ся, що ці процесії книжних фраз були для дорослого читача сповнені сенсу, який вислизав од мене. Я вбирав очима отруйні слова, багатозначніші, ніж мені здавалося; якась дивовижна сила будила в мені, змальовуючи словом, історії божевільних, які мене не стосувалися, почуття жахливого смутку, розладу життя: чи не заражусь я, чи не сконаю від тієї отрути? Поглинаючи Слово, поглинутий образами, я порятувався, власне кажучи, завдяки несумісності цих двох рівночасних небезпек. Надвечір, заблукавши в словесних джунглях, здригаючись при кожному найменшому шурхоті, вчуваючи у скрипові паркету чиїсь вигуки, я ніби відкривав мову у її первородному стані, ще до з’яви людей. З яким полохливим полегшенням, з яким розчаруванням я повертався до прози сімейного життя, коли моя мати заходила до кімнати і, вмикаючи світло, вигукувала: «Мій любий, таж ти зіпсуєш очі!» Я з дикими викриками схоплювався на рівні: верещав, бігав, блазнював. Але, навіть повертаючись у дитинство, я мордувався: про що розповідають книги? хто їх пише? навіщо? Я поділився своїми тривогами з дідом, який, трохи подумавши, вирішив, що настала пора втаємничити мене в суть справи, і заходився так заповзятливо, що навіки наклав на мене тавро.
Колись у дитинстві дід, бувало, підгопкував мене на випростаній нозі і наспівував: «Кінь летить землі не чує, — пампушки за ним парують», — і я реготав над такими непристойностями. Тепер він уже не співав, усадовивши мене на коліна, лишень заглянув мені в очі. «Я людина, — мов оратор, виголосив він, — я людина, і ніщо людське мені не чуже». Дід надто перебільшував: якщо Платон виганяв із своєї республіки поетів, то Карл виганяв інженерів, гендлярів і, либонь, офіцерів. Фабрики, на його думку, псували краєвид; із чистих наук він діставав насолоду лише від чистоти. В Геріньї, де ми проводили другу половину липня, мій дядечко Жорж якось запросив нас одвідати ливарний завод; було спекотно, нас штовхали грубі в брудній одежі люди; оглушений страшним гуркотом, я помирав зі страху й нудьги; дід, споглядаючи литво, задля чемності присвиснув, але його погляд залишився байдужим. Зате в серпні в Оверні, навпаки, він нишпорив по селах, як укопаний, завмирав перед якоюсь давньою кам’яною стіною і, постукуючи кінцем свого ціпка по муруванню, зворушено казав: «Поглянь, малюк, те, що ти бачиш, називається галло-рим- ським муром». Дід цінував також церковну архітектуру і, хоча ненавидів папістів, проте ніколи не проминав нагоди зайти до церкви, якщо вона була готична; якщо романська, то все залежало від його настрою. Він тепер більше не відвідував концертів, хоча раніше був великим їх шанувальником: він любив Бетховена, його патетику, могутній оркестр; Баха — також, проте не так палко. Інколи він підходив до рояля і, не сідаючи, брав задубілими пальцями кілька акордів, моя бабця, стримуючи посмішку, казала: «Шарль творить». Його сини — особливо Жорж — стали чудовими музичними виконавцями; вони ненавиділи Бетховена і найбільше шанували камерну музику; ці розбіжності в смаках не бентежили діда, він зичливо казав: «Швейце- ри — вроджені музики». Коли я мав тиждень від народження, всім здавалося, що мене розвеселив дзенькіт ложки, і дід сповістив, що я маю музичний слух.
Вітражі, підпорні арки, різьблені портали, хорали, дерев’яні і кам’яні розп’яття, віршовані Медитації, поетичні Милозвуччя — всі ці прояви Духу Людського вели нас прямісінько до Божественного. Тим паче, що до них треба було додати красу природи. Те саме натхнення породжувало творіння Боже і великі витвори рук людських; та сама райдуга вигравала в піні водоспадів, ряхтіла між Флоберо- вих рядків, мерехтіла в Рембрандтових світлотінях — це був Дух. Дух говорив Богові про Людей, людям він засвідчував Бога. В красі дід убачав реальне втілення Істини і джерело найшляхетніших одкровень. За деяких виняткових обставин — коли в горах здіймалася буря, коли Віктора Гюго опанувало натхнення — була змога сягнути Щонайвищої Межі, де Істина, Краса, Добро зливалися воєдино.
Я знайшов свою релігію: нічого для мене не було важливішого над книги. Бібліотека замінила мені храм. Онук священика, я мешкав на даху світу, на сьомому поверсі, видершись на найвищу гілку Священного Древа; його стовбуром була ліфтова шахта. Я снував по кімнатах, виходив на балкон, дивився вниз на перехожих, вітав через балконні грати Люсетту Моро, мою сусідку-однолітку, яка своїми білявими кучериками і юною жіночістю скидалася на мене, згодом повертався назад до келії чи притвору, хоча, власне, моє «я» ніколи його не покидало: коли мати водила мене в Люксембурзький сад — а так було заведено щодня — я дозволяв споглядати цим нікчемним краєвидам лише свою оболонку, моє славетне «я» не покидало свого сідала, гадаю, що воно й понині там. Кожна людина має своє власне місце в природі, і його висота не визначається претензіями чи чеснотами — вирішує дитинство. Моя вершина — це сьомий поверх паризького будинку, з вікон я бачив самі дахи. Довго я задихався в долинах, низини гнітили мене: я був ніби на Марсі, ледве волочив ноги, сила тяжіння розчавлювала мене; досить було мені зійти на пагорб, як мою душу сповнювала радість; я повертався на свій сьомий символічний поверх, знову вдихав розріджене повітря Красного Письменства, Всесвіт громадився уступами біля моїх ніг, і кожна річ пронизливо благала про ім’я — дата їй ім’я означало водночас і створити її, і оволодіти нею. Без цієї фундаментальності ілюзії я б ніколи не став писати.
Нині, 22 квітня 1963 року, я правлю рукопис на одинадцятому поверсі нового будинку, через прочинене вікно бачу цвинтар, Париж, голубі пагорби Сен-Клу. Це говорить про мою наполегливість. Проте все змінилося. Якби в дитинстві я хотів забратися так високо, то в моєму захопленні голубниками треба було б убачати честолюбство і пиху, що мали надолужити мій невеличкий зріст. Але все було не так: питання, видиратися на своє священне дерево чи ні, відпало — я вже сидів там і не збирався звідти злазити. Не йшлося про те, щоб піднестися над людьми: я хотів жити в повітряному просторі серед ефемерних примар Речей. Згодом я не лише не рвався на повітряні кулі, але й доклав чимало зусиль, щоб опуститися на дно: треба було придбати взуття з підошвами з олова. Подеколи мені таланило на піщаному дні ледь торкнутися морських мешканців, котрим я мав надати ім’я. Але бувало й так, що я нічим не міг собі зарадити: нездоланна легковажність тримала мене на поверхні. Нарешті мій висотомір зіпсувався, і тепер я — то аеростат, то батисфера, частіше одне й друге воднораз, як і годиться в нашому колі; як звичайно, я мешкаю в повітрі і без великої надії на успіх пхаю носа в усі справи, що кояться внизу.
Тим часом дід мусив розповідати мені про письменників. Він робив це з тактом, без запалу, поволі відкриваючи мені імена славетних людей; на самоті я затямив список від Гесіода до Гюго і проказував його напам’ять без жодної запинки: то були Святі і Пророки. За словами Шарля Швейцера, він їм поклонявся. Проте, ніде правди діти, вони його до певної міри бентежили: їхня надокучлива присутність не давала йому змоги приписувати творіння Людські безпосередньо Святому Духові. Дід також десь у глибині душі віддавав перевагу безіменним авторам — будівничим, котрі скромно знічувалися перед власними храмами, або многоликому авторові народних пісень. Він шанував
Шекспіра, особистість якого не було точно встановлено. 1 Гомера — з тієї самої причини. А також іще кількох письменників, існування котрих не було доведеним фактом. Тим, хто не захотів чи не зміг стерти слідів свого життя, дід пробачав лише за умови, якщо вони вже віддали Богові душу. Зате своїх сучасників осуджував усіх гамузом, за винятком Анатоля Франса та Куртеліна, що його забавляли. Шарль Швейцер самовдоволено потішався повагою, з якою ставилися до його похилого віку, культури, краси, чеснот; цей лютеранин дозволяв собі мислити, цілком у біблійному дусі, ніби Гїравічність Божа благословила його Дім. За столом він інколи заглиблювався в себе, ставав схожий на вершника, котрий згори споглядає своє життя, роблячи висновок: «Діти мої, щасливий той, хто не має за що собі дорікнути». Його запальність, велич, гордість і смак до піднесеного приховували нерішучість розуму, яку він дістав у спадок од своєї релігії, від своєї доби й університетського середовища. Ось чому він зазнавав страждань од потаємної огиди до канонізованих ідолів своєї бібліотеки, до цих злочинців, чиї книги в глибині душі він вважав непристойністю. Це ввело мене в оману: стриманість, яка проступала крізь його вдаване завзяття, я сприйняв за суддівську суворість; духовний сан діда просто підносив його над ними. В будь-якому разі, — напучував мене служитель культу, — талант — це лише позика, заслужити її можна тільки великими стражданнями, скромно й несхитно пройшовши через усі випробовування; зрештою починають лунати голоси, ти тільки записуєш почуте. Ось так, між першою російською революцією та першою світовою війною, через п’ятнадцять років по смерті Малларме, саме коли Данієль де Фонтане відкрив для себе «Земну поживу» Андре Жіда, представник XIX сторіччя прищеплював своєму внукові погляди часів Луї-Філіппа. Кажуть, що саме цим пояснюється селянська відсталість: батьки ідуть у поле, залишаючи синів на своїх старих батьків. Я взяв старт, відступивши назад на вісімдесят років. Чи варто за тим шкодувати? Не знаю: наше суспільство всякчас перебуває в русі, тож інколи відставання криє в собі випереджання. Хай там що, а мені кинули кістку, щоб я її гриз, і я її смоктав доти, доки за нею показався світ. У діда була потаємна мрія викликати в мене огиду до письменників — так званих посередників. Він досяг протилежного результату: я почав плутати талант і заслуги. Ті славні люди скидалися на мене: коли я поводився чемно, мужньо терпів свої вави, то знав, що буду винагороджений якщо не лавровим вінком, то чимось іншим, — таке воно, дитинство. Карл Швейцер познайомив мене з іншими дітьми, за ними так само, як і за мною, наглядали, їх випробували, нагороджували, але вони зберегли дитячу душу на все життя. Позбавлений брата і сестри, не маючи друзів, саме серед письменників я знайшов своїх перших товаришів. Вони, як і герої їхніх романів, любили, тяжко страждали, але звичайно все закінчувалося добре; я викликав у пам’яті їхні муки з трохи веселим зворушенням: можна тільки уявити, якими вони, ці хлопчаки, робилися щасливими, коли, почуваючись надто кепсько, казали: «Яке щастя! Зараз народиться чудовий вірш!»
У моїх очах вони поставали не мертвими, принаймні не зовсім мертвими: вони перевтілилися в книги. Корнель був червонолицим зморшкуватим гладуном, від його шкіряної спинки тхнуло клеєм. Цей недоладний суворий тип із темною мовою, коли я його переставляв з одного місця на інше, своїми гострими ріжками штрикав мене в стегна. Але вартувало його розгорнути, як він простягав мені свої гравюри — сумні й лагідні, як одкровення. Флобер був коротуном у полотняному вбранні, без будь-якого запаху, всіяний ластовинням. Численні томи Віктора Гюго стояли по всіх полицях. Так було з плоттю, щодо душ, то вони частенько відвідували свої творіння: сторінки були вікнами, чиєсь обличчя припадало зовні до шиби, стежачи за мною; я вдавав, ніби нічого не помічаю, і читав далі, заглибившись у слова під пильним поглядом покійного Шатобріана. Проте такий тривожний стан тривав не довго, решту часу я обожував друзів по грі. Я їх ставив понад усе, і коли мені розповіли, що Карл V підняв Тіціанів пензель, я зовсім не здивувався: чом би й ні? Королі для цього й існують! Однак я їх не поважав: невже мені вихваляти їх за те, що вони великі? Це просто їхній обов’язок. Я ганив інших за те, що вони нікчемні. Одне слово, я все зрозумів навпаки і виняток узяв за правило: рід людський, як на мене, був обмежений колом обранців, оточених стадом відданих тварин. А головне — дід так кепкував над письменниками, що я ніяк не міг сприймати їх серйозно. Відколи помер Віктор Гюго, дід перестав читати нові книги, а що не мав ніякої роботи, то перечитував старі. Тим часом його покликанням був переклад. Десь на денці свого серця автор «Deutsches Lesebuch» вважав світову літературу наочним посібником. Згнітивши серце, він класифікував письменників за заслугами, але за цією показною ієрархією йому вельми важко вдавалося приховати власні утилітарні симпатії: Мопассан постачав німецьким учням чудові переклади з французької; Гете, на голову вищий за Готфріда Келлера, був незамінним об’єктом перекладу французькою мовою. Як гуманіст дід не дуже поважав романи, а як викладач високо цінував їхній лексичний матеріал. Кінець кінцем дід почав визнавати лише окремі шматки і через кілька років я бачив, як він утішався уривком з «Пані Боварі», що його вибрав Міронно до своєї «Хрестоматії», тим часом як повне зібрання Флобера вже двадцять років чекало на дідову увагу. Я відчував, що дід мав зиск із мертвих, і це не могло не ускладнити моїх із ним стосунків: вдаючи, ніби поклоняється їм, дід тримав їх у кайданах і при нагоді без докорів сумління краяв їх на шматки, щоб було зручніше перекладати з однієї мови на другу. Ось так я для себе відкрив їхню велич і водночас нікчемність. Меріме, на свою біду, відповідав навчальній програмі, і тому вів подвійне життя. В бібліотеці на четвертій полиці «Коломба» — невинна голубка, яку всякчас нехтували, — простягала свої лискучі крильця, однак жоден погляд не позбавив її цноти. Зате на нижній полиці достоту така сама невинність була втиснута під маленьку замацану обкладинку, коричневу і смердючу; все однаковісіньке — сюжет, мова, лише там були примітки німецькою мовою і словничок; окрім цього, я зауважив — скандал, якого не знали від часів згвалтування Ельзасу-Лотарінгії, — що вона видана в Берліні. Цю книжку дід двічі на тиждень клав у свій портфель, вона була вся в плямах, покреслена червоним, пропалена цигарками, і я її ненавидів: це був Меріме зневажений. Ледве розгорнувши її, я помирав з нудьги: кожен склад, здавалося, розпадався на звуки, ніби це відбувалося в інституті, коли дід диктував студентам слова. Видруковані в Німеччині і призначені німцям для читання, ці знаки, знайомі й невпізнанні водночас, були либонь просто підробкою французьких слів. Напевне, ще одна шпигунська диверсія: варто їх пошкребти, як з-під їхньої галльської машкарадної облуди проступають німецькі вокабули, що до пори зачаїлися там. Зрештою я запитав себе: можливо, існують дві «Коломби» — одна свавільна й справжня, друга облудна й дидактична, — є ж бо дві Ізольди?
Нещастя моїх друзів-письменників наштовхнули мене на думку, що я їм рівня. Хоч у мене не було ні їхніх талантів, ні їхніх заслуг, а про писання я ще й гадки не мав, зате, як онук священика, я вивищувався над ними своїм походженням; без жодного сумніву, я був приречений — і зовсім не на їхній страдницький вінок, у якому завжди крилося щось скандальне, а на посвячення в духовний сан; я буду стражем культури, як і Шарль Швейцер. До того ж я був живий, дужий і сповнений енергії; ще не вміючи розтинати на шматки мерців, я вже змушую їх рахуватися із своїми забаганками: беру їх на руки, ношу, кладу на паркет, розгортаю, загортаю, добуваю з небуття і знову туди ж повертаю; ці покалічені істоти були моїми ляльками, їхні стражденні паралізовані останки, що називаються безсмертям, викликали в мене жаль. Дід заохочував це панібратство: всі діти мають іскру Божу, і їм нема чого заздрити поетам, що самі як діти. Я захоплювався Куртеліном і ходив слідком за куховаркою, щоб навіть на кухні читати їй уголос віршика «Теодора шукає сірники». Моє захоплення всіх потішало, тож вони постаралися його роздмухати і надали моїй пристрасті широкого розголосу. Одного разу дід байдуже зронив: «Куртелін, певне, славний хлопець. Якщо ти його так любиш, чому б тобі не написати йому?» Я написав. Шарль Швейцер водив моїм пером і змирився з численними орфографічними хибами в листі. Декілька років тому цього листа надрукували в газетах, і я прочитав його не без дратливості. Він був підписаний «ваш майбутній друг», що тоді здавалося мені цілком доречним: якщо я був запанібрата з Вольтером та Корнелем, то чому б це живий письменник одмовляв мені в дружбі? Куртелін відмовив і слушно зробив: відповідаючи внукові, він би, дглебі, наштовхнувся на діда. Але тоді ми суворо засудили його мовчанку: «Я припускаю, — сказав Шарль, — що в нього чимало клопоту, та все-таки, чорти б його вхопили, дитині треба відповідати».
Ще й донині я грішу цією маленькою вадою — панібратством. Я поводжуся із славетними небіжчиками, як із шкільними товаришами; про Бодлера, Флобера я висловлююся з усією відвертістю, і коли мене за це картають, то завжди виникає бажання відповісти: «Не пхайте свого носа до чужого проса. Ваші генії колись належали мені, я їх тримав у руках, палко любив, хоча й без жодної шаноби. То чи мушу я панькатися з ними?» Але від Кардового гуманізму, цього гуманізму прелата, я очистився лише того дня, коли збагнув, що в кожній людині криється власне Людина. Яке воно сумне — зцілення: мова втратила свої чари; герої пера, давнє моє шляхетне панство, позбувшися своїх привілеїв, стали в один ряд з усіма, і тепер я ношу по них подвійну жалобу.
Те, що я щойно написав, брехня. Або правда. Ні правда, ні брехня, зрештою, як усе, що пишуть про безумців, про людей. Я навів факти з такою точністю, яку мені дозволила пам'ять. Але чи вірив я сам у власну маячню? Це основне питання, але я не маю на нього відповіді. Згодом я збагнув, що ми достоту знаємо свої почуття, не відаємо лише їхньої глибини, тобто щирості. Самі вчинки тут не можуть правити за мірило, принаймні, доки не доведено, що вони не поза, а довести це не так просто. Посудіть самі: один серед дорослих, я був дорослий в мініатюрі і читав книги дорослим; уже в цьому гніздилася фальш, бо водночас я залишався дитиною. Я не мав наміру каятися: просто кажу, ото й усе; однак мої дослідження і мої пошуки були невіддільною часткою Сімейної комедії, вони викликали захват, і я про це знав — так, знав: щоденно чарівне дитя порушувало спокій таємничих книг, яких дід більше не читав. Я жив не по своїх літах, як живуть не по своїх заробітках: з неабияким завзяттям, з натугою, розмахом, але про людське око. Варто було мені штовхнути двері бібліотеки, як я опинявся у чреві замуміфі- кованого старця: величезний письмовий стіл, бювар, червоні й чорні чорнильні плями на рожевому промокальному папері, лінійка, пляшечка із клеєм, застояний тютюновий дух, а взимку розжарена кахляна піч і потріскування слюди — це був Карл власною персоною, сказати б, оречевле- ний: більшого й не вимагалося: аби на мене зійшла благодать, — і я біг до книг. Чи щиросердо? Як це розуміти? Але ж як я, після стількох років, можу нині похопити ту невловну грань, яка відмежовує одержимість від лицедійства? Я лягаю долілиць головою до вікна, переді мною — розгорнута книга, праворуч — склянка підфарбованої рожевим вином води, ліворуч на тарілці — шматочок хліба, намащений варенням. Навіть на самоті я блазнював: Анн-Марі, Карлі- мамі гортали ці сторінки ще задовго до мого народження, і тепер їхні знання поставали перед моїми очима; ввечері мене запитують: «Що ти прочитав? Що ти зрозумів?» — я це знав, я заходив у тяж, аби розродитися якимось дитячим дотепом; утікаючи від дорослих у читання — це найліпший засіб іще тіснішого спілкування з ними; їх не було поряд, але їхній погляд, спрямований у майбутнє, проникав у мене через потилицю і виходив через зіниці, підтинаючи під корінь сотні разів читані вже фрази, котрі я читав уперше. Весь на видноті, я споглядав себе збоку: я бачив, як я читаю, на кшталт тих людей, котрі чують себе, коли говорять. Чи я дуже змінився відтоді, коли, ще не знаючи букв, удавав, ніби розбираю по складах «Китайця в Китаї»? Ні: гра тривала. Позаду мене прочинялися двері, це приходили подивитися, «що я ще втну»: я починаю хитрувати, схопившись на ноги, одним плигом опинявся біля полиць, ставлячи на місце Мюссе, і, хутенько звівшись навшпиньки, тягнувся за ваговитим Корнелем; мої пристрасті вимірювалися моїми зусиллями, я чув у себе за спиною захоплений шепіт: «Ви тільки погляньте, як він любить Корнеля!» Я його не любив: олександрійський вірш викликав у мене огиду. На щастя, видавець опублікував in extenso[9] лише найсла- ветніші трагедії; інші тільки називалися і скорочено переказувалися — саме це мене й.цікавило: «Роделінда, дружина Перторіта, короля лангобардів, переможеного Грімоальдом, котру Юнульф спонукає віддати руку чужинецькому принцові...» Я знав «Родогунду», «Теодору», «Акзілая» ще до «Сіда» і «Цінни»; на язиці в мене крутилися гучні імена, душу переповнювали високі почуття, і я клопотався тим, щоб не заплутатися в родинних зв’язках. До моїх вух долинуло таке: «у малого — жага до знань; він просто-таки пожирає Лярусса!», і я не заперечував цього. Хоча насправді до знань мені було абсолютно байдуже: просто я знаходив у словнику коротенький виклад п’єс і романів; саме це мене й приваблювало.
Я любив подобатися і палав бажанням прийняти курс інтелектуальних ванн: щоденно я причащався святістю. Часом, розпростершись долі, я лише неуважно гортав сторінки; твори моїх добрих друзів часто слугували мені своєрідними молитовними млинками. Хоча іноді я переживав справжні жахи і радощі; тоді я забував свою роль і здавався на поталу навіженого кита, котрий був не чим іншим, як світом. Тож спробуйте тут щось утямити! Зрештою, мій погляд намацував слова: мені треба було скуштувати їх на смак, зануритися в їхній зміст; кінець кінцем Комедія культури зробила з мене освічену людину.
Одначе були книги, котрі я читав по-справжньому, але робив я це за межами святилища, у власній кімнаті або ж під столом у їдальні; про них я ні з ким не говорив, окрім хіба матері. Анн-Марі надто серйозно сприйняла мій удаваний захват. Вона поділилася з Мамі своїми тривогами. Баба стала їй надійною спільницею: «Шарль у всьому винний, — казала вона. — Це він підштовхує хлопчину, я вже помітила. Нічого путнього не вийде, якщо дитина висушить собі мізки». Обидві жінки не забули також згадати і про перевтому та менінгіт. Але атакувати відкрито діда було небезпечно, тому вони вибрали обхідний шлях. Якось під час однієї з наших прогулянок Анн-Марі, ніби випадково, зупинилася перед книжковим кіоском, який ще й досі стоїть на розі бульвару Сен-Мішель та вулиці Суффло: я помітив чудові малюнки, їхні строкаті кольори просто зачарували мене, тож я почав наполегливо вимагати, щоб мені їх купили, і я добився свого. Так рибка потрапила в сітку: тепер я щотижня вимагав «Цвіркуна», «Дивовижу», «Вакації», «Трьох бойскаутів» Жана де ла Іра, «Навколо світу на аероплані» Арнуля Галопена, котрі щочетверга виходили окремими випусками. Від четверга до четверга я більше думав про Анд- ського Орла, про Марселя Дюно, боксера з залізними кулачиськами, про пілота Хрістіана, ніж про своїх друзів Рабле та Віньї. Мати кинулася розшукувати книги, які б повернули мене до дитинства: спочатку вона скуповувала «рожеву бібліотеку» — щомісячні збірники чарівних казок, потім мало-помалу я долучився до таких книг, як «Діти капітана Гранта», «Останній з могікан», «Ніколас Нікльбі», «П’ятеро з Лавереда». Мені більше припали до смаку химери Поля д’Івуара, ніж надмірна врівноваженість Жюля Верна. Але незалежно від того, хто був автором, я вельми вподобав собі книги з колекції Гетцеля — ці маленькі театри, червона оправа яких із золотавими китичками зображувала театральні завіси, а сонячний пилок на обрізах був підсвіткою помосту. Саме цим чарівним скринькам, а не Шатобріано- вим розміреним фразам я завдячую свою першу зустріч із Красою. Коли я їх розгортав, то забував геть про все на світі. Чи я читав? Ні, я помирав од захвату, і це самознищення породжувало тубільців, озброєних списами, джунглі, мандрівника в білому шоломі. Я весь обертався на зіру заливав пучками променів смугляві щічки красуні Ауди, бакенбарди Філеаса Фогга. Звільнене від самого себе, чудо- дитя могло нарешті цілком віддатися чудесам. На п’ятдеся- тисантиметровому рівні від підлоги народжувалося справжнє щастя — без навчителя і без нашийника. Новий Світ спочатку видався мені не спокійнішим за Старий: тут грабували, вбивали, кров струменіла потоками. Індіанці, індуси, могікани, готтентоти викрадали дівчину, мотуззям зв’язували її старого батька, маючи намір піддати його найжор- стокішим тортурам. Це було уособлення Зла. Але його лише для того й показували, щоб затим стерти на порох перед лицем Добра: в дальшому розділі все ставало на свої місця. Блідолиці сміливці влаштовували справжнісіньке побоїще, караючи дикунів, визволяли батька, який кидався в обійми своєї доньки. Помирали тільки лихі люди і дехто з зовсім другорядних позитивних героїв, смерть котрих списувалася на рахунок накладних видатків історії. Зрештою, і сама смерть була стерилізована: схрестивши на грудях руки, вбиті падали з малесенькою круглою дірочкою під серцем або, якщо оповідалося про часи, коли ще не було винайдено вогнепальну зброю, злочинців просто «пророхромлювали шпагою». Я дуже вподобав цей хвацький вираз: я уявляв собі блискуче пряме і біле лезо; воно, як у масло, входило в тіла злочинців і виходило через спину, вбитий валився на землю, не втрачаючи жодної краплі крові. Інколи смерть бувала навіть кумедною: наприклад, смерть сарацина в «Хрещениці Роланда», котрий кинувся на коні навперейми мандрівному лицареві, і той так рубонув сарацина шаблюкою по голові, що розпанахав його навпіл; ілюстрація Гюстава Доре зображує цей момент. Ну й сміху! Дві розрубані частини тіла почали вже падати сама по собі, описуючи півколо довкола стремена; здивований кінь став гопки. Багато років поспіль я не міг дивитися на цю гравюру, щоб не розреготатися до сліз. Нарешті я знайшов те, чого шукав: Ворога, ненависного, та зрештою сумирного, оскільки всі його задуми не тільки не досягали успіху, а радше навпаки, його зусилля і диявольська підступність слугували справі Добра; і справді, я помічав, що встановлення порядку завжди супроводилося якимись здобутками: герої діставали винагороду, почесті, славу, гроші; завдяки своїй мужності завойовували нові території, забирали якийсь витвір мистецтва у тубільців і доправляли в наші музеї; юна красуня закохувалася в мандрівника, який рятував їй життя, — все завершувалося весіллям. Із цих журналів та книг я похопив свою найзаповітнішу химеру — оптимізм.
Це читво довгий час зберігалося в таємниці; Анн-Марі могла навіть не попереджати мене: усвідомлюючи всю негідність таких книг, я не прохопився про них дідові жодним словом. Злигавшись з усіляким набродом, пустившись берега, я проводив вакації в борделі, не забуваючи, проте, що моє істинне «я» залишалося в храмі. Навіщо шокувати священика оповідками про свою розпусту? Але все закінчилося тим, що Карл заскочив мене на гарячому; він розгнівано накинувся на обох жінок, а ті, скориставшись моментом, коли дід переводив дух, зіпхнули все на мене: мовляв, я побачив журнали, пригодницькі романи, почав їх просити, вимагати — хіба вони могли мені відмовити? Ця кмітливо вигадана брехня приперла діда до стіни: власне, я сам зраджував Коломбі з цими вульгарно нафарбованими шльондра- ми. Я, віще дитя, юний Провісник, Йоас красного письменства, виявляв несамовитий потяг до паскудства. Йому вирішувати: або я більше не пророк, або повинні рахуватися з моїми смаками, не прагнучи їх зрозуміти. Шарль Швєйцер- батько спалив би все; дід вибрав позу тяжко зажуреної поблажливості. А я про це більше не допитувався і далі безтурботно жив своїм подвійним життям. Я не залишав своїх звичок: ще й донині я з більшим задоволенням читаю «Чорну серію», аніж Вітгенштайна.
Я був перший і незрівнянний на своєму повітряному острові, проте коли мене поставили у звичайні умови, я став пасти задніх.
Дід вирішив записати мене до ліцею Монтеня. Якось уранці він відвів мене до директора і почав розхвалювати мої чесноти: я мав лише один гандж, — як на свої роки, я був надто розвинутий. Директор погодився на все: мене записали до дев’ятого класу, і я сподівався, що навчатимусь із своїми ровесниками. Та ба, після першого ж диктанту мого діда терміново викликали до начальства; він повернувся звідти розлючений, дістав зі свого портфеля горопашний аркушик паперу, списаний кривулями, вкритий чорнильними плямами, і пожбурив його на стіл: це була та робота, яку я здав. Звернули дідову увагу на мій правопис — «дихий хролик лбить чепрець» — і спробували втовкмачити йому, що моє місце в десятому підготовчому. Загледівши «дихого хролика», мати розреготалася, та цей сміх враз урвався під грізним дідовим поглядом. Спочатку дід звинуватив мене в недбальстві і вперше в моєму житті вилаяв, потім заявив, що мене недооцінили; наступного ж дня він забрав мене з ліцею, побивши горшки з директором.
Я анічогісінько не втямив у цій афері, і мій провал мене нітрохи не засмутив: я просто був вундеркіндом, який не знав правопису, — ото й усе. До того ж мені знову захотілося вернутись до самотності: я любив свою хворобу. Я і в гадці не мав, що втратив нагоду стати самим собою. До мене запросили пана Лієвена, учителя з Парижа, щоб давав мені приватні уроки; він приходив майже щодня. Дід купив мені письмового стола, зробив лаву з пюпітром нефарбованого дерева. Я сідав на лаву, а пан Лієвен диктував, походжаючи сюди-туди. Він скидався на Венсана Оріоля, і дід запевнював, що Лієвен — масон: «Коли я, вітаючись, простягаю йому руку, — казав нам дід з лякливою відразою порядного чоловіка, до котрого чіпляється педераст, — він креслить великим пальцем на моїй долоні масонський трикутник». Я вчителя ненавидів, оскільки пан Лієвен забував захоплюватися мною; гадаю, що він не без підстав вважав мене відсталим хлопцем. Він зник, не знаю чому: певно, поділився з кимось своїми думками щодо мене.
Якийсь час ми прожили в Аркашоні, де я відвідував початкову школу, цього вимагали дідові демократичні принципи. Але водночас він хотів, щоб мене тримали осторонь від простолюду. Дід відрекомендував мене вчителеві словами: «Любий мій колего, довіряю вам те, що в мене є найдорожчого». Пан Бурро мав борідку й носив пенсне: зайшовши до нас на віллу випити пляшку мускату, він запевнив діда, що полещений довір’ям, виявленим йому представником вищої школи. Він садовив мене на осібну парту поблизу кафедри і під час перерви пильнував за мною. Ці пільгові умови я сприймав як щось цілком належне; що про це думали «сини народу», мої рівноправні співгромадяни, я не знав; гадаю, що їм начхати було на те. їхня непогамовність втомлювала мене, і я вважав добрим тоном нудьгувати біля пана Барро, доки вони ганялися наввипередки.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |