Я захищаю юну графиню від рідного брата короля. Яка різниця! Але моя мати перегорнула сторінку, алегро поступилося лагідному адажіо; я хутко завершую різанину і всміхаюся своїй обраниці. Вона мене кохає; про це говорить музика. І я, я її кохаю, очевидно, також: закохане і млосне серце тріпоче в грудях. Що роблять, коли кохають? Я беру її за руку, прогулююся з нею лугом, але цього, певно, не досить. Доводиться нагально виводити на сцену волоцюг і рейтарів, котрі виручать мене із скрутного становища: вони накидаються на нас, сто проти одного; я убиваю дев’яносто, решта десять викрадають графиню.
Саме час вступати в сумний період мого життя: жінка, котра мене кохає, — в полоні, вся королівська поліція переслідує мене, я поза законом, гнаний, знедолений, у мене не залишилося нічого, крім сумління і шпаги. З пригніченим виглядом я крокую туди-сюди дідовим кабінетом, переймаючись палкою тугою Шопена. Інколи я перегортаю своє життя, перескакуючи років на два-три наперед, щоб упевнитися, що все скінчиться добре: мені повернуть мої титули, маєтності, наречену, майже таку ж непорочну, і король проситиме в мене прощення. Але відразу ж я перескакував на два-три роки назад І знову ставав небораком. Мене полонила ця мить: вигадка перемішувалася з правдою; нещасний блукалець, який мандрує в пошуках справедливості, мов брат, скидався на ні до чого не прихильну дитину, пригнічену своїм існуванням, котра в пошуках права на життя тиняється під музику дідовим кабінетом. Не полишаючи своєї ролі, я користувався цією схожістю, щоб сплавити в одне ціле наші долі;
впевнений в кінцевій перемозі, я вбачав у своїх моральних муках найпевніший шлях до її досягнення; крізь своє теперішнє животіння я угледів майбутню славу, що виправдовувала всі мої нинішні страждання. Соната Шумана додавала сили цим переконанням: я був і доведеною до відчаю істотою, і Господом Богом, який ще з сотворіння світу порятував її. Яке щастя — віддаватися даремному розпачу, здобуваючи право дутись на весь світ. Стомлений від надто легких успіхів, я смакував утіхи меланхолії, терпку насолоду образ. Предмет щонайлагідніших турбот, зазнавши переситу, позбавлений бажань, я поринав в уявне зубожіння: вісім років раювання прищепили мені смак до страдництва. Своїх звичних суддів, вельми прихильних до мене, я замінив похмурим трибуналом, готовим ухвалити вирок, не вислухавши мене: в нього я й намагався вирвати виправдання, повагу, винагороду переможця. Двадцять разів я перечитав історію Грізельди, щиро нею переймаючись; проте сам я не любив страждати і мої перші бажання були жорстокі; захисник незчисленних принцес, я без докорів сумління уявляв, як лупцюю маленьку ^сусідку по майданчику на сходах. Що мені подобалося в оповідці про Грізельду, мало вартій уваги, то це садизм, із яким знущалися над жертвою, і її несхитна доброчесність, яка, зрештою, змусила ката-чоловіка впасти перед нею навколішки. Ось цього я й прагнув: поставити суддів навколішки, присилувати їх схилитися переді мною, щоб таким чином покарати за їхню упередженість. Але я щодня відкладав на завтра винесення виправдувального присуду; герой майбутньої перемоги, я знемагав, чекаючи освячення, від якого сам без кінця ухилявся.
Ця подвійна меланхолія, щира і вдавана, гадаю, виражала моє розчарування: мої подвиги, нанизані один на одного, були тільки чотками випадковостей; коли моя мати брала останні акорди фантазії-експромту, я знову повертався в безпам’ятну пору сиріт, котрим бракує батька, і мандрівних лицарів, котрим бракує сиріт; герой чи школяр, я залишався в зачарованому колі тих самих навіювань, тих самих подвигів — залишався замкненим у в’язниці повторення. Та все ж майбутнє існувало, і про це я дізнався з кіно; я мріяв віднайти свою долю. Кінець кінцем примхи Грізельди мені обридли: хоч скільки я відтягував на невизначений час історичну хвилину мого уславлення, я не міг обернути її на справжнє майбуття; вона була тільки відсуванням теперішньості.
Саме в цей час — 1912 чи 1913 року — я прочитав роман «Мішель Строгов». Я ридав від радості — ось де справжнє життя! Щоб виявити свою хоробрість, цьому офіцерові не було потреби чекати щасливої зустрічі з розбійниками: наказ згори витяг його з безвісті, він жив, щоб виконати цей наказ, і помирав у хвилини тріумфу, оскільки слава й була його смертю; перегорталася остання сторінка книжки і за зовсім живим Мішелем зачинялися дверцята маленької домовини з золоченим обрізом. Не залишалося жодного сумніву: його виправдувано з першої ж хвилини. Ні найменших випадковостей; щоправда, він увесь час переміщався, але державні інтереси, мужність героя, пильність ворогів, природні умови певної місцевості, засоби зв’язку, ціла купа інших факторів, відомих заздалегідь, дозволяли будь-якої хвилини визначити його перебування на мапі. Жодного повторення, все змінювалося; Мішель теж був змушений весь час змінюватися; майбутнє осявало йому шлях, його вели зірки. Через три місяці я перечитав цей роман з таким же захопленням; самого ж Мішеля я недолюблював, як на мене, він був надто поміркований, проте я заздрив його долі. Я обожував прихованого в ньому християнина, мені перешкодили ним стати. Самодержець всеросійський -був Богом-Отцем; на Мішеля, викликаного з небуття осібним наказом, як і на будь-яке Боже створіння, випала унікальна й найважливіша місія: пройти через наші падоли сліз, відкидаючи спокуси і долаючи перешкоди; скуштувавши страдництва і заручившись Божою поміччю1; він прославляв свого Творця і потім, довершивши справу, входив у безсмертя. Для мене ця книга стала отрутою: отже, на світі є обранці? Щонайвища потреба торує їм шлях? Святість викликала в мене огиду: в Мішеля Строгова вона мене приваблювала тільки тому, що скидалася на героїзм.
Проте я не припиняв розігрувати свої пантоміми, а ідея місії й далі витала в повітрі безтілесним привидом, якому не вдавалося обрости плоттю і від якого я ніяк не міг позбутися. Певна річ, мої статисти — королі Франції — були до моїх послуг і лише очікували мого знаку, щоб прислужитися мені. Але я зволікав. Якщо ти ризикуєш життям через запопадливість, то про шляхетність уже не йдеться. Марсель Дюно, боксер із сталевими кулачиськами, щонеділі збуджував у мені захват, милостиво вершачи подвиги, котрі навіть і не входили до його обов’язків; а осліплий, покритий славними ранами Мішель Строгов міг сказати єдине: він вико-
* Врятований чудом сльози.
нав свій обов’язок. Я захоплювався його хоробрістю і засуджував його покірливість: вище цього сміливця було хіба що небо, то чому ж він гнув спину перед царем, коли цар мав би цілувати йому ноги? Але, не принизившись, чи зміг би він дістати мандат на існування? Це суперечність страшенно бентежила мене. Інколи я пробував обійти перешкоди: до мене, невідомої дитини, долинали чутки про небезпечну місію; я припадав до ніг короля, благаючи довірити її мені. Він відмовляв: я був надто молодий, а справа — надто серйозна. Тоді я підводився з колін, викликав на дуель усіх його полководців і одного за другим убивав. Король був змушений визнати очевидну істину: «Ну що ж, якщо ти так цього домагаєшся, пробуй!» Але цією хитрістю я не міг себе одурити, я усвідомлював, що я просто нав’язуюсь. До того ж усі ті короновані боввани викликали в мене огиду: я був санкюлот і царевбивця, дід настроїв мене супроти тиранів — хай то Людовік XVI чи Баденге, Наполеон III. Крім того, я щодня читав у «Ле Матен» черговий розділ Мішеля Зевако: цей геніальний писака, наслідуючи Гюго, винайшов республіканський варіант роману плаща і шпаги. Його герої походили з народу; вони зводили і трощили імперії, з XVI сторіччя пророкували французьку революцію, по своїй душевній доброті захищали королівських дітей і безглуздих королів від їхніх міністрів, давали по пиці злим королям. Володарем моїх дум був найвеличніший з цих героїв — Пардальян; сотні разів, наслідуючи його, я хизувався, гордовито розставивши свої півнячі ніжки, і клеїв ляпаси Генріхові III та Людовікові XIII. Як же мені було після цього коритися їхнім наказам? Одне слово, я не міг ні сам собі написати мандат, щоб виправдав моє існування на цій землі, ні визнати за кимось іншим право його видати. Я знову сідав верхи на коня, байдуже знемагав у рукопашних сутичках; убивця знічев’я, лінивий страдник, я залишався Грі- зельдою за браком царя, Бога чи звичайнісінького батька.
Я вів подвійне життя і в обох випадках облудне: на людях я був самозванцем — горезвісним онуком славетного Шарля Швейцера; на самоті я поринав в уявне невдоволення. Доповнював свою примарну славу своїм облудним інкогніто. Мені нічого не вартувало перейти від одної ролі до другої: тої миті, коли я готувався завдати підступного удару, в замку повертався ключ, материні руки, раптом ніби паралізовані, завмирали на клавішах, я клав лінійку в шафу і кидався дідові на шию, підсовував йому крісло, подавав обшиті хутром капці й розпитував, що відбувалося протягом дня в інституті, називаючи його учнів по імені. Хоч як я захоплювався своїми вигадками, проте ніколи не боявся, що знетямлюсь. Мені загрожувало інше: моє «я» вельми ризикувало довік ухилитися від одної брехні до другої.
Була й інша правда. На майданчиках Люксембурзького саду бавилися діти, я підходив до них, ставав поряд, але вони мене не помічали, я дивився на них очима прошака; які вони дужі та меткі! Які прекрасні! Перед цими героями із плоті і крові я втрачав свій задорослий розум, свої універсальні знання, атлетичні м’язи і спритність забіяки; я прихилявся до дерева і чекав. За одне слово, брутально кинуте ватажком: «Підійди-но сюди, Пардальяне, ти будеш полоненим», — я б зрікся усіх своїх привілеїв. Навіть роль німого мене цілком задовольнила б; я з радістю погодився б грати пораненого на ношах, а то й убитого. Але такої нагоди не траплялось* я зустрів своїх істинних суддів — своїх ровесників, свою рівню, і їхня байдужість ухвалила мені вирок. Я не міг оговтатися, збагнувши, ким був для них: не якимось там дивом, не медузою, а звичайнісіньким собі здохлячком, котрий нікого не цікавить. Моя мати не могла погамувати свого обурення: ця висока і гарна жінка швидко змирилася з тим, що я коротун. Вона вважала це цілком природним — Швейцери дебелі, а Сартри малі: я вдався у свого батька, чого ж тут нарікати. їй подобалося, що я, навіть восьмирічний, залишався портативним і зручним у користуванні: мій невеликий формат, як на неї, немов подовжив моє дитинство. Але коли вона побачила, що ніхто не запрошує мене до гри, то любов підказала їй, що я можу собі втовкмачити, ніби я карлик, — хоча я ним не був, — і буду цим мордуватися. Щоб порятувати мене од відчаю, вона вдавала роздратованість: «Чого ти чекаєш, дурило? Запитай, чи вони хочуть побавитися з тобою». Я заперечливо хитав головою: я б погодився на найпринизливіші ролі, але гордощі не дозволяли мені їх жебрати. Мати кивала в бік їхніх матерів, котрі плели, сидячи в металевих кріслах: «Хочеш, я поговорю з їхніми матерями?» Але я благав не робити цього; вона брала мене за руку, і ми брели, від дерева до дерева, від одного гурту дітей до іншого, вічні прошаки, вічні вигнанці. В сутінках я знову віднаходив своє сідало, верховіття, де носився мій дух, мої мрії; я помщався за свої невдачі десятком дитячих пророцтв і вбивством сотні рейтарів. Проте щось у мене не клеїлось.
Порятував мене дід: мимоволі він підвів мене до нового ошуканства, яке змінило моє життя.
ПИСАТИ
Шарль Швейцер ніколи не вважав себе за письменника, проте французькою мовою він захоплювався ще й нині, на сімдесятому році свого життя. Він її ледве осягнув, і ця мова для нього так і залишилася чужою: дід бавився нею, кохався в словах, любив їх вимовляти, але його немилосердна вимова не шкодувала жодного складу; на дозвіллі дідове перо в’язало цілі букети слів. Він залюбки присвячував родинним та університетським подіям принагідні твори; новорічні привітання, вітання з днем народження, віншування з весіллям, віршовані промови в день святого Карла, п’єски, шаради, буріме, банальні непристойності; на університетських зборах він імпровізував чотиривірші німецькою та французькою мовами.
На початку літа ми — дві жінки і я — звичайно від’їжджали до Аркашона ще до того як кінчалися заняття. Він писав нам тричі на тиждень: дві сторінки для Луїзи, постскриптум для Анн-Марі, для мене — цілий лист у віршах. Щоб я ліпше відчув насолоду щастя, мати вивчила мене правил просодії, сама й просвітила мене щодо них. Хтось мене заскочив, як я мазюкав римовану відповідь, на мене натисли, змусили дописати її, ще й самі допомогли. Відіславши листа, обидві жінки реготали до сліз, уявляючи, як остовпіє адресат. Зворотною поштою я отримав вірша, що славив мене; я відповів віршами. Це стало звичкою, між дідом і внуком протяглася ще одна нова ниточка; ми спілкувалися між собою, як індіанці чи монмартрські звідники, на мові, забороненій для жінок. Мені подарували словник рим, я зробився віршомазом: я присвячував мадригали Веве, маленькій білявці, яка була прикута до крісла і через кілька років померла. Дівчинці — справжньому янголяткові — було начхати на них, але захоплення широкої публіки винагороджувало мене за її байдужість. Деякі з тих віршів я зберіг. «Усі діти генії, окрім Міну Друе», — сказав Кокто 1955 року. 1912 року геніальними були всі, крім мене: я писав мавпуючи, виконуючи ритуал, удаючи дорослого, але передусім писав тому, що був онуком Шарля Швейцера. Мені подарували байки Лафонтена, вони мені не сподобалися: автор почувався надто невимушено; я вирішив переписати їх олександрійським віршем. Завдання виявилося мені не до снаги, до того ж я помітив, що з мене кепкують: це були мої останні поетичні спроби. Але поштовх уже був зроблений — я перейшов від віршів до щюзи без жодних труднощів, переповідаючи на свій лад цікавіші пригоди, про які прочитав у «Цвіркуні»«І саме впору: я виявив марність своїх мрій. Женучись за своїми химерами, я насправді гнався за реальністю, саме її я прагнув осягнути. Коли мати, не зводячи очей з нот, запитувала мене: «Пулу, що ти робиш?» — я інколи відповідав, порушуючи обітницю мовчання: «Роблю кіно». Я справді намагався видобути образи із своєї голови і втілити їх зовні, серед справжніх меблів і справжніх стін, надати їм блиску й подоби образів, що миготіли на екранах. Надаремно, я не міг більше критися зі своїм подвійним обманом: я вдавав актора, що грає героя.
Ледве я починав писати, як одразу ж відкладав перо, щоб утішитись радістю. Обман залишався обманом, але я вже говорив, що вважав слова суттю речей. Ніщо мене так не обурювало, як мої власні закарлюки, миготіння яких нагадувало блудні вогники, що мало-помалу гасли в пустій пітьмі матерії. Це було втіленням уявного. Піймані в пастку пойме- нування, лев, полководець Другої імперії, бедуїни проникали в їдальню і залишалися там бранцями навіки, втілюючись у знаки; я повірив, що в нашкрябаних сталевим дзьобиком пера закарлючках мої вигадки перетворюються на реальність. Я попросив зошит, каламар із фіолетовим чорнилом і написав на обкладинці: «Зошит для романів». Завершивши першого, назвав його «Задля метелика». Один учений з дочкою і молодий мандрівник атлетичної статури піднімаються до верхоріччя Амазонки в пошуках рідкісного метелика. Фабулу, героїв, деталі пригод, навіть заголовок — я все запозичив з оповідання в малюнках, надрукованого в попередньому числі журналу «Цвіркун». Цей зумисний плагіат увільняв мене від решти сумнівів: усе було чистісінька правда, оскільки я нічого не вигадував. Я не прагнув надрукуватися, вся справа полягала в тому, що я був виданий заздалегідь, не написавши жодного рядка без запоруки мого взірця. Чи мав я себе за переписувача? Ні. Я вважав себе оригінальним письменником: я підправляв, обновлював; скажімо, я подбав, щоб замінити імена персонажів. Ці незначні зміни дозволяли мені змішувати пам’ять і уяву. Нові й водночас уже написані одного разу фрази перебудовувалися в моїй голові з несхитною певністю, яку звичайно породжує лише натхнення. Я їх переписував, вони в мене просто на очах набували уречевленої густини. Якщо, як заведено думати, натхненний письменник ніби дослухається до голосу з найглибших глибин свого єства, то я пізнав натхнення між сімома і вісьмома роками.
Я ніколи не піддавався ошуканству «автоматичного письма». Але ця гра мені також подобалася: єдине дитя в родині, я міг забавлятися в неї сам-один* Інколи рука моя завмирала, я вдавав нерішучість, наморщував чоло, погляд ставав далекий, я почувався письменником. А втім, я обожував плагіат лише через снобізм і, як виявиться далі, зумисне доводив його до крайності. Буссенар і Жюль Берн ніколи не втрачають нагоди, щоб напоумити читача: в найкритичніші хвилини вони переривають нитку оповіді і вдаються в описи отруйних рослин чи тубільного житла. Читаючи, я перестрибував ці дидактичні відступи; пишучи, я напаковував ними свої романи; я мав намір розповісти своїм сучасникам про все те, чого й сам не відав: про звичаї тубільців з острова Фіджі, африканську флору, клімат пустелі. Розлучені за велінням долі, відтак, самі того не знаючи, прибившись на одне судно, жертви тієї самої катастрофи, колекціонер метеликів і його дочка хапаються за один рятувальний круг, задираючи догори голови і кожен скрикує: «Дезі!» Та ба, неподалік, у пошуках свіжого м’яса, нишпорить акула, вона наближається, її черево виблискує поміж хвиль. Бідолахи, чи порятуються вони від смерті? Я йшов шукати том «А-Б» великого Лярусса; насилу дотягнувши його до парти, розгортав на потрібній сторінці і з нового рядка починав переписувати слово в слово: «Більшість акул водяться в тропічній Атлантиці. Ці величезні рибини вельми ненажерливі, сягають тринадцяти метрів завдовжки і важать близько восьми тонн...» Я неквапом переписував усю статтю; я почувався чарівно нудним і вишуканим, як Буссенар, і, ще не добравши способу порятувати своїх героїв, умлівав від витонченого захвату.
Все сприяло тому, щоб моє нове захоплення перетворилося на ще одне лицедійство. Мати не знала, як нахвалитися, заводила гостей до їдальні, щоб заскочити юного творця за шкільною партою; я вдавав дуже заклопотаного і ніби не помічав захоплених глядачів; вони виходили навшпиньки, шепочучи: «Що за славний хлопчина, ну просто чудо!» Дядько Еміль подарував мені маленьку друкарську машинку, котрою я не користувався, пані Пікар купила мапу світу, щоб я міг безпомилково встановлювати маршрути своїх великих мандрівок. Анн-Марі переписала мій другий роман «Продавець бананів» на крейдяному папері, і опус пішов з рук у руки. Навіть Мамі заохочувала мене: «Принаймні, — завважувана вона, — він поводиться чемно і не бешкетує». На щастя, з висвяченням на письменника зволікали через дідове невдоволення.
Карл ніколи не схвалював мого захоплення «читвом». Коли мати повідомила його, що я почав писати, це спочатку викликало в нього захват; гадаю, він сподівався побачити сімейну хроніку з пікантними спостереженнями і чарівними наївностями. Дід узяв мого зошита, погортав його, закопилив губу і вийшов із їдальні, роздратований тим, що я пишу такі нісенітниці на кшталт своїх улюблених часописів. Незабаром він і зовсім збайдужів до моєї творчості. Мати, прикро вражена, не раз пробувала, ніби ненароком, підсунути йому «Продавця бананів». Вона вичікувала, коли дід взує свої капці і сяде у фотель; і ось, доки він, поринувши у мовчання, втупившись в одну точку незрушним поглядом, склавши на колінах руки, відпочивав, вона брала мій рукопис, неуважно його гортала, потім, ніби раптом вражена чимось, починала сміятися. Кінець кінцем у невтримному запалі протягувала його дідові: «Ось візьми почитай, тату! Це так кумедно». Але він відхиляв зошит рукою, а коли й заглядав у нього, то лише задля того, щоб.з прикрістю зазначити мої орфографічні помилки. З часом мати геть збентежилася: не наважуючись більше мене підхвалювати і боячись завдати мені болю, вона перестала читати мою писанину, щоб не було більше підстави говорити про них зі мною.
Моя літературна діяльність, яку через силу терпіли і замовчували, стала напівпідпільною, проте я й далі затято їй віддавався: на перервах, по четвергах і неділях, під час вакацій, чи в ліжку, коли мені випадало щастя захворіти; пригадую щасливі години одужання, чорний зшиток із червоним обрізом, що завжди був напохваті, як шитво. Я вже рідше «робив кіно»: романи мені замінили все. Одне слово, я писав задля власної втіхи.
Інтриги моїх романів ускладнилися, я вводив до них найрізноманітніші епізоди і пхав туди всяку всячину: все, що тільки читав, хороше і погане, пхав як у комору. Твори на цьому багато втрачали, та все ж була й користь: я мав дбати, щоб усе якось припас.) оати одне до одного, тож потроху відступав од плагіату. До того ж я почав роздвоюватися. Торік, «роблячи кіно», я грав самого себе, кидався ца відчай душі в уявне, і мені не раз здавалося, що мене цілком поглинула безодня. Я був водночас і письменником, і героєм, я проектував на нього свої епічні мрії. І все ж нас було двоє: він мав інше, відмінне від мого ім'я, і я говорив про нього в третій особі. Замість зливатися з ним у кожному своєму рухові, я словами ліпив йому тіло і намагався те тіло бачити. Це раптове «відчуження» могло б мене нажахати, натомість воно мене причарувало, я радів, що можу бути ним, тоді коли він усе-таки не до кінця був мною. Він був моєю лялькою, покірною моїм забаганкам, я міг піддати його випробуванню, міг проткнути йому груди списом, а потім доглядати за ним, як доглядала за мною мати, лікувати, як це робила вона. Мої улюблені письменники через рештки соромливості зупинилися на півдорозі до вершини; навіть у Зевако звитяжці ніколи не билися більше ніж з двадцятьма ворогами одночасно. Я прагнув докорінно змінити пригодницький роман, викидаючи за борт правдоподібність, подесятеряючи сили ворогів і небезпеку: щоб порятувати своїх майбутніх тестя і наречену, молодий мандрівник з роману «Задля метелика» бився три дні і три ночі супроти акул; під кінець море зробилося червоним; той самий сміливець, поранений, утікав із ранчо, обложеного апачами, перетинав пустелю, підтримуючи руками власні нутрощі, — він не дозволяв, щоб йому зашили живота, перш ніж він поговорить із генералом. Трохи згодом той самий герой, тепер уже під іменем Геца фон Берліхінгена, примусив утікати цілу армію. Один супроти всіх — це було моїм правилом; шукайте джерело цих понурих і величних марень у буржуазно-пуританському індивідуалізмові мого оточення.
Герой, я боровся проти тиранів; деміург, я сам зробився тираном і спізнав усі спокуси влади. Бувши сумирним, я став жорстоким. Що мені заважає виколоти очі Дезі? Помираючи від страху, я відповідав собі: ніщо. 1 я їх виколював, як відірвав би крильця в мухи. Я писав, і серце мені мало не вискакувало: «Дезі провела рукою по очах: вона осліпла», і я завмирав із пером у руці в солодкому відчутті вини за мізерне зрушення, вчинене у світовому абсолюті. Я не був садистом у справжньому значенні цього слова: моя порочна радість негайно ж оберталася на паніку, я скасовував усі свої декрети, перекреслював їх і закреслював, щоб важче було розібрати; до дівчини знову повертався зір, чи, радше, вона його ніколи не втрачала. Але я ще довго мордувався спогадами про свої витівки: я сам для себе став джерелом тривоги.
Вигаданий мною світ також тривожив мене: бувало, переситившись безневинною різаниною для дитячого віку, я давав собі волю і, сповнений тривоги, відкривав жахливу потворність всесвіту, яка була лише виворотом моєї всемогутності. Я казав собі: все може трапитись! І це означало: я можу уявити все. Тремтячи з голови до ніг, готовий будь-якої миті подерти сторінку, я розповідав про нелюдські жорстокості. Мати, коли їй випадало щось прочитати, заглянувши через моє плече у зшиток, переможно і водночас з тривогою вигукувала: «Яка уява!» Кусаючи губи, вона намагалася щось сказати, але, не дібравши слів, раптом утікала: її втеча ще більше наганяла на мене страху. Але уява до цього була непричетна: я не винаходив усі ті жахи, я знаходив їх, як і решту всього, у власній пам’яті.
Тієї доби Захід помирав від задухи: це називалося «насолодою життя». За браком очевидного ворога буржуазія тішилася, страхаючи себе власною тінню; вона проміняла свою нудьгу на вигадану тривогу. Велися розмови про спіритизм, про матеріалізм духів; по вулиці Ле Гофф, у будинку номер 2, що напроти нас, бралися крутити столи. Це відбувалося на п’ятому поверсі, «у мага», як казала баба. Подеколи вона підкликала нас, і ми встигали помітити руки на круглому столику, але хтось підходив до вікна і засмикував фіранку. Луїза запевняла, що маг щоденно приймає дітей мого віку в супроводі матерів. «І я бачу, — казала вона, — як він покладає їм руки на голову». Дід заперечливо хитав головою; хоча він і засуджував такі заходи, проте обернути все це на жарт не зважувався; мати боялась, а в баби цього разу цікавість, здавалося, здолала скептицизм. Кінець кінцем вони доходили згоди: «Не слід надто цим перейматись, а то не стямишся, як і з глузду з’їдеш!» У моду входили фантастичні історії; благочестиві газети двічі-тричі на тиждень постачали їх своїм дехристиянізованим читачам, котрі, проте, жалкували за вишуканістю віри. Оповідач з усією об’єктивністю оповідав про якийсь дивовижний факт, стаючи на бік позитивізму: пригода, хоч яка дивовижна, завжди надається до раціонального пояснення. Це пояснення автор шукав, знаходив і сумлінно нам його викладав. Але водночас пускав у хід усе своє мистецтво, доводячи нам, яке воно непереконливе й несерйозне. Нічого більше: стаття завершувалася знаком запитання. Але цього було досить: потойбічний світ є — осьде він, ще грізніший, ніж уявлялося.
Розгортаючи «Ле Матен», я ціпенів зі страху. Одна історія мене особливо вразила. Я ще пригадую її назву: «Вітер у деревах». Якось літнім надвечір’ям на другому поверсі сільського будинку метається в ліжку самотня хвора; через відкрите вікно в кімнату простягає свої гілки каштан. На першому поверсі зібралося чимало людей, вони розмовляють, спостерігаючи, як ніч огортає сад. Раптом хтось, глянувши на каштан, закричав: «Погляньте, погляньте! Невже це вітер?» Здивовані, всі виходять на ганок: жодного подиху вітру, а листя таки тріпоче. І цієї миті раптом крик! Чоловік недужої збігає сходами нагору і бачить, що його молода дружина, схопившись на ліжку, вказує пальцем на дерево і падає мертвою, каштан ураз перестав хитатися. Що вона побачила?
З божевільні втік один причинний: може, це він, заховавшись між густого пагілля, скорчив їй гримасу. Це він, запевне він, оскільки нема жодного іншого слушного пояснення. І все-таки... Чому ніхто не бачив, як він вилазив чи злазив? Чому не завалували собаки? Чому через шість годин його затримали за сто кілометрів од маєтку? Питання залишилися без відповіді. Оповідач із нового рядка недбало робить висновок: «Якщо вірити мешканцям села, то каштановим гіллям потрясала смерть». Я відкинув газету, затупотів ногами і закричав що є сили: «Ні! Ні!» Серце в мене так закалатало, що трохи не вискочило з грудей. Я пригадав, як одного разу в Лімозькому поїзді, гортаючи альманах Ашетта, я надибав на одну гравюру, від котрої волосся в мене стало дибки; набережна в місячному сяєві, довга горбкувата клешня виповзає з води, хапає п’яного і затягує його на дно водойми. Малюнок ілюстрував текст, який я жадібно прочитав і який завершувався приблизно такими словами: «Невже це галюцинація алкоголіка? А може, то розверзлося Пекло?» Я почав боятися води, крабів, дерев. А надто книг: я прокляв катів, котрі заселяли свої оповідання всілякими жахіттями. Та все ж я їх наслідував.
Потрібна була, звичайно, відповідна нагода. Скажімо, присмерк: морок затоплював їдальню, я підсовував свого столика до вікна, в мені прокидався страх. У покірності моїх героїв, неодмінно шляхетних, невизнаних і реабілітованих, виявлялася їхня хисткість; тоді приходило це: щось запаморочливе, невидиме обворожувало мене; щоб його побачити, потрібно було його описати. Завершивши похапцем чергову пригоду, я переносив своїх персонажів за тридев’ять земель, здебільшого в морські земні глибини, і поспішав наразити їх на нові небезпеки: водолази чи геологи-любителі, вони натрапляли на сліди Істоти, переслідували її і зненацька стикалися з нею віч у віч. Те, що поставало тоді з-під мого пера, — спрут з вогненними очима, рак тонн на двадцять, павук-велетень, що вміє говорити, — це був я сам, потвора, яка жила в дитячій уяві, це була нудьга мого життя, страх смерті, мій несмак і моя розбещеність. Проте я себе не впізнавав: коли тільки-но народжене мерзотне створіння накидалося на мене, на моїх відважних спелеологів, я боявся за їхнє життя, серце моє паленіло, рука рухалася машинально, фіксуючи слова, здавалось, я їх читаю, а не пишу. Дуже часто на цьому все й завершувалось: я не віддавав людей Почварі на поталу, але більше їм і не допомагав; власне кажучи, з мене було досить, що я їх зіштовхнув; я вставав і йшов на кухню чи в бібліотеку. Другого дня, пропустивши одну-дві сторінки, я наражав своїх героїв на нові небезпеки. Дивні «романи», завжди без початку, без кінця, і знову розпочаті, або ж, якщо хочете, продовжені під різними назвами, мішанина страшних казок і героїчних бувальщин, фантастичних пригод і словникових статей; я їх не зберіг і подеколи шкодую за ними: якби я здогадався їх приберегти, вони б відверто повідали про все моє дитинство.
Я починав пізнавати себе. Я був майже ніщо, щонайбільше — активність без змісту, але й цього було більше ніж досить. Я вже уникав лицедійства: я ще не працював, але вже й не грав, брехун знаходив свою істину, вигадуючи власні побрехеньки. Мене породило моє писання: до нього була лише гра дзеркал; написавши свій перший роман, я зрозумів, що дитя проникло в дзеркальний палац. Пишучи, я існував, я вислизав від дорослих; але я існував лише для того, щоб писати, і коли я вимовляв «я», це означало: я, що пише. У будь-якому разі я спізнавав радість: публічне дитя, я призначав собі приватні побачення.
Довго так тривати не могло: якби я залишився у підпіллі, то зберіг би свою щирість, але мене звідтіля видобули. Я досяг того віку, коли від буржуазної дитини годиться чекати перших ознак її покликання; нас уже давно сповістили, що мої брати в перших Швейцери із Геріньї будуть інженерами, як і їхній батько. Не можна було гаяти жодної хвилини. Пані Пікар захотіла першою виявити знак, що я носив на чолі. «Цей малюк писатиме!» — переконливо заявила вона. Роздратована Луїза ніяково всміхнулася; Бланш Пікар повернулася до неї й суворо повторила: «Він писатиме! Він народжений, щоб писати». Мати знала, що Шарль мене до цього не заохочує: вона злякалася ускладнень й уважно оглянула мене цідсліпими очима: «Ви справді так думаєте, Бланш?» Але ввечері, коли я стрибав на ліжку в нічній сорочці, вона міцно обняла мене за плечі й посміхаючись сказала: «Моя малеча писатиме!» Діда повідомили про це з великими засторогами: боялися вибуху. Він спромігся лише заперечливо похитати головою, але вже наступного четверга я почув, як він звірявся панові Сімонно, що ніхто на схилі життя не може без зворушення споглядати народження нового таланту. Він і далі нехтував мою мазанину, але коли його учні-німці приходили до нас на обід, клав мені на голову руку і виголошував, виразно вимовляючи кожен склад, не бажаючи втратити нагоди познайомити їх ще з одним французьким виразом, відповідно до свого методу прямого навчання: «Він має кебету до літератури».
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |