♦Цей хлопець не має ніякої суспільної вартості, він просто індивід». 4 страница

Я теж хотів би, щоб моє життя ткалося з хвилин, що пов’язані й узгоджені одна з одною, як у спогадах. Але це однаково, що намагатись упіймати час за хвоста.

Неділя

Я забув, що сьогодні неділя. Вийшовши вранці з дому, я подався, як звичайно, блукати вулицями. Із собою я взяв «Ежені Гранде». Я пхнув хвіртку міського парку, і тут мене охопило відчуття, ніби щось подає мені знак. Парк був голий і безлюдний. А втім... як би це пояснити? Він був не такий, як завжди, він посміхався мені. Якусь мить я посто­яв, спершись на хвіртку а потім несподівано згадав, що сьогодні неділя. Вона лягла на дерева й галявини ясною тихою усмішкою. Цього не можна описати, хіба притьмом промовити: «Міський парк, узимку, недільного ранку».

Я відпустив хвіртку, повернувся обличчям до ситих бу­динків і вулиць і тихо сказав: «Сьогодні неділя».

Сьогодні неділя: за доками, уздовж морського берега, по товарних станціях, у порожніх ангарах, коло машин, за­стиглих у пітьмі. В кожному домі коло вікон голяться чо­ловіки, задерши голову, вони дивляться в люстерка, час від часу переводять погляд на холодне небо, визираючи на ньому гарної погоди. Борделі відчиняють свої двері першим клієнтам — селянам і солдатам; по церквах у світлі свічок чоловік п’є вино перед укляклими жінками. З усіх околиць уздовж нескінченно довгих фабричних мурів рушили в путь довгі чорні вервечки. Вони неквапливо сунули до центру. Готуючись до зустрічі з ними, всі вулиці, крім вулиці Тур- небрід, стали такі, як під час повстання: всі крамниці опу­стили свої залізні віконниці. Незабаром чорні мовчазні ко­лони заполонять удавано мертві вулиці, першими з’являть­ся турвільські залізничники з дружинами, які працюють на сен-симфоренських миловарнях, трохи перегодом жукста- бувільські буржуа, потім робітники з прядильні Піно і на­решті ремісники з кварталу Сен-Максанс; останнім, оди- надцятигодинним трамваєм прибудуть робітники з Тьєраша. Так утвориться недільна людська ріка, що потече між за­критими на засув крамницями й німими житлами.

Дзигарі вибивають половину десятої, і я рушаю з місця: в неділю в цей час у Бувілі можна стати свідком грандіозного спектаклю, якщо не прогавити кінця святкової обідні.

Вуличка Жозефіни Суларі немов вимерла, тут відгонить льохом. Але щонеділі вона аж гуде многооктавним гамором морського припливу. Я звертаю на вулицю Президента ІІІа- мара — вулицю чотириповерхових будинків з білими висо­кими віконницями. Цією вулицею нотарів іде розлогий недільний хук. У проході Жилє він підсилюється, тепер я виразно чую людей. Несподівано зліва простір вибухає світ­лом і звуками. Ось я й прийшов, починається вулиця Тур- небрід, мені треба тільки зайняти своє місце поміж таких, як я, і дивитись, як добропорядні панове будуть урочисто вітатися, здіймаючи капелюхи.

Ще шістдесят років тому ніхто й гадки не мав, що за чудесну долю вготовано вулиці Турнебрід, яку мешканці Бувіля тепер називають маленьким Прадо. Я бачив план міста 1847 року, де її і близько нема. Тоді вона, певне, була брудним смердючим проходом із стічним рівчаком, по яко­му пливли риб'ячі тельбухи. Аж ось наприкінці 1873 року Національні Збори заявили, що в інтересах народу доцільно звести на Монмартрській горі церкву. Кілька місяців по тому дружині бувільського мера явилося видіння: її покро­вителька, свята Цецілія, гірко картала її. Де таке бачено, щоб люди вищого світу щонеділі бабралися в болоті, добива­ючись до церкви Сен-Ре чи Сен-Клодьєн, і слухали месу, пхаючись між крамарів. Хіба Національні Збори не показа­ли прикладу? Завдяки небесам Бувіль досяг економічного розквіту, тож, мабуть, треба віддячити Господові і нарешті почати будівництво храму.

Це видіння взяли до уваги, відбулось історичне засідання муніципальної ради, на якому єпископ дав згоду на збір податків. Лишилось обрати місце. Давні родини комерсантів та судновласників трималися думки, що споруду треба ста­вити на Зеленому Пагорбі, саме там, де були їхні оселі, мовляв, свята Цецілія звідти оберігатиме Бувіль, як храм Христа Сакре-Кер — Париж. Але скоробагатьки з бульвару Марітім, ще нечисленні, зате заможні, так просто не здава­ли своїх позицій: вони заплатять скільки треба, аби тільки церква стояла на майдані Маріньян; хто будує, той нею і користується, — їм дуже кортіло втерти носа і показати свою силу гоноровитій буржуазії, яка мала їх за вискочнів. Єпископ запропонував компроміс: церкву було збудовано на півдорозі між Зеленим Пагорбом та бульваром Марітім на майдані Аль-о-Морю, який перейменували на майдан Цецілії Морської. Цю гігантську потвору, в яку вгатили понад чотирнадцять мільйонів, закінчено 1887 року.

Простору, але брудну вулицю Турнебрід, яка до того ж мала лиху славу, цілком перебудували, а її мешканців рішуче випхали за майдан Святої Цецілії. Так і народився Маленький Прадо, що надто недільними ранками став міс­цем зустрічі джигунів і статечних громадян. Одна за одною на шляху прогулянок цих обраних почали відкриватися дорогі крамниці. Вони працюють і у великодній понеділок і в ніч на Різдво, не кажучи вже про дообідню пору в неділю. Ось поруч з ковбасником Жюльєном, знаного всім своїми гарячими пиріжками, пропонує свою фірмову продукцію кондитер Фулон — вишукані маленькі тістечка зі шпилями бузкового крему і цукровою фіалкою. У вітринах книгарні Дюпаті виставлені новинки видавництва «Плон», кілька технічних книжок, поміж яких «Теорія суднобудування», «Все про вітрила», велика ілюстрована «Історія Бувіля» і поруч — зграбно розкладені розкішні видання «Кенігсмарк» у синій шкіряній палітурці, «Книжка моїх синів» Поля Ду- мера в бежевій з тисненими пурпуровими квітами. Далі між квіткарнею П’єжуа і крамницею старожитностей Пакена — «Будинок моделей, паризькі фасони» Гіслена. Весь другий поверх нового жовтого будинку займає перукар Гюстав, у якого працюють чотири манікюрниці.

Ще два роки тому на розі сліпої вулиці Мулен-Жемо та вулиці Турнебрід можна було побачити невеличку і немов безсоромну крамничку, що рекламувала комашину отруту «Тю-пю-не». Коли ще на майдані Святої Цецілії торгували тріскою, цей заклад знав кращі часи, було йому сто років. Нині вітрини давно вже не мито і, аби розібрати, що за ними, треба напружувати зір — там, за спітнілими припо­рошеними шибками тлумилися воскові фігурки пацюків та мишей у камзолах вогнистого кольору. Спираючись на па­тички, тварюки сходили по трапу багатопалубного фрегата, та тільки-но ступали на землю, як кокетливо вбрана селя­ночка, хоч мертвотно-бліда з лиця і в закіптюженому строї, прискала їх оцим «Тю-пю-не», і ті кидалися навтіки. Я любив цю крамничку за її цинічність і ту непереборність, з якою вона нахабно проголошувала право на існування парази­тів і бруду за два кроки від найдорожчої у Франції церкви.

Торік стара торговка зіллям померла, і її небіж продав будинок. Щоб зробити з цієї споруди невеличкий зал для засідань «Бонбоньєрка», виявилось досить зруйнувати дві стіни. Торік тут виступав із лекцією про альпінізм Анрі Бордо.

Вулицею Турнебрід ходять некваплячись — поважно плинуть бувільські сімейства. Коли якесь сімейство захо­дить до Фулона або П’єжуа, ти можеш пересунутись на ряд уперед. Але ось зустрілися й міцно зчепилися руками два клани з зустрічних колон — доводиться зупинитись і тупця- тися на місці. Я просуваюсь уперед маленькими кроками. Вищий на цілу голову від обох потоків, я бачу лише капе­люхи, море капелюхів. Переважна більшість із них чорні й цупкі. Інколи то там, то там над цим морем голів злітає чиясь рука з капелюхом, оголюючи тьмяно-лискучий череп і за мить важко опускається на місце. На будинку №16 високо вгорі має емблема закладу капелюшника Урбана — величезна червона архієпископська митра, позолочені ки­тички якої гойдаються на відстані яких двох метрів від землі.

Знову зупинка: якраз під китичками утворився невелич­кий гурт. Мій сусіда, блідий і крихкотілий, як порцелянова фігурка, стариганчик теж терпеливо чекає. Десь я його бачив, — це чи не Коф’є, президент Торговельної палати? Здається, перед ним ніяковіють так лише тому, що він увесь час мовчить. Він живе на Зеленому Пагорбі у великому цегляному будинку з завжди розчиненими навстіж вікнами. Нарешті гурт розсотується, і ми рушаємо далі. Й зараз утворюється новий, але вже менший, щойно виникнувши, він відкочується до вітрин крамниці Гіслена. Колона навіть не спинилася, лише трохи вигнулась убік; ми йдемо далі, проминаючи шістьох осіб, що тиснуть одне одному руки. «Добридень, добридень, ласкавий пане, як вам ведеться, що це ви, вдягніть капелюха, застудитесь; нічого, пані, дякую, і справді сьогодні не жарко. Люба, рекомендую тобі лікаря Лефрансуа; ах, лікарю, дуже приємно з вами запізнатися, мій чоловік вас тільки й хвалить, як ви чудово лікуєте, благаю вас, лікарю, вдягніть капелюха, на такому холоді не довго й застудитися; нічого, лікар сам себе вилікує. О ні, пані, вже хто-хто, а ми, медики, менш за інших дбаємо за своє здоров’я; лікар іще й знаменитий музика. Боже, пане лікарю, я й на гадці не мала, ви граєте на скрипці? Наш лікар — талановита людина».

Старий, що поруч мене, — таки Коф’є; одна брюнетка з гурту просто їсть його очима — це не заважає їй усміхатися до лікаря. На її обличчі я читаю: «Оце і є Коф’є, президент Торговельної палати; який в нього суворий вигляд, мабуть, він дуже холодна людина». Сам пан Коф’є не воліє нікого сподоблювати поглядом: для нього всі ці люди з бульвару Марітім — з нижчої верстви. Відколи я став відвідувати ці недільні капелюшні вистави, я потроху навчився розрізняти публіку з Бульвару від людей Пагорба. Якщо вам трапиться чоловік у новісінькому пальті, м’якому фетровому капелюсі і сліпучо-білій сорочці, який своїми рухами розтинає повіт­ря, це поза всяким сумнівом представник бульвару Марітім. Мешканці Зеленого Пагорба носять на собі печать якоїсь миршавості й давності. В них вузькі рамена і струджені обличчя, тільки очі ще горять зухвало. Можу закластися, цей гладун, що веде за руку дитину, з Пагорба: в нього сіре землисте обличчя, на шиї мотузкою гойдається краватка.

Не зводячи очей з пана Коф’є, гладун наближається до нас. За кілька кроків він починає по-батьківському жарту­вати з хлопчиком. Іще ступає кілька разів, так само нахи­лившись до сина, зазираючи йому в очі, — просто зразково дбайливий батько, — і раптом голова його спритно повер­тається в наш бік, він жваво позирає на старого й вітає його широким скорим жестом, обводячи рукою уявне коло. Ма­люк трохи спантеличений, але шапки не здійняв, то клопіт дорослих.

На розі вулиці Бас-де-В’єй наша колона наражається на колону вірних, що йдуть із церкви; з десяток людей, зіткнувшись, вітаються, обертаючись на місці, як у вирі, швидко миготять капелюхи, і я не можу спинитися на жодному обличчі; а над усім цим масним і безбарвним натовпом на тлі похмурого неба потворною страхітливою масою здіймається біла споруда собору Святої Цецілії. За його білими крейдяними стінами, в його утробі подекуди ще зберігається нічна пітьма. Розходимось, трохи перешику­вавшись. Пана Коф’є відкинуло назад. Якусь даму в бла­китній сукні притисло до мого лівого боку. Дама вертається з церкви. Вранішнє світло сліпить їй очі, і вона мружиться. Тонкошиїй пан, який ступає поперед неї, її чоловік.

На тамтому боці вулиці інший пан, що йде з дружиною попід руки, шепнув їй щось на вухо і зобразив усмішку. Жіночка вмить стирає зі свого желеподібного обличчя вся­кий вираз і йде, мов сліпа. Всі ці ознаки непомильні — зараз він когось привітає. І справді, за якусь мить пан скидає в повітря руку. Наблизивши пальці до капелюха, на мить затримує їх у повітрі і потім м’яко торкається крисів. Поки він обережно здіймає капелюха, трохи нахиливши вперед голову, аби полегшити це розчленування, його дру­жина підстрибує і зображує на обличчі юну усмішку. Чиясь тінь, вклонившись, проминає їх, але усмішки-близнюки не зникають з їхніх облич і, мов після світіння, якийсь час тремтять на вустах. Порівнявшись зі мною, пан і пані знову прибирають свого непроникливого вигляду, але довкола ро­та ще грають веселі брижі.

А ось і розв’язка: натовп рідшає, менше злітає в повітря капелюхів, вишуканість крамничних вітрин тьмяніє —- я стою в кінці вулиці Турнебрід. Може, перейти на той бік і пройтися ще раз цією вулицею? Ні, мабуть, з мене досить, я надивився цих рожевих лисин, цих мізерних гречних і безви­разних облич. Ліпше перейду майдан Маріньян. Коли я обе­режно видираюсь із колони пішоходів, зовсім поряд зі мною з чорного капелюха раптом вистрибує голова, що, безперечно, належить справжньому панові. Це чоловік тієї дами в бла­китній сукні. Ах, цей видовжений зграбний череп доліхоце­фала з короткою цупкою щіткою волосся, гарні американські вусики з сивиною! Але надто гарна його усмішка, чудова штивна усмішка. Іще й пенсне, що недбало сидить на носі.

— Це кресляр з нашого заводу, — каже він, звертаючись до дружини. — Не розумію, що він тут робить? Такий добрий хлопчина, сором’язливий нівроку, він мене тішить.

Молодий кресляр, щойно покривши голову, стоїть біля вітрини ковбасні Жюльєна ще рожевий і збуджений, його очі вперто опущені додолу, — він виказує всі ознаки п’янкої радості. Цієї неділі він, без сумніву, вперше наважився пройтися вулицею Турнебрід. Він нагадує юнака після пер­шого причастя. Заклавши руки за спину, він зворушливо й сором’язливо дивиться на чотири лискучі сосиски, які роз­кошують у желе під гарніром із петрушки, і думає про своє.

Із ковбасні виходить жінка і бере його попід руку. Це його дружина, попри своє пористе обличчя, ще досить моло­да. Хай би скільки вона вешталась на підступах до вулиці Турнебрід, ніхто не матиме її за даму — її виказує цинічний блиск очей, розважливий і досвідчений погляд. Справжні дами не знають цін, вони кохаються в милих шаленствах, їхні очі — прекрасні чисті квіти, викохані в теплицях.

Вибиває першу, і я входжу до пиварні «Везеліз». Старі, як завше, на місці. Двоє з них уже обідають. Іще четверо грають у манілью і цідять аперитив. Решта навстоячки стежить за грою, поки їм накривають стіл. Чоловік із хвилястою боро­дою, найвищий з усіх на зріст, — біржовий маклер. Інший — відставний чиновник військово-морського відомства. Всі вони п’ють і їдять, ніби їм по двадцять. У неділю їм подають кислу капусту. Новоприбулі питають у тих, хто вже їсть:

— Ну що? Як завжди — недільна капуста?

Вони сідають і глибоко, з задоволенням зітхають:

— Марієтто, доню, кухлик пива без піни і одну капусту.

Ця Марієтта — метка молодиця. Коли я сідав за столик у

глибині зали, червоновидий дідуган, якому вона наливала вермута, заходиться злобним кашлем.

— Наливайте більше, — хрипить він крізь кашель.

— Знаєте що... — дівчина ще не налила, і це її дратува­ло. — Може, ви зачекаєте, поки я наллю? Ви, як той дядь­ко, який ще не поїхав, а вже каже «вилазь».

її слова викликають у залі сміх.

— Але й утерла!

Біржовий маклер, що йде до столика, бере Марієтту за плечі:

— Сьогодні неділя, Марієтто. Підеш увечері в кіно зі своїм парубійком?

— Ага, дурне кіно! То Антуанетта сьогодні вільна. Га­руєш тут, як не знаю хто, а ви кажете парубійко.

Біржовий маклер сів до столу навпроти чисто виголеного старого з нещасним виразом на обличчі. Виголений старий одразу ж починає йому щось оповідати. Але біржовий мак­лер його не слухає, він мружить очі, смикає бороду. Вони ніколи не слухають один одного.

Тепер я упізнав пару, що сидить поряд зі мною: це родина комерсантів, що мешкають неподалік. У неділю їхня служниця вільна. Тому вони приходять сюди, щоразу оби­раючи той самий стіл. Чоловік наминає апетитну рожеву одбивну. Він роздивляється її зблизька і старанно сопе но­сом. Його дружина довго длубається у своїй тарілці. Це дебела сорокарічна білявка з червоними щоками, вкритими пушком. Під сатиновою блузою випинаються гарні пружні груди. За обідом вона, мов чоловік, вицмулює пляшку бордо.

Я підсуваю до себе «Ежені Гранде». Великої насолоди з цього читання я не дістаю, але треба якось збавляти час. Розгортаю книжку навмання і потрапляю на те місце, де мати веде розмову з Ежені про кохання, що саме народ­жується в дівочому серці.

«Бжені поцілувала їй руку:

— Яка ти добра, люба матусю!

Від цих слів старе, зів’яле від довгих страждань материне обличчя про­ясніло.

— Він тобі подобається? — спитала Ежені.

Пані Гранде відповіла тільки усмішкою; потім, хвилинку помовчавши, тихо сказала:

— Чи ти й справді вже любиш його? Це було б недобре.

— Недобре? — здивувалася Ежені. — Чому? Він подобається тобі, по­добається Нанон, чому ж може не подобатися мені? Ходім, мамо, накриємо йому на стіл до сніданку.

Вона кинула свою роботу, мати — також і сказала:

— Ти збожеволіла!

Однак їй захотілося приєднатися до доччиного божевілля, щоб його вип­равдати.

Ежені покликала Нанон.

— Чого вам іще, мадмуазель?

— Нанон, у тебе вже будуть вершки опівдні?

— Ну, гаразд, опівдні вже будуть, — відповіла стара наймичка.

— Ну, а поки даси йому міцної кави. Я чула, як пан де Грассен казав, що в Парижі варять дуже міцну каву. Клади побільше.

— А де ж я її візьму?

— Купи.

— А як мене зустріне пан?

— Він на своїх луках...»

* Переклад Елеонори Ржевуцької. (Прим. ред.).

Коли я прийшов, пара мовчала, і тут раптом голос чо­ловіка урвав моє читання.

— Ну як, ти бачила? — каже він, таємниче посміхаючись.

Дружина здригається і дивиться на чоловіка, ніби проки­нувшись зі сну. А той їсть і п’є з тим-таки хитрим виглядом.

— Ха-ха-ха!

Пауза. Жінка знову поринула в задуму.

— Що ти кажеш? — раптом сахається вона.

— Та вчора Сюзанна.

— А-а! Це вона знову ходила до Віктора.

— А я тобі що казав?

Жінка нервовим рухом відсуває тарілку.

— Не вміють готувати.

Береги її тарілки викладені сірими м’ясними кульками. Чоловік провадить далі свою думку:

— Он яка шелихвістка...

Він замовкає, значуще всміхається. Навпроти нас старий біржевий маклер пестить Марієттину руку, ледве чутно сопучи.

— Пам’ятаєш, я тобі казав?

— Що саме?

— Про Віктора, казав, що вона повернеться до нього. Що таке, тобі не смакує? — раптом розгублено питає він.

— Не вміють готувати.

— Це вже не те, що було за Екара, — повагом каже її чоловік. — Ти не знаєш, де він тепер?

— У Домремі, чи де?

— Так, так. А звідки ти знаєш?

— Так ти ж мені сам сказав ще в неділю.

Вона бере з серветки хлібний м’якуш і кладе до рота. Тоді, розібгуючи долонею скатертину на краю стола, непев­но каже:

— Знаєш, мені здається, ти помиляєшся, Сюзанна не така...

— А може, й помиляюсь, моя рибко, може, й помиля­юсь, — неуважно каже чоловік. Він поводить очима, помічає Марієтту і знаком кличе її.

— Щось мені жарко.

Марієтта нахиляється над столом, зіпершись руками на його край.

— Справді, Марієтто, жарко, — стогне жінка, — просто нема чим дихати, та й м’ясо сьогодні недобре, я скажу все хазяїнові, — хіба так можна? — відчиніть хоч кватирку, Марієтто, золотце.

Чоловік знову грайливо поводить очима:

— Ти не бачила, як вона дивилася на нього?

— Коли, мій зайчику?

— «Коли, мій зайчику?» — нетерпеливиться він, пере­кривлюючи її. — Отак ти завше. На Миколи та й ніколи.

— Ти хочеш сказати вчора? Ага, зрозуміло.

Він сміється, утупивши погляд кудись у простір, і потім цитує, протяжно проказуючи кожне слово:

— Як у кішки, коли вона паскудить на жарини.

Від утіхи він навіть забув, з чого почав. Жінка теж пожвавлюється.

— Ах ти ж чорт язикатий! — Вона ляскає його легенько по рамену. — Чортяка язикатий.

Чоловік уже впевненіше:

— Як у кішки, що паскудить на жарини.

— Ні, не кажи, вона не пуста дівчина, — жінка вже не сміється.

Чоловік нахиляється до неї і довго шепоче їй щось на вухо. Якусь хвилину вона слухає його, роззявивши рота, з видовженим обличчям, здається, от-от пирхне сміхом, і несподівано відкидає тіло назад, уп’явшись нігтиками йому в руку:

— Не може бути, ні, не може бути!

— Слухай, крихітко, адже він сам мені казав, — упевне­но, протягом проказує він. — І якби нічого не було, з якої речі йому вигадувати все?

— Ні, не може бути.

— Адже він сам розказав мені, послухай, ну, уяви собі...

Жінка заходиться сміхом:

— Мені смішно, бо я подумала про Рене.

— 1 не кажи.

Він теж сміється. Жінка переходить на поважний шепіт:

— Коли це він помітив, у вівторок?

— У четвер.

— Ні, мабуть, у вівторок, через те, що...

І рукою вона малює в повітрі еліпс.

Надовго западає тиша. Чоловік умочує хлібний м’якуш у соус. Марієтта міняє тарілки і приносить їм торт. І я зараз з’їм шматок торта. Несподівано, замріявшись, жінка, гордо­вито і якось образливо підібравши губи, вимовляє, розтягу­ючи слова:

— Та ні, це ти вже теє...

У її голосі стільки хтивості, що це збуджує чоловіка, і він лізе лоскотати їй шию своїми масними пальцями.

— Шарлю, перестань, ти збуджуєш мене, любий, — всміхаючись, муркоче вона з набитим ротом.

Я намагаюся повернутися до книжки.

«— А де ж я її візьму?

— Купи.

— А як мене зустріне пан?»

Але я все чую жіночий голос:

— Чуєш, от Марта порегоче, коли я їй розкажу...

На цьому мої сусіди замовкають. Після торта Марієтта подає їм чорнослив, і жінка, мов курка яйце, кокетливо несе кісточки в ложечку. Її чоловік, утупившись поглядом у стелю, вибиває пучками якийсь марш. Певне мовчання — їхній звичайний стан, а розмова — як напад лихоманки, що зрідка охоплює їх.

«— А де ж я її візьму?

— Купи».

Я згортаю книжку, піду прогуляюсь.

Я виходив з пиварні «Везеліз» близько третьої, пообідня пора відчувалась у всьому моєму обважнілому тілі. Вона не моя, вона належала сотням тисяч бувільців, і вони прожи­вуть її разом. Саме в цей час вони підводяться від столів після доброго й довгого недільного обіду, відчуваючи, як щось для них уже вмерло.

Неділя втрачає для них свою юнацьку легкість. Треба перетравлювати курку й торт і вбиратися до прогулянки.

Ясне повітря дня розтинають дзвінки кінотеатру «Ельдо­радо» — це недільний подзвін серед білого дня. Більш як сто чоловік витягуються в чергу попід зеленим муром. Вони захланно чекають лагідних сутінків, щоб розкутися, забути­ся, чекають тієї миті, коли екран, вилискуючи, мов біле каміння під дощем, почне мріяти й говорити за них. Марні сподіванки: щось у них лишиться зіщулене, вони дуже по­терпають, аби їхню неділю ніщо не зіпсувало. Отак щонеділі вони йдуть до кінотеатру розчаровуватись: фільм виявиться безглуздим, їхній сусіда куритиме люльку, чвиркаючи собі під ноги, або Люсьєн буде просто нестерпним — ані тобі ніжного слова за цілий фільм чи, як навмисне, сьогодні знову схопить поперек. Ось і зараз, як і кожної неділі, темна зала проростатиме притлумленим дріб’язковим не­вдоволенням.

Я йшов тихою вулицею Брессан. Сонце розігнало хмари, стояла гожа година. З вілли «Хвиля» вийшло сімейство. Донька, ступивши на тротуар, застібала рукавички. їй мож­на було дати років тридцять. На першій приступці сходів стояла мати, вона впевнено дивилась просто себе і на повні груди вдихала повітря. Щодо батька, то я бачив лише його широчезну спину. Зігнувшись над замковою шпариною, він замикав двері. Тепер будинок так і стоятиме чорною пуст­кою, аж поки вони повернуться. Десь у сусідніх оселях, теж уже замкнених і порожніх, слабо порипують паркет і меблі. Перш ніж вийти, хазяї не забули загасити камін у їдальні. Ось батько наздоганяє жінок, і сімейство мовчки рушило в путь. Куди воно простувало? В неділю бувільці ходять на величне міське кладовище або до батьків, а той, хто цілком вільний, просто гуляє молом. Я був вільний і тому просто чимчикував вулицею Брессан, яка виходила на мол.

Небо наді мною було блідо-блакитне з кучерявими баран­цями та подекуди тонкими цівками диму; лише зрідка рап­том набігала якась заблукана хмарка і застувала сонце. Здалеку вже виднів цементний парапет, що відгороджував мол, і крізь його ажурне плетиво вилискувало море. Сімей­ство повернуло праворуч на вулицю Скарбника Ілера і побралося Зеленим Пагорбом. Я бачив, як вони спроквола підіймаються цією вулицею — три чорних крапки на лиску­чому асфальті. Я взяв ліворуч і занурився в юрму людей, що походжали бульваром Марітім.

Зранку натовп був куди однорідніший. Здавалося, що лю­дям уже просто несила дотримуватись тієї чіткої ієрархії, якою вони так пишалися до обіду. Тепер тут пліч-о-пліч прогулю­валися комерсанти і службовці, вони мирилися з тим, що поряд із ними йдуть, іноді навіть штовхають їх і відпихають убік якісь дрібні жалюгідні писарі. В теплій масі тлуму роз­чинився аристократизм, приналежність до еліти і до про­фесійних угруповань. Були просто люди без жодних ознак.

Калюжа світла вдалечині — то море під час відпливу. Лише кілька рифів своїми шпилями протинали його яскраву поверхню. На піску лежали перевернуті рибальські човни і слизькі кам’яні брили, абияк поскидувані з молу, аби захи­стити бульвар од морських хвиль, — там між брилами з клекотом пінилась вода. Біля входу в зовнішню гавань на тлі вицвілого під сонцем неба чітко вирізьблювалася тінь драги. Щовечора до самої півночі вона реве та скрегоче, здіймаючи пекельний шум. А в неділю робітники з неї гуляють берегом, на дразі лишається тільки сторож, і вона затихає.

Сонце було ніжне й прозоре, як біле вино. Його промені ледь торкалися людських постатей, не лишаючи тіні, не надаючи їм опуклості, — обличчя й руки розпливалися тьмяно-золотими плямами. Здавалося, що всі ці люди в пальто, не торкаючись, пливли на кілька сантиметрів від землі. Вітер іноді приносив хвилі лякливих, як водяна по­верхня, тіней, і тоді обличчя на мить згасали й ставали, немов крейдяні.

Це неділя; затиснута між парапетом і дачними хатинками, юрма текла, розливалася маденькими річечками й губилась у сотнях струмочків за великим готелем Трансатлантичної ком­панії. А скільки тут було малечі! У візочках, на руках, заручку з татом, парами, по трійко, вони бундючно походжали попере­ду батьків. Кілька годин тому, коли народжувався молодий недільний ранок, я бачив майже тріумф на обличчях усіх цих людей. Тепер, осяяні сонцем, вони виражали тільки безтур­ботність, спочинок і вперте небажання виходити з цього стану.

Обмаль жестів — інколи ще підіймались на вітання капе­люхи, але вже без тієї широти в рухах, без того нервового пожвавлення, яке ще було зранку. Люди йшли, трошки відхилившись назад, задерши голову, їхні погляди линули вдалину, а вітер штовхав їх у груди й розмаював плащі. То тут, то там чувся короткий сміх, що скоро вщухав, материн крик: «Жанно. Жанно, ану припини!» І знову тиша. Ледь чутний запах ясного тютюну — його курять дрібні чиновни­ки. «Саламбо», «Айша» — недільні сигарети. На деяких зовсім байдужих обличчях я, здавалося, бачив сліди печалі, але згодом зрозумів: ці люди не сумні й не веселі, вони просто відпочивали. В їхніх застиглих, широко розплюще­них очах знехотя відбивалися море й небо. Зараз усі вони розійдуться по домівках і в їдальні за великим столом усією родиною питимуть чай. А поки що вони намагаються оща­дити на порухах, на словах і думках, пливти за течією. Вони мають усього один день, щоб стерти з лиця брижі, гусячі лапки, гіркі зморшки, якими сповна обдаровує їх щоденне тарування. Один-єдиний день. Вони чули, як хви­лини спливають, немов пісок крізь пальці. Чи вистачить їм часу, аби набратися молодої сили і в понеділок знову почати спочатку? На повні груди вбирають вони повітря, морське повітря цілюще, — лише за рівним і глибоким віддихом, як у сонних, можна встановити, що вони ще не вмерли. По­крадьки, вовкувато я йшов і не знав, куди мені діти своє кремезне й свіже тіло в цій страшній юрмі спочивальників.

Море стало аспідного кольору й почало непомітно підій­матись. За ніч воно сягне високо. Цієї ночі мол буде без- люднішим за бульвар Віктора Нуара. Червоні вогні познача­тимуть фарватер, який зліва дугою огинає надбережжя.

Сонце тихо сідало за море. Його призахідні промені ковз­нули по шибках нормандського шале і запалило його. Засліплена ними жінка піднесла втомлено до очей руку і невпевнено засміялась:

— Гастоне, мені сліпить очі.

— Ну що ти! — сказав чоловік. — Таке лагідне сонечко, не гріє, а все ж приємно.

Жінка дивиться на море.

— А я гадала, що його видко.

— І не сподівайся, — сказав чоловік. — Сонце заважає.

Вони, певне, говорили про острів Кайбот, який іноді вид­но на півдні між драгою і зовнішньою гаванню.

Денне світло пригасає. Саме о цій непевній порі щось незбагненне віщує вечір. Неділя вже відходила в минуле. Вілли й сірий парапет здавалися ще зовсім свіжими спогада­ми про неї. На обличчях потроху зникав вираз дозвілля, вони ставали безборонно-лагідними.

Молода вагітна жінка спирається на руку білявця з гру­бими рисами.

— Ой, дивись, дивись! — гукала вона.

— Що там таке?

— Он вони, бачиш, чайки.

Він стенув плечима — чайок нема. Небо майже очисти­лось, трохи рожевіючи на обрії.

— А я їх чула, ось вони, квилять.

— Ні, то просто щось рипнуло, — відказує чоловік.

Раптом спалахнув газовий ліхтар, і я подумав, що вже

прийшов ліхтарник. Діти пильнують його, бо його з’ява — сигнал повертатися додому. А це був просто останній соняч­ний спалах. Небо ще ясніло, але землю вже оповили сутін­ки. Людей на бульварі порідшало, вже виразно чулося передсмертне харчання моря. Якась молодиця, обіпершись на парапет, підвела до неба синє обличчя. Помада на її губах видавалася чорною. Якоїсь миті я спитав себе, чи не полюбив я всіх цих людей. Але ні, просто сьогодні неділя, їхня неділя, яка належала не мені.

Дата добавления: 2015-10-21