♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 1 страница

Жан Поль Сартр

НУДОТА

МУР

СЛОВА

Київ

Видавництво «ОСНОВИ» 1993

НУДОТА

Боброві

♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід».

Л.Ф. Селін «Церква».

Від видавництва

Ці зошити ми знайшли поміж паперів Антуана Рокантена і подаємо їх без змін.

Перша сторінка не датована, проте є всі підстави гадати, що її написано кількома тижнями передніше решти записів у щоденнику. Себто не пізніше початку січня 1932 року.

Довгий час Антуан Рокантен подорожував Центральною Європою, Північною Африкою та країнами Далекого Сходу. Саме на цю пору припа­дає його трирічна зупинка в Бувілі, де він збирався завершити свою історичну розвідку про маркіза де Ролебона.

Аркуш без дати

Краще за все, мабуть, описувати події день при дні. Вести щоденника, щоб доскіпатися до суті. Не опускати в ньому жодних відтінків, жодних подробиць, навіть якщо вони і здаються недоречними, а, головно, все впорядковувати. По­казати, як я бачу цей стіл, вулицю, пачку тютюну, бо саме ці речі зазнали змін. Треба тільки точно визначити масштаб і характер цих змін.

Візьмімо картоновий футляр, у якому стоїть мій кала­мар. Треба спробувати описати, як я бачив його раніше і як ². Отже, це прямокутний паралелепіпед, що

вирізняється на тлі... Хай йому абищо, про нього більше нічого й не скажеш. Чого слід уникати — так це знахо­дити дивне там, де його нема. Як на мене, саме тут небезпека, коли ведеш щоденника: ти завишуєш оцінки, до всього сторожко придивляєшся, а істину весь час добу­ваєш з боєм. З іншого боку, цілком очевидно, що мені будь-коли — з приводу цього футляра, чи байдуже якої речі — може з’явитися позавчорашнє відчуття. Я мушу завжди бути готовий, аби це враження, бува, знову не прослизнуло мені крізь пальці. Не треба нічого ³, лише ретельно занотовувати те, що відбувається довкола, і то якомога докладніше.

Розуміється, я вже не зможу правдиво змалювати всі факти суботньої і позавчорашньої днини — надто далеко я відійшов від них; єдине, що можу сказати певно, — ні в першому, ні в другому разі не було нічого такого, що звичайно називають «подією». У суботу хлопчики на морському узбережжі «пере­возили бабу», — і мені теж заманулося кинути камінця так, як вони. Несподівано я спинився, упустив камінчика й пішов геть. Вигляд у мене, либонь, був розгублений, бо дітлахи за моєю спиною розреготалися.

Це зовні. Те, що відбувалося у мене в душі, не лишило по собі якихось певних слідів. Пам’ятаю, як тоді я глянув на щось і відчув огиду, не пригадую лише на що саме, — на море чи, може, на камінчик. Він був плискуватий, з одного боку сухий, зі споду — весь грязький і мокрий. Я тримав його за руби, сильно розчепіривши пальці, аби не забруднитись.

Позавчора все було куди складніше. Іще й назбиралася низка якихось збігів, якихось непорозумінь, сенсу котрих я так і не збагнув. Та не буду розважатися їхніми відобра­женнями на папері. Мені ясно одне: я відчуваю страх чи щось подібне. Якщо я знайду те, чого злякався, це вже буде великий крок уперед.

Що цікаво: я ні на хвильку не припускаюся думки, що схибнувся, якраз навпаки, доволі виразно відчуваю свою нормальність, зміни стосуються речей. Принаймні саме в цьому мені хочеться переконатися.

О nie на одинадцяту¹

А, може, й справді це був невеличкий напад божевілля? Всіх моїх химер мов не було. Всі недоладні відчуття минуло­го тижня видаються мені тепер просто кумедними, вони мені нецікаві. Сьогодні ввечері я почуваюся цілком затишно в цьому світі — таким собі справжнім обивателем. Ось моя кімната, що вікнами на північний схід. Унизу — вулиця Інвалідів Війни і будівельний майданчик нового вокзалу. Зі свого вікна я бачу червоні й білі вогні кав’ярні «Відпочинок залізничників» на розі бульвару Віктора Нуара. Щойно при­був паризький потяг. Із будівлі старого вокзалу виливається юрма приїжджих і розтікається вулицями. Я чую їхню ходу

^ Очевидно, вечора. Абзац, що йде далі, написано куди пізніше за попе­редні. Ми схиляємося до думки, щоці рядки з’явилися тільки наступного дня.

й голоси. Багато хто залишається чекати на останній трам­вай. Я уявляю собі цей невеселий гурт біля газового ліхтаря якраз під моїм вікном. Доведеться їм зачекати ще кілька хвилин — трамвай буде не раніш, як о десятій сорок п’ять. Хоч би тільки цієї ночі не приїхали комівояжери: я стра­шенно хочу спати, позаду стільки недоспаних ночей. Мені б одну ніч, одну-єдину ніч, і від усіх неприємностей не ли­шиться й спомину.

За чверть одинадцята, можна не боятися — вони були б уже тут. Хіба що об’явиться цей пан з Руана. Він приїздить сюди щотижня, йому резервують другу кімнату на першому поверсі — ту, що має біде. Цей ще може прибандюритись, він частенько перед сном заходить випити кухлик пива у «Відпочинок залізничників». А так його майже не чути. Це такий дрібний і дуже охайний панок із чорними напомадже­ними вусиками, який носить перуку. А ось і він сам.

Коли я почув його ходу на сходах, щось ніби тенькнуло мені в серці — так це було заспокійливо. Ну чого боятися в такому точному й правильному світі? Здається, я одужав.

От і трамвай, що ходить сьомим маршрутом «Різниця — Доки». З несамовитим скреготом він під’їздить до зупинки. Невеличка пауза — і рушає далі. Переповнений ущерть поснулими дітлахами, він розтинає ніч і їде до доків та заводів у східній частині міста. Це передостанній трамвай, останній буде за годину.

Зараз я облягатимусь. Я одужав і поклав більше не опи­сувати своїх щоденних вражень, мов дівчатко в ошатний новенький зошит.

Щоденника цікаво вести лише в тому разі, якщо^[1]

Щоденник

Понеділок, 29 січня 1932 року

Мені щось сталося, тепер я знаю напевне. Це почалось, як починаються деякі недуги, — не знаєш гаразд, чи хворий ти, чи ні. Це проникло в мене непомітно, крапля по краплі. Я відчув себе якось незвично, якось незручно — ото, ма­буть, і все. А коли це вповзло в мене, то причаїлося, принишкло на самому споді, і я зміг переконати себе, що зі мною все гаразд, що була даремна тривога. 1 ось тепер це буяє в мені на повну силу.

Не думаю, що історичний фах прихиляє до психоаналізу. В нашій науці ми маємо до діла лише з цільними почуття­ми, що означені родовими поняттями, як-от честолюбство або корисливість. Та якби я знав себе трохи краще, це знання радило б мені і тепер.

Руки мої стали відчувати предмета якось інакше, по-но­вому, наприклад, коли я беру люльку або виделку. Чи, може, то сама виделка «стала так відчуватися», — хто його відає? Щойно, заходячи до кімнати, я раптом спинився на порозі, відчувши в руці холодну річ, що привернула мою увагу своєю індивідуальністю. Я розтулив руку, подивився — це була звичайна дверна ручка. А сьогодні вранці в книгозбірні до мене підійшов Самоук^[2] і привітався, а я довго стояв і дивився, не впізнаючи його. Я бачив якесь чуже обличчя, навіть не зовсім обличчя. Та ще білу, схожу на великого хробака, руку, в моїй долоні. Я одразу ж випустив її, і вона мляво впала.

А на вулицях повно якихось підозрілих тягучих звуків.

Невже за останні тижні щось перемінилось? Але де саме? Знаю лише, що це абстрактна переміна і вона ні на чому не грунтується. А може, перемінився я сам? Коли не я, тоді ця кімната, це місто, вся природа, — треба вибирати.

Здається, змінився я сам, — такий висновок найпрості­ший. І найнеприємніший. Але я все ж мушу визнати: мені властиві такі несподівані трансформації. Річ у тім, що над своїми вчинками я замислююсь украй рідко і зі мною мо­жуть відбуватися всілякі незначні метаморфози — непо­мітно накопичуються, накопичуються, а потім одного чудо­вого дня відбувається справжня революція. Тож і життя моє набуло такого нерівного й несподіваного характеру. На­приклад, коли я покинув Францію, багато хто назвав мій учинок шаленством. Про моє несподіване повернення по шести роках мандрів можна було теж говорити як про ша­ленство. Як тепер бачу себе разом з Мерсьє в конторі того французького службовця, що торік подав у відставку через причетність до справи Петру. Мерсьє збирався тоді в Бен­галію з археологічною експедицією. Я завжди хотів побува­ти в Бенгалії, і він став мене умовляти без вагань приєдна­тися до нього. І сьогодні я не знаю, навіщо це йому було треба. Може, він не довіряв Портальові і сподівався, що я пастиму того типа. Я не мав жодних підстав відмовлятися від запрошення. Навіть якби я тоді збагнув ті хитрощі щодо Порталя, то, певне, іще радісніше пристав би на його пропо­зицію. А я просто вкляк на місці, мені немов одібрало мову. Я втупився поглядом у кхмерську статуетку, що стояла на зеленому килимку біля телефонного апарата. Мені здавало­ся, що весь я налився чи то лімфою, чи теплим молоком. Мерсьє з ангельським спокоєм, який трохи приховував його роздратованість, говорив мені:

— Бачите, мені треба все офіційно оформити. Я знаю, ви зрештою погодитесь, то чи не краще прийняти мою пропо­зицію одразу?

В нього була чорна з рудим полиском борода, що дуже пахтіла парфумами. За кожним разом, як він повертав голову, її аромат бив мені в ніс. 1 раптом мій шестирічний сон пропав.

Статуетка на килимку враз зробилася мені огидна й без­глузда, я відчув нестерпну нудьгу. Я не міг утямити, чому приїхав до Індокитаю. Що я там забув? Навіщо розмовляв з тими людьми? І з якого дива носив те кумедне вбрання? Моя жага згасла. Та жага, що аж вихлюпувала з мене і роками пошивала в дурні — тепер я весь ніби спорожнів. Далі ще гірше: просто мене, недбало вивернувшись, маня- чила якась величезна й знебарвлена думка. Я так і не знаю, що то було таке, але тоді не міг дивитися на неї — така вона мені була огидна. Все це поєдналося мені з запахом, що линув від бороди Мерсьє.

Я стенувся, переповнений люттю на ту людину, і стрима­но відповів:

— Дякую, тільки я вже наїздився, час повертатися до Франції.

Через день я сів на корабель, який тримав курс на Мар­сель.

Коли я не помилився, коли всі ці ознаки, що назбирують­ся довкола, провіщають новий поворот у моєму житті, ска­жу по щирості — мені лячно. І не тому, що моє життя багате, насичене подіями, неоціненне. Я боюся того, що народжується десь поруч мене, що збирається оволодіти мною і потягти мене — а куди тепер? Невже знову мені доведеться поїхати, залишивши все в стані задумів: мої розвідки, мою книжку? А через кілька місяців чи років прокинутися виснаженим, розчарованим, на нових руїнах. Треба розібратися в собі, поки не запізно.

Нічого нового.

З дев’ятої до першої працював у книгозбірні. Завершив XII розділ і все, що стосується перебування Ролебона в Росії аж до смерті Павла І. Це цілком готовий шматок, тепер я повернуся до нього, аж коли переписуватиму начисто.

О пів на другу. Сиджу в кав’ярні «Маблі», жую сандвіч, усе нібито гаразд. Зрештою, в кав’ярні завжди все гаразд, а надто в «Маблі» завдяки її хазяїнові панові Фаскелю, на обличчі в якого завше безневинно-шахраюватий і заспокій­ливий вираз. Скоро пора сієсти, очі в нього вже почер­воніли, хоч тримається він ще бадьоро й рішуче. Прогулюю­чись поміж столиків, довірчо нахиляється до клієнтів:

— Усе гаразд, пане?

Я всміхаюся, бачачи його жвавість, — голова Фаскеля порожніє разом із його закладом. З другої до четвертої, коли кав’ярня безлюдніє, Фаскель отупіло ступає кілька кроків, гарсон гасить світло, і він западає в небуття — самотою його завжди змагає сон.

У кав’ярні поки що сидить десятка зо два завсідників. Це старі парубки, дрібні інженери та службовці. Всі вони на­швидку обідають у родинних пансіонах, які самі ж кличуть спільним казаном, а що все ж прагнуть комфорту, то, по­обідавши, приходять сюди випити кави та перекинутись у кості. їхній незграйний гамір майже не заважає мені. Для них купне життя — умова існування.

А от я живу сам-один, абсолютно сам. Ніколи ні з ким не розмовляю; нічого не беру і нічого не даю. Самоук не ра­хується. Щоправда, є ще Франсуаза, господиня «Відпочинку залізничників». Але про що я там з нею розмовляю? Іноді по обіді вона приносить мені кухоль пива, і я питаю її:

— Ви маєте вільну хвилинку сьогодні ввечері?

Вона ніколи не відмовляє, і я йду за нею в одну з просторих кімнат на другому поверсі, які вона здає на день або погодинно. Я їй не плачу любов їй усе відшкодовує, їй подобаються наші взаємини (щодня цій жінці треба чо­ловіка, і, крім мене, в неї є ще багато інших), ну а я в такий спосіб звільняюся від певних меланхолійних настроїв, по­ходження яких мені дуже добре відоме. Але ми з нею ледве здобуваємося на кілька слів. Та й навіщо? Тут кожний зайнятий собою. Зрештою, я і в ліжку для неї передусім клієнт її кав’ярні. Так, знімаючи сукню, вона звертається до мене:

— Чи ви не знаєте часом такого аперитива — «Бріко»? Цього тижня його замовляло два клієнти. Служниця не зрозуміла й погукала мене. То були комівояжери, мабуть, пили його десь у Парижі. Я не люблю купувати товару навмання. Нічого, як я лишу панчохи?

Бувало вона піде, а я ще думаю про Анні. Нині я вже не думаю ні про кого; мені навіть ліньки підшукувати слова. Це тече в мені то швидко, то повільно, і я не спиняю, — хай собі тече. Думки, позбавлені слів, осідають у моєму мозкові туманом. Вони прибирають непевних химерних обрисів, які розчиняються один в одному, і я притьмом забуваю за них.

Я захоплено дивлюся на молодиків, що п’ють каву й розказують один одному свої правдиві й правдоподібні при­годи. Спитайте в них, що вони робили вчора, — і вони, нітрохи не збентежившись, кількома словами змалюють вам учорашній день. А от із мене, окрім мимрання, нічого не витягнеш. Щоправда, вже давно нема кому цікавитись, як я збавляю час. Коли живеш один, забуваєш навіть, як це розказувати. Вся вірогідність твоїх пригод зникає разом із друзями. Події теж проходять повз тебе, тільки й бачиш, як з’являються й зникають якісь люди, про щось гомонять, а ти стоїш у центрі цих історій без початку та кінця і розумієш, що свідок із тебе був би нікчемний. Зате неймовірного, в що не повірять у жодній кав’ярні, в житті скільки завгодно. Так у суботу, десь близько четвертої пополудні, низенька жіноч­ка в пальто кольору небесної блакиті бігла, задкуючи, по дощаному вокзальному настилу. Вона сміялась і вимахувала хусточкою. Тієї ж миті з-за рогу будинку, весело насвисту­ючи, вийшов негр у кремовому плащі, жовтих черевиках і зеленому капелюсі. Жіночка, все задкуючи, наскочила на нього під ліхтарем біля паркану. Таким чином, у певній точці простору під жаристим небом зійшлися паркан, що сильно відгонив мокрою деревиною, ліхтар і гарна білявка в негрових обіймах. Учотирьох або вп’ятьох ми завважили б це зіткнення, ці лагідні барви, гарне блакитне пальто, схо­же на пуховик, ясний плащ, червоні скельця ліхтаря, ми посміялися б із цих, по-дитячому розгублених облич чо­ловіка та жінки.

А на самоті людина майже ніколи не сміється — цей випадок за вікном мав для мене якийсь гострий, дикий і водночас цілком ясний сенс. Потім усе розпалося, зостався ліхтар, паркан і небо — однаково гарно. За годину на цьому місці запалили ліхтар, небо почорніло, задув вітер — і все зникло.

Усе це мені не новина; я ніколи не заперечував невинних виплесків почуттю— навпаки. Аби випробувати їх на собі, досить бути тільки трішки самотньому, саме настільки, щоб слушної хвилини збутися вірогідності. Але я зоставався біля людей, лише на поверхні самотності, ладний у мить небез­пеки сховатися поміж ними. Кажучи правду, досі в самоті я почувався аматором.

Тепер усі речі стали, як цей пивний кухоль на моєму столикові. Коли я дивлюся на нього, мене пориває гукнути: «Цур-цура, я більше не граю!» Я гаразд усвідомлюю, що зайшов надто далеко. Напевно, самотою не можна легкова­жити. Це зовсім не значить, що перед сном я зазираю під своє ліжко або боюсь, що серед ночі мої двері раптом розчи­няться. 1 все ж, мене щось непокоїть: уже з півгодини я уникаю дивитися на кухоль. Дивлюся куди завгодно: по­верх нього, під стіл, ліворуч, праворуч — тільки не на нього. Я добре знаю, що жоден із цих старих парубків довкола нічим мені не зарадить: запізно, я вже не сховаюся поміж ними. Вони можуть лише поплескати по рамену і недбало кинути: «Ну і що в ньому такого, в цьому пивному кухлі? Такий самий, як і всі інші. Гранчастий, з ручкою й невеличкою наліпкою, на якій герб із лопатою й написано «Шпатенбрау».

Усе це я бачу й розумію, але знаю також, що тут є ще щось. Нічого особливого. Але я не можу пояснити, що я бачу. Нікому. Тим-то й ба — я непомітно опускаюсь на дно назустріч своєму страхові.

Я самотній у хорі цих щасливих і розважливих голосів. Усі ці люди збавляють час у довгих суперечках, в яких урешті радісно доходять висновку, що погляди їхні збігають­ся. Думати так, як і всі, — господи, як це для них важливо! Досить побачити їхні фізіономії, коли до них потрапляє людина з отими банькатими, мов у риби, очима, що ніби дивляться собі досередини, — людина, з якою вони нізащо не можуть порозумітися. Коли мені було вісім літ і я грався в Люксембурзькому саду, в альтанці біля грат, що тяглися вздовж вулиці Огюста Конта, сидів такий ось пан. Він сидів мовчки, лише час од часу випростовував ногу і перелякано роздивлявся її. На цій нозі був черевик, але на другій пантофля. Сторож розказував моєму дядькові, що цей пан — колишній шкільний наглядач. Його випхали на пенсію за те, що одного разу він прийшов зачитати учням оцінки за семестр у фраку академіка. На нас, малечу, ця людина наганяла несосвітенний жах, бо ми відчували її самотність.

п

Якось він посміхнувся Роберові й здалеку простягнув до нього руки, — бідолашний хлопець мало не зомлів. Та не вбогий вигляд цього суб'єкта лякав нас, не чиряк на його шиї, натертий пристібним комірцем сорочки, а те, що ми відчували, як у його голові рояться краб’ячі або лангустячі думки. Ми торопіли на саму думку, що на альтанку, на наше серсо, на кущі в саду можна дивитися очима лангуста.

Невже й мене чекає те саме? Це вперше самота так пригнітила мене. Я хотів би поговорити з кимось про те, що коїться зі мною, поки ще не пізно, поки мій вигляд ще не лякає дітей. Я хотів би, щоб поруч була Анні.

Дивно, я списав десять сторінок, а правди так і не ска­зав — принаймні всієї правди. Коли я писав під датою «Нічого нового», я був не до кінця щирий, по суті, в мене не вийшла розповідь про один невеличкий епізод мого життя, в якому не було нічого ганебного або надзвичайного. «Нічого нового». Я просто у захваті, коли брешуть, спираючись на здоровий глузд. Якщо вже на те, то справді, сьогодні вранці не сталося нічого нового, коли о чверть на дев’яту я вийшов з готелю «Прентанія» з наміром дістатися книгозбірні й хотів і не зміг підняти клаптик паперу, що лежав на землі. Ото й усе, — навряд чи це можна назвати подією. Воно й так, але, коли бути відвертим до краю, цей епізод чомусь глибоко схвилював мене. Я подумав: я вже не вільний. Намарно потім у книгозбірні намагався збутися цієї думки. Хотів прогнати її й коли сидів у кав’ярні «Маблі». Мені чомусь здавалося, що вона мусить розточитися в ламповому світлі. Але думка міцно засіла мені в голові, важка й болю­ча. Саме вона і проказала ці попередні сторінки.

Чому я мовчав про це? Заважала пиха, а може, почасти моя невмілість? Я не маю звички розводитися про те, що сталося зі мною, тим-то я зле розбираюся в послідовності подій, не можу розрізнити, де головне, а де другорядне. Але годі — я перечитав усе, що написав у кав’ярні «Маблі», і мені стало соромно: досить із мене таємниць і невимовлених душевних настроїв, я не незайманка і не священик, щоб гратися у внутрішні переживання.

Чого тут багато розводитись? Просто я не підняв папірця, це й усе.

Узагалі я залюбки збираю каштани, старе ганчір’я, а надто клаптики паперу. Я дуже полюбляю брати їх до рук, люблю їх бгати — замалим не тягну їх до рота, як мала дитина. Анні шаленіла, коли я підбирав із землі за ріжок ваккий, розкішний аркуш паперу, здебільшого заляпаний багнюкою. Влітку й на початку осені по парках валяється безліч подертих газет. На сонці вони стають сухі й крихкі, як опале листя, й такого жовтого кольору, неначе їх оброби­ли пікриновою кислотою. Взимку одні повертаються до землі — брудні, розпростерті, розчавлені. Інші — зовсім новенькі, глянцеві, білосніжні й тремтливі, схожі на ле­бедів, та, на жаль, сподом уже міцно повростали в болото. Інсді вітер шарпає їх з боку на бік і відриває від землі. Але відлітають вони не далеко — знову розпростуються, і тепер уже назавжди. Усі ці речі дуже приємно брати до рук. Я вивчаю їх на дотик, роздивляюсь, підносячи до самих очей, інколи деру папірець на клапті, щоб почути довгий спе­цифічний хруст, а то й підпалюю мокрий папір, хоч це вдається не завжди, а потім брудні долоні витираю об стіну або стовбур дерева.

1 от сьогодні я дивився на рудуваті чоботи кавале­рійського офіцера, який вийшов з казарми, і, проводячи їх очима, я уздрів клаптик паперу на краю калюжі. Я чекав, що офіцер утовче його чоботом в грязюку, — аж ні, він переступив і через клаптик, і через калюжу. Я підступив ближче: це був розлінований аркуш із учнівського зошита. З дощу він змок, зкоцюрбився і вкрився пухирями, як опечена рука. Червона лінія берегів каламутно розпливлася, подекуди по аркушу тоненькими жилками розлилося чорни­ло. Другий кінець присох під корою болота. Я нахилився, наперед смакуючи, як торкнуся зараз цієї папірчатої маси, м'якенької і свіжої, як вона скочуватиметься під моїми пучками сірими кульками... І не зміг.

Якусь хвилю так і стояв, зігнувшись, тоді прочитав: «Диктант. Біла сова». Потім я випростався, але руки мої були порожні. Я втратив свою свободу, я не годний зробити те, чого хочу.

Речі не повинні займати людей, бо вони мертві. Річчю можна послугуватися і ставити її на місце. Серед речей живуть, вони корисні, і більше нічого. Але мене вони чомусь беруть за живе, і це стає нестерпним. Я боюся торкатися до них, наче вони живі істоти!

Тепер-то я розумію, тепер я вже ясніше пригадую, що було мені того дня, коли я стояв на березі моря, тримаю­чи в руці камінця. Я відчув солодкаву гидливість. Яка гидота! І виходило це з камінчика, я певен, це текло з нього до моїх рук. Так, саме так і було: я ніби тримав у долонях нудоту.

Четвер уранці, в книгозбірні

Щойно, спускаючись сходами ютелю, я почув, як Люсі, що натирала сходинки, вже, мабуть, усоте виливала хазяйці свої жалі. Хазяйка була в рожевій кошулі й капцях без задників. Вона ще не вставила після ночі свій зубний протез і відказувала їй із притиском рубаними фразами. На Люсі, як завжди, була перемазана сукня, час від часу вона урива­ла роботу, випростовувалась і, стоячи навколішки, позирала на хазяйку. Але говорила без угаву і ніби слушно.

— У сто разів ліпше, якби він уганяв за спідницями, — казала вона. — 1 слова б йому не мовила, аби не на шкоду.

Йшлося про її чоловіка. В сорок років ця маленька смаг­лявка принесла себе разом із своїми заощадженнями в жер­тву гарненькому хлопчині — слюсареві-монтажнику з за­водів Лекуент. У подружжі їй не пощастило. Чоловік не б’є її, не зраджує — він п’є, щовечора повертаючись-додому п’яним. Я бачив, що він пряде на тонку — за три місяці пожовтів і охляв на очах. Люсі гадає, що виною всьому горілка. А я бачив у цьому звичайні сухоти.

— Треба терпіти, — повторює Люсі.

Безперечно, вона катується, але якось повільно, якось помірковано; вона терпить усе, бо не здатна ні розрадити себе, ні цілком віддатися лихові. Щодня потроху нарікає на отаку халепу й потроху користається з неї. Надто на людях, коли ті намагаються розрадити її, бо тоді їй стає легше, вона спокійно й упевнено розмовляє з ними, ніби сама даючи поради. Коли ця жінка зостається на самоті, я інколи чую її тихий спів, який не дає їй думати. Але цілими днями Люсі ходить похмура.

— Ось де це мені все, — каже вона, прикладаючи руку до грудей. — 1 не минається.

Вона скнара на страждання. Мабуть, така ж скнара і на втіхи. Я часто питаюсь, невже їй не хочеться інколи збутися цієї одноманітної муки, цього мурмотіння, до якого вона вдається, коли не співає, невже вона ніколи не хотіла упір­нути з головою у відчай, упитися нестерпними муками. А втім, це їй недосяжно — вона закомплексована.

Четвер, пополудні

«Маркіз де Ролебон був із себе напрочуд негарний. Коро­лева Марія Антуанетта любила називати його «моя мав пу­ля». Попри те, всі придворні дами належали йому, і він не блазнював, як потвора Вуазенон, — всі його жертви доходи- ли останньої межі своєї пристрасті піл дією незбагненного магнетизму цієї людини. Він плете інтриги, грає доволі непевну роль у справі з кольс, підтримує постійний зв’язок із Діжею-Мі рабо та Нерсіа і раптом 1790 року кудись зни­кає. Виринає він у Росії, якимось чином виявляється при­четним до вбивства Павла І і по тому вирушає у далекі мандри — в Індію, Китай і Туркестан. Спекулює, чинить змови, шпигує. 1813 року повертається до Парижа. У 1816 році Ролебон сягає вершини своєї сили: він — єдина довіре­на особа герцогині Ангулемської. Ця примхлива стара, зосе­реджена на жахних спогадах дитинства, стає погідна й осміхнена, як тільки побачить його. Використовуючи її, він робить при дворі погоду. У березні 1820 року бере за дружи­ну чарівну вісімнадцятирічну панну де Роклор. Самому маркізові де Ролебону тоді минуло сімдесят, він на вершині почестей, в апогеї життя. Сімома місяцями пізніше його звинуватять у зраді, схоплять і запроторять до в’язниці, де він по п’яти роках і помре. Судову справу проти нього так і не буде порушено».

З осмутою прочитав я цю довідку Жермена Берже^[3].

Ці кілька рядків колись уперше познайомили мене з маркізом де Ролебоном. Яким чудовим видавався мені тоді цей чоловік, як скоро я полюбив його з цих скупих слів! Саме через нього, через цього пройдисвіта, я тепер тут. Повернувшись із подорожей, я вибирав між Парижем та Марселем. Але більшість паперів про маркізове перебування у Франції, зберігалася в бувільській муніципальній кни­гозбірні.

Ролебон мав у Мароммі замок. Перед війною в цьому містечку ще мешкав один з його нащадків, архітектор на прізвище Ролебон-Камлуйре, який помер 1912 року, щедро обдарувавши бувільську книгозбірню маркізовими листами, уривками з щоденника та всілякими діловими паперами. Я ще не все й розібрав.

Я радий, що віднайшов ці записи. Років десять я не повер­тався до них. Здається, мій почерк змінився: колись я писав тісніше. Як він мені тоді подобався, цей маркіз де Ролебон! Пригадую, якось (це був вівторок) я цілий день працював у книгозбірні Мазаріні. З його листування 1789—1790 років я зненацька збагнув, як управно він пошив у дурні Нерсіа. Вже споночіло, я спускався авеню Мен і на розі вулиці Гете спинився купити печених каштанів. Таким щасливим я не був ще ніколи! Я сміявся собі нишком, уявляючи обличчя Нерсіа по його поверненні з Німеччини. Але з часом маркі- зова постать зблякла, як це чорнило.

Передовсім я не розумію його поведінки, починаючи з 1801 року. 1 не тому, що мені бракує матеріалів — листів, коротких спогадів, таємних донесень, почасти з поліцейських архівів, у мене хоч греблю гати. Але їм явно бракує певності, грунтовності. Ні, вони не суперечать одне одному, але й не узгоджуються. Ніби йдеться про різних людей. А втім, решта істориків працюють із такими ж матеріалами. Як вони їх упорують? Або я надто доскіпливий, або не досить метикова- ний. Цей висновок залишає мене цілком байдужим. А справ­ді, чого я шукаю? Я й сам не знаю. Тривалий час Ролебон як людина цікавив мене дужче, ніж книжка про нього. Тепер ця людина дедалі більше набридає мені. 1 я все дужче й дужче прагну, відчуваю потребу написати книжку, — мабуть тому, що старішаю.

Ясна річ, можна припустити, що Ролебон брав активну участь у вбивстві Павла І, що згодом він згодився бути царським шпигуном на Сході і водночас не припиняв зрад­жувати Олександра Наполеонові. Разом із цим він міг по­жвавлено листуватися з графом д’Артуа і постачати йому другорядні вістки, аби переконати в своїй відданості, — все це досить вірогідно. Фуше у тіж роки вів гру ще плутанішу й небезпечнішу. Можливо також, що маркіз ще й приторго­вував рушницями в азіатських державах.

Звичайно, він міг усе це встигати, але де докази? Мене чимдалі дужче посідає думка, що ніколи нічого не можна довести. Це лише мої сором’язливі припущення, вони всього- на-всього перелічують його дії, — але я дуже добре усві­домлюю, що це лише мої здогади, це просто спосіб поєднання всіх набутих знань. Нема жодного проблиску з боку Ролебо- на. Ледачі й похмурі факти забарно розташовуються за тим ладом, що я їм хочу надати, і одразу ж стає видно, який він їм чужий. Таке враження, що всі мої висновки — плід моєї уяви. І ще. Мені здається, що герої будь-якого роману куди правдоподібніші і принаймні цікавіші за мого маркіза.

П’ятниця

Третя година. Третя година пополудні — це завжди запіз­но, або зарано, хай там що ти намислив робити. Така хитра пауза пообідньої пори. А сьогодні вона просто нестерпна.

Порох на шибках під холодними сонячними променями став білий. На небі якась біла осуга. Вранці мороз скував ручаї.

Я сиджу біля калорифера й важко перетравлюю їжу, зарані знаючи, що день змарновано. Нічого путнього в мене сьогодні вже не вийде, хіба коли настане ніч. Усе через оце сонце: його паруси кладуть важку позолоту на брудний туман, що завис над будівельним майданчиком. Жовтаві, бліді, вони проникають до моєї кімнати й лягають на стіл чотирма збляклими оманливими відблисками.

Золотавий лак моєї люльки попервах аж вбирає очі своєю позірною веселістю, але придивишся пильніше — і він тане, зостається лише дерев’яний оцупок із широкою тьмяною доріжкою на боці. 1 так усе довкола, аж до моїх рук. Коли сонце починає так наддавати, то краще піти спати. На жаль, я спав минулої ночі, як після маку, і тепер бадьо- рісінький.

Дата добавления: 2015-10-21