Годинник вибив полудень; Люсьєн устав. Метаморфоза закінчилась: у цю кав’ярню годину тому ввійшов юнак, зграбний і невпевний, а тепер з нього виходив чоловік, хазяїн між французами. Люсьєн ступив кілька кроків у сяйливі промені французького дня. На розі вулиці Шкільної і бульвару Сен-Мішель він підійшов до паперової крамниці й глянув на себе в дзеркало: йому закортіло побачити на своєму обличчі той непроникний вираз, яким він захоплювався в Лемордана. Але дзеркало відбило тільки миле затяте личко, поки що не дуже страшне. «Я відпущу собі вуса», — вирішив він.
СЛОВА
ЧИТАТИ
Десь наприкінці сорокових років минулого сторіччя в Ельзасі один обтяжений дітьми вчитель вирішив податися в бакалійники. Проте цей розстрига бажав відшкодування: оскільки сам він зрікся права плекати уми, то волів, щоб один із його синів плекав душі; у родині має бути пастир, і ним стане Шарль. Але Шарль утік від батьків, оддавши перевагу цирковій вершниці, за якою і подався у світи. Його портрет повернули обличчям до стіни й заборонили навіть згадувати ім’я. Хто наступний? Опост поквапився піти батьківською стежкою: взявся до торгівлі, і то досить успішно. Залишився Луї, який ні до чого не виявляв особливої схильності: батько прибрав до рук цього сумирного хлопчину й зробив з нього пастора, та так удатно, що той і не зчувся. Згодом Луї, аби довести свою відданість батькові, в свою чергу пустив у світ пастира, Альберта Швейцера, кар’єра якого відома. Тим часом Шарль так і не вгнався за вершницею, а батькові добрі наміри вплинули й на нього: він на все життя зберіг смак до піднесеного і виявляв неабияку ревність, роздмухуючи дрібні пригоди у визначні події. Очевидно, він не так уже й прагнув покінчити з родинним покликанням, а хотів лише присвятити себе трохи вільнішій формі духовної діяльності, прийняти такий сан, який би дозволяв уганяти за вершницями. Викладацька робота була саме враз: Шарль вирішив стати вчителем німецької мови. Він захистив дисертацію про Ганса Сакса, став прихильником «прямого методу», а згодом оголосив себе його основоположником, опублікувавши у співавторстві з паном Сімон- но грунтовний підручник «Deutsches Lesebuch», і швидко зробив собі кар’єру: Макон, Ліон, Париж. У Парижі на випускному вечорі Шарль виголосив промову, що була удостоєна окремого видання: «Пане міністре, пані і панове, любі діти! Ви ніколи не здогадаєтеся, про що я говоритиму сьогодні: про музику!» Він чудово римував з будь-якої нагоди. В сімейному колі взяв собі за звичай говорити: «Луї серед нас найпобожніший, Огюст найбагатіший, а я най-
ззо
мудріший». Брати реготали, а невістки кусали губи. В Ма- коні Шарль Швейцер побрався з Луїзою Гіємен, донькою адвоката-католика. Свою шлюбну мандрівку вона згадувала з огидою: наречений викрав її у розпалі весільного бенкету й заштовхав у потяг. І в сімдесят років Луїза ніяк не могла забути, як у якомусь привокзальному буфеті їм подали салат із цибулі: «Шарль ум’яв усі кружальця цибулі, а мені залишив саме бадилля». Півмісяця вони пробули в Ельзасі, не виходячи з-за столу; брати, вдаючись до місцевої говірки, смакували всілякі непристойні бувальщини; час од часу пастор обертався до Луїзи і з християнського милосердя перекладав їх. Вона ж, не в тім’я бита, дістала по знайомству медичну посвідку, яка звільняла її від виконання шлюбного обов’язку і надавала право мати окремішню спальню; часто скаржилася на головні болі, взяла за звичай з будь- якого приводу вкладатися в ліжко, зненавиділа шум, пристрасті, піднесеність — усе галасливе життя Швейцерів, невибагливе й театральне. Ця жінка, жвава й ущиплива, але водночас холодна, мислила розважливо й злостиво, бо її чоловік міркував зичливо й недоладно; оскільки він був брехливий і легковірний, вона сумнівалася у всьому: «Запевняють, що земля крутиться, — звідки їм про це знати?» Оточена доброчесними лицедіями, вона відчувала огиду до лицедійства і чесноти. Ця досить витончена реалістка, яка трапила в родину спірітуалістів-неотес, у піку їм стала воль- теріанкою, не читаючи Вольтера. Маленька й пухкенька, цинічна й грайлива, вона зробилася втіленням цілковитого заперечення; поводячи бровами, ледь посміхаючись, вона просто знічев’я зводила нанівець усі високі заміри, ніхто й схаменутися не міг. Її пожирали пиха заперечення й егоїзм спротиву. Вона ні з ким не зналася, надто гоноровита, щоб домагатися першого місця, надто марнославна, щоб задовольнитися другим. «Поводьтеся так, — казала вона, — щоб вас хотіли бачити». Спочатку за нею упадали всією душею, потім дедалі менше і, зрештою, зустрічі припинилися, про неї забули. Вона вже ніколи не полишала свого фотеля і ліжка. Натуралізм і пуританство — таке поєднання чеснот поширеніше, ніж гадають, — Швейцери полюбляли слова прямі, які свідчили про суто християнську зневагу до плоті, а водночас і широку терпимість до всіх природних виявів; Луїза любила завуальованість. Вона зачитувалася легкими романами, в яких цінувала не стільки інтригу, скільки прозорі шати, в які її одягали: «Це так сміливо, так чудово написано, — значуще виголошувала вона. — Лети, читачу, не затримуйся!» Ця холодна жінка, читаючи «Вогняну діву» Адольфа Бело, трохи не померла зі сміху. Вона потішалася, розповідаючи всілякі історії про шлюбну ніч, завжди з поганим кінцем: то чоловік у брутальній хоті ламав своїй жінці шию об бильце ліжка, то юну наречену знаходили вранці на шафі, голу й причинну. Луїза мешкала в сутіні; Шарль, заходячи до неї, розчахував навстіж віконниці, вмикав усі лампи, вона ж жалібно зітхала, затуляючи рукою очі: «Шарлю, ти мене засліпив!» Але її протест не виходив за межі, дозволені парламентській опозиції: Шарль нагонив на неї страх, нестерпно дратував її, хоча інколи бувало й навпаки: якщо він її не чіпав, вона відчувала до нього приязнь. Однак тільки-но він починав на неї кричати, Луїза поступалася йому в усьому. Хтозна як воно й вийшло, але вона йому народила чотирьох дітей: дочку, яка померла ще немовлям, двох синів та ще одну дочку. Чи то з байдужості, чи то з терпимості, він дозволив виховувати дітей в католицькій вірі. Безбожниця Луїза із ненависті до протестантства, зробила їх ревними католиками. Обидва сини стали на бік матері; небавом вона віддалила їх од непогамовного батька. Шарль цього навіть не помітив. Старший, Жорж, вступив до Політехнічної школи, молодший, Еміль, став учителем німецької мови. Для мене він був загадкою. Залишившись парубком, хлопець у всьому наслідував батька, хоча й не любив його. Врешті батько і син побили горшки, і тільки подеколи відбувалися незабутні примирення. Еміль був досить потайний; він палко любив свою матір і до кінця днів зберіг звичку без попередження потай навідувати її: хлопець її обціловував і пестив, відтак заводив розмову про батька, спочатку з іронією, потім зі злістю, і, зрештою, покидаючи матір, хряскав дверима. Гадаю, Луїза любила його, але він наганяв на неї страх; обидва ці грубі й вередливі чоловіки втомлювали її, і вона віддавала перевагу Жор- жеві, якого, проте, ніколи не було вдома. Еміль помер 1927 року, збожеволівши від самотності, під його подушкою знайшли револьвер, а у валізах сто пар драних шкарпеток та двадцять пар стоптаних черевиків.
Анн-Марі, молодша дочка, все своє дитинство просиділа на стільці. Її навчили нудьгувати, триматися прямо і шити. У неї були деякі здібності — з пристойності їх не розвинули, її красу теж приховали від неї. Ці скромні й горді буржуа вважали, що краса для них недозволена розкіш і взагалі ні до чого; вони її відступали маркізам і повіям. Луїзу діймала найубивчіша пиха: боячись бути осміяною, вона заперечу- вала право своїх дітей, свого чоловіка і навіть своє власне хоч на якусь гідність; Шарль не вмів розпізнавати красу, а плутав її із здоров’ям і, відколи його дружина злягла, утішався дорідними вусатими ідеалістками, які просто-таки пашіли здоров’ям. По п’ятдесяти роках, гортаючи родинний альбом, Анн-Марі відкрила, що була красунею.
Десь у той самий час, коли Шарль Швейцер зустрів Луїзу Гіємен, один сільський лікар побрався з дочкою багатого перігорського землевласника й оселився з нею на похмурій головній вулиці Тів’є, якраз навпроти аптеки. На другий день після весілля виявилося, що в тестя немає ані шеляга. Розлючений доктор Сартр перестав розмовляти зі своєю дружиною і замовк на сорок років; за столом він порозумівався на митах, а вона кінець кінцем стала називати його «мій квартирант». Проте він ділив з нею ложе і час від часу так само мовчки робив їй дитину, вона народила йому двох синів і дочку; цих дітей мовчання нарекли Жан-Батіст, Жозеф та Елен. Елен засиділася в дівках і зрештою вискочила заміж за кавалерійського офіцера, який невдовзі збожеволів; Жозеф, відслуживши в зуавах, рано пішов у відставку й повернувся до батьків. Фаху він не мав: опинившись поміж німим батьком і крикливою матір’ю, зробився заїкою і до кінця свого життя шпортався у словах. Жан- Батіст вступив до Вищої військово-морської школи, щоб побачити море. 1904 року в Шербурзі, бувши морським офіцером, уже підточений тропічною лихоманкою, він познайомився з Анн-Марі Швейцер, забив баки цій занедбаній довготелесій дівчині, одружився з нею, хутко встругнув їй дитину, тобто мене, і спробував відійти на той світ.
Проте померти не так уже й легко: тропічна пропасниця розвивається спроквола, їй властиві ремісії. Анн-Марі самовіддано доглядала хворого, але не опускалася до такої непристойності, як кохання. Луїза настренчила її проти шлюбного життя, так що кривавий весільний обряд започатковував цілу вервечку щоденних пожертв впереміш із вульгарністю ночей. Ідучи за прикладом своєї матері, Анн-Марі пожертвувала втіхами заради обов’язку. Вона майже не знала батька ні до, ні після весілля й інколи запитувала себе, чому цей чужинець вирішив померти саме в неї на руках. Його перевезли на хутір за кілька льє від Тів’є; його батько щодня приїздив на бідарці провідати сина. Недосипання і турботи виснажили Анн-Марі, молоко в неї пропало, тож мене віддали годувальниці, яка мешкала неподалік од нас, і я також доклав чимало зусиль, щоб піти на той світ від запалення кишок, а можливо, й зі злості. Двадцятирічна моя мати, недосвідчена й самотня, роздиралася поміж двох умирущих незнайомців; її шлюб із розрахунку обернувся хворобою і жалобою. Проте я зумів скористатися з обставин: тогочасні матері самі годували немовлят, і то довго; якби, на моє щастя, не ця подвійна агонія, було б мені непереливки як дитині, котру пізно відлучили від грудей. Хворий, у дев’ять місяців відірваний од грудей, очманілий від лихоманки, — я не так гостро відчув змах ножиць, якими відтинали останню нитку, що зв’язує матір з дитям; я занурився в непевний світ, заселений звичайнісінькими примарами й заяложеними кумирами. По батьковій смерті Анн-Марі і я ніби одночасно прочунялись; я оклигав. Але ми стали жертвами прикрого непорозуміння: мати повернула собі коханого сина, якого насправді ніколи й не втрачала, я ж отямився на колінах у незнайомки.
Без засобів до існування, без роботи, Анн-Марі вирішила повернутися в отчий дім. Але нагла смерть мого батька прикро вразила Швейцерів: надто вже вона скидалася на розлучення. А оскільки моя мати не могла ані передбачити її, ані запобігти їй, то всю вину переклали на неї: це ж бо вона легковажно вискочила заміж за чоловіка, який знехтував звичаї. Довготелесу Аріадну, що повернулася до Медона з дитям на руках, зустріли з розкритими обіймами: мій дід, що подав був заяву про відставку, без жодних нарікань повернувся на службу, потай раділа навіть бабця. Але Анн- Марі, пригнічена вдячністю, під зичливим ставленням угадувала докір: рідні, звичайно, віддають перевагу як меншому з двох лих самотнім удовам, а не одиноким матерям. Щоб дістати прощення, вона працювала не покладаючи рук: вела господарку в батьківському домі — спочатку в Медоні, потім у Парижі, була гувернанткою, доглядальницею, економкою, компаньйонкою, служницею, проте їй так і не вдалося розвіяти причаєну дратівливість матері. Луїзі надокучило щоранку складати меню і щовечора підбивати рахунки, однак вона почувалася зле, коли це робили без неї; вона б з радістю склала свої обов’язки, проте боялася втратити власні привілеї. Ця підстаркувата й цинічна жінка зберегла лиш єдину ілюзію: вона вважала себе незамінною. Ілюзія розвіялась, Луїза почала ревнувати дочку. Сердешна Анн-Марі: лиш почни вона бити байдики — тут же звинуватять, що висить каменем на шиї; тяжко працюючи, дівчина збудила б підозру, ніби хоче стати господинею в домі. Щоб обійти перший риф, вона мусила зібрати всю свою мужність, аби обійти другий, — всю свою покірливість. Не минуло й дещиці часу, як молода вдова знову опинилася на правах неповнолітньої: дівки з заплямованою репутацією. Ніхто не відмовляв Анн-Марі у кишенькових грошах, їй просто забували їх давати; вона заношувала свій одяг до дірок, але моєму дідові було невтямки купити новий. Навіть із дому її неохоче випускали саму. Коли давні подруги, переважно заміжні, запрошували Анн-Марі на обід, то мусили заздалегідь клопотатися про дозвіл її батьків, обіцяючи при цьому, що повернуться з нею до десятої години. У розпалі вечірки хазяїн дому виходив із-за столу і проводив Анн-Марі до екіпажа. А тим часом дід у нічній сорочці вештався покоями туди-сюди з годинником у руках. З бажанням годинника, що вибивав десяту, дід починав вергати блискавиці. Запрошень ставало дедалі менше, і потроху моя матінка втратила смак до розваг, що коштували їй так дорого.
Смерть Жана-Батіста відіграла велику роль у моєму житті: вона відібрала свободу в моєї матері, а мені подарувала волю.
Хорошого батька не буває — це правило, і тут нема якихось претензій до чоловіків — просто батьківство вивелося. Зробити дитину — будь ласка; плекати дітей — яка несправедливість! Якби мій батько залишився живий, то навалився б на мене всією вагою і розчавив би мене. На щастя, він помер, коли я ще був немовлям; поміж Енеїв, котрі несуть на раменах своїх Анхізів, я самотою мандрую, прибиваючись то до одного берега, то до другого, і з ненавистю дивлюся на тих плідників, котрі все життя незримо сидять на шиї рідних дітей; десь далеко в минулому я залишив молодого покійника, який не встиг стати моїм батьком і міг би тепер бути моїм сином. Добре це чи погано? Не відаю того, але залюбки поставлю свій підпис під вердиктом найвідомішого психоаналітика: я позбавлений комплексу впослідженості.
Померти — ще не все: головне, померти вчасно. Якби це сталося пізніше, я б почувався винним; сирота усвідомлює свою провину: адже не маючи вже змоги бачити і терпіти свою дитину, батьки перебралися до свого небесного житла. Я торжествував: моя сирітська доля викликала повагу, додавала мені ваги; я вважав це горе однією з своїх чеснот. Мій батько люб’язно відійшов на той світ через власну провину: баба знай торочила, що він уник виконання свого обов’язку, а дід, далебі пишаючись довговічністю Швейцерів, не міг взяти втямки, як можна померти в тридцять років; через цю доволі підозрілу смерть він почав узагалі сумніватися, чи існував його зять насправді, і, зрештою, просто забув про нього. А мені навіть не довелося його забувати: покинувши нас суто по-англійському, Жан-Батіст позбавив мене приємності познайомитися з ним. Я й донині дивуюся, як мало я знаю про нього. А він же кохав, хотів жити, бачив, що помирає, — був, як кожна людина. Але до цієї особи ніхто з моєї родини не пробудив у мені цікавості. Впродовж багатьох років я споглядав над своїм ліжком портрет непоказного офіцера з лагідними очима, круглим гирявим черепом і пишними вусами: коли мати вийшла заміж удруге, портрет зник. Згодом я успадкував батькові книги: працю Ледантека про перспективи науки, твір Вебера «До позитивізму через абсолютний ідеалізм». Як і всі його сучасники, Жан-Батіст читав усілякі дурниці. На берегах книги я натрапив на нерозбірливі кривулі — мертві сліди вгаслого полум’я, жвавого й мерехтливого в часи моєї з’яви на світ. Я продав книги: той небіжчик цікавив мене щонайменше. Я знав про нього з чуток, як, скажімо, про Залізну Маску чи Шевальє д’Еона, і те, про що я довідався, мене зовсім не стосувалося: навіть якщо він любив мене, брав на руки, дивився на сина своїми світлими, нині вже випитими очима, ніхто б не зберіг у пам’яті цього болю втраченої любові. Від мого батька не залишилося навіть тіні чи погляду — ми обидва, він і я, якийсь час обтяжували ту саму землю, ото й усе. Мене призвичаїли до думки, що я не стільки син померлого, скільки дитя чуда. Цим і пояснюється, либонь, моя дивовижна легковажність. Я не вождь, та й не прагну ним стати. Наказувати і коритися — це, власне, одне. Найавто- ритарніша людина завжди наказує іменем іншої — святого дармоїда, свого батька, і є проповідником абстрактної волі, йому накинутої. Я ніколи в житті не наказував, хіба що задля сміху; виразка владолюбства мене не підточує: я не навчений покірливості.
Та й кому б я мав коритися? Мені показують юну велет- ку і кажуть, що це моя мати. Як на мене, вона більше скидається на старшу сестру. Ця дівчина, яка живе під пильним наглядом і слугує всім, певна річ, має слугувати й мені. Я люблю Анн-Марі, але як мені її шанувати, якщо всі мають її за ніщо? У нашому помешканні три кімнати: одна — дідова, друга — бабина і «дитяча». Діти — це я і мати: обоє неповнолітні, обоє утриманці. Проте всі привілеї належать мені. В мою кімнату поставили дівоче ліжко. Дівчина спить сама і прокидається цнотливою: я ще не продер очі, а вона вже біжить у ванну під душ; повертається звідти цілком зодягнена — як же вона могла мене народити? Мати розповідає мені про свої нещастя, і я співчутливо її вислуховую; згодом я на ній оженюся, щоб опікуватися нею. Я їй твердо обіцяю, що простягну їй руку допомоги і заради неї не пошкодую своєї молодості. То хіба ж я буду її слухатись? Через власну доброту я піддаюся на її вмовляння. А втім, вона ніколи мене не силувала: словами, мовленими ніби мимохідь, вона змальовує майбутнє і розхвалює мене за те, що я погоджуюсь із ним: «Мій любчик буде чемненьким розумакою, він ласкаво дозволить закапати собі носа». Я потрапляю в пастку цих пестливих пророцтв.
А був ще патріарх: він так скидався на Бога-Отця, що його часто приймали за Всевишнього. Якось він увійшов до церкви через ризницю, кюре саме погрожував грішникам гнівом Господнім: «Бог на небесах усе бачить!» І раптом вірні уздріли біля кафедри високого бородатого старця, який дивився на них; парафіяни кинулися навтьоки. Інколи дід запевняв, ніби вони впали перед ним навколішки. Йому подобались такі з’яви. У вересні 1914 року він явив себе народові в кінотеатрі Аркашона: ми з матір’ю сиділи на балконі, коли дід почав настійно вимагати ввімкнути світло; якісь панове кружеляли довкола нього, ніби янголи, і вигукували: «Перемога! Перемога!» Бог зійшов на сцену і прочитав звістку про перемогу на Марні. Коли дідова борода була ще чорною, він полюбляв зображати Єгову, і я підозрюю, що смерть Еміля була на його совісті, не в прямому значенні, звичайно. Це Бог гніву впився кров’ю своїх синів. Але я з’явився на світ наприкінці його довгого життя, коли борода в нього вже посивіла, пожовкла від тютюну, і роль батька його вже не розважала. Проте, якби я був його сином, гадаю, він би не стримався і поневолив мене, просто за звичкою. На щастя, я належав мертвому: небіжчик засіяв кілька крапель сімені, які, звичайно, подарували дитя; я був нічийною землею, мій дід міг користуватися мною, не маючи на мене прав. Я був для нього «промінчиком», оскільки він бажав померти в образі просвітленого старця. Йому подобалося мати мене за особливий знак прихильності долі, вважати даром неба, що його будь-якої миті можна втратити. То що ж він міг вимагати від мене? Уже саме моє існування приносило йому втіху. Він був Богом любові з бородою Бога-Отця і серцем Бога-Сина; він клав руки мені на голову, і я відчував тепло його долонь; тремтячим від ніжності голосом він називав мене своєю крихіткою, і його холодні очі зволожувалися слізьми. Всі обурювалися: «Цей шибеник позбавив його глузду!» Дід мене обожував — це було очевидно. Та чи любив він мене? В палкому почутті, розрахованому, певним чином, на публіку, важко було відрізнити щиросердість від удаваності. Не пригадую, щоб він виявляв надто велику ніжність до інших своїх онуків; щоправда, він їх майже не бачив і вони в ньому не відчували жодної потреби. Я, навпаки, цілковито залежав од нього: він обожував у мені свою власну великодушність.
Щиро кажучи, старий в усьому надміру поривався до піднесеного: він був людиною XIX сторіччя і, як багато інших, як і сам Віктор Гюго, захоплювався Віктором Гюго. На мій погляд, цей пишнобородий красень, котрий завжди немов очікував наступного театрального ефекту, як п’яниця випивки, став жертвою двох новітніх технічних винаходів: фотомистецтва та мистецтва бути дідом. На його щастя і біду водночас, він був фотогенічний; всі стіни нашого дому були обвішані його знімками. Оскільки моментальних фотографій у той час іще не робили, дід захопився позами і живими картинами; з будь-якого приводу він раптом зупинявся, завмирав у ефектній поставі і ніби кам’янів; він обожував ці короткі миті вічності, коли перетворювався на власний пам’ятник. Завдяки цій пристрасті до живих картинок, я й зберіг його в пам’яті лише як застиглу проекцію чарівного ліхтаря. Узлісся, я сиджу на поваленому стовбурі, мені п’ять років; Шарль Швейцер зодягнений у кремовий в чорну смужку фланелевий костюм, білий стебнований жилет, перекреслений ланцюжком від годинника, на шнуркові звисає пенсне, на голові — панама; він схилився наді мною, звів догори палець із золотим перснем і прорікає. Довкола темно, волого, і тільки його борода світиться: дід носить свій німб на підборідді. Не знаю, про що він каже; я надто зосереджено слухав, через те нічого й не чув. Певно, цей старий республіканець часів Імперії напучував мене щодо моїх обов’язків громадянина і розповідав історію буржуазії; жили колись королі, імператори, були вони дуже лихі; їх прогнали — і життя повернуло на ліпше. Вечорами, чекаючи діда на дорозі, ми одразу його впізнавали в натовпі пасажирів, які вийшли з фунікулера, по високому зростові і ході танцмейстера. Вгледівши нас іще здалеку, він завмирав у «позі», нібито підкоряючись велінням невидимого фотографа: борода розвівається на вітрі, весь виструнчений, носаки врізнобіч, груди вперед, обійми широко розкриті. По цьому знаку я зупинявся, нахилявся трохи вперед, нагадуючи бігуна на старті: така собі маленька пташина, яка за мить вилетить з апарата. Кілька секунд ми так стояли один навпроти одного — прекрасна група саксонської порцеляни, — потім я кидався вперед, обтяжений фруктами, квітами і щастям свого діда; удавано задихаючись, утикався носом у його коліна, а він, піднявши мене вгору на випростаних руках, розхвалював мене, шепочучи: «Золотко моє!» Це була друга сцена, що завжди привертала увагу перехожих. Ми розігрували безконечну комедію з сотні найрізноманітніших скетчів: флірти, скороминучі сварки, добродушні піддражнювання і миле вуркотіння, любовна досада, прихована ніжність і жага. Ми вигадували перешкоди на шляху до нашої любові — задля радості їх долати; інколи я робився впертюхом, але навіть мої примхи не могли приховати моєї виняткової чуйності; він, як і годиться дідові, виказував своє шляхетне й простосерде марнославство, сліпоту, малодушне потурання — так повчав Гюго. Якби мати і баба посадили мене на самий черствий хліб, то дід приносив би мені всіляке варення, але налякані жінки остерігалися щось таке зі мною чинити. До того ж я був розумакою, моя роль так мені пасувала, що я просто з неї не виходив. Правда, нагла батькова смерть нагородила мене досить-таки кволим «едіповим комплексом»: не було й комплексу впослідженості, зате я був позбавлений будь-якої агресивності. Мати цілковито належала мені, ніхто зі мною і не сперечався за безжурне право володіти нею; я, не відаючи, що таке насильство і ненависть, був позбавлений гіркого досвіду ревнощів. Я не наштовхувався на гострі кути реальності, з самого початку вона постала переді мною усміхненою безтілесністю. Супроти кого, супроти чого я мав бунтувати? Ніколи чужа примха не намагалася поневолити мене.
Я люб’язно дозволяю взувати мене, закапувати мені носа, причісувати і вмивати, одягати й роздягати, пестити й обтирати; для мене не було нічого втішнішого, ніж удавати розумаку. Я ніколи не плачу, майже не сміюся, не зчиняю шуму; коли мені було чотири роки, мене заскочили на тому, що я солив варення: з любові до експериментів, гадаю, а не з лихого наміру; хай там як, це єдина витівка, що її зберегла моя пам’ять. По неділях мати й бабця інколи ходять на месу послухати хорошу музику, відомого органіста; жодна з них не дотримується релігійних обрядів, але щирість вірних допомагає їм утішатись музикою; вони вірують у Бога доти, доки звучить токата. Ці хвилини духовного злету для мене — справжня насолода; всі довкола дрімають — саме час показати, на шо я здатний: опустившись коліньми на молитовну лавицю, я обертаюсь на статую, крий Боже поворухнути найіть мізинцем; я дивлюся просто себе, не змигнувши оком, аж доки по щоках покотяться сльози; звичайно, я веду титанічну боротьбу з мурашками, котрі порозлазилися по всьому тілу, проте впевнений у перемозі і такий свідомий власної сили, що, збуджуючи в собі щонайгріховніші спокуси, не сумніваюся в насолоді перемоги над ними. А що, коли я раптом вихоплюся й закричу: «Трах-тарах!»? А що, коли я видряпаюсь на колону й напісяю в кропильницю? Ці жахливі видіння нададуть ще більшої ваги материним похвалам після служби. Але я обдурюю самого себе, вдаю, ніби я в небезпеці, аби примножити свою славу: ніякі спокуси не викличуть у мене запаморочення, найдужче я остерігаюся ганьби; якщо вже я хочу кого подивувати, то лише своїми чеснотами. Ці легкі перемоги переконують мене, що я маю добрі задатки, варто мені скористатися з них, як мене осипають похвалами. Лихі бажання і думки, якщо вони в мене й з’являються, заносяться ззовні; ледве вони проникають у мене, як тут же знемагають і хиріють: я кепський грунт для зла. Доброчесний завдяки комедіанству, я ніколи не примушую себе, не силую — я творю. Я у полоні божественної свободи актора, котрий тримає публіку в напрузі й відшліфовує свою роль. Мене обожують, виходить, я гідний цього. І нічого тут дивного немає, адже світ так чудово влаштований! Мені кажуть, що я гарний, і я цьому вірю. Недавно в мене на правому оці виникло більмо, а це загроза, що згодом я стану зизоокий і підсліпуватий, але поки що нічого не помітно. З мене зробили вже з сотню фотокарток, що їх мати ретушує кольоровими олівцями. На одній з них, котра збереглася, я кругленький, щоки рожеві, білявий, кучерявий, у погляді шаноблива повага до усталеного порядку, в надутих губках приховане зухвальство — я знаю собі ціну!
Та одних моїх чудових задатків не досить, треба стати пророком, адже істина промовляє вустами дітей. Вони ще не відокремилися від природи, вони поріднені з вітром і морем; хто вміє слухати, той учує в їхньому белькотінні щедрі й невиразні одкровення. Мій дід плив Женевським озером разом з Анрі Бергсоном: «Я не тямився від захоплення, — розповідав дід, — я не міг намилуватися на іскристі гребені, відблиски хвиль. А Бергсон просидів увесь час на валізі, втупившись у дно». Завдяки цьому спостереженню під час мандрівки дід дійшов висновку, що поетичне споглядання вище над філософське. Він стежив за мною: в саду, вмостившись у шезлонзі з склянкою пива напохваті, він дививсь, як я бігаю, стрибаю, він виціукував мудрість у моєму безладному базіканні і знаходив її. Згодом я глузував із цього захоплення, тепер я каюсь: то було знамення смерті. Шарль намагався здолати страх за допомогою захвату. Він милувався мною — прекрасним творінням землі, — переконуючи себе, що все прекрасно, навіть наш жалюгідний кінець. Цю природу, яка була готова прийняти його назад, він прагнув віднайти повсюди: на полонинах, у хвилях, посеред зірок, біля джерела мого юного життя, — віднайти, щоб обійняти її, увібрати в себе цілком, аж до могили, що вже була викопана для нього. Не Істина, а його смерть промовляла моїми вустами. Тож не варт дивуватися, що недолуге щастя моїх дитячих років мало інколи замогильний присмак: своєю свободою я був зобов’язаний одній смерті — вельми своєчасній, своїм становищем — іншій, давно очікуваній. До речі, всяк знає, що всі піфії мертві, а діти — лише дзеркало смерті.
А ще дідові подобалося дратувати своїх синів. Цей грізний батько все життя тримав їх на вуздечці; вони заходили до нього навшпиньки і бачили, що він стає навколішки перед хлопчиськом: як тут не луснути зі злості! У боротьбі батьків і дітей діти і старі часто діють заодно: одні виголошують пророцтва, інші їх тлумачать. Природа мовить, а досвід перекладає;. середнє покоління може заткнути собі пельку. Якщо у вас нема дитини, заведіть собі пуделя; торік на собачому цвинтарі, читаючи схвильовані епітафії, які переходять від надгробка до надгробка, я пригадав дідові розмови, що собаки вміють любити, вони чуліші за людей, відданіші; вони наділені тактом, інстинктивним непомильним чуттям, яке допомагає їм розпізнати Добро, відрізнити хороше від лихого. «Полонію, — побивалася якась безутішна хазяйка, — ти кращий від мене, ти б не пережив моєї смерті; а я твою пережила». Мене супроводив мій друг, американець. Так той розлючено копнув ногою якогось бетонового песика й відбив йому вухо. Він мав рацію: хто надто любить дітей і звірів, той любить їх на шкоду людству.
Отже, я пудель, котрий подає великі надії, я пророкую. Я лепечу по-дитячому, мої слова запам’ятовують, повторюють мені, а я, втямивши що до чого, вчуся вимовляти нові. Я вмію базікати по-дорослому: навчився з невинним виглядом говорити «не по літах мудро». Ці вислови — ніби поеми, а рецепт простий далі нікуди: теревень, що заманеться, мели просто так, на вітер, запозичай цілі фрази в дорослих, розкладай їх навмання і повторюй, не вникаючи у їхній зміст. Одне слово, я видаю справжні пророцтва, і кожен їх тлумачить як хоче. У глибинах мого серця народжується Добро, в пітьмі мого юного розуму — Істина. Я пишаюся собою: хоча мені інколи важко втямити зміст власних жестів і слів, зате дорослим він одразу впадає у вічі. Що ж, щедрості мені не бракує! Я згоден дарувати їм вишукану насолоду, яку мені самому відчути зась. Моє блазнювання прикривається великодушністю: безталанні сердеги журилися, що не мають дітей: розчулений, я в запалі альтруїзму вихопився з небуття, прибравши дитячої подоби, аби їм здавалося, що вони мають сина. Мати і баба часто спонукають мене розігрувати той самий акт вищої доброти, який дарував мені життя. Вони потурають дивацтвам Шарля Швейцера, його любові до театральних ефектів, готують йому сюрпризи. Ховають мене позаду якогось крісла, я затамовую віддих, жінки виходять із кімнати або вдають, ніби забули про мене, — я зник; заходить дід — утомлений і понурий, яким він би й був, якби не існувало мене, — і тут раптом вихоплююсь я зі свого сховку, являючи дідові милість свого народження; він помічає мене, входить у роль, міняється на обличчі й здіймає до неба руки, я обдаровую його своєю присутністю. Одне слово, обдаровую завжди і всюди, обдаровую всіх: варто мені прочинити двері, як я — навіть я — зразу породжую ефект з’яви перед народом. Збудувавши щось із кубиків чи зліпивши пасочку з піску, я гукаю з усієї сили; завжди хтось прибіжить і ойкне, завдяки мені ще одна людина стала щасливою. їжа, сон, застороги проти негоди — ось головні свята й обов’язки мого життя, що складалося з обрядів. їм перед людьми, ніби король: якщо я добряче наминаю, мене вітають, навіть баба вигукує: «Який молодець, ач як зголоднів!»
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |