Анні дивиться і не бачить мене. Зараз буде говорити. Я жду на трагічний монолог, гідний її машкари, справжньої похоронної пісні.
А тут вона тільки каже:
— Я пережила себе.
Інтонація ніяк не відповідає її обличчю. Воно не трагічне — воно страшне, в ньому глухий відчай без плачу, без жалю. Так, щось у цій жінці безнадійно спито до краплі.
Машкара спадає. Анні всміхається:
— Але я зовсім не журюсь. Я часто цьому дивувалась, і надаремно: чого мені сумувати? Колись я була здатна й на справжні пристрасті. Я несамовито ненавиділа свою матір. Та й тебе, — каже вона з викликом, — я палко любила.
Вона чекає на відповідь. Я мовчу.
— Звичайно, все це вже в минулому.
— Звідки тобі знати?
— Я знаю. Я знаю також, що більше ніхто й ніщо не пробуркає в мені цього почуття. Знаєш, покохати когось — це однаково, що влізти в небезпечну авантюру. Тут потрібна й енергія, й зацікавлення, й певне засліплення... Є навіть спочатку мить, коли треба перестрибнути через прірву: як тільки почнеш розважати, ти вже цього не зробиш. Я знаю, що вже ніколи не перестрибну цієї прірви.
— Але чому?
Вона іронічно позирає на мене і не відказує.
— Тепер я живу в оточенні моїх померлих пристрастей. Намарно пробую згадати той прекрасний гнів, який підбурив мене, дванадцятирічну дівчинку, стрибнути з четвертого поверху, коли мати відшмагала мене. — Із затуманеними очима, без ніякого зв’язку вона додає: — І пильно придивлятися до речей мені не можна. Мені можна подивитись, упізнати їх, а далі вже треба відводити очі.
— А то чому?
— Якісь огидні вони.
А чи це не?.. У всякому разі щось подібне. Одного разу таке вже було, в Лондоні, коли ми, кожне осібно, однаково і майже одночасно подумали про одні й ті самі речі. Як було б добре, якби... Але думка в Анні завжди така плутана, що ніколи нема цілковитої певності, що ти правильно зрозумів її. Передовсім треба з’ясувати.
— Послухай, я хотів тобі сказати: я ніколи до решти не розумів, що означають твої досконалі миті. Ти ні разу не пояснювала.
— І не дивина, ти ж не хотів докласти жодного зусилля, щоб зрозуміти. Дивився на мене, мов дурень.
— Що ж! Я знаю, чого це мені коштувало.
— Ти заслужив на те, що з тобою сталося, ти дуже завинив. Ти так дратував мене своїм поважним виглядом. Він ніби промовляв за тебе: «От я — нормальна людина». Ти з усієї сили намагався пашіти здоров’ям, ти весь аж лиснів своєю моральною чистотою.
— І все ж я сотні разів просив пояснити, що таке...
— Можливо, але яким тоном! — вигукує вона гнівно. — Ти милостиво давав згоду поінформувати себе — ось де правда. Ти питав це з поблажливою неуважністю, як ті старі пани, що цікавилися в мене маленької, у що я граюсь. По суті, — задумливо розтягує Анні, — може, найдужче я все ж ненавиділа саме тебе.
Вона робить над собою зусилля, опановує себе й усміхається. Щоки ще палають. Вона дуже гарна.
— Я готова пояснити, що це таке. Тепер я вже застара, аби спокійно розказувати добрим літнім жінкам, подібним до тебе, ігри свого дитинства. Ну то що, хочеш знати?
— Що це було?
— Я тобі розказувала про добірні ситуації?
— Щось не пригадую.
— Розказувала, — упевнено мовить Анні. — Це було в Ексі, на тому майдані — забула його назву. Ми сиділи в садочку кав’ярні, якраз на осонні, під помаранчевими парасолями. Ти вже, мабуть, забув — ми тоді ще пили ситро, і я знайшла в цукровій пудрі дохлих мух.
— Ага, може бути...
— У тій кав’ярні я тобі й розказувала про добірні ситуації. Розказувала про велике видання «історії» Мішле, яке я мала в дитинстві. Вона була набагато більша від цієї, її сторінки були мертвотно-бліді, як печериця зсередини, вона й відгонила грибами. По батьковій смерті мій дядько Жозеф привласнив усі томи і відвіз їх до себе. Тоді я й обізвала його старим кнурякою, за що мати відлупцювала мене, і я виплигнула у вікно.
— Так-так... здається, ти розповідала мені про цю «Історію Франції»... Ти, здається, читала її десь на горищі? Бачиш, я все пам’ятаю. Даремно було мене винуватити, що я все забув.
— Помовч. Отже, як ти дуже добре пригадав, я тягла ці величезні фоліанти на горище. В них було небагато малюнків — щось три чи чотири на книжку. Але кожен займав цілу сторінку, а зворот був чистий. Це тим більше вражало мене, що на інших сторінках задля економії текст було розташовано в два стовпчики. Я любила ці гравюри надзвичайно: всі знала напам’ять і коли читала котрийсь із томів Мішле, вже за п’ятдесят сторінок до чергового малюнка починала чекати, коли він з’явиться, і щоразу його поява була мені справжнім дивом. Була тут іще одна вишукана насолода: сцена, зображена на малюнку, ніколи не відповідала змістові сусідніх сторінок, — щоб знайти текст про подію, треба було забігати сторінок на тридцять уперед.
— Благаю тебе, розкажи мені про досконалі миті, — благав я.
— Поки що я розказую тобі про добірні ситуації. Це ті, що були на гравюрах. Я назвала їх добірними, бо гадала, що вони чимало важили, якщо їх зображено на таких нечисленних малюнках. Розумієш — їх обрано поміж усіх інших, хоч були епізоди історично важливіші, виразніші для малярів. Так на все XVI сторіччя припадало всього три картинки: смерть Генріха II, вбивство герцога де Гіза і в’їзд Генріха IV до Парижа. І тоді мені здалося, що всі ці події чимось особливим відмінні від інших. Зрештою, самі гравюри потвердили мене в цій думці — малюнки на них були якісь неоковирні, руки й ноги в людей якось не припасовувалися до тіл. Зате скільки величі було в композиції! Приміром, у сцені вбивства герцога де Гіза очевидці заціпеніло й гнівно виставляють перед собою долоні, а самі відвертаються, це було прекрасно — ну чим не хор? Не думай, що маляр забував наділити картинки милими кумедними подробицями. Там пажі падали з коней і давали драла моськи, а блазні сиділи на приступцях трону. І все це було подано так велично і так незграбно, що прекрасно гармоніювало з усім іншим, я щось уже не пригадую полотен, де була б така одностайна міцна єдність у всьому, звідси все й почалося.
— Добірні ситуації?
— Принаймні те, як я їх собі уявляла. Це були ситуації, які мали рідкісні й коштовні якості — стиль, коли хочеш. От у вісім років я гадала, що бути королем — добірна ситуації. Або ще померти. Тобі смішно, але на малюнках було стільки вмирущих і стільки людей у ту мить проказували високі слова, що я просто щиро вірила... одне слово, останні хвилини агонії мені видавалися найвищим благом. Проте, досить перебувати в кімнаті, де лежить небіжчик: бо сама смерть — уже добірна ситуація, від неї ніби розходилося щось таке, що передавалось і всім присутнім. Це возвеличувало тебе. Коли помер мій тато, мене завели до його кімнати попрощатись. Підіймаючись сходами, я почувала себе глибоко нещасною і водночас п’яніла від якогось релігійного екстазу — нарешті я потраплю в добірну ситуацію. Я прихилилася до стіни й намагалася поводитись так, як треба в такі хвилини. Але край ліжка навколішки стояли моя мати з тіткою і все псували своїми риданнями.
Анні промовила свої останні слова з серцем, ніби ці спогади ще досі їй пекли. Вона замовкла, втупившись в одну цяту і вигнувши брови, і ще раз принагідно переживає всю ту сцену.
— Згодом я розширила це поняття: спершу до добірних ситуацій додала ще одну — кохання (я маю на увазі сам процес). До речі, ти тепер розумієш, чому інколи я відмовляла... деяким твоїм вимогам: я ніби для себе щось рятувала. А далі я сказала собі, що, певне, є ще багато добірних ситуацій, набагато більше, ніж я можу нарахувати, і врешті визнала, що їх є без ліку.
— Гаразд, і все ж які вони?
— Отакої, я ж тобі пояснила, — здивовано каже Анні. — Ось уже чверть години, як я тобі втовкмачую це.
— Отже, треба, щоб людина була охоплена якоюсь жагою, скажімо, ненавиділа або кохала, чи досить, щоб зовнішня сторона події мала якусь свою велич, — я маю на увазі все те, що ми можемо в ній помітити...
— І те, і те, — відповідає вона неохоче.
— Ну, а досконалі миті? Яке місце посідають вони?
— Вони приходять опісля. Насамперед з’являються провісники. Тоді йде добірна ситуація, неквапливо, велично вона входить у людське життя. І тут перед нами постає питання, робити чи не робити з цього досконалу мить.
— Все, мені ясно, — кажу я. — У кожній добірній ситуації дозволено тільки певні акти, певні пози, певні слова, а всі інші пози, слова суворо заборонено. Так?
— Коли хочеш...
— Одне слово, добірна ситуація — це сировина, що її треба обробляти.
— От-от, — киває вона. — Спочатку треба поринути в якийсь винятковий стан і подивитися, щоб усе було на своїх місцях. Якщо всі вищезгадані умови виконано, значить, ти прожив досконалу мить.
— Одне слово, це до певної міри твір мистецтва.
— Ти вже казав мені це, — дражливо зауважує Анні. — Ні, це... обов’язок. Просто слід кожну добірну ситуацію зробити досконалою миттю. Це вже питання моралі. Так-так, не смійся — саме моралі.
Але я й не думав сміятись.
— А знаєш, — раптом кажу я їй, — я теж покаюсь. Я ніколи не розумів, чого ти хочеш, і ні разу навіть не спробував допомогти тобі. Аби знаття...
— Дякую, красно дякую, — каже вона іронічно. — Гадаю, ти не чекаєш подяки за це запізніле каяття. А втім, я не гніваюсь на тебе, бо сама тобі ніколи нічого до ладу не пояснювала — я була скута, я не могла говорити про це ні з ким, навіть із тобою — надто з тобою. Щоразу в такі хвилини я відчувала якийсь фальш. Я спантеличено спинялась. При цьому я мала таке відчуття, що я зробила все, що можна.
— Але що мені треба було робити? З чого починати?
— Який ти дурний, цього не можна пояснити на прикладі. Все залежить від обставин.
— Поясни тоді, що ти намагалася робити.
— Ні, мені не хочеться про це говорити. Коли бажаєш, можу розказати одну історію, яка справила на мене велике враження ще коли я ходила до школи. Був собі король, який програв битву і потрапив у полон. І от сидить він у таборі переможців, забившись у кут. І бачить, як у кайданах ведуть його доньку й сина. Він не заплакав, не зронив ні слова. Тоді ведуть одного з його пахолків, теж у кайданах. 1 тут король застогнав і став скубти на собі волосся. Ти й сам можеш вигадати такі приклади. Тобто ясно: є випадки, коли плакати не можна, інакше ти остання нікчема. Але якщо тобі на ногу впало поліно, тоді вже дозволено робити що завгодно — скиглити, ридати ридма, стрибати на одній нозі. Дурне діло бути весь час стоїком — даремно витратиш свої сили. — Вона осміхається. — Але буває так, що треба бути більше, ніж стоїком. Звичайно, ти вже не пам’ятаєш, як я вперше тебе поцілувала?
— Чого ж, дуже добре пам’ятаю, — переможно кажу я, — це було в Кью-Гарденз на березі Темзи.
— А чого ти ніколи не знав — так це того, що я сиділа на кропиві. Мені задерлася спідниця, й усі стегна були покусані, тільки поворухнешся — і жалило ще дужче. Тут замало самого стоїцизму. Ти мене зовсім не збуджував, якоїсь особливої потреби цілуватися з тобою я теж не мала, поцілунок, що я збиралася тобі подарувати, мав більше значення — він став зобов’язанням, своєрідним пактом між нами. Тож ти розумієш, що біль тут був недоречний, мені не вільно було думати про свої стегна такої миті. Я не просто мусила не показувати своїх страждань — не можна було взагалі їх відчувати. — Вона гордо дивиться на мене, досі дивуючись своєму тодішньому вчинкові. — На всі двадцять хвилин, поки ти канючив поцілунку, якого я вже зарані поклала тобі подарувати, на весь час, поки ти вмовляв мене, — адже годилося дотримати всіх приписів, — я спромоглася цілком знеболитися. Один Господь знає, яка в мене ніжна шкіра, але я нічого не чула, аж поки ми підвелись.
Ось воно, все знайоме. Нема ні пригод, ні досконалих митей... ми з нею позбулися однакових ілюзій, ми йшли однаковими шляхами. Я вгадую кінцівку — можу навіть за Анні говорити і сам завершити її думку:
— 1 так ти дійшла висновку, що завжди знайдуться якісь тітки в сльозах, якийсь рудий суб’єкт або ще хтось, хто зіпсує твої маленькі спектаклі.
— Звичайно, — промовила вона знебарвленим голосом.
— Чи я помиляюсь?
— Ох! Знаєш, я вже як-небудь пережила б хиби того рудого суб’єкта. Зрештою, я була вже досить люб’язна й тим, що цікавилась, як інші виконують цю роль... ні, тут радше...
— Брак добірних ситуацій?
— Атож. Мені завжди здавалося, що ненависть, любов і смерть охоплюють нас, як язики полум’я страсної п’ятниці. Я гадала, що можна випромінювати ненависть або смерть. Як я помилялась! Ні, справді, я гадала, що існує «Ненависть», що вона сходить на людей і підносить їх над собою. А, як виявилося, насправді є тільки я — я ненавиджу і люблю. І тоді стало зрозумілим, що оце я — просто тісто, завжди однакове, тісто, яке тягнеться й тягнеться... і всі такі схожі, що дивом дивуєшся, для чого людям різні ймення, якісь відміни...
Вона думає так само, як і я. Мені здається, ми ніколи не розлучались.
— Знаєш, — кажу я, — вже певний час я думаю про одну річ, яка мені більше до вподоби, ніж роль того дороговказу, яку ти мені так милостиво призначила: ми з тобою відмінились однаково й одночасно. 1 це мені більше до серця, ніж бачити, як ти йдеш усе далі й далі, а я вічно лишаюся твоїм стартом. Усе, що ти мені оце розповіла, збирався розказати тобі я, правда, іншими словами. Ми зустрілися на кінцевому пункті. Не можу навіть висловити, як мені радісно від цього.
— Серйозно? — вимовляє вона тихо, але затято. — А мені було б краще, якби ти був такий, як є, — так зручніше. Тут я твоєї радості не поділяю, мені було б неприємно думати, що хтось мислить так, як я. До того ж ти помиляєшся.
Я розказую їй свої пригоди, розказую про існування, — може, трохи задовго й занудно. Вона слухає, як старанна учениця, широко розплющивши очі, звівши брови.
Коли я скінчив, вона полегшено зітхнула.
— Ну от що, ти сприймаєш усе зовсім не так, як я. Ти скаржишся, що речі не розташовуються довкола тебе букетами квітів, а сам не хочеш і пучкою поворухнути. Я не вимагала такого — я сама хотіла діяти. Знаєш, коли ми з тобою гралися в шукачів пригод, то ти був персонажем, з яким траплялися пригоди, а я тим, хто їх створював. Я казала: «Я буду людиною дії». Пам’ятаєш? Так от, нині я просто кажу: «Не можна бути людиною дії».
Певне, я мав не дуже переконаний вигляд, бо Анні розпалилася ще більше і вже з притиском каже:
— Крім того, є безліч речей, про які я тобі не сказала, — надто довго пояснювати. Приміром, тієї миті, як я вже діяла, мені треба було казати собі, що те, що я зараз зроблю, матиме потім... згубні наслідки. Як тобі це краще пояснити...
— Нічого не треба пояснювати, — досить зневажливо кажу я, — і я мав такі думки.
Вона недовірливо дивиться на мене.
— Тебе послухати, так ти просто читаєш мої думки, — дуже дивно.
Я не можу її переконати, тільки дратую і все. Я мовчу. Я хочу стиснути її в обіймах.
Несподівано вона стурбовано позирає на мене.
— Ну, якщо і в тебе такі ж думки, скажи, що робити далі?
Я схиляю голову.
— Отже, я... я себе пережила? — з натугою вичавлює вона з себе.
Що їй сказати? Якби я знав, у чому сенс життя... Я не зневіряюсь, як вона, в житті, бо ніяких великих надій не покладав. Я радше... здивований цим життям, що дано мені — дано ні для чого. Так і стою, похнюпивши голову, я не хочу бачити в цю мить її обличчя.
— Я подорожую, — каже вона безвиразно. — Саме зі Швеції. На тиждень спинялась у Берліні. Ну, ще цей один, що утримує мене...
Підійти й стиснути її в обіймах... І що далі? Чим я їй допоможу? Вона така ж самотня, як і я.
— Що ти там мурмотиш? — її голос веселішає.
Я підводжу очі. Вона дивиться на мене лагідно.
— Нічого. Я просто подумав про своє.
— О, загадкова особа! Ось що, вибирай: або розказуй, або мовчи!
І я починаю оповідати їй про кав’ярню «Відпочинок залізничників», про давній забутий «регтайм», який я просив мені ставити, про ту дивну насолоду, яку відчуваю, слухаючи його.
— І я питав себе: а може, шукати треба десь тут, десь близько?..
Вона мовчить, я бачу, що їй не дуже цікава моя розповідь.
Потім вона знову здіймає мову, — і не знати, чи то вона веде далі свої думки, чи це відгук на мої слова.
— Картини, статуї — непридатні; вони прекрасні, тільки як я дивлюся на них. Музика...
— А в театрі...
— Що в театрі? Ти заповзявся перелічити всі мистецтва?
— Ти колись казала, що хочеш стати акторкою, бо на сцені можна реалізувати досконалі миті!
— Так, я реалізовувала їх — для інших. Завжди запорошена, затиснута між картоновими декораціями, на протязі, засліплена софітами. Звичайно моїм партнером був Торн- дайк. Ти, напевне, бачив його у «Ковент-Гардені». Я завше боялася розсміятися йому в лице.
— І тебе ніколи не захоплювала твоя роль?
— Трішки іноді бувало, але ніколи аж-аж. Головне для нас усіх — оте чорне провалля якраз перед нами, у глибині якого сиділи люди, яких ми не бачили, — для них ми, мабуть, насправді розігрували досконалу мить. Але, розумієш, вони теж не жили в ній — вона розгорталася перед ними. Гадаєш, актори жили всередині неї? Зрештою, її не було ні по цей, ні по той бік рампи, вона не існувала і, незважаючи на те, всі про неї думали. Тому, мій любий, я все це послала до дідька, — ти мене розумієш? — каже вона, майже вульгарно розтягуючи слова.
— А я пробував написати книжку...
— 1 тепер я живу минулим, — уриває вона мене. — Збираю по крихті все, що відбувалося зі мною, й узгоджую з собою. Отак, здалеку воно не так мучить мене, стає якимось ближчим. От і наша з тобою історія виглядає доволі симпатично. Я трохи підмальовую її, і вона стає разком досконалих митей. Тоді я заплющую очі й уявляю, що зі мною це повторюється знову. Я бачу інших людей. Треба лише вміти зосереджуватися. Знаєш, що я прочитала? Лойолині «Спірітуальні вправи». Вони були мені дуже корисні. Є такий спосіб — ти розташовуєш декорації, тоді заселяєш їх дійовими особами. Тоді щастить підгледіти, — додає вона таємничим голосом.
— Мені б цього було замало, — зауважую я.
— А хіба я кажу, що мені забагато?
Якусь хвилину ми мовчимо. Западає вечір — я ледве бачу бліду пляму її обличчя. Її чорне вбрання зливається з сутінками, що затопили кімнату. Несвідомо я беру чашку з рештками чаю і підношу до вуст. Чай прочах. Кортить закурити, але не наважуюсь. У мене гнітюче враження, що нам більше нема чого сказати одне одному. Ще вчора стільки хотів розпитати в неї: де вона була, що робила, кого бачила? Але все це цікавило б мене, якби відповіді Анні були щирі. А тепер мені байдуже до всіх тих країв, усіх міст, які вона бачила, всіх чоловіків, що впадали за нею, що їх, можливо, вона кохала, — все це не захоплювало її, вона лишалася цілком байдужою до всього — сонячні промені не проникають у холодні й темні морські глибини. Ось переді мною Анні, Анні, яку я не бачив чотири роки, і нам більше нема чого сказати одне одному.
— А тепер іди, — несподівано каже вона. — Я чекаю одну людину.
— Ти чекаєш?..
— Ні, це один німець, художник.
1 вона заходиться сміхом. Його відлуння дивно розлягаються в темній кімнаті.
— Ось іще одна людина, не схожа на нас, — поки що не схожа. Щось робить, на щось себе витрачає.
Я неохоче підводжусь.
— Коли я знову тебе побачу?
— Не знаю. Завтра я їду до Лондона.
— Через Дьєп?
— Так. Ацотім, мабуть, подамся до Єгипту. Може, наступної зими переїздом буду в Парижі, я тобі напишу.
— У мене завтра цілий день вільний, — несміливо кажу я.
— Ти знаєш, у мене стільки роботи, — стримано відказує вона. — Ні, ми з тобою не побачимось. Я напишу тобі з Єгипту. Лиши мені адресу.
— Гаразд.
Нашвидкуруч у сутінках пишу свою адресу на клаптику конверта. Слід буде попросити в готелі «Прентанія», щоб пересилали мені листи, коли я поїду з Бувіля. Та глибоко в серці я знаю, що Анні все одно не напише. Може, ми побачимось років через десять. А може, я бачу її востаннє. Я не просто пригнічений цим розставанням, — мені жахливо, № подумаю, що я знову порину в самотність.
Анні підводиться, на порозі торкається моїх губів легким цілунком.
— Хочу згадати твої уста, — осміхається вона. — Для моїх «спірітуальних вправ» треба омолоджувати спогади.
Я беру її за руку і притягаю до себе. Вона не пручається, лише робить головою заперечливий жест.
— Не треба. Мене це більше не вабить. Минулося-забуло- ся... До того ж, якщо вже й брати щось від людей, то яка різниця — ти чи перший-ліпший гарненький юнак.
— Що ти збираєшся робити далі?
— Я ж сказала — поїду до Англії.
Ні, я питаю не про це...
— Ой, леле, — та нічого!
Не відпускаючи її руку, я тихо кажу:
— Отже, як я тебе знайшов, треба знову втрачати.
Тепер мені розкривається її обличчя. В одну мить воно
витяглось і зблідло. Обличчя старої жінки, справді жахливе обличчя, я певен, що Анні не напустила на себе цю машкару, вона з’явилася незалежно від неї і, мабуть, попри її волю.
— Ні, — спроквола каже вона, — неправда. Ти мене не знайшов.
Вона вивільняє руки. Відчиняє двері. Коридор залитий світлом.
Анні сміється.
— От бідолаха! Знову не пощастило. Вперше як слід грає свою роль, і за це ніякої подяки. Давай забирайся.
Я чую, як за мною зачиняються двері.
Неділя
Зранку я продивився розклад руху потягів. Якщо Анні сказала правду, її потяг на Дьєп відходить о п’ятій годині тридцять вісім хвилин. Ну а коли цей «тип» повезе її на автомобілі? Цілий ранок я вештався вулицями Меніль- монтана, а пополудні надбережжям. Усього кілька кроків, кілька мурів відокремлювало мене від неї. О п’ятій тридцять вісім наша вчорашня розмова стане вже спогадом, і ця огрядна жінка, яка своїми вустами ледь торкнулася до моїх, долучиться в минулому до тієї тендітної дівчинки з Мекнеса чи Лондона. Але ніщо поки що не минуло, поки вона ще тут, поки її можна ще побачити, переконати, забрати з собою назавжди. 1 я ще відчував себе самотнім.
Я хотів не думати про Анні, бо, згадуючи її тіло, її обличчя, мене всього аж трусило: руки мені тремтіли, всім моїм тілом перебігав холодний дрож. Я став гортати книжки на прилавках букіністів, віддаючи перевагу соромітним — незважаючи ні на що, це все ж одволікає.
Коли на дзигарях вокзалу Орсе вибило п’яту, я саме роздивлявся гравюри у книжці «Лікар із малахаєм». Були вони невигадливі: майже на всіх височенний бородань вимахував пугою над потворно великими голими сідницями. Як тільки я зрозумів, що вже п’ята, я, не дивлячись, кинув книжку на лоток, схопив таксі й помчав на Сен- Лазарський вокзал. Хвилин двадцять я прогулювався пероном, перш ніж побачив їх. На Анні було бахмате хутряне манто, в якому вона виглядала справжньою дамою. 1 вуалька. На ньому — пальто з верблюжачої вовни. Це був високий смаглявий чоловік, ще не старий, дуже високий і дуже гарний з себе. Запевне іноземець, але не англієць, — можливо, єгиптянин. Вони піднялися до вагона, не помітивши мене. Між собою не розмовляли. Та ось чоловік вийшов, щоб купити газети, Анні опустила в купе вікно й побачила мене. Вона довго дивилася на мене без гніву, безвиразними очима. Тоді він піднявся до вагона, і потяг рушив. 1 цієї миті я виразно побачив ресторан на Піккаділлі, де ми колись обідали з нею, і раптом все кудись запалось. Я пішов вулицею. Відчувши втому, зайшов до кав’ярні й заснув за столиком. Гарсон розбудив мене, і все це я пишу напівсонним.
Завтра пообіднім потягом я буду в Бувілі. Щоб спакувати валізи й улаштувати всі свої банкові справи, мені вистачить два дні. Певне, адміністрація готелю зажадає взяти з мене ще за два тижні, оскільки я не попередив їх. Треба також повернути книжки до книгозбірні. Так чи так, я повернусь до Парижа ще до кінця цього тижня.
Ну й що я виграв від такої зміни? Знову місто: те оточене морем, це розтинає річка — а так вони майже однакові. Люди знаходять безплідний переліг і громадять на ньому величезні порожні брили. В цих брилах полоняться запахи, вони важчі за повітря. Іноді їх вихлюпують на вулиці через розчинені вікна, і вони валяються долі, аж поки розвіє вітер. Погідної пори з одного краю в місто вливається гомін, проходить крізь усі стіни і виходить на тамтому боці, а то завертає на круг між цих каменюк, розпечених сонцем, посічених морозами.
Я боюся міст. Але й полишати їх не можна. Тільки-но поткнешся кудись далі з них, ураз можеш потрапити в кільце Рослинності. Рослинність, скрадаючись, здалеку підповзає до міст. Вона чекає. Коли місто помре, Рослинність удереться до нього, видряпається по брилах, обплутає їх, залізе досередини, все обплете і поколе довгими чорними щупальцями, всюди звисатиме зеленими буйними лапами. Поки місто живе, краще лишатися в ньому і всіляко уникати заходити під розлоге шатро, що проросло під його дверима, — хай ця зелена кучма сама собі хвилюється та тріщить без свідків. По містах, якщо належним чином підготуватися й вибрати слушну годину, час, коли тварини перетравлюють їжу або сплять по своїх норах, завалені органічними покидьками, можна зустріти самі мінерали — найменш страшні з існувань.
Я маю вертатися до Бувіля. Рослинність облягла його лише з трьох сторін. Із четвертої — величезна дірка, заповнена чорною водою, яка ворушиться й існує сама собою. Вулицями гуляє вітер. Запахи тут не затримуються так довго на одному місці, як у інших місцях, — вітер жене їх до моря, і вони стеляться по чорній воді неслухняним тоненьким серпанком. Падає дощ. У загратованому вольєрі люди лишили місце рослинам. Приборкані, свійські й сумирні рослини — так їх тут відгодовано. Лапате білясте листя клаповухо звисає з їхніх віт. На дотик можна відчути й хрящі. Все в Бувілі жирне й білотіле через оцю воду, що ллється з неба. Я маю вертатись до Бувіля. Який жах!
Зненацька я прокидаюсь. Північ. Шість годин, як поїхала Анні. Корабель вже у відкритому морі. Вона спить у каюті, а її смаглявий «тип» стоїть на палубі й курить сигарети.
Невже оце і є воля? Внизу піді мною садочки невесело спускаються до міста, і в кожному садочку — будиночок. Я бачу обважніле нерухоме море, я бачу Бувіль. Стоїть погідна пора.
Я вільний: жити далі таким життям немає жодного сенсу — все, що я мав, я згубив, а вигадувати щось нове більше не можу. Я ще молодий і дужий і можу почати все спочатку. Тільки от що починати спочатку? Лише тепер я зрозумів, як сильно сподівався на Анні, як чекав від неї порятунку в найстрашніші для мене хвилини моєї Нудоти. Це минуле померло, як помер і маркіз де Ролебон. Анні прийшла, щоб позбавити мене останньої надії. 1 от я стою один, як перст, на цій білій вулиці, оточеній садочками. Я сам і я вільний. Але ця воля скидається на смерть.
Сьогодні моє життя добігає краю. Завтра я полишу це місто, яке простирається в мене під ногами і в якому я прожив так довго. В моїй пам’яті воно лишиться словом, куцим, міщанським і французьким, — не таким розкішним, як Флоренція чи Багдад. І коли-небудь я спитаю себе: «Дозвольте, але що я робив цілими днями в тому Бувілі?» І від цього сонця, цієї пообідньої пори не зостанеться нічого — навіть згадки.
Усе моє життя лишилося позаду. Я бачу його цілком, розрізняю його обриси й ті мляві порухи, що привели мене сюди. Що можна сказати — партію програно, й квит! А три роки тому я так урочисто в’їздив у Бувіль. Я зразу програв перший тур. Захотів грати другий — програв і другий, а заразом і партію. Саме тоді я зрозумів, що програю так чи так. Тільки покидьки гадають, що виграли. Тепер я робитиму так, як Анні, — я переживу себе. їсти, спати. Спати, їсти. Мляво, обережно існувати, як дерева, як калюжа, як червоне сидіння трамваю.
Нудота дає мені короткий перепочинок. Але я знаю: вона повернеться, бо вона — мій звичайний стан. Просто сьогодні моє тіло надто втомлене, щоб терпіти її. Так у хворих настає та щаслива кволість, коли вони на кілька годин забувають про свою хворобу. Я нуджу світом — оце й усе. Часом я позіхаю так сильно, що сльози котяться мені по щоках. Нудьга моя така глибока, така незглибима, що здається, ніби вона серцевина всього існування, матерія, з якої я зроблений. Я й не думаю занехаювати себе — якраз навпаки: сьогодні вранці я взяв ванну, поголився. Просто коли я згадую всі ці
маленькі процедури, дивом дивуюсь, як це я міг їх доконати — вони ж такі марні. Певне, звичка зробила все за мене. От звички ще живі, вони ще товчуться, тихо, потаймиру плетуть свою змову — вмивають мене, витирають і одягають мене, як няньки. Чи не вони привели мене сюди, на цей пагорб? Я не пам’ятаю, як я сюди потрапив. Без сумніву, сходами Дотрі. Невже я й справді подолав одна по одній усі ці сто десять сходинок? Іще важче уявити собі, як я йтиму назад. А втім, я знаю, як воно буде: якоїсь миті оханусь у підніжжя Зеленого Пагорба, підведу очі й побачу, як удалечині засвічуються шибки в будинках, біля яких я саме стою. Вдалечині. Понад моєю головою. І ця мить, з якої я не можу вийти, яка оточує й замикає мене з усіх боків, ця мить, з якої я постав, зостається плутаним сном.
Я дивлюсь униз на сіре мерехтіння Бувіля. Це проти сонця грають лискучі уламки мушель, рінь, риб’ячі кістки. Час від часу спалахує вогник скляної скалки чи уламок слюди, загублений у цьому мотлосі. Всі ці ритвини, канавки та вузькі борозни, що петляють між скойками, за годину будуть вулицями, якими я йтиму повз мури будинків. Я буду одним з-поміж тих крихітних чорних чоловічків, яких я можу розрізнити на вулиці Булібе.
Яким далеким від них я відчуваю себе з вершини цього пагорба. Мені навіть здається, що я належу до іншої породи. Ці люди виходять після роботи з контор, вдоволено озирають будинки й сквери і думають: «Це наше місто, гарне буржуазне місто». їм нема чого боятися, вони у себе вдома. Воду вони завжди бачили приборканою, що текла з їхніх кранів, світло — тільки те, що випромінюють лампочки, коли крутнеш умикач, дерева — тільки мішаних гібридних порід, що живуть на милицях. Сотні разів на день вони переконуються, що все довкола працює, як добре направлений механізм, і весь світ живе за незмінними й непорушними законами. Для всіх тіл у вільному падінні — однакове прискорення; міський парк зачиняється взимку о четвертій вечора, а влітку — о шостій; свинець плавиться за температури 335°, останній трамвай відходить від Ратуші о двадцять третій годині п’ять хвилин. Усі ці люди врівноважені й трохи похмурі, а їхні думки — про Завтрашній день, цебто, по-простому, про новий сьогоднішній, бо всі міста мають у своєму арсеналі всього-на-всього один день, який щоранку починається в незмінному вигляді. Хіба тільки трішки вичепурений у неділю. Йолопи! Мені стає гидко, як згадаю, що знову маю побачити їхні тупорилі, самовдоволені фізіономії. Законодавці, письменники-попу-
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |