♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 35 страница

Всі ми, навіть мудрий Берко, були у захваті від Бенара, мерзлякуватого кругловидого хлопчини, схожого на курча. Чутка про його чесноти долетіла й до наших матерів, що, трохи дратуючись, не втомлювалися ставити його нам за приклад, оскільки не зуміли домогтися, щоб ми нехтували його. Посудіть самі, якою була наша повага до нього: він сидів на половинному пансіоні, але ми любили його за це ще дужче, вважаючи його почесним екстерном. Вечорами в домашньому затишку ми думали про цього місіонера, який залишився в джунглях, щоб навернути до віри інтернатських канібалів, і вже не так боялися. Правду кажучи, його шанували і в інтернаті. Мені важко пояснити таку одностайність. Бенар був лагідний, привітний, чулий; воднораз він з усіх предметів мав першість. До того ж йот мати відмовляла собі у всьому задля нього. Наші матері не товаришували з цією кравчинею, але часто творили нам про неї, щоб ми оцінили велич материнської любові; ми ж думали тільки про Бенара: він був для неї єдиною втіхою, сонцем цієї нещасної, ми бачили велич синівської любові; одне слово, всі були зворушені цими бідарями. Проте цього було б не досить: головне, що Бенар жив лише наполовину; я ніколи його не бачив без величезної вовняної хустки на шиї; він нам мило всміхався, але говорив мало, і я пригадую, що йому забороняли брати участь у наших забавах. Щодо мене, то я понад усе шанував Бенара за те, що його тендітність відмежовувала його від нас: його помістили під скляний ковпак; він махав нам рукою, розмов­ляв знаками, але скляний бар’єр не давав нам зблизитися; ми його пестили здалеку, бо він ще за життя набув безликості символа. Дитинству властивий конформізм: ми були вдячні Бенарові за те, що в своїй довершеності він дійшов до повної втрати індивідуальності. В розмовах з ним ми були зачаровані незначимістю його слів; ми ніколи не бачили його гнівним чи надто веселим; на уроках він ніколи не підіймав руки, але коли його запитували, то сама Істина промовляла його вуста­ми, впевнено, безсторонньо — саме так, як і має промовляти Істина. Нашу ватагу вундеркіндів вражало те, що він, безпе­речно, найкращий, аж ніяк не був вундеркіндом. У ту пору ми всі, більшою чи меншою мірою, були сиротами: Панове батьки або повмирали, або були на фронті, а ті, що залишили­ся вдома, втративши будь-яку вагу і мужність, старалися не попадатися на очі своїм синам; це було царство матерів; Бенар був для нас дзеркалом негативних чеснот матріархату.

Наприкінці зими він помер. Діти і солдати не дуже й перей­маються смертю, проте ми, всі сорок, ішли ридаючи за його домовиною. Наші матері сиділи над тілом, безодня була при­крита квітами; вони домоглися свого — його зникнення ми сприйняли як надзвичайну винагороду за відмінні успіхи, видану серед навчального року. Крім того, в Бенарові було так мало життя, що й смерть його видавалася несправжньою: він залишався поміж нас, священний і недосяжний. Рівень нашої моралі різко підскочив угору: ми мали власного любого небіж­чика, ми розмовляли про нього півголосом, із сумовитою вті­хою. Можливо, ми теж, як і він, відійдемо завчасу; ми уявляли сльози своїх матерів і відчували власну неоціненність. Проте чи не змусила мене ця смерть замислитися глибше? Я неви­разно пам’ятаю, що мене приголомшила жаска очевидність: та кравчиня, вдова, втратила геть усе. Чи й справді мені при цій думці забивало дух від жаху? Чи не побачив я Зло, відсут­ність Бога, непридатність цього світу для життя? Гадаю, що так, бо чому ж тоді з мого дитинства, якого я зрікся, яке забув, утратив, я із скорботною чіткістю зберіг образ Бенара?

Через декілька тижнів у п’ятому класі АІ трапилася дивна пригода: під час уроку латинської мови відчинилися двері, ввійшов Бенар у супроводі швейцара, привітався з паном Дюррі, нашим навчителем, і сів. Ми всі впізнали його окуляри в металевій оправі, кашне, ніс із горбинкою, подобу мерзляку­ватого курчати: я подумав, що Господь повернув його нам. Пан Дюррі, здавалося, теж був приголомшений не менше за нас: він запнувся на слові, глибоко вдихнув повітря і запитав: «Ім’я, прізвище, походження, ким працюють батьки?» Бенар відповів, щр він на половинному пансіоні, син інженера і звати його Поль-Ів Нізан. Я був вражений дужче за всіх; на перерві я перший підійшов до нього, заговорив із ним, він відповів — ми заприязнилися. Сказати по щирості, мене посіло відчуття, ніби переді мною не Бенар, а його сатанинська подоба: Нізан був зизоокий. Проте було занадто пізно зважати на це: я полюбив у ньому втілення Добра; кінець кінцем я полюбив Нізана задля нього самого. Я потрапив у пастку — схильність до чеснот пробудила в мені ніжну любов до Диявола. До того ж псевдо -Бенар був не такий уже й поганий: він жив—ото й усе; він зберіг усі риси свого двійника, тільки вони наче пригасли. Бенарова стриманість обернулась у нього на потаємність; при­гнічений шаленими пристрастями, що нуртували у нього все­редині, він ніколи не кричав, але полотнів і запинався від гніву; те, що ми приймали за лагідність, було звичайним шоком; його вустами промовляла не істина, а якийсь об’єкти­візм, цинічний і легкий, який насторожував нас своєю не­звичністю. Певна річ, Назан любив своїх батьків, але, єдиний з усіх, говорив про них з іронією. На уроках він відповідав не так блискуче, як Бенар, зате багато читав і тягнувся писати. Одне слово, це була довершена особистість, і ніщо не дивувало мене більше, як її чисто Бернарова подоба. Переслідуваний цією схожістю, я не знав, чи хвалити Нізана за те, що він якнайщиріше вдає чесноту, чи ганити за те, що він тільки вдає її, і я без кінця перекидався від сліпої довіри до безглуздої недовіри. Ми стали справжніми друзями лише набагато пізні­ше, після довгої розлуки.

Ці події і зустрічі урвали на два роки моє самокопирсання, але не усунули його причин. Насправді ж у глибині душі все залишалося незмінним: про мандат, вручений мені доросли­ми і запечатаний сургучем, я більше не думав, але він існував і далі. Він опанував мною. В дев’ять років я спостерігав за собою навіть у хвилини крайнього збудження. В десять років я згубив себе з очей. Я гасав із Бреном, базікав із Берко, з Нізаном, а тим часом відпущена на волю моя уявна місія набула тілесності і зрештою занурилася в морок мого єства; я більше не прагнув її, але сотворила мене вона, все трималося на силі її притягання, вона згинала дерева і стіни, утворюючи небесне склепіння над моєю головою. Раніше я мав себе за принца, тепер моє божевілля мене ним зробило. Один із моїх друзів-психоаналітиків сказав: «Невроз формування харак­теру». Він мав рацію: між літом 1914 та осінню 1916 року мій мандат обернувся на мій характер; маячня вилетіла з голови, щоб крадькома перебратися в мої кістки.

Нічого нового не відбулося: все, що я понавигадував і напророкував, залишилося незайманим. З однією лише різ­ницею: позасвідомо, безмовно, наосліп я здійснював усе. Колись я уявляв своє життя в малюнках: смерть викликала моє народження, а народження кидало мене назустріч смерті; тільки-но я зрікся цих малюнків, як сам став місточком, я натягнувся як струна між двома кінцями, народжуючись і помираючи при кожному калатанні серця. Моє майбутнє безсмертя стало моєю конкретною прийдешністю: воно прой­мало кожну мить моєї легковажності, воно було в центрі найпильнішої моєї уваги, але ще більше — неуважності, було порожнечею в повноті, легкою ірреальністю в реальності; воно на відстані вбивало смак карамельки в роті, журбу і радощі в моєму серці; але водночас воно й рятувало най- нікчемнішу мить, оскільки, будучи останньою, та мить на­ближала мене до безсмертя; воно дарувало мені терпіння жити: мені вже не дошкуляло бажання перестрибнути через двадцять років, перегорнути двадцять подальших, я вже не мріяв про далекі дні мого тріумфу — я чекав. Щомить я чекав хвилини найближчої, оскільки вона тягнула за собою подаль­шу. Я жив у спокої надмірного поквапу, завжди випереджаю­чи самого себе, все мене поглинало, ніщо не втримувало. Яка розрада! Колись мої дні так скидались один на один, що я інколи питав себе, чи не приречений я на вічне повторення того самого. Вони не дуже змінилися, зберегли кепську звичку опадати, в’янучи; але я, я в них став іншим: тепер уже не час напливав на моє завмерле дитинство, а я — стріла, випущена з наказу, — прохромлював наскрізь час і мчав просто до мети. 1948 року в Утрехті професор Ван Леннеп показував мені психологічні тести. Одна таблиця привернула мою увагу: там було зображено коня, що летів учвал, людину під час ходи, орла в леті, моторного човна, що підстрибує на хвилях; той, кош запитували, мав указати на малюнок, який викликав у нього найгостріше відчуття швидкості. Я сказав: «Моторний човен». Потім з цікавістю глянув на малюнок, котрий спонукав до цих слів: моторний човен, здавалось, відривався від поверхні озера, ще мить — і він зависне у повітрі над цим хвилястим маразмом. Я одразу збагнув, чому вибрав саме цей малюнок: у десять років я відчув, що мій форштевень розтинає теперішність і відриває мене від неї; відтоді я біг, біжу і нині. Показником швидкості, як на мене, є не стільки відстань, пройдена за певний проміжок часу, скільки спроможність одірватися.

Років двадцять тому Джакометті одного вечора переходив майдан Італії, і його збив автомобіль. Поранений, із звихну­тою ногою, знепритомнівши і водночас зберігши здатність міркувати, він перш за все відчув щось подібне до радості: «Нарешті щось зі мною сталося!» Я знав про його крайнощі, він чекав гіршого; життя, яке він любив безмежно і не прагнув ніякого іншого, було перевернуте, розбите, можливо, через базглуздий жахливий випадок: «Ну що ж, — сказав він подумки, — не поталанило мені бути скульптором, не пота­ланило навіть жити; я народився даремно». Але його привело в захват те, що світовий лад раптом відкрив перед ним свою загрозливу сутність і що він, Джакометті, побачив, як на місто з його вогнями, на людей, на його власне тіло, розпла­стане серед багна, дивиться лихо, і той погляд геть усе обертав на камінь: адже скульпторові завжди ближче царство міне­ралів. Мене захоплює прагнення приймати все. Якщо вже й любити несподіванки, то треба їх любити саме до такої міри, тобто до таких рідкісних осяянь, які відкривають обраним, що земля створена не для них.

У десять років я мріяв тільки про миті такого осяяння. Я волів, щоб кожна ланка мого життя з’являлася несподівано, пахла свіжою фарбою. Я заздалегідь був згоден на перешкоди та злигодні, і, щоб бути справедливим, додам: я їх зустрічав з посмішкою. Якось увечері погасло світло — аварія; мене по­кликали з іншої кімнати; розставивши руки, я пішов і так боляче вдарився головою об стулку дверей, що пощербив зуба. Це мене розвеселило; незважаючи на біль, я засміявся. Так само, як Джакометті через багато років сміявся зі своєї ноги, але з причини, діаметрально протилежної. Оскільки я завчасу вирішив, що моя історія матиме щасливий кінець, несподіване могло бути лише приманкою, новина — оманливою видиміс­тю, все було заздалегідь визначено суспільною потребою, що, власне, й породила мене: у щербатому зубі я побачив знамен­ня, приховане попередження, яке зрозумію згодом. Інакше кажучи, я зберігав віру в доцільність за будь-яких обставин і за всяку ціну; розглядаючи своє життя крізь призму смерті, я малював його як замкнену пам’ять, з якої нічого не могло випасти і до якої нічого зайвого не могло потрапити. Чи можна уявити безпечніше становище? Випадковостей не існувало: я мав справу тільки з їхніми підробками, що їх послало Про­видіння. Газети торочили, що на простих людей чигала на вулицях смертельна небезпека, тож мені, чия доля визначе­на, боятися нічого. Можливо, я втрачу руку, ногу, очі. Але все буде так, як і має бути: мої нещастя служитимуть випробуван­ням, матеріалом для написання книг. Я навчився спокійно терпіти смуток і хвороби: я бачив у них провісників моєї тріумфальної смерті, сходинки, котрі вона висікала, щоб під­нести мене до себе. Ця трохи брутальна турбота не була позбавлена приємності, і в душі я прагнув бути гідним її. Я вважав, що чим гірше — тим ліпше; навіть мої помилки приносили користь, отже, можна вважати, що я їх не робив. У десять років я був самовпевнений: скромний, нестерпний, у своїх цілковитих поразках я вбачав запоруку моєї посмертної перемоги. Хай я осліпну, стану безногим калікою, зіб’юся на манівці через свої помилки, — що більше боїв я програю, то певніший буду, що виграю війну. Я не робив різниці між випробуваннями, посланими для обранців, і поразками, за котрі я сам ніс відповідальність, і тому мої провини здавалися мені, по суті, лихими пригодами, а свої біди я приписував власним помилкам; і справді, хворіючи на кір або нежить, я заявляв, що сам винен: не був обачним, забув одягнути паль­то, зав’язати шарф. Мені більше подобалося звинувачувати себе, а не світ, і то не з добрості, а з прагнення рахуватися тільки з собою. Таке зухвальство не відкидало й упокорення: я тим охочіше визнавав свої слабкості, чим коротший шлях до Добра вони мені вказували. Я влаштувався так, щоб відчувати у плинові свого життя нездоланну привабливість, яка ввесь час, навіть усупереч моїй волі, змушувала мене вдосконалюватися.

Всім дітям відомо, що вони роблять успіхи. А ВТІМ, їм не дозволяють про це забути: «Добивайтеся успіху, він має успіх, регулярні й серйозні успіхи...» Дорослі розповідали нам історію Франції: після першої Республіки, такої ненадійної, прийшла друга, а потім третя, цього разу добра: Бог любить трійцю. Буржуазний оптимізм зводився в той час до програми радикалів: ріст добробуту, ліквідація злиднів через поширен­ня знань і дрібної власності. Нам, юним Паничам, цей оптимізм подали в припасованому до нашого віку вигляді, і ми вдоволено відкривали, що наші індивідуальні успіхи по­множують успіхи Нації. Проте мало хто з нас прагнув піднестися вище за своїх батьків: для більшості все полягало в досягненні зрілості — далі ріст і розвиток припиняться, зате світ довкола них сам по собі стане ліпший і затишніший. Дехто з нас чекав цієї хвилини з нетерпінням, інші з остра­хом, а ще інші — з сумом. Щодо мене, то до висвячення в сан я ставився до росту байдуже: на патриціанську тогу по­вноліття мені було начхати. Дід вважав мете дуже малим і вельми переймався цим. «Він удався в Сартрів», — казала баба, підливаючи масла в вогонь. Шарль удавав, що не чує, сідав переді мною, міряв поглядом з голови до п’ят і нарешті виголошував, не зовсім впевнено: «Він росте!» Я не поділяв ані його хвилювань, ані сподівань: бур’ян завжди росте швидко; можна стати великим, але залишитися дурнем. Головне для мене в той час — залишитися хорошим іп аеіегпшп¹. Все змінилося, коли моє життя набрало швидкості: чинити добре було вже замало, потрібно щогодини робити ліпше. Я дотримувався однієї заповіді: дертися догори, щоб дати поживу своїм претензіям і замаскувати їхню надмір­ність, я діяв, як усі: в хистких успіхах мого дитинства я вбачав перших провісників своєї долі. Ці успіхи були справжні, хоча незначні і зовсім звичайні, вони створювали в мене ілюзорне відчуття піднесення. Навикнувши грати і прикидатись, я про людське око дотримувався міфу свого класу і свого покоління: люди завжди шукають вигоди з набутого, накопичують дос­від, теперішнє збагачується минулим. Наодинці з собою я не міг цим удовольнитися. Я навіть гадки не припускав, що буття дарується ззовні, зберігається за інерцією, що наймен­ший порух душі — наслідок попередніх рухів. Породжений прийдешнім чеканням, я весь поривався вперед, мчав, як промінь, і кожна мить повторювала ритуал моєї з’яви на світ: поривання мого серця спалахували, мов іскри над ватрою. Хіба мене могло збагатити минуле? Не воно мене створило, а я, навпаки, воскрес із попелу і добув із небуття свою пам’ять, відтворюючи її знову й знову. Я щораз відроджувався ліпшим, я повніше використовував незаймані запаси своєї душі з тієї простої причини, що смерть, підступаючи все ближче, дедалі різкіше осявала мене світлом пітьми. Мені часто казали: минуле нас підштовхує, але я був переконаний, що мене притягує майбутнє; мені було б нестерпно відчути в собі роботу розмірених сил, повільне дозрівання моїх нахилів. Я втис повільний поступ буржуа в свою душу і зробив із нього двигун внутрішнього згорання; я підпорядковував минуле теперішньому, а теперішнє майбутньому, я обернув сумирну еволюційність на катаклізм, революційний і переривчастий. Кілька років тому хтось зазначив, що герої моїх п’єс і романів приймають свої рішення зненацька і зопалу, скажімо, в «Мухах» переворот в Орестовій душі відбувається за одну мить. Туди к бісу! Я творю цих героїв за своєю подобою — не

* Навіки (латин. Прим. перекл.).

такими, звичайно, яким я є, але, поза всяким сумнівом, такими, яким би я волів бути.

Я став зрадником і ним залишився. Намарне вкладаю себе всього в те, за що беруся, цілком віддаюся роботі, гніву, дружбі — за яку хвилину зречуся себе, я це знаю, хочу цього і вже зраджую себе в повному розпалі захоплення, в радісному передчутті майбутньої зради. Взагалі, я тримаю слово незгірш за інших, але, сталий у прихильностях і поведінці, я не збері­гаю вірності емоціям: були часи, коли перший-ліпший пам’ятник, портрет чи пейзаж видавався мені найпрек- раснішим лише тому, що я бачив його останнім; я завдавав прикрощей своїм друзям, цинічно або просто зверхньо кепку­ючи — аби переконатися, що це мене більше не хвилює, — з якого-небудь спільного погляду, що залишився для них доро­гим. Недолюблюючи себе, я забігав наперед, у результаті ж люблю себе ще менше; цей невблаганний поступ щодалі зне­цінює мене у власних очах: учора я вчинив кепсько, бо це було вчора, і нині я передчуваю, яку сувору кару накладу на себе завтра. Головне, жодного панібратства — я тримаю минуле на достатній відстані. Юні, зрілі літа, навіть минулий рік — це завжди буде Старим Режимом; зараз проголошується Новий Лад, який не настане, либонь, ніколи: обіцянки — цяцянки. Надто перші роки свого життя — я їх перекреслив; узявшись до цієї книги, я змушений був згаяти чимало часу, розшифро­вуючи перекреслене. Коли мені було тридцять років, друзі дивувалися: «Можна подумати, що у вас не було ні батьків, ні дитинства». 1 мені ця нісенітниця лестила. Та все ж я люблю і поважаю притаманну деяким людям смиренну й чіпку від­даність смакам, забаганкам, давнім намірам, минулим свя­там, я захоплений їхнім бажанням залишитися самими собою, коли довкола лише переміни, зберегти пам’ять, забрати з собою в могилу свою першу ляльку, молочний зуб, перше кохання. Я знав чоловіків, котрі на схилі віку спізнавалися з підстаркуватими жінками лише тому, що жадали їх у юності; інші тримали камінь за пазухою навіть на мертвих або, хоч кілок їм на голові теши, не згоджувалися покаятися в прощен­ному гріхові, скоєному років двадцять тому. Я ні на кого не гніваюсь і терпимо ставлюся до всього: до самокритики у мене просто дар Божий, при одній умові — щоб ніхто мені її не нав’язував. 1936 чи 1945 року хтось завдав страждань людині з моїм іменем: що мені до цього? їй плюнули в обличчя, вона втерлася — отакі мої збитки: той телепень навіть не спромігся здобути пошану. Стрічає мене давній друг і заявляє, що ось уже сімнадцять років, як він гнівається на мене; буцімто за таких-от обставин я виявив до нього негречність. Я невиразно пригадую, що, захищаючись, я нападав, що дорікав йому тоді в надмірній підозріливості, в манії переслідування —- одне слово, я мав власну версію щодо того випадку; тим охочіше я поділяю тепер його погляд; я з ним однієї думки і в усьому звинувачую лише себе: я поводився пихато, егоїстично, жор­стоко; я весело січу себе на капусту, втішаюся своїм здоровим глуздом; якщо я так легко визнаю свої помилки, то в майбут­ньому я напевне їх не повторю. Чи повірите? Моя лояльність, великодушне каяття тільки роз’ятрюють позивача. Він, бач­те, мене розкусив, я з нього збиткуюся: він гнівається на мене живого — теперішнього, минулого, на того, кого він знав усе життя, — а я залишаю йому нерухомі останки задля вдоволен­ня відчути себе новонародженим. Закінчується тим, що в мені своєю чергою теж закипає лють супроти цього навіженого, що викопує трупи. І навпаки, якщо хто мені нагадує якийсь випадок, де я, кажуть, виявив гідність, я помахом руки припи­няю ці теревені; мене вважають скромним, але це не так: просто я вважаю, що сьогодні вчинив би ліпше, а завтра — набагато ліпше. Літні письменники не люблять, якщо їхній перший твір хвалять надто заповзятливо, але, поза всяким сумнівом, саме мене така хвала найменше тішить. Моя найк­раща книга — та, над якою я працюю; за нею йде нещодавно опублікована, але небавом огида до неї почне мене посідати все більше, поки вихлюпнеться назовні. Якщо нині критики вважатимуть її нікудишньою, то, можливо, це мене зачепить, але вже через півроку я буду готовий поділити їхню думку. Та все ж при одній умові: хоч яким нікчемним і бездарним вони вважають цей твір, я хочу, щоб вони його ставили вище всього, створеного мною раніше; я згоден, щоб моя творчість у цілому була обпаплюжена, аби лише збереглася хронологічна ієрархія, — вона стане запорукою того, що завтра я напишу щось краще, післязавтра ще краще і закінчу шедевром.

Звичайно, я не тішу себе ілюзіями: я гаразд бачу, що ми повторюємося. Але це розуміння, набуте згодом, хоча й підточує підмурівки давніх уявлень, не спроможне зруйнува­ти їх до останку. У моєму житті є декілька непідкупних свідків, котрі зі мною не панькаються; вони часто ловлять мене на тому, що я ступаю уторованим шляхом. Вони мені кажуть про це, я їм вірю, а потім останньої хвилини почуваю­ся щасливим: учора я був сліпий; а сьогодні вже помітний поступ, — адже я зрозумів, що припинив поступ. Інколи я сам виступаю як свідок свого обвинувачення. Скажімо, я помі­чаю, що мені могла б прислужитися сторінка, написана два роки тому. Я шукаю її і не знаходжу — тим ліпше: піддавшись лінощам, я заледве не всунув у нову роботу старе дрантя; нині я пишу набагато краще, тож зроблю все наново. Завершивши роботу, випадково натрапляю на загублену сторінку. Я ціпе­нію: якщо не рахувати кількох ком, то я висловив ту саму думку тими самими словами. Я вагаюсь, а відтак викидаю в кошик цей застарілий документ, зберігаючи нову редакцію; хтозна чому, але вона видається кращою за давнішу. Одне слово, я влаштовуюсь як можу; дивлюся на речі тверезо, проте хитрую сам із собою, щоб відчути ще, всупереч руй­нівній роботі старості, молоде сп'яніння альпініста.

У десять років я ще був далекий від усіляких маній чи самоповторень, сумніви мене не гризли: жвавий, балакучий, зачарований вуличними видовищами, я не втомлювався міня­ти шкіру, дослухаючись, як стара шкіра клапоть за клаптем опадає з мене. Піднімаючись вулицею Суффло, в кожному своєму кроці, в осяйливому зникненні вітрин я відчував рух власного життя, його закон і прекрасне право зберігати вір­ності нічому. Те все своє я завжди носив із собою. Скажімо, баба хоче поповнити свій столовий сервіз, я супроводжую її до крамниці порцеляни і скла; вона вказує на супницю, покриш­ку якої увінчує червоне яблуко, на тарілку у квіточку. Це не зовсім те, що вона шукає: на її тарілках є, звичайно, квіточки, але є також і брунатні комахи, котрі лізуть по довгих стебли­нах. Крамарка теж загорається: вона чудово знає, чого хоче клієнтка, в неї були такі тарілки, але вже три роки як їх не виробляють; ця модель новіша, дешевша, а потім, з комахами чи без них, квіти завжди залишаються квітами — тож нема чого, до речі буде сказано, шукати бліх. Баба не погоджується, вона наполягає на своєму: чи не можна глянути на складі? Певно, що можна, але для цього потрібен час, а саме зараз крамарка залишилася сама: її помічниця щойно кудись вийш­ла. Мене садовлять у закутку, наказавши нічого не чіпати, про мене забувають, я пригнічений тендітністю предметів, що мене оточують, їхнім запилюженим блиском, посмертною ма­скою Паскаля, нічним горщиком у вигляді голови президента Фальєра. Проте я лише здаюся другорядним персонажем. Отак само деякі письменники виштовхують на авансцену дру­горядні фігури, а головного героя показують побіжно і лише в профіль. Читача не обдуриш: він погортав останні сторінки, щоб дізнатися, чи добре закінчується роман, і тепер він знає, що в блідого юнака, який прихилився до каміна, за душею триста п’ятдесят сторінок. Триста п’ятдесят сторінок кохання і пригод. У мене щонайменше п'ятсот. Я герой довгої історії із щасливим кінцем. Я вже її не розповідаю собі: навіщо? Я почувався героєм роману, ото й усе. Час тягнув назад підстар­куватих заклопотаних дам, квіти на порцеляні і всю крам­ницю, чорні спідниці вицвітали, голоси робилися ватяними, мені було шкода бабу — в другій частині її, звичайно, не побачать. Щодо мене, то я був початком, серединою і кінцем, зібраним в одне у маленькому хлопчині, вже старому, вже мертвому, тут, у присмерку крамниці, серед стовпчиків тарі­лок, що здіймалися над ним, і там, зовні, ген-ген далеко, під величезним жалобним сонцем слави. Я був часточкою на початку її траєкторії і шумом хвиль, які відбивалися від перепо­ни в кінці шляху. Зібраний, напружений, однією рукою тор­каючись могили, другою — колиски, я відчував себе миттєвим і прекрасним спалахом блискавиці, яку поглинув морок.

Та все ж нудьга мене не залишала — інколи ледь помітна, інколи нудотна; неспроможний більше її терпіти, я улягав фатальній спокусі. Через нетерпіння Орфей утратив Еврідіку, через нетерпіння я часто-густо втрачав себе. Оч­манілий від неробства, я, бувало, озирався на свій безум, хоча варто було б про нього забути, тримати його у сховку, зосередивши свою увагу на речах зовнішнього світу; в такі хвилини мені праглося самореалізуватись негайно, обійняти одним-єдиним поглядом усю повноту життя, яке невідступно переслідувало мене, попри всі мої зусилля. Катастрофа! Поступ, оптимізм, веселі зради і прихована кінцева мета — щезло все те, що я сам особисто додав до пророцтва пані Пікар. Пророцтво залишалось, але що я мав із ним діяти? Прагнучи врятувати всі мої миті, це недолуге віщування знецінювало їх; майбутнє як оком змигнути перетворювалося на сухий каркас, я знову відкривав жалюгідність свого буття і помічав, що воно ніколи мене й не покидало.

Спогад без дати: я на лавці в Люксембурзькому саду, Анн- Марі попросила мене посидіти біля неї, бо я, бігаючи, геть упрів. Ось такий, у всякому разі, видимий зв’язок причин і наслідків. Але я так нудьгував, що набрався зухвалості геть- усе перекрутити на свій лад: я бігав, бо було потрібно, щоб я упрів і тим самим дав матері привід мене покликати. Все зводилося до цієї лави, все повинно було до неї звестися. Яка її роль? Не знаю і спершу не думаю про це: з усіх вражінь, що торкнулися мене, жодне не втратиться; існує мета — згодом я її спізнаю, мої нащадки її знатимуть. Дригаю своїми куцими ніжками, що не дістають землі, бачу, як проходить чоловік із пакунком, горбату жінку — згодиться. Повторюю в захваті: «Найголовніше, щоб я тут сидів». Нудьга посилюється; я не можу більше стриматися, щоб хоч кутиком ока не заглянути в себе: я не вимагаю сенсаційних відкриттів, але хотів би осяг­нути зміст цієї хвилини, відчути її необхідність, зазнати хоч дещицю насолоди від того вродженого хисту прозріння, яким я наділив Мюссе чи Гюго. Як завжди, я нічого не можу розг­ледіти — суцільний туман. Абстрактний постулат мого при­значення і грубе відчуття мого буття співіснують пліч-о-пліч, не стикаючись між собою і не зливаючись. Я мрію лише про одне: як би його втекти від себе, знову набрати поривної, оглушливої швидкості; марно — чарівність порушено. В мене засвербіли жижки, я починаю совгатися. Небо вельми доречно покладає на мене нову місію: хай там що, я мушу зіскочити і побігти. Я схоплююся на рівні, мчу щодуху; в кінці алеї повертаю голову — ніщо не ворухнулося, ніщо не змінилося. Притлумлюю розчарування і плету нову історію: в мебльо­ваній кімнаті Орільяка, замалим не 1945 року — я наполягаю на цьому — проясняться неоціненні наслідки мого бігу. Я заявляю, що цілком задоволений, тішуся; щоб присилувати Дух Святий залишитися, висловлюю йому своє довір’я: неса­мовито присягаюся бути гідним тих можливостей, які він мені надав. Але це така груба робота, аж пальці знати, суцільна гра на нервах, я ж бачу. Мати вже тут як тут — ось і вовняний светр, шарф, пальто: я віддаюся на її волю, вона мене закутує, ніби якийсь пакунок. Треба ще перетерпіти вулицю Суффло, вуса швейцара, пана Трігона, покашлювання гідравлічного ліфта. Нарешті малий горопашний претендент потрапляє в бібліотеку, снує від стільця до стільця, гортає книги, а потім відкидає; підходжу до вікна, помічаю під фіранкою муху, заганяю в муслінову пастку і заношу над нею смертоносного пальця. Цей номер поза програмою — момент, шматок, вир­ваний із часу; виокремлений, чудовий, завмерлий, він не призведе до жодних наслідків ні цього вечора, ні згодом: Орільяк ніколи не дізнається про цю скаламучену вічність. Людство дрімає, а визначний письменник — святий, що й мухи не скривдить, — саме вийшов. Самотнє, позбавлене в цю застояну хвилину майбутнього, дитя шукає у вбивстві силь­них вражень; якщо мені відмовлено у людській долі, то хоч сам стану господарем долі цієї мухи. Я не поспішаю, даю їй змогу здогадатися, що над нею схилився велетень: поволеньки опускаю палець — розчавив, ой лишенько! І навіщо я її вбив, Боже ж ти мій! З усіх створінь це була єдина істота, що боялася мене; тепер зі мною ніхто не рахується. Комаховбив- ця, я посідаю місце жертви і сам стаю комахою. Я муха, я завжди був нею. Цього разу я сягнув глибини. Залишається тільки взяти зі столу «Пригоди капітана Коркорана», вмости­тися на килимі й розгорнути абиде книгу; почуваюся таким спустошеним, таким зажуреним, що втомлені нерви не витри­мують і я з першого ж рядка забуваю про все. У безлюдній бібліотеці Коркоран робить облаву на звірів, у руках карабін, поряд приручена тигриця; хащі джунглів квапливо обступа­ють їх; ген-ген я посадив дерева, з гілки на гілку перескакують мавпи. Раптом Луїза, тигриця, починає рикати, Коркоран завмирає: ось і ворог. Саме цю животрепетну мить обирає моя слава, щоб повернутися додому, Людство — щоб раптово про­кинутися і покликати мене на допомогу, Святий Дух — щоб прошепотіти мені приголомшливі слова: «Ти не шукав би мене, якби вже не знайшов». Ці лестощі марні: ніхто їх тут не почує, крім хороброго Коркорана. Але саме цієї миті, ніби тільки й чекаючи на таку заяву, повертається Визначний Письменник; далекий нащадок схиляє свою біляву голову над історією мого життя, на очі йому навертаються сльози, май­бутнє постає перед ним, мене оповиває безконечна любов, вогні кружеляють у моєму серці; не ворушуся, не звертаю уваги на врочистості. Далі, не відриваючись, читаю книгу, нарешті вогні гаснуть, нічого не відчуваю, крім ритму, нездо­ланного пориву вперед, рушаю з місця, просуваюся вперед, двигун рокоче. Відчуваю швидкість своєї душі.

Дата добавления: 2015-10-21