатиме в їхньому покої.

Дата добавления: 2015-10-21