Проте сам дід не вірив жодному своєму слову, але що з того? Зло стало фактом; рішуче відмовивши мені, він ризикував ускладнити наші стосунки: я міг би наполягти на своєму. Карл оголосив про моє покликання, щоб, скориставшись нагодою, відвернути мене від нього. Дід аж ніяк не був циніком, але він старів: власні захоплення втомлювали його; я був певен, що в глибинах його роздумів, у тій холодній пустелі, яку він дедалі рідше відвідував, є точні й відверті думки про мене, про родину, про нього самого. Одного разу, коли я читав, умостившись біля його ніг, серед безконечного заціпенілого мовчання, яке звалилося на нас, дідові сяйнула думка, яка примусила його навіть забути про мою присутність; він з докором глянув на мою матір: «А що, коли йому заманеться заробляти собі на прожиток пером?» Дід цінував Верлена, навіть придбав збірку його вибраних віршів. Але при цьому запевняв, що бачив поета 1894 року «п’яним, як свиня» в шинку на вулиці Сен- Жак; ця зустріч укріпила в ньому зневагу до професійних письменників — сміховинних чародіїв, котрі спочатку обіцяють за луїдор дістати місяць із неба, а закінчують тим, що за сто су показують власне гузно. На материному обличчі промайнула тінь страху, але вона промовчала: мати знала, що Шарль будує щодо мене інші плани. У переважній більшості ліцеїв кафедри німецької мови посідали ельзасці, які прибрали французьке підданство: це була своєрідна винагорода за їхній патріотизм; вони страждали і переривалися між двома народами, між двома мовами, відчуваючи свою нижчість через брак систематичної освіти, прогалини в культурі; вони ще скаржилися, що колеги до них ставляться вороже і не пускають їх до своєї викладацької громади. Я буду їхнім месником, я помщуся за діда: внук ельзасця, я водночас був французом із Франції; Карл прилучить мене до здобутків людських знань, я вийду на битий шлях: у моїй особі страдник Ельзас вступить до Педагогічного інституту, блискуче витримає кандидатські іспити і стане князем світу сього — викладачем літератури. Якось увечері дід заявив, що хоче побалакати зі мною як муж із мужем; жінки вийшли, він усадовив мене на коліна й повів серйозну розмову. Я писатиму — це вже вирішено; я його досить добре знаю, і мені нема чого побоюватися, що він стане на заваді здійсненню моїх бажань. Але слід тверезо дивитися на речі і керуватися здоровим глуздом: література не годує. Чи відомо мені, що славетні письменники помирали з голоду? І що були такі, котрі продавалися за кусень хліба? Якщо я хочу зберегти свою незалежність, годилося б вибрати ще один фах. Посада вчителя дає дозвілля; викладацька робота нагадує літературну: я поєднуватиму одне служіння з іншим, я заведу знайомства з великими письменниками, я розкриватиму їхні твори учням і в них же черпатиму своє натхнення. У своїй провінційній усамітненості я розважатимуся, складаючи поеми, перекладаючи білим віршем Горація, публікуватиму в місцевих газетах короткі літературні дописи, а в «Педагогічному журналі» — блискучі есе про методику викладання грецької мови або ж про психологію підлітків; по моїй смерті в шухлядах столу познаходять невидані праці: медитацію про море, одноактну комедію, кілька натхненних і блискучих сторінок про пам’ятники Орільяка; з цього укладуть невеличку книжечку, що побачить світ завдяки турботам моїх давніх учнів* З якогось часу я залишався холодним до дідових захоплень моїми чеснотами; коли тремтячим від любові голосом він називав мене «даром Небесним», я ще прикидався, ніби прислухаюся до нього, але вже вмів його не чути. То чому ж я нашорошив вуха у той день, у ту хвилину, коли він брехав, заздалегідь усе як слід обміркувавши? Чого це я дозволив йому казати те, що цілком суперечило меті, до якої він нібито вів мене? Річ у тім, що в діда змінився голос: він став сухий, твердий, я прийняв його за голос того небіжчика, котрий дав мені життя. Шарль був дволикий: граючи в діда, він мені нагадував такого ж блазня, як і я, і я не шанував його. Але коли він розмовляв із паном Сімонно або своїми синами, коли, сидячи за столом, приймав послуги дружини чи доньки, мовчки вказуючи пальцем на судок із приправами чи на хлібницю, я був у захваті від його повновладдя. Особливу повагу викликав у мене той простягнутий палець: дід навіть не піклувався тим, щоб випростати його: напівзігнутий палець описував у повітрі невизначену криву таким чином, що обом служницям залишалося тільки гадати, на що саме він указував; подеколи баба, доведена до нестями, помилялася і подавала йому узвар замість карафки з водою; я картав бабу і схилявся перед тими королівськими бажаннями, попередити котрі було важливіше, ніж задовольнити. Якби Шарль вигукнув, заздалегідь розкривши обійми: «Ось новий Гюго, ось майбутній Шекс- пір!» — я був би сьогодні креслярем або викладачем літератури. Але він цього не зробив: я вперше мав справу з патріархом; він здавався суворим і таким поважним, що навіть забув, як палко люблять мене. То був Мойсей, що проголошував новий закон. Мій закон. Про моє покликання він згадував лише задля того, щоб підкреслити пов’язаний із ним клопіт: я дійшов певності, що справа вирішена. Якби він напророчив, що я зрошуватиму папір своїми слізьми чи битимусь як риба об лід, це могло б настрашити мою буржуазну поміркованість. Він запевнив мене у моєму покликанні, давши зрозуміти, що розкоші безладного життя не для мене: щоб вести розмови про Орільяка чи педагогіку, нема жодної потреби ні в лихоманці, ні, на жаль, у сум’ятті; безсмертні ридання XX сторіччя будуть вивержені іншими. Я змирився, не бути мені ніколи ні бурею, ні блискавкою в літературі, я сяятиму в ній домашніми чеснотами, своєю люб’язністю і старанністю. Професія письменника постала переді мною як робота дорослої людини, така ж украй серйозна, як і нікчемна і, зрештою, нецікава, — отже, в мені не залишилося жодних сумнівів — вона судилася саме мені; я подумав: «Тільки й того» і «Я обдарований». Як і всі пусті мрійники, я переплутав розчарування з істиною.
Карл вивернув мене, наче торбу: я гадав, що пишу лише для того, аби закріплювати свої мрії, а якщо вірити йому, то я мріяв тільки про те, аби повправлятися пером, — мої тривоги, мої уявні палкі почуття були лише лукавством мого таланту, який мав за мету пробудити в мені бажання щодня сідати за парту і постачати мені теми оповідань, котрі б відповідали моєму вікові, очікуючи, доки досвід і зрілість почнуть мені диктувати справжні шедеври. Всі мої палкі мрії зазнали краху. «Запам’ятай, — застерігав дід, — мати очі — це ще не все, треба вміти бачити. Ти знаєш, що робив Флобер, коли Мопассан був малий? Він саджав його перед деревом і давав дві години на опис». Я теж учився бачити. Приречений оспівувати пам’ятники Орільяка, я з сумом роздивлявся інші монументи: бювар, піаніно, годинник, — хтозна, може, й вони ввійдуть у безсмертя завдяки моїм майбутнім творам. Я спостерігав. То була безутішна й оманлива гра: я мусив ставати перед оксамитовим фотелем і зачудовано розглядати його. Що про нього скажеш? Ну, наприклад, що він обтягнений зеленою ворсистою тканиною, має двоє билець, чотири ніжки, спинку з двома дерев’яними шишечками зверху. Наразі все, але я повернусь до нього, згодом я роздивлюся його краще і, зрештою, знатиму, як свої п’ять пальців; потім опишу його, і читачі скажуть: «Ото спостережливість, як схоплено, до чого схоже! Просто як у житті!» Моє справжнє перо описуватиме справжні речі справжніми словами, і нехай чорти мене вхоплять, якщо я сам не стану також справжнім. Що ж, затямлю раз і назавжди, що відповісти контролерам, коли вони попросять у мене квиток.
Ніде правди діти — я цінував своє щастя! Лише прикро, що я не отримував від нього жодної насолоди. Я був зарахований до штату, наді мною зласкавилися і розкрили моє майбутнє, я запевняв, що ним зачарований, але нишком гидував ним. Чому домагався я цієї писарської ноші? Часті зустрічі з великими людьми впевнили мене в думці, мовляв, не можна бути письменником, не ставши знаменитим; та коли я зіставляв славу, що мала випасти на мою долю, з кількома невеличкими опусами, які б залишилися після мене, то відчував тут якесь ошуканство. Чи міг я повірити, що мої внуки справді читатимуть мене і захоплюватимуться цими нікчемними творами, сюжет яких заздалегідь наганяв на мене нудьгу? Інколи я втішався думкою, що від забуття мене порятує мій «стиль» — та загадкова чеснота, яку дід заперечував у Стендаля і визнавав у Ренана: але це слово, нічого не означаючи для мене, не заспокоювало.
Головне, треба зректися самого себе. За два місяці до цього я був забіякою, силачем — тепер по всьому! Від мене вимагали зробити вибір між Корнелем і Пардальяном. Я відкинув Пардальяна, свою найбільшу любов; скорившись, я вибрав Корнеля. Я бачив, як у Люксембурзькому саду бігають і б’ються справжні герої; вражений їхньою красою, я зрозумів, що належу до іншої раси. Треба про це розголосити, вкласти шпагу у піхви, знову зробитися посередньою істотою, відновити стосунки з великими письменниками, з тими недоносками, котрих я не боявся: в дитинстві вони були рахітичні, — принаймні в цьому я схожий на них; вони повиростали хирлявими, мучились від нежитю — в цьому я скидатимуся на них; один дворянин наказав відшмагати Вольтера, мене теж не омине така доля, і, можливо, якийсь капітан, старий забіяка з міського саду, зжене на мені свою злість.
Я повірив у власну обдарованість через упокорення долі: в кабінеті Шарля Швейцера серед розшарпаних, розшитих, розрізнених книг талант був геть знецінений. Так за старого режиму чимало молодших синів, котрим із народження судилось іти в духовенство, ладні були закласти чортові душу, аби лишень покомандувати батальйоном. Ще довго зловісна розкіш слави уявлялася мені у вигляді однієї картини: довгий стіл накритий білим обрусом, карафки з оранжадом, пляшки з ігристим вином, я тримаю келих, чоловіки у фраках довкола мене — їх близько п’ятнадцяти — виголошують тост за моє здоров’я, позаду нас вимальовується курна й пустельна безконечність винайманої зали. Як бачите, я не чекав од життя нічого хорошого, хіба що воно воскресить для мене згодом щорічне свято Інституту живих мов.
Таким чином викувалася моя доля, в будинку номер один по вулиці Ле Гофф у помешканні на шостому поверсі, під Гете і Шіллером, над Мольєром, Расіном, Лафонтеном, обіч Генріха Гайне, Віктора Гюго, під час сотні разів повторюваних бесід: ми з Карлом виганяли звідти жінок, міцно обнімалися і пошепки вели ті діалоги глухих, кожне слово яких закарбовувалося в мені. Легенькими, але точними мазками Шарль переконував мене в тому, що я не геній. Я й справді ним не був і знав це, начхати мені на геніальність — далекий, відсутній героїзм був єдиним предметом моєї пристрасті, яскравим полум’ям зболеної душі; внутрішнє убозтво і відчуття власної нікчемності заважало мені назавжди відмовитися від нього. Я більше не наважувався втішати себе мріями про майбутні подвиги, але в глибині душі я був переляканий: або підсунули не ту дитину, або помилилися з покликанням. Геть затюканий, я, щоб не перечити Карлові, погодився на долю другорядного письменника. Одне слово, він мене швиргонув у літературу, оскільки надто переймався тим, аби мене від неї відвернути: ще й понині у хвилини кепського настрою мене гризе думка, чи не намарне я згайнував стільки днів і ночей, списав купи паперу, викинув на ринок гори нікому не потрібних книг з єдиною і безглуздою надією догодити дідові. Було б вельми кумедно, якби через п’ятдесят з гаком років раптом виявилося, що задля вволення примх давно вже померлого старого я вплутався у справу, котру б він неодмінно осудив.
Насправді ж я схожий на Савана, котрий, вилікувавшись од кохання, зітхав: «Подумати тільки, що я змарнував собі життя через жінку, яка була мені не до вподоби!» Деколи я потайки роблюся хамом: цього вимагає елементарна гігієна. Так ось, хам завжди має рацію, але до певної межі. Що правда, то правда, я не маю письменницького хисту; мені це не раз давали зрозуміти, мене обзивали зубрилом: так, я ним і є; мої книги тхнуть потом і працею — визнаю, нашим аристократам є від чого вернути носа; я часто їх творив усупереч власній волі, а значить, усупереч усім1, в такій напрузі розуму, аж це кінець кінцем призвело до гіпертонії. Мої заповіді вшиті мені під шкіру: якщо я хоч один день не пишу — рубці печуть; якщо пишу надто легко — також печуть. Ця груба потреба дошкуляє мені нині своєю примітивною силою, вона нагадує тих допотопних і поважних
Якщо ви поблажливі до самого себе, поблажливі люди вас любитимуть; ганитимете сусіда, інші сусіди сміятимуться. Але якщо ви батожите власну душу, то всі душі заволають.
крабів, котрих море викидає на пляжі Лонг-Айленда; як і вони, ця потреба є пережитком минулих епох. Довгий час я заздрив швейцарам із вулиці Ласепед: літо і вечір виганяли їх на вулицю; сидячи верхи на стільцях, вони мружили невинні очі, не маючи повноважень дивитися.
Тільки ж річ у тім, що за винятком кількох стариганів, котрі вмочають перо в одеколон, і нікчемних чепурунів, котрі пишуть, що в голову зайде, тут, у літературі, кожен сам собі пан. Така природа Слова: розмовляєш своєю мовою, пишеш чужою. Звідси я виснував, що всі ми в нашому ремеслі рівні: всі каторжники, всі тавровані. А втім, читач, певно, вже зрозумів, що мені осоружне власне дитинство і все пов’язане з ним: та невже б я дослухався до дідового голосу, до того механічного голосу, який зненацька зривав мене на ноги й підводив до столу, якби то не був мій власний голос, якби між вісьмома і десятьма роками, сумирно підкорившись владному наказові, я, пихатий чванько, не вбив собі в голову, що література — справа мого життя.
«Я знаю достоту, що я лише машина для писання книг».
Шатобріан
Я заледве не здався. У хистові, що Карл визнавав за мною, згнітивши серце, бо вважав небезпечним заперечувати його цілком, я бачив, по суті, лише якусь прикру випадковість, котра не могла виправдати іншу випадковість — мене самого. У матері був чудовий голос, тому вона співала. Але мандрувала теж без білета. Я маю кебету до літератури, тож писатиму, розроблятиму цю золотоносну жилу все своє життя. Ось так. Але тоді Мистецтво втрачає — скажімо, для мене — свою священну владу, я залишуся нетягою, трохи ліпше забезпеченим, ото й усе. Для того, щоб я відчув себе необхідним, хтось мусить замовити за мене слово. Певний час рідні тримали мене в цьому примарному світі; вони не переставали повторювати, що я Небесний дар, котрого всі ледве дочекалися, шо я вкрай необхідний дідові і матері; я в це більше не вірив, але зберіг почуття, що ти лише тоді не зайвий, коли прийшов на світ Божий власне задля того, щоб виправдати чиєсь сподівання. В ті дні я був такий гордий і такий самотній, що волів або відчути себе потрібним усьому людству, або померти.
Я більше не писав: декларації пані Пікар надали моїм розмовам із самим собою такого значення, що я не наважувався знову взятися за перо. Коли мені захотілося продовжити роман і порятувати принаймні молоду пару, яку я залишив без харчу й колоніальних шоломів у самому осередді Сахари, я пізнав жахіття безсилля. Ледве я сідав, як у голові притьмом мерхло, я, кусаючи нігті, корчив гримаси: я втратив невинність. Я вставав, сновигав по квартирі, горів бажанням підпалити її; на жаль, справа так і не дійшла до вогню: слухняний за традицією, за духом, за звичкою, я й збунтувався перегодом лише тому, що довів свою покірливість до краю. Мені купили «зошит для домашніх робіт» у чорному коленкорі, з червоним обрізом: зовні він нічим не різнився від «зошита для романів»: варто було мені глянути на них, як мої шкільні завдання і мої особисті обов’язки зливалися, я ототожнював письменника з учнем, учня з майбутнім викладачем; мені було байдуже — писати чи викладати граматику; моє усуспільнене перо випало мені з рук, кілька місяців я за нього не брався. Дід лише посміхався собі в бороду, спостерігаючи, як я в кепському гуморі тиняюся його кабінетом: він запевне вважав, що його політика принесла перші плоди.
Вона провалилася, оскільки мене тягнуло до героїчного епосу. Моя шпага переламана, мене зрівняно з простолюдом, і тепер я часто бачив уночі той самий тоскний сон: я в Люксембурзькому саду, неподалік басейну, напроти Сенату; я мушу захистити від невідомих напасників маленьку білявку, яка схожа на Веве, померлу рік тому. Дівча спокійне і довірливе, звело на мене серйозні очі; часто в руках вона тримала серсо. А мені страшно: я боюся, що її викрадуть невидимі вороги. Як я її кохав, і яким розпачливим коханням! Я кохаю її й понині; я її шукав, втрачав, знову находив, тримав у своїх обіймах, знову втрачав — це була ціла Епопея. У вісім років, саме тоді, коли я змирився, в мені вибухнуло шаленство; щоб урятувати цю маленьку небіжчицю, я наважився на просту й божевільну операцію, що перевернула все моє життя: я передав письменникові священні повноваження героя.
Почалося з одного відкриття чи, скорше, спогаду — ще за два роки до цього я мав якесь передчуття: великі письменники подібні до мандрівних лицарів у тому, що ті і ті заслуговують на палкі вияви вдячності. Щодо Пардальяна, то доказів більше, ніж досить: сльози вдячних сиріт поборознили йому тильні боки долонь. Але якщо вірити великому словникові Лярусса і некрологам, які я читав у газетах, письменники теж обранці долі: варто письменникові досить довго прожити, як він неодмінно отримував листа від незнайомця, котрий висловлював йому подяку; з цієї хвилини подяки не припинялися, купами громадились на його столі, захаращували його помешкання; чужинці перетинали моря, щоб уклонитися йому; співвітчизники по його смерті збирали пожертви для спорудження пам’ятника; в рідному місті, а подеколи і в столиці країни його іменем називали вулиці. Власне, ці слова вдячності мене не цікавили: вони надто мені нагадували наше сімейне комедіанство. Та все ж одна гравюра мене просто приголомшила: знаменитий романіст Ліккенс за кілька годин має прибути до Нью-Йорка, вдалині уже манячить корабель з письменником на борту; натовп збився на набережній, роти роззявлені, тисячі капелюхів злітають над головами, така тиснява, що діти задихаються, але все-таки натовп самотній, він — сирота, вдівець, покинутий, і все через те, що відсутня людина, на яку він чекає. Я шепотів: «Тут когось не вистачає — Діккенса!» — і на очі навернулися сльози. Однак я відкидав ці ефекти, хотів докопатися до їхніх причин: якщо письменників так нестримно й гучно вітають, значить, сказав я подумки, вони наражаються на нечувані небезпеки і надають людству неоціненних послуг. Лише раз у житті я був свідком схожого вибуху шаленства: капелюхи летіли в повітря, чоловіки і жінки вигукували: «Браво! Слава!»; то було 14 липня, марширували алжирські стрільці. Цей спогад переконав мене остаточно: незважаючи на фізичні вади, манірність, деяку очевидну жіночність,, мої побратими по перу були схожі на вояків, вони ризикували своїм життям у таємних боях, як партизани, і натовп аплодував насамперед їхній вояцькій відвазі, а не талантові. Отже, це правда! — сказав я собі. Вони потрібні! На них чекають у Парижі, Нью-Йорку, Москві: одні чекають зі страхом, інші з захопленням, чекають задовго до того, як вони опублікують свою першу книжку, як почнуть писати, і навіть задовго до того, як з’являться на світ Божий.
Але тоді... хто ж я? Я, що маю місію писати? Авжеж, на мене теж чекають. Я перелицював Корнеля на Пардальяна: він залишився кривоногим, з вутлими грудьми, з пісним обличчям, але я його позбавив скупості й корисливості; я зумисне переплутав літературне мистецтво з великодушністю. Після цього мені було завиграшки самому перекинутися на Корнеля і наділити себе мандатом покровителя роду людського. Моя нова брехня готувала мені втішне майбутнє; наразі я був у виграші. Недоречно з’явившись на світ, я доклав усіх зусиль, щоб народитися знову: тисячократні молитви зневаженої цноти викликали мене до життя. Спочатку це було задля сміху: удаваний лицар, я почав здійснювати подвиги, аж доки мені врешті остогидло таке прикидання. Так, я знову здобув собі право марити, але тепер мої мрії справджувалися. Адже покликання було реальністю, і я не міг більше сумніватися в цьому, оскільки сам верховний жрець дав заруку. Вигадане дитя, я ставав справжнім паладином, подвигами якого будуть справжні книги. Я покликаний! Моїх творів уже чекають, хоча перша книжка, незважаючи на всі мої старання, з’явиться не раніше 1935 року. Десь близько 1930 року люди почнуть виявляти своє нетерпіння, говоритимуть між собою: «Він змушує на себе чекати! Ось уже двадцять п’ять років, як його годуємо, а в нього й за вухом не свербить! Невже помремо, так і не прочитавши його творінь?» Я відповідав їм своїм голосом 1913 року: «Облиште мене, дайте змогу працювати!» Але я був люб’язний: бачив, що вони — Бог знає чому — потребували моєї допомоги, і що ця потреба породила мене, єдиного, хто міг її вдовольнити. Я дослухався, прагнучи в глибині свого єства похопити це загальне очікування, моє життєдайне джерело і зміст мого буття; подеколи здавалося, ще мить — і я досягну успіху, але тут же отримував облизня. Та кат його бери: я вдовольнявся цими оманливими сполохами. Заспокоївшись, я озирався довкола: може, десь мене вже бракує? Але ні: було ще зарані. Прекрасний предмет жадання, я, ще не усвідомивши цієї своєї ролі, радісно погоджувався зберігати деякий час інкогніто. Бувало, баба забирала мене з собою в бібліотеку, і я розважався, спостерігаючи за довготелесими замисленими і чимось невдоволеними дамами, котрі снували від полиці до полиці в пошуках автора, який би їх наситив; але їм не до снаги було знайти його, оскільки це був я — хлопчак, який плутався в них під ногами, на якого вони не звертали ніякісінької уваги.
Я лукаво посміхавсь і розчулювався до сліз: за своє коротке життя я понавигадував собі чимало уподобань і ролей, котрі одразу ж танули як дим. Тепер у мені пробурили свердловину» і бур натрапив на скелю; я був письменником, як Шарль Швейцер — дідом, від народження і довіку. А втім, інколи траплялося, що крізь це завзяття пробивалося хвилювання: я навіть не міг помислити, що талант, гарантом якого для мене слугував Карл, є випадковістю; я вмудрився перетворити його на певний мандат, але за браком заохочень і справжніх вимог ніяк не міг забути, що повноважень я надав собі сам. Я був паростком правічного світу, і в ту мить, коли я виокремився з Природи, щоб стати нарешті самим собою — тим Другим, котрим я намагався бути в очах інших, — я заглянув в обличчя своєї Долі і впізнав її: переді мною постала лише моя власна свобода, піднята моїми зусиллями до рангу якоїсь чужої мені сили. Одне слово, мені не вдалося ані ошукати себе, ані зняти з власних очей полуду. Я вагався. Мої сумніви знову воскресили давню проблему: як поєднати вірнопід- даність Мішеля Строгова із шляхетністю Пардальяна? Коли я бував лицарем, то ніколи не корився наказам короля; чи мусив я погодитися стати письменником з чиєїсь принуки? Проте сумніви посідали мене недовго; я був жертвою двох супротивних містик, але чудово пристосовувався до їхніх суперечностей. Мене навіть удовольняло, що я водночас Небесний дар і плід власних творінь. У хвилини доброго гумору я був живодайним джерелом, я самотужки добув себе з небуття, щоб дати людям книги, котрих вони чекали; слухняне дитя, я коритимуся до кінця своїх днів, але тільки самому собі. В години зневіри, коли мене нудило від нікчемності власної свободи, я втішав себе, спираючись на своє призначення: я волав до роду людського і покладав на нього відповідальність за своє життя: адже я тільки продукт колективної потреби. Найчастіше я досягав душевного спокою, лише не відмовляючись цілком ні від свободи, яка надихає, ні від необхідності, що виправдовує.
Пардальян і Строгов могли чудово уживатися, небезпека крилася в іншому: мені довелося стати свідком неприємної очної ставки, яка змусила мене вжити пересторог. Велику частку відповідальності за це несе Зевако, котрому я цілком довіряв; він хотів мене збентежити чи застерегти? Хай там що, але одного чудового дня в Мадріді, в якомусь заїзді, коли я не зводив очей з Пардальяна, що заслужено відпочивав за кухлем вина, цей автор звернув мою увагу на іншого відвідувача, і то був не хто інший, як Сервантес. Вони знайомляться, засвідчуючи взаємну повагу, і далі прошкують разом, захоплені однією метою — захищати доброчесність. Ба гірше, Сервантес, нетямлячись від щастя, признається своєму новому другові, що хоче написати книгу: досі постать головного героя була якоюсь розмитою, але тепер, хвалити Бога, з’явився Пардальян, котрий стане йому за модель. Я обурився до краю і заледве не закинув книжку: яка нетактовність! Я був пись- менником-лицарем, мене розітнули навпіл, кожна частина стала самостійною людиною, вони зустрілись і засперечалися. Пардальян не дурень, але ж не він написав «Дона Кіхота»; Сервантес відважно бився, проте важко було розраховувати на те, що він один змусить утікати двадцять рейтарів. їхня дружба ще більше підкреслювала обмеженість кожного. Перший думав: «Писака трішки хирлявий, але хоробрості йому не
позичати». А другий: «Дідько б його вхопив! Як для рубаки, цей хлопець непогано крутить мізками». До того ж мені було не до шмиги, що мій герой послужив моделлю для лицаря Сумного Образу. В добу «кіно» мені подарували адаптованого «Дона Кіхота», я не спромігся прочитати й п’ятдесяти сторінок: мої геройства виставлялися всьому світові на посміховисько! А тепер і сам Зевако... Кому ж вірити? По правді, я був блудницею, солдатською хвойдою: моє серце, моє підле серце віддавало перевагу авантюристові перед інтелігентом; я соромився бути лише Сервантесом. Щоб зрадити самого себе, я встановив терор у своїй голові і в соєму лексиконі, прогнав слово «героїзм» і його похідні, відігнав усіх мандрівних лицарів, силуючи себе думати про письменників, про небезпеки, які на них чигають, про їхнє гостре перо, яким проштрикують бандюг. Я далі читав «Пардальяна і Фаусту», «Знедолених», «Легенду віків», лив сльози над Жаном Вальжаном, над Евіраднусом, але, закривши книжку, стирав їхні імена з пам’яті і починав перекличку свого справжнього полку: Сільвіо Пелліко — засуджено довіку, Андре Шеньє — гільйотиновано, Етьєн Доле — спалено живцем, Байрон — загинув за Грецію. Я з холодною одержимістю присвятив себе перетворенню власного покликання, збагативши його своїми давніми мріями; я не відступав ні перед чим: вивертав ідеї навиворіт, спотворював зміст слів, відгороджувався від світу, побоюючись небажаних зустрічей і порівнянь. Вакаційний спокій моєї душі поступився місцем постійній і тотальній мобілізації: я запровадив військову диктатуру.
Мої сумніви катували мене й далі, але в іншій формі. Я шліфую свій талант — що може бути кращого? Але задля чого? Я потрібен людям — навіщо?Я мав нещастя задуматися над своєю роллю і призначенням. Я запитав: «Кінець кінцем, про що мова?» — і раптом зрозумів, що все втрачено. Мови немає ні про що. Не той герой, кому хочеться; хоробрості й дару замало, потрібні ще гідри і дракони. Я їх ніде не бачив. Вольтер і Руссо добряче навоювалися на своєму віку, але в ті часи ще були тирани. Гюго з Гергні вергав громи в Баденге, Наполеона III, ненавидіти якого навчив мене дід. Але я не вважаю великою заслугою розпатякувати про свою ненависть до імператора, що помер сорок років тому. Про сучасну історію Шарль відмовчувався: цей дрейфусар ніколи не розповідав мені про Дрейфуса. А шкода! З яким піднесенням зіграв би я роль Золя: під озвірілі вигуки натовпу я виходжу з суду, повертаюся на приступці повозу, розправляюся з най- скаженішими — а втім, ні, ні: я знаходжу грізні слова, котрі змушують їх відступитися. І я, звичайно ж, відмовляюся втікати до Англії; мені, невизнаному, покинутому, яка насолода знову стати Грізельдою, блукати Парижем, не сумніваючись ні на хвилину, що на мене чекає Пантеон.
Баба щодня отримувала «Ле Матен» і, якщо не помиляюся, «Л’Ексельсіор»: я дізнався про існування злочинного світу, до якого відчував огиду, як і всі порядні люди. Але від цієї звіроти в людській подобі толку для мене було мало: безстрашний пан Лепін сам їх приборкував. Подеколи робітники скаржилися на свою долю, мовляв, пішли прахом цілі статки, але я про це ні сном ні духом не відав і досі не знаю, що про це думав дід. Він пунктуально виконував обов’язок виборця, виходив із кабінки помолоділий, трохи красуючись, і коли наші жінки підсміювалися над ним: «Та признайся нарешті, за кого ти голосуєш?» — він сухо відповідав: «Це чоловіча справа!» Однак після обрання нового президента республіки, у хвилини відвертості, він давав нам наздогад, що не схвалює кандидатуру Пама: «Тютюновий гендляр!» — вигукував він роздратовано. Цей дрібнобуржуазний інтелігент хотів, щоб першим урядовцем Франції був його рівня — інтелігентний дрібний буржуа, Пуанкаре. Мати запевняє мене тепер, що він голосував за радикалів і що вона про те знає достеменно. Це мене не здивувало: він вибрав партію урядовців; до того ж радикали вже доживали свого віку, тож Шарль міг спокійно голосувати за партію порядку, віддаючи свій голос радикалам. Одне слово, якщо вірити дідові, справи у французької політики йшли не так уже й кепсько.
Це краяло мені серце: я озброївся, щоб захищати людство від жахливих небезпек, а всі запевняли мене, що воно спокійно прямує до довершеності. Дід виховав у мені повагу до буржуазної демократії: задля неї я охоче оголив би перо,; але в часи президентства Фальсра селяни мали право на виборчий голос — чого ще треба? Що робити республіканцеві, І коли йому випало щастя жити в республіці? Він байдикує або викладає грецьку мову, а в хвилини дозвілля описує пам’ят-( ники Орільяка. Я повернувся до вихідної точки і відчув, що] ще дужче задихаюсь у безконфліктному світі, котрий рокує письменника на безробіття.
Мене знову виручив Шарль. Несамохіть, звичайно. За два роки до того, як дід пробудив у мені інтерес до гуманізму, він виклав мені деякі ідеї, про які більше не прохоплювався жодним словом, побоюючись збурити мій безум, але ті думки закарбувалися в моїй свідомості. Тепер вони знову нечутно завирували в моїй голові і, щоб порятувати найголовніше,
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |