♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 36 страница

Ось такий мій початок: я тікав, зовнішні сили змоделювали мою втечу і сформували мене. Крізь застарілу концепцію культури проступала релігія, яка слугувала макетом: все ди­тинне, що вона мала, було близьке дитині. Мене навчали Священної Історії, Євангелії, катехізису, але не дали можли­вості вірити: це призвело до безладу, що став моїм власним ладом. У процесі формування гір відбулося знаменне зміщен­ня земної кори: ідея святості, запозичена з католицизму, пе­рекочувала до Красного Письменства, не змігши стати хри­стиянином, я потягнувся до його ерзацу — до письменника. Єдиний його клопіт — спасіння, перебування на грішній землі мало лише одну мету — гідно пройти через випробування і заслужити посмертного раювання. Смерть обернулася на ри­туал переходу, земне безсмертя постало як замінник вічного життя. Щоб забезпечити власну нетлінність у свідомості роду людського, я переконав себе, що людство існуватиме вічно. Згаснути в його лоні означало народитися і стати вічним, але якби хто висунув гіпотезу, що одного дня стихійне лихо при­веде планету до загину, хай навіть це станеться через п’ятде­сят тисяч років, я б ужахнувся; ще й нині, геть розчарований у всьому, я не можу без страху думати, що сонце охолоне; нехай навіть люди забудуть про мене наступного дня після мого похорону — мені байдуже; доки вони живуть, я, невловний, безіменний, невідступно їх переслідуватиму, житиму в кож­ному, як і в мені живуть мільярди померлих; та якщо людство зникне, воно справді вб’є своїх мерців.

Міф був простий, і я його перетравив завиграшки. Спад­коємець двох церков — протестантської та католицької, — я не міг увірувати в Святих, у Діву Марію і кінець кінцем у самого Бога, допоки їх називали цими іменами. Але я проймався веле­тенською колективною силою, що оселилася в моєму серці і вичікувала слушної миті — це була Віра інших; варто було перейменувати предмет її поклоніння і трохи змінити його зовнішній вигляд, як вона, розпізнавши його під машкарою, що ввела в оману, кидалася на нього, випустивши свої пазурі. Я гадав, що віддаюся Літературі, а насправді постригся в ченці. Впевненість найсмиреннішого вірного обернулась у мені на гордовите свідчення мого призначення. Призначення... Чомби й ні? Хіба не кожен християнин обранець Божий? Я ріс як бур’яни на угноєному грунті католицизму, мої корені всмок­тували його соки, і я набирався сили. Ось чому я, видющий, упродовж тридцяти років був сліпцем і страждав від цього. 1917 року в Ла-Рошелі одного ранку я чекав на товаришів, з котрими мав піти до ліцею; вони запізнювалися; незнаючи, як розважитись, я вирішив думати про Всемогутнього. В ту ж мить він клубком скотився вниз по блакиті неба і щез без будь- яких пояснень. Його не існує, сказав я собі, чемно дивуючись, що справу так просто уладнано. До певної міри вона справді була завершена, оскільки відтоді в мене не виникало наймен­шого бажання воскресити його. Але залишився Інший, Неви­димий, Святий Дух, котрий запевнював виданий мені мандат і керував моїм життям за допомогою великих сил, безіменних і священних. Від нього було тим важче позбутися, що він влаш­тувався в тилу мого мозку, серед тих, отриманих спекулятив­ним шляхом уявлень, якими я користувався, щоб збагнути себе, своє місце в житті і сенс свого існування. Я ще довго писав лише для того, щоб умилостивити Смерть — Переряджену Релігію, — вирвати своє життя з лабет випадковості. Я відда­вався Церкві. Войовничий її прихильник, я шукав порятунку у творчості: містик, я намагався зняти покрови з мовчазного буття дражливим шелестінням слів, і, головне, я плутав речі з їхніми назвами: це означало вірувати. Мені потьмарилося в очах. Доки тривало це затьмарення, я вважав, що вийшов су хим із води. В тридцять років я з успіхом проробив цей фокус: описав у «Нудоті», — і ділком щиро, можете мені повірити, — біль невиправданого існування подібних до себе так, немов я нітрохи не був до того причетний. Я був Рокантеном, без будь-якої поблажливості я показував через нього основу мого життя; і водночас я був я, обранець, літописець пекла, фо- томікроскоп зі скла і сталі, схилений над власною протоплаз­мою. Згодом я весело пояснював, що людина не може бути собою; я теж не міг бути собою, зате відрізнявся від інших тим, що був єдиним володарем мандата, який надавав мені право розкрити цю неможливість, обернувши її таким чином у мож­ливість, що стала моїм привілеєм, об’єктом моєї місії, трамп­ліном моєї слави. Я був в’язнем цих очевидностей, але не помічав їх: я бачив світ крізь них. Майстерна підробка, виплід ошуканства, я радісно писав про нестерпні умови людського існування. Догматик, я сумнівався у всьому, не сумніваючись лише в тому, що сумнів — знак моєї обраності: однією рукою я воскрешав те, що руйнував другою, і вважав неспокій гаран­том своєї безпеки; я почувався щасливим.

Я змінився. Згодом я розповім, які кислоти роз’їли прозору оболонку, що здеформувала мене, як і коли я запізнався з насильством, відкрив свою потворність — вона надовго стала моїм головним запереченням, негашеним вапном, що поточи­ло моє чудове дитя, — з яких причин я почав раз у раз думати наперекір собі, так що, зрештою, що глибшої прикрості завда­вали мої власні міркування, то очевидніша ставала їхня істин­ність. Ретроспективна ілюзія розсипалася на порох; страждан­ня, спокута, безсмертя — все завалилося, від будівлі залиши­лося саме румовище. Святого Духа я наздогнав у льоху і прогнав його геть; атеїзм — справа жорстока, яка вимагає вит­римки, гадаю, що довів її до кінця. Я все бачу чітко, не намага­юся вхопити шилом патоки, знаю свої завдання, безперечно заслуговую нагороди за відданість батьківщині; ось уже чи не десять років, як я—людина, яка очуняла після довгого, гіркого й солодкого безуму, якій важко отямитися, яка не може без усмішки згадувати свої давні помилки і яка вже не знає, що робити зі своїм життя. Я знову, як і в сім років, став безбі­летним мандрівцем; контролер зайшов до мого купе, дивиться на мене, але не так суворо, як колись: власне кажучи, він готовий вийти, дати мені можливість спокійно завершити мою подорож; варто лише навести переконливі причини, байдуже які, він задовольниться будь-якими. На жаль, мені нічого не спадає на думку, а втім, у мене пропало навіть бажання їх вигадувати: так ми збентежено й сидітимемо віч-на-віч до са­мого Діжона, де мене—я достеменно це знаю—ніхто не чекає.

Я зневірився, але ряси не скинув: пишу й далі, А що можна робити іншого?

Nulla dies sine Linea^[13].

Це звичка, а ще — мій фах. Тривалий час я мав перо за шпагу: тепер я впевнився у нашому безсиллі. Дарма: я пишу, я писатиму книги; вони потрібні, вони навіть корисні. Куль­тура нікого й нічого не порятує і не виправдає. Але вона — творіння людське: людина себе в ній відображує, впізнає; лише в цьому критичному дзеркалі вона може побачити своє обличчя. Зрештою, ця стара ветха будівля — моє ошуканство, але також і мій характер: від неврозу можна здихатися, але від себе не видужаєш. У п’ятдесят років я зберіг свої дитячі риси, хоч і приношені, потерті, зневажені, загнані в кут, позбавлені права голосу. Як звичайно, вони щуляться в тіні, вичікують: тільки-но послабиш увагу — вони підіймають голову і вихоплюються на світ білий, бозна-як вирядившись. Я щиро переконаний, що пишу для сучасників, але мене дратує моя нинішня популярність: це не слава, оскільки я ще живий, і це суперечить моїм давнім мріям. Невже потайки я ще досі їх живлю? Мабуть, гадаю, вони в мені, я з ними зжився; втративши шанс померти невизнаним, я інколи тішу себе надією, що при житті мене недооцінюють. Грізельда не померла. Пардальян ще живе в мені. І Строгов. Я став на їхнє місце, вони посіли місце Бога, а в Бога я не вірю. Піди розберися. Сам я в цьому так і не розібрався, тож інколи міркую: чи не бавлюся я в піддавки, чи не топчу так ревно свої давні сподівання, розраховуючи, що все це мені повернеться сторицею? В такому разі я Філоктет: величний і сморідний, цей каліка віддав усе аж до лука, не ставлячи жодної умови; але будьте певні, потайки він чекає винагороди.

Облишмо це. Мамі сказала б: «Лети, читачу, не затримуйся!»

Що мені подобається в моєму безумі, то це те, що він з першого ж дня оберігає мене від спокуси залічувати себе до «еліти»: я ніколи не вважав, що мені пощастило мати «та­лант»: єдиним моїм завданням було порятуватися працею і вірою — в руках і кишенях віяв вітер. Мій бездоганно чесний вибір ні над ким мене не вивищував: без спорядження, без обладунку, я цілком поринув у творчість, щоб усього себе врятувати. Якщо збагнеш неможливість Спасіння і відправиш його на склад бутафорії, то що тоді залишається? Людина, що ввібрала у себе людство, — вона варта всіх, її вартий кожен.

САРТР І НАША СУЧАСНІСТЬ

Герой роману Ж.П. Сартра «Нудота» Антуан Рокантен, переживши духовне «пробудження», «стрибок» (кажучи мовою екзистенціальних термі­нів) із «абсурду» до «істинного буття», мріє написати книжку, яка «може виправдати існування іншого» і водночас «повинна присоромити читачів за їхнє існування» — книжку-історію, можливо, навіть казку — «прекрасну і тверду, мов криця».

Читач може лише гадати, чи досягне свого тридцятилітний рантьє, чий щоденник було знайдено серед його паперів (ніби серед паперів покій­ника... забутих? Адресованих комусь? Лишається таємницею) сим­волічними «видавцями» (класичний формальний жест європейської прози) після символічного дощу в покинутому ним символічному місті Бувілі. Для Сартра в даному разі головним є не мета і навіть не шлях до неї (про «шляхи до свободи» чи «дороги свободи» він розповість через десять років у однойменній трилогії, де Рокантен постане в образі паризького вчителя філософії Матьс Деларю), але вибір шляху і мети — вибір людиною власної долі.

А тверді, як криця (і прекрасні теж, хоч і не у звичному розумінні), історії та казки (можливо, тут влучнішим було б слово «притча» або ж «міф») напише майбутній класик екзистенціалізму, а в часи Рокантена (роман датовано 1938 роком, а події, що в ньому відбуваються, початком 1932) (його ровесник, тридцятилітній викладач філософії у Гаврському ліцеї Жан Поль Сартр. І першою з-поміж них буде казка про Нудоту, чиє ім’я, поруч із «страхом» Ясперса, «тривогою» Гайдегера та «нудьгою» Камю, стане не тільки знаком у потужній філософській системі, а й феноменом духовної кризи сучасного людства.

Дати життя письменника (1905—1980), по суті, накладаються на наше століття. Але не просто тому він сам, як і його герої (що в них Сартр нерідко підкреслює й утрирує особисті риси), постає однією з найсим- волічніших постатей часу.

Від культурницького «гандикапу у вісімдесят літ» («Слова»), з яким пещена вразлива дитина з консервативної буржуазної родини (до речі, близьким родичем Сартра по материнській лінії є не менш відомий Альбер Швейцер) входила в літературу бурхливого століття, до над-лівих, над-ре- волюційних жестів старого аристократа, коли він демонстративно відмовля­ється від Нобелівської премії (1964), розповсюджує на вулицях видання маоїстського гатунку і стає прапором «сердитої» студентської молоді, — Жан Поль Сартр виразив собою інтелектуальний образ епохи. І навіть на перший погляд несуттєві риси його життя (і творчості як невід’ємної части­ни життя) багато важать у цьому на диво людському, далеко не героїчному й далеко не завжди привабливому, та все ж героїчному і рідному образі XX століття.

Власне, у цьому столітті Сартр побачив усе — крім, хіба, краху (чи ж остаточного?) комуністичної ідеї, якою захоплювався і яку прагнув допов­нити екзистенціальним психоаналізом: ввести в універсальне знання про історію (яким вважав марксизм) «неусуненну своєрідність людської аван­тюри» («Критика діалектичного розуму», 1960). «Гегель в новому вбранні», за влучним висловом Айріс Мердок, він навіть пробував, згідно з ге­гелівським методом виправдати існування тоталітарних комуністичних ре­жимів — а втім, на цьому шляху його стримувала природна огида до фашизму, чия схожість із комунізмом сталінського зразка ставала все очевиднішою. Свідок (за його власною термінологією) і викривач (неза­лежно, а то й усупереч мінливим політичним симпатіям) тоталітарної світобудови, Сартр, як мало хто, розумів, що «світ» («буття-між» у кате­горіях екзистенціалізму) не лише тероризує людину зовні, але й проникає в її свідомість в’язким, липким, амфорним туманом, сюрреалістичною масою слизу, що лейтмотивом (художня система Сартра взагалі побудована на лейтмотивах) проходить крізь усі його твори (згадаймо славетну сцену «бунту матерії», яку переживає в уяві герой «Нудоти»).

Засновник екзистенціалізму С. Кіркегор уперше надав почуттям мелан­холії, самотності, страху перед життям онтологічного характеру, настійно підкреслюючи, що «...немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю, нема людини, в чиїх сокровенних надрах не чаїлась би якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимсь таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати («Хвороба до смерті»). Цих почуттів не здатні усунути жодні зовнішні події, але — і кому, як не нам, це знати — вони можуть їх поглиблювати й загострювати.

І Сартр та інші автори «філософії існування», котрі на Заході вже давко стали поважаними класиками поруч з атакованими ними гуманістами попередніх епох, нині, може, саме тому (а не лише через забороненість або ж малодоступність цієї літератури в недавні десятиріччя) переживають справжнє друге народження в колишніх «радянських» республіках, що інтелектуальні, релігійні, моральні, емоційні проблеми й метання їхніх героїв як ніколи відповідають станові нашого нинішнього «між-часся» і «між-буття», духовної (політичної та економічної, звісно, теж) невлаштова­ності й невизначеності індивіда в посткомуністичному суспільстві.

Одначе, вчить Сартр, «можливо, бувають часи й прекрасніші, проте цей час — наш; у нас лише це життя, щоб його прожити» (підкреслення Сартра. Із написаної ним програмної заяви журналу «Тан модерн», 1945). У цьому житті багато «мерзенного, темного, липкого», багато підлості й нікчемності, але назвати речі їхніми іменами — вже означає перемогу над ними. Тут ми погодимося з філософом і віддамо належне знущально-гіркій відразі, з якою він продовжує і вивершує могутню антинатуралістичну традицію європейської і французької прози. Насамперед це стосується збірки оповідань «Мур» (1939), що, можливо, є найвидатнішим твором Сартра-прозаїка.

Бездоганна композиція книжки, майстерно мінлива її стилістика й то­нальність, блискуче різні і взаємодоповнюючі її персонажі: то «абсурдні», як перекинуті на спинку комахи, то «нормальні», «чіткі, мов хронометр» («Хазяїнове дитинство»). Відкривається «Мур» однойменним оповіданням, що досвідченому читачеві, можливо, нагадає новели Ф. Кафки (як і часго повторюваний Сартром образ людини-комахи, медузи, лангусти, людини- краба: так звертанням збожеволілого нациста до «крабів» — людства тре­тього тисячоліття — починається й закінчується — вже на спорожнілій сцені — одна з кращих п’єс митця «Альтонські відлюдники»). Сартр, до речі, в 1933—34 роках стажувався в Берліні (де й познайомився з працями Гуссерля та Гайдегера, що мали вирішальне значення для його розвитку як філософа) і міг на власні очі спостерігати, як початки фашистської заграви кидали відблиски на трагічне явище німецького символізму й експресіо­нізму.

Буквально фашизм згадано лише у першому й останньому оповіданнях збірки, але незримо він присутній всюди: від «Інтимного» та «Кімнати» (де якраз передбачено ситуацію «Альтонських відлюдників») до «Герострата» з гидкою і страшною пародією ніцшеанської концепції надлюдини. Але ге­роїчна непоступливість республіканця Пабло Іббієти, що відмовляється ви­казати франкістам свого командира (цей сюжет Сартр повторить ще раз — уже на матеріалі французького Опору — у п’єсі «Мерці без поховання»), обертається трагічною комедією (дикий регіт до сліз на очах завершує цю геніальну й безнадійну притчу). І справа, як це мислить письменник, не так у тому, що Рамона Гріса застрелили саме на тому місці, яке вигадує Іббієта, щоб «розіграти» своїх катів (чи щоб підсвідомо відтягти мить стра­ти?). Це було б надто простою хоч і ефектною дією життєвого театру абсурду. Справа в тому, що Пабло, відмовляючись виказати друга, робить це не з любові до нього чи любові до Іспанії, а сам не розуміючи ^іюму; його вибір не є вибором по суті; він зумовлений лише впертістю, яка не грун­тується на жодній розумовій чи емоційній основі і яку, в принципі, можна повернути в будь-який бік. Умертвивши любов до життя, втративши, пере­фразовуючи Достоєвського, Бога у формі особистого існування, Іббієта ніби відчуває, що все дозволено і все можливо, бо однаково не має сенсу (так Рокантен у «Нудоті» відмовляється від самогубства, оскільки воно було б таким самим «зайвим», як і його існування).

Тут з’являється тема відповідальності особи за власний вибір. Відчуже­ність, пасивність (у даному разі духовна), нереагування на голос ангела (Сартр дуже любив кіркегорівську тему «тривоги Авраама») — це такий самий вчинок, як будь-який інший; і абсурдна вина Іббієти постає відтак з усією метафізичною очевидністю.

Відкидаючи звинувачення на адресу екзистенціалізму в квієтизмі відчаю та антигуманності, Сартр в уславленій лекції «Екзистенціалізм — це гу­манізм» (1946) говорив: «Людина — то передовсім проект, який пережи­вається суб’єктивно, а не мох, не пліснява і не цвітна капуста... Насамперед екзистенціалізм віддає у володіння кожній людині її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування... Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, бо людина завжди незавершена. І ми не повинні думати, що є якесь людство, котрому можна поклонятися... Такий гуманізм нам не потрібен. Але гуманізм можна розуміти і в іншому сенсі... ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавства, окрім неї самої, в закинутості вона вирішуватиме свою долю;...ми показуємо, що реалізувати себе по-людсь­кому людина може не шляхом занурення в саму себе, але в пошукові мети назовні, і нею може бути звільнення чи ще якесь конкретне самоздій- снення».

З відстані часу нам видається, однак, що звинувачення в антигуманізмі (а їх висловлювали Сартру й самі екзистенціалісти, наприклад, Гайдегер у «Листі про гуманізм») не були надто безпідставні. Викликає спротив, скажі­мо, цинічна насмішка автора «Нудоти» над образом концтабірного братства, що його змальовує Рокантену Самоук (за іронією долі Сартр сам на початку другої світової війни побував у німецькому таборі для полонених), як і форсування не надто обов’язкові, з погляду художньої правди, гомосек­суальних нахилів героя. Сартр ніби підганяє модель під сконструйовану ним схему: ось який ваш хвалений гуманізм; хоча, ніде правди діти, чимало «цінностей», які проповідує Самоук, не мають жодної цінності (влучним є зауваження Рокантена, що його співрозмовник напхав різно­шерстих «гуманістів», мов кошенят у шкіряний мішок, де вони кусають і дряпають одне одного, не перестаючи при цьому любити Людство взагалі). До речі, Самоук — єдиний, до кого (крім Анні) Рокантен відчуває хоч якесь, хай миттєве, співчуття. Та чи набагато привабливіший сам цей сартрівський двійник, цей рудоволосий супермен (надлюдина), що полюб­ляє дивитися на людей з висоти свого вікна або з гори над Бувілем, вважаючи «сволотою» («мерзотниками», «негідниками») усіх підряд пере­хожих: за те тільки, що вони, як йому здається, не замислюються над своїм існуванням — тобто не бурмочуть, мов у лихоманці, протягом кількох сторінок варіацій не тему cogito ergo sum («я мислю, отже, існую»).

Але якщо без іронії, то в цій філософській лихоманці «зайвого», «чу­жого», «стороннього» (термінами екзистенціалізму), «закинутого» — в Бувіль — Рокантена є справді гарні місця, хоч є й багато не-літератури (що справедливо зауважив у рецензії на роман ще молодий алжирський жур­наліст Альбер Камю); недарма ряд пасажів майже дослівно ввійшли до трактату «Буття і ніщо» (1943). Та й славетна сентенція Декарта, яку Сартр варіює чи не в усіх своїх творах, філософських і художніх, і яку вважає основою духовного поштовху людини до істинного буття, протистав­ляється креду «нормальних» (і не зовсім) «мерзотників»: я існую, бо маю право. Цей мотив (цілком можливо, пов’язаний з відомою дилемою До- стоєвського: «Тварь дрожащая, или право имею?») з’являється вже в «Ну­доті», але на повну силу зазвучить у «Хазяїновому дитинстві», де Сартр показує формування такого «негідника» — «маленького фашиста» Люсьєна.

Те, що Рокантен лиш допускає під час нападу Нудоти за світською ресторанною балачкою «про гуманізм» («правильно, що бояться мене: я й сам відчуваю, що здатний учинити що завгодно... Наприклад, всадити цей фруктовий ножик в око Самоукові»); що Люсьєн допускає лиш щодо «метеликів», ударом кулака збиваючи з ніг смаглявого єврея з газетою «Юманіте» («Антисемітизм... Це, — подумав він, — це... це святе!»), — переходить у загальне, онтологічне «право» сексуального неповноцінного «чорного героя» з оповідання «Герострат».

Поль Гільбер, замисливши «осяяти» власне життя і весь світ терористич­ним актом (між іншим, буквально реалізуючи «Другий маніфест сюрре­алізму» Андре Бретона), розглядає у дзеркалі свої «схожі на два глобуси» «прекрасні очі художника й убивці». Люсьєн наприкінці історії про дитин­ство негідника теж розглядає себе у дзеркалі й, побачивши замість очіку­ваного неприступного виразу «тільки миле затяте личко, поки що не дуже страшне», вирішує завести вуса (геніальний натяк на Гітлера!.. Так неза­довго перед цим Люсьєн уявляв себе Рембо, віддаючись шикарному педера­стові). Взагалі стилістика, мова Сартра — це окрема тема: чого вартий хоча б часто згадуваний критикою мотив «миття»: мати на біде, за якою під­глядає мерзенний синок-фройдист; кавалок готельного зеленого' мильця, що його забирає з собою після патологічної сцени з повією Гільбер; історич­ні роздуми Люлю в «Інтимному» про кохання, «заради якого ми миємося», і про те, що в людині «треба кохати все — і стравохід, і печінку, і кишки» (цікаво, чи знав тоді Сартр широко мусований сталінським режимом вислів Чехова про «одяг, обличчя й думки»?)...

Але нам зараз важить інше. Сартрівські «герострат» і «хазяїн» цілком різні, але є принципова риса, що об’єднує їх: право хазяїна на життя інших, право над «тваринами тремтячими». Хоча насправді вони й самі виявляються такими: по суті, ненароком пустивши три кулі в живіт зустріч-

ному товстунові, Гільбер істерично вигукує: «Стерво... бісове стерво!»; а, перепудившись накласти на себе руки в туалеті якогось кафе (розкішна деталь, яка знов-таки перегукується з еротичною сценою «падіння» в «Ха­зяїновому дитинстві»), звинувачує переслідувачів: «Вони облишили мене, надавши повну змогу померти. Негідники, вони боялися»!

Акт «істинного буття» завершується — для початку — побиттям у поліційній дільниці. Дай Боже, щоб саме так і завершувалися «чорні» казки про геростратів — кінцівка казок про хазяїнів може бути куди жах­ливішою. Мусимо пам’ятати про це, пасивно спостерігати невпинне роз­плодження таких «господарів» у посттоталітарних суспільствах...

Рокантен перемагає Нудоту реальності за допомогою сентиментального регтайму: тут уперше (і востаннє) в прозі Сартра звучить тема радості й щастя — щастя порятунку. «Краса врятує світ», — мріяв Достоєвський і двійник тридцятилітнього Сартра, нехай на мить, повірив у це. А сам уже літній митець в останньому прозовому творі, автобіографічній повісті «Сло­ва» (1964), позначеній (не без впливу Фройда, з яким Сартр полемізував і про якого написав кіносценарій) глибокого критичним самоаналізом і яко­юсь гіркою ніжністю викладу, напише: «Я зневірився, але ряси не скинув... Тривалий час я мав перо за шпагу, тепер я впевнився у нашому безсиллі. Дарма: я пишу, я писатиму книги; вони потрібні, вони навіть корисні. Культура нікого й нічого не рятує, та й не виправдовує. Але вона — творіння людське: людина в ній відображує, впізнає; лише в цьому критич­ному дзеркалі вона може побачити своє обличчя».

Сартрова надія збулася. Його книжки, як і раніше, потрібні, вони все-таки корисні. Письменник приходить до українського читача, може, в найнеобхідніший момент. Сподіваємося, хоч комусь із тих, хто візьме до рук цей том блискучої прози, Жан Поль Сартр допоможе зробити свій вибір.

Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

ЗМІСТ

НУДОТА................................................................ З

МУР

Мур................................................................ 184

Кімната.......................................................... 202

Герострат...................................................... 225

Інтимне.......................................................... 238

Хазяїнове дитинство..................................... 267

СЛОВА................................................................ 329

Я. Білоцерківець. Сартр і наша сучасність.. 459

Жан Поль Сартр

НУДОТА

МУР

СЛОВА

Редактор П.В. Таращу к Художній редактор П.В. Машков Відповідальна за випуск В.В. Кирилова Технічний редактор О.М. Грищенко Коректор Н.І. Прохоренко

Здано до набору 02.04,93. Підписано до друку 20.07.93. Формат 84x108 Уз2- Папір офсетний № 1. Гарнітура Тайме. Друк високий. Ум. ф-відб. 24,36.

Ум. друк. арк. 24,36. Обл.-вид. арк. 29,1. Зам. 3-268

Видавництво «Основи». 252133, Київ, бульвар Лихачова, 5.

підприємство "Київська книжкова ф 252054, Київ, вул. Воровського, 24.

Видавництво «Основи».

252133, Київ, бульвар Лихачова, 5.

Орендне підприємство "Київська книжкова фабрика"

БЬК 84.4ФРА

С20

Видання здійснюється за сприяння Посольства Франції в Україні та при підтримці Міністерства Закордонних Справ Франції

Сартр Жан Поль.

С20 Нудота. Мур. Слова /Перекл. з французької В. Борсука та О. Жупанського; Післямова Н. Біло- цсрківсць — К.: Основи, 1993. — 464 с.

До тому вибраних творів Жана Поля Сартра <1905—1980), крім роману «Нудота» (1938), одного з перших класичних художніх зразків екзистенціалізму у французькій літературі, ввійшла в і іонному обсязі збірка оповідань «Мур» (1939) та публіцистична книжка «Слова» (1964).

ББК 84.4ФРА

С 47030090jjQ-(M _{la 93}

© Editions Gallimard.

© Олег Жупанський. «Мур», «Слова».

Український переклад. 1993.

© Владислав Борсук. «Нудота».

Український переклад. 1993.

© Наталка Білоцерківець. Післямова. 1993.

© Павло Машков. Художнє оформлення. 1993.

* Бобер — дружнє прізнисько Сімони де Бовуар (прим. перекладача).

Слово пропущено.

о

Одне слово закреслено (чи то «викривляти», чи го «викривати»), а те, що написано згори, прочитати неможна.

У десятирічному віці я втішався, читаючи «Трансатлантику»: там роз­повідається про американського хлопчину і його сестру, вельми цнотливу, а втім хтозна. Я перевтілювався в хлопчика і, бувши ним, кохав дівчинку Бідді. Я довго мріяв написати казку про двох розбещених дітей, котрі таємно вдава­лися до кровозмішення. В моїх творах можна знайти сліди цього образу: Орест та Електра в п’єсі «Мухи», Борис та Івіш у романі «Шляхи свободи», Францта Лені в п’єсі «В’язні Альтона». Ця остання пара єдина, котра дійшла до статевих актів. Найбільше мене приваблювало в цьому родинному зв’язку не саме кохання, а заборона віддаватися коханню; пристрасть і здержливість, насоло­да і невдоволення — тут усього доволі; кровозмішення мені до вподоби, коли залишається платонічним.

^[1] Тут записи уриваються.

[2] Ожьс П..., про якого часто згадуватиметься в щоденнику. Він був контор­ським писарем. Рокантен запізнався з ним 1930 року в бувіл ьській книгозбірні.

^[3] Жермен Берже. Діжа-Мірабо та його друзі. — Шампйон, 1906. — С. 406. — Прим. 2. (Прим, видавців)

^[4] Геєно Жан (1890—1978) —французький публіцист(прим.перекл.).

^[5] Храм, храму, храмові (латин. Прим, перекл.).

«З кишень мандавошкових» (перекручене латин.) — пародія на молитву «Ое РгойтсІіз». (Прим, перекл.).

^[7] Прямий удар (англ.).

^[8] Piston (фр.) — поршень, на учнівському арго — учень школи цивільних інженерів. (Прим, перекл.).

^[9] Без скорочень (латин. Прим, перекл).

^[10] Великим форматом (латин. Прим, перекл.).

^[11] 3 кафедри (латин. Прим, перекл.).

^[12] Людина на своєму місті (англ Прим, перекл).

^[13] Жодного дия без рядка (латин. Прим. перекл.).

Дата добавления: 2015-10-21