♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 13 страница

лісти, вірні подружжя, найвищою глупотою яких є відтво­рення собі подібних. Вони й не відають, що в їхнє місто, в їхні оселі й контори, в них самих непомітно прокралася, всюди попролазила бродяча жива природа. Вона не ворушиться, вона принишкла всередині них, вона виповнює їх, а вони вдихають її запах і не помічають її, гадаючи, що вона десь далеко, за двадцять льє від міста. Але я, я бачу цю матерію, ще й як бачу... Я знаю, що її покора — це лише її лінощі, що вона не визначає законів, а вони те сприймають як її незмін­ність,.. Її утримує лише сила звички, але завтра вона може зрадити їй.

Ну, а як трапиться щось? Раптом ця матерія візьме й запульсує? Тоді вони побачать, що вона тут, поруч, вони подумають, що серце їм спинилось.! яка користь буде від цих їхніх гребель і насипів, електростанцій, домен та коперів? Усе може змінитися будь-коли, хоч зараз — на те є ознаки. Ось гуляє собі, приміром, батько сімейства і раптом бачить, як через вулицю вітрець жене до нього якусь червону ганчірку. І коли ганчірка буде майже біля його ніг, він усвідомить, що то не ганчірка, а шмат гнилого, припорошеного м’яса, яке плазує й підстрибує, як відтята і ще жива плоть, її корчать спазми, вона вся спливає кров’ю, яку викидає з себе фонтан­чиками. Або якась мати подивиться на щічку своєї дитини і спитає: «Що це в тебе за прищик?» — і побачить, як той прищик росте, росте, лопається, плоть розчахується, і з рани дивиться третє насмішкувате око. А то ще люди почнуть відчувати м’які доторки до свого тіла — так очерет у річці пестить плавців. І раптом вони дізнаються про те, що їхній одяг ожив. Або хтось відчує, що в нього в роті щось скребе. Він підійде до люстра, роззявить рота і побачить, що його язик став величезною живою стоногою, яка снує лапками й дряпає йому піднебіння. Він захоче її виплюнути, але вона — частина його тіла, і тоді треба буде видирати її руками. І з’явиться безліч нових речей, для яких треба буде вигадувати нові назви: око каменя, трьохроге лаписько, стопа-милиця, павукощелепа тощо. Людина засне в своєму м’якому ліжку в теплій тихій кімнаті, а прокинеться гола на синявій землі в лісі червоних і білих фалосів, що шерехтять листям і пнуться до неба, як комини Жукстебувіля, а замість коріння будуть у них величезні волохаті ядра, напівзагрузлі в землю, подібні до цибулин. І птахи літатимуть над цими тичинами й дзьоба­тимуть їх своїми клювами до крові. І з ран потече сім’я упереміж із кров’ю, густа тепла рідина, схожа на скляну масу, вся в маленьких бульбашках. А може статися так, що нічого цього не буде, ніяких більш-менш помітних змін, але люди вранці розчинять віконниці, визирнуть надвір і зляка­ються того моторошного сенсу, який заліз у всі речі й чогось чекає. Оце й усе, але якщо воно хоч трішки затягнеться, люди сотнями кинуться вкорочувати собі віку. Ну й нехай! Нехай бодай щось зміниться, про око, мені більшого й не треба. Отоді побачим? Тоді інші зірвуться в самотність. І одинокі, зовсім одинокі люди з спотвореними тілами побіжать вулиця­ми, важко сунутимуть повз мене, рятуючись від своїх ганджів, несучи їх із собою, з утупленими в одну цяту очима, розтуливши роти, де тріпотітиме крильцями їхній комахоя- зик. Оттоді я засміюсь од душі, хоч би в мене й самого на тілі з-під підозрілого брудного струпа повиростали квіти-поліпи, різні фіалки та жовтець. Спершись до стіни, я кричатиму їм навздогін: «Куди ви поділи свою науку? Де згубили свій гуманізм? Де вона, гідність мислячої бадилини?» Нічого, я не злякаюсь, принаймні не більше, ніж тепер. Хіба це не те саме існування, варіації на тему існування? Може, це око, що виростатиме на щоці, буде й зайве, але не більше за два перших. Існування — ось чого я боюся.

Заходить вечір, на вулицях засвітилися перші вогні. Госпо­ди! Яке ж воно природне, це місто, попри всю геометричну правильність, як його розчавив цей вечір. Це так нестерпно... очевидно, а надто звідси. Невже я один бачу все це? Невже лише я, мов Кассандра, стою і дивлюся з пагорба, як у мене під ногами природа пожирає місто? А зрештою, яка різниця? Що б я сказав тій іншій людині?

Моє тіло розвертається обличчям до сходу, схитується і рушає з місця.

Середа, мій останній день у Бувілі

Я вибігав усе місто, шукаючи Самоука. Додому він, напев­но, не пішов. Десь ходить, блукає, пригнічений соромом і страхом, нещасливий, нікому не потрібний гуманіст. Правду кажучи, я нітрохи не здивувався, коли це скоїлось, — я передчував давно, що ця тиха полохлива голівка накличе на себе скандал. Його провина була незначною: він виявляв трохи більше, ніж треба, смиренної споглядальної любові до хлопчиків — і то, радше, як одну з форм свого гуманізму. Але все йшло до того, що одного дня він лишиться самотній. Як пан Ахіль, як я. Це людина нашої породи, він сам цього прагнув. Двері самотності за ним зачинились — і тепер уже назавжди. Вмить усе полетіло шкереберть: його мрії про культуру, про порозуміння з людьми. Спочатку в ньому житиме страх і жах, тоді підуть довгі ночі без сну, а далі потягнеться довга вервечка днів у вигнанні. Вечорами він тинятиметься двориком Іпотечного банку, здаля дивитиметь­ся на осяйні вікна книгозбірні і, мліючи серцем, згадуватиме довгі рядки книжок на її полицях, їхні шкіряні палітурки, запах сторінок. Я шкодую, що його тоді не проводив, але ж він сам не схотів, він благав дати йому спокій. Тепер він починає навчатися самотності. Все це я пишу в кав'ярні «Маблі». Сьогодні я увійшов сюди досить урочисто: я хотів відкрито роздивитися завідувача, касирку, хотів добре за­пам'ятати їх і відчути, що бачу їх востаннє. Але думки все снувалися довкола Самоука, перед очима весь час стоїть його закривавлений комір і перекривлене, повне докору обличчя. Тоді я попросив паперу і зараз опишу, як це йому сталося.

Я прийшов до книгозбірні десь близько другої. Я думав: «Ось книгозбірня. Я входжу сюди востаннє».

Зала була майже порожня. Я ледве впізнав її, бо знав, що ніколи сюди не повернусь. Вона була немов оповита серпан­ком і виглядала майже нереально, вся залита рудим світлом: призахідне сонце пофарбувало в руде стіл, за яким працюють асистентки, а також двері та книжки. На якусь мить я відчув зорову насолоду, ніби опинився в гайку з золотим листям. Я посміхнувся. «Як давно я не посміхався», — подумав я. Корсиканець, заклавши за спину руки, дивився у вікно. На що він дивився? На Емпетразів череп? «Я вже ніколи більше не побачу Емпетразового черепа, ні його циліндра, ні сюрту­ка. За шість годин мене вже не буде в Бувілі». Я поклав на бюрко помічника бібліотекаря дві книжки, які взяв минулого місяця. Він подер зелений абонемент і клаптики передав мені.

— Прошу, пане Рокантен.

— Дякую.

Я подумав: «Ось тепер я їм нічого не винний. Я нікому тут нічого не винний. Скоро піду попрощаюсь із хазяйкою «Відпочинку залізничників». Я вільний». Я завагався. А мо­же, мені ці останні години використати для довгої прогулян­ки Бувілем, знову побувати на бульварі Віктора Нуара, на проспекті Гальвані, на вулиці Турнебрід? Але цей підлісок був такий тихий і чистий, що, здавалося, він майже не існує, і Нудота пощадила його. Я пішов і сів поблизу грубки. На столі валялася «Бувільська газета». Я простяг руку і взяв її.

«Собака врятував хазяїна

Пан Дюбоск, власник маєтку з Реміредона, повертався велосипедом учора ввечері з ярмарку в Ножі...»

Праворуч від мене всілася гладка дама. Вона здійняла з голови фетрового капелюха й поклала біля себе. Її ніс стримів з обличчя, як ніж, увігнаний у яблуко. Нижче носа був невеличкий страмний отвір, що кривився в презирливій гримасі. Жінка видобула з сумочки книжку в палітурці, підперла голову пухкими руками і заходилася читати. Просто мене спав старий. Я впізнав його — він сидів у книгозбірні того вечора, коли мені було так страшно. Здається, він теж тоді злякався. «Як це все було давно», — подумав я.

О пів на п’яту до зали вступив Самоук. Я захотів поручка­тися й попрощатися з ним. Та, видно, наша остання зустріч лишила в ньому гірку пам’ять: він стримано віддав мені на добридень, досить-таки далеко від мене поклав свій білий пакуночок, — мабуть, як завжди, скибочка хліба й шоколад­ка. Він пішов і повернувся з ілюстрованою книжкою, яку поклав біля пакунка. «Я бачу цю людину востаннє», — подумав я. І завтра ввечері, й позавтрому ввечері, і всі дні, які будуть потім, він приходитиме сюди, сідатиме до цього столу, їстиме свій хліб з шоколадом і, не кваплячись, як пацюк, гризтиме науку, читатиме праці Набо, Ніса, Нодо, Нодьє й підійматиме голову тільки на те, щоб записати в свій крихіт­ний нотатник якийсь афоризм. А я тим часом ходитиму Парижем, його вулицями і вдивлятимусь у нові обличчя. Що станеться зі мною, поки він сидітиме тут і лампа освіт­люватиме його широкий задумливий вид? Іще трохи — і я б захопився пригодницьким міражем. Я стенув плечима і читав далі.

«У Бувілі та на його околицях

Моністьє

До діяльності відділка поліції протягом 1932 року. Можна сказати, що в 1932 році командир відділка старший сержант Гаспар і четверо його підлеглих — Лягут, Нізан, П’єрпон та Гіль — без роботи не сиділи. Наші поліцейські засвідчили 7 убивств, 82 правопорушення, 159 штрафів, 6 випадків самогубства і 15 автомобільних аварій, у 3-х з яких були жертви».

Жукстебувіль

Жукстебувільський Клуб Сурмачів.

Сьогодні відбудеться генеральна репетиція і видача запро­шень на щорічний концерт.

Компостель

Вручення мерові ордена Почесного Легіону.

«Бувільський турист» (заснована 1924 року Бунільська скаутська організація):

Сьогодні о 20.45 відбудуться щомісячні збори в осередку правління, вулиця Фердінанда Бірона, 10, зала А. Порядок денний: зачитування останнього протоколу; зачитування листів; розгляд питання про щорічний бенкет; сплата членсь­ких внесків у 1932 році; березневі виїзди; прийняття нових членів; різне.

«Спілка захисту тварин»(Бувільська філія):

Наступного четверга з 15 до 17 години в залі С по вулиці Фердінанда Бірона, 10, чергування членів громади. Листи надсилати голові правління або на адресу: проспект Галь- вані, 154.

Бувільський клуб сторожових собак... Бувільська асоціація інвалідів війни... Профспілкова філія власників таксі... Бувільський комітет друзів педагогічних інститутів...

Увійшло двоє хлопчиків з портфелями. Ліцеїсти. Корси­канець дуже полюбляє ліцеїстів, на них він вправляється в батьківському нагляді. Задля втіхи він часто дозволяє їм крутитися, базікати, а сам нечутно підкрадається ззаду і шпетить: «Хіба так поводяться дорослі молоді люди? Якщо ви не припините, пан завідувач поскаржиться на вас вашо­му директорові». Коли вони починають сперечатися, він ви­рячував страшні очі: «Як ваші прізвища?» Корсиканець на­правляє їхню лектуру; в книгозбірні деякі книжки позна­чені червоним хрестиком — це Пекло: твори Жіда, Дідро, Бодлера і різні медичні праці. Коли якийсь ліцеїст замовляє одну з таких книжок, корсиканець пальцем киває підійти до нього, тягне хлопця в куток і вчиняє допит. Та скоро тер­пець йому уривається і він гримить на всю залу: «А тим часом тут стільки цікавих книжок, якраз на ваш вік. По­вчальних книжок. До речі, а ви завдання приготували? В якому ви класі? У другому? 1 після четвертої години вам уже нема чого робити? Ваш учитель часто буває тут, от я розкажу йому про вас».

Хлопчики досі стояли біля грубки. Молодший мав гарне чорняве волосся, тонку, майже прозору шкіру і маленький ротик — злий і гордовитий. Його приятель, кремезний гла­дун, у якого вже над губою засівався вус, торкнув його ліктем і щось прошепотів. Малюк нічого не відповів, але на його устах промайнула ледь помітна посмішка, самовдоволена й бундючна. Тоді обидва недбало підійшли до полиць, узяли якогось словника і попрямували до Самоука, який стежив за ними журними очима. Вони вдавали, що їх не обходить його існування, проте сіли майже коло нього — чорнявий по ліву руку від нього, гладун зліва від товариша. Обидва одразу ж заходилися гортати словника. Самоук байдуже обвів погля­дом залу і знову втупився у книжку. Ніколи ще читальна зала не мала такого мирного вигляду: всі голови схилилися над своїми книжками in-octavo, стояла мертва тиша, яку порушу­вало лише коротке сопіння опасистої дами. Але саме з цієї хвилини в мене зародилася підозра якоїсь неминучої не­приємності. Всі ці люди, які так старанно ховали очі в книжки, здавалося, грали комедію: ще раніше над моєю головою війнув подих жорстокості.

Я скінчив читати, але піти не наважувався: я чекав, удаючи, що читаю газету. Мою цікавість і занепокоєння підсилювало відчуття того, що інші чекали теж. Мені здалося, що моя сусідка навіть поквапливіше загортала сторінки. Спливло ще кілька хвилин, і тут я почув шепіт. Я сторожко підвів голову. Хлопчики згорнули словника. Чорнявий повер­нув голову трохи вправо і мовчки дивився на щось з виразом зацікавленості й шанобливості. Наполовину заховавшись за його плечем, білявий наставив вухо і безгучно сміявся. «Та хто ж розмовляє?» — подумав я.

Розмовляв Самоук. Він нахилився над своїм юним сусідою і з усмішкою на устах поглинав його очима. Я бачив, як ворушаться йому губи і стріпуються довгі вії. Я ніколи не бачив його таким молодим, майже звабливо гарним. Але іноді він спинявся й занепокоєно озирався. Хлопець, здавалося, ковтав його слова. Нічого в цій сцені не було незвичайного, і я був знову повернувся до читання, коли раптом помітив, як хлопець завдав свою руку за спину і поклав на край столу. Рука, що була поза полем зору Самоука, рухалася навпомац­ки, поки натрапила на руку білявого гладуна, і тоді щосили ущипнула її. Той тихо упивався Самоуковими словами і був заскочений зненацька. Він аж підстрибнув на стільці, широко розтуливши рота від несподіванки й захвату. Але з обличчя чорнявого не сходив вираз поштивої зацікавленості. Можна було подумати, що ця пустотлива рука належала не йому. «Що це вони там надумали?» — промайнуло мені. Я не сумнівався, що вони збираються вчинити якусь підлоту, я також добре бачив, що є ще час цьому запобігти. Я не міг тільки вгадати, чому саме треба запобігти. В мене була вже думка встати, просто підійти до Самоука, поляскати його по плечу і зняти з ним балачку. Але тієї ж миті він запопав мій погляд. Він одразу ж замовк і роздратовано підібрав губи. Збентежений, я швидко відвів очі й для годиться знову втупився в газету. Однак тепер відсунула книжку й підвела голову гладуха. Вона сиділа, як зачарована. Я виразно відчув: вона от-от вибухне, — вони всі хотіли, щоб вибухнув цей скандал. Чим я міг тут зарадити? Я скинув оком на корсикан­ця — він уже не дивився у вікно, а напівобернувся до нас.

Спливло ще чверть години. Самоук знову зашепотів. Я вже не насмілювався дивитися в той бік, але ясно уявляв собі його молоде трепетне обличчя, яке не підозрювало, що за важкі погляди свердлили його. Якоїсь миті пролунав його сміх, дитячий, як дзвіночок, сміх. Мені здавило серце, і я подумав, що малі негідники збираються втопити кошеня. ї раптом шепіт ущух. Тиша здалася мені трагічною —■ це був кінець, смертний вирок. Я схилив голову ще нижче і вдав, що весь захопився читанням, але я не читав: підвівши брови, я намагався якомога вище підняти очі, силкуючись не прогави­ти подій, які розгорталися просто мене в цьому безгомінні. Я злегка повернув голову і тепер кутиком ока міг дещо бачити: маленька біла рука, яка щойно ковзала по поверхні столу, тепер лежала долонею догори, розслаблена, ніжна й чутлива, як розморена гола купальниця, що вигрівається на осонні.! до цієї руки нерішуче наближалося щось волохате й брунатне. Це був товстий зжовклий від тютюну палець — поруч із долонею він набув вигляду чоловічого члена у всій його незграбності. На якусь хвилю цей напругий палець застиг, указуючи на крихку долоню, а тоді раптом почав боязко тертися об неї. Я не здивувався, а розлютився на Самоука: невже не міг стриматися, йолоп! Невже він не розумів, на яку небезпеку наражається? В нього ще був шанс, манюсінький шанс: покласти руки на стіл біля книжки, сісти рівно і не ворушитися; може, цього разу він обдурить свою долю. Та я знав,, що він збавить свій шанс; палець ходив по нерухомій плоті потихеньку, якось принижено, ледь-ледь торкаючись її, не опускаючись усією вагою — так, ніби усвідомлював свою неоковирність. Я різко підкинув голову, мені несила було терпіти це вперте човгання — я шукав Самоукових очей і голосно закахикав, щоби застерегти його. Але Самоук сидів із заплющеними очима, з блаженною усмішкою на устах. Друга його рука була під столом. Діти вже не сміялися, вони зблідли. Чорнявий малюк перелякано стис губи, видно, плин подій приголомшив його. Але він не прибрав своєї руки. Нерухома, трохи скоцюрблена, вона й далі лежала на столі. Його товариш злякано й отетеріло дивився на неї, роззявивши рота.

1 цієї миті заволав корсиканець. Він нечутно підкрався і встав у Самоука за спиною. Його збуряковіле обличчя, здавалося, спотворила гримаса сміху, але очі вергали бли­скавки. Мене аж підкинуло на стільці, і все ж стало легше, надто зморним було чекання. Я хотів, щоб це скінчилось якомога швидше, нехай уже, як хочуть, викинуть Самоука за двері, аби цьому настав кінець. Зблідлі на полотно хлопчаки похапали свої портфелі й умить здиміли.

— Я все бачив, — зіпав сп’янілий з люті корсиканець, — цього разу я все бачив, спробуйте сказати, що це неправда. Чи й тут ви торочитимете, що це неправда? Гадаєте, я не помічав ваших викрутасів? Мені ще не повилазило, шановний до­бродію! Спокійно, тільки спокійно, — казав я собі, — хай я його тільки зловлю — він мені заплатить. О-о! Ви дорого заплатите за це. Я знаю ваше прізвище й адресу. Як ви здогадались, я навів довідки. Я також знаю вашого шефа пана Шюйє. Ото йому буде несподіванка, коли завтра вранці він отримає листа від завідувача книгозбірні. Що? Мовчите? — не вгавав корсиканець, викотивши вирла. — Не думайте, що ви цим так просто відбудетесь. Для таких людців, як ви, у Франції є суд. Пан навчався! Пан збагачував свою культуру! Пан безперервно просив пояснити се, принести те. Але мені очі не замилиш.

Самоук не здавався застуканим зненацька. Мабуть, він роками чекав цього кінця. Сотні разів, певне, він прокручу­вав у своїй уяві, як це станеться, як одного дня корсиканець нечутно підкрадеться до нього ззаду і як у вуха йому вдарить цей скажений крик. Але щовечора він повертався сюди і далі жадібно читав книжки і вряди-годи, як злодій, пестив білу ручку, а то й стегно якогось хлопчика. Я прочитав на його обличчі радше впокорення.

— Не розумію, про що ви, — пробелькотів він. — Я ходжу сюди вже багато років...

Він удавав обурення, подив, але удавав непереконливо. Він знав, що подія скоїлась і що наслідків вже не спинити — йому доведеться спити гіркої краплю по краплі.

— Не слухайте його, я все бачила, — втрутилася моя сусідка. Вона важко підняла своє тіло. — Так, так. І це вже не вперше. Минулого понеділка, десь о цій порі, я бачила, що він робив, але нікому не сказала. Я не йняла віри власним очам: щоб у книгозбірні, такому поважному місці, куди люди приходять, щоб навчатися, відбувалося таке, що й казати сором. Я сама не маю дітей, але мені шкода тих матерів, які посилають сюди своїх чад, гадаючи, що тут їм нічого не загрожує, ніхто їм не заподіє кривди, тоді як насправді тут є отакі виродки, в яких нема нічого святого і які заважають дітям робити уроки.

Корсиканець ще ближче підступив до Самоука.

— Чуєте, що каже ця пані? — загорлав він йому в обличчя. — Не грайте комедії! Тебе застукали, інтелігентська погань!

— Пане, я закликаю вас триматися в рамках пристой­ності, — гідно спробував заперечити Самоук.

Так ішло за роллю. Може йому й хотілось у всьому признатися, втекти, але роль вимагала, щоб її дограли до кінця. Він не дивився на корсиканця, він сидів, опустивши очі, руки безвільно повисли, обличчя страшенно зблідло. 1 раптом він увесь почервонів.

Корсиканець захлинався шаленством.

— Пристойності? Ах ти ж мерзота! Ти, може, гадаєш, я не бачив? Та я стежив за тобою, чуєш, стежив упродовж місяців.

Самоук знизав плечима і вдав, ніби знову заглибився в читання. Червоний, як мак, з повними очима сліз, він усім своїм виглядом показував, що його надзвичайно зацікавила репродукція візантійської мозаїки.

— Ви бачили, ще й читає. Яке нахабство, — сказала дама і глянула на корсиканця.

Той не знав, що робити. Саме цієї миті з-за свого бюрка підвівся помічник головного бібліотекаря, сором’язливий до- бромисний молодик, якого корсиканець безперервно терори­зував, і загукав: «Що там таке, Паолі?» Настала якась хвиля нерішучості, і я вже подумав, що тим і скінчиться. Але корсиканець, мабуть, подивився на себе збоку й побачив, що стає посміхом. Роздратований украй, не знаючи що йому робити з цією безмовною жертвою, він увесь витягся й щосили стусонув кулаком кудись у порожнечу. Самоук зля­кано обернувся. Він дивився на корсиканця з роззявленим ротом, в його очах стояв неприхований жах.

— Якщо ви вдарите мене, я буду скаржитись, — ледь чутно вичавив він із себе, — я сам піду, з доброї волі.

Тут я підвівся, але запізно: корсиканець видав короткий солодкий стогін і зацідив кулаком Самоукові просто в носа. Спочатку я бачив тільки Самоукові очі, поверх рукава й смаглявого кулака — прекрасні очі, здивовано розплющені з болю й сорому. Коли корсиканець опустив свій кулак, я побачив, що в Самоука з носа біжить кров. Він хотів затули­тися руками, але корсиканець ударив іще, в кут рота. Самоук осів на стільці й дивився просто себе боязкими смиренними очима. Кров з носа капотіла на одежу. Правицею навпомацки він шукав свій пакунок, а лівицею марно намагався утерти носа.

— Ну, я пішов, — сказав він ніби сам до себе.

Жінка поруч мене була бліда, очі їй виблискували.

— От покидьок, — сказала вона. — Так йому й треба.

Я весь тремтів з люті. Оббігши стіл, я схопив маленького корсиканця за барки і відірвав його від підлоги. Він завис у повітрі, хвицаючи ногами. Мені дуже хотілося торохнути його об стіл. Корсиканець увесь посинів, почав пручатися й намагався дряпонути мене, але його коротенькі ручки не досягали мого обличчя. Я мовчав, але мені так і кортіло роз’юшити йому писка. Він зрозумів це і виставив ліктя, затуляючи свій вид. Мені було досить, я побачив його переляк.

— Пусти, садюш, — раптом захрипів він. — Ти що, теж блакитний?

! досі не збагну, чому я відпустив його. Може, боявся неприємностей? Чи то мене підточила іржа лінькуватого бувільського життя? Раніш я не заспокоївся б, поки б не полічив йому всі зуби. Я повернувся до Самоука, який на­решті встав на рівні. Уникаючи дивитися на мене, похнюп­лений, він поплентав по своє пальто. Він безупинно втирав носа лівицею, немов намагаючись спинити кровотечу. Але кров усе лилась і лилась, і я вже злякався, щоб йому не стало зле.

— Я ходжу сюди багато років... — мурмотів він, не дивлячись ні на кого.

Ледве торкнувшись ногами землі, коротун знову став господарем ситуації:

— Геть на виступці! — заявив він Самоукові. — І щоб ноги вашої тут не було, а то вас виставить поліція!

Я наздогнав Самоука внизу. Мені було ніяково й соромно за його ганьбу, і я не знав, що йому сказати. Він, здається, й не помічав мене. Нарешті знайшов носовичка і щось виплю­нув у нього. Кров лилась трохи менше.

— Давайте я проведу вас до аптеки, — якось силувано сказав я.

Він мовчав. Із читальної зали лунали гучні голоси. Мабуть, усі заговорили разом. Верескливо засміялася жінка.

— Я вже ніколи не зможу сюди прийти, — сказав Самоук.

Він повернув голову і розгублено подивився на сходи, на

двері читальної зали. Від цього поруху кров полилась по шиї за комір сорочки.

— Ходімо, — сказав я і хотів узяти його за руку.

Він тіпнувся і висмикнув її.

— Облиште мене!

— Але вам не можна самому. Вам треба спинити кров і вмитись.

— Облиште мене, пане, я прошу вас, облиште мене! — торочив він своє.

Він був на грані нервового зриву, я відпустив його. На якусь мить призахідне сонце освітило його згорблені плечі, а тоді його не стало видно. На долівці біля входу зірочкою червоніла краплина крові.

Через годину

Сонце сідає, сутеніє, потяг відходить за дві години. Я востаннє пройшовся міським парком і тепер прогулююсь вулицею Булібе. Я знаю, що йду вулицею Булібе, але не впізнаю її. Раніше, коли я опинявся на ній, мені завжди здавалося, що я продираюся крізь товщі здорового глузду. Вайлувата й квадратова, вулиця Булібе своєю відвертою незграбною поважністю, своєю одутлою, залитою гудроном дорогою нагадувала магістралі державного значення, коли ті простують багатими містечками, і довгі кілометри за бордюри їм правлять триповерхові масивні будівлі; я називав її селян­ською вулицею, вона чарувала мене своєю недоречністю тут, у торговельному порту. От і сьогодні всі будинки стоять там, де й стояли, але вже нема в них тієї селянської простакува­тості — будинки як будинки і більш нічого. Таке саме враження я мав щойно в парку: всі ці рослини, галявини, разом із водограєм Олів’є Маскаре, вперто виставляли мені свою безвиразність. Я розумію — місто перше покидає мене. Я ще не поїхав з Бувіля, але* мене вже тут нема. Бувіль мовчав. Я не уявляю, як я буду ще дві години в цьому місті, яке, не звертаючи на мене жодної уваги, вже виладнує й зачохлює свої меблі, щоб сьогодні ввечері або завтра вранці вони постали на очі новоприбулих у всій своїй незайманості. Ще ніколи я не відчував себе таким забутим.

Я роблю кілька кроків і спиняюсь. Я стою й смакую своє суцільне забуття, в яке мене кинуто. Я живу між двома містами: одне вже не визнає мене, друге — ще не знає. Хто споминає мене? Може, хоч ця обважніла жінка, що тепер у Лондоні... Та чи про мене вона думає? В неї є той «тип», той єгиптянин. Може, він оце якраз увійшов до неї в кімнату і пригорнув до себе. Ні, я не ревную, бо я знаю, що вона пережила себе. Якби вона й кохала його всім серцем, все одно — це кохання мерця. А от я — я відчув її останню живу любов. Хоча є інша річ, яку він може їй дати, — насолода. І якщо Анні зараз знемагає її темними коридорами, значить, останній зв'язок зі мною перервано. Вона вмирає в солодких муках, а я значу для неї не більше, ніж якби вона ніколи зі мною не зустрічалась. Вона викинула мене зі своєї пам’яті, як викинув з пам’яті мене весь світ. Як дивно. Але ж я добре знаю, що я існую, що я отут.

Тепер, коли я кажу «я», це слово здається мені порожнім. Я вже сам не відчуваю себе через оте безмірне забуття. Єдине, що є реального в мені, — це моє існування, що само контро­лює свій пульс. Я довго тихо позіхаю. Нікого. Ні для кого тут не існує і Антуан Рокантен. Мені стає весело. Що таке, зрештою, цей Антуан Рокантен? Гола абстракція. Блідий спогад про мене ледве жевріє в моїй свідомості. Антуан Рокантен... І тут моє «я» починає тьмяніти все більше й більше, і ось кінець: воно згасає зовсім.

Моя ясна нерухома й порожня свідомість лишається між будинків, відтворює сама себе. Вона стоїть пусткою. Тільки недавно ще хтось говорив: «я», говорив: «моя свідомість». Але хто? Раніше довкола були промовисті вулиці зі знайомими запахами й барвами. А лишилися безіменні мури й безіменна свідомість за мурами. Отже, в наявності будинки і між будинками маленька жива безособова прозорість. Свідомість була деревом, бадилиною. Вона сонно погойдувалась і вмира­ла з нудьги. Крихітні швидкоплинні існуваннячка сідали їй на гілки пташиними зграями.

Пощебечуть і розлетяться. Забута, покинута між стін будинків, під сірим небом свідомість. А ось і сенс її існування: вона усвідомлює, що вона зайва. Вона розріджується, вона розпорошується, вона пробує сховатися на тлі брунатного муру, в світлі вуличного ліхтаря або в далеких пелехах туману. Але вона ніколи не забуває про себе. Вона усвідомлює себе свідомістю, яка хоче забутись. Така її доля. Десь здавле­ний голос каже: «Потяг відходить за дві хвилини», і десь оживає відповідна свідомість цього голосу. Є свідомість існу­вання обличчя. Негарне, скривавлене, перемазане, воно про­пливає з великими очима, повними сліз. Його нема серед цих будинків, його нема ніде. Воно зникає, і натомість виростає згорблена постать із тією ж кривавою головою й починає неквапливо віддалятися, на кожному кроці здається — от-от спиниться, але вона не спиняється ніколи. Одже, є свідомість і цього тіла, що забарно човгає темною вулицею. Йде, але не віддаляється. І темна вулиця тягнеться нескінченно, губля­чись у небутті. Вона не позначена стінами будинків, вона нічим не обмежена, її нема ніде. А ось свідомість здавленого голосу: «Самоук блукає містом». Ні, не цим містом, з його безсилими стінами! Самоук іде диким містом, яке пантрує його. Є люди, які не забули його, це — корсиканець, гладуха, а може, усі, хто живе тут. Він ще не згубив свого «я», цього кривавого, замордованого «я», що його вони не зволили добити. Йому болять губи, ніс, і він думає: «Як мені болить». Він іде, так треба, бо якщо він спиниться бодай на мить, зметнуться бібліотечні стіни, і він знову потрапить у їхній полон, і знову поруч нього зненацька виросте корсиканець, і сцена почнеться спочатку, до подробиць така сама, і знову, збиткуючись, дама кине: «Цих покидьків треба на каторгу — там їхнє місце!» Він вештається, він не хоче повертатися додому, бо там на нього чигає корсиканець і дама з хлопчика- ми. «Не треба відмагатися, я все бачив». І знову сцена почнеться спочатку. «Господи, — думає він, — якби я цього не робив, якби я міг стримати себе, якби все це було неправдою!» Неспокійне обличчя раз у раз пропливає в моїй свідомості: «Ану, як укоротить собі віку». Хоча ні, його покірлива зацькована душа не здатна думати про смерть. Є свідомість усвідомлення. Вона прозирає себе наскрізь, тиха, спорожніла, сунеться межи стін, звільнена від людини, яка жила в ній, і потворна, бо тепер вона — ніхто. Голос каже: «Валізи здано в багаж. Потяг відходить через дві години». Праворуч і ліворуч розбігаються мури. Є свідомість макада­му, крамниці залізного начиння, казармених амбразур, і знову голос каже: «Востаннє». Усвідомлення Анні, Анні-ог- рядної, Анні-колишньої в готельній кімнаті, усвідомлення страждання, — страждання усвідомлює себе між предовгими мурами, які зникають, щоб ніколи вже не повернутися назад. «Невже цьому не буде кінця?» — голос співає, стиснутий стінами, знайомий джазовий мотив «Some of these days», — так скінчиться це чи ні? Десь іззаду по-змовницькому знову напливає ця мелодія, аби збудити голос, і голос співає й співає, тіло рухається й рухається, є усвідомлення всього цього і, — на жаль! — живе свідомість усвідомлення. Але тут нема нікого, хто б страждав, заламував собі руки й жалів би сам себе. Нема нікого. Є гола мука роздоріж, усіма забута мука, яка не може забутись. 1 голос: «А ось і «Відпочинок залізничників» — і «я» зненацька виростає в свідомості, це я, Антуан Рокантен, що скоро від’їздить до Парижа, я прийшов попрощатися з хазяйкою.

Дата добавления: 2015-10-21