♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 8 страница

«Наша країна хвора, — казав він у своїй відомій про­мові. — Хвора на невиліковну недугу: панівний клас не хоче більше тримати стерно влади. Але кому тоді бути біля цього стерна, панове, коли ті, хто успадкував це право від батьків, хто за своєю освітою і досвідом є найпридатнішим до владарювання, відмовляються від нього, корячись долі чи просто втомі. Я казав і скажу ще раз: керувати — не право, найголовніший обов’язок нашої еліти. 1 тому я закликаю вас, панове: берімося за владу!»

Уперше він став депутатом 4 жовтня 1885 року і відтоді постійно переобирався. Його численні блискучі промови бу­ли гострі й завзяті. Страшний страйк 1898 року запопав його в Парижі. Він миттю домчав до Бувіля і став тут натхненником опору. Він узяв на себе ініціативу перего­ворів із страйкарями. Ці переговори, що велися в досить миролюбному дусі, були перервані тільки сутичками в Жукстебувілі. Як відомо, спокій було поновлено доволі стриманим утручанням війська.

Дочасна смерть сина Октава, який зовсім молодим усту­пив до Політехнічного інституту і з якого батько хотів зробити начальника, завдала Олів’є Блевіню страшного уда­ру. Він так і не оклигав і через два роки, в лютому 1908 року помер.

Збірки його промов: «Сила моральних принципів» (1894., спродано); «Право на кару» (1900 p., промови з цієї збірки були виголошені в справі Дрейфуса, спродано), «Сила волі» (1902 p., спродано). По його смерті в 1910 році видавництво «Плон» випустило окремою книжкою останні промови та кілька листів до друзів під назвою «Labor improbus»¹. Іконографія: в музеї Бувіля є прекрасний портрет Олів’є Блевіня, який належить пензлеві Бордюрена».

Портрет був прекрасний — згоден. Маленькими чорними вусиками й смаглявим обличчям Олів’є Блевінь скидався на Мориса Бареса. Ці два чоловіки, певне, знали один одного, може, навіть сиділи на одній лаві. Але депутат із Бувіля був позбавлений розкутості президента Патріотичної Ліги. Він нагадував вершу і стримів з полотна, як той чорт з табатир- ки. Очі йому іскрилися, зіниці — чорні, рогівка — червона. Маленькі м’ясисті губи він підібрав, правицю притис до грудей.

Як він мене замучив, цей портрет! То Блевінь мені зда­вався завеликим, то надто вже малим. Добре, що сьогодні я вже знаю істину.

Я дійшов неї, гортаючи «Бувільський Сатиричний часо­пис». Його число від 6 листопада 1905 року цілком присвя­чено цьому політичному діячеві. На обкладинці подавалася карикатура, де крихітний Олів’є Блевінь сидів на голові вітця Комба, учепившись тому в гичку. Долі такий напис: «Блошиця і Лев». Усе з’ясовувалося з першої сторінки — Олів’є Блевінь мав метр п’ятдесят три. З його росту кпили, а від його жаб’ячого кумкання не раз лоском лягала вся Палата. Ще казали, ніби він підкладає в свої черевики каучукові устілки. На відміну від свого чоловіка, пані Блевінь, дівчиною Паком, була справжньою кобилою. І хро- никер не зволікав утнути: «От уже воїстину: дав половину, взяв удвічі».

Метр п’ятдесят три! Га дарма: Бордюрен ревно подбав про те, щоб постать Блевіня була оточена речами, які нічим не зменшували б його і без того малий зріст: пуф, низький фотель, етажерка з книжками кишенькового формату, ма­ленький перський столик. Усе б нічого, тільки от біда, маляр зробив Блевіня того ж зросту, що й Жана Паротена, який був поруч, і два полотна були однакові завбільшки. Тож і вийшло, що журнальний столик на одному

* Наполеглива праця (латин.}.

дорівнював письмовому столу на другому, а пуф з портрета Блевіня сягав би Паротенових рамен. Я мимоволі порівняв ці два портрети — оце мене й засмучувало.

Тепер мені було смішно: метр п’ятдесят три! Мені б треба було нахилятись або присідати, щоб побалакати а ним. Тим-то він так гнув свою кирпу, — доля людей такого зросту завжди розігрується на кілька сантиметрів вище їхньої голови.

О, чарівна сила мистецтва! Що дійде до нащадків про цього приземка з пронизливим голосочком, окрім грізного погляду, величного жесту і очей, як у бика, налитих кров’ю. Заляканого Комуною студента, кургузого злобного депута­та — все це забрала з собою смерть. Але, дякуючи Бордюре- нові, президент клубу «Суспільний Лад» і невтомний оратор за Моральні підвалини ввійде в безсмертя.

— Ой, бідолашний студентик! — придушено вихопилося в дами. Під портретом Октава Блевіня якась добра рука написала: «Син Олів’є Блевіня, помер студентом Політех­нікуму в 1904 році».

— Помер! Так, як син Аронделя. Яке розумне личко. Ото вже побивалась бідолашна мати! Що вони вже вчаться по тих інститутах! Кажуть, мозок працює, навіть коли спиш. А мені подобаються ці їхні трикутки, шикарно, еге-ж? Як вони називаються, «плюмажі», здається?

— Ні, то в Сен-Сірі плюмажі.

Я й собі взявся роздивлятися цього студента, померлого замолоду. Воскове обличчя з добропорядними вусиками цілком узгоджувалося з думкою про його скору смерть. Та й він сам, мабуть, передбачав свою долю — така тиха покора читалася в його ясних замріяних очах. Але він гідно тримав голову: в цій студентській формі він репрезентував фран­цузьку армію.

Tu Marcellus erls! Manibus date lilia plenis...¹

Зірвана троянда, померлий студент-політехнік — що мо­же бути сумніше?

Я тихо йшов довгою галереєю, дорогою вітаючи ці ви­датні обличчя, що дивилися з пітьми: голова торговельного арбітражу пан Боссуар; голова ради самоврядування порту Бувіль пан Фабі; комерсант пан Буланже з родиною; бу- вільський мер пан Раннекен; посол Франції у Сполучених

* І ти будеш Марцеллом! Дайте (троянд пурпурових і) лілей... (латин.)

Штатах і поет, питимий бувілець пан де Люсьєн; якась невідома особа в мундирі префекта; настоятелька Централь­ного Сирітського Притулку богорівна Марія Луїза; пан і пані Терезон; генеральний президент ради експертів пан Тібу-Гурон; головний розпорядник обліку військових мо­ряків пан Бобо; пани Бріон, Мінетт, Грело, Лефебр, доктор Пен з дружиною і нарешті сам Бордюрен пензля сина П’єра Бордюрена. Ясні, незворушні очі, стулені уста, витончені риси. Пан Буланже такий величезний і спокійний, богорівна Марія Луїза — саме втілення заповзятливого благочестя. Пан Тібу-Гурон, такий вибагливий до себе й до інших. Пані Терезон, яка стійко боролася з задавненою тяжкою хворо­бою. Її без міри втомлений рот свідчить про страждання. Але ніхто, ні разу не почув від цієї побожної жінки: «Мені болить». Вона долала хворобу; вона складала меню добро­дійних обідів і головувала на них. Часом посеред якоїсь фрази очі їй раптом заплющувались, і життя відринало від обличчя. То була миттєва кволість; незабаром пані Терезон розплющувала очі й провадила мову далі. «Бідолашна! Вона й пожалітися собі не дозволяє», — шептались у добродійних майстернях.

Так я пройшов увесь зал Бордюрена-Ренода, вкінці спи­нився й озирнувся. Прощавайте, прекрасні лілеї, тендітні рослини на підфарбованих маленьких олтарях; прощавайте прекрасні лілеї, наша гордість і високий сенс нашого існу­вання. Прощавайте Негідники.

Понеділок

Я більше не пишу про Ролебона — все, я не можу далі писати цієї книжки. І що тепер мені робити зі своїм життям?

Була третя година пополудні. Я сидів за столом, поруч лежав стос листів, які я поцупив колись у Москві, я писав:

«Хтось увесь час поширював найзловісніші чутки. Певне, Ролебон попався на цей гачок, бо вже 13 вересня пище небожеві, що він склав духівницю».

Маркіз був тут: поки я ще не остаточно розташував його в історії, я змушений був позичити йому своє власне життя. Я відчував його присутність тепленьким клубком у глибині живота.

І тут я знову наразився на явне заперечення, що його неодмінно помітять: мовляв, Ролебон був далеко не від­вертий зі своїм небожем, напевно, в разі провалу він зби­рався використати його як свідка захисту перед Павлом І.

Цілком можливо, що він вигадав усю цю історію з духів­ницею, щоб постати таким собі простаком.

Це заперечення не варте й дірки від бублика, та його було досить, щоб похмурі думки опосіли мене. Я знову побачив тілисту офіціантку з кав’ярні «У Каміля», сонні очі пана Ахіля, всю цю залу, в якій я так гостро відчував себе покинутим і забутим у сьогоденні.

«Як можна врятувати чиєсь минуле, коли не до снаги утримати своє?» — втомлено подумав я.

Я знову взявся за перо і ще раз спробував заглибитись у працю; всіма цими розумуваннями про теперішнє, про май­бутнє, про довколишній світ я наївся донесхочу. Я хочу одного — щоб мені дали можливість спокійно завершити книжку.

Але тільки-но мій погляд упав на чистий нотатник, як я забув про все на світі. Я, немов причарований, став дивити­ся на сліпучо-білий папір, затримавши в повітрі перо: який він цупкий і помітний! Який він справжній! Усе в ньому промовляло теперішністю. На ньому ще не встигли висхну- ти слова, які я допіру написав, і вже вони не належали мені.

«Хтось весь час поширював найзловісніші чутки...»

Спочатку я вигадав цю фразу, і вона була часткою мене. А тепер вона міцно лягла на папір і об’єдналася з папером проти мене. Я не впізнавав її, вона більше не звучала для мене. Я бачив її просто себе, але намарно було шукати ознаки її походження. Її міг написати будь-хто. Але і я, я сам не був уже певен, чи то я написав її. Чорнило висохло, і слова більше не вилискували. Не було навіть і цього — за тим миттєвим полиском запався й слід.

Я тоскно роззирнувся навкруги: теперішність, скрізь сама теперішність. Стіл, ліжко, шафа з люстром, усі дрібні й великі речі в кімнаті, а разом з ними і я. 1 тут почала розкриватися справжня природа теперішності: вона те, що існує, і навпаки, те, чого нема в теперішності, не існує ніде. Отже, минулого не існує. Його нема. Взагалі. Ні в речах, ні навіть у моїх думках. Хоч я вже давно помітив, що моє минуле втекло від мене. І все ж я й досі десь сподіваюся, що воно лише зникло з очей. Воно для мене — як вихід на пенсію, це якийсь інший триб існування, час вакацій і бездіяльності; кожна подія, зігравши свою роль до кінця, слухняно сама знаходила в такій собі скриньці належне їй місце і ставала почесною подією — так мені важко було уявити ніщо. А тепер я знав: абсолютно всі речі на світі є тим, на що вони скидаються, а поза ними... нема нічого.

Ще кілька хвилин я був у полоні цієї думки. Тоді розпра­вив плечі, струснув її з себе і потягся рукою до блокнота.

«...що він склав духівницю».

Зненацька мені зсудомило горло, перо впало з рук і розбризкало чорнило. Що це? Невже знову Нудота? Ні, на неї не схоже, кімната зберігала свій повсякденний, трохи солодкавий вигляд. Ось тільки стіл здавався завеликим, заважким, а ручка неначе стала меншою. Просто маркіз де Ролебон щойно помер для мене вдруге.

Ще хвилину тому я відчував його теплу спокійну при­сутність у себе всередині, час від часу я відчував, як він ворушиться в мені. Він був мені живіший за Самоука, за хазяйку «Відпочинку залізничників». Звичайно, він мав свої примхи, він міг по кілька днів не озиватися, а тоді раптом, загадкової погідної пори, мов якась метеочутлива рослина, вилазив надвір, і я бачив його бліде лице й сині щоки. Навіть коли він не з’являвся, я відчував, як він гнітить моє серце — я був повний ним ущерть.

1 ось нічого цього нема. Він зник і забувся, як той свіжий полиск чорнила на висхлих словах. Тому винний був тільки я, — я промовив ті слова, що їх нізащо не треба було казати, — я ж сказав, що минулого не існує. 1 вмить маркіз де Ролебон без найменшого гуку повернувся в своє небуття.

Я взяв до рук усі його листи і з якоюсь безнадією став обмацувати їх.

«Адже тільки він виводив один за одним усі ці знаки, — казав я собі. — Він писав на цьому папері і пучками притримував його, аби той не їздив по столу».

Але запізно — всі ці слова не мають тепер ніякого сенсу. Нічого не існує поза цією пакою зжовклих аркушів, яку я стискав у руці. Хоч і трапилася з цими листами плутана пригода: в 1810 році агенти царської поліції вбили Ролебо- нового небожа, ці папери було конфісковано, вони опини­лись у Секретному архіві і пролежали там сто десять років, а з приходом Рад перекочували до Державної книгозбірні, де в 1923 році я їх і викрав. Але все це здавалося невіро­гідним — про цю крадіжку я не зберіг якихось певних спогадів. Можна з таким самим успіхом вигадати з сотню правдивіших історій, аби виправдати тут їхню присутність, хоча й вони проти цих цупких листків будуть такі ж по­рожні й легковажні, як мильні бульки. Якщо я хочу увійти в контакт з Ролебоном, краще вже зразу вдатися до спіри­тичних сеансів, аніж зважати на ці бульки. Ролебон зник. Зник безслідно. Як десь і лежали його кістки, то існували вони самі собою, незалежно ні від чого, бо кістки — це трохи фосфату, трохи вапняку, ну й якісь солі з водою.

Я використав останній засіб: я промовив слова пані Жанліс, якими я звичайно воскрешав маркіза. «Його ма­леньке зморшкувате личко чисте й охайне, хоч і побите віспою, з незмінним виразом якогось особливого лукавства, що його маркіз не міг приховати, хай яких зусиль до­кладав».

Слухняно зринуло в уяві його обличчя: гострий ніс, сині щоки й усмішка. Цього разу я міг відтворити його риси за своїм бажанням, може, легше, ніж раніш. Ось тільки це обличчя було всього-на-всього витвором моєї уяви, її обра­зом. Я скрушно зітхнув і з відчуттям непоправної втрати відкинувся на бильце стільця.

Годинник вибив четверту. Ось уже година, як я сиджу на стільці, опустивши руки. До кімнати прокрадаються сутін­ки. А так нічого не змінюється: папір лежить, де й лежав, поруч перо й каламар... Та я знаю, що більше ніколи не напишу на цьому аркуші ні слова. Ніколи вже не подамся вулицею Інвалідів Війни, а там бульваром Ла Редут до книгозбірні, щоб попорпатись у архівах.

Скочити б і вийти на вулицю, аби щось робити, аби забутись. Але я вже знаю: варто мені поворухнути пальцем і порушити свій абсолютний спокій, як станеться те саме. Але поки що я не хочу цього. Чим пізніше це почнеться, тим краще. Тому я не рухаюсь і лише мимоволі воджу очима по паперу, ще раз перечитуючи незавершений абзац:

«Хтось увесь час поширював найзловісніші чутки. Певне, Ролебон попався на цей гачок, бо вже 13 вересня пише небожеві, що він склав духівницю».

Велика афера під назвою Ролебон скінчилась, як скінчається велика пристрасть. Треба вигадати щось інше. Колись у Шанхаї в бюро Мерсьє я вже був прокинувся з одного сну і нібито прозрів. Але тільки на те, щоб поринути в інше марення і довго жити при царському дворі у старо­винних палацах, таких холодних, що взимку над дверима наростали крижані сталактити. 1 ось сьогодні я знову проки­нувся перед кучугурою білого паперу. Зимові свята зі смо­лоскипами, мундирами й прекрасними змерзлими голими плечима — все це зникло. Натомість у моїй теплій кімнаті лишилося щось інше, щось таке, чого я не хотів бачити.,

Маркіз де Ролебон був моїм спільником: йому я був потрібен, щоб він міг існувати, а він мені — щоб я забув про своє існування. Моє завдання полягало в постачанні йому сировини, яку треба було збути, з якою я не знав, що робити, і та сировина — існування, моє існування. Його діло — втілювати. Весь час манячачи переді мною, він заво­лодів моїм життям, щоб утілити через нього своє. І я перестав помічати, що існую, я існував не в собі, а в ньому. Це для нього я їв, для нього дихав, кожен мій порух мав якийсь сенс поза мною, отам переді мною, в його тілі; я не бачив своєї руки, що виписувала на папері слова, ні фраз, я бачив його — маркіза, який стояв десь по той бік паперу і вимагав рухів моєї кисті, і ці рухи зміцнювали його існу­вання. Я був лише засобом його існування, він виправдову­вав моє буття, він звільняв мене від мене самого. Що мені тепер робити без нього?

Головно не рухатись — не рухатись... Ех!

Я не зміг стриматися, я повів плечима.

Ця річ чигала на мене, і тільки-но навернулася нагода, як вона завалилася на мене, вона тече в мені, я повний нею. Але то дарма: ця Річ — я сам. Вивільнене, нічим не стриму­ване існування, прилинуло до мене. Я існую.

Я існую. Існування таке лагідне-лагідне, повільне-повіль- не. І легке — воно ніби саме зависло в повітрі. Воно погой­дується. Це якісь усюдисущі доторки, що з’являються і одразу зникають. Ледь чутні, ледь помітні. У мене в роті солодкий мус. Я ковтаю його, і він тече по горлянці і приємно лоскоче її; так у мене під язиком невиводно ма­ленька калюжка білої речовини, яка — ніби мимохідь — лоскоче мені язика. Ця калюжка — теж я. І мій язик — теж. І горло моє — все це я.

Я бачу свою долоню, що розкрилася на столі. Вона живе — це теж я. Долоня розтулилася, пальці випростались і завмер­ли. Рука лежить на спині. Вона показує мені своє ситеньке черевце. Немов якась звірючка, що завалилася горілиць. Мої пальці — це її лапки. Бавлячись, я дрібно перебираю пальця­ми — так краб снує ніжками, коли впаде на спину. Ось краб здох і підібгав лапки на животі моєї кисті. Я бачу нігті, єдину по-справжньому неживу частину мене. Граюся далі. Рука- краб перевертається, плиском лягає на живіт і показує свою спину. Спина лискуча, в срібних лелітках, мов у риби, — якби ж не руде волосся на початку фаланг: Я відчуваю свою кисть. Ці два звірки, що ворушаться на кінцях моїх рук, — це я. Одна рука нігтем однієї з лапок чухає іншу. Я відчуваю вагу цієї руки, яка лежить на столі, але стіл — це вже не я. Відчуття ваги тягуче-тягуче і ніяк не зникає. Та й чого б йому зникати? Це стає просто нестерпним... Я забираю руку і кладу її до кишені. Але й там, крізь штани, я відчуваю тепло свого стегна. Як опечений, висмикую руку з кишені й опу­скаю її на бильце стільця. Тепер чую її вагу всім зап’ястком. Вона приємно, кволо тягне руку донизу, рука існує. Я зда­юсь — хай би де я її поклав, все одно вона існуватиме, і я хоч-не-хоч відчуватиму її існування; я не можу її позбутися, як не можу позбутися всього свого тіла разом із тим вогким теплом, що бруднить мою сорочку, або цього гарячого смаль­цю, що ліниво переливається під моєю шкірою, ніби його помішують ложкою, ні того лоскоту, що перебігає туди-сюди всередині мого тіла, то підіймаючись по ребрах під пахву, то тихенько упокоюючись у звичній своїй схованці і нидіючи там зранку до вечора.

Я рвучко встаю — якби спинити цей плин думок, усе було б легше. Найогидніше за все — це думки... Вони мені паскудніші за мою плоть. Тягнуться-тягнуться, як гумка, і лишають цей дивний присмак. А там, усередині, думки нашпиговані словами, уривками слів, початками фраз, що самі виринають у свідомості: «Треба покласти кра... Я існу... Смер... Маркіз де Роле... поме... Мене нема... Я існу...». Кружляють, кружляють, це ніколи не скінчиться! Це найгірше, бо тут я відчуваю свою причетність і відпо­відальність. От хоч би ця нестерпна жуйка у вигляді думки: «Я Існую..,»у — хто, як не я, повторює її? Хто, як не я? Тіло живе само по собі, відколи народилося. А думка — ні; це я її продовжую, я її розвиваю і закінчую. Я існую. Я мислю про те, що я існую! Боже, яким нескінченним серпантином тягнеться відчуття того, що я існую, — і я обережно розкру­чую й розкручую його... Якби ж я міг заборонити соібі мислити! Я пробую — і мені вдається, голова ніби повна якогось чаду... знову починається: «Чад... Не думати... Я не хочу думати... Я думаю про те, що не хочу думати. Адже і це — думка». Невже це ніколи не скінчиться?

Мої думки — це я сам. Ось чому я не можу спинитись! Я існую, бо я думаю, а не думати я не можу. 1 знову ще одна думка — це жахливо — я існую саме тому, що я усвідом­люю страх перед цим існуванням. Так, я сам, це я сам витягую себе з небуття, до якого прагну: і моя ненависть, і моя огида до існування — усе це способи ще раз примусити мене існувати, глибоко занурити мене в існування. Думки народжуються десь за моєю головою, як запаморочення, я відчуваю це народження за потилицею... варто мені по­ступитися, і вони вигулькнуть просто мене, поміж моїх очей, — і я щоразу поступаюсь, думки мої пухнуть, пух­нуть і ось уже, величезні, дебелі, цілком виповнюють мене зсередини і поновлюють моє існування.

У роті солодка слина, тіло стає млявим, я сам собі набрид. На столі лежить складаний ніж. Я розібгую його. А чом би й ні? Принаймні хоч так щось зміниться. Кладу лівицю на нотатник і, добре замахнувшись, опускаю ніж на долоню. Надто нервовий порух, лезо ковзнуло по долоні — подряпи­на неглибока. Тече кров. Ну і що далі? Що змінилось?! все-таки я з певною втіхою дивлюся на білі аркуші, помере­жані рядками слів, на маленьку калюжку моєї крові, яка нарешті вже не я. Чотири рядки і пляма крові на білому аркушику — оце і є складники гарного спогаду. Треба тільки підписати: «Цього дня я відмовився від наміру писати книжку про маркіза де Ролебона».

Перев’язувати руку? Я вагаюсь. А поки що дивлюся на тоненьку цівку крові, яка збігає з руки. А ось вона і засохла. От і все. Довкола порізу шкіра іржавого кольору. Під засох­лою кров’ю той самий ледь помітний лоскіт, може, хіба ще глухіший, ніж до цього.

Вибило половину п’ятої. Я встаю, холодна сорочка липне до тіла. Виходжу на вулицю. Чому? А от саме тому, що не маю причин цього не робити. Якщо я лишусь, хай навіть заб’юсь кудись у кут, однаково я не позбудуся себе. Я просто сидітиму в кутку й тиснутиму на підлогу. Я є.

На вулиці купую свіжу газету. Сенсація. Знайдено ті­ло маленької Люсьєни! Запах друкарської фарби, газета бгається між пальцями. Мерзотник утік. Дитину згвалтова­но. Коли її знайшли, в неї були повні жмені землі. Бгаю газету, в мене повні жмені паперу, смердить друкарська фарба. Господи, як нестерпно сущі сьогодні всі речі! Крихітку Люсьєну згвалтовано. Її задавили. Її тіло ще існує, ще існує її замордована плоть. А вона вже не існує. Її руки. Вона вже не існує. Будинки. Я йду між будинків, я є між будинків, іду бруком, і цей брук під ногами існує, будинки сходяться наді мною, як вода сходиться наді мною поверх лебединого крила паперу, я є. Я є, я існую, я мислю, значить, я є, я є, бо я мислю, тільки навіщо я мислю? Я не хочу більше мислити, я є, бо я мислю, про те, що я не хочу бути на цьому світі, я мислю про те, що я... бо... Брр! Я тікаю, цей мерзотник утік, її тіло згвалтовано. Вона відчу­вала чужу плоть, яка входила в неї. Я... я більше не... Згвалтовано. Нудотно — кривава хіть насильства обережно бере мене за карк, тихо-тихо, за моїми вухами, вуха тяг­нуться за мною, руде волосся, воно рудіє в мене на голові, вогка трава, руда трава — це теж я? І ця газета — теж я? Газетне існування проти іншого існування, всі речі існують проти інших, я упускаю газету. Будинок стримить переді мною, він існує, я йду вздовж муру, вздовж цього довгого муру я є, я перед муром, ще крок, мур існує переді мною, ще крок, один, два — вже позаду, палець, палець шкребе в моїх штанях, шкребе, шкребе й витягає палець маленької дівчинки, замащений землею; бруд і на моєму пальці, бруд з ручаю, палець поволі опускається, обм’якає й шкребе вже не так сильно, як пальці дівчинки, яку задавив той гад, вони шкребли бруд, шкребли землю все безсиліше й без­силіше, плоть, схожа на палець, безперешкодно ковзала, спочатку опускалася голова, і щось тепле покотилося мені по стегну; існування таке м’яке, воно скулюється й погой­дується, і я погойдуюсь між будинками, я є, я відчуваю своє існування, я мислю, значить, я можу погойдуватись, я є; існування — це падіння й удар, байдуже, впадеш чи не впадеш. Палець шкрябає в слухове віконце, існування — це недосконалість. Ось іде чоловік. Красень-чоловік існує. 1 він відчуває своє існування. Чи пак ні — цей гордий і ніжний, мов повій, красень-чоловік іде мимо й не відчуває, що він існує. Треба розпуститися, як квітка; болить порізана доло­ня, існує, існує, існує. Красень чоловік, існує орден Почес­ного Легіону, існують вуса і більш нічого; яка втіха бути лише орденом Почесного Легіону й вусами, а решти ніхто не бачив, і сам він не здогадується, а бачить лише два гострі кінчики своїх вусів по обидва боки від носа; так і я, якби не мислив, був би тільки вусами. Не бачить він ні свого худого тіла, ні величезних ступнів, а якщо пошукати глибоко в кишенях штанів, то можна знайти дві невеличкі сірі торбоч­ки. Він має орден Почесного Легіону. Всяке падло має право на існування: «Я існую, бо то моє право». Я маю право існувати, отже, маю право не думати — огидний перст підіймається вгору. Це означає, що я... у розквітлому букеті білих простирадел пеститиму біле розквітле тіло, яке тихо спускається на ліжко, пучками відчую пишну вологість пахв, усі живичні елексири й соки тіла, буяння плоті, увійду в чуже існування, в червоні слизові оболонки, в задушливий, солодкий, солодкий запах чужого існування і відчую, що я вже існую там, між теплими зволоженими губами, блідо-червоними губами, трепетними, розверстими й зволоженими своїм існуванням, зволоженими своїм гни­лим прозорим соком, відчую мокрі солодкі губи, що пла­чуть, немов очі? Моя плоть живе, моя плоть ворушиться і повільно збиває мус соків, мус кремів, плоть збиває, збиває, збиває м’якеньку солодку вологу; кров на руці, мені болить, солодко болить моє поранене тіло, я йду, я тікаю, я — той огидний тип з пораненим тілом, поранений існуванням об ці мури. Мені холодно, я ступаю один крок, мені холодно, я повертаю ліворуч, він повертає ліворуч, він подумав, що він повернув ліворуч. Збожеволів? Невже я збожеволів? Він каже собі, що боїться збожеволіти; існування, що ти тямиш у цьому існуванні, він спиняється, і тіло його спиняється разом із ним, він думає про те, що він спиняється, звідки він іде? Куди простує? Знову рушає і знову йому лячно, дуже лячно, мерзотник, хіть, як туман, хіть, огида, він каже, що йому остогидло це існування, — невже й справді воно огидне? Він утомився відчувати огиду до існування. Він біжить. На що він сподівається? Він біжить, щоб утекти, щоб утопитись? Він біжить, а серце б’ється, серденько б’єть­ся — це свято. Серце існує, і ноги існують, віддих існує, вони існують у русі, існують, дихаючи, б’ючись, так при­глушено, так м’яко, захекується, я захекуюсь, він каже собі, що він захекується; існування бере мене за карк, і мої думки бере за карк і тихенько розібгує за моєю спиною; мене беруть за карк і примушують думати, тобто бути чимось, чимось позаду мене, тим, що дихає, випускаючи легенькі бульбашки існування; велика бульбашка вся з ту­ману хоті, у люстрі вона бліда, як мрець, Ролебон помер, Антуан Рокантен не помер, знепритомніти — він каже собі, що хотів би зараз знепритомніти, і все біжить, біжить далі, ззаду, ззаду, на крихітку Люсьєну напали ззаду, існування згвалтувало її, накинувшись іззаду, він просить пощади, йому соромно просити пощади, згляньтеся, рятуйте, тобто я існую, він входить до «Морського бару», невеличкі свічадка невеличкого борделю і бачить своє бліде обличчя, мляве руде здоровило падає на банкетку, грає програвач, він існує, все обертається довкола, програвач існує, серце сту­котить — кружляйте, кружляйте, соки мого життя, здри­гайся желе моєї плоті, нуртуйте сиропи моїх залоз, соло­дощі... програвач.

When the low moon begins to beam

Every night & dream a little dream.

* Щоночі, як місяць виходить на небо, Коханую мрію плекаю про тебе (англ.).

Низький хриплий голос несподівано вихоплюється з ме­лодії, і світ, цей світ існування, в’яне й зникає. Колись цей голос належав жінці, жінці з крові й плоті, вона співала перед мікрофоном у своєму найкращому вбранні, і її голос записувався на платівку. Овва! Жінка. Вона існувала, як я, як Ролебон, що мені до неї. Але це є. Про це не можна сказати, що вона існує. Платівка крутиться, і вона є, по­вітря, в якому бринить цей голос, теж існує; голос, що відбився на платівці, теж колись існував. Я, слухач, існую. Все виповнено, існування всюди густе, важке й податливе. А по той бік податливості неприступна, така близька і, на жаль, далека молода, безжальна і безтурботна ота... ота штивність.

Вівторок

Нічого нового. Існував.

Середа

На бавовняному обрусі сонячний круг. У крузі повзе змерзла муха, гріючись, вона потирає свої передні лапки. Надам їй послугу — роздавлю її. Муха не бачить, як гігант­ський перст із золотавим пушком опускається на неї.

— Не вбивайте її, пане! — скрикує Самоук.

Вона лопається, й білі тельбухи лізуть їй з черевця, я визволив муху від існування.

— Я зробив їй послугу, — кажу здивованому Самоукові.

Чому я тут? А чому мені тут не бути? Полудень, я чекаю

пори пообідньої сієсти. (Добре, хоч сон не пропав). За чоти­ри дні я побачу Анні: оце і є на сьогодні те, для чого я живу. Ну а тоді? Після того як Анні кине мене вже назавжди? Я знаю свої потаємні думки і сподівання — я сподіваюся, що вона тепер назавжди буде зі мною. Хоч мав би знати, що ця жінка не захоче старитися в мене на очах. Я безвільна, самотня людина, і вона потрібна мені. Мені хочеться зу­стріти її всесильним. Анні безжальна до макух.

— Як себе почуваєте, пане? З вами все гаразд?

Бачу, як Самоук, усміхаючись, дивиться на мене збоку. Рот розтулений, він трохи відсапує, як собака після гонит­ви. Що ж, і правда, сьогодні вранці я майже зрадів, поба­чивши його. Мені треба було з кимось побалакати.

— Я такий радий, що ви сіли саме за мій стіл, — заходиться він. — Вам не холодно? А то можна пересісти до батареї. Ті пани збираються, вони вже попросили ра­хунок.

Ось людина, що піклується про мене, питає, чи я не змерз, мені є з ким побалакати — як давно все це було.

— Вони йдуть, може, пересядемо?

Пани обидва закурили сигарети. Вони виходять на вулицю, ось уже вони на чистому повітрі, на сонці. Проходять повз великі вікна, двома руками притримуючи свої капелюхи. Вони сміються, вітер метеляє їхні плащі. Ні, я не хочу пересідати. Навіщо? До того ж крізь шибки кав’ярні між білими дашками купальних кабінок я бачу море, зелене й маленьке.

Самоук видобуває зі свого гамана два бузкові картонові прямокутники. Зараз він понесе їх і віддасть касирці. На звороті одного з них я читаю:

«Ресторан Ботане, домашня кухня Комплексний обід за 8 франків Закуска на вибір М’ясна страва з гарніром Сир або десерт 20 талонів — 140 франків».

Дата добавления: 2015-10-21