Юрій Яновський 3 страница

Плян Шахая, коли Галат одразу ж біля Успенівки напоровся на ворога, наполовину провалився; ворога не треба було заманювати — він ліз на форти

сам. Нічна атака французької піхоти вийшла достойною та блискучою. Поінформовані про Ус-пенівку, французи кинули туди свої переможні полки, найкращі десантні одиниці. Вісім танків ішло перед піхотними лавами. Долина виповнилася блакитними сильветами, що здавалися Шахаю й Мар-ченкові нічними перелесниками, нічними туманами річки. Шахай послав 5 залізний полк на чолі з Семеном Виривайлом — ударити ворога в лоб і заманити на болота й грузькі луки. Семен виконав завдання. Місяць освітлював рівними променями долину, повітря від такого світла зробилося густим і мінливим, набої розривалися в повітрі не так блідо, як удень, не так вогненно, як темної ночі, пороховий дим повіяв звідусіль, долинув до Шахая й Марченка, що стояли разом на горбі, маючи в себе під ногами все поле бою.

Шахай чекав, дивлячись на циферблят годинника, доки почне своє діло Санька Шворень. Танки сунулися по долині, стріляючи з кулеметів. Лава піхоти перебігала, падала, пригиналася, ішла вперед на Успенівку. Успенівка мовчала. Марченко став нер-вуватися. Та Санька знав своє діло — його гармати раптом почали скажену стрілянину. Набої одразу потрапили на пристріляні місця, на блакитні лави ворога. Гураґановий вогонь гармат збудив до бою кріси й кулемети. Після недовгої, але вбивчої стрілянини партизани вискочили з шанців в атаку. В останню хвилину до них примчав Марченко й повів полки сам. За годину французи одходили. Марченко зупинив свою піхоту, дав місце Остюкові, що вискочив з околиць Успенівки. Остюк захопив два танки, які не могли вилізти з болота, вирізав до ноги екіпаж танків і повернувся до Марченка й Шахая зо шматком французького прапора, запнувшися ним, як хусткою.

— Перший вареник у зубах не в'язне, — усміхнувся Остюк, — піти хіба та порозбивати їхні штаби?

Шахай, на якого дивився Остюк, нічого не од-повів. Він замислено оглядав долину, по якій відходили французи. Стрілянина потроху рідшала й швидко зовсім ущухла. Остюк зрозумів сам, що вириватися з фортів Успенівки й гнати ворога далі міг би тільки дурень. Лише спираючися на міць фортів, можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою вп'ятеро. Треба розбити дощенту, до білого прапора, не виходячи з Успенівки.

— Як далі? — запитав Марченко, закладаючи нові патрони до нагана й відкидаючи порожні гільзи.

— Ми цих переможців світу завтра рішимо, — процідив крізь зуби Шахай. Певне весь час, доки тривав бій, у Шахая були міцно стиснені щелепи. — Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти. Хмельницький під Зборовом злякався брати до полону польського кру-ля. Хтось може злякався б тут французів, послав би зараз до них парляментерів і просив би їх помиритися з нами, поїхати геть від наших берегів, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити своє життя й життя всіх наших партизанів, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови й знайдемо енерґію — боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція.

• *

Удар Остюкової шаблі ледве не зніс французові голови. Та ляйтенант був неабиякий фехтувальник. Він жалкував тільки, що пішов в атаку з парадною шаблею, з блискучою нікельованою нікчемою, якою тільки й можна було пишатися й брязкати в мирнім житті та на маневрах. Ляйтенант злякався гарту кубанського клинка. В руці Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й скромна, але вона врубалася навіть у залізо, не пощербившися. Ляйтенант, зустрівшися

з цим хижим варваром, мав надію засліпити його блиском парадного клинка — Остюк же, не задумуючись, рубав своїм клиночком куди попало, бо знав, що вірна його подруга перерубає все на світі. Від смерти ляйтенант врятувався тільки тим, що вмів фехтувати. Одбивши перший наскок Остюка, француз хитро оборонявся, вибираючи хвилину та зручну позицію для раптового випаду. Оточуючи двох командирів колом, билися салдати.

Вийшовши вдосвіта з Успенівки, кіннота Остюка виконувала тактичне завдання — маневрувала на правому фланзі, маскуючи обхідний рух Ша-хаєвої піхоти. В Успенівці Марченко залишився з гарматами та невеликими силами піхоти, яка, проте, збільшувалась без перерви новими десятками й сотнями людей — вони приносили свої голови з околишніх сіл. Шахай виконував складний і ризикований плян. Союзники — греки й французи напосідали на Успенівку. Вони зранку ходили двічі в атаку, але Марченко одбив обидві атаки. Шахай маневрував із піхотою на обох флангах — він несподівано з'являвся в одному місці, йшов у бій із тою частиною, що там була, бився жорстоко й, коли ворог стягав більше сил, — зникав і з'являвся в іншому місці. Шахай, дезорганізуючи ворожі фланги, що хотіли охопити Успенівку, примусив ворога відчути перед собою колосальні сили партизан. Скрізь, з усіх ярків та лісків, можна було сподіватися атаки й немилосердної різанини. Так усе йти мусило до вечора, коли малось на увазі одночасно ударити з кількох сторін за допомогою Га-лата, а перед цим кільком десяткам хоробрих людей локалізувати ворожий штаб. На нещастя союзників і на щастя партизан — французькі ае-ропляни запізнилися прибути разом із десантом і не могли побачити згори всі карти, що ними грали партнери. Ці аеропляни прилетіли пізно, коли Ус-пенівську операцію Шахай уже закінчив. Навкруги Остюка й ляйтенанта французької кінноти —

билися їхні солдати. Ця зустріч трапилась несподівано. Остюк побачив ескадрон кінноти, що, очевидно, йшов на вивідки околиць Успенівки. Спортивна жадоба кінного бою охопила Остюка, як полуменем. Він вирвав із свого загону сотню, і, підкравшися по лощині, вискочив на французів. Ці спочатку не хотіли приймати атаки і втікали кілометрів зо два, та, певно, і їхньому ляйтенан-тові закортіло побитися на шаблях, бо ескадрон одразу зупинився, розсипався, вийняв шаблі й прийняв бій. Остюк летів тільки на офіцера, і вони зустрілися. Остюк страшно вилаявся, підбадьорюючи себе цим, і послав свою кубаночку в повітря над ворожою головою. Француз спокійно одбивав напади, і гарячка Остюк почав обережніше вимахувати, розуміючи, що так можна й пропасти. Клинки дзвякали, коні люто іржали й кусалися, француз одбивав скажені вимахи, Остюк неймовірно лаявся. Ляйтенант не витерпів Остюкової лайки. «Прокляття бога»! — закричав ляйтенант і ударив шаблею згори в той час, як Остюкова шабля не встигла ще піднестися для захисту. Дві причини затримали рух французького клинка: Остюкова шапка-кубанка на густих кучерях його та погана якість парадних шабель французької армії. Проте, череп Остюків ніби репнув — так засвітилося йому все поле. «Душу, балабайку, бога!» — од-повів Остюк, махнув шаблею й згаряча промахнувся. Француз, зрозумівши, що йому не розрубати Остюка парадною шаблею, став несподівано нею колоти. Остюк не любив таких прийомів, на його думку, шаблею можна було лише рубати, і через це не міг захиститися. Ляйтенантова шабля ударила гостряком у ліву руку Остюка, якою він тримав повід, пробила долоню, пройшла товстий ремінний пояс, кожушок, френч, сорочку — і потрапила в кістку. Скориставшися з цього, Остюк притиснув ворожу шаблю тісніше до свого ребра, щоб її не так легко було висмикнути, розмахнувшися правою

рукою й начисто зрубав офіцерові шапку з голови й зачепив плече. Ляйтенант упав з коня і, падаючи, шарпнув свою шаблю. Остюк поточився в сідлі й помутнілими очима став оглядати поле бою. Він побачив себе серед чогось такого жахливого й фантастичного, що ледве не упустив з рук клинка. То була грецька кавалерія, що сиділа на віслюках. Сотня Остюка, захопившися боєм із французами, не огляділася, як її оточили греки. Грецької кінноти було до біса. Це побачив з-під Успенівки Марченко, що виїхав на горб подивитись в бінокль на свою кінноту. Він зблід, скочив із коня і вдарив шапкою об землю.

— Здохну, кулю собі дам! — закричав Марченко, — щоб Остюка Ісусова кавалерія полонила?!

Марченкові ординарці мовчки перечекали, доки казився Марченко. Потім він знову подивився в бінокль і радісно зареготав. Остюкова сотня, наче опечена, кар'єром налетіла на греків, зім'яла довговухих коней, вислизнула з пастки, помчгіла на з'єднання з рештою кінноти. Остюківцям було соромно, що греки могли наважитись воювати з ними на віслюках.

— Ій-богу, застрелився б! — сказав Марченко, сідаючи на коня. Перед ним по долині без перерви котилися хвилі атак. На флангах і в центрі сунули танки. Газові бомби падали на землю й швидко обкутувалися пеленою газу. Низовий вітер стиха котив ці газові кущі й прибивав їх до землі, стелив над водою річки. «Газами душать», — подумав Марченко, і йому закортіло встромити клинка комусь у горлянку й повернути там його. П'ять танків сильно потіснили центр. Марченко послав туди підмогу і поїхав на цей участок сам. Він покинув коня, ви-хватив наган і побіг із ним до бруствера здовж траншей, погрожуючи бійцям розстрілом. Пробігаючи Ділянку свого улюбленого Новоспасівського полку, Марченко закричав: — Цистерну спирту даю за танк! В атаку, хлопці!

Новоспасівський полк вискочив із траншей, як корок із пляшки, і затюкав на все поле, закликаючи з собою інші полки. Моментально пролетіла по траншеях обіцянка Марченка, і він швидко побачив результати заклику. Такої нерозсудливої атаки французи досі ще не зустрічали. Як косою, клали партизанів їхні кулемети. Танки зупинилися й поставали фортами, але годі було встояти перед атакою Новоспасівського полку. Він чесно заробив своїх три цистерни спирту, здеморалізувавши ручними ґранатами екіпажі трьох танків. Проте, на кінець атаки багатьом новоспасівцям довелось відмовитися від спирту: вони полягли на полі борні.

Рейками з боку французів з'явилася дрезина. Над нею віявся й здригався білий прапор парляментерів. їх сиділо троє на дрезині — похмурі, бліді офіцери союзного десанту: капітан — грек, капітан та полковник — французи. Вони були без зброї. Залізничний насип переходив упоперек долину, з нього видко було всі позиції й траншеї, партизани перебігали з місця на місце, стріляючи вгору на честь гостей. Парляментери помітили прекрасне розташування опорних фортів, вірні лінії траншей, в яких лише досвідчене око могло помітити замасковані кулеметні гнізда. Рішучого бою так і не відбулося досі. Маневри Шахая, заколоти в тилу, що їх чинив скажений Галат, наскоки Остюкової кінноти, вперта оборона Успенівки — діло Марченка, погані настрої серед салдатів десантної армії, — все це спричинилося до того, що французько-грецьке командування вирішило почати розмову з бандитами-повстанцями, відтягти час, зберегти за собою славу — фактично не переможеного війська і, відійшовши до моря, почати похід знову. Парляментери під'їхали до Успенівки, тамуючи огиду й жах. Бандити здатні були

на їхню думку — зарубати або замучити вісників миру- Та нічого цього не трапилося. Колії були порожні — Шахай хотів показати дисциплінованість своєї армії. Тільки біля штабного вагона стояла почесна варта — людей близько сорока, попереду впадали в око мідяні труби оркестри. Почесна варта стояла перед вагоном, як валка робітників — брудна, закурена пилом і порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежі, повісивши на себе безліч ґранат і кулеметних стрічок, револьверів і кинджалів.

Оркестра з усієї сили бахнула бравурну мелодію, яка ніби зробилася вже національним партизанським маршем — так часто її грали.

— Марш із «Кармен»? — сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На площадку вагона вийшов зустрічати сам Шахай. Гості зайшли до вагона, а варта стала голосно сміятися з французьких мундирів. Оркестра закінчила грати, і тоді почулися далекі кулеметні і рушничні постріли. Вони линули десь іздалеку — ніби з-за ворожого табору. Парляментери затривожились, і грек, який знав московську мову, запитав про причину стрілянини.

— Вас, гадів, десь б'ють! — відповів похмуро Марченко.

Шахай вибіг із вагона, за п'ять хвилин повернувся й покликав із собою Марченка. Останній погрозив парляментерам револьвером і суворо наказав не виходити з купе. Парляментери залишилися самі.

— Це прийшла наша смерть, — зауважив спокійно полковник.

Обидва капітани погодилися. Далеко десь загриміли гармати. Чітко було чути кулеметні речитативи. Бухали ручні ґранати.

— Це в нашім тилу, — прислухався капітан-француз. Він вийняв із кишені мапу й розклав її на столі, — сьогодні звідти були відомості, що велика банда селян із багатьма гарматами й кулеметами наближається з степів до Успенівки. Веде її той бо-жевільний, що пустив на вітер шість панцерників і спалив полустанок. Він мобілізував усі села, цей диявол.

Палець капітана показав на мапі участок, звідки чулася одчайдушна стрілянина, на яку вже відповідали французькі гармати та бомбомети і що все розросталася й голоснішала.

— Вони не дурні, — сказав грек, — вони здорово зруйнують наш тил. До цих ми приїхали миритися, а ті, що прийшли зі степу, не знають про мир і лізуть битися. І, звичайно, їх буде розтрощено.

— Тільки б ці в Успенівці не зрозуміли довше, в чім справа, і дотримали б миру, доки там розіб'ють того мужика, — процідив із злістю полковник.

— Надія мала, — почулося від капітана, який увесь час прислухався до стрілянини, — слухайте, вже тріщить лівий фланг. З правого — теж чути поодинокі постріли. Стійте, тут у них має бути кіннота — рівнина, бачте, гарна. І рубатися вони вміють.

— Дивіться, — майже закричав грек, заглядаючи у вікно, — он її видко, прокляту кінноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз, вона чекає, щоб останньої хвилини добити й розігнати знеможену піхоту.

Капітан нахилився над столом. Професійна звичка до своєї справи примусила його забути, хто саме б'ється. Капітан бачив абстрактні військові одиниці, що в руках досвідчених майстрів війни рухалися по полю. Союзний табір здавався йому островом серед штормових хвиль. Успенівка розпочала гарматну підготову. У долині рокотали вже й кулемети. Олівець капітана обкреслив повне коло навкруги союзного табору. Парляментерів охопив жах. Партизани вміло підготувалися й ставали до останньої гри. Поки що гупали гармати. З флангу й з тилу ревли на союзників їхні стгілеві горлянки. На лівому фланзі причаїлася піхота, розташувавшися до атаки. Правий фланг охороняв Остюк — перший кіннотник. На його долю випав останній удар, і Ос-тюк мав надію виконати його в кінному ладі. День ішов до кінця. За годину сонце вже висіло над самим обрієм. Ущухли гармати, настала шалена тиша перед атакою. Парляментери побачили, як перебігають поодинокі стрільці і займають свої місця. З тилу давно вже напосідають божевільні селяни, що не розуміють жаху смерти й солодкости життя. Вони лягають купами перед цівками кулеметів. З фронту — вийшов у долину Успенівський гарнізон. Є лише один вихід для союзного війська, але й там чекають на нього клинки Остюка. Сонце заходить серед тисяч смертей. Останні подихи тисяч людей холонуть, вийшовши на осіннє холодне небо. Парляментери бачать у вікно, як із останніми променями сонця йде до бою кіннота. Це безум, бо половина її загине, не дійшовши до ворога. Полковник і два капітани відчувають страх від такої самопожертви, з такого щедрого офірування. Ніби й краю немає людським істотам, що так віддано мчать до бою. Надворі темніє. Парляментери сидять іще зо три години, дослухаючись кожного звуку. Потроху потухає бій. Десь іде мовчазна розправа. На кінець четвертої години чекання до парляментерів зайшов Шахай. Він так і зайшов із револьвером у руці, як тримав його ввесь час, керуючи боєм. Із зусиллям розігнув він пальці і поклав на стіл порожнього револьвера.

— Вибачте, що довелося трохи почекати, — ми саме підписували деякі пакти попередньої угоди, — сказав Шахай так, ніби у нього зовсім пропав голос.

— Які результати бою? — запитав полковник, і грек повторив ці слова московською мовою Ша-хаєві.

— Полонених ми не брали, бо не вміємо їх стерегти, а так: хто ліг, хто потягом поїхав.

— Ви порушили закон білого прапора, — закричав капітан, і грек став, хвилюючись, перекладати, — ми ще повернемось і вогнем підемо по вашій країні. Ви ще пожалкуєте, що затримали парляментерів, а самі зробили ганебне діло.

— Ми готові вас вислухати, — одповів шепотом Шахай, — скажіть, що ви хочете нам запропонувати.

Голос Шахая був хрипкий і натомлений, але по-чувалося, що говорить переможець. Які вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз його кричить — «горе переможеним»? Все те, з чим пар-ляментери приїхали, далеко одкинув останній бій.

— Ми просимо, — вимовив полковник, — ми просимо відпустити нас до своїх. І коли ви виграли бій, дати нам можливість відійти до моря, сісти на пароплави й відплисти додому. Двох тижнів нам досить.

— Я не дам вам і години, — усміхнувся Шахай, — завтра вранці ми будемо біля моря й заберемо все, що не буде на кораблях до того часу. Вас трьох я відпущу згодом, коли можна буде вжити заходів до вашої охорони, доки ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз можливість побачити моїх маршалів. Я дам наказ не переслідувати вашу армію, і командири мої швидко будуть тут.

До вагона зайшов Марченко в розідраній матроській сорочці. Очі його горіли, як у вовка, червоні повіки набрякли. Він ніс у руках прекрасну французьку офіцерську куртку. Не соромлячись присутніх, Марченко скинув сорочку й надяг куртку, що ледве зійшлася на широких його грудях.

— Це зайшов маршал Бернадот, — сказав Шахай, — він поки що не князь Понте-Корво і не кронпринц Швеції, але він має всі дані для цього. Він — син но-воспасівського коріпмаря, як Мюрат. Рано пішов до фльоти, переплив два океани й кілька морів. Надто любить жінок і славу. Для цього живе й хоче бути першим. Сьогодні він командував Успенівкою й сам водив в атаку полки. Ви могли відчути, як він бився. Це його шабля била вас із фронту.

Марченко дрімав, знесилений боєм. Він не слухав Шахая, у грудях його клекотів сон.

— Це ось заходить маршал Остюк, — сказав Ша-хай, коли в дверях з'явилась постать Остюка, з перев'язаною лівою рукою. Марченко розплющив очі й подивився на Остюка. Кіннотник дзенькнув острогами й привітався з офіцерами. Він ледве рухав ногами — його вимучило сідло.

— Хазяїне, — Остюк сів поруч Марченка, — попо-рубала моя шабля лівий фланг. Коли б не твій наказ, — ми гнали б їх аж до моря. Скільки коней наловили ми в темряві, а віслюків розігнали геть по степу!

— Остюк — син селянина і вже сім років не скидає військової одежі. Його кіннота на лівому фланзі сіяла паніку. Шабля в нього — маленька кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона не пощербилася.

— Зараз зайде маршал Галат, — продовжував Шахай після павзи, — раджу поглянути на цього юнака. Він пробився з панцерниками крізь ваш фронт, і це він налетів із тилу — нестримний та безжальний. Пригадайте генерала вашої революції Лазаря Ґош, що помер 29 літ віку. Він дорівнював лише Наполеонові військовим генієм. Це — Галат — син робітника, сам робітник, що приїхав у Ново-спаське до своєї тітки й залишився в нас жити й після революції.

Двері широко розчинилися, щоб пропустити Га-лата. Він сповістив Шахая, що Виривайли хочуть йому щось сказати й просять вийти надвір.

— Хай зайдуть сюди.

— Вони несуть голову свого брата Петра й рубають усіх полонених, які трапляються їм по дорозі.

Шахай зблід, як бліднуть під час гніву. Марченко устав із місця і вийшов з вагона.

— Хай зайдуть сюди, — повторив Шахай. Галат нехотя пішов до дверей і гукнув на когось

у темряву. Зайшло троє Виривайлів. Семен ніс чорну голову Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила весь вагон. Французи зіщулилися, коли

Семен поклав голову на стіл і почав плакати перед Шахаєм, б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра ніби спала. Вічна усмішка лежала на устах її.

— Братику наш рідний, — стогнав Семен, — та чим тебе поминати, згадувати? Чи кров'ю, чи піснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе, ось сидять твої воріженьки, глянь на них, братику, упийся їхніми благаннями, бо їх зараз різатиму...

Шахай підійшов до Семена й поклав йому руку на плече.

— Скільки ви людей уже втратили, хлопці?

Од дверей вийшов наперед Панько, несучи оберемок піабель.

— Не сиди, небоже, то й Бог допоможе, — сказав Панько, і поклав шаблі на стіл поруч мертвої голови, — чуже горе — за ласощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.

— Це все французькі полки, — пояснив Іван, — кожна шабля — полковник. Погуляли ми сьогодні, батьку. Дозволь тепер братові честь ізробити й достойно поховати.

— Несіть його, хлопці, на гору. Там буде яма для всіх наших братів. І насиплемо високу могилу.

Виривай ли вийшли. Після них залишився легкий трупний запах. Парляментери, приголомшені й налякані, відчували, що вони божеволіють. Півгодини була в купе тиша. Галат і Остюк спали, хропучи. Шахай раптом устав на ноги й запропонував французам відправити їх до своїх.

Через ріку понтонами відходили французькі й грецькі полки. Кіннота Остюка напосідала без перерви. Ар'єрґард ворога відстрілювався з кулеметів, боронячи переправи. Осідлані коні бігали самі по степу. Прекрасний осінний день погасав, як дзвін. Остюк із своїм штабом розташувався на горбі й пив

із фляґи вино. Рештки французів перейшли ріку. Др'єрґард іще охороняв понтону, і кіннотникам не хотілося злазити з коней, щоб урукопаш схватити-ся з ар'єрґардом.

Несподівано, збоку — за кілометр від Остюка, з'явилася група французів, яка запізнилася до переправи, їх було близько шістдесяти. Вони йшли, рідко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли — ґвинтівки на ремінь, їхній швидкий марш та спокійна витриманість розсмішили Остюка. Він кивнув пальцем на них сотенному Василишину.

— Візьми їх, Васько.

Василишин помчав до сотні, заспівав біля неї команду й повів сотню за собою на жменьку французів. Василишин знав, що треба опішити людей для такої атаки, але йому перешкодила само-певність переможця. Французи підпустили сотню близько, обернулися, лягли і так зустріли кіннотників, що Остюк аж почервонів, дивлячись, як розлетілася сотня на скалки від французької дружньої відсічі.

— Візьми їх полком, — сказав сердитий Остюк другому братові Василишину.

Другий брат, ще більш самопевний, повів полк ніби на парад. Купка французів знову лягла й достойно зустріла полк. Заторохкотіли із флангів кулемети. Полк зупинився, розбився на дві половини й став тікати в степ. До Остюка підскочили розлютовані командири інших полків, але Остюк наказав грати одбій. Сурмач просурмив одбій.

— Хай ідуть, — були слова Остюка, — ну, де ти візьмеш іще такого славного ворога!

Він усміхнувся, і його обличчя стало прекрасним, як пол умінь.

Тут подані уривки. Через брак першого радянського видання взяті нами із збірника прози різних радянських авторів ЧОТИРИ ШАБЛІ (Париж, в-во «Українське слово», 1938, стор. 135-178).

Остап Вишня

1889-1956

Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних — мільйонових! — тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він «усміхатись» аж до смерти.

Ось кілька голосів: «Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п'ят, — знаходимо... Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок «літературного обивателя», як казав Щедрін, «непреклонного облічітєля ісправніковской нєосновательності і ґородніческого заблуждєнія», протестанта проти «маленьких вад механізму»» (Дмитро Донцов, 20-і роки).

«Традиція «губановців» не раз позначається на гуморі Остапа Вишні... Низькопробної культури гумор Остапа Вишні. О. Вишня — це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його «прийомами» це значить фактично писати рецензію на читача... Ми констатуємо факт величезної популярности і успіху серед читачівської маси Вишневих «усмішок». Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня «культура примітивізму» (хай пробачить нам пан Донцов на пляґіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні» (Б. Вірний — Антоненко-Давидович, 20-і роки).

УСМІШКИ Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко-трагічні...» (Микола Хвильовий. «Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки». «Пролітфронт», ч. 4, липень 1930, стор. 309).

«В наслідку допомоги Україні з боку ЦК ВКП(б) і насамперед Сталіна, аґенти імперіялістичних інтервенціоністів були розбиті, націоналісти були демасковані, і куркульські ідеологи та їхні прихильники були практично прогнані з поля української

радянської літератури... Зник ореол тих колишніх «зірок», сла-ву яких штучно роздмухували націоналісти: куркульський блазень Остап Вишня... і подібні». (Іван Кулик, у московському альманаху «Література народів СРСР», 1934, ч. 7-8).

«Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всох-H6f як візьму перо в руки. Тільки — Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю» (Остап Вишня у розмові з своїм другом Йосипом Гірняком влітку 1934 року в Чіб'ю, в концтаборі Ухтпечлаг). У своїх ще повністю неопублікованих спогадах про Остапа Вишню Йосип Гірняк, відомий актор «Березоля», оповідає також, як він 1934, будучи в'язнем Ухтпечлагу, читав раз перед авдиторією в'язнів-шахтарів оповідання російського гумориста Зощенка. Крики із залі: «По-українському! Вишню давай!» Серед авдиторії каторжників був і Остап Вишня, що дістав 10 років «віддалених таборів».

«Починаючи з 1934 р., у зв'язку з тим, що громадянське ім'я письменника було несправедливо опорочене, в його творчій діяльності настає майже десятирічна перерва»....«Усвідомив свій патріотичний обов'язок радянського пи-сьменника-громадянина і Остап Вишня» (це все, що сказано про шалене цькування Вишні 1930—33 років та про його муки в арктичному концтаборі 1934—43 pp. у товстелезному томі ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т. 2, «Радянська література», Київ, Академія Наук УРСР, 1957).

«Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» (Остап Вишня. «Думи мої, думи мої...» ДНІПРО, Київ, ч. 2, 1957; посмертна публікація уривків із передсмертного щоденника Вишні).

Отже не вдався плян утечі від власного таланту-погибелі. Гірняк оповідає: 1936 року Вишню, як видатного «злочинця», засудженого за «терор проти вождів партії», перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час масових розстрілів політв'язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800 кілометрів! сніг! пурга! морози! — назад до Чіб'ю для додаткового «слідства», а фактично на розстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну хворобу — минула масова оковська операція розстрілів в'язнів.

1943 року Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна — тероризована, зруйнована, але неупо-корена — активним і пасивним спротивом зустрічала і провод-жала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України — Вишню закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так 1945—46 появилась САМОСТІЙНА ДІРКА Остапа Вишні — голос гумориста з могили. Як на лихо, «буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмішках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20-х роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-х роках повстанці не брали серйозно його слів про «націоналістичних запроданців», а сміялися, читаючи його «Самостійну дірку», бо ж вона була символом «самостійности» УРСР під московським чоботом. Мав Вишня усі підстави записати слова любови і вдячности отаким читачам у згаданому щоденнику: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: — Я люблю вас!...Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!.. Я маю честь велику, чудесну, незрівня-ну і неповторну честь належати до свого народу».

Літературна спадщина Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — своєрідний тип фейлетону, що йому він дав назву «усмішка» або ще «реп'яшок». Родились вони головно з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет «Вісті ВУЦВК» (куди його просто з підвалу тюрми ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921) і «Селянська правда». В «усмішках» Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства, як соціального стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до непу і політики українізації. ВИШНЕВІ УСМІШКИ СІЛЬСЬКІ, з одного боку, кпили з вікової селянської відсталости, темноти, анархічного егоїзму й

Дата добавления: 2015-10-28