Люсі коротко стогне. Притискає руку до грудей, її широко розтулені очі повні подиву. Ні, вона не здолала б сама видобути з себе стільки страждання. Вона черпає його зокола... чи не з бульвару? Схопити її за плечі, вивести до світла, до людей, на тихі рожеві вулички, і вона перестане так гостро катуватися, пом'якшає, знову стане розважливою, а її переживання опустяться до звичайного для неї рівня.
Я повертаюся до Люсі спиною. Хай там як, а їй пощастило. А от мій трирічний спокій не переб’єш нічим. Ці трагічні самотні долі більше не зачіпають мене, лише навіюють якийсь чистий смуток. І я йду геть.
Четверу о nie на дванадцяту
Дві години працював у читальній залі. А тоді спустився викурити люльку в дворик Іпотечного Банку. Майданчик, висланий рожевою брущаткою. Бувільці пишаються ним — він збудований у XVIII сторіччі. На початку вулиць Шамад та Суспедар гойдаються ланцюги, перепиняючи сюди проїзд автомобілям. Дами в чорному вбранні вигулюють тут своїх цуциків, попаски ходячи під аркадами, тиснучись до стін, але, як юнки, крадькома й самовдоволено пускають бісики в бік статуї Гюстава Емпетраза. Більш ніж певно, що вони не знають імені бронзового велета, проте з редингота й циліндра вгадують людину з вищого світу. В лівиці в нього циліндр, правиця спирається на стос книжок in-folio — достоту їхній вилитий у бронзі дідусь стоїть на п’єдесталі. З першого погляду їм зрозуміло, що ця людина думала так само, як і вони, точнісінько так само. Весь свій авторитет, усі свої величезні знання, що добував з фоліантів, на які спирається його важка долоня, він поклав до ніг їхніх куцих і твердих переконань. І дами в чорному блаженно зітхають, вони спокійно можуть поратись і вигулювати цуциків, їх звільнено від клопоту пильнувати святих і праведних батьківських ідеалів. Ті ідеали зголосився охороняти цей бронзовий гігант.
Торік я прочитав ті кілька рядків, що їх «Велика Енциклопедія» відводить цій особі. Я поклав том на лутку, аби водночас читати й споглядати у вікно зелений Емпетразів череп. 1 я дізнався, що розквіт його діяльності припадав на 1890 рік. Він був окружним інспектором. Він малював гарні дрібнички, а також лишив по собі три книжки: «Про популярність у давніх греків» (1887), «Ролленова педагогіка» (1891) і «Поетичний заповіт» у 1899 році. Його смерть 1902 року глибоко засмутила його підлеглих та людей з естетичними вподобаннями.
Я притулився до бібліотечного фасаду. Я смокчу люльку, яка от-от має загаснути. З-під арочної галереї боягузливо виповзає стара дама і хитрим доскіпливим поглядом придивляється до Емпетраза. Раптом вона сміливішає і, дрібно перебираючи лапками, чимдуж перетинає дворик, завмирає просто статуї і шамкає ротом. Тоді знову схоплюється і чорним звірятком на тлі рожевої брущатки, шурхає, рятуючись, у шпарину в мурі.
Можливо, на початку минулого століття цей рожевий майданчик із будинками виглядав веселіше. А тепер усе тут черстве й неприємне, з якоюсь осугою моторошності. Це йде від добродія на постаменті. Робили бронзового викладача університету, а вийшов чаклун.
Я дивлюся на Емпетразове обличчя. Очей в нього нема, иіс ледь помітний, бороду всю з’їдено тією дивною проказою, що іноді, немов справжня пошесть, вражає всі статуї кварталу. Рука піднята у вітальному жесті. На грудях, як
раз проти сонця — величезна ясно-зелена пляма. В нього хворобливий, жалюгідний вигляд. Він неживий, але це і не мертва брила. Від Емпетраза шириться якась гнітюча сила, немов хвиля повітря б’є мені в груди, — це Емпетраз не хоче, щоб я стояв у дворику Іпотечного Банку. Та, поки викурю люльку, я нікуди не піду.
За моєю спиною нараз виростає висока худа постать. Я жахаюсь.
— Перепрошую, пане, не хотів вас турбувати, та побачив, як ви нишком щось проказуєте собі й подумав, що ви, напевно, повторюєте фрази зі своєї книжки. — Він засміявся. — Ви полювали на олександрійські вірші?
Я ошелешено дивлюся на Самоука. Мій здивований вигляд іще більшим подивом відбивається на його обличчі.
— Хіба в прозі не слід уникати олександрійських віршів?
Я дещо підупав у його очах. Цікавлюсь, що він робить
тут о такій порі. Сьогодні патрон дав йому відгул, пояснює Самоук, і він просто з роботи прийшов до книгозбірні. Обідати він не піде, просидить, аж поки зачинять. Я його не слухаю, але в якомусь місці він, мабуть, відхиляється від своєї немудрої оповіді, бо раптом я чую:
—... або, як ви, мати щастя писати книжку.
Треба щось відповісти.
— Щастя?.. — починаю я, сумніваючись.
Хибно витлумачивши мою відповідь, він одразу ж намагається виправитись:
— Я хотів сказати талант, пане.
Ми підіймаємося сходами вгору. В мене зовсім пропало бажання працювати. На одному столі хтось забув «Ежені Гранде», книжка розгорнута на двадцять сьомій сторінці. Я несвідомо беру її до рук, читаю на тій сторінці, потім перегортаю й читаю далі, почати з початку мені бракує сміливості. Самоук жвавою ходою прямує до книжкових полиць, згодом повертається і з виглядом собаки, що знайшов кістку, кладе на стіл два томи.
— Що це ви читаєте?
Таке враження, що йому дуже не хочеться відповідати на запитання: якусь хвилю Самоук вагається, розгублено поводячи своїми баньками, нарешті, вдаючи, ніби його примусили, простягає мені книжки. Це — «Торф і торфовища» Лар- балетріє і «Хітопадеша, або Корисні поради» Латекса. Ну то й що? Не збагну, що його так непокоїть. Усі ці книжки мені видаються вельми безневинними. Заради очистки сумління гортаю «Хітопадешу» і скрізь лише високий штиль.
Третя година
Відклав «Ежені Гранде» і сів до роботи. Але якось несміливо. Самоук шанобливо й пожадливо дивиться на те, як я пишу. Час від часу я підводжу голову й бачу високий прямий комір, з якого стримить його курчача шия. Одяг на ньому заношений, але білизна просто блискучо біла. Він щойно зняв з тієї ж полиці ще один том. «Кодебекська стріла», — читаю я догори дригом, це нормандська хроніка. Автор — панна Жюлі Латернь. Читацькі вподобання Самоука мене весь час спантеличують.
Зненацька в пам’яті моїй спливають прізвища авторів, праці яких останнім часом він студіював: Ламбер, Ланглуа, Ларбаретріє, Ластекс, Латернь. 1 на мене зійшло прозріння, я осягнув Самоуків принцип: він навчається за абеткою.
Я позираю на цю людину з певним захопленням. Яку ж треба мати волю, щоб неквапно, затято доконувати такий грандіозний план. Одного чудового дня сім років тому (він казав мені, що навчається так уже впродовж семи років) ця людина врочисто увійшла до зали книгозбірні і, пробігши поглядом по незліченних корінцях, що прикрашали стіни, як Растіньяк, мабуть, виголосила: «Ану ж, побачимо хто дужчий, мудросте людська!» Тоді підійшов, узяв першу книжку з першої правої полиці й розгорнув її на першій сторінці з почуттям шаноби й остраху, замішаному на непохитній рішучості. І ось він добився до літери «Л». Після «І» було «К», «Л» після «К». Від трактату про жорсткокрилих комах він карколомно перескакує до квантової теорії, від праці про Тамерлана до католицького памфлета на Дарвінівську теорію, — і ні на мить не зазнає бентеги. Все це він прочитав. У засіках його розуму є все, що відомо, про партеногенез і добра половина доказів проти вівісекції. Поза ним і просто нього цілий всесвіт. 1 гряде той день, коли, згортаючи останній том крайнього лівого відділу, він промовить: «Ну й щодалі?»
А поки що час його полуденка, і він із простодушним виглядом споживає свій хліб і шоколад «Гала Петер». Його повіки опущені, і я без перешкод можу милуватися гарними, вигнутими, як у жінки, віями. Самоук відгонить старим тютюном, а його віддих — солодким шоколадом.
П'ятниця, третя пополудні
Іще трохи, і я б ускочив у пастку свічада. Я уникнув її, але натомість потрапив у лабети вікна. Бездільний, розслаблений, я підходжу до нього: Будівельний майданчик, Паркан, Старий вокзал — Старий вокзал, Паркан, Будівельний майданчик. Я солодко позіхаю, аж на очах вибиваються сльози. У правиці — люлька, у лівиці — пачка тютюну. Хочу набгати люльку, та рухам моїм бракує рішучості. Мої руки безвільно висять, я упираюся чолом у віконну раму. Ота стара мене дратує. З порожніми очима вона вперто дріботить вулицею. Подеколи перелякано спиняється, неначе якась невидима загроза злегка торкнулась її. Ось вона вже під моїм вікном, вітер приклеює їй до колін спідницю. Жінка спиняється і тремтливими руками зав’язує хустку. І знову суне далі — тепер я бачу її спину. От бісова баба! Зараз, певне, поверне до бульвару Нуара. їй залишається метрів сто — такою ходою, як у неї, вона подолає цю відстань хвилин за десять, і всі ці десять хвилин я стоятиму отак і споглядатиму її, прикипівши чолом до шибки. Разів двадцять вона спинятиметься, знову чимчикуватиме далі і знову спинятиметься...
Я бачу прийдешню мить. Якраз на цій вулиці, трохи блідішу, ніж мить нинішня. Чи так уже треба їй приходити? Що вона матиме від того? Стара віддаляється, накульгуючи, потім спиняється, опоряджає сиве пасмо, що вибилося з-під хустки, і дріботить далі. Нині вона у цій точці, за мить буде он там... Я вже забув, на чому я спинився, — я бачу її порухи, чи передбачаю їх? Я вже не можу відрізнити теперішнє від майбутнього, а час усе плине, і в цьому часі потроху зреалізовується прийдешнє, стара суне спорожнілою вулицею, човгаючи величезними чоловічими черевиками. Ось він, заголений час, що оживає, його доводиться чекати, але, коли помічаєш це, тобі стає млосно, бо ти бачиш, що він давно вже тут. Стара підходить до рогу, — маленька лялька з чорного ганчір’я. Гаразд, ця мить нова, щойно цієї жінки тут не було. Але вона якось потьмяніла, здавніла, такі не вражають. Стара зараз має повернути за ріг. І вона повертає, повертає, — здається, цілу вічність.
Я відриваюсь од вікна і, похитуючись, перетинаю кімнату. Я прикипаю до свічада й дивлюся на своє обличчя — я гидкий сам собі. Спливає ще одна вічність. Урешті я знаходжу сили збутися свого віддзеркалення і падаю на ліжко. Лежу й дивлюся на стелю — як би заснути.
Спокій. Спокій. Я вже не відчуваю, як плине час, не чую його обережних доторків. На стелі я бачу різні малюнки. Спочатку світляні кола, тоді хрести. Вони пурхають метеликами. Потім у глибині моїх очей формується інший образ. Це велика-велика вклякла тварина. Я бачу її передні
кінцівки і в’юк. Решта немов у тумані. Проте, я впізнаю в ній припнутого до каменя верблюда, що його бачив у Мара- кеші. Разів шість верблюд підводився і знову вклякав. Дітлахи сміялись і підбадьорювали його гейканням.
Ще два роки тому все було просто чудово: варто мені склепити повіки, як цілий рій спогадів із дзижчанням налітав на мене. В уяві зринали обличчя, дерева, будинки, гола японка з Камайсі, яка милась у діжці, мертвий росіянин із великою раною, через яку вилилась уся його кров і розтіклася калюжею. Я чув смак кускусу, запах олії, що пополудні розливався вулицями Бургоса, а також укроп- ний дух, який плив вулицями Тетуана; у вухах лунали посвисти грецьких чередників, і все це бентежило мене. Така радість давно затерлася для мене. Невже сьогодні вона повернеться знову?
Нараз диск спекотного сонця нагло опускається згори, як поластинка чарівного ліхтаря. За нею йде клаптик блакитного неба, кілька разів погойдується й завмирає — мене неначе позолотили зсередини. З якої днини зринув цей сонячний сполох; що це, Марокко, Алжір чи Сірія? Я, не опираючись, переношусь у минуле.
Мекнес. Який він був, цей верховинець, що так налякав нас у провулку між Берденською мечеттю й чарівним майданчиком у сутіні шовковиці? Він пер просто на нас. Анні йшла праворуч від мене. Чи ліворуч?
Сонце і блакитне небо були оманою. Всоте я впіймався на цей гачок. Мої спогади — як талери з чортячого гамана: його розв’язуєш, а там пошерхле листя.
У верховинця я пам’ятаю лише його велике мертве око з молочною плямою. А може, то не в нього? Бакинський лікар, що виясняв мені засади державних абортаріїв, теж був більмак, і коли я хочу пригадати його обличчя, то знову бачу біляве очне яблуко. Ці двоє нагадують мені віщунок Норн, які мали одне око й по черзі передавали його одна одній.
З майданом у Мекнесі, яким я проходив щодня, все просто — його я не пам’ятаю зовсім. Тільки десь глибоко заховався спогад про нього як про щось дуже гарне, і ці чотири злитих воєдино слова: чудовий майдан у Мекнесі. Звичайно, як заплющити очі або замислено звести погляд на стелю, можна поновити ту сцену: дерево і віддалік щось темне й присадкувате біжить на мене. Але все це лише мої силувані вигадки. Той мароканець був високий і сухорлявий, і помітив я, зрештою, його, коли він уже зачепив мене.
Отже, я ще знаю, що він був чималий на зріст і сухорлявий, дещо з уривчастих спогадів ще збереглося в моїй пам’яті. Але більше я не бачу нічого: даремно шпортатись у минулому, виловлюючи в ньому оцупки спогадів. До того ж я не знаю звідки вони, чи все це було насправді, чи то просто виплід моєї уяви?
А здебільшого навіть і ті оцупки зникали — зосталися самі слова; я мастак розповідати різні бувальщини (в анекдотах зі мною можуть потягатися хіба тільки морські офіцери та професіонали), але нині всі мої оповіді — немов скелети. В них ідеться про суб’єкта, який робив те-то й те-то. Але той суб’єкт не я, я не маю з ним нічого до діла. Той суб’єкт тягався по країнах, про які я вже нічого не пам’ятаю, ніби й не був там ніколи. Іноді в моїй оповіді прохоплюється кілька цих милозвучних слів, що їх здибуєш у атласах, — Аранхуес, або Кентербері. Ці назви сприяють народженню в уяві новісіньких образів, як у тих людей, що ніколи не подорожували і все брали з книжок. Я просто замріююсь звичайними словами — оце й усе.
І все ж на сотню таких мертвих оповідок є одна-дві живі, їх я згадую обережненько, зрідка, щоб не затерти. Отак виловлю у пам’яті якусь одну і починаю відновлювати для себе декорації, персонажі, їхні постави. І раптом спиняюсь, відчуваю — отут вона зужилась. Я помітив, як крізь тканину моїх чуттів прозирає одне маленьке слово. Я вже знаю, мине не так багато часу — і це слово заступить багато моїх улюблених образів. Я одразу ж усе уриваю і переношусь думкою на інше, даючи своїм спогадам відпочити. Але запізно — іншим разом, згадуючи про те саме, добра частина з них буде вже мертва.
Мляво намагаюся підвестися з ліжка, щоб знайти мої Мекнеські фотокартки. Десь мають бути в ящику під столом. А, зрештою, навіщо? Ці збуджливі засоби вже не діють на мою пам’ять. Якось я знайшов під бюваром невеличке вицвіле фото. Біля басейну стоїть осміхнена жінка. Якусь мить я дивився на неї і не впізнавав. Потім прочитав на звороті: «Анні. Портсмут. 7 квітня, 27 року».
Ще ніколи так, як сьогодні, не відчував себе настільки позбавленим своїх потаємних глибин, не відчував такої обмеженості свого тіла, обмеженості думок, що немов бульбашки відриваються від мене і линуть кудись угору. Всі свої спогади будую на основі сьогодення. Даремно я намагався наздогнати минуле, я не порятуюся від себе.
У двері стукають. Це Самоук, я геть забув за нього. Я обіцяв показати йому фотографії своїх подорожей. Бенеря його принесла!
Самоук сідає на стільця. Його сідниці впираються в спинку, тулуб нахилений уперед. Я схоплююсь на ліжко і вмикаю світло.
— Навіщо ви турбуєтесь. Було дуже добре і так.
— Ви нічого не побачите...
Я беру в нього капелюха, якого він не знає куди приткнути.
— Ви покажете мені їх, справді покажете?
— А чом би й ні?
У цьому мій розрахунок — я сподіваюся, що, скільки він дивитиметься фото, стільки мовчатиме. Я пірнаю під стіл, підсуваю йому до налакованих черевиків ящик і кладу на коліна цілий оберемок листівок і фотознімків — Іспанія та Іспанське Марокко.
Але з його щасливого, дитячого обличчя я розумію, що прикро помилився, сподіваючись у такий спосіб затулити йому рота. Побачивши один з видів Сан-Себастьяна, зафо- тографований з гори Ігельдо, він обережно кладе картку на стіл і на якусь хвилю замовкає. Тоді зітхає:
— Ах, пане, як вам поталанило. Коли вірити людям, мандрівки — це найкраща школа життя. Ви згодні, пане?
Я непевно поводжу рукою. На щастя, він ще не скінчив.
— Це, мабуть, ураз міняє людину. Якби мені випала така нагода, — рушити кудись у мандри, — я б, напевно, насамперед до найменших рис описав свою вдачу, щоб, повернувшись, порівняти, яким я був і яким став. Я читав про мандрівників, які так змінювались і тілом, і духом, що їх не Могли впізнати рідні батьки.
Він недбало перевертає то так, то так грубий стос фотографій. Потім видобуває з нього одну і, не дивлячись, кладе її просто себе на стіл; далі вдивляється в інший знімок, зі скульптурою святого Ієроніма з кафедри собору в Бургосі.
— І ви бачили в Бургосі цього Христа в звірячій шкірі? Є така вельми цікава книжка, про всі ці волохаті й голі статуї. Ну, а чорну Богородицю ви бачили? Хіба вона не в Бургосі? У Сарагосі? Може, така є і в Бургосі? Прочани цілують її, — так? — я мав на увазі сарагоську. І на плиті, здається, є відбиток її ноги? В тому проваллі, куди матері кидали своїх дітей?
І, весь напружившись, він показує, як відпихає двома руками уявну дитину. Ніби відмовляється від дарунків Артаксеркса.
— Ах, пане, звичаї... бувають такі цікаві.
Трохи відсапуючи, він виставляє мені в обличчя свою гостру віслючу щелепу. Від нього йде дух тютюну і гнилої води. Гарні завогнені очі блукають туди-сюди, чоло вкрилося крапельками поту, ріденьке волосся німбом окутує голову. У цій голові племена самоїдів, ням-нямів, мальгашів, жителів Вогняної Землі відбувають найдивніші врочистості, їдять старих батьків та малих дітей, під удари тамтамів крутяться на одній нозі до повного знесилення, цілком віддаються буйству амоку, спалюють мерців, або виносять їх на дахи будинків, або пускають у човні зі смолоскипом за водою, безладно злягаються одне з одним — мати з сином, батько з донькою, брат із сестрою, калічать себе, звалашу- ють, дощечками розплескують собі губи та виколюють на стегнах тварин-монстрів.
— Як ви гадаєте, можна тут сказати словами Паскаля, що звичка — це друга вдача?
Своїми чорними очима він утуплюється в мої і благає відповіді.
— Це як до кого, — відказую я.
— От і я собі теж так кажу, — зітхає він. — Але я ще не цілком довіряю собі, — треба все перечитати.
Взявши ще одну фотокартку, він просто божеволіє.
— Сеговія! Це Сеговія! — радісно волає Самоук. — Я читав про неї книжку! — І додав з певною гідністю: — На жаль, я не запам’ятав її автора. В мене з пам’яттю трапляються провали. Як його... Нод... Но...
— Не може бути, — жваво заперечую я, — ви ж іще тільки на Латернь...
Я одразу ж пошкодував, що сказав таке: якщо він не розводився про свій спосіб добору книжок, то це, мабуть, його потаємна манія. Так і є, він бентежиться і плаксиво випинає свої і без того товсті губи. Тоді хнюпить голову і безмовно перебирає з десяток листівок.
Але не минає і півхвилини, як уже починає говорити, переповнений захватом. Здається, що от-от лусне.
— Коли я закінчу навчання, — я гадаю, мені треба ще років шість, — то пристану, якщо мені дозволять, до якоїсь групи студентів, які зі своїми викладачами щороку мандрують Близьким Сходом. Цікаво буде перевірити деякі свої знання, — солоденько промовляє він, — а ще хочеться чогось несподіваного, нового, одне слово, якихось пригод.
Він стишує голос і хитро дивиться на мене.
— Яких саме? — зачудовано спитав я.
— Та будь-яких, пане. Ви переплутали потяг. Висідаєте в чужому місті. Губите гаман. Вас помилково заарештовують, і ви проводите ніч у в’язниці. Я б так сказав: «Пригода — це подія, яка виходить за межі звичайного, не набуваючи надзвичайних рис». Ви чули про таке, як чарівна привабливість пригод? Гадаєте, так можна казати? 1 ще маю до вас одне питання, пане...
— Кажіть, я слухаю...
Він почервонів і всміхнувся.
— Це видасться вам нескромним...
— Нічого, кажіть.
Він нахиляється до мене і питає, напівзаплющивши очі:
— Ви зазнали багато пригод?
— Трохи, — несвідомо відказую я, сахаючись, аби не чути його отруйного віддиху. Я відповів йому машинально, не подумавши. Насправді я радше навіть пишаюся, що в мене за плечима стільки пригод. Але сьогодні, тільки-но вимовивши це слово, я відчув неймовірне роздратування, мені здається, що я збрехав, що не було в моєму житті жодної пригоди — або тоді я просто не знаю, що означає це слово. Водночас на мене навалюється та розпука, що колись опосіла мене в Ханої, чотири роки тому, коли Мерсьє вмовляв мене поїхати з ним, а я мовчки витріщився на кхмерську статуетку. І знову ДУМКА була на тому самому місці, бовваніла величезна біла маса, якою я так збридився тоді, — чотири роки я її не бачив.
— Можна вас попросити... — промовив Самоук.
Не взяв би його кат! Хоче, щоб я розказав йому одну з тих горезвісних пригод. А я й словом про це не прохоплюсь.
— А оце, — кажу я, перехилившись через його вутле плече і вказуючи пучкою на фото, — Сантільяна, най- чарівніше село на всю Іспанію.
— Сантільяна Жіль Б лаза? Я й не знав, що вона є насправді. О, пане, як багато корисного можна дізнатись, розмовляючи з вами. Одразу видно, ви попоїздили світами.
Я набив Самоукові кишені різноманітними листівками, фотокартками, гравюрами і випхав його за двері. Він пішов від мене просто зачарований. Я вимкнув світло і залишився сам. І все ж не зовсім сам. Ота думка не дає мені спокою. Вона згорнулася клубочком, як гладка кішка, не рухається, нічого не прояснює, лише вдовольняється тим, що заперечує мені. Ні, каже вона, в тебе не було пригод.
Я набиваю люльку, розкурюю її, вкриваю ноги пальтом і простягаюся на ліжку. Не розумію, чому мені так сумно й тяжко. Навіть коли це правда, і я не зазнав пригод, що з того? По-перше, все, мабуть, криється, в самому значенні цього слова. Я щойно згадував за Мекнес. Там на мене наскочив марокканець із величезним ножем. Я вдарив його кулаком трохи вище скроні... Він загелготів по-арабському, й умить звідкілясь набігла юрма голодранців, що переслідували нас аж до базару в Аттарені. Так ось, усе це можна назвати як завгодно, незаперечне одне: то подія, яку я пережив у Мекнесі.
Геть споночіло, я не бачу, чи ще куриться люлька. Внизу їде трамвай, і на стелі кімнати спалахує червона блискавка. Трохи перегодом увесь будинок струшує гуркіт ваговоза. Мабуть, уже шоста.
У мене не було пригод. Мені лучались історії, події, випадки — все, що завгодно. Тільки не пригоди. Здається, я починаю усвідомлювати, питання не в тім, що розуміти під цим словом. Була одна річ, що важила для мене дуже багато, я навіть не розумів, як багато. Це не кохання, Господи, не слава, не багатство... Як би пояснити... Одне слово, іноді мені здається, що певні моменти мого життя були рідкісні й коштовні. Й непотрібні якісь надзвичайні обставини, я полюбляю певну стриманість. Моє теперішнє життя не таке вже блискуче, та час від часу, чуючи в кав’ярні музику, я повертався думками назад і казав собі: «От колись у Лондоні, Мекнесі, в Токіо я пережив чудові хвилини, зазнав справжніх пригод». Тепер усе це в мене ніби вкрали. Я раптом неясно усвідомив, що всі десять років ошукував себе. Пригоди бувають у книжках. І хоча те, про що пишеться в книжках, може статись і в житті, однаково все буде інакше. А я хотів, щоб усе було саме так.
Перш за все початок пригоди має бути справжнім початком. Як шкода! Лише тепер я розумію свої потаємні прагнення. Справжній початок, як звук сурми, як перші акорди джазової композиції, нагло уривають нудьгу, вщільнюють час. І вечір не такий, як усі, це про нього я згодом скажу: «Я гуляв, був травневий вечір». Ти гуляєш, на небі з’явився місяць, ти вільний, безтурботний, голова порожня від думок. І тут тебе пронизує: «Щось сталося!» Абищо — щось легенько хруснуло в темряві, якась тінь майнула через вулицю. Але це крихітна подія, вона не подібна до тих, що були досі, — ти враз помічаєш, що за нею, мов у тумані, ховається її більша частина, контури якої ще ховаються в імлі, і ти зауважуєш собі: «Ось щось починається».
Щось і справді починається. Починається, щоб скінчитись: пригода не терпить тривалості, вона стає пригодою тільки зі своєю смертю. І назустріч цій смерті, яка може стати й моєю, я невпинно прямую. Здається, що кожна нова мить з’являється лише на те, щоб покликати за собою наступні. До кожної такої миті я прив’язуюсь усім своїм єством, бо знаю — вона неповторна, незмінна, хоч, попри всю мою любов до неї, я й пальцем не кивну, аби її втримати. Я палко любив хвилину, пережиту мною десь у Берліні чи Лондоні в обіймах незнайомої жінки, яку зустрів позавчора і яку вже майже любив, бо знав, що ця хвилина зараз закінчиться, я поїду до іншої країни і вже ніколи не побачу ні тієї жінки, ні тієї ночі. Я схиляюся над кожною секундою, намагаючись випити її до дна; ніщо не проминало повз мою увагу, я все намагався лишити для себе, — і легкоплинну ніжність гарних очей, і гармидер вулиці, і оманливе світло ранку, — але хвилина спливала, і я не затримував її, я любив її за це..
1 раптом щось розлітається на друзки. Пригода скінчилася, час набуває своєї повсякденної млявості. Я кидаю погляд назад і бачу, як мелодійна біла хмарка цілком зникає в минулому. Вона дедалі маліє, занепадає, стискається, і ось уже не можна дібрати, де початок її, а де кінець. Я стежу за цією золотою цятою і знаю, що, якби мене лякали смертю, руїною або втратою товариша, я б знову пережив усе це знову за тих самих умов від початку й до кінця. Але пригода, на жаль, має свій край і ніколи не повторюється знову.
Так, ось що мені дуже дороге і тепер. Саме тому я такий щасливий, коли чую спів негритянки. Як високо б я полинув, з’єднайся моє життя з цією піснею.
Думка, невимовна думка нікуди не поділася. Вона спокійно чекає своєї черги. І всім своїм виглядом ніби промовляє:
«Он воно як? Ось чого ти прагнув? Що ж, саме цього в тебе ніколи й не було (ану пригадай: адже ти просто грався в слова, називаючи подорожню сухозлітку, кохання вуличних дівчат, бійки — всю цю скляну біжутерію — пригодами) і ніколи не буде, ні в тебе, ні в когось іншого.
Але чому? ЧОМУ?
Субота, полудень
Самоук не бачив, як я ввійшов до читальної зали. Він сидів углибині, на столі перед ним лежала книжка, але він не читав. Зі щасливим обличчям зорив на замурзаного учня, що досить часто з’являється в цій книгозбірні. Якийсь час хлопчина терпляче витримував його погляд, а потім раптом скривив страшну гримасу й висолопив Самоукові язика. Той почервонів і впер носа в книжку, вдаючи, ніби поглинутий читанням.
Я знову повернувся до своїх учорашніх роздумів. Мені більше нема чого сказати: що з того, що я не зазнав пригод? Мені лише цікаво: Чи могли вони бути взагалі?
1 ось що я подумав з цього приводу: аби найзвичайніша подія стала пригодою, треба, або досить, щоб її розповіли. Ось що збиває всіх з пантелику: кожна людина завжди оповідає історії, живе в оточенні своїх і чужих історій і все бачить крізь їхню призму. І своє життя теж виладнує, мов оповідь.
Але треба або жити, або розповідати. Так у Гамбурзі я жив із жінкою, яку звали Ерна, якій не дуже вірив і яка мене боялася; життя моє було доволі безладне. Але я був у його вирі й ні про що не думав. І ось якось увечері, коли я сидів у невеличкій кав’ярні «Сан-Паулі», сталося ось що: Ерна пішла до вбиральні, а я лишився слухати патефон, що награвав «Blue sky». 1 тут я почав розповідати сам собі про все, що сталося зі мною від часу мого «десанту» на гамбурзький берег. 1 ось що в мене вийшло. «Третього дня ввечері я увійшов до дансингу «Блакитний Грот» і побачив високу напівзахмелілу жінку. Цю жінку я й чекаю, слухаючи «Blue sky». Зараз вона прийде, сяде праворуч від мене і обійме мене за шию». Тут я гостро відчув, що в мене таки пригода. Але Ерна повернулася, сіла обіч мене, зависла в мене на шиї, і я, не знати чому, зненавидів її. Тепер я розумію чому — зів’яло відчуття пригоди, треба було знову занурюватися в життя.
Коли просто живеш, нічого не трапляється. Лише змінюються декорації, входять, виходять люди, і більш нічого. В житті не буває початків. День припасовується до дня без жодного сенсу, це нудне нескінченне додавання. Час від часу ти підсумовуєш і кажеш собі: ось уже три роки я подорожую, ось уже три роки, як я мешкаю в Бувілі. так само не буває й закінчень — ти ніколи за раз не кинеш жінку або приятеля, за раз не полишиш міста. Зрештою, всі вони однакові, — Шанхай, Москва, Алжір, — коли мине півтора десятка років. 1 тільки інколи — рідко — спиняєшся, щоб із подивом відзначати: ну от і злигався з жінкою. Або: знову вклепався в халепу. Це як спалах блискавки. А потім знову снується ниточка і знову рахуєш години, дні, тижні. Понеділок, вівторок, середа. Квітень, травень, червень. 1924, 1925, 1926.
Це коли ти просто живеш. Але скоро берешся розповідати своє життя, все одразу змінюється, тільки зміни цієї ніхто не помічає, бо всі намагаються розказувати правдиві історії. Ніби події взагалі можуть бути правдивими. Події розвиваються в одному напрямі, а ми розповідаємо їх у зворотному. Неначе й починаєш спочатку: «Це сталося 1922 року, одного гарного осіннього вечора. Я служив тоді помічником маромського нотаря». А вийшло, що ти почав із кінця. Цей фінал тут непомітний, і все ж саме він надає початкові врочистості і значущості. «Прогулюючись, я, не знати й як, опинився за містом, ішов і думав про свою грошову скруту». Якщо взяти цю фразу такою, як вона є, ми побачимо, що герой оповіді, цілком поглинутий своїми справами, перебуває в похмурому настрої, тобто саме в такому, коли не помічаєш, що діється довкола тебе. Але фінал уже є, і це все міняє. Для нас ця людина — вже головний герой даної пригоди. Його похмурий настрій, його грошова скрута вартісніші від наших, вони вилискують золотом майбутніх пристрастей. 1 оповідь розгортається задом наперед: порізнені миті вже не повзають одна на одну, фінал історії вишиковує їх, кожна мить підтримує свою попередницю. «Стояла ніч, вулиця була безлюдна». Фраза, ніби кинута недбало, здається зайвою, але нас уже не обдуриш, ми відкладаємо її: її вартість ми збагнемо пізніше. Ми відчуваємо, що наш герой сприйняв кожну мить цієї ночі як знамення, як віщування, — ба більше, він прожив тільки ті миті, які були справжніми обіцянками, ставши сліпим і глухим до всього, що не віщувало головної пригоди. Ми забуваємо, що насправді до кінця ще далеко, що ця ніч не дарувала оповідачеві ніяких призвісток, а лише пропонувала йому свої нудні принади, і він брав їх не дивлячись.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |