Я мав дві підстави шанувати мого вчителя: він бажав мені добра і від нього завжди несло чимось гострим. Дорослі повинні бути бридкими, зморшкуватими, занудливими; коли вони брали мене на руки, мені подобалося долати легку млість: це — доказ, що доброчесність здобувається важко. Мені були відомі й прості, тривіальні радощі: бігати, стрибати, ласувати тістечками, цілувати ніжну й пахучу мамину щічку, але я більше схилявся до поцінування втіх вистражданих, котрі вимагали зусиль, утіх, що їх зазнавав я в товаристві зрілих чоловіків. Відраза, яку вони в мене збуджували, була часткою їхнього престижу: я змішував почуття опади з почуттям поваги. Я був снобом. Коли пан Барро схилявся наді мною, його віддих піддавав мене витонченим тортурам, проте я старанно вдихав сморідний дух його чеснот. Одного разу я вгледів на шкільній стіні зовсім свіжий напис, тож підійшов і прочитав: «Батечко Барро — бевзь». Моє серце так закалатало, що мало не вискочило, я прикипів до підлоги, мені зробилося страшно. «Бевзь», вочевидь, було одним із тих «бридких слівець», що кишать на дні словників серед усіляких покидьків, котрі не повинні потрапляти на очі пристойній дитині; коротке й грубе, воно несло в собі бридку обмеженість кайпримітивніших організмів. Уже навіть того, що я його прочитав, було занадто, я заборонив собі вимовляти його навіть пошепки. Я не хотів, щоб цей прилиплий до стіни тарган скочив мені до рота і перетворився в моїй горлянці на чорне шамотіння. А що коли прикинутися, ніби я не помітив його, — може, він заповзе назад у свою шпарину? Але коли я відводив од нього погляд, то неодмінно натикався на огидне прізвисько «батечко Барро», яке ще більше наганяло на мене жах: про значення слова «бевзь», я, зрештою, міг лише здогадуватися; проте добре знав, яких саме людей у нас удома називають «батечко Такий-то»: садівників, поштарів, батька служниці, одне слово, підстаркуватих бідняків. Отже, хтось убачив у панові Барро, вчителеві, дідовому колезі, підстаокуватого бідняка. Десь у когось у голові блукала ця хвороблива й злочинна думка. В чиїй голові? Чи не в моїй? Можливо, досить прочитати цей блюзнірський напис, щоб стати причетним до нього? Водночас мені здавалося, що якийсь жорстокий божевільний глузує з моєї вихованості, поштивості й заповзяття, з яким я щоранку скидав кашкета, вітаючись: «Добридень, пане вчителю», і що я сам був тим божевільним, що ті бридкі слова і думки кишать у моєму серці. Хто мені заважає, скажімо, заволати на всю горлянку: «Цей старий павич смердить, як свиня». Я прошепотів: «Батечко Барро смердить», — і все закрутилося перед очима, плачучи, я втік. На ранок я віднайшов свою шанобливість до пана Барро, до його целулоїдного комірця і кра- ватки-метелика. Але коли він схилявся над моїм зошитом, я відвертав голову, тамуючи віддих.
Восени мати вирішила спровадити мене до навчального закладу паній Пупон. Треба було піднятися дерев’яними східцями, щоб потрапити до класу на другому поверсі; діти мовчки сідали півколом: у глибині, попри саму стіну, сиділи матері, стежачи за дітьми. Найпершим завданням нещасних дівчат, які навчали нас, було рівномірно розподіляти слова і хороші оцінки поміж учнів школи вундеркіндів. Варто було котрійсь із них виявити натерпіння чи виказати надто велике вдоволення чиєюсь вдалою відповіддю, як панії Пупон втрачали учнів, а вчителька своє місце. Нас, таких собі академіків, було чоловік із тридцять, і ми ніколи на мали часу погомоніти між собою. Після уроків кожна мати хапала своє чадо і, не попрощавшись, притьмом тягнула його за собою. В кінці першого семестру мати забрала мене зі школи: ми там тільки те й робили, що байдикували, а потім вона просто втомилася терпіти понурі погляди сусідок, коли надходила моя черга приймати похвалу. Мадемуазель Марі- Луїза, молоденька білявка в пенсне, яка викладала вісім годин на день у школі Пупон за мізерну платню, погодилася тайкома від директрис давати мені приватні уроки. Диктуючи речення, вона часом зупинялася, щоб полегшити серце тяжким зітханням: вона скаржилася мені, що втомилася до смерті, що живе одна-однісінька, як билина в полі, що віддала б усе, щоб тільки вийти заміж хоч би навіть за першого-ліпшого. Та врешті й вона кудись поділась: як пояснили, вона нічому мене не навчила, але мені здається, що дід просто вважав її за невдаху. Цей праведник не відмовлявся втішати знедолених, але гребував запрошувати їх під дах своєї домівки. Він вчасно похопився: мадемуазель Марі-Луїза розбещувала мене. Я чомусь гадав, що заробітна плата людини завжди співмірна її гідності, а про вчительку мені говорили, що вона не без гідності: то чому ж усе-таки їй платили так мало? Коли людина як слід виконує свою справу, то вона заслуговує на повагу, пишається цим і щаслива своєю роботою, а оскільки Марі-Луїза сподобилася працювати по вісім годин на день, то чому тоді вона говорить про своє життя як про невиліковну хворобу? Коли я переповідав дідові її нарікання, він реготав: вона надто бридка, щоб хтось міг накинути на неї оком. Я не сміявся: отже, є приречені ще з народження. В такому разі мені брехали: світовий лад ховається за нестерпним безладом. Проте мої тривоги розсіялися, тільки-но її звільнили. Шарль Швейцер знайшов мені вчителів гідніших. Таких гідних, що вони геть вивітрилися з моєї пам’яті. До десяти років я залишався сам між старим і двома жінками.
Моє «я», моя вдача і моє ім’я були в руках дорослих; я привчався дивитись на себе їхніми очима; я був дитиною, точніше чудовиськом, якого вони створили із власних нарікань. Навіть коли вони були відсутні, я відчував на собі їхній погляд, розсіяний у променях світла; я бігав, стрибав під цим поглядом, який утримував мене в образі зразкового онука і який визначав мої ігри, мій світ. У гарненькій карафці моєї душі кружляли думки, і кожен міг простежити їхній рух, не було жодного потаємного закутка. І все-таки безсловесна, безтілесна, мінлива, розчинена в цій невинній прозорості, одна прозора очевидність псувала все: я був ошуканцем. Як грати комедію, не усвідомлюючи, що ти її граєш? Прозора, залита сонцем машкара, котра творила мою особу, сама викривала себе, викривала через гандж буття, якого я все ж і не міг збагнути до кінця, і не міг не відчувати. Я волав до дорослих, просив їх підтвердити мої чесноти — і ще більше загрузав у брехні. Приречений подобатися, я виставляв напоказ свої принади, які одразу ж в’янули; я повсюди волочив за собою свою вдавану простодушність, бездіяльну значущість, сподіваючись заскочити щасливий випадок; я вірив, що його схоплю, я ставав у позу і знову повертався туди, до порожнечі, від котрої хотів утекти. Мій дід дрімає, загорнувшись у плед; під його кущуватими вусами причаїлася оголена рожевість його губів: це було нестерпно. На щастя, дідові окуляри сповзають додолу, і я пориваюся їх підняти. Дід прокидається, бере мене на руки, і ми розігруємо нашу звичну сцену взаємної любові. Але все це не те, чого я прагнув. А чого мені бажалося? Забувши все на світі, я звив собі гніздечко в його густій бороді. Заходжу на кухню, виголошую, що хочу обтрусити салату; моя заява викликає вигуки, щирий сміх: «НІ, мій любий, не так! Стисни міцніше ручку: ось так! Марі, допоможи йому! Погляньте, як у нього чудово виходить». Я був штучним дитям, тримав у руках штучний кошичок для салати; я відчував, як найменший мій порух стає жестом. За лаштунками комедії від мене ховався реальний світ і реальні люди: я бачив лише ролі й аксесуари; правлячи дорослим за блазня у їхніх витівках, чи міг я серйозно сприймати їхні турботи? Я підігравав задумам дорослих із властивою мені запопадливістю, яка заважала зрозуміти їхні наміри. Байдужий до потреб, сподівань, до втіх роду людського, я свідомо марнував себе, щоб його причарувати; він був моїм глядачем, а я був відгороджений від нього вогненною рампою, знову потрапляючи в гордовите усамітнення, котре швидко оберталося на тугу.
Найприкріше було те, що я й дорослих мав за лицедіїв. Слова, з котрими вони зверталися до мене, скидалися на цукерки, проте між собою вони розмовляли зовсім іншою мовою. До того ж їм доводилося порушувати священну угоду; я щонайпривабливіше закопилював губу, — в цій гримасці я був цілком упевнений, — до мене промовляли справжнім голосом: «Піди, хлопче, побався десь в іншому місці, ми ж розмовляємо». Інколи я відчував, що мене використовують. Ми з мамою гуляємо в Люксембурзькому саду, і раптом, мов сніг на голову, звідкілясь вигулькує дядько Еміль, який пересварився з усією родиною; він похмуро дивиться на сестру і сухо заявляє: «Я прийшов сюди не задля тебе, я хочу бачити малого». Тоді веде далі, що я одна невинна душа в сім’ї, єдиний, хто його ніколи зумисне не образив, не осудив, зачувши брехливі чутки. Я всміхаюся, зніяковілий через свою могутність і любов, що її я запалив у серці відлюдька. Та брат і сестра вже про щось сперечаються між собою, перераховуючи одне поперед одного взаємні образи. Еміль ганить Шарля, Анн-Марі його захищає, потрохи здаючи позиції; потім починають гудити Луїзу, а я стою поміж ними, всіма забутий. Якби я тільки доріс до того, щоб їх зрозуміти, то був би готовий погодитися з усіма приписами моралі консерваторів, наглядним прикладом якої була поведінка старого радикала: Правда і Вигадка — те саме; якщо хочеш відчути пристрасть, то слід лише вдати, ніби відчуваєш її; людина — істота, створена для ритуалу. Мене переконували, що ми на те й народжені, аби розігрувати комедію; гаразд, я готовий брати в ній участь, але вимагаю для себе головної ролі. Однак у хвилини прозріння, яке занурювало мене в безвихідь, я помічав, що роль у мене показна, з великим текстом, з багатьма виходами, але без сцен «для мене»: одне слово, я лише кидаю репліки дорослим. Шарль мені догоджав, щоб уласкавити свою смерть; у моїх вибриках Луїза вбачала виправдання своїх примх, Анн-Марі — своєї покірливості. І все-таки, навіть без мене, родичі прийняли б до себе мою матір, а її сумирність зробила б Її беззахисною рабинею Мамі; без мене Луїза тільки те й робила б, що дулася, а Шарль захоплювався б шпилем гори Сервен, метеорами або чужими дітьми. Я був випадковою причиною їхніх чвар і примирень; справжні причини крилися в іншому: в Маконі, Гунсбарху, Тів’є, в старому кволому серці, в минулому, що було задовго до мого народження. Я був для них дзеркалом родинної злагоди і прадавніх родинних незгод; вони користувалися моїм божественним дитинством, щоб дізнатися, хто вони насправді. А я жив у тривозі: в той час як їхні обряди мали утвердити мене в думці, що нічого не існує без причини, що кожен, від малого до старого, має своє місце в світі, мотиви мого власного буття від мене вислизали, я раптом відкрив, що я — приший кобилі хвіст, і соромився своєї незрозумілої присутності в цьому впорядкованому світі.
Якби я мав батька, він би обтяжив мене усталеними забобонами; обертаючи свої примхи на мої моральні правила, своє невігластво на мою вченість, свою озлобленість на мою гордовитість, свої дивацтва на мої закони, він би оселився в мені; цей шановний пожилець виховав би в мені самоповагу. А самоповага стала б основою мого права на життя. Мій батько визначив би моє майбутнє: інженер з народження, я б не мав жодного клопоту. Але якщо коли- небудь Жан-Батіст Сартр і відав про моє призначення, то він цю таємницю забрав із собою в могилу; моя мати лише згадувала, як він казав: «Моєму синові не бути моряком». За браком точніших відомостей ніхто, починаючи з мене, не знав, навіщо я прийшов на цю землю. Якби батько залишив мені щось у спадок, моє дитинство пройшло б зовсім інакше; я б не писав, оскільки був би іншим. Землі і будинок надають юному спадкоємцеві впевненості у власному «я»; коли він ступає по своїй землі, торкається ромбовидних шибок своєї веранди, то відчуває в їхній сталості безсмертну сутність своєї душі. Кілька днів тому в одному ресторані я чув, як семирічний син його хазяїна кричав касирші: «Коли батька нема вдома, я тут Хазяїн!» Оце особистість! В його віці я не був нічиїм хазяїном і нічого мені не належало. Коли інколи я починав пустувати, мати казала мені: «Поводься чемно! Ми ж не в себе вдома!» Ми ніколи не були в себе вдома: ні на вулиці Ле Гофф, ні згодом, коли мати вийшла заміж удруге. Я від цього не страждав, оскільки мені в усьому потурали, проте я залишався абстракцією. Володар благ земних бачить у них, як у дзеркалі, те, ким він є; мені ж вони вказували на те, чого в мені не було: в мені не було ні стійкості, ні спадковості, я не був продовжувачем батьківської справи, я не був необхідний для виробництва сталі — одне слово, мені бракувало душі.
Власне, все було б чудово, якби я ладнав зі своїм тілом. Але ми обоє, воно і я, становили химерну пару. Дитя, що живе в злиднях, не ставить собі зайвих запитань: злидні, і хвороба випробовують його тіло, його нічим не виправлені умови життя виправдовують його існування; голод, одвічна загроза смерті — ось його право на життя: він живе, щоб не померти. Щодо мене, то я не був ні таким багатим, щоб вірити у своє призначення, ні таким бідним, щоб сприймати свої бажання за нагальну потребу. Я виконував свої найпростіші обов’язки, і Господь мені інколи посилав — зрідка — благодать, яка дозволяла їсти без огиди — з апетитом. Вдихаючи повітря, перетравляючи їжу, випорожнюючись, я жив, оскільки вже почав жити. Моє тіло, цей вгодований компаньйон, не діймало мене шаленими і дикими вимогами: воно давало про себе знати рядом легких слабувань, котрими дорослі вельми переймалися. Кожна тогочасна статечна родина повинна була обзавестися щонайменше одним хирлявим дитям. Я був чудовим взірцем, оскільки трохи не вмер ще при народженні. За мною пильнували, мацали пульс, міряли температуру, примушували показувати язика: «Тобі не здається, що він трохи блідий?» — «Це таке світло». — «Та ж придивися ліпше, він схуд!» — «Але, тату, ми його вчора зважували». Під їхніми прискіпливими поглядами я починав себе відчувати просто якимось предметом, кімнатною квіткою. Зрештою, мене вкладали в ліжко. Задихаючись од жари, обливаючись потом під ковдрами, я вже не міг розібратися, що мені більше дозолює — моє тіло чи недуга.
Пан Сімонно, колега мого діда, обідав із нами щочетверга. Я заздрив цьому п’ятдесятилітньому чоловікові з дівочими щічками, напомадженими вусами і підфарбованим чубом: коли Анн-Марі, аби підтримати розмову, запитувала його, чи любить він Баха, чи йому подобається відпочивати на морі, в горах, чи береже він добрий спогад про своє рідне місто, він якусь часину роздумував, утупивши внутрішній погляд у гранітну брилу власних смаків. Здобувшись на відповідь, він сповіщав її моїй матері безстороннім голосом, похитуючи головою. «Щаслива людина! — думав я. — Певно, він щоранку прокидається у доброму гуморі й, окинувши зором з якоїсь Вищої Точки свої верхів’я, гребені й долини, солодко потягуючись, каже: «Що не кажіть, але це я, пан Сімонно — з п’ят до лопат». Звичайно, я теж міг, коли мене запитували, незгірше відповісти, що мені до шпаги, а що ні, і навіть довести це; але на самоті мої смаки вислизали від мене: далекий від того, щоб їх ствердити, я мусив їх хапати, підштовхувати і вдихати в них життя; я не був уже впевнений навіть у тому, що мені більше смакує теляче філе, а не печеня з яловичини. Я б віддав що завгодно, аби тільки позбутися душевної гладіні, аби кожна моя думка була пряма й несхитна, мов скеля. Коли пані Пікар, вживаючи доречно модне слівце, казала про мого діда: «Шарль — просто-таки чарівна істота» або «Всі істоти загадкові», я почувався назавжди приреченим. Камені Люксембурзького саду, пан Сімонно, каштани, Карлімамі — все це були істоти. Окрім мене: в мені не було ні стійкості, ні глибини, ні непроникності. Я був ніщо: незнищенна прозорість. Моя заздрість перейшла всі межі, відколи я дізнався, що пан Сімонно, ця статуя, ця монолітна брила, був, на додачу, необхідний світові.
В Інституті живих мов — свято. Моя мати грала ИІопена, присутні плескали в долоні у тремтливому світлі гасових ламп. На вимогу мого діда всі розмовляли французькою мовою: неквапливою, гортанною, по-старомодному пишномовною й урочистою, як ораторія. Я перелітав із рук на руки, не торкаючись землі; я задихався, коли мене палко пригорнула до грудей німецька романістка, аж тут дід із вершини своєї слави виголосив вирок, який вразив мене в саме серце: «Тут когось бракує: пана Сімонно». Я вирвався з обіймів романістки і забився в куток, гості для мене вмить зникли; в середині галасливого кола я побачив колону: то був пан Сімонно, відсутній власною персоною. Ця чудодійна відсутність цілковито перемінила його. На інститутському вечорі башто хто був відсутній: дехто з учнів хворів, інші, вибачившись, не прийшли; але загалом ішлося про випадкові факти, котрі зовсім не заслуговували на увагу. Головне, пан Сімонно був відсутній. Варто було вимовити його ім’я, як у цю напхом напхану залу, мов ніж, вгороджувалася порожнеча. Я був вражений з того, що людина може мати своє місце. Своє власне місце: з безодні небуття, неосяжних сподівань, ніби з невидимого черева, вона, здавалося, знову народжувалася. Однак якби пан Сімонно раптом постав з-під землі під бурхливі оплески, якби навіть жінки кинулися цілувати йому руки, мене б це привело до тями: тілесна присутність завжди зайва. Непорочний, доведений до чистоти негативної сутності, Сімонно зберігав нестиснену прозорість діаманта. Саме тому, що моєю долею було перебувати щомиті в певній точці землі, серед певних людей і знати, що я тут зайвий, я волів би, щоб у всіх інших точках землі всім іншим людям мене не вистачало, як води, як хліба, як повітря.
Це бажання повсякчас крутилося в мене на язиці. Шарль Швейцер в усьому вбачав доконечну потребу притлумити в собі скорботу, яку я при житті діда ніколи не розумів і лише тепер починаю про неї здогадуватися. На раменах усіх його колег трималися небеса. Серед цих Атлантів були граматики, філологи, лінгвісти, пан Ліон-Кан і директор «Педагогічного журналу». Він говорив про них поблажливим тоном, щоб ми як слід усвідомили їхню значущість: «Ліон-Кан знає свою справу. Його місце в Інституті», або ще: «Шюрер старіє; сподіваюся, в них вистачить глузду не відправляти його на пенсію: для факультету це буде неабияка втрата». Оточений незамінними стариганами, близька смерть котрих кине Європу в жалобу і, можливо, у варварство, я башто віддав би, щоб у моєму серці прозвучав неймовірний вирок: «Цей малий Сартр знає свою справу; не приведи Господи його не стане, Франція понесе непоправну втрату!» Буржуазне дитя приречене на бездіяльність, що протікає в безконечних митях: я хотів би стати Атлантом негайно ж, назавжди й довічно, я навіть не розумів, що можна, доклавши праці, ним стати; мені потрібен був Верховний суд, щоб запевнити мене в правах. Але де було шукати судочинців? Мої звичні судді знеславили себе комедіанством; я відхилив їх, але інших не бачив.
Приголомшена мураха, без віри, без мети, ні пава, ні гава, я шукав порятунку в сімейній комедії, звиваючись, бігаючи, пурхаючи від однієї брехні до другої. Я рятувався втечею від свого недолугого тіла, від його млявих одкровень; тільки-но дзига, на щось наткнувшись, зупинялася, як маленький розгублений блазень знову впадав у тупе заціпеніння. Материні подруги казали їй, що я чогось сумую і весь у мріях. Мати, сміючись, пригортала мене до грудей: «Ти завжди веселий і завжди співаєш! І чого ти сумуєш? Ти маєш усе, чого тільки душа забажає». Вона мала рацію: розбещена дитина не тужить, вона нудьгує, як король. Як пес.
Я пес, я позіхаю, по щоках котяться сльози, я відчуваю, як вони скочуються. Я дерево, вітер шелестить у моєму вітті і злегка його хитає. Я муха, я повзу по шибці, падаю вниз і знову намагаюся піднятися догори. Подеколи я відчуваю пестливі доторки часу, що непомітно спливає, а інколи — і це найчастіше — відчуваю, як він незрушно стоїть на місці. Тремтливі хвилини осипаються, поглинаючи мене, і безконечно агонізують; вони зсохлись, але ще живі, їх вимітають, на їхнє місце падають інші, свіжіші, але такі ж безплідні, — і ця гидь називається щастям; мати торочить мені, що я найщасливіший хлопчик у світі. Як же мені їй не вірити, якщо це свята правда? Про свою самотність я ніколи не думаю: по-перше, не можу підшукати слова, щоб якось її назвати, а по-друге, я її не бачу — я завжди серед людей. Це нитка мого життя, суть моїх радощів, плоть моїх думок.
У п’ятирічному віці я спізнав смерть: вона мене вичікувала, щовечора сновигала по балкону, припадала пикою до шиби, я бачив її, але не зважувався до неї заговорити. Одною разу ми здибалися з нею на набережній Вольтера — це була стара пані, висока й причинна, вся в чорному; мимохідь вона пробурчала крізь зуби: «Цього хлопчиська я зараз заберу собі до кишені». На другий раз вона прибрала вигляду ями. Це сталося в Аркашоні; Карлімамі і моя мати прийшли провідати пані Дюпон і її сина, композитора, якого звали Габрієлем. Я забавлявся в саду вілли, настраханий тим, що Габрієль, як повідали мені, невиліковно хворий і невдовзі помре. Я нехотя грався в конячки, гарцюючи довкола будинку. Нараз я помітив чорну яму: це був льох, хтось його відкрив. Я вже й не знаю, чому раптом мене засліпила чітка очевидність невідворотного жахіття: я різко обернувся і, репетуючи, мов навіжений, кинувся навтьоки. На ту пору я, лежачи у своєму ліжку, кожної миті чекав побачення зі смертю. Це був справжній ритуал: я мусив лягати на лівий бік, обличчям до проходу між ліжками; я нашорошувався, весь тремтячи, і вона з’являлася — щонайпримітивніший скелет із косою; опісля я міг повернутися на правий бік, вона йшла собі геть, а я міг спокійно спати. Вдень я її впізнавав під найрізноманітнішими личинами: варто було матері заспівати французькою мовою «Вільшаного короля», як я затуляв вуха; прочитавши байку «П’яниця та його жінка», я десь півроку не розгортав Лафонтена. А вона, мерзенна пройдисвітка, причаїлася в одній із новел Меріме, чекаючи, доки я прочитаю «Венеру Нільську», щоб схопити мене за горлянку. Мене не лякали ні похорони, ні могили; саме о цій порі моя бабця Сартр захворіла й померла; ми з матір’ю, одержавши телеграму, приїхали до Тів’є і ще застали її живою. Мене вирішили за ліпше відправити з місця, де доходило краю це тривале нещасне життя; друзі сім’ї поклопоталися про мене, дали притулок, забезпечили мене іграми, що, як водиться, мали відповідати цим обставинам, — сповнені напучень, вони наганяли нестерпну нудьгу. Я забавлявся, читав, ре- тельно намагався зобразити зразкову скорботу, але нічого не відчував. Навіть тоді, коли ми йшли за труною до цвинтаря. Смерть вражала своєю відсутністю: піти на той світ не означало померти, перевтілення цієї старенької в надгробну плиту мені навіть сподобалося, це нагадувало обряд причастя, своєрідне прилучення до буття, все відбувалося, зрештою, так, ніби я врочисто перекинувся на пана Сімонно. Через це я завжди любив і ще й понині люблю італійські цвинтарі: сумний камінь могил неначе химерний образ людини, а на ньому інкрустовано медальйон із портретом, що нагадує, яким був небіжчик за життя. Коли мені було сім років, справжню Смерть, Безносу, я зустрічав повсюди, тільки не на кладовищі. Якою ж вона була? Живою істотою і загрозою. Істота була божевільна, а загроза скидалася на чорну пащеку, яка могла роззявитися будь-де, серед білого дня, під найяскравішим сонцем, і поглинути мене. Існував жаский зворотний бік речей, її бачили ті, хто втрачав глузд, померти — означало дійти до краю безуму і бути поглинутими ним. Я жив у страхові, це був справжній невроз. Якщо докопатися до його суті, то це можна пояснити так: розбещене дитя, дар провидіння, я тим глибше відчував власну непотрібність, що за родинним ритуалом було заведено всякчас приписувати мені вигадану необхідність. Я надто добре втямив, що мушу щезнути. Я був кволим пагінцем, який щомиті чекав своєї загибелі. Інакше кажучи, був приречений, і з хвилини на хвилину мені мали оголосити вирок. А я цьому з усієї сили опирався, і не тому, що любив життя, а навпаки, саме тому, що не чіплявся за нього: що безглуздіше життя, то нестерпніша смерть.
Бог визволив би мене з біди: я був би шедевром, підписаним його рукою; впевнившись, що в світовому концерті мені належить сольна партія, я б терпляче чекав, доки Бог відкриє мені свої наміри і запевнить у моїй необхідності. Я передчував релігію, я покладав на неї надії на одужання. Якби мені в ній відмовили, я б сам її вигадав. Але мені не відмовили. Вихований у католицькій вірі, я осягнув, що Всемогутній сотворив мене задля своєї слави: це перевершило всі мої сподівання. Але згодом у милосердному Богові, котрому мене присвятили, я не впізнав того, до якого прагла моя душа: мені потрібен був Творець, а натомість мені накидали Високого Покровителя; то були лише два лики одного божества, але я не відав цього; я без найменшої ревності поклонявся Ідолові фарисеїв, і офіційна доктрина відбила в мене всяку охоту шукати свою власну віру. Мені поталанило! Віра й скорбота зробили мою душу благодатним тереном для небесних зерен; якби не це непорозуміння, про яке мова, бути б мені ченцем. Але мою родину зачепив повільний процес дехристиянізації, який зародився в середовищі заможної по-вольтеріанському настроєної буржуазії і, пронизавши сторіччя, охопив усі прошарки Суспільства. Якби не це повсюдне послаблення віри, то провінційна католичка панянка Луїза Гіємен, перш ніж вийти заміж за лютеранина, спочатку ще покомизилася б. Звичайно, всі в нашій родині вірили в Бога: задля пристойності. Через сім-вісім років після падіння міністерства Комба відверте безвір’я і далі зберігало присмак непристойної і безсоромної пристрасті, атеїст — це був дивак, навіжееий, котрого не запрошують на обіди через страх, що він може втнути якого-небудь «фортеля», фанатик, обставлений всілякими заборонами, який самохіть зрікається права помолитися в церкві, обвінчати там своїх дочок чи всмак поплакати, який покладає на себе обов’язок доводити істинність своєї доктрини чистотою власної моралі, який так озлобився супроти самого себе і супроти свого щастя, що відкидає втіху останнього причастя; це маніяк, одержимий Господом настільки, що в усьому бачить лише його відсутність, не може розтулили рота, не згадавши його імені, — одне слово, це людина з релігійними переконаннями. Адже хто вірив, той їх не мав: за дві тисячі років свого існування християнські істини встигли стати очевидними, вони належали всім, вони сяяли у погляді священика, в сутінках церкви і осявали душі, але ніхто не відчував потреби назвати їх своїми, це було спільне надбання. Вельмишанобливе Суспільство вірило в Бога задля того, щоб не говорити про Нього* Релігія! Якою вона здавалася терпимою і якою зручною: християнин міг не відвідувати меси, а власних дітей не вінчати за церковним обрядом, міг насміхатися над божками з ринку Сен-Сюльпіс і проливати сльози, слухаючи шлюбний марш з опери «Лоенгрін»; від нього не вимагалося ані вести безгрішне життя, ані помирати з розпачу, ані навіть учинити самоспалення. В нашому колі, в моїй родині віра була лише пишною назвою лагідної французької свободи; мене охрестили, як і багатьох інших, щоб уберегти мою незалежність: відмовивши мені в хрещенні, батьки були б настрашені, що вчинили насилля над моєю душею; записаний католиком, я був вільний, я був правильний. «Згодом, — казали вони, — він чинитиме так, як вважатиме за потрібне». В ті часи вважалося набагато важчим здобути віру, аніж її втратити.
Шарль Швейцер був надто великим комедіантом, щоб не відчувати потреби у Великому Глядачеві, але про Бога він сливе не згадував, хіба що в критичні хвилини свого буття; впевнений, що знову здобуде його на смертному одрі, він не допускав Бога до свого буденного життя. В родинному колі, зберігаючи вірність нашим утраченим провінціям і бурхливим веселощам своїх братів-антипапістів, він при першій же нагоді поспішав покпити з католицизму: за столом дід, бувало, лихословив у дусі Лютера. Найбільше діставалося на горіхи Лурдові: Бернадетта бачила «жіночку в чистій білизні»; паралітика занурили в купіль, а коли його витягли звідти, «він прозрів на обоє очей». Дід розповідав про житія святого Лабра, геть обсіяного вошами, і про святу Марію Алакок, яка вилизувала язиком випорожнення хворих. Його цинічні нісенітниці стали мені в пригоді: я дедалі більше волів вознестися над світськими благами, оскільки ними не володів, і мені нічого не коштувало у своїх затишних злиднях убачати власне покликання. Містицизм придатний для людей, що не мають у світі місця, для дітей, чию появу на світ ніхто не вітав; якби Шарль прилучив мене до віри, подавши релігію в іншому світлі, то, либонь, я ризикував би стати жертвою святості. Але дід назавжди відбив у мене потяг до неї: я побачив її його очима, і та зла одержимість викликала в мене огиду піснявою своїх нікчемних екстазів, налякала своєю садистською зневагою до плоті; в дивацтвах святих сенсу було не більше, ніж у того англійця, котрий пірнув у море в смокінгу. Слухаючи дідові оповідки, баба вдавала обурення, обзивала свого чоловіка «нехристом» і «невірою», ляскала його по пальцях, але її поблажлива усмішка цілком витвережувала мене; вона ні в що не вірила; єдине, що заважало їй стати атеїсткою, — це її скептицизм. Мати остерігалася втручатись у суперечки, вона мала «свого власного Бога» і від нього ніколи й нічого не вимагала — а він її лише втішав потай. Усі ці дебати продовжувалися в моїй голові, правда, трохи в пом’якшеному тоні: моє друге «я», мій чорний брат, мляво заперечував догмати віри; я був водночас і католиком, і протестантом, дух критика злився в мені з духом покори. Хоча, щиро кажучи, все це наганяло на мене смертельну нудьгу: я прийшов до зневіри не через боротьбу догматів, а завдяки байдужості моїх діда і баби. Проте ще в дитинстві я вірив: у нічній сорочині, вклякнувши на колінах посеред ліжка, склавши руки, я щовечора молився, проте дедалі менше думав про Бога. Щочетверга мати водила мене до учбового закладу абата Дібільдо, там разом з іншими незнайомими мені дітьми я проходив курс святою письма. Дід досяг такою успіху в моєму вихованні, що я мав священиків за чудернацьких звірів; дарма що вони були духовними отцями моєї віри, мені вони видавалися ще дивогляднішими, ніж пастори, через свої ряси й безшлюбність. Шарль Швейцер шанував абата Дібільдо — «порядну людину!» — і знав його особисто, але дідів антиклерикалізм був такий очевидний, що я проходив через шкільні ворота з почуттям, ніби проникаю у ворожий табір. Щодо мене, то я не відчував ненависті до священиків: коли вони гомоніли зі мною, їхні зманіжені обличчя, відпрасовані духовністю,,набирали зичливості й чулості, очі дивились кудись далеко — саме це я цінував, зокрема, в пані Пікар та в інших літніх дам, котрі приятелювали і музичили з матір’ю; в мені промовляла дідова ненависть. Йому першому спало на думку довірити мене своєму другові абату, але він пильно і з тривогою придивлявся до маленького католика, якого щочетверга ввечері приводили додому, шукаючи в моїх очах відповіді на запитання, чи не досяг успіху папізм, і не відмовляв собі в утісі поглузувати з мене. Таке непевне становище тривало десь із півроку. Одного разу я вручив учителеві твір, написаний французькою мовою, про муки Господні; він порадував мою родину, і мати власноручно зняла з нього копію. Проте за твір дали тільки срібну медаль. Це розчарування підштовхнуло мене на шлях безбожництва. Хвороба, потім вакації перешкодили мені знову приступити до навчання в абата Дібільдо, а повернувшись до міста, я рішуче відмовився ходити до його школи. Потім я ще багато років підтримував офіційні стосунки із Всевишнім; у приватному житті ми вже не зустрічалися. Лиш одного разу в мене виникло почуття, що він існує. Бавлячись сірниками, я пропалив килимок, а коли спробував замести сліди свого злочину, Бог раптом мене побачив; я відчув його погляд усередині своєї голови і на руках; я заметушився у ванній кімнаті, видний звідусіль, ставши живою мішенню. Мене порятувало обурення; я просто знесамовитів від такого відвертого нахабства і почав блюзнити, бурмочучи, як мій дід: «Хай йому біс, чорти б його побрали, хай йому всячина!» Відтоді він більше ніколи на мене не дивився.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |